Улас Самчук. ВОЛИНЬ.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77

собачий гавкіт і спів півня. Вітер підхоплює звуки й відносить їх куди хоче. У сінях рипнули двері, й у затишку, під зрубом вже стоять. Вітер б'є об зруб своїми грудьми. Сердито, поривно. Відступить раз, затихне, ніби збирається з силою. Розігнавсь і тарах! Тільки заскрипіли крокви вгорі, і солома піднялася. У щілинах на кілька ладів засвистало.

— Ні, ні! Чекай!.. Йон! — Чорно так, а в хаті регочуть.

— Сказився!.. Йоне!.. Ой!..

Гарячі уста, що горять і тут... Вітер знову вдарив, знову відбився, знову заскрипіли крокви й знову всі щілини засвистали. Недалеко голосно заспівав півень. Оленка вирвалась, стріпнулась, скрипнули двері, а Йон став проти вітру...

— Дми! Бий у груди! — Тільки кучер має на вітрі. Ніби на летючому їде коні...

— Просто на тебе? — кричить Антін.

— Просто на мене! Розмахнувся, вдарив, і той ліг! — чітко, ясно відрубав Демид.

— Трупом! — хльостко додав котрийсь.

— Не трупом! В зуби калатнув, а душа не в зубах. Думав, мене не візьме,— завершив Демид, повернувся рвучко й заспівав.

— Хто бреше? — хильнулись сюди й туди двері, бо вступив Йон. Йому ніхто не відповів, бо всі співали. «Ой, у полі вітер віє, та жито половіє. А коза-ак дівчину, та вірненько лю-у-у-бить, а зайнять не посміє...» Дзвенів тенор, рвався на кусники, носився в повітрі. Його підхоплював бас, що ревів на всі боки. Хитались голови, миготіли носи й кучері, напинались карки й підборіддя.

Серед пісні знову відчинилися двері й всі оглянулись. В одвірках стояла Ганка. Уста сміялись, очі сміялись, сміялась ціла у шовковій, бронзової барви хустині.

Володьків тенор ще звучніш задзвенів, перелився кілька разів: «... що женитись дума-а-а-а-ає, ой, і того ж він... та і не горне-е-е-е-ться, бо й пого-о-о-о-вору бої-і-і-і-і-іться...»

Ганка протискається до дівчат, їй підставляють ноги, Антін, басуючи в пісні, півкроку поточився, і Ганка опинилась за його широкими, як мур, плечима.

— З дороги! Антоне! Пусти! — кричала вона й гатила обома кулаками в Антонові плечі. Але Антін співав собі, тільки бас його в деяких місцях деренчав.

Нарешті Ганка прорвалась до дівчат. Ось підбігла до одної, до другої. Тій щось шепнула, ту обняла, нагиналась, розгиналась, відкинула велику, теплу, що мала на плечах, хустку, поправила коси... Заложила обидві руки за потилицю, а груди повні, круглі й пружні вип'ялись під тонкою блакитною блузкою. Одна тільки мить.... Ось вона вже поправила коси й обернулась, хитнула головою...

Пісня скінчилась.

— Хлопці! Оброку! — крикнув котрийсь.

— Давай!

— Хай буде обрік.

— Сип! Хто кормить? Терешку! Тримай шапку! — кричав Антін.— А ви, шушвалля, набік! — крикнув на менших хлопців, що коло судника.

«Шушвалля» розсипалось, куди могло. Терешко вмощувався коло судника й тримав на колінах шапку.

— Хто лягає? — кричав далі Антін.

— Бий! Чорт з ним,— сказав Демид, заклав руки назад, нагнувся й сховав обличчя у Терешковій шапці.

Парубки збились всі позаду нього. «Бий»,— показував мінами Антін, але сам вже розмахнув своєю здоровенною, як лопата, долонею. Зробив собі місце для відступу, два рази розмахнувся й чалапнув, у Демидові щось йойкнуло, а Ангін швидко пару кроків відступив. Його заступили інші хлопці. Демид поволі підвівся, весь червоний...

— Ну. Це, їй-Богу, Антонова робота,— сказав і подивився на Антона, що стояв, як мур, непорушне. Зав'язане його чоло відкидало на припічок велику, балухату тінь.

