Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
уважно обдумував план дальшої роботи. Знав, що тепер почнеться значно відповідальніша й тяжка частина праці. Знав також, що тепер вступив у одвертий конфлікт з темними силами села. А сили ті не малі. Габель йому цього не подарує. До суду він не піде, але він має досить можливості для боротьби з хлопцями. Знав Володько також, що ввесь тягар боротьби впаде на його молоді плечі, й треба бути дуже уважним, щоб не зломатися під тим тягарем і не впасти.
Тепер конечно читальню улегальнити. Треба увійти в зв'язки з управою кооперативу. Треба зробити безліч праці й всю ту працю мусить зробити не хто інший, як Володько.
За пару днів Володько зголосився у голови управи сільського кооперативу Андрія Андрійовича Рони.
Андрій Андрійович Рона «памєщік». Під сучасну пору мав ще двадцять п'ять десятин. Сам симпатичний «рускій челавєк», що «не має нічого проти розвитку української культури». «Усадьба» його матері, в якій і він живе, є на південній стороні села, по другому боці долини. Спочатку старий, майже висохлий став. Коло нього на греблі мікроскопічний млинок. Вище під гору гайок, а далі починається великий, колись чудовий, сад. Війна й революція залишили на ньому свої чіткі сліди. Стоять ще посохлі дерева, що їх позгризали революційні коні. Ніхто їх навіть не усуне. Стоять і свідчать, мов кістяки, на страшному суді.
Панські покої пережили також чимало. Про це свідчить кожна стіна, кожне вікно, кожні двері. Одні густі й великі кущі бозу, що оточили навкруги будинок, свідчать про те, що було колись.
Андрій Андрійович мешкає тепер у «флігелі». Займає невеличку, з трухлявою підлогою кімнаточку, що має вікно на схід. Під вікном ростуть кущі бозу.
У кімнаті Андрія Андрійовича великий, завалений книжками, паперами й цигарками стіл. Рівнобіжне з ним простора, покрита гнідим, товстим пледом, постіль. Під вікном круглий, розколотий посередині, мармуровий столик, а на ньому розкидані шахи. Кілька стільців і велика шафа, це і все умебльовання.
Володько увійшов з заднього входу. У вузеньких сінцях зустрів його малий льокайчук Марко. Ломаною російщиною він заявив:
— Барін в столовой. Січас доложу. Пожалуйте у комнату.
Після цього льокайчук зник, а Володько не пішов «у комнату», тільки лишився надворі.
Ціле довкілля це щось трошки з Тургенева, трошки з Гоголя, трошки з Щедріна. Це маленький, обскубаний острівок того «старого доброго» часу, коли ще були живі «баріни», льокаї з їх мовою та звичками. Навіть цікаво входити у такий невеличкий музейчик і оглянути те, що минуло й ніколи не вернеться.
Проходить деякий час. Ніякий «барін» не з'являється одразу. П'ятдесят хвилин можна пожертвувати. Потім Андрій Андрійович з'являється.
— А-а-а! Радо вас завжди зустрічаю,— говорить він по-російському і, якось під кутом, подає м'яку руку.— Прошу до кімнати. Тут пекельний холод, наколи в пеклі може холод бути...
Увійшли до кімнати.
— Давно хотів вас бачити,— піднесено говорив Андрій Андрійович. Він був задоволений, шо Володько прийшов.— Чому ніколи не заходите? Марку! Принеси самовар! Вип'єте чаю? — звернувся до Володька.— Куріть! Препогані маю цигарки, але... Село. Воно вб'є мене. Ну, як живете?
— Дякую, Андрію Андрійовичу. Живу. Прийшов до вас у справі.
— Е-е! У справі! Раніш поговоримо про щось цікавіше, ніж справи. Граєте в шахи? Е-е, шкода, що не граєте. А я люблю цю гру. Страшенно люблю. Це, здається, найстарша гра світу. Знаєте, відколи її грають? Вже п'ять тисяч літ. Й видумали китайці.
