Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
— Не зарубав, бо, на щастя, не попав лезом. Обухом мазнув... Геть-чисто губи розм'якшив...
Далі Володько згадує кілька геройських випадків з війни з угорщанами... Скрізь Володько герой, скрізь хоробрий, скрізь перший...
Але Ганка вірить. Чому б їй дійсно не вірити, коли вона взимі сама бачила, як Володько Фонові Гарбузі морду набив. А Фон же на цілу голову вищий за Володька, має п'ятнадцять літ і ходить другий рік у третю групу. Бо Гарбуза не мав права... Карпів батько Фанасько їхав до Гершка січку різати... Кулі на санях зв'язані старими посторонками. Один кінець посторонка з петелькою теліпався ззаду. Зі школи йшли школярі і почали чіплятися до саней. Назар, молодший брат Фона, якось попав ногою в петельку. Шабелян нагнав коні, петелька зашморгнулася на нозі, шарпнула і Назар проїхався від Польонової хати аж до магазину на власній сіданці. Коли б ще дорога рівна, то ще сяк-так. А то груда замерзла... Кричав, як скажений.
А Фон-халєра підбіг до Володька. То ти, каже, його пхнув і він попав ногою в петельку.
— Брешеш! Я його не пхав! Він сам, шалапут дурний, вліз у петельку.
— Нє! То ти! Я бачив! То ти! Хоч, щоб я тобі наклав?..— і замахнувся на Володька.
А Володько як підскочить, як мазне Фона. З одного боку, з другого! А Антон, що любив такі видовиська, на ціле горло репетує: бий! бий! бий Гарбузу! Ну й було сміху...
Це ж Ганка на власні очі бачила.
Але ж. Боже! Сонце не стоїть на небі. Володьку! Вже час до школи.
Бігли під гору, як могли. Душно. Обличчя розбарвились нарожево. Сині очі такі ж, як і небо. Піт на чолі, на носі... Фу!.. Скільки не втирай рукавом, сочиться, мов з розсохлої бочівки.
Прибігли до школи. Увійшли разом. Очі всіх дітей направлені на Володька і Ганку. Учителька серед класу стоїть і сміється. Вона щойно роздала дітям старі часописи, пуделка з пасти та коробки від пушок, як нагороду за квітки. Всі раді, всі вдоволені.
На кожній лавці велетенські барвисті паперові шмати з картинами війни, рекламами годинників, музичних інструментів, книжок, зубної пасти, колонської води...
А Володько з Ганкою стоять коло порога, і учителька навіть не каже їм сідати на місце. Ганка така засоромлена, що зовсім забула за свої квітки. Володько руки спустив, у лівиці кашкета мне, обличчя палає, очі бігають по стелі, по старих ветхозавітних картинах на стінах, по помосту...
— Ааа! Ну, мої мандрівники! Де це ви так забарилися? Ми вже тут радимося, щоб карету за вами післати.
— Ха-ха-ха! — регоче дітвора.
— А онде-о Антін впевняє, що наш Володик почав зальотами займатися, каже, що батько ніби на Трійцю женити його збирається.
Володько ще такого сорому не переживав, Ганка вже реве, а йому хотілося провалитися в землю. Він лиш незграбно тупає на місці.
— Ну, ну! Сідайте вже, прошу ласкаво, на місце, але за спізнення не дістанете нічого з подарунків.
Володько пішов і мовчки сів, його уста суворо і вперто затиснуті. Часом пробігає по них ледь помітне здригання, а зуби так міцно заціпнуті, що їх не то плачем, але й колом не розважив би. Ганка замовкла також і лиш час від часу хлипала.
По лавицях розложені коробки, пуделка, старі часописи, квіти, брудні дитячі руки. Учителька оповідає про війну, з її мови постають картини далекої карпатської баталії, де в снігах, скелях, проваллях кладуть свої білі кості наші брати , і батьки. Дитячі обличчя горять, очі світяться жаріючими іскорками страху й здивування.
Але що у Володьковій душі творилося, того не розкаже він нікому й ніколи. Картини війни, присмак сліз, барва сорому, тремтіння соняшного променя зродили й визвали на кін його буття велику тайну тайн — незрівняну з нічим в красі і силі...
