Улас Самчук. ВОЛИНЬ.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77

Володько шалено любить такі дні. По полях, гаях, яругах, здається, ходить якийсь невидимий, дбайливий господар і проводить до порядку все, що попсували зимові веремії. Там підбарвлене все свіжими яскравими барвами. Там непомітно знесена брудна снігова замета, і навіть висушене та засіяне квітами те місце, де вона лежала.

Гарна весна. Гарне село Дермань. Гарні, живі, веселі, працьовиті люди. Ось ще кілька днів і захлинеться все навкруги, як глянеш оком, білим цвітом садовини. По лішниках розіллються співи солов'їв, і тоді ніхто не знатиме, що значить смуток. У ширінь і далечінь, по пагорбках, розляглося чудесне, з білими хатами, прадавніми церквами, пишними садами-гаями село Дермань.

Але Володька гнітить весна. Як тільки виїхав дядько Єлисей переший раз у поле, Володько пригадує дім, пригадує хворого батька. Він уявляє собі, як батько встає ранком, довго розворушує закляклу потрощену спину і поволі ступає на поле. Протряхло воно. Сонце ллє та ллє водоспади променів. Над чорною нивою серпанком мерехтить випар. Жайворонки розсипались по синьому чистому склепінні над землею і радіють безмежно. Додому! До батька! Допомоги йому треба. Але й школа тримає міцно. Не можна ж отак: розпочав, не докінчив і пішов. Сам батько так не дозволить. Скаже: то вас уже розпустили? І тоді бреши, а ні то на другий день назад пожене. Одначе Володько дуже добре розуміє, що батькові допомога потрібна. Не буде ж він сам і за плугом ходити, і сіяти, і скородити.

І як тільки минув Великдень, почав Володько міркувати, як би і школу скінчити і батькові допомогти. Всі предмети науки знав добре. Цілий курс майже пройдено. Лишається тільки дочекатися розпуску та дістати свідоцтво. Та коли це буде.

Хлопець вирішує звернутися до учительської ради, щоб дозволила йому скорше лишити школу. І несподівана радість. Йому дозволяють це. Йому видають свідоцтво і з Богом. Свідоцтво гарне. Таке свідоцтво не осоромить його перед батьком. Прийде, виложить: дивіться! Даремно не стратив часу. Батько подивиться, але не здивується. Чого б там дивуватися. Його син і не сміє дістати інше свідоцтво. Інакше хай іде не «на школи», а свині пасти. Нічого даром не дається.

Так. Володько лишає Дермань. Лишає дядька, своїх приятелів. Його вже тепер не цураються, не кепкують, не оминають. Його проводять добрі хлопці зі школи, прощаються і просять навідатися до них улітку. Аж тоді десь, як садовина поспіє. У Тилявці, напевне; нема таких садів, як у Дермані. Добре. Володько не промине навідатися, а восени, як Бог дасть здоров'я, знов прибуде до школи.

Виходить Володько в далеку дорогу зовсім раненько. Ледь на світ благословляється, ледь обарвилось небо на сході, а Володько вже палкує. Ось знайомі хати, сади. Люди ще не скрізь повставали. Свіжо. Повіває сухий, східний вітер. Ах, далека та клята дорога. На пішака аж надто далека. А чекати, поки приїдуть, ніколи. Речей своїх не забрав зі собою. Колись приїдуть і заберуть.

Знов знайомі ліси, піски, самота. Ніхто в цих лісах не ходить, ніхто не їздить. Лише час від часу якийсь зачовганий полячок проповзе пісковою дорогою своїми череватими конятками. Дубовий ліс ще не розвився. Лиш по землі зеленіє трава та розквітчались весняні квіточки.

Володько йде швидко. Не зупиняється, не роздивляється навкруги, як тоді восени. Нема часу. Хотілося б ще цього дня дістатися додому, але ледь чи вдасться це. Коли б яку підводу нанесло. Присів би і під'їхав би. Ноги відпочили б, а тоді хоч цілу ніч іти.