Увійшов Марко з самоваром.
— Марку! — казав Андрій Андрійович.— Чому ти так незграбно несеш самовар? Це ж не горщик з помиями. Став сюди! Панові Довбенкові також шклянку. Раз-два!
Марко поставив самовар і швидко вийшов.
— Ну, як вам подобається мій льокай? — запитав Андрій Андрійович.— Дуже цікавий і інтелігентний хлопчак. Вчу його на льокая, і він робить порядні успіхи. От тільки говорити порядно ніяк не може звикнуть. Надто сильний український акцент. А ви, мабуть, читали про останній турнір Альохін — Капабланка? Чудесний! Божеський! От хто майстер! Мій брат, Юрій Андрійович, порядний гравець, але ку-ди-и-и! Це все одно, що хрущ проти сокола. Я два дні ходив, мов божевільний. Уявіть собі геніяльність такої людини! Феноменально! Ну, ну! Прошу, Володю! Наливайте собі чай. Не дивіться на цей непорядок на столі... Я суворо заборонив Маркові робити тут порядок. Тепер працюю над новою п'єсою. Страшенно тяжко. Ви не маєте поняття, яке тяжке драматичне мистецтво. Жорстоко тяжке. Я працюю над одною п'єсою вже другий рік. А треба сказати, я маю тут чудові умови для праці. Маю спокій, а це саме головне для мистця. От тільки жахливо не люблю різних ділових справ, особливо господарських. Терпіти не можу всіх тих проклятих рахунків, розрахунків, прохань... Не люблю господарства.
Одягнений Андрій Андрійович у блузу з товстого, гнідого сукна, з великою краваткою під підборіддям. Уста його вогкі, пристрасні. Зуби шоколадні, попсуті. Ніс простий, расовий, з вічним на переніссі пенсне. Чоло рівне, високе, чотирикутне. Волосся чорне, мастке, недбайливо зачесане. Він, видно, страждає самотою, через те з великою приємністю висказує свої довго виношені думки. Жадібно хапається за кожну тему, що тільки попадає йому під руку, з поспіхом висловлює свої слова, свої беззастережні осуди, свої певні на цей час переконання. Перейшли на літературу.
— Не можу похвалитися знанням української літератури,— з приємністю зазначує він,— але боюся, що українська література надто... м-м-м... надто, так би мовити, безпроблемна, зобразлива, фрагментарна. Так, так! Це я якраз хотів сказати: фрагментарна. Не обіймає ніякої цілості, ніякого комплексу. Старша надто плитка, а молодша тенденційна. Мистецький твір мусить бути до найбільшої жорстокості об'єктивним. До найбільшої жорстокості. А особливо мистецький твір не переносить політиканства.
— Ну, а Джек Лондон,— перебив його Володько,— Гюго, Золя. Я дуже мало знаю авторів, щоб були безтенденційні, неполітичні.
— Ну-у! Це що інше. Така «Залізна п'ята»... Це зовсім що інше. Це не політика. Це велика світова проблема, це внутрішній і зовнішній світ людини. Це зовсім що інше.
— Але дозвольте! — зазначив знову Володько.— Розумію вас, що ви вважаєте в українській літературі за тенденцію, її боротьбу за національне визволення. А хіба ж то тенденція? Хіба то не справжня дійсність, справжнє життя? Хіба то менша проблема від тієї, над якою задумуються Золя чи Сінклер? Хіба ці комплекси менше болючі, і вмирає за них менше людей? Ви подивіться, Андрію Андрійовичу, на нашу минулу революцію. Пролилося море крові! Впали міліони людей. Невже вам здається, що ті, що боролися за десятину землі чи за колхоз, переслідували важніший і більший ідеал від тих, що полягли за свою батьківщину, за честь, за славу цілих поколінь, за традиції свого роду? По-моєму, ні. По-моєму, ці більші, ці героїчніші, ці, можна сказати, ідеальніші. Ну, а знову тепер? Подивіться: кожний пацан — політик. Кожна кухарка — мало не міністр. Ну, як ви в якомусь своєму творі оминете політику? Будете це все оминати? Будете казати, що цього всього нема? Не признаєте оцієї нашої розмови? Тож тепер всі так розмовляють, і оминути це, значить, оминути дійсність, значить, нагинати дійсність, фальшувати її» творити власне нездорову тенденцію. Ні?
