Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
доказав, а пани... Тьху, та й тільки! Хіба ж вони що тямили. Вони десь все по Києвах та Петербургах. Що вони там учились, це тільки вони й знали. «Імєнія» їх запускалося, закладалося раз, другий, часом і третій. «Управляющий» їх обкрадав, мужик обкрадав, бо як же не обікрасти, коли ж той пан нічогісінько, от як той пень, не тямив. Так він тобі не вмів пшеницю від жита розтого... розпізнати... Я бачив пана, що плакав, коли побачив , що мужик косив його пшеницю і сів спочивати. Каже: дядя! Тяжело работать!.. Ех, каже, ви одні маєте право жіть, а ми должни уйті... От так, дурило, розважав... А мужик знав, що пан дурний, плюнув на долоні і давай далі шмагати грабками. Пан не відстає... Все: а дай, дядя, я спробую…
Відійдіть, каже дядько, ні, то вкошу! Ви не подужаєте... А пан як найнявся. Дай і дай… Той йому дав. Max, мах косою, б'є по вершках, штурхнув униз, загнав у землю косу і трах — розламав... Ех, каже дядько, вам не косити, а гуси пасти... Пан вийняв двадцять рублів і дав за косу. Дядько тільки усміхнувся... Так... А ти,— кровопивці. Та які в чорта вони кровопивці. Дурні, виродки — от що вони. Ти дай мені такий маєток, так я гори озолочу, а вони гнили в них щорік, щодень, поки не зогнили...
А земля, правильно, не сміє гуляти. Земля належить тому, хто працює і хто хоче працювати. Так і має бути. Даром ні. Не хочу даром, коли можу купити, а той, хто не може — в рострочку, на виплат. Знаю і тобі заповідаю: дароване завше боком вилізе. Тільки своє, працею куплене, солодке й дороге. Не оповажся робити інакше.
І Матвій вмовк. Висказав усе і точка. Що більше казати? А Володько хитався. Правда й це, але там у брошурах також правда.
Сталася ще одна подія. Володько не забуде її, не забуде, бо не може. Приємно і радісно буде згадати той весняний день, коли сонце жахкотіло, коли обидві черешні, що коло школи, обліпилися білим цвітом. Приємно і ще раз приємно.
До іспиту готовиться їх троє: Володько, Юдків Мошко й Антін Трохимів. Ці дійшли «до кінця». Решта розсипалася, хто куди, бо «нащо їм той ікзамен». Вони на попів не будуть вчитися, а мужикові й так вистачить.
Володько, Мошко й Антін — приятелі. Найстарший Антін, наймолодший Володько. За першенство змагаються: Володько і Мошко. Перший бере «Законом Божим» і «руским язиком», другий «аритметикою», хоча і Володько не відставав у арифметиці. Антін клегає позаду, хоча три роки гризе ту нещасну третю групу. Вчить їх добренька матушка. Готує їх до іспиту і тремтить за них. Деякі вірші, як «Смерть Сусанина», «Слався, слався» викинули з читанок і з приємністю забули. Лишилося досить і без того.
Цього ранку сонце у змові з цвітучими черешнями. Свіжо, чисто, радісно. Хлопці не можуть всидіти в класі. Винесли лавиці на подвір'я під черешні — сидять, «зубрять» завдання та очікують на матушку-вчительку.
Але вона сьогодні ие прийде. Ні. Ще раненько виїхала високо вимощеним возом до Крем'янця. Натомість прийде її син, студент-панич. Приходила німа служниця і сповістила це своїм бебеканням та рухами рук. Ледь зрозуміли її.
Так. Він он уже йде вузькою стежкою через город. Ще здалека всміхається до хлопців, ніби приятель, і несе під пахвою кілька книжечок.
Прийшов. Хлопці встали, як звичайно.
— Добрий день! — сказав він по-простому і всміхається. На ньому студентський одяг. Кажуть, він десь у Києві чи в Одесі у високих школах обертається. Високий, блідий. На скронях темно-каштановий пушок. Говорить по-простому, так, як у всіх людей дома розмовляють, скажемо, тато чи мама, чи сама найпростіша жінка. На всіх «викає»...
— Ваше прізвище як? Ага. Добре. Сідайте. А ви Гольденберг? Знаю, знаю.
Це до Мошка на ви. Чого доброго, коли б тут був Хведот, він би й до нього викав. Володько і всі хлопці бачать, що ця людина побувала в світі і то не близькому.