Весна виробляла свої веремії, не дивлячись на ніщо. Земля, як і завжди, пахтіла своїм тяжким п'янливим запахом. Ліс одягався і небо горіло блакитним огнем.
Пора прощатися зі школою. Он Матвій на полях чоботиськами грасує, сипле пригорщами зерно. Жайворонки б'ють в небо, ніби крикливі ракети. Зінька хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступає.
Володькові шкода було кидати школу. Ходить до самого кінця. Ганка також ходить, але більше з нею не балакав. І так осоружні хлопчиська проходу не дають. З Фоном знов побився, навіть учителька зауважила, що «наш Володько балує».
З війни доходять чутки, що в руській армії появилися « ізмєннікі » .
— Ота проклята дрань! Ота зволоч! — лаявся Матвій.— Кров людську продають. А що робить Ніколай Ніколаєвич? Чому не вивішує все дотла...
Кажуть, війську потрібні «снаряди», а вони сухарі печуть. У Карпатах худоба гине. Коней гнилими сніпками зі стріх кормлять. А такі коні. Боже, Боже!..
Від Василя знов нема ніяких вісток. Хто його знас, чи живий. Великдень цього року, ніби поминальниця. Нема горілки, нема співу.
При розговінню свяченим яйцем, і в Єлисея, і в Матвія, всі Василя згадували.
Одарка оповідала:
— Прийшла я, голуб'ята мої, на всюночну до церкви... Господоньку Святий! І церква та сама, і світла не менше, і співають хороше, а на душі у мене ніби гніт лежить. У Велику П'ятницю висповідалась, до Причастя аж у неділю підступила, два дні рисочки в устах не мала. Стала навколішки перед Матір'ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодів мною. Кажуть, що то гріх за людинею та побиватися, та ще й у церкві... Але що діяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за «нього» не думати. Гріх — грішний, але не могла... Про Бога треба б, так ні... Він, мій сокіл, мій орел, моя кохана дитина, замість святого образа стоїть сумний перед моїми очима.
А як розговлятися почали, Палажка впала на постіль і так, мої людоньки, зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев'яна, офірку в руках тримаю, хочу перед образом засвітити. В очах моїх темно, темно зробилося, ніби хто мене узяв та й закрутив, а після раптом поставив на землю. Не можу на лаву звестися, щоб офірку приліпити. Вчепилася за ріг столу, але не вдержалась. Як стояла, так і звалилася до землі. Плакати не було сили.
Ніде нема радості в ті дні. Ні на землі, ні на небі. Отже, і дзвони дзвонили, але звуки їх, мов тінь від густого лісу, мов траур від чорного серпанку. На цвинтарі дівки не виводять «кривого танку», ані пісень не співають. Голови, як і завжди, барвінком та паперовими квітами квітчані, але сміху не чути. вивіскувань нема, парубків чубатих нема. Є недолітки, що тягнуться догори, на пальці спинаються і плачуть від міцної затяжки тютюном.
Там десь у Карпатах парубки. «Ой, по горах, по горах австрійських, солдатскіє кості під снігом лежать»,— виспівують дівки.
А чиї кості? Пішов Василь, Петро, Данило... Скільки їх пішло. Все в Карпати, все під Варшаву, все у мазурські багна, все в Августовські ліси... Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори... І звідки візьметься радість?
На Великдень якийсь москалик плівся шляхом і до Матвія забрів. Матвій запросив до столу, а Настя ковбасу і печеню, і все, що мала, виставила. Матвій розійшовся, що війна, мовляв, від Бога. Бог так, видно, хоче. І слава Йому, все-таки «наші» хоробро «деруться». Все-таки погнали нехриста углиб його царства.
Матвій говорив з вогкими, запаленими пристрастю очима, а москалик все «оплітав та оплітав»...
— Пробачайте, що, може, у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте, по-простому...— вибачалась Настя.
— Нічаво, старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гаваріш... Да! Ти старий чоловік, ситий і дома. На фронтах ти не бував і війни отієї самої не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче від нього був, а також не бачив. А війну оту саме хай собі чорт спокійно візьме. Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родіну? Карпати родіна моя? Так? Помиляєшся. Плювать мені на ті самі Карпати... От що... Родіна моя Рязанка... Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу...