— Так. Розуміється. Погоджуюсь з вами. Але треба знайти правильний підхід. Треба події не видумувати, а виривати з самого справжнього життя... Щоб було ще тепле, щоб билось живчиком, щоб пахло. Ось подивився на земну кулю, відкроїв від такого до такого градуса шмат простору, вирвав його і в книгу. Це буде творчість.
— А я думаю,— сказав вже спокійніше Володько,— це залежить не від підходу, не від реальності зображення, не від фотографування. Це залежить від здібності автора. Від слова його залежить. Можна те саме слово поставить так і сяк. І від того, яку воно буде кидати від себе на нашу уяву тінь, від того залежатиме сила самого твору. У слові сила. Воно має безліч вібрацій, безліч тонів, І коли автор має більший слух на слово, так само, як композитор на тон, тоді він може витворити більшу гаму. Я так думаю.
— Думаєте правильно,— сказав Андрій Андрійович, бо не хотів перечити. Хотів краще висловлювати свої думки, що їх мав так багато в запасі.— Я все-таки люблю класиків,— сказав він по короткій перерві.— Такий Бальзак. Така його «Шагренева шкіра». Боже, Боже! Який величезний світ думок, які чудові порівняння й образи. Або Гюго, Мопассан. Російську літературу люблю. Це чудові, монументальні речі. Толстой! Коли я його читаю, я тремчу, я жахаюся. Що за невмолима логіка людських почувань. Чи то жінка, чи мужчина, юнак, чи дитина — кожний від початку до кінця, від народження до смерті, в кожному відтинку життя — кожний живий, справжній, правдивий. Ні одного фальшивого тону, ні один звук не ріже вуха. Люблю Ібсена! Мені здається, що коли б не вони, не ті люди, що колись жили й колись творили, я не бачив би нічого на цьому світі дійсно вартого уваги! — майже з пафосом говорив Андрій Андрійович.
— Все минуле видається кращим від сучасного,— сказав Володько.— Але ми тепер зовсім задивлені в будуче, через те сучасності майже не помічаємо. Ми цілком в будучому. Я сам глибоко вірю в кращу майбутність, і це дає мені силу бути тверезим у чинах і оптимістом в думках.
— Молодість! Чудова, мрійна молодість! — викрикнув Андрій Андрійович. Потім зняв пенсне, витер його й знову одягнув. Поволі пили чай. Володько не дуже любив чай. Пив його скорше з чемності. Так само й курив. Не звик курити, не любив тютюну, навіть цигарки не вмів добре тримати. Тримав її незграбно між двома пальцями правої руки, час від часу клав її в уста, тягнув у рот дим і, не затягаючись, одразу випускав його.
— Я зайшов,— почав знову Володько,— до вас, Андрію Андрійовичу, в одній справі.
— Кажіть! Слухаю!
Володько пояснив, за чим прийшов. Розповів про читальню, про відношення кооперативу. Андрій Андрійович слухав його з увагою і цікавістю. І коли Володько скінчив, Андрій Андрійович промовив:
— Чудово! Я вас цілком розумію. Підтримуватиму вас всіми своїми силами. Маю тільки одно застереження.
— А саме? — запитав Володько, дивлячись уважно на
Андрія Андрійовича.
— Ви говорили про «Просвіту». Маю відносно цієї організації свою думку. Не люблю її духу. Просвітянщина на нашому грунті не на місці. А по-друге: хто там у тій «Просвіті» сидить? Константин Павлович Медведський? Цей буржуйчик з кругленькою голівкою й такою ж інтелігенцією? Цей «щирий», що з народності зробив собі професію й торгує нею, мов сидуха капустою? Ні, ні. Дозвольте мені бути на віддалі гарматного стрілу від вашої «Просвіти». Не маю наміру влізти в шаровари й танцювати гопака.