— Ну от і гаразд,— (останнє слово для Володька новинка) каже панич.— Ви, значить, Михальчук, ви Довбенко, а ви Гольденберг. А знаєте ви, Гольденберг, що значить ваше прізвище?
— Ну, почему ні. Золота гора, господін панич,— відповідає Мошко.— Гольд значить золото. Берг — гора,— додає для більшої ясності.
Панич сміється, Володько також всміхається. Небо і цвітуча черешня дивляться на них ясними очима. Подихає вітерець. Кілька наївних білих пелюсточків зривається десь там і сиплеться просто на лавицю, на голови й куди попало. Але ніхто їм не перешкоджає.
Панич заявляє, що він сьогодні не буде питати хлоиців. Він краще їм щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це «Малий Кобзар». А написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Ні. Ну, то він розповість їм про нього.
Хлопці слухають: Моринці, ягнята, пан. Викуп з неволі. Цар. Кара. Не життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млині на Лебедщині дядьків-завізників.
«І він умер. Ще перед смертю написав він своїм приятелям такий заповіт: «Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій. Щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий. Поховайте та вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте».
І приятелі сповнили заповіт Шевченка. Викопали його домовину, що була похована на кладовиську в Петербурзі, та неревезли її в Україну. Тут поховали його над самим Дніпром на високій горі, яку здалека видно навкруги. І на могилі його поставили великий білий хрест. Під тим хрестом, на горі, над Дніпром-рікою лежить він, наш великий кобзар, наш співець слави колишнього, теперішнього і будучого»,— закінчив панич.
Хвилина глибокої тиші. Обличчя хлопців поважні, непорушні. Ні небо, ні цвітучі черешні не рушать їх захоплення. Володькові очі вже давно бачать і степ, і гору високу, і ревучий Дніпро. А над усім білий, мов зі срібла, хрест, що береже вічний спокій незнаного, чудесного Шевченка.
Далі панич читає ще кілька Шевченкових пісень.
Якби мені черевики,
То пішла б я на музики,
горенько моє...
Черевиків немає,
А музика грає, грає,
жалю завдає...
Чоловічки Володькових очей зовсім змаліли. Але в них уже виник образ. Близький, зрозумілий, рідний.
Ой, піду я боса полем,
Пошукаю свою долю,
доленько моя...
І як вій це знає? Хто ж ти, Шевченко? Як знаєш ти це? Хіба Володько не раз ходив босий полем, а Шевченко і про це не забув. Знайшов прості, теплі слова, вложив до них частину своєї душі і дав образ.
Дівчаточка на музиках,
У червоних черевиках...
Володько бачить тих дівчаток у червоних черевиках і парубків, що лицяються. Одна тільки з карими очима, боса, иу-дить світом. Вона не може на музики. В очах її карне ясні сльоза заздрощів. Володько чує її. Ах, коли б він міг допомогти їй.
Ще й ще читає панич пісні. Ясно, просто і разом так, що хочеться любити, хочеться встати, вирівиятись і стати отвертими грудьми проти дібевої неправди. Сила в них. Душа в них. Правда в них. Земля, небо злилися в них і все горить, все палає яскравим сонцем любові.
Володько просить, щоб панич позичив йому додому «Кобзаря». Той зичить. Руки тремтіли, коли торкнувся ними тієї книжечки. Біжить додому. По дорозі зупиняється і читає. Дома заліз у малини за хату і знов читає. Степ. Сонце заходить. Безмежна до обрію ширінь і безлюддя. Одинокий віз, а під ним чумак. Товариші покинули його. Круторогі воли хилять голови, з далекого степу летять гайворони. Вирвалхся з отієї далекої' щілини, куди недавно засунулося сонце, і летять. Мають широкими, чорними крилами просто до чумака. Але той не лякається. Він просить їх не торкатися його трупа. Він не бажає, щоб і вони, наклювавшись, вмерли разом з ним.
Вечором при лампі Володько розповідає про Шевченка батькові. Той натомлений вернувся з поля, поволі їсть і слухає.
Коли Володько скінчив, батько каже:
— Все то добре. Але я не вірю, щоб він коли такий був.
— Хто? Шевченко? — дивується Володько.
— Певно. А хто ж?
