Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
безборонним.
І ще зміцнився Володько у запозиченому від батька переконанні, що ніхто тепер, по війні, не думає творити порядку. Нема сили в людей, щоб наново взятися за працю. І хто би то не був, чи ось ці гайдамаки, чи большевики, всі вони однакові вороги порядку і справедливості, бо всі вони хочуть ще бенкету, революції, хочуть пожити, бо нащо «стільки-то років кров проливав». І всі вони найбільші вороги тих, що працюють та щось мають. Революція, права чи ліва, перш усього лягає тягарем на господарів. Ті дадуть, що мають, і кожний, хто не прийде, не скаже «на», тільки «дай». Це селянське пересвідчення знає Володько і тому поділяє байдужість своїх сусідів до всіх. «Еее, всі вони однакові!»
Але Володько, як син землі, може бути іншим захоплений. Цього захоплення поки що не поділяють ні Стратон, ні Іван, ані навіть рідний батько. Воно має свій грунт не на землі, а в душі. Він прочитав уже Кащенка. Він вивчив Шевченка. Він знає, що були колись Січ, Запоріжжя, вільність. Його душу полонила романтика того привабливого давноминулого, з чубатими козаками, з дніпровими порогами, зі степами широкими. То була Україна. Так. Це Україна, його батьківщина, дивна й незнана земля, що має два обличчя. Одно чорне, з потом праці, друге радісне, усміхнене, рожеве, як барва рожі, зрошеної росою. І це приваблює Володька. І за це він хоче битися і звести до бою батька, сусідів — чорних, зачовганих працею чоловіків... Володьку! Ти смішний.
Коні біжать. Ось уже Жолобки. Гайдамаки сидять і курять. Виїжджають з долини на пригірок.
Їдуть вулицею. Під'їжджають до кращої більшої хати.
— Стій! — чує Володько. Оглядається.— Стій тут. Підем снідати. Хто тут живе?
— Дяк,— відповідає Володько і зупиняє коні.
— Прекрасно! Он і дяківни тіп-топ виглядають. Стій і чекай на нас.
Зіскочили і побігли на подвір'я. Володько сидить на возі. Коні стоять і помахують хвостчми. На них падають гедзи і тнуть. Гайдамаки сховалися в сінях, звідки одразу чути гармидер. По деякому часі вибігла струнка і гарненька, вдягнена в суконку з доморобного полотна, дяківна. Вона усміхається. Володько дивиться на неї з-під лоба.
— Чого ти такий сердитий? — питає дяківна. Володько сказав, чого.
— Ну, то ми їх там заговоримо, а ти їдь собі і все... Знають вони, де ти живеш?
А Володько й сам уже думав над цим. Тепер міркує лиш, як його краще «чкурнути». Дяківна допомогла. Пішла до хати і, коли гайдамаки поїдали яєшню, вийшла та махнула рукою. Володько рушив, спочатку хода, далі смикнув по конях батюгою і тільки хмара куряви знялася за ним.
Другого ранку Володько був у Кордишеві й усе оповів батькові. Той зазначив, що тепер не дасться вдержати ці коні.
І його слова справдились. Через кілька днів до Тилявки прийшов відділ німців. Виявилося, що це той самий відділ, що так особливо розквитувався з Мошаницею. Зі собою мали вони ще багато мощаницької здобичі. В однім добрім мощаницькім возі зломилося колесо. Почали шукати по хуторах чогось, чим би можна того воза замінити. В Матвія стоїть на подвір'ю добрий «казьонний» віз. Побачили його і без слова заміняли на мощаницького. Та на цім не кінець. Володько привів саме з паші коні. Німцям сподобались вони... Оглянули, відв'язали кару кобилу, шось гергочуть і ведуть геть. Ціла Матвієва родина в лемент, але це мало впливає на німців. Володькові сльози стоять на очах. Німець вивів кобилу на шлях, веде за повід. За ним ступає розгублений Матвій, а за Матвієм Володько. Вони не хочуть вірити, що той чужий чоловік забере їм їх власну коняку. Вони йдуть і на щось надіються. А може... А може, він таки змилосердиться...