— Не можу з вами, Андрію Андрійовичу, погодитися. Не в назві й не в «просвітянщині» суть. Суть у змісті. А зміст вкладає той, хто працює. Можна плекати широкі штани, гопака, а можна й інші речі. Я принаймні маю на увазі далеко ширші наміри, ніж гопак і штани. Хоча скажу вам одверто, що й гопак, і штани, і все інше, що має цей народ, все це складники його культури. По-моєму, смішно цуратися того, що мали наші діди. Мусимо тільки всьому надати інший, новий зміст, і це все.
Андрій Андрійович з усмішкою дивився на захоплене, розчервоніле Володькове обличчя.
— Ну,— казав він,— робіть, як знаєте. Мене підкуплює ваша безпосередність і ваш ентузіязм. Але читальню можна було б підтягнути поки що під статут кооперативу. Це було б просто, практично й позбавило б вас багато праці, якої ніхто крім вас не зробить. Ну, а куди дінемо Габеля? — запитав на кінці Андрій Андрійович.
— Це вже його турбота. Наше завдання вичерпається після того, як він вибереться звідти. А це ми зробим — хоче він чи не хоче...
— Скоро казка кажеться, та не скоро діло робиться,— казав Андрій Андрійович.— Ну, але рішено: ви робіть своє. Я зберу управу кооперативу й закличу на засідання вас. Виберемо вас інструктором культурно-освітнього відділу й віддамо у повне ваше розпорядження читальню й все, що до неї належить. Зробимо перевибори управи, затягнемо до неї нових членів з молодих, дістанемо кредит, привеземо товарів і рушимо крамницю в хід.
Після говорили ще про політику, про минулі вибори, про послів. Час ішов. Приходив і відходив Марко, щось відносив, щось приносив. Потім Андрій Андрійович прочитав уривок своєї п'єси. За цей час попільниця наповнилася попілом цигарок, кімната — димом, шлунки обох — чаєм. Самовар натомість спорожнів, захолов, цигарки вийшли, до кімнати несміло вступав вечір.
Володько мусить відходити. Умовились про засідання, розпрощались і Володько пішов.
На старі яблуні, на вільхи, що гуртами стоять в долині над річкою, на село сходив тихий сільський вечір. Володько ступав униз, мав добрий настрій, почувався в силі. Коло обмерзлої криниці багато людей. Одні з бочками, інші з відрами. На протилежному схилі долини розсипані рухливі точки. Це сходять або виходять люди з порожніми чи повними відрами. Люди. Народ. Все якось рухалось, все щось робило. Кожний має свою думку, свою турботу. Багато, багато сіл навкруги й дуже багато таких людей. Володько думав тепер якраз про них, про них усіх. Знав їх, бачив їх, розумів їх.
А вечір все зближався. Небо зовсім затягнуте сірою поволокою. З заходу повіває нехолодний, одлижаний вітрець. Починають падати великі, рідкі — там, то там — сніжинки. Після вони густішають, летять з вітром, в'ються в затишку, б'ються об дерева, об стіни будинків, липнуть до всього. У вікнах хат засвітились неясні вогники, люди ховались кожний на своє місце, собаки сиділи по будах і гавкали, вечірні півні віщували світові зміну погоди.
І дійсно така зміна прийшла. Цілу ніч падав густий, мокрий сніг, що перейшов над ранок у дощ. Із заходу віяв мокрий вітер, шарпав почорнілі дерева, гонив з місця на місце неспокійні зграї ворон, що літали похилено, хрипко крякали, шукаючи поживи. За пару днів на полях з'явились чорні лисини, на дорогах проломлювався вбитий, мов камінь, сніг. У деяких місцях його зовсім не стало й виступала чорна, рідка, ніби смола, грязюка.