Володькові аж дух забило. Не знає, що й казати. А батько кидає далі окремі, тверді слова:
— Так. Напевно видумали. Коли б був — усі б про нього знали.
— Але ж, тааату! Цар не дозволяв! Чуєте ж, що сам цар покарав його. На ціле життя в москалі його запер.
— А який такий дурний цар був? — гостро додає Матвій.
— Та ж той…Миколай первий...
— А все-таки мало він розуму мав. Як так не давати народові про таких людей знати. Ет!...— Матвій не знаходить більше слів, щоб висловити своє невдоволення. А Володько дивується, як таки можна не вірити в такі очевидні речі.
Кобзар приносить Володькові нову віру. Перед ним починає жити щось таке, чого до цього часу не розумів. Він не дає йому спокою. По іспиті їде до міста, заходить до книгарні і купує собі свого власного «Кобзаря».
Революція йде далі. Перед самими жнивами прийшов на відпустку Василь. Скорострільщик. Вирівнявся, поздоровшав. На плечах «пагони». Він прихильник Корейського і війни «до победоносного канца». Володько до нього з Кобзарем. Куди там. Василь уже чув про ту Україну. Але дарма.
— Але ти, Василю, тільки послухай. Я тобі нічого не перечу.
І Володько почав. Василь закурив цигарку, пирскає димом і слухає.
За байраком байрак,
А там степ та могила,
Їз могили козак
Встає сивий, похилий...
— читає Володько. Голос його рівний, дзвінкий. Слова вириваються виразно і вкладаються у струнку колону.
Провалився козак,
Стрепенувся байрак,
А могила застогнала...
Тут Володько підняв свій голос. Очі його блиснули. Чути, як здіймається висока могила і сира земля стогне тяжким стогоном. Вона зберігає в собі великий, страшний скарб. Над ним витає сторож, який щоночі встає і щоночі провалюється.
Василь вислухує.
— Даа!— виривається з його уст.
— Зачекай, Василю. Я тобі ще прочитаю.
Василь не перечить. Хай, мовляв, читає. Йому це не шкодить. Але чим більше Володько читає, тим більше стає Василь слухняним та уважним. І коли б не батько, який нагнав обох піти вкосити вики, хто знає, як далеко б вони зайшли.
Надворі сльота. Сіє дрібний дощик. Жита похилені. Небо затягнуте сірою поволокою і вітер гойдає молодим живоплотом. Василь накидає на плечі свою перешиту «на елєгансько» шинелю, Володько напинає на голову кропив'яника мішоч-ком і, ховзаючись, обидва йдуть у поле. Василь наспівує під ніс своє улюблене «Било в мєня два друга, товаріща родних», але по всьому видно, що думка його не в пісні. Вона десь далі вхтає, тільки Василь тепер ще більше впертий, як був, і Володько не витягне від нього ні одного слова.
VII
Налягають жнива, але Василь мусить відійти. Матвій відвіз його ва станцію. Вернувся і в працю. День по день іде праця, мов машина. Володько вже як парубок. Навіть до коси береться, хоч м'язи його рук надто слабі. Скінчилась коса, пішов плуг. Хилить до осені. Полем, як і завжди, струнчасто стелиться бабине літо. Знов загоряються ліси.
Володько верне скибу за скибою. Матвій насипає коробку зерна, ступає ріллею і кропить її плодом. Після Володько скородить. Від сходу сонця до його заходу бігає день-денно по ріллі. Поле стає, мов скатертина, рівне. Вечором Матвій обходить його навкруги.
— Добре! Але піди отам коло межі зачепи. Та на лужках також ще пару разів бороною заверни. А то засохне і буде груда.
Сонце вже давко сіло. Ліс кинув довгу тінь і вкрив нею чорну землю. Володько майже не чує ніг, але слова батька — закон. Обертає каві і напомацки йде здовж одної межі, здовж другої, завертає на лужок, крутить там боронами. Ні одна дернина не сміє лишитися. Матвій ненавидить цього, а поле також.
Приходить вересень. Бачить Володько, що батько в турботі. Знов бачився віж з о. Клавдієм. За тиждень перед першим поїхали до Крем'яним. Довго вибирали різні «жупани» та «курташини», а зупинилися на офіцерському «мундурі». Продає його вояк. Мундирчик невеликий. Надягнув. Нічого. Дещо задовгі рукави та широкий у плечах, але нічого. Підросте і добре. Зате матерія — діагональ, перша якість, не яка тобі жидівська тсндита. Гудзики також пріма. Сріблом ллють, і орли до того. Мабуть, чортів синок офіцерик в карти продувся, а може, кулею отам за цим містечком вбитий. Треба ж Матвієві сина свого між люди причепурити.
