Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
Куди біжиш? — гукнув Ілько. Володько підійшов до них.
— Додому. А де твоя свічка?
— А твоя?
— Погасла. Зате як гарно горить у Наталки... Вийняв свою зім'яту свічку й засвітив її від Наталчиної. При тому глянув на неї. В той час надбіг Демид. Він вже минув свою хату, а куди йде, невідомо.
— Куди? — знову гукнув Ілько.
— Як хочеш — хода! — кинув на ходу Демид. Не зупинився.
Ілько, видно, зацікавився.
— Куди?
— Ходи, то побачиш! — казав далі Демид.
— Слух'!.. Чекай! — Ілько зірвався й побіг за Демидом.
— Куди, Ільку? — гукнула за ним Наталка, але він не відповів. Скоро зник у темноті.
— Знають вони, куди,— додала Наталка..— Через те так побігли.
— А вам шкода? — запитав Володько.
—Чого?
— Що він вас лишив.
— Хіба я дитина?
— О, ні... Але ви так завжди... з братом... Скрізь з братом...
— Не я з братом, а він зо мною... Боїться... — але тут вона осіклася.
— Чого боїться? — питав далі Володько.
— Ет,— кинула вона байдуже,— Не варто казати. Але чого ми стоїмо? Ходім.
— Провести вас? — питав Володько.
— Ви вже провели. Ні? Надокучить багато. У цих словах Володько щось відчув. В той час дмухнув вітер й свічки обох згасли.
— Ой! — крикнула Наталка.— Боже!
— Чого ви злякались?
— Це недобрий знак. Подивіться. Обидві свічки... Нараз... Ваша і моя.
— А ви вірите в забобони...
— Це не забобони. Я вірю. Це буде недобре.
— Не лякайте мене, Наталко. Я так хочу, щоб все було якнайкраще... Особливо тепер...
Володько чекав, що вона щось скаже, але вона мовчала. Йшли в долину. Володько казав:
— У церкві на вас дивився... Маєте гарний голос. Люблю слухати співи... Бувало у Дермані, ще малим, завжди ходив з матір'ю на вечірню... Там є монастир. В той час співав семінарський хор. Ах, як це було гарно... Пригадую одну вербницю. Був я, мама, сестра Палажка й тітка Зінька. Там є великий образ Теодора Острозького. Біля образу такі східці й довгий свічник. Нас затиснули аж на східці, під самий образ. Ніколи того не забуду. Перед нами горіло багато свічок. Ми дивились через горіючі свічки на людей. Тіснота була страшна. А хор так гарно співав. Мати моя також любить співи. Вона того не каже, але дуже любить. Пригадую, як зараз, як вона молилась... На її устах, очах... Ну. Мені здавалось — вона на-правду бачить самого Бога... Але нащо я це кажу? — перервав сам себе Володько. Наталка весь час йшла біля нього й мовчала.— Вам це зовсім не цікаве,— додав по хвильці...
— Чому... Я люблю... — Коротко відповіла Наталка.— А мені Настя казала,— сказала вона й замовкла...
—Що?
— Що ви на мене дивитесь.
— А ви що?
— Нічого. Що я? Кіндрат казав, що ви робите театри. Закликав нас. Мене, Настю...
— Ну, і що?
— Настя може йти. Що їй? Але я... Мене не пускають. У нас такі сусіди. Скажуть: дивись. Не хоче робити. За хлопцями бігає.
— Ви мусите згодитися... Мусите бути з нами! Можливо, не хочете.
— Я хочу. Хто казав, що не хочу. Я пішла б... О, Боже. Поговоріть з Ільком. Може, він щось скаже... А тепер добраніч.
Були вже біля річки. Володько дивився, як переходила вона кладку, як переступила через перелаз і як поволі зникала у темноті. Потім повернувся й пішов вже не горою, а долиною вздовж річки до криниці.