— Пане! — просить Матвій.— Не беріть мені її. Я не буду мати чим робити в полі.
Який він дивний, той Матвій. Це ж все одно коли б він благав отой камінь, щоби він зірвався і летів птахом.
Але Матвій все-таки не падає духом. Йому приходить на думку неймовірне. Коли дійшли аж до церкви, Матвій виймає з кишені свого пуляреса, видобуває з нього «катеринку».
— Пан! Гей, пан! — кличе Матвій і підходить аж до самою німця. Той оглядається, Матвій тицяє йому катеринку. Той робить вираз ображеного, але, пройшовши кроків десять, зупиняється. Володько бачить це, і в його душі острах та надія. Кобила байдуже стоїть, помахує хвостом. Сонце ллється на її чорну гладеньку спину, на клуби і відбивається. Ось вона зводить високо голову, випростує пружні шпичасті вуха.
Німець протягає руку і бере в Матвія сотку. Натомість передає Матвієві повід Карої. Володько підстрибує.
— На! — гукає Матвій. Володько підскакує, миттю злітає на кобилу і з копита пускається в чвал. Матвій суворий і сердитий поволі йде вулицею. Він міркує. У нього вже виникло тверде рішення продати ті коні. Не мине їх революція.
А німець пішов собі далі.
Ще через кілька днів прибули до Матвія купці. Сторгувалися і забрали кару і Киргиза за три тисячі й сто карбованців. Половину «миколаївками», половину «хвартушками» та «осиковатими». На цих останніх герби й атрибути Української Держави. Але ні Матвій, ні Володько не виявляють з того великої втіхи. Не чуються вони в своїй державі. Хтось, десь невідомий править тією державою, з якої тільки і є, що ті «осиковаті» знаки державної скарбниці.
Наближаються жнива. Матвій купує нові коні, звичайні селянські коники — сіра кобила, карий кінь і в добавок до того, купує великого, молодого, але дуже занедбаного коростявого шпака.
Перед самими жнивами сталася подія, що лишила Володькові глибокий слід. Одного дня з Дерманя прибуло кілька молодих жінок. Між ними дядькова Єлисеєва Палажка і молодша дядина Мотря. Їдуть до Почаєва. Це уперше, відколи затихла війна. Кличуть також Катерину і Володька.
Володько на такі справи перший. Мандри, відвідини незнайомих місць... Іти широким шляхом, полями, лісами, селами... Звільнитися трохи від турботи і гризот щоденних... Думати над долею рідного краю і любуватися його чарівною красою — на це Володько перший. І мати не проти цього:
— Бувало, дітоньки, й сама ходила... Десяток разів, милі мої, ішла відвідати святе місце, де сама Мати Божа на камінь ступила і лишила вічний слід.
Ще звечора палахкотить у челюстях печі вогонь. Печуть коржі і смажать м'ясо. На другий день раненько — ще сонце не винеслося з-за жолобецького лісу — відхід. Володько накульбачив на себе торбу. Чоботи позв'язував на палиці, а йде босоніж.
Пражить сонце. Направо й наліво поля мов застиглі золоті озера. От-от підкладай косу, серп і вали дорідне жниво.
Їдуть через Крем'янець. У місті тихо, чисто. Коло будинків поліційної управи вартовий у шоломі. Німець. Стоїть і насуплено дивиться. Дивні, суворі люди. Нема в них усмішки.
Перейшли Широкою і звернули на Костельну до гори. Коло будови колишньої «уєздной касси» Володько зупиняється. Вдивляється в напис «Повітова скарбниця» і над цим тризуб. Приємно. Ніщо інше не вказує, що це українське місто, хай хоч що-небудь.