Матвій замовк і зніяковів. Видно, в тон не потрапив. Знати, це «роззлоблений» москалик.
— Я уж, мамаша,— звертався москалик до Насті,— три рани в Карпатах дістав...
А от і третій раз несу туди свою башку, по четверту рану; а ні, то куля в лоб. І все до чорта хай прахом стелиться...
Хто його знає, що то за москаль. Може, надісланий, може, втікач який, що народ бунтує... Але що Матвієві до того за діло... От наїсться і хай йде собі з Богом. Може, він Карпат і не бачив, а тільки хвалиться ранами.
Зараз по Великодні кінчився шкільний рік. Після випадку з Ганкою Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрічатися, не усміхався. Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дістав, а Володько навіть не зацікавився, навіть оком не кинув.
Після останньої лекції останнім відходив Володько. Учителька йшла за ним і, коли Володько сухе «досвіданія» кидав, протягнула руку і мовчки взяла його за карк. Він оглянувся.
— Навіть до мене не зайдеш, Володику? Навіть не попрощаєшся?
Перед ним виходили надвір босі дівчата з хуторів. Відходив з маленькою порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дітей не було нікого.
Володько мовчки повернув до учительчиної кімнати. Там чистенько, пахнуть квіти, на стіні чітко тикає білий годинник з тягарками, жовтим мідяним вагалом, прикрашений квіточками-незабудками.
— Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти мене? Не хочеш книжок? Я ось тобі тут, подивись, скільки приготовила. Наші рускіє биліни... Ось про богатиря Іллю Муромця, ось...
— Ааа! Я то знаю! — аж викрикнув Володько.— Я вже знаю. Він був на службі у Володимира Красного Сонечка і воював бісурменів та збив з сімох дубів великого Солов'я-розбійника... Але дайте... Я ще раз прочитаю...
— Ну, бач,— каже вчителька,— Ти знаєш вже більше, ніж я думала. Ах, ти мій синочок!..— вирвалося у неї і вона обняла Володька і міцно поцілувала в чоло. Після довго гладила його по голові. Володькові соромно і ніяково. Вона назвала його синочком. Хіба ж він її?
— Ти, Володику, не маєш на мене гніватися. Я не хотіла тобі щось кепського зробити. О, ні... Ніколи... Я знаю, за що ти на мене сердишся, але я тепер сама шкодую, що так тоді випало. А Ганка також гарна дівчина. Вона казала, що у неділю прийде до мене... Хочеш, можеш і ти прийти...
— Ні... Я не гніваюся. Ет... То не те... Я... У нас... У мого дядька пішов на війну Василь... Від нього нема вістки... Я не знаю... У неділю мене, напевно, пошлють пасти худобу.
— Ну, як хоч. Матимеш час — зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко. Матимеш на олівці, на пера, на ручки... Скажи свому татові і мамі, що учителька їх вітає, і будь завжди добрий та слухняний.
Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцілував учительку в руку і відійшов. Учителька провела його на ганок.
Як йому було прикро. Прикро тому, що він так довго сердився на свою учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього і попросила вибачення. Йому було б куди приємніше, коли б це він зробив перший... А так...
Хведот не чекав на нього. Коло магазину звідкись вертається Ганка. Вона не тут мешкає. Вона мешкає по тому боці школи на долині.
Зустрілись не вітаючись.
— Гершкова Теся обіцяла мені пошити блюзку на Великдень, а ще до сьогодні не пошила...— каже Ганка.
— Чому? — питає Володько.
— Каже, праці багато. А що мені до того... Мені в неділю треба піти до учительки... У чому я піду... А ти ще ходиш до школи?
— Ходжу. Сьогодні послідній день. Хіба не знаєш?
— І я ходила б. Дід посилають за вівцями... У нас їх щось з шестеро є. Тата мого таки вбили...— і повісила голову.
— У первих боях? — запитав Володько тільки тому, що не знав, що сказати. І вона мовчала. Тихо.
— Мабуть, піду...— сказала нарешті...
— Треба йти,— сказав він. Обоє повернулися і відходять. Володько щось пригадує, обернувся і гукає:
— Ганкоо!..
— Чогоо?
— Почекай. Ось я маю тут пуделко. Мені дала учителька, але нащо воно мені... Візьми.