А був це щойно місяць лютий. Недавно відпровадили веселі м'ясниці. Село повинно було замовкнути, бити себе в груди. В селі рух, в селі якась робота. Тепер вже не ставало самих вечорів, як до цього часу. Дядьки, що уважно й здивовано слідкували за своєю «шкальнею», помічали дивні, просто неймовірні речі. Спершу побачили, що в великій хаті. побіч тієї, де жив Габель, одного вечора з'явилося світло. Світилось довго. Пара десятків людських тіней сиділо навкруги стола. Не було перед ними ні одного шкалика, але сиділи вони довго й вперто щось говорили, щось писали, рухались, ходили.
Потім дядьки бачили, що кілька людей кудись їздило. щось привозили. Потім бачили Володька й Сергія, що носили на плечах з-під дзвіниці товсті дубові дошки, що лишились там від того часу, коли робили церковну огорожу. Бачили, як їх тесали, збивали з них лавиці. Ще через пару днів помітили, що з комори дядька Каплія роблять чомусь хату. Пробивають вікна, двері, білять. За якийсь час дядьки з жахом помітили, що бляшана вивіска з написом «Продаж вуткі і лікеруф» щезла з дверей «шкальні» й з'явилася над дверима бувшої Каплійової комори. Одного дня погода видалася трохи відраднішою. Світило сонце, було тепліше. Цього дня дядьки бачили, як всі вікна, всі двері «шкальні» зненацька відчинилися, і всередині з'явилося з десяток дівчат. Всі вони весело співали, але мали позакачувані рукави, попідтикані аж до колін спідниці і кожна мала скіпець з вапном. До вечора дядьки вже не могли пізнати своєї «шкальні». Здивовано дивилися на білі стіни, на чисті вікна, на поправлені сходи. Відчували, що в їх село увійшли якісь чужі люди й, навіть не питаючи їх, почали господарити. Треба якось протестувати, якось боронитись, але як? Всі ходили збентежені, стурбовані. До Габеля вже не можна зайти. Там тепер так мало місця, що один дядько Григорко, коли одягне свою нову гуню, цілком засяде весь простір. Всі розгубилися.
А тим часом шкальня все мінялась, все перероджувалась, ніби в ній панував якийсь чародій. Одного дня всі вікна шкальні, навіть ті, що ніколи не світилися, ясно освітилися... У великій кімнаті під стелею висить здоровенна лампа. Світло б'є з неї, ніби від сонця, заливає велику кімнату, виривається цілим водоспадом через вікна й освічує болото дороги. І навіть з дороги побачили селяни, що всі стіни й стеля великої кімнати оздоблені вінками, якимись картинами, якимись прапорцями... Отам висять якісь два портрети... Тож всі добре пам'ятають, як там ще висіли портрети царя і цариці в золочених рамах, а тепер... Боже! Тепер там якийсь чоловік в кожусі й шапці, без мундира й без медалів. А на полицях шкальні за дротяною сіткою, де ще недавно так привітливо виблискували чудові шкалики — півоки, четвертухи,— тепер розложене жовте мило, сірники, цукор. Он у куті мішисько солі, бочка оселедців. Он порозвішувані вила, лопати. Якісь скриньки, коробки, бляшанки. З'явився крамар. Ось уже навіть якась молодиця з вузликом яєць увійшла й просить за два яйця солі, за три «керосіни», за решту дітям цукорків. Одна, друга, й торгівля рушилась.
А був це доперва місяць березень. Ступала поволі, але певно весна. Дороги розбиті, грузькі. Не раз і не два зміряв Володько своїми ногами віддаль між містом і своїм селом. Але робив це радісно, завжди охоче і завжди бадьоро.