— Сукин син!! — проговорив він добродушно й без найменшого спротиву схилився до шапки.

Парубки замахали руками. Кожний хотів вдарити, але Демид не бажав дарувати свого. «Розступіться»,— показав міною, блискавично мазнув рукою й припік Антонові обрік. Той увігнувся.— Міг би краще, Демиде, — сказав він встаючи.— Лягай!

— Бачив,— казав Демид лягаючи.

— Твою бабу в запічку! — відповів Ангін.— Не бачив, але руку пізнав одразу. Як копитом.

На цей раз захотів спробувати сили Володько. «Я!» — показав пальцем на свої груди, розмахнувся й впік щосили.

— У-у! — загув Демид.— А хто це? — дивився по всіх обличчях. Якась свіжа рука. Чи не Володько?

— Він і є! — сказав Володько, виступив, сховав обличчя в шапці, відчув запах поту й чекав на удар. Пройшло трохи часу. Терешко тримав міцно його обличчя. Нічого не чув і не бачив. Чекав: ось-ось хтось припече. Бах! Володьків зад увігнувся, ніби на нього звалилася ціла хата. Не подав ніякого вигляду, звівся й глянув на парубків.

— Цікаво, чия це була довбня,— казав, дивився всім у вічі. Всі були спокійні, тільки Йон холов, ніби його тільки що викинули з жару,— Ти! — тикнув пальцем на Йона.

Йон захитався направо й наліво та виступав наперед.

— Лягай, лягай! — говорив Ілько.— Ще й я мушу раз стукнути. Тільки тримайся цупко.

Били, аж гуло. Входили в запал. Долоні кожного горіли. Клались, вставали, знову клались... Дівчата дивилися на своїх дужих, здорових хлопців. Не боялись їх, ані їх страшної гри. При кожному ударі реготалися, й чим був удар сильніший, тим сильнішав регіт. Ганка реготалась також, бігала, вертілася. Була така весела, що, здавалось, це їй пошкодить. Володько почувався дуже добре. Чув весь час на сой чиїсь очі, хотів показати себе зо всіх боків, чув силу в собі, кров грала, блищали очі, голос дзвенів особливо.

Ось Ганка протиснулась і вийшла в сіни. Пройшов деякий час, а вона не верталась. Володько також виступив з юрби й пішов у сіни. Двері на двір відчинені а в одвірках чиясь постать.. Розгорнув руку й опустив її, ніби крило, на чиєсь плече...

— Ого! Хтось має тяжку руку,— сказала Ганка.

— Це ви? — обізвавсь Володько.

— Господи! Невже ви? — ніби здивувалась,— Сама не вірю.

— І тепер не вірите? — запитав і обняв її обома руками. Вона затремтіла, розп'яла руки й хустку. Відчув її тепло, її груди, її тремтіння. Замовкла, голова її опала на його груди, пригорнулась.

— Ще не вірите? — вже зовсім пошепки говорив Володько й все міцніше горнув її до себе. Вона кивнула головою.

— Вірю! — зашептала вона, відхилила швидко голову... Він відчув її гаряче дихання, трошки схилився й доторкнувся своїми устами її палаючих, тріпотливих уст.

— 0-ох, Боже! — відриваючись вирвалось у Ганки. Вона хотіла тікати. Ноги мліли під нею, тремтіли руки, сильно до болю билось серце.— Пустіть мене! Володю! Не втримаюсь...

Ноги Володька також підгиналися, в очах туман, все перемішалося, але він все-таки тримався міцно й тримав її в обіймах. У хаті все сипали обрік. Час до часу виривався регіт. Рипнули двері, і хтось вийшов. Ганка й Володько розступилися. Стояли обоє, мов дві непорушні, чорні тіні. Це вийшла господиня хати, набрала води й знову пішла. Знову темно, тихо й безлюдно. Володько знову підступив ближче до Ганки, знайшов її.руки, взяв і міцно стиснув. Відчув такий саме сильний потиск.

— Як шкода, що я вас не бачу,— сказав він і зовсім близько нахилився до неї. Дивилась просто йому в обличчя, чув її дихання.