Було вже тихо. Люди розійшлися. Долину залила глибока темрява. Дорога мало помітна, але Володько знає її напам'ять. Пахне весною, бруньками, медом молоденьких листочків вільхи.
Володько чує, що настрій його піднявся. Чогось йому весело. Має багато моментів життя, що їх не забуде, а до них належить і цей. Нічого особливого не сталося. Ну, був у церкві, ну, дивився, як роздають вербу... Багато разів був у церкві й багато бачив подібне... Але це не те. Ні! Це зовсім, зовсім щось інше. У тій темноті, між полум'ям свічок, між теплом і диханням людей, між словами, зверненими до Бога, між співом, родилось щось таке, що наповняє цілу його істоту. Неуявне, ненамацальне, одначе виразне. Чує його по цілому тілі — тут і тут, нервами, розумом... Хто знає, що з цього може бути. Ах, нащо це знати? Тепер, на початку життя? Навесні? Серед співу цілої землі, що ось прокидається й починає дихати?
І на другий день, і на третій Володько не позбавився свого почуття. Куди б не пішов, воно йшло за ним. Був у полі —- воно там... У стеблинах хвощу, що тільки витикаються на« поверхню... У бруньках ліщини. У хмаринах, що розсипані по синьому, білі такі, майже прозорі... Був у лісі. Так. Тут воно також з ним. М'який мох, праліски над Угорщиною, перші фіялки — все це видихає з себе те почуття. Працював. Ішов за плугом. З чола падав піт. Але й тут, з-під свіжої скиби, разом з сильним запахом землі, промінювало одно й те саме всемогутнє почуття.
Хотів її знову бачити. Кожний день хотів її бачити. У четвер вечором знову пішов до церкви. Це «Страсть». Це вечір, коли згадують Юду злочестивого й розбійника. Знову горять свічки і дзвонять дзвони. Уява родить ті чи інші, вже багато разів роджені, картини, а між ними й ця, що стоїть тепер перед очима.
Наталка співала на крилосі. Але після церкви не міг з нею Говорити. З нею був її наречений. На Великдень також не бачив її. Першого дня розговіння, відвідини найближчих. А на другий день її вже ніде не було. Навіть у церкві. Володько був на цвинтарі, де сходяться дівчата та співають веснянки. Був на вулиці. Скрізь повно народу. Скрізь «Христос Воскрес», скрізь веселі обличчя, скрізь барви, сміх. Цілий день безперестанку дзвонять дзвони. Хлопчики «б'ються» крашанками. Дівчата з відкритими головами, у віночках. Сонце, тепло, от-от розцвітуть черешні.
Володько вже міг одягнути білу, з виложеним коміром сорочку й так іти. Весняний, теплий вітер приємно лоскоче молоде, пружне тіло. Чує себе наповненим кипучою силою. Одначе йому неприємно. Зустрічається з тим чи іншим з хлопців.
— Христос воскрес!
— Воістину воскрес! Як маємось?
— Нічого!
Розходяться. Кожний має сьогодні свої радощі. Нема часу на чужі. Хлопці зібрались на вечір до Башковець. «Миритися». Кликали й Володька. Ні. Він не може. Ні, то ні. Пішли самі. Вдарили пісню й пішли.
Володько йде вулицею сам. Біля школи зустрічає Кіндрата. Він п'яний, червоний і веселий.
— А-а-а! Христос воскрес! Не чув хіба? А ми тебе шукаємо. Був у Андрія... Ех! — і не договорив.
— Так. Я бачу, що ех... А хто там ще був?
— Свої. Сергій... А ти, брате, що? Сумуєш? Хто сьогодні сумує — дурень. Ти пробач. Не тобі це вліпив, а так... взагалі... Наталку бачив рано... Йшла до Тетильковець. Я провів її й кажу: чому не хочеш грати? Дурна. Ходи, й кінець. А Ількові наб'ю морду, й також кінець. Ні. Вона завжди туди ходить. Дівка, як шкло!
