Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
котрого він походить, але який він любить і в який вірить. Тато, дядько, Сергій і безліч Сергіїв. Всі вони яскраві, виразні здорові постаті, справжні герої праці і якісь самі не свої. Хтось сидить у їх душах і говорить їх власними устами хулу і зневагу на самих себе. Хто? Хто ти, бісе, що сидиш у душах моїх батьків, дідів?..
І Володько починає гарячкове шукати відповіді на пекучі питання. Починає від себе і того вогнища, коло котрого зав'язалось і розрослось його життя. Починає згадувати кожний виразніший мент свого короткого життєвого шляху, починаючи від того цвіркуна в печі, що навів його і батька на розмову про Росію і рускість... Так. Вони були рускі... «Не такі рускі... Не кацапи... Ні. Ненастоящі... А хахли, люди, простий народ»... Але українці? Ні. Українцями вони ніколи не були, тому яка жура, що честь і шана того імені топчеться. Але як тільки їх свідомість приняла цю нову назву, коли відчули її близькість, вони зненацька оберталися «до фронту» іншою, незнаною, новою стороною і на обличчі їх родились: самоповага, гострота зору в майбутнє, гордість із того, що належать вони до цього обновленого, воскреслого з небуття народу.
Це Володько перший зі свого оточення пішов незнаною дорогою самопізнання. І, переболівши перші прикрості, він навіть не гнівається на своїх батьків. Він іде далеко наперед і, виперши дурну сльозу образи, гукає веселим дзвінким голосом: таату! дядьку, Сергію! Сюди! Не бійтесь. Тут обіцяна земля! Тут сонце і виноград!
Ну й чого я сварюся? — думає Володько. Так ніби мені не ясно, як два рази два, що перемога за мною. Терпіння! Праця! На цьому ось Запоріжжі родились, росли, діставали імена та прізвища безліч цікавих, дужих людей. Вони геть-чисто такі, як треба їм бути, тільки на очах полуда. Зірвати! Мова, старі хати, призьби.. Солома міняється залізом. Поволі, крок за кроком. Не можна дико обертати думок. Розум треба тримати при собі, як вірного слугу свого. Бо все те, і хати, і призьби, і мова, творить цілість одну, велику, нерозривну з тим, що було, з тим, що є, і з тим, що буде.
І чого ці слова пруться наввипередки? Хай пруться. З них буде діло. Велике буде діло. Прийдуть люди колись, дивуватимуться, що були великі майстри, які творили такий величний, такий хороший твір у вогні найбільшої з пожеж...
Разом із хуртовиною женуться у безвість дні. Нема часу на довгі думки. Бризкає у вікно льодовий дощ. Мов божевільний, шарпається перед вікном горіх і шкряботить пазюринням по огольоденій блясі стріхи. На повіки нижуться голочки інею, ломляться, падають на червоні гарячі щоки і стають перлистими краплинами.
Ще вчора, сидячи самітно в темноті, Володько кулився від прикрих розмов. Сьогодні знов, радісний і повний надій, женеться з Петром до школи.
Там остаточно «українізація». Читанки Курила, прикметники, дієслова. Зникли «глаголи» й «прилагатільниє». Все піддається, бо йде Україна, так, як повінь, як буревій. Нема перепон її шаленому маршеві. Один Ферапонт Яковлевич — кам'яна душа, «так сказать», малорос, чіпляється за кожний сантиметр своєї глупоти. Класи, коридори, дроворуби, кухарка Грущиха і навіть е-е — Михайло Петрович «вєлікій прікмєтнік» — всі проти нього.
Очі й ніс Ферапонта виявляють неспокій. Усміх його гіркий. Двадцять років учив він про «Стєпниє края, Чернозьомную полосу», і тут зненацька Україна. Дід Дніпро, Тарас Шевченко, мова... З невідомого, з підземелля, з туманів минулого виступає й заливає класи, коридори, обступає навкруги пана географа та історика Ферапонта ненависна Україна.
