Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
Володька спілі ягоди. Не можна втриматися, щоб не рвати їх. Він їсть їх і спльовує кістки на землю. З-за горбка на схід по дорозі з'являється якийсь гурт людей. За кілька хвилин Володько бачить, що то вояки. Число їх невелике, а з ними один вершник.
Вояки не йдуть, а майже біжать. Варта з-під лісу подає сигнал. Володько також свиснув умовленим посвистом, щоб там, унизу, були готові. Кілька людей має зброю і коли б ворогів не багато, їх можна зовсім легко підстрілити.
Майже одночасно з протилежного кінця дороги з'являється якась підвода. Вона доїжджає до тієї дорожини, що збігає вниз «до Хвищика». Вершник, що іде з утікаючими вояками, помічає підводу, наганяє коня і чвалає їй назустріч. Підводчик раптом зривається, обертає батіг пужалном, гараздить по втомлених конях, звертає на дорожину і пре вниз у провалля...
— Стуй! Стуй, пся крев! — крикнув вершник і пустився через овес навперейми за підводою.
— Стуй! Стшелям!.. С-вий сину! Стуууй!..
Дебела, суха коняка вершника ледь клигає вівсом. Вершник погрожує, що буде стріляти, але не знімає з плечей рушниці. Піхотинці, що біжать дорогою, теж погрози не виконують.
В той час із лісу чути кілька стрілів. Це селяни. Вершник відразу зупиняється, круто повертає коня і тікає назад вівсом на дорогу.
«Пак! Пак! Пак!..» — впало ще кілька стрілів. Вершник зо всієї сили острожить коня, але відразу щось з ним сталося. Він випускає з рук повід, деякий час ще незграбно підгицує на сідлі і далі падає на землю.
В той час з-за гори, звідкіль вибігли вояки, вигулькнуло ще кількох вершників. Пригнувшись до кінських ший, вони навзаводи пруть вперед. Піхотинці, що біжать спереду, починають нервуватися і нараз розсипаються по полю.
Знов чути кілька стрілів. Деякі попадали просто на дорозі. Але вершники пруть вперед. Крик, свист, заблищали шаблі.
— Ааай! Матка Боска! — виразно вчув Володько і побачив, що піхотинці позривались на ноги та попіднімали вверх руки... Але шаблі вершників замигали над головами піхотинців. їх все меншає. За хвилину вершники кидають усе і з місця пруть далі. Ще хвилина, і вони сховалися за могилою.
Володько швидко злазить з черешні і, розгортаючи галузки кущів, біжить до коней.
— Большевики! — гукає він. Але там уже всі знають про це.
Із села прибігло кількох розчервонілих і засапаних дядьків:
— Вертаймось додому! Большевики!
— Додому! — подається далі ланцюгом чутка. Прибігли також ті, що стріляли, з рушницями «на пасі». Вони вдоволені своїми успіхами. Все-таки не даремно «патронів» висмалили.
— Це я його так,— хвалиться Іван Сурко.
— Нєє.. Бреш, брате! Он і Мифод свідок. Я! їй-бо, я!..
— Та не бреши!..
— Хрест на церкві, комин на хаті, що я...
— Ха-ха-ха! Ти, так ти! Чорт з тобою. Хай там,— і тикнув пальцем у небо,— на тебе його й запишуть.
— А в селі,— захоплено оповідає відомий ентузіаст «зміни влад» Терешко,— пооовно! Повно! — з притиском зазначує.— В'їхали й одразу: «Гдє староста?» І різнув матюком. Кавалерія з «красним хлагом» пролетіла... Кажуть, сам Будьонний...
— Ну... То «наврат»... — сумніваються скептики.— Який-небудь з менших.
— Але кавалерія! Ех! Кожний, як вогонь. Сорочки розхристані, шапки набакир. «Ті» ще в селі з маслом та сметаною розправлялися, а ці, грім їх убий, як з неба! Ох же й наклали їх. Ні одного «в плєн»... Всіх — на місці...
— Здорово! Звісно пани. Сметаною захопилися.