Володько легко почервонів. Кіндрат не помітив.
— Не казала, коли вернеться?
— Казала. За тиждень. Не йдеш зо мною? А де хлопці?
— Ні. Я додому. А хлопці пішли до Башковець. Будь здоров!
Розійшлися. Володько йшов біля садиби Левинських. Згадав хвору Ольгу. Вона вже другий місяць майже не встає. Застав її не в кімнаті, а в саду перед ганком. Лежала в кріслі-гойдалці. Ноги мала загорнені пледом. Передвечірнє сонце падало на неї з-над широкого каштана. На клумбах густими кущами росли шпичасті лілеї, косетинь, турецький часник. Розцвітали кругленькі стокротки. Фіялки вже розцвіли.
Обличчя Ольги бліде, кругле, але не худе. Гладеньке, чорне волосся ще збільшує його блідість. Великі, чорні очі горять хворобливо, але весело.
Вона зраділа, що Володько її навідав.
— Воістину, воістину воскрес! — сказала радісно на Володькове привітання.— Володю! Дуже тішуся, що ви зайшли. Я тут сама. Майже всі — хто в лісі, хто в гостях. Мама біля тата. Вийшла ось трохи на сонце. А що ви? Олег все питав: а де ж Володько? Чому не зайде? Ми вас всі чекали. А який гарний видався Великдень. Ні? Рідко коли так буває. Сонце, теплінь... Подивіться: отам вже розцвітає черешня... То дуже добра черешня. Я завжди любила їсти з неї ягоди. Чорні такі, соковиті й солодкі. А тепер розцвітає... Кожної весни розцвітає, але рідко коли на Великдень. Ще пам'ятаю, раз розцвіла на Великдень. Я з Галиною ще були тоді у братстві. Приїхали, пам'ятаю, на Великдень, і саме цвіла та черешня. Я люблю той цвіт. Білий, радісний, майже порцеляновий... Ну, а що ж дійсно ви? Я все говорю й говорю... Ви чогось ніби невеселі... Що таке? Дивуюся, як можна в такий день мати похмуре обличчя. Можливо, закохані? (Володько почервонів). А-а! Володю. Кохайте. Це не гріх. І я думаю, ще видужаю й ще закохаюсь, хоч раз... Ті люди, що не вміють чи не можуть кохати, вбогі, окрадені. Вони, можливо, і проживуть своє життя, але наполовину гірше. Я. цим тепер не раз думаю... Думки маю дуже яскраві. Іноді здається, що ось-ось досягну істину. Це, думаю, і є те, чого людина стремить. Як його назвати — не знаю. Але знаю переконано, що я в цьому стані духово піднялась. Хвороба загострює...
Вона так швидко й жадібно говорила, що закашлялась. Деякий час не могла вимовити слова, тільки робила рухи руками. Володько дивився на неї співчутливо й перечікував кашель.
— Вам не можна багато говорити,— сказав Володько...
— Ет,— махнула вона рукою.— Що це може значити, коли... вже є...
— Ви кажете, що я сумний. Сьогодні вже мені це кажуть вдруге. Я не сумний. Просто весна. Коли я чую оцю пісню, що співають на цвинтарі: «Ой, вже весна, ой, вже красна... Із стріх вода капле... Молодому козакові мандрівочка пахне...», я не можу видержати. Я дійсно хочу мандрувати... Але що то? Ось ми не можемо зробити виставу... — почав Володько.
— Чому? — запитала Ольга.
— Не маємо вас... Нема кому грати... Нема жінок...
— Беріть з села... Там стільки дівок...
— Не йдуть. Хлопці є, а дівчат нема.
Ольга на це не відповіла. Сиділа, зробилась зненацька поважною й мовчки дивилася вниз. Сонце досягало верхів каштана, і його тінь вкривала вже її ноги. Володько допоміг їй. відсунутись далі на сонце. На цвинтарі співали дівчата... Весь час в неладі баламкали дзвони. Прийшла матушка. Boлодько привітався з нею.