Далі на гору. Звідтіль видно ціле місто. Білі, великі будови ліцею, собор, монастир. Сади розкидалися по взгір'ю. Гора Бона нагадує забутий, врослий у землю велетенський шолом. А навколо села, сади і знов села.
Велична земле моя, радість моя! Благословляю красу й ширінь твою і люд правдивий, щирий, простий. Може, земле моя кохана, і над твоєю долею засяє ясна зоря свободи. Ще крок, ще тільки один крок... І чудесна, споююча, свята свобода розгорне золоті свої крила над цими селами, садами, полями.
Як неймовірно радісно. Володько забуває все те, що було недавно. До нього вертається його божок, божок цікавості, радості, божок молодої сили. Ще далеко, дуже далеко, двадцять два кілометри той Почаїв, але з гори Хрест уже виразно видно золоту баню його дзвіниці, що палахкотить у соняшній зливі. Вона стоїть на чорній смузі лісу, мов маяк на скелі океану. Ліси, яри. Сходять мандрівники вниз. Баня Почаєва ховається. Під ногами міняється грунт. Між гаями крейдяні поля, вбогі розбиті села, виснажені люди.
Слід війни помітно надто виразно. Рівнина Іквй спорота здовж і поперек окопами. Чагарники колючого дроту вростають бур'яном. Де-не-де, на місці колишніх сіл зводяться хатки; через непокриті стріхи курить дим, голі діти вибігають на дорогу.
— Дайте, тіточко, кусник хліба! — протягають худі, мов патики, рученята. Подорожні скидають торби, виймають хліб, дають. Урадувані діти біжать до своїх недокінчених хат.
Дунаїв. Село, де всі мандрівники відпочивають, полуднують; п'ють чисту, мов лід холодну, джерельну воду. Ще один перехід в'юнкою сошею, через ліс і вже Почаїв. Ось тут, кажуть, стояла колись каплиця. Під нею завжди відпочивали мандрівники. Володько стільки разів чув про ту каплицю. Тепер з неї лишився тільки один фундамент. На її місці поставили хрест, на якому скарбонка для пожертв.
Ціле село розбите. Залишилося лиш кілька хат і дерев'яна церква зі збитою і похиленою на бік банею.
Володько сидить на камені в гурті мандрівників і думає. У ногах сіпає біль. Засмажене сонцем обличчя горить. У голову тиснуться думи над минулим, теперішнім і будучим. Уявляється йому війна, що бушувала тут ще недавно. Уявляються ті люди, що робили з цієї землі руїну, билися, клалися трупом, щоби все так нагло урвати і безславно зникнути.
Поїли, попили, відпочили, обділили жебрацьку дітвору та калік і далі.
Дівчата веселі, сміються, жартують. Володькові радісно, але йому ніколи сміятися. Його приневолює до поважності надзвичайна хвилина. Зворушливе, дивовижне, надзвичайне дивовисько, яке пройшло перед його очима, це війна. І от тепер він ступає по тих місцях, де кожний камінець кричить війною. По дорозі валяються розбиті військові вози, різні речі, набої. По полях розсипані ями від стрілен, що рвались.
Почаївський ліс. Старі товстючі дерева. І тут помітно війну. Розторощені стовбури, укриття. Порозкидані, зіпсуті речі.
У лісі дещо прохолодніло. Йдеться легше. Жарти і сміх стихають, бо ще півгодинки, ще пара кілометрів, і перед очима Почаїв. Виходять на взлісся.
Всі зупиняються, стають навколішки, хрестяться. Володько в полоні враження. Він хреститься також. Перед очима велетенська, маєстатна постать лаври зі всіма її будовами. Володько безліч разів бачив її на малюнках і от аж тепер нарешті бачить її власними очима. Це вона, та гора, де «пасли, пасли пастирі, пасли овци на горі, та й увиділи Божу Матір на скалі». Це тут змагалися здобути святиню турки, що впали жертвою кари Матері Бога.