Ганка усміхнулася й взяла. А після розійшлися. Цілий день до вечора думав за Ганку.
Знов гонив товари пасти. Цього літа паринина на «придатку» під тилявецькими городами, тому не має нічого спільного з угорщанами.
Трапилась прикра пригода. Мало, мало було не втопився. Ходив з відром до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не видержала і трісла. Шубовснув у воду і захлинувся. При цьому викрикнув.
Першою почула мати, прибігла, затошніла, наробила лементу, стрибнула, як була, у воду і вирятувала.
З клуні летів розхристаний батько. Схопив хлопця на руки і почав гойдати. Обличчя його червоне. Тіпав Володьком з усієї сили, поки не полилась ротом вода. Володько живий. Але усі його дубочки були знищені. Батько не вважав його пралю за необхідну. Все одно нічого з того не вийде. Дубочки повиривав і повикидав. Засохли навіть ті, що вже вчіпились були в землі за живе і зрослись з нею. Краше хай ростуть у лісі, на своїх місцях, там де їм треба рости.
Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володькової самопевності. Він перестав ходити дерти кубла, перестав дряпатися по дубах, уникав товариства, а особливо німого.
Натомість він заліз у гущавину книг. Ці славні, тихі приятелі оточили його зо всіх боків, розгорнули перед ним необмежені обрії і манили кудись — далі, все далі у безконечність, під зоряне небо, на степ розлогий, на моря та океани у борню з буревійними хвилями. Там хвилі, мов гори, котять і б'ють об скелі, об граніт. Там блискавки ріжуть олив'яні хмари, січуть їх легко на кусні і вітровими рухами розкидають, куди хочуть. Там грім клекоче, мов мільйон орлів якоїсь незнаної породи.
Ах, який широкий світ! Як далеко можна йти, як багато можна бачити. Туди! Он... Геть, геть туди!..
У ті самі дні, коли поля починали сіріти, коли вилазили зі своїх схованок серпи, коси, грабки і люд хрещений знов збирався знімати дари великої землі, в ті дні шляхами потягнули на схід перші валки «галіціянів».
Сухі, спокійні, з впалими очима, у солом'яних капелюхах, чоловіки. Тихі, байдужі жінки. «Вісьтагей!» — підганяли вони свої конята, запряжені у довгі з будами вози.
На возах усякий домашній крам. За возами тягнуться корови. Ці потужні, гарні тварини, що є цілим багатством втікачів, виглядають дуже сумно. Підбиваються, кульгають і не зводяться.
— Ви звідки, люди, їдете? — питає Матвій.
— Еее, пане Газдо... Най не казати... Здалека...
— А куди?
— А ци знаємо куди? До Росії... Туди... ген... Володько пригнав корови додому. На подвір'ї віз з будою. Віз не «наш», галицький. Пара худих, тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру конюшину. Коло воза, з напухлими ратицями, корова сумно дивиться великими байдужими очима на жінку, що сидить коло неї на землі, обгорнувши босі ноги спідницею. На руках у неї дитина ссе цицьку. До полудрабку воза підвішена плетена з лозини колиска.
Матвій стоїть коло кіпця, що насипаний над ямою, яка тимчасом править за льох,— з відром у руках і поважно розважає з «газдою». Це старший, жилавий, високий чоловік, що дивно вимовляє літеру «о. У нього виходить вона м'яко, аж свище. Він каже: «Я сі находив... Я сі наробив...» Дивно.
Володько дивується, що говорить зовсім по-нашому, от тільки кілька таких дивацьких змін. Але що там дивуватись. Ось навіть тилявчани деякі слова інакше, ніж дерманці, вимовляють... А то ж «австріяки».
Матвій все на генералів нападає.
— Ота, чуєте, нечисть проклята. Це вони нам Росію продають, сукини сини... Коли б не «змєна», думаєте, що наші відступили б? Ніколи! Він б'є «снарядами», а наші чим? Сухарями? Не даром Ніколай Ніколаєвич в морду кількох набив. Мало повісити мало. Німець газою душить, огнем палить, а наші... Ет! Тьху, та й годі! Порядки такі в Росії!.. Сухомлинова якогось дали...
І Перемишль, кажете, здали?