— Тобі, Олюню, вже треба, мабуть, лягти. Не втомилася? Що у вас нового, Володю?
— Дякую. Нічого особливого,— сказав Володько.
— Я б ще трохи посиділа,— відповіла Ольга.
— Ну, ну... Але весняне сонце... Воно, знаєш?.. Виснажує.
Матушка сідає на краєчку старої лавиці. Обличчя її заклопотане. Руки тримає згорнені в пелені. Слухає Ольжині розважання, але їй не весело. Це триває деякий час.
Біля церкви вмовкають співи дівчат. Чути, заспівали «Христос Воскрес». Володько встає, прощається й відходить.
На цвинтарі перед церквою правиться вечірня. Скрізь повно народу. Хор співає великодні тропарі. Сонце поволі, спокійно сідає за церковний сад.
VIII
Великодні дзвони віддзвонили. Довго ще по широких, соняшних полях стояли в повітрі їх звуки. Здавалось, вони все ще вириваються з отого місця, де над густим садом блищить золотий хрест, розлітаються по всіх полях і застигають.
Кожний день щось ставалось нове. То розцвіли черешні, то підросли й пустили бульбахи півонії, то розгорнули перші липкі листочки косаті берези. На полях кожний день ішли орачі. Вони співали пісні, розгортали землю, сіяли зерно. На городах з кожним днем творились нові грядки. Хати були білі, ще великодні, осяяні сонцем. Навкруги церкви стоптана земля. У Левинських праця, рух і клопіт. Олег від'їхав. Пан Гліб знову ходить учити. Ольга лежить, о. Клавдій лежить. Матушка бігає по господарстві. Решта хто де...
Село також працює. Сергій ходить на поденне до цегельні. Кіндрат кожного ранку йде з сокирою тесати клепку в Жолобеччині. Демид у полі. Йон їздить на Угорщину по дрова. Ілько працює в дворі.
Матвій має нову турботу. Володько хоче відходити. Куда? У світ, далеко... На Україну... Він так і сказав: на Україну. Хоче, мовляв, її бачити цілу... Сходити її хоче вздовж і впоперек власними ногами. Якийсь дивак той Володько. Раз стялися обидва — батько й син... Ні один не переміг. Обидва лишились при своєму. Матвій тоді подумав: хай! Не буду йому перечити. Хай іде! Він так говорить, ніби Україна це його подвір'я, де він може йти, куди захочеться. Але хай іде. Кілька днів ходив старий понурий і сердитий. Був такий і на палі, і вдома. Ніхто, крім Володька, не знав, що з ним сталося.
Настя працювала на городі. Силу-силенну має тієї праці. Василинка мало може їй помогти, бо ходить до школи. Це вже останній рік. Прийде зі школи, візьме книжку й на город... Там присяде біля матері на грядці, в одній руці книжка, а другою поле зілля. При тому вчить:
«Бяла паєнчина стерніско укрила,
Ой, жебим я прендзей шиць сен научила...
Вишилабим собє бєлюхнон хустучкен,
Брацікові мему пєнкнон кошулєчкен...»
Мати довго, терпеливо слухає її, а після не видержує;
— І що ти, дитино, ото цілий час мелеш?
— То, мамо, така пісня...
— І ти то розумієш? — При цьому Настя зводить на дочку свої вилинялі, запалі очі й дивиться на неї з жалем.
— Ну, мамо... Спочатку ні... Потім нам пояснюють. Знаєте, що то «кошулєчка»?
Мати поважно й здивовано дивиться, але не відповів Василинка сама пояснює:
— То сорочечка...
— А-а-а! — махає рукою Настя.— Таке воно тобі потрібне, як мені біда. Будеш з того щось мати... Господні Господи! Які ті люди... — додає зрезиговано й знову поле грядку.