Сила враження, віри охопила й узброїла його. Він бачить лише великанську білу, залиту передвечірним сонцем святиню, до якої впродовж віків зі всіх куточків його рідної землі спливали люди, щоби бодай тут, разом із водою зі «стопи» Матері Бога, зачерпнути підсилення віри — єдиної опори жорстокого селянського існування.
0н клячать гурти в білих свитках і постолах. І ці сірі розчухрані постаті, з цілими горами клунків на плечах, бозна з яких лісів і багон, принесли на показ світові свою біду, свою темноту. Он стоять вони навколішках, і їх безбарвні очі горять великою вірою.
Віра. Страшне недоторкане слово. Над світом війна, над світом пожежа, а вони клячать у поросі. Які сили піднімуть їх із того пороху й уведуть у храм, де зустріне їх усміхнений Бог і скаже їм: встаньте! Ви образ і подоба моя! Огляньтеся на себе і пізнайте своє вбожество, віднайдіть у собі гідність мого найкращого творіння, яке я назвав найкращим ім'ям. Встаньте і будьте самі собою!..
Вдарив велетенський дзвін; і від його громового рокоту затремтіли люди, дерева, земля.
— Ну, люди! Вже час! Вставаймо!
Серед глибокої тиші, під звуки велетенського дзвону слова ті видаються закликом.
Всі встають, назувають на ноги взуття і йдуть. Все ближче і ближче лаври. Все ближче і ближче мета. Все потужніше гуде великий дзвін, розтягаючи своє бамкання геть навколо, як далеко сягне око.
Приходять. Скрізь люди. Шукають місця для нічлігів. Багато хат розбитих. Знаходять одну хату, де їх приймають. Ще не оправлена вона від війни як слід. Нові двері, нові вікна, полатаний поміст. Меблі зганяні. На стіні стародавній з тягарками годинник. Чоловік, жінка, двоє русявих, живих малих. Мандрівники займають передню кімнату і розташовуються по помості.
Перед спанням ідуть «на вечірню». Зі страхом і трепетом вступають під зводи велетенського храму, де розноситься спів, ладан, золотий відблиск сяйва свічок і електрики. Он золота ікона над стопою. Онде-о ті відомі з чистого срібла дзеркала. Кажуть, німці підміняли їх. Онде місце, де стоїть чудодійна ікона Матері Божої. Під нею милиці людини, що колись належали каліці, який вірив і одужав. Малюнки чудес, які сталися тут, на цьому місці.
Володько на деякий час стає знов тим малим Володьком, який не має часу ні молитися, ні роздумувати над усім, що бачить. Він увесь увага, ввесь переживання, ввесь уява. Розкіш святині полоняє його, і треба все оглянути, пережити нутром і затямити кожний непомітний звук великої душевної музики.
Другий день. Молодиці, дівчата спішать на ярмарок. Там буди з всіляким дешевим крамом. Свистуни, гармоньки, кульчики, бляшані хрестики. Юрби дівчат купчаться коло балаганів, торгуються, купують. Он стоїть безногий чоловік із катеринкою. На катеринці папуга, що тягне «щастя». На хідниках під парканами янчать каліки, риплять своїми невибагливими струментами лірники. Висвистують свистуни, виграють на губних гармоньках, вигукують продавачі.
Володько оглядає все, цікавиться, але не знаходить для себе нічого гідного уваги. Він кидає жінок, які захоплюються торгівлею і піднімається нагору, проходить брамою на лаврське подвір'я. Там відчинені образарні, книгарні. Володько заходить до книгарні. Він хотів би купити якісь книжки, писані по-українськи. Але таких немає. Книжки все русскі. «Святітєль Пітірім Тамбовскій», «Сергій Радонєжскій», «Серафім Саровскій». Он відома «Откровєніє воїна із каріта». Бачить також «Ад і рай». Ці книжки нагадують Володькові дитинство. Не любить він тепер такого читання, але чомусь купує «Ад і рай» і «Откровєніє». Ніяково так вийти, не купивши нічого.