Він не ходить, не сидить, не спить. Він гасає з класу в клас, брязкає невинними дверима, шарпає старенького Іванова, в якому короткі й довгі Піпіни починають балакати «мовою».
І не видержав Ферапонт. Цього особливого ранку з'являється в класі, робить кілька напружених зусиль і починає:
— Пановє! Від сьогодні пічнемо вікладати історію й географію на українській мові.
Всі класи, зали й коридори розносять нечувану вість. Ферапонт упав! Великий малорос не видержав. Матроси і Пушкін не помогли, зрадили. Йде мова і валить язик. Нема ради...
По Водохрещах повертає з німецького полону дядьків Василь. Вечір. У світлиці на комінку блимає маленька нафтова лампочка. На лавах куняє кілька сусідів, що зійшлися «посидіти», полаяти погоду, оповісти, хто де помер на іспанку, згадати Петлюру. Переговорили все і замовкли. Одарка сидить на печі, Єлисей під бугаєм на тапчані «підбиває» мотузом постіл. Йому зовсім нічого не видно, але свою роботу він знає, і пальці зовсім добре заміняють очі. Він виводить під носом якусь стару протяжну пісню...
У кухні зовсім темно, тільки маленька смужка кволого світла продирається через напіввідчинену половинку дверей.
Сінні двері рипнули і хтось увійшов до кухні. Всі піднімають голови. Володько встає зі стільчика, що стоїть перед горіючою грубкою, і відхиляє двері. З темноти виступає Василь.
— Добрий вечір вам! — каже він повільною мішаною мовою. Вимовив і стоїть, оглядається, ніби хоче отямитися, куди він попав. Маленька хвилинка тиші. З тапчана встає Єлисей. З лав зводяться сусіди. З печі злазить Одарка. Очі в неї великі, здивовані. Вираз ніби переляканий. Палажки нема дома. Вона десь вийшла, може, до Харитини.
— Василю!
Це виривається майже одночасно в усіх присутніх... Боже! Василь! З німецького «плєну» вернувся. Ніхто не вірив, що живий. Так. Він живий, але він ледве тримається на тонких, мов патики, ногах у черевиках та обмотках. На ньому чорна по коліна «шинеля» з жовтим нарукавником на лівому рукаві. Щоки повпадали, від чого вип'явся наперед великий, злегка горбатий ніс. Під носом великі вуса.
Обійми. Одарка плаче. Ну, ну... Чого? Він же вернувся. Не було і вернувся. Чотири роки не було. Ходив далекими дорогами, чужими краями, страждав, а ось живий вернувся і знов у рідній хаті, серед рідних людей.
Зняв чорну «капоту», сів на лаві, опер довгі висохлі руки на коліна і дивиться глибоким зором по стінах, по стелі, по долівці.
— Знов дома,— проговорив.— Часом навіть не вірилося, що буду тут...— І повів широкою плиткою долонею перед собою.— Був у Остпройсен. Східній Прусії...— добавив.
Одарка, мов задубіла, стоїть перед ним, Єлисей опритомив її — давай йому їсти!.. Чого ж ти!..
— Охляв,— каже Василь.— Три тижні в дорозі. По станціях повно народу. Тьху!.. У Гомелі два тижні в «лазареті» пролежав. Тиф. Недавно встав. Трудно. Зі Здолбунова, коли б не підвіз отой... Вже й забув... Зі Шинковців один... Мабуть, не дійшов би... Да.
Одарка смажить нашвидку яєшню. Василь роззуває поволі черевики, розмотує отбмотки. Кожну річ обережно і байдуже бере довгими білими пальцями і складає купкою на боці.
— Все вошиве. На станціях без перерви сунуть. Зі Сибіру, з Германії... Туди й назад. Валить народ. Отак клякне десь коло куба з кип'ятком і лежить, як стерво.
