Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
обнята пожежею великої любові. | Не вчило його життя пестощів. Було завжди шорстке й холодне, і всі очі дивилися вперед насуплено й суворо. Чорна земля, чорна долоня, чорний хліб. Ні, ні, сину чорної землі! Тобі не лестощі, тобі мовчазним бути. Тобі горіти страшною думкою і в серці, в м'язах тіла складати силу. Схід і захід сонця несуть на тебе вогонь, потоп, мор і меч. Ніхто, ніхто на цілій широкій землі, ніхто не розділить тягарів твоїх. Сам-один, по коліна в твердій землі, ти здвигнеш налитими пружними м'язами і струснеш планетою. Так буде.
Батько. Він сидить на лаві, погрузлий у думи свої. Не торкайте його. Коли він думає, хай все мовчить. Сьогодні дума його насправжки особлива. Обличчя його закрите туманом і тільки невиразні контури брів, чола, носа, бороди. Здається, він далеко серед широкого поля вкопався в землю і головою торкається хмари. Чорні, густі мряки налітають, закутують його, колотяться і рвуться далі. Володько не одважується озватися до батька свого. А слова є. Слова самі гуснуть у горлі й печуть. У хаті порожньо. Катерина й Хведот сплять у клуні.
— Так, кажеш, і ці відступають? — виривається з батькових уст.
— Дуже спішно,— відповідає Володько. Мовчазлива перерва. Батько хвилюється. Син і мати дивляться на нього і не розуміють його.
— А той... — починає поволі продовжувати мову батько.— Нічого він тобі не згадував?
Володько не розуміє. Дивиться на батька широко відчиненими очима.
— Хто, тату?
— Ну, а той, що з тобою їхав. Володько думає й хитає головою.
— Питався тільки, чи не пізнаю його...
— І більше ні? А до мене прийшов... — Тут знов перерва. Матвій змагається сам з собою. Слова не ідуть на язик.— Прийшов і каже: знаєте, дядюшка, мене? Я знизнув плечима. Ні. Не можу, кажу, вас знати. Народу стільки перейшло. За сто літ стільки не перейде, як за ці роки. Були й такі й сякі. Були добрі, були злі. Шлях, кажу, коло нас і земля наша для всіх вітрів одкрита. Йди, хто хоч. Не питаємо, хто.
Матвій перериває мову і дивиться в землю. Права його долоня спокійно лежить на коліні.
— А після... Каже: чули щось про Василя? Подивився я на нього і сам відгадав усе. Нема нашого Василя.
— Нема?
Володько звівся на ноги. Очі його широко відчинені. Він не вірить. У це не можна повірити. Ніяк не можна. Он і мати не вірить, але й вона встала. Всі повставали й дивляться так, ніби між ними сам Василь. Ніби він, і не він. Не можна, щоб його не було на світі. Всі ж бачать його перед собою таким, як того літнього дня, коли він примчав каштаним конем додому. А може, то був тільки сон. Може, не було Василя, ані того дня, ані взагалі нічого того на світі не було. Сон був і всі не вірили в нього, бо несила було вірити. А може, це тепер сниться. Ніч темна і глибока. Навколо, як широкий наш край — ніч одна, а тоді все ж таки всі бачили ясне сонце.
Матвій, мов з каменя різьблений. Він завжди такий, коли треба. Тоді на його чугунних долонях ще виразніше випинаються галузки жил, а очі металом горять. І, видається, навколо громи б'ють, а він грудьми проти всіх сил. Вража куля десь там на полях стяла його сина.
— Ну,— сказав Матвій.— Більше ми не могли зробити.
А Володько повний подиву, як і колись. І тоді, і тепер він любить батька свого, свого великого, свого дужого. Неймовірна вістка з большевицьким обозом прилетіла. Хата погрузла у глибину, у прірву, лиш батько один над усім. Хай. Так сказала земля, так хотів її Бог.
Прийде ранок завтра, і другий син разом з сонцем встане і піде. І понесе спомин про Василя над полями, над селами і містами. Мов книгу велику кладе пере очима і бачить, що було. Від дошки до дошки перечитає її. З гарячою уявою, з палаючими очима. Темними ночами виривав думу за думою і складав їх у відповідні місця.