Далі йде під дзвіницю, задирає голову догори. Висока. Мури які! Сила людська непроста річ. Все зробить. Заманулося полізти на дзвіницю. На другому поверсі велетень дзвін. Коли знімали його і вивозили «вглуб Росії», пробили цілу стіну. Тепер вона забита дошками, а дзвін знов на своєму місці. Поліз далі, виліз на самий останній поверх, туди, де стоїть машина годинника. Війна зупинила його і він не рухається. Через дірки в його циферблаті німець слідкував за руским. Розказували ж, що руский хотів з «орудій» креснуть по дзвіниці, та побоявся гріха.
Тепер Володько сам висадив голову через дірку і з острахом оглядає далеку землю, всипану дрібненькими людьми. Навколо у простір летить зір і не бачить собі межі. Отам десь Галичина. Звідтіль їхали дядьки, що вісьтали. Там Австрія. І ще далі там багато держав і багато народів. Шкода, що зір так близько сягає, що нема крил у людини, що сила не в стані здобути того, чого прагне душа. А Володько дуже, дуже хотів би відвідати ті далекі дивні краї, побачити, як там живуть, що там роблять. У його уяві встають постаті минувшини тих країн. Вальтер Скотт навчав його історії, Жюль Верн фізики, Купер географії. Там шалені міста, там Париж, Берлін, Лондон. Там височенні Альпи і безконечний широчезний океанський шлях у країну Тома Соєра та на місця пригод Майн-Рідовських героїв.
Знімись, хлопче, махни крилом і край кришталеві простори, привабливі і чарівні.
Через годину Володько знов у храмі, знов спів, розкотисте басування архидиякона, від чого тремтить цілий масив будови. Хлопець іде в печорські церкви. На сходах малюнки. Цілі натовпи угодників Божих, що посходилися сюди з цілої Росії та оздобили ці мури. Все печерний, темний, висохлий народ. Все терпеливці і страдники. Все носії великого одушевления своїх часів.
Тут і Йов Северський спочиває. Он домовина його, а над нею чернець. До домовини підступають перелякані, ледь дихаючі жінки, а чернець грубо попихає їх своїми сильними руками і басом підганяє:
— Ну там! Жівєй!
Перелякані жінки не чують цього. Вони зачаровані святістю місця і штовхуни ченця приймають як належне. Але на Володька робить це дике враження. Він не тиснеться побачити мощі, а стоїть осторонь та оглядає.
Після сходить у найнижчу печерну церкву. Тут залишилися сліди та запах війни. І вирвані з іконостасу двері, та оголений підставець престолу; солома, що лежить так, як лежала тоді, коли в ній спали воїни чужого народу, і навіть ті скинуті зі стіни чорні олійні образи з прохромленими обличчями, все це говорить винятково дивною мовою, мовою, яка влазить у святе святих людини і розростається там до неймовірних розмірів.
Піднімаючись між колонами печерців по сходах нагору, Володько не чув святості. Поведінка ченця, прохромлені святі, солома... Яка це святість? Чому не встане Йов і не прожене тих, що поневіряють людським побожним наставлениям?
І аж на галерії, з якої відхиляється перед зором ширінь рідної землі, Володько знов бере себе в руки. Тримайся, хлопче! Ще не час тобі спотикатися і падати. Дивись, сонце яке і як горить воно великим огнем. І дивись, яка держава лягла направо й наліво, взад і вперед від стіп твоїх. Вона є державою духа і віри. Іди вперед і будь... Зазначи своє буття вогнем нової віри, розложеним на попелищі старого вогнища. Іди і будь!..