Відчував якесь натхнення. Багато вечорів і ночей віддав він своїй роботі, але тішився, що з кожним вечором росте його сила, шириться його вплив над селом. Вперто, мов вояк, крок за кроком добував хату за хатою, людину за людиною. Мав перед собою непроглядну, дядьківську, вперту душу, оточену чортами, забобонами; безпросвітною, віковою темнотою. Мав проти себе темні, сатанинські сили, що, здається, навмисне родились на цей світ, зійшлися зо всіх кінців землі, щоб ставити спротив, щоб боротися. І все-таки чув, що перемагає він, Володько, син Матвія, син землі дідів і прадідів. Був гордий з цього. Щось Матвієвого світилось в його очах. Чувся справжнім сином свого батька... Не вимагав за працю свою ніякої нагороди, не чекав її, не думав про неї. Хто може тут нагороджувати? Якою нагородою? Ніхто у цілому світі, крім цього села, не знатиме його імені, ніхто не запише у книгу історії. Його — Володька й безліч інших Володьків, що родились, ростуть і працюють на цій забутій землі.
Найбільшою нагородою для Володька був день відкриття його читальні. Простора, світла кімната набита молодими, веселими людьми. Велика лампа ясно освічує кожний кутик. Ніхто не курить, ніхто не плює. Всі сидять, всі уважно слухають. Це вже не ті люди, що їх ще недавно бачив Володько. Це зовсім інші, що прийшли невідомо звідки й сіли тут і слухають мову Володька, інструктора культурно-освітнього відділу тилявецького кооперативу. Це зовсім інші парубки. Вони якось інакше сидять, якось інакше говорять. В очах їх рівна, яскрава думка. Волосся їх причесане. Ось один з них черговий. Він пильнує, щоб ніхто не курив тут, щоб не робив сміття.
Зі стін дивляться на всіх портрети, оздоби, написи. Тисячі років минуло. Було село, жили люди... Але вперше з'явились отам на білій, рівній стіні слова: «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля». Прості, звичайні слова, але скільки в них вложено! Скільки неухильної, намацальної правди, І скільки сотень літ минуло, щоб ті слова прийшли сюди, до цього села, щоб стати всім перед очима на білій, рівній стіні! Дивіться на них і розумійте!
Тим часом ішла весна. Ще падав деколи сніг, але й одразу розтавав. А одного разу повіяв зовсім теплий вітер, ринули потоки води, поля зовсім почорніли. На деревах набухли бруньки. Жайворонки піднялися від землі й там високо під чистим, блакитним небом видзвонювали свої пісні. Ще день, два минає, парує й протряхає земля. На взліссю виглянули перші квітки. З вирію верталися птахи. Ось закурликали десь журавлі. Довго не можна піймати їх зором. Сліпуче сонце закриває їх своїм промінням, але ось все виразніше й виразніше чути їх радісний голос, і око ловить першу низку. Летять, вертаються. Були десь далеко в гостині, але ніде не є так добре, як у рідній землі.
Нарешті й берези пустили барву. Ніжні, жовтуваті бруньки набрякли й нагадують краплинки чистого воску. На поле виходить орач і закладає в мастку, чорну землю плиту свого плуга. Полетіла набік скиба. Сонце ллє на неї своє тепло. Бризнули з руки сіяча зернята й опліднили її.
Матвій вийшов також на поле. Як і кожного року, так і цього йде полем, сіє своє зерно. З ним Хведот. Он підходить Іван Кушка.
— Боже помагай,— гукає здалека.— Протряхло?
— Спасибі! — зупиняється й говорить Матвій.— Рілля гарна.
— А добре сіється? — гукає знов Іван , хоч сам бачить.
— Нічого. Вітер під руку!
— А де ж Володько? Не вчиться сіяти?
— Кожний сіє, що вміє,— відповідає спокійно Матвій.— Я своє, а він своє. Аби тільки на добру землю.
Не любив Матвій, коли йому витикали Володьком. На кожному місці пригадували:
— Не помагає. Навчився. Смердить гній. Не хочеться за працю братися.