— Напевно, здали. Ми ось вже два тижні по дорогах... Ая...
— А скільки крові за нього пролили... Ех...
Прийшла дівчинка. Маленька, щупла, років дванадцять... Ноги брудні, порепані. Тонесенькі, мов патики, литки. Обличчя бліде, обвітрене, волосся вилиняле, аж біле. Одні очі гарні, живі, великі і розумні.
Вона видоїла корову, процідила молоко, принесла горнятко матері, а сама також ще теплого від корови кварту випила.
Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього Хведот. Мати варить в хаті вечерю. Сонце зовсім спадає й обіцює сховатися за велетенські черешні, що ростуть на городі Івана Пустяка.
Майже щовечора Володько з Хведотом біжать на город, який колись виміняв батько у Тизя. Там зародили рясно грубезні черешні. Чужі діти лазили перед вечором туди ж, м'яли під черешнями овес і обривали ягоди.
Володько має і тепер бігти на черешню, але соромився сказати дівчинці, щоб і вона з ним пішла. Нарешті відважився. Та згодилася.
— Можна мені, мамо, піти з сим хлопчиком нарвати ягід?
— Іди, доню... Але чекай...
Мати відложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв'язала і подала дівчинці. При тому щось їй шепнула на зухо.
— Добре! — кивнула дівчинка головою.
І вони обоє побігли. Володька дуже кортіло побалакати з «австріячкою». Він ще ніколи не розмовляв з людьми з австрійського царства. Вона, напевно, знає тих мадярів, що ріжуть, вішають...
Одразу подряпалися на черешню. Володько не їв ягід, як звичайно... Він рвав їх до кишені з наміром віддати дівчині, яка взяла фартушок, щоб «нарвати мамі». А вже скоро стемніє. Багато не нарве. Треба ж їй допомогти...
При цьому він її ввесь час розпитує. Про мадяр, як вони одягнені, як говорять... Далі про школу. Як там у них вчаться? Чи вона вже ходила до школи? Так. А до якої групи. Ага. У них нема груп... Класи... Ага, добре. А якою мовою вони вчаться? Руською? Володько аж зрадів. От це так. У Австрії й по-руськи... Дивно... Видно, по цілому світі «руський язик» первий... А з яких книжок? Яка читанка? Чи «Сєятєль» книга друга? Ні... А чи знає вона «Дедушка Федот»,— стіхотворенія таке... «Пісмєцо от унука получіл Федот»...? Ні? А «Стрекоза і муравєй»? Це басня Крилова... Або Пушкіна «Люблю тєбя, Петра творенье»? Також ні? . Ну, а що ж вона знає?
Яке розчарування. Вона знає: «мова рідня, слово ріднє»... Це Вороб...
—- Ха-ха-ха! Як, як? Мова рідня?.. Як це ти казала? — реготить Володько, аж за ягоди забув...— То це ж не по-рускі!.. Де ж це по-рускі? Це ж по-мужицьки, по-простому, по-хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас ні! У нас по-«настоящому»...
Город чудний, город древній,
Ти вмєстіл в свої конци...
І посади, і деревні,
І палати, і дворци...
Зрозуміла? Це ж по-рускому. Так говорять у Росії, там десь, отуди... Хм... Росія... То вона, мабуть, зовсім і не знає, що то Росія...
— Ти кажеш, Росія... Не Росія, а Росія... Ох, то государство... Велике государство. Наш цар перший у цілому світі. Володько купив картину, де намальовані усі царі.
— Там «наш» перший...— Ніколай Александровіч імператор і самодержавец всеросійський. Другий німецький, такий з вусами догори — також порядний цар... І аж третій «ваш»... Але старий... Борода така смішна... Як він зветься?..
— Цісар Франц-Иосиф...
— Хм... Як дивно... Цісар... Хм... «Мова рідня, слово ріднє»!.. Хм... А хто то, кажеш, написав?..
— Такий поет Воробкевич... Пані учителька казали, що найбільший наш поет Шевченко...
— Зовсім неправда. Я таких поетів і не чув... Це-не рускі поети. Рускі це: Пушкін, Лєрмонтов, Кольцов, Нікітін.
— Ой, ні...— пробувала сперечатись дівчина...— То, може, російські... Я не знаю... Може, то московські... А звідки я знаю... Я в Росії не вчилася... Я знаю наші, руські, або українські...