Обтяжені свистунами, кониками, іконами, шкляним намистом і всяким подібним почаївським крамом, вертаються мандрівники у свої села. Спека добігає до найвищої точки. Захід проривається, з-за обрію догори рвуться гнідо-чорні клуби, розмальовують небо на бронзу, і стає шумно. Громи тріскають хльостко, сердито і несподівано. Дощ люрить нараз потоками. Мандрівники серед чистого поля, щойно минули шпилясту, на рівнині одиноку, гору Гостру. На ній високий хрест і кілька химерно покалічених інвалідів війни у вигляді дерев. Мандрівники всі бачать, як гатять у ті нещасні рештки гірської окраси небесні сили свій гнів і стріли. На голову, за комір, у рот, мов із ринви, ллється теплувата безсмачна вода, і по короткому часі всі подібні на топлеників, яких щойно врятували. Спідниці дівчат липнуть до ніг і перешкоджають у ході. Вони пищать, гнуть голови, ніби при купанні, коли бавлячись люди хлещуть один другому у вічі воду. Але Володькові це не шкодить. Навпаки. Від спеки розболілася голова, потоки води охолодили жагу і вибухи крові втихомирились. Жита похилилися, трава заяріла, ліс шарнувся сюди й туди, ніби бажає вихитатись із грунту і відлетіти під гуркіт і світло неба, в невідоме...
Додому дотягнулися пізно вночі. Кожний суглоб, кожний шматок м'язів, кожна кісточка щемить, догоряє. Втома звалює людей у провалля твердого сну. Сплять у клуні на соломі, а над клунею б'ють громи, котить хмара за хмарою, ллє ударно дощ. І так триває до рання. Спати в таку ніч мертвим сном у сухому і теплі, це втішатись великою насолодою кпин з люті могутніх сил неба і землі, в певному переконанні, що всі їх намагання безсилі перешкодити нам...
Наступають жнива. Перед Петром приходить додому Василь. Він став справжнім вояком. У його посвідці звільнення написано «козак (такого-то) полку»... Говорить Василь по-українськи. Слова «загально», «головний» і багато інших, невживаних на селі, замінили йому «вобще, главний»... Він виріс, став розумніший. Батько спитав:
— Що ж вас розпустили? А як же «государство» буде? Без войска?.. Німці господарять?..
Василь оповів, як їх полк поділився, як українці відійшли і сказали: «Не бажаємо більше разом із кацапнею! Дайош нашу армію!» До Винниці сила москалів стягнулось. Так ми викотили наші «максими», як брязнули по них — не стало москалів. Зброю, сучі коти, зложили і в Кацапію
відійшли...
— А проти німців так і не встояли?..
— Ні. Чому. І німців не боялися, та наказ прийшов. Склали зброю і роз'їхалися.
Матвій крутить головою, морщить широке чоло, мацає його цілою долонею, ніби воно гаряче. Видно, він невдоволений.
Жнива минають. Поля криються гострими стернями. Ясні, дзвінкі дні, коли рідке повітря далеко переносить кожний звук. Падають з неба зорі.
IX
Цієї осені до школи в Дермані виправляють Довбенки двох членів своєї родини. Хведот скінчив сільську початкову школу, але що він там того навчився. Тепер чоловік з такою наукою все одно що й без неї. Підросте дитина, піде між люди — скрізь розторопніший той, хто грамоту знає. А хто своїй дитині ворог. Хай іде, вчиться, росте, набирається розуму.
Двадцять дев'ятого серпня виїхали Володько з Хведотом з Тилявки. Везе їх сам Матвій. Обидва хлопці міцні, загорілі, з мозолистими долонями.
Володько лишається по-старому в дядька Єлисея на помешканні, а Хведота дають до тітки Зіньки на Залуже. Це досить далеко від школи, геть аж під верхівським лісом. Але що робити.
Батько від'їжджає... Володько знов у Дермані. Знов рідні сади, лішники, займиська, стежки й перелази. Любить Володько це розлоге, хороше село. Сади знов сипнули овочем... Стоять яблуні, мов розціловані дівчата. Ранок. Сонце зводиться над монастирськими шпичастими смереками. З листя яблунь скапують сльозини холодної роси. Десь-не-десь вдарить об вогку землю твердий соблук [15], чи воскова довгощепа, або золота ренета. Груші хунтівки, мов зелені дзвінки, обчіпляли галузки дерева. Сливи наливаються синім вином і, коли п'єш оком їх барву, мимохіть п'янієш.