— А баби після, знаєте, оджогами їх, коцюбами! А це тобі, Яську, сметана! На, на! Їж!..
— Ай, да баби! — гукають будьонці.— Так їх, панов, сукіних синов!..
Всі вдоволені такими вістками. Більш нетерплячі хапаються вести коні додому.
Обережніші втихомирюють:
— Почекай. Не прися на рожен... Чорт ніколи не спить. Нарвешся на такого, заметуть тобі коники, як стій...
— Ні чорта. «Ці» не чіпають,..
— Не чіпають. Почекай побачиш. Уже «їх» досить було. Хто не прийде, не скаже— на, тільки — дай... Ні?
— Звісно.
Дядьки вичікують. Аж надвечір розвідка приносить остаточну вість, що все тихо. Виїхали враз. Довжезна валка коней тягнеться до села. На дорозі лежать розкидані «Яськи», але на них не звертається уваги. Завтра накаже староста й підберуть. За Осовцем, там, де Мізоч, заходить велике червоне сонце. Навкруги тихо. Хтось затягає пісню. Решта підхоплюють і в її звуках никнуть усі події дня. Ніби нічого й не сталося. От водили собі коні на пашу, а тепер вертаються додому.
У селі повно чуток, але ні одного большевика. Увірвалися, наїлися самі й коні, і далі. Здається, то не люди, а буревій. Коні їх загнані, вічно в милі, що, змішавшися з порохом дороги, творить ніби шкаралущу. Одяги різні. Англійські, старі німецькі, російські. Зброя також різна. Одні шаблі справжні козацькі, і вони самим своїм виглядом наводять на людину неприємне почуття. Вигляд їх — вигляд диких. Чорні від сонця і вітрів обличчя. Груди розхристані, сильні, оброслі волоссям. Мова їх рішуча, коротка — наказ і лайка. Перечити їм небезпечно.
Володькові пригадалися оповідання про татар, Пугачева, Стєньку Разіна. Це вони — душі минулого, мешканці безмежних степів злетілися в орду і під зручним керуванням ханів пруть на захід.
Минає кілька порожніх днів. Спіє жито, ячмінь. У селі спокій. Одної суботи парний вечір. Над заходом у нерішучості зупинилася отара хмар. Поволі вони піднімаються по небу. Дійшовши до якогось місця, бризнули вони теплим дощем і розтопилися. Сонце сховалось. Показався молодик і кілька зір. Дерева ніби спітнілі. З землі піднімається легкий теплий туман. Віддзвонили на вечірню.
На полях «за Поповим» крики. Полями від Мізоча біжать люди і кричать. Що сталося? Від крайніх хат добігають неймовірні вістки. З Мізоча прибігли люди і перелякано оповідають, що з лісів вийшло дуже багато поляків. По дорозі вони нищать усе.
Того самого вечора в Бущенському лісі розпочалася гарматна канонада. Раз за разом бовхали гармати і робили довгу й гомінку луну. І не відомо, хто з ким б'ється, де вороги. Село принишкло і мовчить. Люди виходять у садок. Місяць, зорі, тіні на землі, легкий теплий туман і гарматні вибухи з лунним шумом.
Аж ранком прийшли вістки: Бущенщиною на захід сила-силенна поляків просунулась. Мов злива. Без доріг, без ладу, отак просто, хто кудою, під розлогим прикриттям лісу. У деяких місцях зупиняться, обернуть кулемета, сипнуть у небо «по кавалерії» і знов втіки. А будьоновці, мов чабани, зо всіх боків на кониках гарцюють. Часом десь гармата загуде і лупить у саму гущу.
На другий день народ коло церкви. З'явилися набундючені «хлюсти» при французьких шаблях з острогами. Це все ті, що «з первих днєй революції под красним знамєнєм кров пролівають». З Дерманя їх чимало таких пішло «туди», а тепер вернулись, щоби показатись усім, що з них вийшло та й кому треба носа втерти. Тепер вони пуриси великі. Тепер їм море по коліна. Тепер «твайо-майо, а майо не твайо». Захоче — з поповою дочкою в танець піде. Дудки відмовить, коли вся власть савєтам, коли хто був нічим, той усім.