Полями, довгими шляхами, через села та міста проходили не люди, а тіні того, що прийде. Проходили мільйонами. Отам далі падали, мов у прірву, не було їм ніяк вороття, бо треба було йти і треба було впасти. Яка безодня облич, яке число очей. Потом всіяні їх куті з металу лиця.
Полки, дивізії — їх безліч, мов гнані вітром сюди й туди пройшли. Тяжкі копита з підковами, і дужі грудниці, і посторонки круті, і хомути. Колеса двоколок крають шляхи. І батарея за батареєю — жерла барви в'ялої трави в чохлах. Поволі йдуть вони, поволі обертаються велетенські колеса, поволі ступають копита, а земля вгрузає. Кокарди, патронташі, тесаки, за ними солдати.
Минулось. Натомість встала легенда, якої ще не було. Предки вийшли з могил і на тачанках пройшли степами. Вони боролись і побороли, вони шукали і знайшли. Хай будуть благословенні дні, коли сонце світило їм. Хай пам ` ять про них вовіки царствує. Он їх сліди і по них ідуть, все йдуть, все нові, все спрагнені перемоги. І коли ті, що увійдуть у землі свої переможні, стануть до сходу і до заходу на всі сторони великого світу, вони засвідчать: землі ці куплені за піт і кров поколінь. Вовіки хай живуть на них вільні люди. Чуйте, глухі, і бачте, сліпі! Ми кажемо це вам усім — навіть тим, що ненавидять, і тим, що не вірять.
КІНЕЦЬ ЧАСТИНИ ДРУГОЇ
БАТЬКО І СИН
Жолобецький ліс був ще чорний, хоча над ним уже зносилось сонце, яскраво, радісно, барвисте. З полів стікав у долини молошний туман, що відпливав у напрямку лісу й там зникав. По стернях, по свіжозораних нивках розсипались соняшні промені і все навкруги починало сміятися.
На хуторі Матвія зчинився рух. Володько прокинувся також, але з приємністю пригадав, що сьогодні неділя і він може трохи повалятися. Спав у клуні високо на стіжку свіжої вівсяниці під самими кроквами. Сонце продиралось у кожну щілинку, будило, вабило надвір, жартувало. Володько вдоволено потягнувся. Вчора пізно вернувся з Дерманя, йшов кілька десятків кілометрів пішки, і ноги ще не встигли відпочити.
Матвій з Хведотом спали також у клуні, але з другого кінця, біля машини. Старий не мав звички засипляти чи валятись у постелі. Вставало сонце — вставав і він. Йому боліла спина, але він підпирав її правою рукою і, заціпивши зуби, зводився. Тепер він лишив Хведота поспати, заложив коням зеленої конюшини і почав вбиратись на утреню,
Настя подоїла корови та помогла Василині вигнати їх на стерінь. Володько це чув, і йому шкода було Василини. Найменша, а мусить найранше вставати. Навіть у неділю. Йому не раз хотілося змінити її, але кожного ранку почував себе таким ледачим, що не міг виконати свого наміру.
Зрештою, Василинка нікого й не просить її зміняти. Своє діло робить щиро, віддано й завзято, так що Володько дивується: звідки та її сила й енергія? Йому робилось заздрісне. Чому й він не може бути завжди такий бадьорий і пружний? Ще сонце не зійшло, а вона вже встає, вмивається, на ходу молиться, бере своє вишивання та сніданок і біжить за худобою. Все робить швидко, добре, просто. Ніколи не почувається втомленою, ніколи не скаржиться, ніколи не треба її будити, хоч завжди просить звечора матір:
— Мамо. Прошу, прошу. Розбудіть мене завтра... Але раненько! Чуєте?
— Ну, ну,— каже Настя,— чого так намагаєшся...
Бо Василина не перенесла б сорому, коли б останньою вигнала свою худобу.
А в полі сяде під півкопою, вишиває та голосно на ціле поле виспівує. Вишивання свого не показує нікому. Одна мати знає про це. Хоче зробити Володькові несподіванку. Сама хоче вишити йому сорочку. От він здивується.
