Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
Володькові подобається та штучність. Це мертве, бліде сяйво електричної грушки, цей витертий плюш стільців і лавиць, ця публіка, що сидить і чекає сеансу. А двері в залу ще зачинені. Чути дзирчання фільмового апарату й звуки піаніно. Ось вони цяпають повільно й рідко, то знову зриваються, буряться, гудуть, біжать шалено, ніби зграя звірини. Володькова уява малює вже привабливі картини, і поволі все навкруги никне перед їх маєстатом.
Сеанс кінчається. Відчиняються навстежінь двері, й з них натовпом ринуть люди. Червоні, палаючі щоки, блискучі очі, теплі, розмріяні, розхвильовані. Вони тільки що вернулися з далеких мандрівок і ще не вірять, що вони тут, у Крем'янці.
Хто б подумав, що вони живуть тут, ходять до кіна, грають більярд, кохаються. Тут, на цій землі, на якому-небудь п'ятдесятому рівнобіжнику нашої півкулі, за тисячу кілометрів від Парижу, Берліну, Лондону. Десь там далеко, далеко, поганеньке містечко, а все-таки воно живе, все-таки пнеться... Хіба ті панночки не в таких самих коротких суконочках, як у Парижі чи Лондоні? Хіба не так само барвлять уста чи стрижуть волосся? Проситься їх не ображати. Вони на землі, мають барви й електрику, мають кіно «Звізду» й багато інших благ.
Кіно також знає собі ціну. Воно не має лож?.. Як то не має? Он тих кілька потертих стільців з самого заду. А що то над ними написано? Ложі. Там можна бачити комісара поліції і навіть самого пана старосту. Він ще передвчора був у Варшаві, він ще пахне столицею, і його старомодні бакенбарди не мають найменшого зв'язку з провінціальністю.
Кілька хвилин виходить публіка, кілька хвилин входить. Входить і Володько, входить Лазюк. Всі входять, всі знаходять свої місця і сідають. Он, здається, направду чи не сам пан староста. А може, то й не він. Ні. Він. Сидить, пробачте, в ложі, значить, він. Декілька людей обертається туди, це також знак, що він.
Нарешті гасне світло. Сіренький, потрісканий екран. На ньому з'являється Африка. Хащавини бамбука. З'явився здоровенний, лютий лев. Вирвався з куща, мов артист, і зупинився на сцені. Шкура на ньому їжиться, поводить навкруги головою, потрушує гривою. Після зненацька зривається й біжить. Це він помітив оту дівчину, що вибігла з кущів, у чоловічих штанях і чоботях. Побачивши лева, дівчина робить жахливі очі й падає на землю, за якийсь пень. Лев стрибає просто на неї, перестрибує й біжить далі. Дівчина зривається, біжить, зупиняється, когось кличе, її гарне личко в розпачі, її очі великі, перелякані, її чудове волосся недбало розкуйовджене.
На її крик з'являється сильний, у порваній сорочці мужчина. Обличчя його всипане великими краплинами поту, волосся розпатлане, й кілька мокрих, злиплих пасем спадає на чоло. На поясі у нього револьвер.
Він біжить до дівчини. Та кидається в його обійми, але знесилена заточується й падає непритомна. Мужчина піднімає її, мов дитину, міцно тисне до своїх грудей і, розгортаючи чагарник, несе кудись... М'язи його рук напружені. Міцно ступає по землі дужими ногами. Уста його розтягнуті й щільно затиснуті. Він зникає у тім самім напрямку, куди побіг лев.
Картина міняється. Піщана, безмежна пустиня. На обрії з'являється відділ арабів, їх коні мчать щосили, розвіваються білі одяги, вилискують криві шаблі. Вони мчать просто на ліс, що видніє далеко перед ними. Під'їхали до пралісу й спинились. Веде їх дужий, страшний, чорний, з лев'ячою головою вождь. Розмахуючи енергійно руками, він дає верхівцям накази. Одна мить — і всі з обличчям хижаків зникли у хащавинах. Лишилось тільки кілька коло коней.