В понеділок рано «заказали» коні вести «на прийом». Повели. Кіннота коней потребує.
Від самого Києва без відпочинку пруть. Впав кінь — покинув, другого давай. Буревійним маршем пролетіли Україну, і «дайош Варшаву».
Через село «коло Попового» пройшло того не мало. Обоз. Київці, волиняки. Вигнали з дому все, що попалося. На возах чорні люди з червоними ганчірками. Скриплять немащені вози, тріщать колеса, падають коні. Матюки, курява, поржавілі рушниці. Реве гармонія:
Я на бочкє сіжу,
а пад бочкай слізка,
утєкайтє, палякі,
бальшевікі блізка.
Хрипить гармонія, хрипить забитий курявою голос. Іде орда зі сходу на захід.
Український степ, Дон, Волга. Далека Азія, жагучі вітри, сипкі піски. Очі бронзові, скісні, а на чолі шарпає вітер зруділе волосся. Все то під барвою Маркса. Все то слухняні й п'яні слуги великого «пророка». Хто визбирав їх таких якраз, як треба, таких, один на другого подібних, таких хижих і таких спрагнених перемоги?
Буржуй, бєз разсуждєнья
давай-ка міліони...
теперь нашє правлєньє,
тєпєрь наші закони...
Так. Це їх «правлєніє». Це також їх закони, писані не чорнилом, а живою кров'ю на живому тілі конаючої імперії.
Ех, яблучко, куда котішся?..
Хто знає, куди. Хто скаже, яке заборонене дерево зродило тебе і який гріх зірвав тебе та пустив котитися. Маркс? Царі? Сатана, що збурив пекло, щоб на його місці поставити сатанський рай?
І, здається, нема ні кінця, ні краю тому обозові. Хто кормить їх? Земля. Адже ж вони «за землю і волю кров ллють». Хто має їх кормити. Он на полях вівси зелені. На возах коси. Он пасуться селянські корівки. Село «самообложиться» і дасть. Не дасть — «реквізиція лишків». Не хватить — «все на фронт»... І тоді не запитають і не попросять. Візьмуть, а хоч, то й кулю в лоб додадуть.
Володько йде в село. Близяться жнива, але село святкує. Приїхав і зупинився якийсь штаб. Ні. Не штаб це — цирк. На всіх парканах, стовпах, воротах, скрізь, де тільки знайшлося догідне місце — плакати. Ось бородатий кацап сохою оре поле. На нього нападають здоровенні пси з написами:
Дєнікін. Петлюра. Колчак. Юдєніч. Врангель. Кацап хвицає постолом, лупить Дєнікіна в зуби, Петлюру в бік, Юденіча в зад, Врангеля піймав за хвіст, розкрутив і вишпурнув за Чорне море. Ось там нарисовано, як Пілсудський навзаводи кидає Київ. Його воїнство з «яйками», сметаною, курми, «квасьним млєкєм» пре за ним навздогін. Баби з коцюбами женуться за втікаючим воїнством. Під усім підписано: «До лясу, панове! До лясу!»
«Ми на горє всєм буржуям міравой пажар раздуєм!»
«Мір хіжінам, вайна дворцам!»
«Да здраствуєт красная армія — защітніца слабих і угнєтьонних!»
«Пралєтарії всєх стран — саєдіняйтесь!»
«Релігія — опіум народа!»
Крик, барви, музика. На семінарському подвір'ї концерт. У залі мітинг. Почався від ранку. Міняються вуличні продавці. Вони невтомні, невгомонні. Сотні промовців, сотні одноголосно ухвалених резолюцій. Всі на фронт! Всі, плече в плече, в лави червоної армії! Червона армія, обідрана, голодна, несе в обличчя цілому світові сліпучу правду. І нема їй спротиву. Від тайги, від Білого моря рветься цей гураган. Тремти, Європо! Червона армія — це початок і кінець, це альфа й омега, це вінець сили, мужності! Червона армія, армія робітничих синів, синів селян, синів праці! Червона армія — це кара за кров, за піт, за працю, виссану ненажерами капіталу з працюючого люду! Хто є проти неї? Де той жахливий зрадник великого діла? Смерть йому на місці! Без милосердя, без співчуття!