По взгір'ях, по горбках та ярах розкидалися садиби. Здебільша муровані хати — криті бляхою. Клуні на мурованих стовпах. Кам'яні хліви. Кожна садиба втопилася й захлинулася садом. Від садиби до садиби перелаз. Стежки збігають садами, лішниками, поплутані без пуття і ліку. По них ходять босими ногами моторні й химерні дівчата, голосні молодиці, стрункі та дужі парубки.
Дерманці не знають смутку. Життя їх пружне та метушливе. Палке кохання, буревійна гульня і така ж їх революція.
Ні одно село не знає стільки сходок, стільки крику, стільки гаміру, як Дермань. Німці дещо збили пиху того села, але бундючні матроси, що зграями прибувають зо всіх морів та океанів, заповідають буревій. Щонеділі коло церкви та монастиря юрбами стоять цибаті військовики. Мова їх терпка. Біда вам, німці, буде...
По гаях, лішниках стріляцина. Навіть Володько з Петром частенько беруть свої обрізи, напихають кишені «патронами» і тарахкають «по чом зря» у стару черешню пайкового липнику. Всадив патрон, тарах!.. Луна геть покотилася, а черешня рану нову дістала, скорше зі світа зійде. І так порохнява. Досить настоялася, народилася.
У Пилипівку зчиняється метушня. Кажуть, німців під сто чортів женуть. Повстанців веде якийсь Петлюра. Хай. Досить німецького «правлєнія». Давай «рабоче-крестіянску» власть.
Молодшому Володьковому дядькові Пархвенові бракнуло олію. Всипав у мішечок на макуху ріпаку, взяв баньку в руку і поклигав до Мізоча.
Пішов і нема. Дядина Мотря метушиться, бігає.
— Щось мені, чуєте, так сутужно... Щось так не по мені... Хилиться до вечора день, вечоріє, смеркає... Нема Пархвена. По смерку прибігає хтось і гукає:
— Їдьте скорше, бо під Мізочем німці Пархвена ранили.
Дядько Єлисей за коні і гайда. За годину привезли Пархвена. Лежить на санях блідий, мов із крейди різьблений. Під носом кров, на чолі кров, руки в крові. Ноги замотані замерзлою в крові рядниною. Права нога його перебита. Ледве живим довезли.
Кажуть: у Мізочі «отряд» Рикуна напав на німців. А вони люті, мов роздратовані оси. Оточили Мізоч і нікого не випускають. Винесли над гору від Мізоча кілька кулеметів, сікнули по жидівських хижах. Тільки вікна висипались, а з людей нікого не чіпило.
Пархвен олію набив і несе спокійно в баньці. Пішов стежкою і якось минув німецьку заставу. І вже коли був далеко під пригірком, побачив його німець.
— Гальт! — крикнув він. Пархвен не чує. Він спішить з олієм додому. Там чекає на нього Мотря.
Німець прицілився, бабахнув, і пропала Пархвенова нога. Впав у рів коло дороги. Холод, сніг. З ноги тече річка. Навкруги ні одної людини, тільки від Мізоча кулі посвистують.
Щастя, що хтось його там побачив. А ні, то гегнув би й кінець.
Одвезли Пархвена до Острога. Хто знає, чи вилікують. У селі шириться іспанка. Мруть люди. В сусіда Івана помирає одна за другою три молоді дівки. Плач, похоронні
співи.
Одночасно по займиськах курить дим. Це самогонщики. Юрба людей у кожухах та «шинелях» оточила «куб» і очікує «перваку». Куб стоїть, побулькує всередині. З рурки холодильника попшикує пара. Під рукою вже приготована пляшка. Ще хвилина, друга, і пара перестає йти, а натомість тоненьким цюрком линувся первак. Червона, зашкорупла рука підставляє чарку, тримає, поки набіжить повна і несе її під зарослі вусом уста. Хильнула... Ааах! Ух! Міцний чортяка! Пробуйте, куме!