Рух, напруження. Скільки у тих людей сили, яке чудове довкілля. Пустині, праліси, великі ріки, височезні гори. Високі, стрункі пальми, чорні люди й люті звірюки. А ось знову місто з кам'яними, білими будовами, пласкими стріхами. Готель, музика, фокстрот між пальмами. Грає водограй. У басейні золоті рибки. Під'їжджають і від'їжджають блискучі авта, з них виходять стрункі, у білому жінки, так само мужчини. Йдуть швидко по мармурових сходах, зустрічаються зі знайомими, вітаються, розмовляють, сміються. Там знову танцюють, вигинаються чарівні жіночі постаті. П'яні коханням очі дивляться у саму душу, а уста самі складаються до поцілунку. А до всього музика, що виривається з темноти, оповиває уяву, бере легко її в теплі обійми й відносить у безвість, ніби немовля.
Це і є той чудовий, величезний світ. Піти й завоювати його, пізнати його красоти, випити його солодощі, пережити його вибагливі химери. Не бути там, не знати його — марно жити тоді на землі, де нема ні пишних палаців, ні великих міст, ні широких рік, ні високих гір. Все сіре, все маленьке, все спокійне й ледаче... Ах, як мучить жагуча туга за повним життям!
І тільки на вулицях міста прокидається Володько від своїх снів та помічає, що він все-таки тут, на цій землі. Брудні, обдерті жидівські хижки, нерівні хідники, вузькі, хвилясті, ніби їх хто навмисне погнув, вулички. Вже краще тоді село, ніж оця купа бруду, безладдя, що зветься містом.
Вже пізно. З заходу повіває й крутиться по вузьких завулках вітрець. Ноги ступають по нерівних каменюках, час від часу ковзаються. Майже темно, тільки де-не-де манячить ліхтар.
Володько й Лазюк деякий час йдуть мовчки. Лазюк вже не сміється, він щось думає. Володько також увесь поринув у думки. В очах його все ще бігають сильні, енергійні, суворі люди, що, здається, тримають свою долю у міцно затисненім кулаці. Він хоче щось говорити, але не знає, звідки почати.
Розговорилися аж на помешканні Лазюка. Випили прохололий чай, Лазюк закурив, пропонував Володькові, але той відмовився.
— Так, так! Дорогий мій! — почав Лазюк, ніби продовжуючи свою думку.— Від нас самих залежить, чи виплутаємося ми з цього стану, в якому тепер опинились, чи залишимось і надалі оцім порожнім на планеті місцем, що його сьогодні репрезентуєм. Я над цим думав, ви, мабуть, також думали, всі ми думаєм. Не раз і не два стукалася мені до голови думка: звідки й як почати? З села? З міста? Від «хлопа»? Від інтелігента? З «Просвіти» чи з бомби? І прийшов до одного висновку: звідки б його не починати, нам усім бракує одного — знання.
Треба йти й учитися Треба не боятися ризику! Треба здобути своє всіма засобами! Треба братися тільки за те, до чого прагне душа! Треба пізнати великий, Божий світ! Треба пізнати себе, нас, кожного дядька! Нас є досить. Ми є також не дурні, не сліпі й не глухі. Наші голови створені також не тільки для того, щоб добре за них нас вішати, а також для того, щоб думати й розуміти. Ми мусимо йти у світ і мусимо бути тут! Ми мусимо наповнити собою всі краї, всі народи. На кожному кроці мусимо, мов крапля камінь, довбати вперто й послідовно людську байдужість — тут у нас і там у світі. І всі наші починання мусять бути великі розміром, глибокі думкою, відповідні до величі народу нашого. Сорок п'ять міліонів! Сорок п'ять міліонів голів! Сорок п'ять міліонів сердець! Вдумайтесь, чоловіче, у те число. Уявіть собі його. Сядьте, напишіть собі його на папері й розложіть в уяві на сорок п'ять міліонів людських одиниць. Зважте їх фізичну силу, зрозумійте масу, їх думки, відчуйте биття їх сердець. Боже мій! Таж ви, коли ви маєте хоч зерно»уяви, ви мусите жахнутись від величі народу, до якого належите! Обійміть уявою місце, що той народ займає на землі. Боже мій! Та ж це велич!
Володько вже не раз слухав мову цієї людини. Ті слова, ті звуки... Він знає їх напам'ять. Одначе він слухає далі... Слухає, бо треба це чути... У вухах мусить завжди звучати та болюча музика... «Розшарпаний народ»... Як часто він вживає ці вирази. Але що зробити? Куди від них втекти? Границі... Навкруги границі...