Сонце хилиться до хреста приходської церкви. Там далі за коренастими черешнями його захід. Володько цілий день чапить коло монастиря. Йому хочеться все бачити очима, чути власними вухами. Він забув за обід. Він забув і за Наталку. Щось неймовірне твориться на його очах. Не хочеться вірити, що це дійсність. Думки розбігаються, збігаються, купчаться. Хочеться охопити весь смисл події, найти їй назву, усвідомити собі її закони. Це ж твориться на землі, що дала йому початок буття. На його землі, землі його батьків, його дідів.
Володько виривається з крикливого натовпу і йде в сад. Тепер скрізь відчинено, скрізь вільно йти. Онде обтрощені семінарські вишні. Он обдерта пасіка. Ферапонт Яковлевич, мабуть, забув за неї. Деякі вулії лежать на землі і бджоли літають навкруги. Видно, поки у залі одні промовці громили буржуазію, другі громили бджоли.
Володько йде вгору до цвинтаря, минає його рівною дорогою. Направо й наліво могили близьких рідних.. Он стара каплиця. Тут тихо. Сонце ще світить і б'є променем у стіну каплиці. Рій мушок літає перед носом. Володько на хвильку зупиняється, оглядається навколо. Йому хотілося б, щоби тут не було нікого з живих людей. Він хоче думати і хоче знайти себе. Його душа розшарпана промовцями, поняттями, плакатами. Він ще надто молодий, щоби знайти справжню віру свою, тверду, мов камінь, і непохитну, мов гори. Він мусить чути, бачити і пізнати істину.
Тим часом зійшов на другий схил гори. Перед ним на північний схід у сяйві вечірнього сонця розклалися луги, річка, стависько. Ага. Це царство, в якому колись царював Володько, той, що ходив шукати місця, куди тече річка. Це ж Лебедщина. Це місце, де родились перші думи, де пережив перші пригоди життя, де знайомий кожний горбик, кожна долина, кожна верба.
Володько вже пройшов кусень життєвого шляху. Він знає, куди тече річка. Але його мучать ще інші сумніви. І хто підкаже, де істина? Хто вкаже дорогу? Так, як і колись, так і тепер іде Володько сам ногами по землі батьків і дідів, іде в поля й луги, щоб розгадати загадку, таку очевидну, але таку тяжку для розгадки.
І раптом Володько пригадує собі діда Юхима. Боже мій! То ж він отам за тим лісом мешкає. Може, ще живе. Не було чутки, щоб помер. До нього! Послухати, що скаже він. Може, й є на цій старечій нашій землі люди, що бачать будуче, що промовляють так, як чує душа. Промовляють не мовою отих промовців, а мовою землі, мовою предків, мовою сущих і прийдучих.
Володькові так привабливо яскраво уявився дід Юхим, що захотілось бачити його. Він виразно почув його голос, що в соняшній тиші промовляє: «...не бійся нічого, що треба буде перетерпіти тобі. От диявол буде шпурляти з вашого оточення в темницю, щоби спокусити вас... Будь вірним до смерті, і дам тобі вінок життя».
Чому вірний? Що має цей молодий юнак у душі своїй такого, за що треба змагатися до смерті?
Володько не пішов, а побіг в долину. Не хотів обходити навкруги дорогою чи стежкою. Махнув рукою навпростець і подався. Болото, іржава вода, що чвиркає з-під кожного ступу. Зовсім так, як тоді, того холодного осіннього вечора. Тільки Хведота нема. Сам-один. Річка. Яка вона тепер маленька, мілка. Стрибок — і на другому боці. Ще кусник болота і сухо. Збоку млин. Цей той самий, де Володько вислухував перекази дядьків. Змінився він, побільшав. Уже не видно його коліс. Вони забиті дошками. Десь зникли старі верби. Але трепеток стоїть. Така сама чепурна, одинока над дорожиною деревинка. Срібно-зелене її листя так само, як і колись, дрібно тріпочеться, навіть при зовсім спокійній погоді.