Розмотав з ніг промочені ганчірки, стягнув протоптані вовняні панчохи, виглянули білі, кістляві, з довгими покоцюрбленими пальцями, ноги. Одарка цебричок теплої води піднесла. Василь миє ноги, всі дивляться на нього. Володько слідкує за кожним його рухом. Він не може погодитися з думкою, що це Василь. Веселий, радісний Василь, якого він так любив, якого стільки разів згадував. Життя, видно, не проста річ. Зімне, зібгає тебе, видушить із тебе форму, яку захоче, і все...
Ось Василь помився, пішов у кухню, передягнувся у чисте своє. На столі чекає на нього їжа.
— Ви мені, мамо, не давайте такого одразу. Це тлусте,— каже він, дивлячись на яєшню, на смажену ковбасу.
— Ну а що ж? Що ти хочеш? Я думала як найліпше...
— Дайте мені молока...
— Молока? Боже мій! То ж ні одна корова тепер не доїться. Сиру хіба солоного, масла...
Одарка побігла до комори за сиром і маслом. Прийшла Палажка. Побачила Василя і залилася сльозами. Єлисей знов одвернувся... На очі набігають сльозинки радості, і він сам не знає, що казати.
— Ферштеген зі дойч? — чомусь вставив якийсь мудрагель зі сусідів.
— Я, я! — хитає Василь головою.— Яволь!..
— Ах, кічкіне! Сусунате мутелі,— бурмоче Єлисей.— Ах, май лібер гот! — Він тепер знов має сина. Пропадав і знайшовся. Був мертвий і воскрес. І як не радіти, як не витирати шорстким кулаком мокрих очей і, не знаходячи справжніх слів, як не бурмотіти хоч чужі, незнайомі, в яких так само таїться і блищить велика радість, як у кам'яній ріні ховаються й блищать зернинки щирого золота.
Днів цих не забудуть ніколи. Вони нагадують дивну книгу, писану великим мрійником.
Зима лагідна і небезпечна, мов тигриця. Вітер заходу несе теплі хвилі, топить сніг. Льодові фреидлі звисають під стріхами там, де хороняться пучечки червоних китяг калини «прялкам на слину».
З півночі чутки йдуть. Там десь петлюрівці курінями, полками засипали станції. Звідтіль прибувають матроси, що прагнуть великих чинів, промов, походів... Село ні. Село бажає землі та «твердої влади». Осточортіла вже ота западенна «слабода». Хоч і можна даремно рубати ліс, ділити панський лан, зате порядку ніякого. Карбованці пішли. «Осикові» папірці, а «миколаєвки» купами трухлявіють за образом, і не знаєш, чи ховати далі, чи викинуть... Був Ніколка, знав чоловік, що хтось над тобою є... Хтось чатує, стрим робить. А тепер чортзна-що. Ні Бога, ні царя. «Послушаніє й почот» все тобі отак — тьху!.. Халєра знає — що...
Бувало, приказ... Висить тобі бамага — номер, орел, печать... Чуєш, що уряд з тобою говорить, що тверда власть, хоч шапку з голови далой! А то: товариші селяни! Громадяни!.. Сповніть ваш обов'язок! — В'язало б тебе, недуга в твою м', до банти!...
В неділю на церковній та монастирських брамах появляються оголошення.
«Товариші сєлянє! Петлюра зі своїми радами не встановляє настоящого режиму. Він несе безвладдя, бандитизм, непорядки. Права селян і робітників загрожені, бо до влади знов приходять різні памєщикі й капіталісти. Далой з памєщицькими та капіталістичними акулами. Закликаємо вас усіх з оружієм в руках встати для захисту народу. Хай живе соціялістична радянська республіка!..»
Підписаний народній повстанчий комітет села Дерманя.