В полудень на Зелений Дуб дійшов. Сів на пригірку під сосною коло колодязя і пополуднував. З'їв кусень старої паски, що лишилася від Великодня. З'їв шматок сиру. Після витягнув з колодязя відро води і все те порядно запив. Дещо прикро з губами. Суховітер обпікає їх і вони засихають та репаються. Ноги також промовляють за себе. Поки йшов — нічого. А сів, посидів і вставати не хочеться. Так би й сидів тут до ночі. Ах, як приємно було б тепер присісти до кого-небудь і під'їхати.

Як на тоте з гори затарабанив віз і з-за кущів виїхала якась підвода. Володько зрадів. Подивився на коні. Здається, шустрі стригуни. Ще зовсім молоденькі, але нічого собі. На возі дебелий обвітрений дядько.

На більше Володькове щастя дядько під'їхав до колодязя і почав напувати коні. Володько визвався витягнути води. Дядько недовірливо з-під насуплених брів подивився на хлопця і мовчки погодився на це. Володько запрацював, викрутив кілька відер і налив повне корито. Коні п'ють, а дядько посвистом піддає їм смаку. Дядько все ще мовчить, загнуздує коні. Володько також не знаходить відповідних слів для розмови, хоч розмовитися необхідно.

Нарешті дядько питає:

— А ти звідки будеш?

— О, здалека. З Тилявки.

— З Тилявки? А де то є? — байдуже, поволі питає далі. Володько коротко і ясно вдовольняє його цікавість. Дядько поправляє на конях шлеї і сідає на віз. Підвезе? Не підвезе? Треба сказати. Ні. Не повертається язик. А дядько вже рушає.

— Чіпляйся там іззаду,— вже на ходу кидає дядько. Володько миттю виковистовує нагоду. Підбіг, підскочив і присів ззаду на голій дошці. Коли хлопець уже садить, на дядька находить сентимеят.

— Сідай, чуєш, зручніше. Тягни он опалку під себе.

—- О, мені й так добре. Дуже добре. Оце трохи під'їду. Чортові ножиська болать, знаєте...

Але дядько, видно, наговорився вже вволю і більше не має бажання. Дорога саме йде в долину і дядько нагнав коні. Володько рівно ж не виявляє великого бажання провадити розмову з таким насупленим типом. Ідуть трусячком. Дорога м'яка піскувата. Володько вдоволений. Не знає, куди їде дядько» як далеко відвезе його. Все одно. Коли дядько звертатиме туди, куди Володькові не по дорозі, хлопець зіскочить з воза і все.

Переїхали долину. З обох боків дороги поруб. Ще перед війною почали тут рубати ліс, наставили гелеток, стосів, кіз і так залишили. Вже засіявся і підріс молоденький запуст. У запусті безліч рясту, співають птахи. Дорога зводиться під гору. Коники звільняють біг і йдуть ходою. Дядько щось міркує, киває головою і звертається півзворотом до Володька.

— А. того... Ти ж звідки того... Йдеш? То ж Тилявка аж десь отуди... під того, під Крем'янець.

— Я йду з Дерманя. Перерва. Мовчанка. По хвилі:

— Аааа! З Дерманя. То десь того... отуди, як до того... Отуди під Здовбуново.

— Еге. Коло Мизоча.

— А того... А що ж ти там... робив?

— Я там учився. Там є школи. Там є семінарія,— не проминув похвалитися Володько.

— Семінарія? Ого! То мусять бути того... великі училіща. То ти, значиця, з отих, як його... Зо студентів. Ой ті студенти... Я б їх коли б узяв. А добре, що німці прийшли. Їй-бо, добре. Там люди того... скаржаться, а я кажу: добре і шлюс.

— А то ж чому?

— Порядок зробили. Чому? Він ще того... чому, питає. Я б, коли би був яким міністром, чи там урядником, то того... зібрав би отих самих скубентів та всипав би кожному по двадцять п'ять нагаїв, і май.

— А то ж чому ви так на студентів? — осмілюється запитати Володько.