Між Володьком та Василиною завжди непомітна, таємна приязнь. Вони про це не говорили, намагалися ховати свої почуття, але обоє це розуміли. Василина горда своїм братом. Він, на її думку, вчений, розумний, гарний. Володько знову намагався допомогти сестрі в науці, давав їй книжки, поради. Йому подобалось також, що вона хоче скорше бути дорослою. Щоб виглядати такою, вона робить все, що роблять дорослі, хоч їй це часом тяжко дається. Допомоги ніякої не бажає і вважає це для себе за образу.
— Господоньку святий! — говорить часом Настя.— Що я, людоньки мої, намучилася з тими хлопчиськами. Прийде ото ранок, сонце геть на небі, а його хоч колом підважуй... А ця... Ще навіть я лежу, а вона вже біжить, рве... І в кого воно вдалося? Коли б Пречиста Мати її хоронила.
Поки Володько надумується встати, Василина давно вже в полі. Він чує її спів і рішає піти звільнити її, щоб могла піти до церкви. Вона любить це...
Він поволі встає. Здоровий ранок гарно впливає на його настрій. Сонце вже високо піднялося. В повітрі літає бабине літо. З полів чути спів пастухів. З села долітає бамкання великого дзвону. На городі видно великі гарбузи, дині... Непорушно стоять високі, пожовклі соняшники. Зернята їх повидзьобували птахи... Лишились порожні, широкі, мов решета, голови.
Володько вмивається на дворі. Вода холодна, вчора звечора привезена. Не шкодує її. Міцно натирає милом обличчя, шию і руки. Після обливається водою і витирається шорстким рушником.
Потім входить до хати. Мати розчервоніла, підтикана, варить обід.
— Ти вже прийшов? — питає заклопотано.— А ми й не чули. Напевно, голодний ліг. Треба було збудити. Підеш до церкви? Володько не знає, на що скорше відповісти.
— А ви не підете? — каже він, розчісуючись перед шматком дзеркала.
— Сьогодні служба в Башівцях,— відповідає мати.
— Ах, правда... То йдіть до Жолобок,— каже Володько. Йому досадно, що не зможе вслужитись Василинці.— А де батько?
— Хіба я знаю. Десь вже поволікся. Певно, найшов когось і просторікує. Хоче йти з Хведотом до церкви.
— До Башковець?
— Ні, до Жолобок.
— А коні в хліві?
— А де ж. Тільки вас є, а не витягнете їх, щоб попаслися. Все готове даєте. Навкруги паша вилягає, а вони кошеним годують... Хтось мусить хоч до води повести.
— Я думав, піду зміню Василину,— не видержав і похвалився добрим наміром Володько.
— Думав, думав... Ти б не думав, а хоч би раз встав раненько та погнав за неї. Воно, бідачисько, досить за цілий тиждень набігається. Ах, Боже! Коли б я мала хоч двоє таких дівчат. А хлопці... Тільки й знаєте: поспати, поїсти... А до роботи... — не договорила. Саме дувся в печі горщик, і вона кинулась його рятувати.
Володько дивиться на матір, в душі погоджується з нею, але все-таки перечить:
— Ну, ну... Коли б но вам самі дівчата... Побачили б...
— Побачила б, побачила б... Що побачила б? Он у Григорка дівки, а подивись: не тягнуть косу, не йдуть за плугом, не водять на нічліг коні? І тягнуть, і оруть... все роблять. А я ось від світанку тупаю, тупаю, а помогти нема кому... А що там у Дермані? Як наші? Певно, не був «у дідуня». Ніколи туди не зайдеш. Скажуть — загордів, цураєшся.
«У дідуня» — це у матірньої рідні. Сам дідуньо помер ще в революцію, але говорилося й далі «у дідуня». Володько знає, що мати не любить, коли він оминає її рідню, але там нема нікого, з ким мав би якісь спільні інтереси. Не любить вона також, коли син ранком заспить. Та це ж непростимий гріх! Сонце світить, а він собі спить. Нащо добрий Бог дав день і ніч? Прийшов день, звелося сонце — зводься і ти, людино. Вставай, випростуйся, закачуй рукави й до праці. А прийде свято Боже — не зловживай. Полеж, та не залежуйся, бо ж дзвін бамкає, а там церква, а в церкві Бог... Піди й подякуй йому за всі блага, що дістаєш, людино, від жизні земної. Так треба. Такі наші закони. Не встановляли їх, ані ми, ані батьки наші... Встановив їх сам Сотворитель і не нам їх касувати.