По кількох днях намостили воза і поїхали до Дерманя. Володько, мов принц який, у мундирі. Комір трохи заширокий, твердий і високий на Володькову шию. Груди колесом, а гудзики горять. На вечір приїхали на місце. Привіталися з рідними. «Скубента» нового до семінарії привіз»,— заявив Матвій.
— Ну що ж. Хай іде в люди. Раз судилось йому паном бути — не минеш, — додає Єлисей.
— Еее, паном. Не на пана йому. Ціле літо волом тягнув. Не до пана, а до розуму довести хочеться,— розважає Матвій.
На другий день пішли до церкви. Тут повно народу. Революція дає себе знати. Тут не те, що в Тилявці. Там спокій, тут рух.
Після церкви Матвій іде розвідатися, що там і як у семінарії. Вона саме зі Житомира повернулася, куда поїхала була під час відступу російського війська. При семинарії двокласова зразкова школа, до котрої мусить поки що вчащати Володько.
І він гордий з цього. Він навіть не вистояв до кінця у церкві, вийшов на половиш Служби і подався подивитися на свою школу. Гарна школа. Велетенський білий будинок, критий зеленою бляхою. Здоровенні вікниська, перед ними запущені квітники. Навколо будинку сади. Широколисті горіхи, каштани, сливи, яблуні та груші. Все гнеться під тягарем овочу. Через вулицю від семінарії старий двоповерховий будинок «корпус». Дві колонки підпирають старий спорохнявілий балкончик. Колись, коли ще Володько жив у Лебедщині і проходив повз корпус, не раз бачив на балкончику якихось панів, що сиділи там, пили чай і весело розмовляли. Тепер балкончик спорожнів. Цілий корпус майже порожній і скидається на старе покинуте кубло.
Далі від корпусу «Ян». Це старий пам'ятник, що стоїть між чотирма велетенськими липами. На одній з них дошка, де вивішують оголошення. Тепер тут висять плакат. Володько читає:
— Таваріщі крестьяне!
Далі йдуть заклики, обіцянки. На кінці:
— Да здравствует міровая революція!
Ще далі дзвіниця монастиря з образом Святої Трійці. Через дзвіницю брама на, подвір'я монастиря. Давно вже Володько не бував тут. Ті самі шумливі смереки, ті самі горіхи і каштани. Навколо «холодної» церкви так само, як і колись, ходять хлопці та дівчата. У церкві, чути, співають. Великий будинок, де живуть ченці, зі широкими сходами до помешкання архимандрита.
Все те оглянув Володько. Кожний кутик знайомий і дорогий йому. Там у Тилявці все не так, все інакше, і недаремно колись так довго сумувала Володькова мати за цим місцем.
Володько тішиться, що знов буде тут близько, пю буде ходити до великої школи. Давня мрія його здійснюється, тільки тепер уже не те, що перед війною. Семінарія запущена. Учні не так гарно вдягнуті. Не всі однаково. Багато з них носить військові шинелі. Та все-таки. Добре, що хоч так.
Після церкви всі сходяться на обід. Приходить Матвій.
— Знаєш що,— каже він.— Нічого не зробимо. Прийдеться їхати нам ще додому, Володько витріщив очі.
— Семинарія,— продовжує Матвій — тільки що вернулася. Ще нічого не влаштовано. Двокласна школа почнеться аж за два тижні.
Серце Володька опало.
— Але наука буде? — питає він голосом надії і розпуки.
— Казали — буде. Зостався б тут, але ти ж знаєш. Дома роботи до погибелі. Не будеш тут дармо їсти та бомкя стріляти. Ні.
— Певне,— згоджується Володько.
І через два дні батько та син від'їхали. Нарвали повний віз яблук, слив, грушок. У Тилявці того нема, а Матвій має повне право на овоч. То ж він садив ті яблуні, ті сливи, ті груші, що сьогодні засипають усіх своїми чудовими плодами.