Хведот у полі за копанкою скородить. Мати про нього казала:
— Но! Вже до тієї роботи пнеться... Можливо, хоч цей буде до чогось... Але надто вже він крутий.
Хведот дійсно крутий. Це ані Василь, ані Володько. В духовному житті він не бере участі. Воно для нього не існує. Він жиє кіньми, коровами, господарським начинням, полем. Володько, на його думку, «дурний». Його читальні, вистави... Його мандрівки по ночах з хлопцями, особливо його книжки й писанина... Кому то потрібне? Хведот дивиться на свого брата виразно згори. Нічого з нього не буде. Ані пан, ані Іван...
Володько сам знає, що він не пан і не Іван. Це і є причиною, що він тепер такий розгублений, такий не свій. Чує себе розірваним на кілька шматків. Знає, що йому поплутано всі стежки. Всі дороги, якими йшов до цього часу, перетято... Треба шукати нові. Бо ж він знає, що не тут, не в цьому селі його справжнє місце.
Але куди йти? Як? На це не дає ніхто відповіді. Ні рідні поля зі своєю вічною красою, ні предки, що нікуди не ходили — тут родились, жили й тут лишили могили, ані живі люди, що оточують Володька. Він тільки чує, що мусить іти. Чує навкруги себе якесь коло, якусь межу, ще її мусить переступити. Треба вирватись тільки звідси, з цього ось місця, з цього села. А там вже знов віднайде свою дорогу...
Його дні йдуть неспокійні, нервові. Його не тішить ні рілля, ні сад, ні чепіга. Біжить у поле, у ліс... Шукає самотності. По часі хоче бачити біля себе людей — живих, чогось спрагнених, неспокійних. Вирватись! Вирватись з цього місця! Воно засмоктує в глибінь... Ноги грузнуть по коліна, а тут треба йти... Завжди один і той саме наказ...
Через те він і сказав батькові, що відійде. Вирвалось з уст слово Україна, бо не міг його обійти. Не міг! Він уже зрісся з тим словом і його тягне далечінь, що простягавсь туди далі на схід. Ріки туди течуть, дороги туди біжать...
Думки все туди й туди летять... Боже! Чому не так є, як має бути?
У Провідну суботу Володько вийшов з дому й пішов. Ще сонце стояло високо. Напередодні випав перший весняний дощ. Все зазеленіло. Навкруги зелено, зелено й зелено. Свіжо так і тепло. Він пішов через поля до «предатків», потім вузькою дорожиною до Одерадівського березового гаю. Тут повернув праворуч й розмитою дорожиною пішов униз до села. Перейшов село, долину, річку й пішов на гору.
Коли вийшов на рівне до Тетильківської діброви, йому здавалось, що вже можна й не вернутись. Варто йти далі так само на схід, все на схід... Там десь у тих полях границя... Переступити її ось так, як цю межу, і йти собі по землі. І там так зелено, так свіжо, так гарно. І там люди свої, і села, і яри, і гаї різного дерева.
Ще сподівався Володько, що зустріне тут Наталку. Вона має десь вертатися з Тетильковець. Чекав її до заходу сонця, але марно. Геть вечором вернувся додому й застав дядькового Василя...
Він тільки що прийшов з Дерманя. Сидів і вечеряв. Біля нього сидів Матвій. Настя поралася біля печі. Хведот і Василина вже полягали спати, але тепер повставали знову.
Василь засмалився від сонця, вуса його підросли. Одягнений у чорне. На ногах черевики.
— Що нового в Дермані? — питав Володько.
— Нема, Володьку, нічого доброго,— сказав рішуче Василь.— А потім продовжував перервану розмову з Матвієм:— Ціле Застав'я — все заселили. Геть туди, як їхати цим боком до Лебедів. Хати вже ставлять. Ліс дали їм, землю й ще грошей на розбудову. Соснину, що була над нашими сіножатями, майже вирубали.