Матвієві й самому не зовсім так хотілося, як є, але що зробиш. Був один — пішов і не вернувся. Підріс цей і знову невідомо, яка доля його чекає. Доброго не можна сподіватися. Нема звідки. Але Матвій все-таки розумів, що інакше бути не може. І він так робив би. Тепер вже старий. Вік свій на ріллі проробив, то хай хоча діти за нього деінде попрацюють. А що там говорять — пусте. Самі не знають, що верзуть. Через те не любив Матвій починати тепер розмови з людьми. Навіть із сусідами. Оминав їх, як міг. Любив самоту, господарство, поля. Йшов сам серед чистого поля й розмовляв з ним уголос.
— Гарно, гарно в Божому світі,— говорив Матвій.— Шкода, що сили нема. Ах, яка та землиця. Ось вже й витикається зерно. Коли б тільки не прийшли приморозки.
Був довгий, боліла йому спина, але, побачивши перший паросток зерна, не міг стриматись, щоб не нахилитись, не подивитись на нього зовсім зблизька.
— Гарно, гарно сходить,— говорив знов уголос.— Вітрець, здається, досить теплий.
Після дивився навкруги по широкому небу, ніби чогось шукав. Його старечий вже зір оглядав небо і, здається, просив його не бути надто немилосердним до тих зовсім ще малесеньких паростків. Хай вже підростуть, хай будуть більші. Ціла надія всіх людей. Велике Боже добродійство. Вічні скарби землі. Піт і кров. Гаряча молитва.
Небо було чудове, широке, синє. Єдине небо, якого більше ніде нема. Дивилось звисока на цей земний світ, трохи згорда, трохи поблажливо... Але воно має повне право на те. Його краса, його величність... Вкриває землю навкруги, носить на собі хмарини, має дощ, росу, блискавки. Має чудове, незрівняне сонце... Чого ще треба тобі, дивна людино? Чого? Розуму треба. Розуму. Трошечки розуму, щоб вміти розумно жити, щоб щось творити, щось давати життю. Трошечки того людського розуму, що дає бажання щастя, розуміння свободи, поняття честі.
Йшло до Великодня... На полях від ранку до вечора ходять орачі. З вирію повертають птахи. Школу розпустили. Олег Левинський також приїхав додому. Кожного вечора над селом бамкає дзвін, і люди йдуть говіти.
У суботу перед вербною неділею майже ціле село йде до церкви. Мала церква далеко не вміщає людей. Гарне свято. Пригадує Христа, що їхав у Єрусалим на ослі. Народ з пальмовими гілками стелить йому свої одяги, гукає осанну... Христос їм не вірив. Велика його душа чула, що завтра вони будуть гукати «Розпни Його!» Він боліє над людською безрадністю, несвідомістю їх людського, розумного первня. Він знає їх до глибини, через те сьогодні не радіє з їх захоплення, так само, як завтра не осуджує їх. «Вони не знають, що творять. Прости їм. Отче».
Матвій дуже любив це свято. Не раз брав свою стару, ще «за отлічіє і успєхі» даровану на іспиті в школі Євангелію і вголос читав ті глави страждання і воскресіння Христового. А після міркував:
— У житті завжди є так. Діти мої. Ніколи не возгордіться, коли вас хвалять, і ніколи не падайте духом, коли вас гудять. Робіть добро й вірте в себе.
У вербну суботу ціла Матвієва родина в церкві. Мати наперед всім насукала свічок. Добрих, з чистого, пахучого воску. У церкві й біля церкви повно народу. Темний, хоч зоряний вечір. У церкві співають. Тісно. Григорко Деберний вносить дві величезні в'язки вербових галузок з котиками.
Народ тиснеться. Молодий священик, що заступає хворого о. Клавдія, швидко роздає вербу. Над людьми замиготіло безліч свіжих галузок. Хто вже дістав своє, витискається надвір і засвічує свічку. Одна, дві, десять, безліч горіючих свічок| Додому ще не йдуть. Стоять з палаючими свічками й чекають кінця вечірні. Обличчя кожного якесь натхненне. У темноті ночі воно ніби горить і світить... Всі рухаються. Малі. хлопчики біжать ззаду й б'ють один одного вербою. «Не я б'ю, верба б'є, Великдень за тиждень...»