Сиділи один проти одного, а в обох одні думки. Часом Лазюк вставав, часом ходив. Рухами рук витичував перед своїм молодим гостем його життєву дорогу.
Заснули пізно. На другий день Володько вертається додому. Було гарно, соняшно, тихо. В деяких місцях вітер позносив з піль сніг, в інших знову лежали хвилясті замети. Нерівна дорога тікала з-перед очей і десь далеко на обрію зникала.
Володько мав час передумати все, що чув і що бачив за ці два дні. Перебігав у думці слова й враження, міркував над ними й розкладав кожне в належне йому місце.
А он вже, славу Богу, те вічне його село. Вертається до нього завжди однаково, завжди тією самою дорогою, як до неухильної дійсності, як до того, чого нема сили обійти.
VI
Молотили у Матвія своїми силами. Не було за що наймати чужих людей. Часом тільки приходила Катерина. До кирата запрягали пару своїх коней. Поганяла їх Василина. Хто зна, чи легка це робота. Цілий день ходити навкруги у великих, старих чоботях... А до того, як падає дощ чи сніг. Руки мерзнуть, ноги мерзнуть... Ні, ні... Це не так легко.
Матвій завжди робив ту саму роботу — пускав у барабан. Це вже він так добре знає. З барабану січе у вічі курява. На бороді висять брудні торочки. У роті й носі болото. За цілий день заросте курявою, що тільки очі виглядають.
Настя розв'язує й подає снопи. Коли приходить Катерина, тоді Настя вигортає з-під соломотрясів зерно з половою, а снопи подає Катерина. Хведот або відкидає солому, або, як нема Катерини, вигортає зерно. Тоді солому відкидає й виносить на ожереду Володько. Топтати вже нема кому. Потопчеться після.
Молотять довго, цілий тиждень, а то й два. Василинка не може завжди поганяти коні, бо ходить до школи. Поганяє тільки по школі, а це ще більше затягає роботу.
По молотінні у клуні по всіх кутах гори невіяної пашні. Та найбільша купа — овес. З другого боку ячмінь. Пшениця зовсім окремо, щоб не мішалася з житом. По дилях, по балках, під стріхою — повно куряви. Горобці почувають себе й добре й погано. Мають що їсти, але гнізда їх відкриті, а це не так приємно. Миші розгромлені зовсім. Кубла їх, що були між снопами, щезли безслідно. Родини знищені. Безліч з них пропали назавжди. Матвіїв кіт нищив їх від ранку до вечора. Крім того, бив їх кожний, хто тільки мав бажання. Тільки небагатьом пощастило втекти у запасові нори під мерною. Перелякані, вони сидять там і не показуються...
Потім довго віють намолочене. Хведот крутить віялку, а Володько насипає в ківш. Раніше це робив сам Матвій. Тепер він відгортає чисте зерно, насипає його дерев'яною лопатою в мішок і відносить до комори... У коморі чотири засіки: на овес, на жито, на пшеницю й на ячмінь. Просо, гречка засипаються до діжок, а конюшина стоїть у густих мішках.
У такий час комора виглядає гарно. Приємно зайти туди, подивитися на повні засіки, запустити руку в жовту, зернисту пшеницю, набрати її повну жменю й поволі пускати через пальці. Ніби кусники золота, падають ядерні зернята. Пахне сонцем, землею, людським потом. Добрий хліб насущний, пожива людей, зібрана з широких ланів мозолистою рукою...
На дворі снігу досить. На полях також. Санна дорога не може бути кращою. Вже помолочено» повіяно. Ще трохи цегли не перевезено. Володько з Хведотом перевозять цеглу. З неї буде хата. Хотілося дочекатися тієї доброї хати. Вже час. Стільки років минуло, а хата все та сама, «на тимчасом» збудована.