Заклик цей, мов блискавка, пролунав селом. Заповідають мітинг. Лави сірих шинель заливають площу коло Яна. Виступають оратори. «Петлюра самозванець обєдінілся с галічанамі, австрійцамі, нємцамі. Он продайот наш народ в капіталістіческую кабалу... Далой Петлюру!..»
— Далой! Далоой!..
Каміняка дивиться люто на юрбу. Матроська його шапчина збилась назад. Чоло всіяв піт. Він обіцяє підняти Дермань, повіт, цілу Волинь. Він поведе народ визволяти Україну, встановить порядок, спокій.
Перший похід на Здолбунів. Там на станції ціла «батарея» гармат, скоростріли і навіть три літаки.
Дермань готується до повстання.
Он той двоповерховий будинок, що зветься «корпус»-ом, живе вдень і вночі. Там тріскотать «Адлер», там дзвонить дзвінок телефону. Кабель його проліз через вікно, в'ється між гіллям слив і десь зникає.
У штабі Сергій Корнійчук. Там і Каміняка. Не їсть, не спить, лиш курить цигарку за цигаркою, жує міцними зубами папіросницю. Барва його обличчя нагадує барву шинки. Чоло зрізане пругами випнутих жил і зморщок. На попрузі два нагани.
Зі Здолбунова прибув Комаров. Куций, барчистий обрубок у соляному овечому кожушку. Очі сірі й гострі. Неголена щетина бороди відливає золотом. Під носом «фузики», ніби повбивані...
Жижлик Гнатюк у галіфе, мов аероплани, в хромових чоботях. На френчі сліди «пагонів». Весь чорний, мов баняк. Наолієна голова розсічена рівним білим проділом, а очі, мов дві шротини.
Це штаб. Це своя «тверда власть» республіки Дермань. Коло корпусу щоденно юрби її громадян. Сходяться, зносять зброю, харчі, шикуються в роти, батальйони. З околичних сіл прибувають відділи, приєднуються.
На перший день великого посту армія дерманської республіки виступає в переможний похід. Перша мета здобуття Здолбунова. Завтра Дермань покаже, що варта сила його в захисті здобутків Великої Революції, Він запише себе в історію тривким чином...
На семінарському подвір'ї шикуються батальйони.
— Сміррнааа! Равнєніє напррава! Смірна!.. На крраул!..
Обвішений наганами, у матроському бушлаті, Каміняка оглядає хоробру революційну армію. Військо муром стоїть і проводить зором свого вождя.
Промова, наказ. Сурмач сурмить «вільно» і розхід.
Останній день масляної. У монастирі бамкає дзвін, правиться перша постова вечірня. Але церква порожня. Все там, у вирі революції. Ніч надходить. Ясна зоряна з приморозком ніч. До штабу прилітає вістка, що до Будаража прибув відділ кінних петлюрівців. Командуючий збройними силами республіки Дерманя негайно засилає відділ війська для ліквідації противника, що мав смілість зайти на терен республіки. Над ранок герої вертаються переможцями. Вісім петлюрівців попало їм у полон з кіньми, шаблями, сідлами, добрими кожушками та чобітьми. На першому поверсі корпусу замкнули полонених. Коні, чоботи й кожушки пішли у «строй». Це перша кінна сила республіки.
Другий день — день виступу. Сурма скликає усіх громадян на майдан під монастир. Армія у зборі. В саду закопані казани, в яких вариться обід. Нагода хотіла, щоб у той час мізоцький жидок Янкель купив пару ялівок і вів їх попри табір революційних сил. Варта затримала Янкеля та повідомила про це уряд республіки. Той не завагався виявити цілу велич своєї влади. Іменем революційного командування обидві Янкелеві ялівки беззастережно мандрують у казани армії, а Янкель дістає «талон» з печатями і підписами до скарбу великої республіки.
В полудень з високої дзвіниці сурмач сурмить «призив». Усі, хто є, хоч-не-хоч мусять кинути батьків, жінок і дітей та пожертвувати себе для великого діла.