— Чому. Він ще того... питає. А революцію хто робив? Хто, спрашується? Студенти, каторжанє. А ще соцілісти. Тож нація. Скинули царя і порядку нікакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархія повна. Вилізе тобі на бочку такий горлатор, розверне ротиська і репетує... А до роботи візьми, то його, не бійсь, і гаком не затягнеш. Бо вже у студентах побував, на каторзі. Там усе за дурничку. Там не треба рано вставати, йти в поле, орати, сіяти. Там сів собі, закурив делікатну папіроску і попльовує. А наш брат, землю верни. Наш брат, піт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой жук подорожний. От яке то правлєнія. А коли ти чого добився, так він тобі в очі твоїм трудом цвіркає.

Дядько зовсім розійшовся. Кострубата, тяжка його мова розгладилась, набрала міці, вогню. Володько просто захопився.

— І добре,— продовжує дядько,— що прийшли німці. Вони б'ють наших хахлів. То істинна правда. Вчора, кажуть, у Шумську стоїть на греблі їхній патруль. Їде мужик. «Гальт!» — кричить той. Це, ніби по-їхньому все одно що стой. Це в них так. Але наш що. Що мужик понімає. Йде собі, та й годі. Німець як підбіжить, вихопив з такої кабзульки якогось патика і давай молотити дядька. Збив, збив і ще на гавпвахту потяг. Так-то. Але порядок завели. Тепер тобі от не підеш, куди очі бачать. Тепер гальт, цурік, то роби, а то не роби. Їде клятущий конем, під'їхав до криниці, вийняв градусника і воду міряє. Каже, щоб коневі в зуби зашпори не зайшли, щоб не дуже холодна була вода. Воно-то в нас у криницях води не гріють, але дивись, сто чортів його матері, який тобі порядок. І нам того треба. От чого нам треба. Порядку. Був цар, був вратник, був порядок. А тепер що стало? Каторга пішла порядок робити, а тож звісно...

Володько й собі переймається розмовою. Спочатку легко, далі все певніше і певніше починає перечити дядькові. Він, мовляв, тієї думки, що порядок потрібний... Це признає кожний. Але щоби вміти порядок робити, треба вчитися. Не всі вчаться тільки на те, щоб закурити делікатну папіроску й попльовувати. Були й такі, але вони приносили більше шкоди, ніж добра. Тепер учаться на те, щоб вміти краще жити, краще господарити, краще уряди вести. Цар. Воно правда, що за царя був порядок, але який. За царя мали право тільки одні. Ті могли вчитися, ті могли уряди займати, а інші нічого. Десь там якийсь мужик міг достукатися чогось ліпшого. Але то коштувало його багато праці та намаги, бо мусів сам, своїми силами пробивати собі дорогу. А за дворян, за багатих людей гроші робили. Дядько слухає уважно. Після зазначає:

— Воно то як розсудити сознатільно, ти маєш правду. Але зачем робити революцію.

— Революцію роблять для того, щоби дати право всім без розділу. Всім класам народу.

— Еее! — махнув рукою дядько.— Када нема порядку, то й право нипочом. Перш треба навчитися порядок робити, а тоді право давати. Так я думаю.

Їдуть все далі і далі. Володько вдоволений, що може стільки під'їхати. Ось уже Гісерна. Ще один великий переїхати ліс, і там Москалівка. А далі поля, бита дорога. Дядько переходить з політики на господарські справи. Питає Володька, хто його батько. Дивується, що той такий самий господар, як і він, а задумав так марнувати свого сина. Володько знов перечить. Він намагається пояснити дядькові, що він зовсім не збирається вчитися на пана, а тільки, щоби бути розумнішим, щоби вміти ліпше господарювати.

— Ееет! Для того вчитися не треба. Дай мені тільки досить поля, то я тобі без науки докажу, який з мене господар.

Володько знов перечить. Він згадує отих самих німців, яких дядько так вихвалював. У них, мовляв, усі люди вчаться, тому вони й порядок знають. Дядько, видно, признає Володькові рацію, але перечити не перестає.