Але Володько наполовину вірить у нову хату. У нього думки інші. Чужі, нетутешні... Хто знає, де на великій землі схилить він свою голову. Хто знає, де буде його хата... Він сам того не знає. Щовечора по роботі миється, зачісується та йде в село. Кожний день іде туди. Те село — то вже його хата. Він вже не тут, а там. Сьогодні у Никона, у малій читальні. Завтра у Сергія. Позавтра у Євдошки. Там його життя. Туди відносить свої сили, своє тепло, свою молодість. Не може тут вдержатись. Тягнуть до себе ті хати — всі хати, всі ті люди, що в них. Любить їх. Любить серцем, кров'ю, душею. Чує їх частиною себе самого. А коли й гнівається — гнівається з сльозами болю в очах... Чому ви, і ми, і я... Чому ми такі? Сам себе питає, сто разів, двісті разів... Безліч. А питаючи, сам і відповідає... Відповідь звучить, мов оскарження,— мов присуд. Слухає її та й каже: так. Ми жили погано. Жити треба інакше. Я хочу інакше жити. Прошу мені не перешкоджати...
Поволі наближається Різдво. За кілька днів перед святом Володько поїхав до міста дещо купити. Взяв на продаж два міхи пшениці. Матвій завжди сам продавав пашню але тепер йому «якась колька влізла в ребра». Старий не чув себе добре.
— Ти б, Володьку, зробив це сам...
— Добре.
Вечором Володько вертався з міста . Їхав гренджолами. Була гарна санна дорога. Коні бігли бадьоро, стригли гострими вухами, пирхали й дихали парою, що двома струменями розсипалася перед їх варгами [23]. Полоззя саней легко ховзалось по вчовганій дорозі. Часом траплялись затоки. Сани з розгону летіли вбік, вдарялись об твердий сніговий вал, але коні підхоплювали їх і відносили.
Навкруги безлюддя. Сонце зовсім ховалося, і останні його промені освічували верхи дубів діброви. Часом повівав вітер, хитав поволі дерева, ніби пробував свою силу. Кілька непорушних, мов велетенські пурпурові крижини, хмарин вперто стояло на заході й сонце ледве виривалось з них.
Мороз поволі міцнішає, щипає за ніс, вуха, щоки. На санях порожньо. В'язка соломи, опалка, мішки, а на них Володько. Збоку кошик з покупками.
Біля Чугалів дорога йде вниз. На Трьох Кіпцях піднімається догори. Коні йдуть хода. Спереду йде якась жінка. Одягнута в чорне пальто з котиковим коміром. Тонка, висока... Хода рівна й швидка. У руках несе пакунок.
Володько її пізнав. Наталка. Нагнав її, придержав коні й привітався.
— Звідки йдете, Наталко?
— З міста,— відповіла коротко.
— Хотів би вас підвезти. Дозволите? — придержав коні.— Отут.— Розправив мішки біля себе.
— О-о! Дякую. Це буде добре.— Сіла, посміхнулася. Володько закрив їй дергою ноги.
Вйо! Коні рушили. Виїхали на рівне. Володько шарпнув віжками. Коні весело, рівно побігли. З-під копит відпадає на боки збитий сніг.
— Маєте гарні коні,— сказала Наталка. Дивилася, як їх хвилясті гриви маяли на бігу.
Уривна розмова. Коні, вечорниці, дівчата, хлопці. Хотілося сказати багато, але не виходило. Час біг швидко. Темніло. Назустріч біжить село, й перед ним Наталка встане. Володько притримує коні, але вони біжать. Невпинно біжать коні, час, село. Дороги розходяться. Володько натягнув віжки, і коні зупинилися.
— О, як вам дякую,— сказала вона. Володько вийняв з рукавиці теплу, тверду руку й простягнув їй.
— Будьте здорові. Можливо, побачимось? — проговорив. Вона трохи незграбно подала йому свою. Притримав її довше, ніж належало, аж вона поворушила пальцями. Пустив руку, посміхнувся, цвьогнув по конях батогом і швидко від'їхав. За хвилину сховався за пригорбком.
Який у Володька добрий настрій. Добре продав пшеницю. Добре їхалось. Чи змерз. Яке там змерз. Зовсім не змерз. Говорить з батьком, з матір'ю. Ось Василинці подарунок. Як добре, що якраз сьогодні згадав про ту стрічку. Невеличка, дешева стрічка, а скільки вона робить радості... І Володькові, а ще більше Василинці. Вона розгортає свою стрічку кілька разів.
— Правда, мамо, гарна?
— Ну, певно. Хороша стрічка. Певно, дорога... Володько тільки посміхається. Ну що ж... Іноді, буває, людина якраз щось добре зробить... Без цього не можна.