Не минуло це й Єлисеєвого Василя, Він уже поправився і мусить також відійти. Одарка з Палажкою витирають мокрі очі...
— Тільки що, люди мої, приліз... Ледь живий був... Ще не огрівся, не обувся і знов.
Нема часу. Там військо шикується в лави для виступу. На ліквідованих конях гарцює начальство й розвідка. Комаров наперед подався до Здовбиці підготовляти грунт. Там чекає на нього любка його — жіночка. Вона, мабуть, і не знає, що коханий її зненацька президентом республіки став.
Надвечір востаннє стали перед корпусом батальйони. Половина без зброї. Нічого. Прийдуть, побачать і переможуть. Буде зброя. Там гарматна батарія, літаки, скоростріли.
— Поротно! Сміррна! С пєснямі шагом мааррш!
— Раз-два-три! Лєвой! Лєвой!..
Гримнула перша озброєна рота. Хитаються сірі шапки, хитаються рушниці на смірно, разом з помахом рук...
За нею друга рота, третя!.. Кожна пісню виводить, ноги самі вибивають крок, а за ротами юрби дітей, дівчат. Позаду два вози і пара кіннотників.
Пізно вечором вертається Володько до дому. Цілий день сторчав коло монастиря, придивлявся до всього, що діялось на його очах. Спочатку навіть захопився рухом, гармидером. Повно народу, гутірки, промови. І аж вечором, коли йшов додому, на нього сходить незрозумілий острах за наслідки всього, що власними очима бачив сьогодні.
Острах побільшується дома. У хаті тихо і сумно. На комінку, як звичайно, світиться маленька лампочка. Коло печі на стільці сидить Єлисей і читає якусь книжку. Одарка лежить на печі, Палажка десь пішла.
Лампочка дає дуже мало світла і куцозорий Єлисей тримає книжку обома руками під самим носом. Почувши Володька, він підводить голову і питає:
— Ну що? Пішли?
— Пішли,— відповідає понуро Володько і ходить по хаті.
— А нашого не бачив? — питає Одарка.— Ми вже вечеряли. Отам картоплі в горщику й огірки з олієм,— додає...
— Бачив,— каже Володько.— Скиданець на коні... Пішли всі, а половина з них без «вінтовок». Чорт їх знає, що вони там робитимуть...
Володько бере картоплю, огірки і їсть. Одразу видно, що настав великий піст. Одарка суворо притримується постів.
— А я от тут сиджу і читаю,— каже Єлисей.— Взяв у Іванового Захара оцю книгу. Історія... Ото, як то воно, різун його матері, і колись те саме було.
— Так,— каже Володько.— І колись наші на наших походами ходили, билися, нищились.
Єлисей прикладає носа до самої книги і вголос прочитує:
«і всі городи, і всі села, і весь люд хрещений, що називає себе русо-українським, встає, як один муж, для захисту краю своїх батьків і дідів. Ворог не видержав великої сили і побіг. Шлях уступу його вкрився трупом, на котрім виросла і розцвіла воля переможців».
«Здавалось, треба тільки прикласти рук і розуму, щоби на руїнах звільненої батьковщини будувати й закріпляти силу й потужність свою. Так ні. Воля сліпила очі, п'янила розум. Надто довго предки наші несли ярмо неволі, щоби, визволившися, втримати присутність розважності та рівноваги. Всі стали, як були числом у сотні тисяч, панами. І не один не хотів признати зверхності другого. Що він мені? — казав перший. Він так само говорить, як я, так само одягається, як я, так само молиться, як я... І чому я маю коритися йому? Другий казав: він не є ні князь, ні воєвода, ані пан великий. Його ім'я таке ж просте і зрозуміле, як моє. Як може бути він зверхником моїм? Були й інші голоси. Вони подібні на ці, що я сказав вам. Всі зворохобилися... Встав брат проти брата і вбив один другого підступною кулею. І як холодний лик місяця з плямою вічної ганьби перед цілим миром стоїть, так холодні тепер серця мертвих братів, що лежать на землі. Ніхто не сказав їм: брати! Вас родила одна мати і старший хай буде старшим, а молодший його опорою. Брати! Вчините ганьбу велику, коли станете один проти другого з піною люті на устах і вогнем зненавиди в очах. Ви прохромитесь на ваші списи і ворог лютий реготатиме над вашими кістками».