— Не кажи. А я тобі скажу. У них вже то в крові. Так!

Володько знов переконує, що й німці не завше в себе мали порядок. Були й у них заколоти і революції. Але вони вчилися, всі вчилися, і тепер вони у всьому толк мають.

Переїхали Москалівку і виїхали на поля. Піски лишилися в лісках. Знов чорнозем. Зі сходу дме прудкий вітер. На полях вовтузяться люди. Орють, сіють, скородять. Ніде не видно революції. Ген на південь у соняшній далечині біліють якісь хутори. Під'їжджають до Васьковець. У селі неймовірне болото. Колеса грузнуть до маточини. Конята ледь тягнуть воза. Дядько лається. Нарешті вилазять із брудних Васьковець і наближаються до Шумська. Якось дивно. Володько найбільше знає ці місця ще з тих часів, коли тут було скрізь повно люду, обозів. Тепер порожньо, тільки здалеку видно, на головному мості греблі стоїть німецький патруль у шоломі.

Виїхали на шлях, що йде на Крем'янець, і дядько зупинився.

— Ну,— каже він,— тепер ми розминемось. Я їду отак через місто, а тобі, здається, сюди на Крем'янець.

Володько дякує і злазить. Дядько зовсім подобрів і шкодує, що не може далі підвезти. Але, може, хто буде їхати з міста і Володько знов попроситься.

Нічого. Володько і так вдоволений. Він зовсім відпочив і, коли прийдеться йти пішки, також не біда. Ще раз подякував і йде.

Сонце ще досить високо. Хотілося б йому до заходу сонця добитися до дому. Йде через село Рохманів. Дорога тут ліпша, виложена дерев'яними кругляками. Побіч здебільша жидівські, обідрані хати. Виходить у поле. Вітер сильнішає, напирає ззаду і помагає йти. День, хоч весняний, але непривітний, холоднуватий, сірий. Уста зовсім порепалися. У роті й у носі висихає. Ноги відпочили, і тепер майже не чути втоми.

Як завжди, так і тепер, Володько виразно помічає зміну країни і людей. Там, за лісами, коло Дерманя, йому значно більше подобається. Якісь яскравіші, виразніші люди. Ціле життя якимсь дзвінкішим видається. Тут сіріше. Села тут і не бідні, але вигляд їх надто простацький. Люди здебільша байдужі. Тут і революція не так помічається. Нема тих великих сходок, нема промовців. Землі і тут домагаються, але не так пристрасно. Де причина цього? Не треба далеко за нею ходити. У Дермані школи, монастир. А тут... Ті маленькі під солом'яною стріхою хатини, що звуться школами, хіба то школи? А он Жолобки, Угорське і багато інших подібних, скільки стоять на землі, не бачили в себе школи. Не диво, що й люди тут сірі, лишайні, розчухрані, мало не дикі.

На вечір Володько дома. Смеркає. Ще здалека почув його собака Пундик і вибіг назустріч. Зворушливі обійми, пестощі. Он рідний хуторець. Садочок розростається, а навкруги поле. Вітер свобідно шугає, б'ється об мури хліва і хатини, на клуні місцями позривало сніпки і майже зовсім зірвало стропа.

Володько входить до хати. Там одна мати з Василиною. Привітався, поцілував матір у руку. Стара заметушилася. Вона зовсім не сподівалася, що той прибуде.

— Яка низенька хатина. А плита. Зовсім низька. Мало не по коліна,— каже Володько.

— Бо ти вигнався,— радісно зазначує мати,— Було таке кордупленя, а то дивись...

Володько аж тепер помічає, як багато він за зиму виріс. Тепер він мало не парубок. Справжній «скубент». І делікатності набрався. Все тобі так зручно в нього виходить. Навіть мова злагідніла. Не така уривна, кострубата.

Зовсім смерком приходить з поля батько. З ним Катерина. Хведот ще ходить до школи, а після школи пасе товар.

Батько побачив Володька і першим йопэ словом було:

— Ну, так уже прийшов? Розпустили?