Дома знов праця. Поле, рілля, ширінь. Вітер гуляє, сонце кладе навкруги ознаки осені. Досівають добрий шмат поля над шляхом. Володько від самого світанку скородить. Чорва, пухка рілля. Копита коней глибоко грузнуть у її поверхню. Сонце поволі обходить свій денний шлях і спокійно та гордо вступає туди ген за село, за черешні Івана Пустяка.
Володько не шкодував своїх сил. Цілий день віддавав своїй ріллі все, що мав. Ще півгодинки, і кінець. Він з приємністю востаннє обійде кілька разів коло межі Івана Кушки, заверне коні, пройде ще над шляхом і, дійшовши до свого подвір'я, витрусить борони та заволоче їх на місце.
Але поки що зупиняється і сідає перед кіньми на ріллі, щоби перевести дихання. З приємністю відчуває прохолоду землі. Босі, брудні ноги відпочивають, ніби на перині. Коні тяжко зітхають і протягають до нього свої морди. Він підставляє їм долоню і вони лапають по ній своїми грубими волохатими варгами.
— Ну, ну,— розмовляє Володько з кіньми.— Ось ще трошки і кінець. Напрацювалися? Молодці. Прийдемо і дістанете вівса. А ви любите його? І ти. Шпачка, і ти, Карий. Обоє дістанете. Ну, певно. Само собою...
Тварини розуміють його. М'які їх оксамитові носи з приємністю роздуваються, ніби бажають дати зрозуміти, що мова їх юначого пана цілком їм подобається. Вони пощипують його кашкет, сорочку.
— Здравствуй, маладєц! — зненацька чує Володько над собою. Від несподіванки він здригається і піднімає голову. Майже над його головою на велетенському білокопитому каштані сидить і посміхається гарна панна. Володько зяає її. Це дочка жолобецького пана Каліновського. Він не раз бачив її, як вона сама, або в товаристві якогось офіцера, проїжджається верхи. Тепер вона сама. Мабуть, побачила Володька з дороги і нечуйно по ріллі під'їхала. Струнка, рожевощока. Одягнена в червоний вовняний светер. На шапочці червоний серпанок. Сідаю жіноче на одну сторону.
— Ну, що? Втомився? — питає вона дзвінким, чудовим голосом по-московськи. Володько ніяковіє і зводиться на ноги. Червона барва заляває його шорстке обвітрене обличчя.
— Нє! — кидає він уривно, хитнувши головою.
— Це ти сам усе зробив? — питає вона далі.
— Певно, що сам... А тож хто,— відповідає він здивовано. Панна всміхається. Володько спускає очі.
— Любиш ти коні? Так?
— Певно,— коротка й самозрозуміла відповідь.
— А як ти звешся?
— Володько Довбенко.
— Володя. Гарно. Твій батько там живе?
— Умгу,— кивнув головою.
— Чудесно. Так ми сусіди. Можем бути приятелями. Ні?
— Ні,— як утяв Володько.
— А тож чому? Не подобаюсь я тобі?
— Не те... Я тут не буду.
— А то ж де будеш?
— До Дерманя їду. Там на вищу школу подамся,— хвальнувся він.
— Он як! Ага! Тому ти не хочеш зо мною знатись. А нижчу вже скінчив?
— Певно.
Панна голосно сміється, кидає «добраніч» і від'їжджає. Велодько проводить її поглядом. Виїхала на шлях, оглянулася і махнула рукою. Кінь біжить. Червоний серпанок має на вітрі. Володько так довго проводить її поглядом, поки вона не зникла з його зору.
Коли залишився сам, в його голові миттю ще раз з'являється цей несподіваний образ. Хтось до нього прилетів, заговорив дзвінкою мовою, усміхнувся і зник. А він ось знов сам зі своїми кіньми.
— Вйо, коні мої!
Коні слухняно рушають і тягнуть борони. Скоро кінець. Володько підбадьорився. У нього прибуло сил, а на устах, на очах радісний сміх. Перед ним все ще рожевощока гостя, сині очі і червоний серпанок.
— Вйо, вйо, коники! Вже скоро кінець!
Цілим єством чує Володько величну радість повного життя. До нього все сміється радісним сміхом, і йому сильно хочеться невтомно гнатися вперед.