Володько перестає жувати і слухає. Які правдиві слова. Де взялися вони тут, якраз цього вечора? Єлисей зупинився. Володько питає:
— А де ви взяли цю книжку?
— Кажу ж — Захар приніс... Прийшов, і ми посперечалися. Я одно, він друге. Ну, каже. Принесу вам, каже, історію. Пішов і з монастиря приніс.
По короткій перерві Єлисей пристрасно спльовує і киває головою. Він, видно, сам собою невдоволений. Після без ніяких передмов висловлює продовження своєї прикрої думи вголос:
— А який чорт знає, що ми не рускі, а українці?.. Я за руского царя воював, чин носив, татарами командував. Дід наш польських харцизяк, що збунтувалися, по лісах косою витинав... Звідки я мав знати, що син мій має за Україну встати? Га? Що, я Бог чи пророк? Правильно! Ми ось бунтуємо! Може, там і є яка власть, що думає добре, а хто її в нас бачив чи знає? Чому ніхто не покажеться, не скаже: народе, чорте, бісе, чи як там!.. Так і так. Ми от, мовляв, задумали царя і Росію збурити, а на їх місце Україну встановити. А після розкажи все честь честю про ту саму Україну. Кожний, і такий і сякий, мусить знати, за що воювать має. А не отак на галай-балай...У країна! Україна! А яка Україна, що за Україна, звідки Україна!? Здраствуйте вам... Ось ми за Україну, мовляв. Добро пожалувати, будьте з нами, бо ми так само говоримо, як і ви... Мало хто сьогодні не так само, як ми, говорить... Нє, нє... Це ще не все.
А от із цієї книжки видно: царі й королі гризлися за наші землі, а ми їм помагали. От і так. Але царство наше, царство руске знали ми всі і в душі носили його. Осьдечки Хмельницький Богдан до царя московського царство руске прилучив і я сам у Києві бачив його пам'ятник. На баскому коні, ніби на небо виплигнути хоче... І на пам'ятнику виховано:
«Єдиная неділимая Росія». От що... А я ще, як в Якутському полку старшим унтер-официром служив, не раз бачив: не єдино неділимая. Кацапи були кацапами. Ми хахли — хахлами. Татари, яких я сам учив, татарами. І раз Хмельницький управляв нашим краєм, значить, він був наш князь рускій, що до Московщини зі союзом пішов. От як... І Московщина, як з цієї книги бачу, союз зламала, землю нашу в пустиню обернула, ім'я наше собі присвоїла, а нас назвала хахлами — значить, кінець. Значить, нема більше дружби. Значить, ти мені, а я тобі вороги смертельні і нічого нам не поможе, хіба брань войскова!
А за той час, потайки від народу, край наш Україною став. Хто знав про це? Співали ми: повій вітре на Україну... Але то десь там далеко земля та лежала... Так звалась вона. Сьогодні, видно, все так звати хочуть. От як... А власть українська, може, зараз і є в Києві... Але в нас ні... У нас ще Росія. Ніхто у нас не пройнявся Україною, тому і не диво, що ми бунтуємо. Хай би не боялися нас, а прислали якого оратора і все... Хіба ти не бачив, скільки книжок розкидали між людьми оті-о, що революцію повели... А що ж українці? Чому нічого нема?..
— Є,— каже Володько.— Он і Захар знає. У семінарії «Просвіту» роблять. Хуру книжок привезли...