Володько привітався з батьком так само, як і з матір'ю. Поцілував брудну батькову руку. Він боявся одного, що застане батька дуже слабим. Але тепер нічого такого особливого не помітно. Батько ходить щодня в поле, працює.

При вечері коротка розмова. Володько показує свідоцтво. Батько взяв папір у руку, подивився і зараз повернув. Не сказав нічого. Володько вдивляється тільки у вираз батькового обличчя. На цей раз усі прикмети вказують, що батько вдоволений. Далі відпочинок, гасне лампочка. Володько аж тепер чує свої ноги. Але нічого.

Другого ранку Володько вже в полі. Знов вітер, рілля, жайворонки. Знов простір і рідна, чорна земля, а Володько син її, справжній син найсильнішої з матерів.

VIII

Шаліє весна. Цвітуть і одцвітають сади. Земля жене із себе силу велику. Ростуть і хвилюють жита. Небо наганяє потопу сонця і дощу.

Володько господарить з батьком. У його розпорядженні коні. Чудесні «казьонні» тварини з таврами на стегнау. Кара блискуча кобила і гнідий кінь-киргиз, їздить ними до лісу, возить гній, водить на пашу, до води... Особливо подобається Володькові «кіргіз». На ньому чудесно ідеться верхи. Всівся, гикнув і понісся стрілою.

Село швидко міняється. Вернулися з війни Стратон, Кузьма, Іван. Не вернулися тільки Хомів Мирон, Тарасів Василь і Ониськів Нестор. Це з дерманців. Із сільських не вернулось багато. Матвієвого Василя також нема, але він ще служить у якомусь українському полку. Неділями знов збираються селяни в Матвія і ведуть розмови.

Одного разу поиходить вістка, що в Києві змінилася влада. Настав якийсь гетьман. Що то таке — ніхто не відає.

«Плохо дєло». По містах якісь гайдамаки завелись. Одягаються в таке тобі рябе. Червоні штани, синя блюза. Просто, як циган який. А по селах, кажуть, карательні «отряди» пішли. Скрізь, де тільки пан був і де люди не вгляділи панського майна, тепер біда. Приходять, чуєте, збирають людей, лежать по черзі на стілець, скидають штани і сиплять по двадцять п'ять кожному. Це тобі не жарт.

Матвій з приводу того так висловився:

— Воно дурне правлєнія. Що там за гетьман і хто він — не знаємо. Але коли б він мудрий був, не допустив би, щоб його люди і під нього таки копали яму. Як не кажіть, а проти народу не можна йти. Не можна народові волю велику давати, але ж не можна над ним канчуком правити. Треба, щоби було справедливо. Розібрали маєтки. Бо війна прийшла. Революція. Нащо до революції гнали. Думаєте, що революцію робили революціонери. Ні. Офіцерня, паничики. Оці самі, що тепер по селах їздять і народ нагаями порють, поки їх не вишпурнуть під сто чортів. Ех, я казав і кажу. Люди не бачать правди, а вона є. Є правда. Всім є досить місця на землі, тільки треба вміти розумно і чесно жити. Скинули царя — добре. Бо цар не був у себе паном. Не був хазяїн. Відібрали помещикам землю — також добре. Бо хіба їм, отим паничикам, вона потрібна. Яке государство буде терпіти, щоби такі обшари землі марнувалися. А по-моєму, коли помєщик добрий господар, хай господарить. Ні,— забрати йому землю і віддати чесним господарям. Бо землі таки мало. Це признає кожний. Але коли би добре та до ладу її розділили — всім хватило б. А найважніше: земля належить тому, хто її любить і на ній добре працює. Государство буде тоді багате, як усі будуть працювати...— хто б він не був. Чи то пан, чи мужик, без розділу... І треба дивитися не на того, хто має, а на того, хто не має. Прийди і запитай його: а чому-то ти не маєш? Він тобі скаже: так і так. Я ось маю дуже мало землі, багато дітей. До старости, до громади: люди добрі? Є це працьовита людина? Є це чесний хазяїн? Так, скажуть люди. Є це чесний і справедливий чоловік, не злодій і не п'яниця. Йому треба без викупу дати землі. Хай має собі і дітям. Норму на все. А коли це злодій, гультіпака, пролітаріят усього світу, геть із ним. Государство від такого все одно нічого ніколи не дістане.