— Ні. Дуже добре,— шептала вона.— Я зараз, напевно, дуже смішна. Володю? Невже це ви? Не вірю. Ніяк не вірю. Володю? Господи! Як чекала я на вас. Вчора навмисне ходила побачити Сергія... Казав він вам?

— Казав,— тихо проговорив Володько.

— А я все не хотіла вірити. Сьогодні прийшла до нас тітка. Я не хотіла йти на досвітки... Зісталась дома. Оце недавно... Вже ми хотіли лягати... Чую, хтось у вікно: тук-тук-тук! Нахилилась. Хто там? — кажу. А вийди сюди, чую Дарчин голос. У мені одразу забилось серце. Одразу за вас подумала. Не знаю, що таке... Щось чула. Накинула теплу хустку й вийшла. Ходи, каже. Він прийшов. Володько? — перепитую ще. Ну, певно! Я кажу: біжи, а я прийду. Думала, що б його тітці сказати. Вони пішли спати, а я за хустку й сюди! Але ходім звідси. Тут весь час ходять. Переступили через поріг, зачинили двері. Перед ними чорна, глупа ніч і вітер. Рве з Ганки хустку, вона горне її до себе. Володько не знає ні подвір'я, ні місцевості. Вона кудись потягнула його. Якась дерев'яна стіна, піддашшя. Вітер сердито шмагає, але там за стіною.

— Вам не холодно? — сказала вже трошки голосніше Ганка й вкрила його своєю хусткою.

— Мені? З вами? — здивувався Володько.— Коли б тут мороз, буревій, коли б тут хтозна-що, і то не чув би ні холоду, ні огню... Хіба ж можна.

Намагався її краще загорнути, після тулив її до себе. Перше хвилювання минуло, віднайшлась сила, мова...

Ніколи не почував ще такого чудового, лоскотливого в собі вогню, такого приємного хвилювання, такого солодкого остраху. Вітер бився за стіною, ніч, тиша. Там далеко, на подвір'ї мерехтить віконечко й в ньому трошечки світла. Регіт звідти доноситься, там люди, життя. Але для Володька все те вже зникло. Чув, бачив тільки це щось тепле, приємне, тріпотливе коло себе. Хотів би тиснути його до себе, горнути... Хотів би казати ласкаві слова. Воно ось горнеться, тулиться. Той самий вимріяний стан... Рука лежить на ньому... Ті самі не раз уявлювані груди. Ось вони. Торкається до них своїми грудьми. Тільки щік, уст і очей не видно. Зате чує їх. Вони такі гарячі, такі солодкі, такі ніжні... Так солодко торкатись до них устами й пити з них чад, втому, розкіш... Ні, ні! Відірватись від них нема сили. Якісь окови на ногах. Звідсіль не зрушиш їх. І руки оковані також. Все стискають її, але розгорнути їх нема вже сили.

— Ку-кур-і-і-ік-у-у-у! — десь зовсім близько закричав півень.

— Боже! Це вже перші півні! — схаменулась Ганка.— Так пізно! А в хаті все ще світиться.

Вже кілька разів хтось відходив. Чути було вигуки хлопців по селі... Перегукувалися дикими совами, і гук той летів по вітрі десь у безвість.

— Моя шапка там,— сказав Володько.— Не хочеться вже заходити.

— Я винесу. Деякі хлопці тут ночують.

— Тут? — здивувався Володько.

— Певно. У нас така звичка. З діда й прадіда. І це нічого. Ніхто не дивується. Йон, напевно, з Даркою залишиться,— пояснювала Ганка.

Володько й сам знав звички свого села, але не міг про це навіть подумати. Чув в собі забагато сили. Боявся самого себе, тікав, як міг. Спокуса гналась за ним, ловила за поли. Озирався назад, бився з нею, відкидав і знову тікав, страшно тікав.

Боровся з собою поки Ганка ходила по його шапку, а як прийшла, сказав:

— Піду, Ганнусю! Хто там є?

— Не бачила. Вже згасили. Я ледве знайшла шапку. У темноті щось затупало й підбігло просто до Валодька. Він відступив.