Ще довго оповідав про це все і не було потреби щось питати. Всі й так знають. Мова йшла про так званих польських осадників. Матвій довго мовчки слухав Василя. Голову держав рівно й дивився просто перед себе. Нарешті проговорив:
— Не встигли тоді викупити... Ах, дерманці, дерманці! Володько відчув у цих словах тяжкий докір. Можливо, навіть не за те, що не встигли викупити. Здається, за інше...
А Василь так і зрозумів...
— Знаєте, дядьку,— сказав він на Матвієву мову.— Дерманців треба ганьбити, але хто тоді знав? Ну, от я. Що я міг знати? Звідки? Цар був над всім. Ні? А прийшла Україна... Ет! Те повстання, ті всілякі Каміняки, ті крикуни...
Села наші тепер за них несуть покуту й будуть довго нести Але скажу: народ встав! Так! Встав народ!
Ось, наприклад,— провадив далі Василь. (Володько подумав: звідки він навчився «наприклад»? Раніш все казав «например»),— В нас помер Ферапонт Яковлевич...
— Ферапонт помер? — раптом перебив Василя Володько.— Що йому?
— Помер,— коротко відповів Василь.— Не знаю, що йому було. Кажуть, сліпа кишка... А був він уже другий рік... Ну, ніби директором, чи що... Народної школи. Тепер «семиклясувка»... Наш Андрій ходить до п'ятого класу. Прийшов раз зі школи й розказує: дали нового директора. З Познаньщини... Каже, одразу наказав учителям вивчити дітей державного гімну... Почали вчити. Перший раз як заспівали... Діти нізащо не тягнуть... А тільки вийшов учитель — як вдарять свого... І ніхто їм не казав. Самі. Учителі перелякались, директор почервонів, сердитий...
Говорили до пізньої ночі. Про землю, про дерманські новини, про рідню. Всі були в доброму настрої. Василь хоче покинути Дермань. Нема там місця для людини, що хоче рости. Хоче по Матвієвих слідах іти. Прийшов розвідати, чи не продасть часом Рона свою землю. Охоче б з того щось купив...
Потім полягали спати.
Володько заснув не одразу. Розмова й настрій Василя піддали йому завзяття. Порішив знов іти в село й знов там працювати. Він є з роду Довбенків. А це міцні, тверді люди...
Другий день — Провідна неділя. Люди йшли на могили, правили панахиди. Потім відходили набік, розстеляли на зеленій траві білі настільники, розкладали паску, крашанки, ковбасу, драглі... Сходилися куми та свати й поминали мертвих. Після кількох чарок робилося весело. Під вечір верталися, і зо всіх боків села було чути співи.
Володько був у читальні. Справа з виставою вирішена й підписана. Бракує тільки дівчат. Надвечір Сергій сказав Володькові:
— Не хотів би часом зо мною?
— Куди?
— Побачиш.
Відділилися від хлопців і пішли просто селом. У селі повно люду. Деякі так розспівалися на проводах, що й дома не можуть утихомиритись. У Польона, що йому під Сапановом обірвало пальці, справжня гульня. Вікна відчинені, за столом повно гостей, мов на весіллі. Співають «Чарочку». Під вікнами бігають і бавляться «у цвіт» діти.
Сергій і Володько пішли далі. Сонце заховалось за обрій і там лишилось. М'яка весняна темнота оповила землю. Чисто, свіжо й тепло.
На колодах, що лежать на вигоні, сидить Мокрина. Вона загорнута в велику чорну хустку. Голова відкрита, а волосся заплетене в дві довгі чорні коси. Вона чекає на Сергія...
Ось і він, але не сам. З ним Володько.
— Це добре, що ти його привів,— сказала Мокрина.— Та дурна Наталка не дає мені спокою... Хочете її бачити? — запитала рішуче.
Для Володька це несподіванка.
— Вона не в Тетильківцях? — промовив він.