Так розважає Настя. Вона й сама любить, щоб її пестун трохи довше повалявся в постелі, але це не сміє бути ледарство. Полежи хвилину і вставай. Все навкруги рухається, жиє... Треба й собі жити... Як не шкодувати того чудового ранку, того повного, гарного шматка життя?
Володько дуже добре розуміє свою матір. Дивиться на її висохле, пооране зморшками обличчя, бачить добрі, заклопотані очі, і йому хочеться сказати щось приємне.
— Ну, мамо... Не сердьтесь.— Зненацька підходить до старої і ніжно її обнімає. Тон і пестощі сина зворушили її, але вона того не зраджує.— Йди, йди, йди! Геть від мене! А то, як візьму костура...
Інших слів вона не знайшла у своєму словнику, але очі її дивляться на сина так, як тільки вміють це робити очі матері.
Володько посміхнувся і вийшов надвір.
Навинувся Матвій. Він ішов повільним, широким кроком з поля і ніс в руці кілька підібраних на стерні зчорнілих колосків. Його постать все ще дебела і кремезна, хоч останні роки досить лишили на ній слідів. Очі його поглибшали, волосся майже посивіло, рухи стали ще повільніші, обличчя має вираз кам'яної твердості. Воно нагадує морську скелю, що бачила на своєму віку багато буревіїв, і ніякі нові хвилі, ніякі вітри не здивують більше її.
— Вночі вернувся? — запитав він байдужим голосом сина.
— Вночі.
— Йшов пішки?
— До Озерян пішки. З Озерян до Крем'янця машиною, а тут знову пішки.
— Сім миль волом, а милю сідлом... З Мізоча не йде машина? Зірвали... Коли-то направлять? Зірвати легко, але направити... А що ж там... у Дермані? Як семінарія?
— Закрили.
— Таки закрили,— сказав понуро Матвій.— Два роки дурили...
— Якраз бачив, як вивозили... Все вивезли... Книги, лавки, препарати. Там того було. Підвід сто...
— А куди повезли? — знову запитав старий.
— Кажуть, до кременецького ліцею...
— Та... Воно то й... Ет! Що тут казати! — не знаходив потрібного слова,— Сто літ була школа... Ну, що ж. Чия сила, того й право. Тепер куди підеш? Виріс, вигнався... А як же вчителі?
— Хто його знає...
Саме вставав Хведот, Йому трохи соромно, що заспав, і через те неохоче показується на очі батька і брата.
Матвій не хотів довго розмовляти. Намірився йти до хати, але прийшов його зять, Катеринин чоловік, Микола. Приніс від старости Володькові часописи. Це високий, тонкий, побитий віспою чоловік.
Володько взяв часописи й одразу почав читати.
— Ну, що там? по «казетах»? — питає Микола. Він любить політикувати, хоч до «казет» ставиться трохи зневажливо. За це Володько його не любив.
— Скоро буде війна? — питає знову Микола, бо Володько мовчав.— То знаєте,— продовжує свою мову, не діставши відповіді.— Так воно не може довго бути... То було государство, цар, порядок... А це... — і він, як звичайно, сплюнув.
Микола повторює це завжди при кожній нагоді. Володько знає його звичку, тому не хоче встрявати з ним у зайву розмову. Одначе Микола не вмовкає. Нарешті Володько не витримує і сердито вибухає:
— Ніякої війни не буде! Чуєш? Ніякої! Програли ви війну й досить! Сиди й мовчи!
Микола не ображається. Він тільки підносить голос і провадить своє:
— Не буде? Ти думаєш? А знаєш, що сказав Габель? Все в руках Англії. Так. А та захоче війну — війна. Захоче революцію — революція! А хто зробив світову війну? Вона... Англія. Ооо, ти ще не знаєш, Англія — велика справа!..