Те саме і з панами. І між тими є такі самі. Одні ведуть хазяйство, працюють, інші по заграницях грошики протринькують, з лярвами гуляють, людей зневажають, Бога поганять. Відняти землю таким і баста! Без викупу! Хай іде собі і що хоче робить! Хоче, за працю береться, хоче, здихає, хоче. Божим духом живе.

А ще треба народові просвіток дати. Це дуже важне. Темний народ по-темному робить. Колись, розказують, цар і пани не хотіли народу вчити. Кажуть, думали, темним народом легше правити. Передумались. Не по тій лінії думали. І звірина тресована потрібніша, ніж дика. А ми ж, як-не-як, люди. Ми також не худоба і розум маємо. Своїм розумом, без помочі доходимо: так, а не так потрібно. І коли би вчили нас, не було б революції, не було б отих грабунків, отих злодюг і справа, і зліва. Бо зараз не чесні люди бій ведуть, а, пробачте, ті, що не працювати, а грабувати хочуть. От що. В тім-то й бща. Кажу, люди мої! Біда тепер тому, що всі чесні люди не хочуть кидати отієї самої землі, яка вже для них не радістю, а прокляттям стає. І ще найважніше, що нема в тих людей шани до себе, не чують сили своєї.

Старий я вже і не маю сили починати все наново. Але я вже бачу, що треба робити. Світ новий настає і ми, хто знає, чи будемо в ньому голос мати. Але дітям своїм наказую: діти! Мусите перш, ніж торкнутися землі, пізнати себе. Вчитися мусите. Всі до одного. Чуєте? Всі до одного. Не на панів учитися, а на господарів, на докторів, на потрібних і чесних людей. От воно. А то здоровий чоловік землю рив, а гультяй з паном власть держали. І вони вміють держати її. І тепер гультяй з паном бій веде, грасує по наших полях, по нашій праці, а ми сидимо і мовчимо. І нас затопчуть, бо ми ще не вміємо обстояти за себе. Але кажу: правда завжди наверх вийде. Прийде час, і ми, люди мої, чи наші діти до голосу прийдемо і своє государство востановимо. Це стане, бо ж інакше не можна буде жити.

Солодко і радісно чути Володькові розумування батька. Може, вони і не такі, .як треба, але вони все-таки правдиві. В них нема фальшу. І головне, він дійшов до цього сам. Ніякі книги, ніякі вчителі чи оратори. Боже мій. Скільки в цій людині розумного, доброго, справедливого. Яка непереможна воля жити. Всупереч усьому. І не тільки жити, а рости, ширитись.

Ось не встигли одгриміти гарматні перегроми і Матвій знов зводиться на цілу свою величину. Поширилися чутки, що деякі пани поспіхом землю розпродують. Кажуть, що й угорський пан хоче продати добрий шмат поля і лісу. Одної неділі Матвій бере в руки палицю і ступає своїм розмашним ходом на Угорщину. Пішов і оглянув молодий запуст. Кусочок чималий. Цілі двадцять десятин в одному загоні. Ціна, кажуть, тисячу карбованців десятина. Це ж просто даровизна. Купляти!

Люди кажуть:

— Ее, знаєте! Хто його знає, як ще воно буде. Думаєте, що той гетьман вдержиться. Наврат. Раз проти народу — баста! Тут чоловік стягатиметься, купуватиме, а прийдуть інші й відберуть. Ні. Таки ліпше вже зачекати.

Вагання Матвія збільшується і збільшується. Вчора перед вечором заходив Стратон.

— Дайбо здоров'я! Чули, що зробили з Мощаницею? Приїхав он з Дерманя Титко. Чорно зробили. Німці. Це останнє слово вимовляє Стратон таємничо.