А де ж хутір? Нема. Ні саду, ні огорожі, ні грабового висаду над дорогою. Тільки на тому місці, де стояла хата, темніший і більший кущем овес. Володько зупиняється, стоїть, вслухується в оточення. Дивиться, як сонце сідає за Дерманем. Чи так, як і тоді? Зовсім не так. Не ті відчування. Не так впливає все навкруги. Може, Бога забув. Може, менше безпосереднього, того, що єднало з землею.
Володьку! Не стій! Далі. Йди далі в той клапоть соснини, де колись клав багаття, молився і пік бараболі. Шукай, Володьку, і найдеш, дивись і побачиш. Ти зацькований промовцями. Вуха твої заліплені липкими словами, принесеними з далеких чужин. Очі твої заслонені плакатом крику і ненависті.
Володьку, увага! Замкни свою душу і не впусти бацили розкладу. Впади на тому місці, де горіло перше вогнище твоєї свідомості, цілуй землю ту, в якій корінь твій, і бийся за неї зо всіма Марксами, в яких би одягах не прийшли вони до тебе.
Так говорить Володькові рідна земля. Яке щастя, що він послухав голосу душі й у цей якраз день вирвався сюди. Яке неймовірне щастя. Тут Володькові стало легше. Голос землі втихомирив дещо голоси карикатур, плакатів і промовців. Він згадав Василя, згадав дні минулого літа, і йому стало до болю прикро.
Через ліс і поле пішов до Юхимового хутора. Сутеніє.
На хуторі тиша. Замість одної хати десь взялося дві. Не світиться. Не бреше лютий пес, не гудуть бджоли, не пахне медом.
Увійшов до хати. Там якась незнайома жінка.
— Добрий вечір вам!.. — проговорив Володько.
— Дай Боже здоров'я! — відповіла жінка не то злякано, не то сердито.
— Не бійтесь. Я прийшов навідати діда Юхима. Я звуся Володимир. Мій батько Матвій. Ми жили колись йтам у Лебедщині.
— Ааа! Чула. Вони вийшли. Я зараз... От шкода, гасу не
маємо. Нема чим світити. Сідайте. Вони зараз прийдуть.
І жінка вийшла. Володько чекає. Це кухня. У кімнаті, мабуть, хтось спить. Чути тихе сопіння. Коло комина дзижчать мухи. Пахне кислим молоком.
По хвилі в сінях рейвах, рипнули двері й увійшло дві постаті.
— Нічого не бачу, але чую, прийшов Володько...— проговорив живий знайомий голос. Як щиро, як приємно.
— Так, дідуню! Це я!
— Ти? Ооо, як тішуся!.. Ходи сюди. Хай обмацаю. Світла, бач, не стало на нашій землі.
Володько підійшов до діда. Той поклав йому на плечі обидві руки.
— Виріс. Ну, пора. А як батько? — зробив наголос на о.—
Ніколи навіть не загляне... Постарів?.. А як же це ти так?..
Заблудив, що?..
— Може, й заблудив. Тяжко в наші часи не заблудити.
— Сядь. Ось тут. Принеси, невістко, чого там... Тяжко, кажеш? Так. Весь народ блудить, але Матвіїв син хай батьківських слідів тримається. Ніколи не зійде на манівці. Хай робить — що робить, завжди дійде на справжнє місце.
Володько не бачить Юхима і видається, це говорить молодий хлопець. Голос ясний, дзвінкий. У такій пітьмі приємно щось ясне чути. Увійшла невістка і принесла кисле молоко.
— От трохи зле, Володьку, що нічим вгостити. Нам не повезло. Хутір — біда. На днях тільки третій раз обібрали. Минулого року на Великдень то таки чистенько нас обшкрябали. А до того і сина... вбили...
— Клима?..
— Ні. Молодшого. Івана. Гарячий був...
— Ааа. Я чув. Говорили.