Кум пробує, сусід пробує, всі пробують. Було мовчки, а по пробі стає гамірно.
Вечорами в хаті Єлисея «зборня». Вернувся матрос Балтійського флоту, Сергій Корнійчук. Він одинак. Хату має, кілька десятин землі. Але не має ні батька, ні матері. Прийшов додому і «повний пролетар». Одна з вибитими вікнами пустка в садку і це все.
Але із себе «герой первого сорта». Карк, пика. На руці годинник. 1 грамоту знає, на крейсері писарем був, а пише здорово. Виведе стрічку і без лінійки, а як струна проста.
Бував у Кронштадті, Петрограді, Гельсінгфорсі. Знає, чим відрізняється Корейський від Леніна. Перший — сукин син, буржуазний прихвостень, другий — товариш Лєнін, вождь большевиків-комуністів, що несе всьому трудовому народові свободу, рівність і братерство. Селянам усім несе він землю без викупу, скільки кому треба. Касує приватну власність, бо земля не належить нікому, тільки тому, хто на ній працює.
t ще знає він, хто такий Троцький, Мілюков, Гучков, Терещенко. Перший пролетар, решта буржуазія і капіталісти, що ссали кров трудящого пролєтаріяту.
Знає він і про Петлюру. Контрреволюційна зволота, кілька тисяч десятин на Полтавщині. Не менша «гидра контрре-
454
волюції» і Грушевський. Кому не відомо, що в Києві його миловарний «завод».
Це ж ті, що хочуть «самостійної». Це ж вони, що пишуть «мовою оголошення». Але нас не відділиш від «руского брата, з котрим чотири роки разом кров проливав, з одного ко-
тьолка їв».
— А я ж що кажу,— зазначує Єлисей.— Куди його відділятись. На яку погибель, сто болів ув його ма', ділитися. Сказано: чим більше хазяйство, тим і «пользи» більше. Ні? — 1, виговоривши своє переконання, Єлисей по-свойому кутом рота прудко спльовує, що значить поважне ставлення справи.
Володько горить, мов сірник. У нього немає ні слів, ні відваги, але казати щось треба. Не можна про такі речі мовчати.
— Не треба, кажете, ділитися. Бо ви не знаєте... Вам здається, що москаль ваш брат, а він ваш «експлостатор». (Оо, Володько вміє і вчене слово підпустити). Подивіться:
де на Україні великі фабрики чи заводи? Де «оружейний завод»? В Тулі, в Іжевську. Де обробляють українське залізо? У Москві, Петрограді, бо в Україні, бачте, небезпечно. З неї тільки хліб та хліб помпують, всі заграниці, всі чужі держави кормлять та московську казну поповняють.
Володька слухають, мов старого. Раз він і за українське залізо знає, tq чого ще треба. Навіть Сергій нічого ліпшого не втне. Тільки Сергій «сам був, сам бачив», а Володько? Хіба з книжок. А книжка хіба що? Бог? t книжка бреше.
Та Володько не думає піддаватися без бою. Вірять йому, не вірять — все одно. Слово по слову, ступ за стулом, в гущу, в незнання, в несвідомість! Вперед, Володьку!
Сергій пригадує про «залізяку на пузяку, геп!» Це, мовляв, «мова» зі «самопер попер до мордописні».
Регіт. Володько гарячиться. Він чує в цьому щось жорстоко дике, але йому бракує витривалості, такту переслухати, стати понад це, злегковажити тих близьких і дорогих людей. Володько вибухає, мов динаміт. Він хотів би побити того матроса, але не чує досить сили, тікає у другу темну кімнату і там під бугаєм на тапчані реве ревом люті, болю і жалю. Тут уперше відчуває Володько трагедію світу, з
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77