— Мало! — різко і твердо заявляє Єлисей.— На Дермань не хуру, а сто хур треба. У кожну хату. Хай не пожалують грошей. Осики хватить на папір, а книжка хоч чорта впече. Та й не одна книжка. Живе слово повинні між люд пустити. Скажім, хто не знає читати... А є такі,— взяв книжку і скурив. А живе слово всіх сягне. Чому Петлюра цього не робить?..
— Сам він усього не може робити. Стільки міст, стільки сіл,— пробує захищати Петлюру Володько.
— То... Хм... Сам. Сам ні. Наказ треба дати. Послати когось. Мало горлаїв?
Дивним став Єлисей. Він ніби сам на себе сердиться. Книжку цупко тримає у правій руці. Він сердиться, що все так ніби просто, а ніхто як слід не зробить. Чому, мовляв, нема ніде чоловіка. Сказав так і є так.
Не бере цієї ночі сон. Усі знають, що діється сьогодні на світі. Володько довго вичікує, поки дядько піде спати, щоби скористати з його таємничої книжки. Нарешті до справи втручається Одарка. Вона сердиться:
— Старе дупло, а вічно з отими книжками носиться. І нащо воно тобі?..
Хоч це відноситься до Єлисея, але ж йому не догаряє, бо це не первина. Як розтолкуєш «їй», що значить книжка? Де є таке слово? Чи ж зрозуміє вона, сухенька, оточена клопотами, горшками, кумами жінка, що поза тим існує величний світ — вширінь, вдовжінь, взад і вперед, на безліч віків і верстов... Що в тому світі живуть люди... І люди творять історію, вбрану ось у цю купку пов'язаного паперу. Візьмеш його, піднесеш під ніс і твій короткий погляд стає безконечно довгим. І відкривається перед ним страшна картина, подібна на страшний суд. І чуєшся ти великим судією з насупленими бровами, бо серце твоє болить — чому так, а не так, сталося? Береш вагу, кладеш на терези добро і зло й бачиш безліч зла і так мало добра. І думаєш: ні. Далі так не сміє бути. Моя мудрість — велика мудрість. Я зроблю так, як сам Бог хоче. Перед моїми очима тисяча помилок, які я розумію, відчуваю і які напевно тепер обмину. Предки! Я болію вашими хибами, але я благословлю вашу відвагу, з якою ви їх робили, щоби показати мені, як їх обминути.
Єлисей думає. Після кладе книжку і виходить надвір. Поки вернувся, Володько вже заволодів книжкою, відхилив першу завісу до входу її великого світу і захлинувся ним. Увійшов Єлисей. Постояв коло Володька, а після каже:
— А знаєш... Коли вони збиралися, сам радів. Треба ж нам твердої влади. А ось тепер. Вийшов, знаєш, надвір, щоби послухати на Здолбунів... Чорна ніч і тихо. Шкода, що вони пішли туди. Вони ж пішли, щоби покласти на наше село і на наш люд вічну пляму ганьби... А хіба ж це справедливо?.. А хіба ж наше село не ліпше зі всіх сіл, що є навколо? І як то так?
Ці питання заскочили Володька, Як на них відповісти? Він подумав і сказав:
— Може, то тому, що тут стрілося дві сили. Сила порядку і сила непорядку. Сила непорядку взяла верх. А зрештою, хто знає. Оті матроси... Самі ж ви сказали, що Сергій все знає, бо він усе бачив. Він бачив хтозна-що. Він усе торочить про Лєніна і Маркса. Ви ж чули. А хіба ж наше село це потребує? Село хотіло твердої влади... Правда ж? А Каміняка з Корнійчуком Маркса. Дурні дурних пізнали і пішли валити Петлюру. А Петлюра... Хто знає, хто він... Але, що він не поміщик, це відомо. Він за Україну і все...