Володько зневажливо посміхнувся. По хвильці не видержав:
— Твій Габель дурень, а ти, як папуга, повторяєш, що той скаже. Знаємо й без нього, що таке Англія. Але ніякої війни не буде. Нема війни! Війну вже скінчили.
— А чи надовго,— вже спокійніше, зрезигновано і трохи ображено говорить Микола,— Ось тільки зійдуться знову міністри...
Володько перебив:
— Не говори, Миколо, дурниць. На Бога, не говори дурниць... Які міністри? Де? Коли? Міністри сходяться завжди... Війна скінчена й досить. Нас з тобою збили на нюх табаки, німця збили, турка збили... Світ пересунули на другу колію. Одні гинуть, другі пробують панувати... Ет, що про це! Треба щось робити! Тут! У нас! Серед нас! Ми тільки говоримо, а прийде до праці...
В розмову вмішався Матвій:
— Досить,— сказав він.— Ми робили що могли. А тепер попробуйте ви! Але робіть! Ми жили на широкій землі. Ви на вузькій. Хто знає, хто скорше до правди дійде...
Настя покликала всіх до сніданку, їли й говорили. Про нові кордони. Про порядки. Про зміну, що настала тепер. Згадали Василя, що пішов і не вернувся...
Потім Матвій зібрався й пішов до Жолобок. З ним пішов також Хведот. Микола зібрався додому, пообіцявши прийти на тижні з Катериною до картопель. Володько поки що зістається дома. Вийшов на город. Сонце яскраво освічує кожну дрібницю на землі. Синяве, густе повітря затягнуло обрії... І там, під жолобецьким лісом, і на Угорщині, і під сільськими пастівнями. Тонке мереживо повітря повільно хвилюється... На полях з місця на місце перелітають веселі зграї шпаків. Рухливі, гамірні, вони швидко бігають по ріллі, видзьобують зернята, черв'яків, час від часу, ніби налякані, з шумом зриваються і, облетівши коло, осідають на другому місці. Між ними люблять бувати галки. Незграбні, тяжкі, вони ледве встигають за своїми легкими приятелями, одначе міцно тримаються їх товариства.
Володько вийшов у садок. Молоді, обсипані овочами яблуньки. Деякі з них пошкоджені революцією, але більшість видужали, підросли й ось вродили. Ренети, тирольки, цегелки, райки. Білі, жовті, зелені, червоні. Батькова праця, думав Володько. Нагинався й піднімав якесь яблуко та відкидав його на купу спадків. Осінь. Чудова, соковита, барвиста осінь, її видно скрізь. На кожному кроці помітні її сліди... І на городі, і в садку, і на полях. Вона була на кожному місці, зробила все, що треба було, й пішла далі...
Любить її Володько, тільки ця осінь, так само, як і минула, наводить скорше сум, ніж радість. Він звик бути в цей час у школі, а тепер ходить ось тут і не знає, до чого взятися. Має один план, думає над ним і хоче перевести його в життя. Треба ж щось робити. Тепер все ясно, школа закрита, треба шукати щось інше...
З цього приводу порішив відвідати Левинських. Сьогодні, здається, буде дома його приятель Олег Левинський. Поговорить з ним про гімназію. Після навідає Сергія... Перед тим ніж відійти, повів до води коні. Вернувшись, одягнув нове вбрання — білу з виложеним коміром сорочку, чорні штани й такі ж черевики, причесавсь і відійшов.
Він жив і виріс на хуторі, тому не дуже любив село. Воно тягнуло його, цікавило, але до цього часу він боявся торкатись його. Залюбки виминав його й обходив. Воно дратувало його, особливо це село, своїм спокоєм, байдужістю, солом'яною красою, глиняним добробутом. Дикуваті дерева, лопух, безладдя... Сірі, обмиті дощами стіни, валькуваті призьби, маленькі віконця. Повільні, а що, а як, люди... Позіхання, чухання, сплювок набік і при тому чорт... Як можна жити так з дня на день — роки, століття, родитись, вмирати й завжди пити, пити й пити. Сорок п'ять, сорок, спирт, ханджа, самогон — хай царська, хай панська, аби тільки гірка та п'янюча.