Володько був також у церкві. Він стояв у тісноті на крилосі в товаристві Олега, Романа й інших своїх товаришів. Він | не належить до церковного хору, але став на крилос, бо в церкві нема місця. Крилос трохи підвищений, і він може дивитися понад голови народу.
Спереду церковий хор. Він сьогодні у повному зборі. Там Антін, там Ілько, там Володьків батько. Не дивлячись на старість, він все-таки заходив на крилос, бо любив співати. З дівчат там Настя, Одарка й Наталка... Ганка також у церкві, але вона тепер не ходить співати. Вона стоїть між дівчатами серед церкви.
Володько часом поглядає на Наталку. Так рідко її бачить і ще майже не говорив з нею. Хотів би затягнути її до читальні. Там готуються до нової вистави, і добре було б, щоб Наталка взяла в ній участь. Вона напевно могла б грати на сцені.
Вона стоїть спереду й співає. Обличчя її освітлене ясно сяйвом свічок, її очі блискучі, вії довгі й рівні. Володько бачить її у профіль. Йому хотілося б, щоб вона помітила його, але вона стоїть рівно, не оглядається, спокійна й зайнята співом.
Аж коли почали давати вербу, і всі заворушилися, вона також повернулась. До неї нахилилася Настя й щось їй шепнула. Наталка усміхнулася й кинула погляд туди, де стояв Володько. Це помітив також Олег. Він шепнув Володькові:
— Гарна дівчина. Ні?
Володько не знав, що сказати. Після промовив:
— Дуже хотів би дати їй одну ролю. Але вона не хоче...
— Дай їй. Затягни її до читальні. Обов'язково! — сказав Олег.
Потім всі почали виходити. На цвинтарі повно народу. Володько слідкував, куди піде Наталка. Хотів підійти до неї й заговорити, але як? Ось вона стала в гурті дівчат під дзвіницею. У кожної дівчини верба й свічка. Щось говорять, сміються. Наталка також сміється.
— Володьку,— каже Роман.— Зайдім до нас...
— Ні. Я мушу переговорити з дівчатами... А ти куди,
Олеже?
— Додому. Заходь. Будеш у читальні/
— Певно. До побачення! — Володько це говорив, але думав про інше. Він бачить, що до дівчат підходить Кіндрат і кожну б'є вербою. Хоче підійти до них також, але в той час чує удар верби.
— Не я б'ю, верба б'є... Це Ганка.
— Це ти? — здивовано питає. Ганка сміється.
— Певно. Не бачиш? Чого такий смутний? Де буваєш? Давно тебе не бачила. Може б, мене провів...
— Добре,— каже він. Йому було приємно. Сердився сам на себе. Біля нього дівчина. Вона весела, вона сміється, вона щось його питає. Чому ж він не радіє з того? Чому не заговорить з нею як слід? Але він все-таки її проведе. «Не побачусь з нею»,— промайнула тимчасом думка.
Вийшли з Ганкою на вулицю. Проти церкви «біля козака» натовп людей. Течія людей, що пливе поволі від церкви, тут роздвоюється. Одні йдуть направо, вниз, інші наліво. Ще інші зупиняються біля натовпу. Скрізь свічки, огники, тихий гамір. Ганка також несе свічку. Вона закриває її правою долонею, щоб не погасла.
Володько провів її аж додому. Тут біля перелазу прощається.
— Ти якийсь дивний,— казала Ганка.— Я не розумію... їй-Богу!
Володько не відповідав.
— Ви ходите туди? На гору? — казала далі Ганка.— Я знаю. Мені казала Одарка.
— Часом,— промовив Володько.— Ми тепер нікуди не ходимо. Часом заходили до Насті. Але рідко.
— Ну... — казала химерно Ганка... — Так добраніч... Твоя свічка погасла...
— Ха. Все одно не донесу. Добраніч!
Володько повернувся й пішов назад під гору. По дорозі зустрічав людей. Зустрів також Наталку. Вона йшла з Ільком. Свічка її горить.
— Здоров!
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77