— Та де... Вже три дні тут... Вчора в дворі сіяли разом квітки... Все співає... А часом набреде на думку щось і питає: а ти пішла б до читальні? Певно, що пішла б... Чому ні, кажу. Володьку! Ви! Холєрнику! Вона у вас втріскалась по вуха... Я знаю.
Володько не знав, що відповісти. Йому було приємно це чути, але не виявив нічого назовні. Присів до Мокрини й жартома її обняв.
— Ах, Мокрино, Мокрино! Золота ви дівчина! — майже вигукнув.
— Так. Золота... Біля золота лежала... а ти, Сергію, дивись: обнімає...
— Хай. Для Володька все... Ми з ним одно. Он і місяць починає сходити. Це також для нас.
— Хочете, Володьку? Піду викличу? — запитала Мокрина... — Дивіться. Вона там... Володько знає, про кого мова.
— А вийде? — запитав непевно...
— Ха-ха-а! — голосно засміялась Мокрина. Голос у неї дзвінкий, низький, сильний. Сміх покотився долиною. Потім зірвалась з місця, кинула «чекайте» й побігла. Скоро вона зникла за річкою...
Парубки зістались самі. Мовчанку перервав Сергій.
— Як тільки Наталка погодиться — одразу за виставу... Але рішуче!
Володько думає щось інше, але відповідає:
— Так. Одразу. Тільки чи знайдуть час хлопці...
— Мусять. По вечорах... Все одно не йдуть одразу спати. Обговорювали подробиці вистави. Сходив місяць. Поволі, маєстатно. Небо прояснювалось, земля підносилась. Від дерев лягли набік довгі, невиразні тіні. В декількох місцях заблищала річка. На горі виступили з темноти й підступили ближче білі хати.
Мокрина вернулась скоро. З нею прийшла Наталка. Боса, так само у великій хустці, з відкритою головою. Була весела жива... Принесла дві квітки турецького часнику. Володько не міг її пізнати.
— Це вам принесла квітки,— казала вона.— Бігла з Мокриною й вирвала... У нас вже розцвіли. Хочете? — і подала квітки Володькові.
— Якими словами вам дякувати?
— А частець би на вас,— казала Мокрина.— Вони тут роздякувались, ніби пани. Володьку! Отак її! — Кинулась на шию Сергія, міцно пригорнулась і дзвінко, соковито поцілувала. Після зареготалась, аж луна покотила долиною.
— Не моя... Не смію. Інакше знав би, що робити,— сказав Володько.
— Не ваша. Дивись, яке моє-твоє. Ніби це мед. Розлижуть... А ми йдемо. Сергію? Йдеш? Мені ще до двора треба. Завтра бариня встане: «Макріно! Оп'ять за парнямі бєгала! Сматрі в міня!» Ха-ха-ха! Добраніч!
— Мокрино! Куди? — крикнула Наталка. Але Мокрини вже не було. Зірвалась, гукнула Сергієві «лови» й побігла в місячний туман здовж річки. Сергій також побіг за нею...
І ось вони самі. Володько й Наталка. Знов тут на тому самому місці, де були у вербну суботу... Думки пролітають, крутяться. Що сказати? Сталося це несподівано, як і все, що цікаве. Підступив до Наталки й взяв її за руку. Не вирвала, навіть не поворушила. Від цієї близькості, від хвилювання, від непевності його рука затремтіла.
Вона мовчала. Схилила трохи голову, спустила очі, яки і так в темноті не було видно, і мовчала. Та мовчанка ще поглиблювала інтимність, родила надію, а одночасно творила ледве помітну непевність. Варто тільки потягнути за руку, пригорнути і все... А як образиться? Сполохається? Втече? Ні. Нема сили. Коли б це Ганка чи яка інша. Ця зовсім відмінна, й не може робити з нею так, як радила Мокрина. Він знає, але не може. Руки відмовляють послуху. Серце міцної б'ється в грудях...
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77