Це є село. Як підступити до нього, взяти в руку й звести? Вставай, село! Відчини очі й дивись! Скільки їх, сіл таких навкруги... Таких, як це, провалених у власне нутро, заспаних, зачуханих... Можливо, це й є причина, що так ось сталося, як є тепер...
Володько виминає село. Йде уздовж валом, що відділяє колись панський ліс від селянських городів. Городи городами зістались, але ліс щез. Тільки зрідка розкидані насінники та високі, в пояс людини, оброслі губками й пасинками пні. Це свідки часу, кали отам далі гули гармати, а ледачі сапери стинали ці дерева на дорогу й окопи. Тільки над угорською границею ще гурток дерев, що нагадують вимираюче плем'я. Все далі й далі відступає воно під натиском дядьківських плугів. Решта поля, межі, просяні стерні, оброслі опеньками пні...
На городах ще не вибрана картопля. На межах плоти з пожовклим бур'яном, кущі ліщини та широкі черешні. Отам кілька диких, розлогих груш, за ними сливки. Там також соняшники, кукурудза, коноплиська, а за ними зчорнілі стріхи...
Ось стежка, що веде до попівського саду. Ось і сад. Спочатку старі вишні, купка диких слив. Далі в неладі горбаті яблуні, покручений частокіл, що відділяє «другий сад» від «першого», збоку густий бузинник, з другого боку городжений пліт, а скрізь кропива, лопух, кінський щавель, дикий хміль... Колись тут були доріжки, але тепер вони обернулись у звичайні, химерно виведені стежки. Одна з них тягнеться вздовж саду під високі, розлогі горіхи. Тут перехрестя зі стежкою, що веде до хати, й тут почорнілий, похилений стіл та кілька лавиць. Звідсіль через віття слив видно стару, білу, дерев'яну церкву. Перед церквою окремо дерев'яна дзвіниця і два хрести — «фігури». На них вішають фартушки, квіти, віночки з паперу.
На лавицях під горіхами сиділа панна Ольга у білому. Біля хати пасіка й там гудуть бджоли. За садом на подвір'ї гавкає собака. Казан. Деякі дерева обтяжені овочами. Сонце м'яко, по-осінньому освічує все навкруги, вникає через віти до землі, падає на зім'яті кущі лілей, гвоздик, орхідей... Високі, білі стіни хати поплямовані сонцем і тінями. Великі вікна видаються зовсім чорними, хоч деякі з них відчинені й завішені мережаними занавісками.
Володько неохоче заходить до хати. Всілякі ті вітання, запити. Краще їх оминути. Але сад порожній. Хлопці невідомо де, і треба їх шукати. Володько підходить до Ольги. Вона хворіє на сухоти, але виглядає добре. Обличчя кругле, повне, загоріле. Очі чорні, з хворобливим відблиском та приємною усмішкою. Волосся заплетене у дві чорні коси, посередині виразний проділ.
Вона побачила Володька, коли той підійшов зовсім близько. Відірвала погляд від книжки й весело проговорила:
— Ааа! Володя! Здрастє! — Не встаючи, подала м'яку, теплу руку. Володько трохи збентежений.
— Приїхав Олег? — запитав одразу.
— Так. Приїхав. Алєг! Алєг! Валодя прішол! — загукала вона в напрямку хати.— Садітесь. Как поживаєте?
— Дякую. Що ви читаєте? — присів і запитав Володько.
— Какая - то чепуха. Це ще старі пріложенія до «Вокруг Свєта»... А знаєте. Я б хотіла дістати одну книгу... Може, ви знаєте? (назвала автора й книгу). Гліб сказав, що це необхідно перечитати. Недавно мені Андрій Андрійович передав кілька речей Бальзака. Він дуже любить Бальзака. Бальзака й Ібсена. Я перечитала. Ну знаєте: я це читала другий раз, але вражіння... Велетенське! Колосальне!.. Перший раз я читала Бальзака ще в Острізькому Братстві. Ну, що я могла тоді розуміти? Мені тоді імпонували...