Володько ліг спати. Ні. Не спиться. Вона має чудові очі. Дивляться просто на нього. Обернеться на другий бік. І тут вони дивляться. Усмішка її також гарна. Хто б подумав, що одна усмішка може так гріти, так тішити, так підносити...
У цих роках скрізь настала зміна. Навіть Різдво вже не те. Колись було Різдво свято. По всьому світі, здавалось, є свято. Тепер ні. Тепер тільки люди святкують, а уряди так само, як завжди, урядують. У родині Матвія також є зміна. Так само варить Настя кутю, взвар, вареники. Так само пече. На Свят-Вечір родина так само сходиться до хати. Всі моляться... Але Володько вже не так тішиться. Хведот не такий цікавий. Вони вже виросли. Василинка, хоч мала, але надто поважна. Вона помагає матері, мов доросла.
І ще одна зміна настала у Матвієвій родині. За стіл до куті всі сідають, як і колись. Урочисто, поволі, побожно. Тільки тепер між Матвієм та Володьком одно місце порожнє. Ніхто там не сидить, хоча перед ним на столі стоїть тарілка з кутею. Перед образами тепер не горить лампадка. Зате на тарілці, перед порожнім місцем горить воскова свічка, її ставить і засвічує сам Матвій. Перед тим, ніж почати вечерю, всі встають і одну хвилину мовчки дивляться на свічку, її полум'я освічує кожне обличчя, покрите смутком. Всі знають, за кого горить та свічка. Його ім'я не висловлюють, але в серці кожного горить те ім'я так само, як полум'я свічки, і світить. Одним він був сином, іншим братом. Він пішов і не вернувся, але він не вмер. Він там десь витає в просторах рідної землі. Всі вірять, що він колись вернеться на тому саме великому, каштановому коні, на якому перед роками востаннє виїхав з батьківського подвір'я.
По хвилині мовчанки Матвій голосно, поволі, виразно говорить: «Отче наш, іже єси на небеси, да святиться ім'я Твоє, да прийде царство Твоє, да буде воля Твоя, яко на небеси, так і на землі...» По закінченню молитви всі хрестяться, сідають і поволі починають їсти. Тиша. Свічка горить. Обличчя у всіх поважні. Настя деякий час не їсть. Вона витирає чистим фартухом очі, але не може витерти. В них виступають все нові сльозини й поволі стікають по зморщених щоках. Василинка обережно, щоб не порушити урочистості, горнеться до неї і пошепки каже:
— То було за Україну... Не плачте, мамо...
Всі чують той шепіт. Володько дивиться на сестру. Йому хотілося б обняти її, поцілувати, але не відважується. Все-таки вони мужицькі діти, й пестощі їм не личать.
А надворі така сама, як завжди, ясна різдвяна ніч. Так само світить місяць, така сама навкруги тиша, так само виблискують від місяця ласиці у вікні.
Скоро всі лягають спати. Завтра всі йдуть на всеночну. Зістанеться дома один Володько. Він би також пішов, але хтось мусить дома бути...
На другий день до Матвія приходить Катерина з Миколою. На столі з'являється пляшка, їдять, п'ють. Настрій підноситься. Микола рветься політикувати. Він все ще переконаний, що буде війна, що німець так не погодиться, що большевики попруть на Варшаву... В Україну він ще не вірить, бо в неї вірить Володько.
Матвій з ним не погоджується, бо взагалі не любить свого зятя. «Не з нашої кості, м'який і хлюстуватий...» Не хотів, щоб Катерина за нього виходила, але не було ради. Також не встрявав з ним у суперечку. «Хай собі... Тепер всі те й роблять, що політикують... Але по-дурному... Коли треба було — мовчали...» Володько перечив батькові: «Хай хоч говорять. І це вже добре. Колись і того не було». Тут Матвій змовчував.
Над вечір Володько пішов до Левинських. На Різдво приїхав Олег. Роман знову розносився з випивкою. Має якесь там вино. Приїхав Лінкерт. Випити необхідно.
Володько не мав наміру входити в те товариство, але до нього прив'язався Роман, і той погодився. Пана Гліба не було дома. Він пішов відвідати учительку в Башківцях. Ключа від кімнати мала матушка.
Роман попросив Олега, щоб він дістав ключа. Олег дістав. Пішли до школи. Олег, Роман, Володько, Лінкерт і Саша. Сіли біля маленького столика. Випили. Над столиком на» цілий зріст портрет Шевченка. Саша довго на нього дивився, І після встав, взяв з ліжка простирало й завісив портрет.