— Бо він сам винен... Сам і більш нічого. Я це казав, кажу й казатиму! — сердито з притиском зазначив Єлисей.— Раз берешся за діло, то роби так, щоби пальці твої на всьому видно було. Щоб усі чули, що ти господар. З нашим народом усе можна зробити, але треба руки... Хіба не знаєш, як твій батько перебирався до Тилявки. Поки давав попуст — все розповзалось. А взяв у жменю віжки, закрутив на п'ястук і поїхав. От як треба.
Після цього Єлисей ще раз сердито спльовує і відходить до кухні, де під бугаєм кладеться. Але спати не спить. Чути, як перевертається з боку на бік, щось бурмоче під ніс, лається.
А Володько пішов у книгу. До нього заговорив його вічний голос, голос бажання знати. Кожна картка це ступ у невідоме. Він читає і бачить перед собою стару Україну. Степи, луги, праліси, дикі трави. Це рай, повний звіра всякого, повний меду і квітів запашних. І ходить у тому пралісі чоловік, що зветься козак. У очах його далечінь, за якою не бачить того, що перед ним. А коли гляне в землю — забуває, що, крім цієї плямки, на якій спинилось око його, існує великий мир навкруги.
Ніхто не взяв козака за свого і ніхто не випустив його з рук своїх. І так тягнулось літ триста.
Ще оповідає Володькові книга про царства та королівства. Встають в уяві якісь, не то хижі, не то дикі царі. Набубнявілі сірі очі дивляться в чорну безодню, де плач, муки, слизька пліснява здовж і вширш безконечної тюрми. Сатана по ній верхи на дикому огирі гасає, топче погнуті спини своїх підданих, січе живі голови сатанинським мечем. І ніхто не вирве з його рук влади, бо за ним диявольські, закляті великим прокльоном, легіони. Вони такі ж безоглядні, як смерть, і рятунку від них нема нікому.
Володько бачить ще королів. Ніщо в світі не може бути більш бундючне, зі закопиленою навмисне для показу губою, ніж ці безкості постаті. Вони сходять угору і вниз по сходах, що нагадують мармур, а в дійсності є звичайним деревом, критим дешевою барвою, що наподоблює барву того каменя. І це якось так дивно виглядає, ніби в комедії. Кунтуші, лемент, штучні слова, штучні постави, штучні рухи. Одна, друга, третя дія і падає завіса. Все зникає, тільки лишаються спогади, ліси, повстанці, дивна мова, химерна тінь, чи світло, що час від часу вибухне і згасне.
Далі Володько все знає сам. Знає імперію, що все під себе взяла: і короля, і козака, і самого сатану. Назвалась ім'ям предків цих самих, що сьогодні, в цю страшну ніч, трощать ту назву і в боротьбі кують нову підвалину нової імперії. Бо сила цих людей — вічна сила. Вона родить нову назву, що стане знов назвою усім королям, козакам, царям... Так хоче вище Веління.
Одарка вже давно спить. Прийшла Палажка... Захекана, перелякана.
— Стріляють! — кинула вона одно слово.
Володько шарпнувся і вирвав себе з цупких обймів книжки. Його чоло, щоки, очі в огні. Як сидів, зірвався і біжить. У кухні зривається Єлисей, натягає босоніж чоботи, накидає куцана. Всі біжать надвір.
Там чорна, дзвінка, зі зорями ніч. Там, де на небі Великий віз, видно заграву вогню, що піднімається і промінює знизу уверх. Звідти ж чути глухе, довге, майже безупинне тукотіння, так ніби з якоїсь ями. Всі знають ці звуки. Луна їх ще не ущухла у вухах від часу, коли геть упоперек цілої землі лежала лінія смерті, з назвою фронт.
Це кулемети. Вони тукотять без перерви. Час від часу двократно вибухають сильніші звуки. Буувуу-буух! Буувуу-буух!.. Ту-ту-ту.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77