— Чужа кров, що ж... А що робить наша власть? Кажуть, Таксарі почали за свої розбиті тартаки впоминатися. Воно понятно, але, що можна зробити таким способом, як вони задумали. Послали в село німців, щоби контрибуцію для жида стягти. Мощаничани виставили за селом кілька «пулімьотів» і сипнули по німцях, бо ж знаєте... Коли вже вони прийдуть стягати контрибуцію, не проси змилування. Зате, по кількох днях, до села прийшла ціла німецька рота. Виловили матросів і інших главарів, зачинили їх у магазині і живцем спалили. Кажуть, живих людей у вогонь кидали.

Матвій подумав.

— Не віриться, щоб це правда була. Де ж видано, щоб живих людей палили.

— Ну, знаєте. Хто його знає. Титко каже, що йому самі мощаничани розказали. Все, каже, село розбіглося. Хто куди бачив. І кобто покарали винних. А тож невинних якраз; бо хто винним чувся, хіба дурний дома сидіти.

— Ні,— сказав Матвій,— Не втримається ця вдасть. Он усе більше про большевиків гуторять. Ті золоті гори обіцяють, а ці відразу з нагаями та канчуками заходилися.

Від цього часу Матвій занехтує думку про нову купівлю землі. Він весь стурбований. Оповідання Стратона вплинуло на нього надзвичайно. Він знає Мощаницю, знає людей з неї. Колись навіть купив у одного мощаницького дядька корову. Дивний світ для Матвія настав. Незрозумілий. Він знав свою силу і вагу і вперто, сміливо йшов від перемоги до перемоги. Але настають часи, що вимагають інших сил і інших борців. Матвій розуміє це, але не чує більше сили вступити в лави нових змагунів. Він починає розуміти, що змагання тепер не за землю, ту, яку він десятини сточував та тісний родинний вузол в'язав, а за право влади над тією землею. Він поволі починає розуміти, що й він не був паном своїх мрій, а був він лиш знаряддям якихось вищих від нього сил, які щойно тепер зводять жорстоку боротьбу за втримання влади над ним. А що ж він? Невже він чесний, справедливий працівник, що ріс, як росте дерево знизу доверху, не має сили озватися за право своє? Мабуть, так. Мабуть, не має він тієї сили. Він не має змоги відорватися від скиби, з якою цілинне зрісся. І тому ходить він тепер якийсь безрадний, якийсь пригноблений.

За пару днів прийшлося поїхати до Кордишева до млина. Виїхали з Володьком раненько. Дзвінкий літній ранок. Тиша. Сходить потужне сонце. Ліс жолобецький співає небуденну пісню, хоч вічно одну і вічно незмінну, їдуть долиною над річкою. Над рівною зеленню лугів вигойдується туман. Зрідка вилітають з молодого очерету чайки, попадають під зливу раннього проміння і там виблискують сріблом своєї барви. Які вони вперто неспокійні. Скільки настирливості. Хижі їх голоси скаржаться і плачуть сердитим плачем.

За цілу дорогу мало зустрічають людей. Не видно революції. Здається, відгула війна, вернувся мир, спокій. Он на лівому схилі долини хвилюється пшениця жолобецького пана. Між нею цвітуть волошки і червоні маки. На лузі та очереті цвіте дика коситинь. Спокій.

Коло млина, як звичайно, завізники. Сидять на сонці селяни, курять, регочуть і очікують своєї черги. Знаходяться такі, що знають Матвія.

— Ааа, дайбо здоров'я! Як маємось? Що доброго, дядьку Матвію?

— Та звичайно. Доброго тепер не жди.

Матвій з Володьком зносять мішки, важать їх. Завіз великий і зараз змолоти не вдасться. Прийдеться залишитися на ніч. Ось тільки підживляться коні, й назад. Володько поїде, а Матвій залишається.