І гарний захід сонця, що так само спрацьоване, спокійно, маєстатично сідає за обнятий пожежею ліс, і гарний, повний міцних випарів, сутінок вечора, що заливає все навколо і творить чар неймовірної насолоди доцільного, великого і необхідно-потрібного буття. І навіть втома гарна, вриємна і здорова. І коли до цього шматочок якоїсь втіхи, крихітний промінчик чогось нового, щира усмішка рожевих уст — о, тоді стократ благословенне життя. Чути, як воно, барвисте, тріпотливе, б'ється у кожній билинці, у кожній грудочці сирої землі.
Он Матвій вже вийшов, щоби востаннє провірити Володькову працю. Широко ступаючи, він іде здовж межею, зупиняється, розчавлює чоботом якусь груду, піднімає і викидає на межу якийсь віхоть пирію. Володько обходить над дорогою востаннє. Коні піднімають вуха, бо чують відпочинок. Сонце перекотилося за черешні Пустяка, торкнулося далекої, чорної смуги лісу і вгрузло в його густу масу.
Вечором ціла родина збирається в хаті. Коні вже побрязкують при жолобі ланцюгами і смаковите заїдають обрік. Володько миє руки та обличчя. Мати ставить на стіл вечерю. Батько присідає на лаві, тримається рукою за бік і говорить:
— Ах, щось, різало ма', в боку коле.
«Ну, те в боку»,— думає Володько і поглядає на батька, на якому не помітно нічого. Але раз він каже, значить, коле. Дрібниць він не любить завважувати. Бувало, протяв до кості пальця, лайнувся, шарнув ним об холошню, щоби кров стерти, і теше далі. А не вгавається кров, обов'язав якою ганчіркою, і все.
— Ви б, тату, полежали трохи,— завважує Володько. Батько не відповідає. Мовчки всі сідають до вечері.
Якась велична, чарівна сила зв'язує цей гурток людей. Нема в них радості і є в них радість. Нема в них горя і є воно велике. Он він, голова цього найкращого з царств, поглядає на всіх невеселими очима, і як не відчути того погляду, в якому стільки великої скорботи, стільки Божого, стільки незабутнього.
На другий день Матвій не звівся, як звичайно, зі свого леговиська. Йому тяжко дихати і зовсім не хочеться їсти. Субота. Завтра неділя, чотирнадцяте число — день, коли Володько мусить від'їхати до школи. На полі ще безліч праці. Володько роздумує: як залишити все те на руки хворому батькові?
— Може б ви, тату, до лікаря. Га? — каже Володько. Матвій відповідає не відразу. По хвилі поворушив устами і повернув голову.
— Ніколи, бач, не ходив з такими хворобами до лікаря, не піду й тепер.
Змагатися з ним зайво. Ще й тепер слово його — як сказав, то сказав. Тільки в самих тяжких випадках звертався він до лікарів. Решта — сама природа лікар. Але тепер він подібний на дуба, бо стоїть на найвищому місці. Життєві буревії і громовиці не жалували його. Та все-таки дні його незчислені, бо чує він у собі силу небуденну.
Ввечері остання нарада, що буде з Володьком. Першим заговорив, лежачи, Матвій.
— Ось тут лежу і думаю,— каже він.— Ти, Володьку, підеш завтра пішки — до Дерманя. Інакше не виходить. Мати довезе тебе до Москалівни і вернеться. У ліс їхати бабі тепер небезпечно. Нападуть гультіпаки, скинуть її з воза і заберуть коні. Там он коло рова за Васіїцями вбили так цього літа чоловіка. А я ось трохи полежу і встану...
Так і має бути. Володько виходить ще надвір. Має дещо попорати, приготовити назавтра воза. Хвильку став і постояв у темноті. Ніч. Зорі. Навкруги тиша. А може, йому відмовитися від школи. Для Володька це велика жертва, але ж батько... Може, він життям своїм жертвує. «Встану...» А що, як ні. Бог його знає, що їм догаряє. В боку болить, у спині болить. Ні звестися, ні з'їсти. Прийшов до хати.
— А може, я, тату, поки ви встанете, того... Може, от поорю трохи, а тоді вже...
— Раз тобі сказав і досить! — твердо промовив Матвій. Тепер він ще впертіший, ніж коли іноді.
Володько більше не перечить. Настя вже й торбинку для нього приготовила.
— Ось пара білизни,— каже вона.— Друга пара на тобі... Поки хватить, їсти ось на дорогу маєш, а там щось таки дадуть. Приїдемо, віддамо.
До того Володько додав: кілька малих зшитків, течку з цінними для нього паперами,
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77