— Обросли дещо, прийшли інші, забрали, що найшли. Взимі, як ото на Дермань накинулись, і мене якось кінцем сягнуло. А оце перед трьома днями то таки зовсім дотягнули. Навіть Боска не лишили. Наїхав отой обоз і все рознесли...
Далі Юхим розпитує, як поживається Володьковому батькові. Володько оповідає.
Повечерявши, йдуть спати в сіно на вишки. Тиха натхненна ніч. На небі майже прозорий місяць. Густі тіні будов та дерев непорушне лежать на землі.
— Гарно надворі,— проговорив Юхим.— Завжди гарно. Полізли на вишки. Юхим витяг з-під сіна військову рушницю, клямцнув замком, загнав у магазинок п'ятку набоїв і поклав коло себе.
— От так, як бачиш. Старий я вже, сину, але здаватись не хочу. Порішив собі: підлізе ще яка халєра, або вона мене, або я її. Розторощу череп, і все.
Володько ліг на сіні горілиць, розклав натомлені ноги і руки. Старого не видно, тільки з темноти чути рішучі слова.
— Так, так. Програли ми, сину. Вміли гречку сіяти та бджолу плекати... Але не вміли боронити себе. Я не нарікаю. От все мав. Повні обори, повні клуні, повні засіки. Все пішло. Але не шкода нічого. Бог дав. Бог і взяв. А от шкода тільки, що коли був час, коли сяка-така власть своя була, сидів отут на свому хуторі і думав: моя хата скраю... Ой сину, ні! Ой, ні, ні! Ми всі дістали науку... І кажу тобі: ви, молоді, ті, що будете... Ви, хоронь вас Боже, жити таким способом, як ми жили. Згинемо всі. Весь рід наш згине. На наших місцях сядуть чужі і осміють не тільки нас, а й могили, честь нашу... Тям це, сину! Я вже старий, щоб неправду тобі радити. За землю нашу треба вміти не тільки піт, а й кров лити... Битись треба!
Володько не здивований такою мовою. Старий пережив досить, щоби так говорити. Володькові хочеться тільки запитати кілька слів, але не знає, як... Нарешті відважився:
— А як же, по-вашому, ці?.. — запитав.
— Ота лая?
—Еге ж...
— Згине! Кажу твердо: згине! На нашу землю не раз нападали татари. Налетять, обжеруться й виздихають. А ми, як жили, так і живемо. Бо в нас справжня сила, а в них заздрість. Заздрістю жити не можна. Але ми куцозорі і терпеливі. Ми сиділи й перечікували, поки хмара перейде, а тоді вилазили. Треба ж не пустити до себе диких. Земля наша не на те, щоби по ній вічно орди грасували.
Останнє речення вимовив піднесеними словами. Володько виразно напнувся.
— Знаю,— продовжує старий.— Вони там золоті гори обіцяють. Рай. Лєктрику... Блазні диявола! Вони дадуть рай. Вони, що душу Анцихристові дали і перекреслили себе тричі... Вони збудують рай. Блазні, катаржани, шарпатюги, злодії рай дадуть... Поцарствують вік і згинуть!..
— Вік?
— Ну да. Вік. Сто літ царство їх буде. Сто літ голод, мор, нужда буде.
— А чому ж вік? То ж все загине...
— Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним залізом з його місця не випечеш. А от силу свою за той час назверх покаже. Навчиться битися за себе. Цар був і не з нами, і не проти нас. А ці проти всіх. Бо ці з чужим духом. З татарським...
Володько хотів перечити. Все, що говорить старий, дивне й незрозуміле. Але хіба ж він знає, як перечити. Старий говорить очевидну правду. Він не вичитав її з книг, але вичув своєю душею. Як не вірити йому. Треба вірити.
Володько ще довго не міг заснути. Йому не вірилось, що це він лежить у Юхима на сіні. Не вірилось, що він своїми вухами чув ті слова... Ті — там у залі, і ці — тут у темноті на сіні. Хто з них має правду і за ким піде Володько? Володько — син Матвія і Насті, син села і землі. Син неба свого і своєї природи.