Западала ніч. Гуторячи діти злізли з черешні. Володько вперто захищав рускіх поетів і дівчинка, як гостя, здалася перша. Він підійшов до неї, притримує свою, набиту ягідьми, кишеню.
— На,— каже.— Я нарвав у кишеню трохи, їсти мені не хотілося. Я кожний день їм ягоди. Дай, я пересиплю тобі у хвартушок. Вони у мене ще подавляться.
Дівчина наставляє фартушок. У нім з кварта черешень.
— Ну, добре. Але ти маєш взяти за це гроші... Володько поспіхом висипає з кишені ягоди і не чує її. У них є досить ягід... Ось ще там у рівчаку дві черешні. Одна чорна, друга червона. Добрі ягоди. Дівчинка тиче йому в руку монету...
— Еее, ні! — засоромився Володько і ховає руки за спину, відступаючи назад.— Нащо мені то? Сховай. Ви в дорозі.
— Ну, то я не візьму ягід... Не візьму. Мама казали...— Вона хотіла силоміць втхнути йому гроші.
— Ні, ні, ні! — аж кричить хлопець і почав тікати.— Цих грошей у нас навіть ніхто не візьме. Це ж австрійські.
— Ні! Це три копійки...
— Три копійки! То ж ті ягоди навіть копійки не варті.
— О, варті. Тут багато.
— І добре. Шкода, що темно. А то ми б нарвали більше. Дівчина вперлась. Володько тікає навколо черешні. Вона за ним. Кружляють так...
— Все одно, не візьму! їй-бо! ні! Не можу! — аж кричить він засапавшись.
— Ну добре,— зупинилась дівчина.— Черешня при межі. З сего боку твоє, чи з сего?
Володько не розумів одразу, в чім річ.
— З цього,— каже він.
— Ну так он ті гроші. Дивись! — і кинула їх у пашню.— Завтра найдеш! — крикнула і швидко, швидко побігла.
— Ах, ти! — вирвалося у Володька. Він чувся ображеним. Додому не йшли разом.
Дома Настя доварює вечерю, порається з мисками. Зараз, мовляв, зійдуться всі, а вечеря мусить на столі бути. Володько підійшов до матері.
— Мамо.
— Ну, чого тобі?
— Та дівчина закинула у наш овес три копійки.
— А то ж нащо?..
— А випало їй... Хотіла... Тримала в руці, якось махнула і випало... Мамо!
— Ну, що ти хоч? Бач, я бігаю, а ти причепився.
— То ж у них, може, більше й не було.
— Чого?
— А тих грошей.
— Ах, хлопче... Чого ти від мене хоч?.. Не маю часу...
— Я хочу. Дайте мені три копійки... Я віддам їй, а завтра найду...
Мати зупинилася і здивовано подивилась на хлопця. Він стоїть перед челюстями печі, що в ній на купі жару догоряє кілька трісок. Відблиск згасаючого полум'я б'є в його обличчя, освітлює поважні, блискучі очі.
Насті робиться чомусь дуже приємно... Усмішка сама собою зійшла на її тонких сухих устах. Вилиняле її обличчя ледь торкає світло з печі, але Володько піймав усмішку.
Іншим разом вона, напевно, кричала б на нього за «такі витребеньки». Тепер ні. Поставила повну по вінця мису гарячої юшки на столі, підлізла на лаву і рукою сягнула за образи. Там у шматинці зав'язані кілька срібних і мідяних монет — її збереження.
Виняла плескатого, стертого трояка і подала хлопцеві. А він мимохіть схопив ту руку і поклав на ній голосний цілунок. Було ж у хаті темно. Ніхто не побачить таких пестощів. А хіба ж не варто поцілувати ту руку, що так часто била його, гладила по голові, а найчастіше захищала? Цей намір виринув у нього раптом. Не міг же сподіватись, що мати так легко, без слова докору про марнотратство, дасть аж три копійки. Приємно засоромившись, він схопив гроші і стрімголов вибіг з хати.
На дворі підбіг до чужої жінки. Та, видно, втомлена.
Дитина вже спить у колисці, а сама сидить над нею і куняє.
— Тітко,—
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77