— Нєчево єму на нас сматрєть,— проговорив задоволене. І Володько обурився. Деякий час не знав, як реагувати. «Встати й дати йому в морду»,— думав. Ні. Зчиниться бійка, розголос, скандал для пана Гліба.
— Так. Йому нічого дивитись на таких людей,— проговорив Володько. Хотів бути спокійним, але не міг. Обличчя його вже горіло, очі блищали.
— Хахлацкій бог... В шубє і папахє,— казав далі Саша.— І Настаящій Пугачев,— додав.
Володько ледве втримався. Олег зірвався на ноги.
— Ви, Саша, не імєєтє права аскарблять маїх гастєй!
— Нє тваїх, а маїх! — перебив його Роман.
— Тим гірше,— перейшов Олег на українську мову.— Ти дозволяєш, щоб твоїх гостей ображали. Ви! Освічені!.. Рускіє!.. Фуй!
Саша зареготав.
— Чого, Олег, скачеш, як півник. Мені плювать на всі ваші етікети.
«Чого я тут? Чого я з ними?» — думав Володько.— «Геть звідсіль!» Він встав.
— Я відходжу! — проголосив він рішуче.
— Ні, Володьку! Почекай,— швидко казав Олег.— Не ми, а вони мусять відійти. Я дістав ключа... Саша його перебив:
— Хто? Ми? Ми відійдем? — при цьому відкинувсь на стільці й витягнув ноги.— Спробуй мене вигнати,— проговорив нахабно.
Лінкерт був цим заскочений і мовчав. Після він відійшов набік і почав низьким басом співати:
«Русь, і ти била прєкраснай,
А тєпєр гнійот твой труп...»
Це обурило Сашу.
— Пане Лінкерт! Я вам не раз наказував не ображати Росії. Такою піснею ви її ображаєте.
Лінкерт витягнувся на весь довгий ріст, заложив руки до кишені й підступив до Саші.
— Пане Олександре Нуждін! Дозвольте вас переконати, що не я, а ви ображаєте Росію. Так. Ви! Ви син полковника, ви скінчили середню школу, ви були старшиною, а поводите себе, як кельнер. Володьку! Вибачте мені за мого бувшого колегу Олександра Нуждіна,— При цьому він підійшов до Володька і церемонно, глибоким поклоном вклонився. Лінкерт круто повернувся й також зробив крок. Роман кинувся між них, Володько та Олег лишилися збоку.
— Панове, панове! — кричав Роман.— Та лишіть! Годі! От знайшли!.. У мене нова пляшка!..
Саша й Лінкерт лишили бундючні, бойові постави й розійшлись. Виступив Володько.
— Я все-таки відходжу! — проговорив він швидко й без прощання вийшов. За ним вийшов Олег.
— Володьку! Куди йдеш? — кричав він навздогін.
— Хоч зо мною? — відповів Володько швидко й рішуче...
— Куди?
— Побачиш.
— Я йду, але в мене ключі. Не можу їх лишити самих...
— Зроби, як хоч. Жду тебе в Сергія.
І Володько швидко відійшов.
Вечоріло. Погода змінилася. Вчора небо було ясне, і світив місяць; тепер найшли хмари й затягнули його. Зате потеплішало. Час від часу — там, то там — пролітає велика сніжина.
Володько швидко йшов в долину до Сергія. Йшов туди охоче. Він навіть радіє, що так сталося, що вирвався з того неприємного товариства. Хоча біг він не тільки до Сергія чи хлопців. Хотів бачити Наталку... Принаймні бачити.. Відколи підвозив її з міста, стратив з очей... Навіть у церкві не помітив її. Питати також ніяково, але думка думкою. Коли засяде в голові — не виженеш... І не заставиш її чимсь іншим... І не заїси... Хай вже Ганка вибачить. Але йти проти серця тяжко... Кожний рух її, кожний усміх, кожний погляд... Ну, що може на світі ставити спротив? Це й є та мрія... Володькова мрія від ранніх, юначих часів, коли то він ще тільки ріс, коли спинався на ноги й коли міг уявляти «її». Ось вона й є. Ні, Ганко! Вибач мою легковажність...