Її мову перебив Олег. Він біг від хати довгими кроками й захоплено гукав:
— Володя! Здоров! Скільки зим, скільки літ? Де тебе, друзяко, чорти носили? Коли в гімназію?
Щире, радісне вітання. Ольга встала, вибачилась і відійшла...
— Не міг зайти до тебе,— казав Володько.— Праця, а це їздив до Дерманя. Все надіявся, що буде семінарія.
— Кинь ту семінарію! Вали до нас... В гімназію...
— Добре тобі сказати. Мови, друзяко!.. Французьке, латинь...
— А я тебе давно чекав. Бачив Сергія. Де, питаю, Володя. Не знаю! Дивак той Сергій. Хоче йти в бандити. Каже: куди піду? Ні, ні! Ти його рішуче збаламутив.
— Я? Чому я?
— Рома! Рома! Стой! Прішол Валодя! — гукнув він на свого брата вже по-московському. Той саме вставав. Спить він у куріні. Немитий, розхристаний біг до хати.
— Аа, Валодя! Здраствуй! Ти прішол? Вот ета харашо! Паді ка мнє.
Володько підійшов.
— Ми вчера с Сашей і Мішей Лінкертом здораво клюкнулі,— похвалився одразу Роман.
— Видно по тобі. Зовсім рознесло,— зауважив Володько.
— Валодя! — заметушився Роман.— Ти єщо нє уходіш? Падажді мєня. Алєг! Ти всегда куріш маї папіроси! І теперь мою куріш! — сердиться він.
— Врьош, Рома. Я сваї курю,— відгризнувся Олег.
— Сваї. Чорта старова — сваї. Пастой, Валодя, Абажді. Абажді. Я расскажу тєбє про вчерашнєє. Ех, і вєсєло било. Па бутилкє на каждаво. Ілі... Паслушай. Пайдьом в комнату. Нікаво нєт. Пайдьом.
— Ні, Володю. Зістанься краще тут,— просить Олег.
—Алєг! Ти падлєц. Нєт, Валодя! Нє слушай дурака. Пайдьом в комнату. Я покажу тебе свою новую...
— Сам ти дурак са сваей новой курткой. Зробив якусь нову куртку і всім хвалиться,— перебиває його Олег. Це Рому зриває.
— Мєрзавець! Всю тваю рожу разтварожу! — кричить він хриплим голосом і кидається на Олега.
— Ее, ні! Стій! Якого чорта! Розійдись, бо стріляти буду! — крикнув жартівливо Володько. Олег швидко замахав руками, а Роман застрибав, мов півень. Він розмахнув кулаком і намагався вдарити Олега. Володько рішуче встряває між них, і по часі обидва втихомирюються. Всі йдуть до хати. Входять до кухні. Там пораються з обідом матушка й німа, з червоним, як жар, обличчям служниця.
Побачивши Рому, матушка накидається на нього.
— Подумайте! Вже скоро дванадцять часов, а він тільки встає,— говорить вона мішаною мовою, зчепивши обидві руки.
— Мама! — сердито вибухає Рома.— Ти всегда тичеш нос нє в свайо дєло.
Володько вже звик до таких виступів свого товариша й не дивується. Підходить до матушки й цілує її в руку.
— Дивіться, людоньки! — тошніє вона.— Нє майо дєло! А чиє ж то дєло?
— Ето майо дєло і я уже многа раз гаваріл: нє пазволю вмєшіваться в маї інтереси!
— Боже, Боже! — сумно говорить матушка.— Вже ти йому не маєш права щось сказати. Вже він, бач, пуриц великий. Треба їхати до школи, треба робити екзамени, а він волочиться по ночах, п'є й ані на зубок нічого не робить. Боже, Боже!
Але Роман вже не слухає її. Пішов до передпокою й почав готуватися до миття.
— Дура! — сердито завершує він свою думку.— Єй всегда нада сунуть нос куда нет надобності. Володькові це не зовсім подобається. Тим більше неприємно, бо Роман говорить таким тоном, ніби вірить, що
Володько йому співчуває.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77