Поки підкормлюються коні, Володько йде оглянути млин і став. Дещо нагадує йому Лебедщину, але тут став значно більший, глибший. Стависько також велике. Вода в ставу чиста так, що видно дно і зграї рибок. Над ставом крутяться і кигикають чайки. Володько сідає на самому краєчку дерев'яної запруди і вдивляється в прозору воду. Онде лізе рачок. Так давно не бачив цих цікавих тваринок. Йому приємно сидіти так на сонці і бачити життя, що нагадує дитинство. Але разом, яка велика різниця між теперішнім і колишнім. Як неймовірно далеко пішло життя наперед. За цей час відбулася війна, почалася революція. Міняються влади. Змагає до самостійності його пробуджена країна і от-от здобуде цю самостійність. Вона вже вважається самостійною і Володько її громадянин. Він уже це розуміє і йому навіть приємно це розуміти. У нього вливається якась частинка гордості від того розуміння. Цей млин, ці люди, цей став — все, все навкруги це Україна, і навіть отой рачок у ставу, це вже багатство України. Як радісно, як приємно. І дарма, що он ті селяни так мало почувають себе господарями своєї держави. Вони не можуть цього почувати. В них немає такого радісного, приємного чуття.

Матвій покликав Володька. Хлопець сам незчувся, яким чином виникли в нього такі думки. Все це навіяв спогад дитинства. Він зірвався і пішов до батька.

— Ну, так поїдеш до дому,— сказав той. — А завтра рано приїжджай.

Володько відчіплює опалку, гнуздає коні. О, ви, мої добрі коні, думає він. Гладить блискучу пружну шию карої. Вона дивиться на Володька добрим байдужим поглядом. Киргиз також не перечить нічому, їм обом байдуже. Вони пройшли війну, пережили дуже багато. Зазнали ці тварини всячини, і коли б не купив їх Матвій, їх кості напевно валялися би по ярах разом з тими, яких цілі стоси отут валяються та свідчать про прикрі часи. Добрі, щирі, спокійні тварини.

Володько любить свої коні. Нема причини їх не любити. Він сідає на віз і іде. Шкода гонити коні, а часу досить. Коло хуторів Ляхівці доганяє двох гайдамаків. Він вперше їх бачить. Не мав якось нагоди бачити, й аж тепер, невідомо звідки, вони тут взялися.

— Стой! — різко гукає один з них.— Куда єдєш, маладой человек?

Володько зупиняє коні й пояснює.

— Харашо! Так і нас с сабой подвєзьош! Пригай, Мітька! — звернувся він до свого товариша.

Володько перечити не бажає. Підвезти їх не така біда. Гайдамаки щось там лаються, що мало соломи на віз намощено. Володько пояснює, що він з млина іде. Одвіз мішки, тому не міг набирати більше соломи.

Гаразд, їдуть далі. Володько трохи дивується, що гайдамаки розмовляють по-московськи. Ну, але що тепер дивуватися. Їдуть. Яке йому до них діло. Перед Жолобками один з гайдамаків звертається до Володька:

— Слиш, козак. Ти атвєзьош нас сєводня до Кременца. Лошаді імєєш харошіє. А что, ані казьонния?

Володько чує і знає, до чого той провадить, але мовчить і не оглядається. «Казьонниє»! Тоді коли вони сновигали по полях, грузли в снігових заметах, гибли, мов мухи в осені...

Не бійсь... Тоді він один з другим не бачив, що то «казьонниє». Вйо! І Володько чомусь злісно хльоскає по конях батогом, ніби ті щось винні.

— Не можу я вас везти сьогодні до Крем'янця,— раптом сміло озвався Володько... Гайдамака підняв голову.

— А почему?

— Бо не можу!

— Ето не аргумент... Павєзьош... Да, да. Павєзьош, павєзьош! Нє то ми і лошаді твої канфіскуєм... Ета казьонниє.

Володько далі насуплено мовчить. Що казати. Він дуже добре розуміє тих нахабних і дурних парубків, може, зі сусіднього села, які живуть скорше інстинктом, ніж розумом. А раз мають револьвери при боці, що їм тоді на перешкоді дещо поглумитися над

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77