Але ні цього, ні другого дня не зустрів він Наталки. Був, здається, скрізь. З хлопцями, на музиках, на вечорницях, на «колодці»... З Ганкою досхочу танцював, але Наталки не бачив...
А час біжить. У таких роках він біжить надто швидко. Свята мигнули й нема... Будні дні — то мороз, то одлига... Клопоти дома... Мала читальня... Там вже тіснота, що нема де стати... А люди прибувають з-під Одерадівки, з-під Башковець... Тягне їх щось сюди... Приходять, стають і слухають... Очі їх відкриті, а вуха також... Бачать і чують. 3-під| Одерадівки, з-під Башковець... Всі вони однакові, ті люди. І тут і там... Хочуть вони того кращого слова, аби тільки впало воно десь на цій землі.
Одного вечора, після читальні Йон, Антін та Демид відійшли набік і щось змовляються. Це вже надворі... Володько ще занятий... Його ще питають, що буде завтра... І Обступили зо всіх боків, мов попа...
— Володьку! — чуе він за плечима. Оглянувся. То сам Йон.
— Ходи, щось скажу,— сказав він. Володько виступив набік.
— Хоч з нами? — питає Йон.
— До Євдошки?
— Ні. На другу гору.
Володько знає, що то за друга гора. Туди ще хлопці з цього боку не ходили. Він знає також, що там Наталка. Давно вже її не бачив і майже забув. А може, краще не йти? Хвилинку подумав. Антін, Йон, Демид... Найкращі хлопці... Не може ж він їм відмовити. Перед ним стоїть Йон і чекає.
— Йдем! — сказав Володько рішуче.
За пару хвилин чотири чорні тіні відділились від гурту й швидко зникли в долині. Ніч темна. З заходу віє прудкий одлижаний вітер. Верхи дерев гнуться й шумлять.
Парубки швидко перебігли долину, перейшли річку, перелаз і пішли під гору вузькою, з обох боків огородженою стежкою. Йшли швидко, мовчки. Вже ось садки... Володько відчував неспокій. Не хотів цього показати. Намагався бути веселим та байдужим. Але чим ближче підходили до садків, тим його неспокій зростав.
Дівчата не сподівались таких гостей. До них заходили менш поважні парубки. Часом приходив до Наталки Іван з Людвищ. Цього вечора його не було. Четверо дівчат спокійно пряли, а стара Настина мати куняла в запічку. Біля мисника на лаві сиділо кілька менших хлопців.
Раптом забрехав собака. Всі настрожились. Настя встала й підбігла до вікна.
— Дівчата! Їй-Богу, до нас хлопці йдуть! Хресто-святий! Йон!.. — Вона не договорила. Перед вікнами швидко майнули чотири тіні, і зараз же рипнули двері до сіней. Дівчата швидко почали охорошуватись. Одна Наталка сиділа спокійно, крутила свою прядку й смикала мичку. У сінях тупіт, рипнули другі двері, і хата наповнилась гамором.
— Дай, Боже, всім гоже! Чи приймете?
Дотепи, сміх, жарти. Крутяться колеса, бурчать шпульки. По часі дівчата почали співати. Виводила Наталка. У неї приємний, грудний альт.
«Ой, там за горою, там за кам'яною,
Ой, там ломить вітер рожу з калиною»
— виводить Наталка. Голос її пливе рівно, спокійно. Слова вимовляє так, ніби співає про себе.
«Ой, там ломить вітер рожу з калиною,
Ой, там розстається козак з дівчиною»
— співає Наталка. Співають всі дівчата, але тих не чути. Співає тільки одна вона, бо співає й думає над тим. Кінь осідланий уявляється. Стоїть коло плота, за плотом рожа й калина. Козак чорнобривий, а коло нього дівчина. Може, це сама Наталка. Так. Це напевно вона. Це ж і пісню сама склала. Може, не ця Наталка, а її сестра, що жила колись, дуже давно, коли ще були козаки, що їздили в бої.
«Вернися, козаче, вернися, соколю,
То впущу до хати, щоб не чула мати».
Голос її шовковий плаче й просить. Вона, ця чудова Наталка, впустить до хати. Прийди! Ось все моє! Тихо! Візьми мою душу з собою в бій. Силу мою візьми! Візьми мою красу й молодість!
«А як упускала, тяженько зітхала,
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77