На другий день Володько покинув Юхима. Не хотілось дивитися на зруйнований, колись цвітучий хутір. Дивно, що аж на руїнах своїх хуторів шукає він своєї правди.
Перед відходом Юхим сказав:
— Дякую, що відвідав. Думаю — більше не побачимось.
Я вже старий. Ходжу, але... Ет... Все одно, а вмирати не хочу. Хотів би бачити, що далі буде. Підеш додому — батька здоров. Славний він чоловік. Так і скажи.
XII
Надходять жнива. Обози пройшли. За ними лишилися широкі дороги, потоптані поля, покошені зелені вівси.
Володько йде додому. Найвищий час. Батько, напевно, чекає.
Забрав дещо свого майна в торбину і махнув напішака просто через поля і ліси на Крем'янеччину. Дороги не тримається. Пощо йому тепер дорога. Він знає землю свою, як самого себе. Аж надвечір вибрався з лісів на рівний шлях.
І тільки вийшов на дорогу, одразу на двох вершників наткнувся.
— Стой! Куда йдьош?.. — під'їхав до нього один. Володько сказав, звідки й куди йде, та показав посвідку школи. Большевик подивився на посвідку, віддав назад і махнув нагайкою.
— Валяй своей дарогой! — сказав він, хльоснув коня і поїхав. За ним поїхав і другий.
Аж пізно вечором прибув додому. На дворі застав повно війська. У клуні коні, під шопою коні. На подвір'ї вози. На городі димить багаття.
У хаті зустрівся з матір'ю.
— Це ти? — питає, як звичайно. Вітається, цілує матір у руку. Прийшла Катерина, Хведот. Вони були в полі. Василина пасе вже корову.
— А де ж тато? — питає Володько.
— Він там,— каже мама.— Під кущами на полі. Не хоче додому. У нас тут... Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Відступали тамті вночі... Щось там зблудили, чи що... Приїхали, чуєш, до нас, збудили батька і так босого та невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав. А саме падав дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили...Так, чуєш, нагаями збили, що ледве додому дійшов...
Слухає матір Володько, й уста його все більше і більше у розтягаються і кривляться. Брови насунулись на очі.
— А за що ж били? — виривається у нього само собою...
— За що... Хіба вони знають, за що... Бог їх поб'є... А прийшли ці... Знову... Одразу забрали Шпака. Кобили також хотіли забрати, але обидві жеребні. За Шпака дали нам якусь булану лошивку. А оце наїхало повний двір. Викосили ниву, половину вівса, а тепер конюшину докошують. На садку ціле спустошення. Ото вродило на щепах кілька яблук. Ще зовсім зелені. Де там... Обтрощили, обнесли. Огірки вирвали... Боже, Боже! І то по цілому селу так. Батько вже не може на то дивитись. Боронився, а вони: «А ти сякий-такий кулак. У матір, у Бога, у небесну канцелярію...» Лаються... І що воно за люди? І де вони такі видерлись?.. Ти, каже до батька, ціле життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали. Все чисто. От корова ще лишилась... Їсти не маємо чого... Але цить... Іде хтось...
Рипнули двері, і до хати увійшов большевик.
— Ей, мать! Дай нам какой-нібудь гарщок.
Настя нічого не сказала, знайшла баняк і дала йому. Той взяв і вийшов. Володько чує втому і голод. Мати лізе на постелю і з-під подушки виймає півбохонця хліба. Після лізе на горище і десь находить шматок сала. Володько зі смаком з'їв і захотів піти до батька.
Застав його у винятково дивному стані. Зробив собі зі снопів буду й у ній живе. Вдень жне або косить, їсти приносять йому. їсть мало. Зеленину, хліб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ, зверху прикриває свою хлібову печеру ряднами.
Тепер саме чудова погода. З небесної висоти світить повний місяць. Зі села чути вояцькі співи і гру гармонії. Коли Володько прийшов, Матвій умостився якраз для відпочинку. За своєю звичкою ліг горілиць, ноги і груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старі великі чоботи, на голові кашкет. Місяць ллє своє сяйво на поля, на стерні, на півкопи і на Матвія.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77