— Не бійся. Це Євдощин Жук,— сказала Ганка.— Жучку! Де ти був? Ти, ти!! — і погладила пса по голові. Він радісно махав хвостом, нюхав Володька і скакав.

— Піду, Ганнусю,— ще раз сказав Володько.

— Тікаєте? — проговорила вона.

Пообіцяв, що прийде, вирвався силою з обіймів і побіг в густу темноту.

Сам не знав, куди бігти. Стежку, якою провадив його Сергій, стратив. Біг просто через якісь городи, натикався на плоти, перелазив, спотикався, падав. З заходу дув холодний вітер, шарпав деревами. У селі кричали півні.

V

Йшла осінь. Дощем поливались поля, вітер отам з-під лісу виривавсь і біг шаленим бігом над селами й полями. Дерева шарпались, сердиті, злі. Поля терпіли мовчки. Хати на цей час приникли, заплющили очі, огортались чим тільки могли. Ранками й вечорами курились димарі. Дим виривався і, схиливши голову, чимскоріше намагався сховатись за стріху, припасти до землі, але вітер налітав, топтавсь по ньому, сік батогами, шарпав і розривав його на дрібні куски.

Хмари по небу плили гуртами, горами. Вайлуваті, сірі, потужні. Тяжко їм рухати своїми незграбними членами. Але йшли! Вперед! На схід, ніби армія. Місцями чомусь згорталися, родили дощ, що летів униз скісно, ніби віття косатої берези.

Такі були дні. Були й ночі такі. Доба, як і завжди, мала двадцять чотири години. Тільки тепер вона видавалась довшою. Сонце, що світить, гріє й оживляє все, тепер мало з'являлось на небі, а ще менше було його на землі. Дні були сірі, а ночі чорні, мов вугілля.

В ці дні поволі, але певно росла Тилявка. Росла вечорами, довгими, осінніми вечорами. Кільчилась і витикала паросток читальня. Маленька, закидана сотнями хат. Десь там у присінку з вікном, заложеним лубком, з Шевченком і Франком, тістом приліпленими до нерівної стіни. П'ять-шість людей приходило... Сиділи, слухали, дивились. Кволо горіла лампочка. Півтьма й тиша. А серед тиші й півтьми з'являлися гетьмани, бунчуки, ревли гармати. Чорне море, і Дніпро, і гори сині... І запорожці йшли лавами через степи, через моря. 3-під Босфору. З-під Очакова і Москви. З-під Жовтих Вод, з-під Корсуня... З-під Пиляви і з-під Збаражу... І незабутній, славний Хмель, ніби живий, в киреї ставав отут, і булава горіла діамантами. Палали очі всіх. Серця тремтіли враз. Йшли могутні полки, і земля дудніла. Гриміла слава на цілий світ!

А пересунулось кілька днів вперед, і в читальні стало тісно. Перейшли знову до Сергія. Говорили, співали, читали. Прийшли й минули вибори. Село, як один, віддало свій голос за себе. Козак живим ліз на хрест за двадцять два — не взяло його жертви небо.

Одного вечора під вікнами Сергієвої хати з'явилися чорні люди з багнетами. Хлопці почали сипать оброку, ті послухали й пішли. Хлопці слухали з-за кутів, як чвакають у грязюці їх чоботи.

Володько жив селом. Щось сталось з ним, і він весь увійшов у село. Кохання, втіха молодості, буйне, молоде товариство. З кожним днем вростав у село, вшрубовувався в нього, до самого дна вникав. Приходив додому, але був тут не свій. Батько дивився на нього й мовчав. Син і батько йшли поруч. Один через свої поля, другий через село. Мовчали, тільки йшли вперед.

Часом, коли Володько відходив увечері в село, Матвій також виходив по вечері з хати... Обійшов, як звичайно, своє господарство, а після виходив трохи далі за дорогу на пригірок свого поля. Звідсіль найкраще видно село. Ось там воно лежить. Тепер ніч темна й нічого не видно, але Матвій і так знав, що там село. Там і Володько десь у тій темноті, між тими хатами. Знав добре ті хати й тих людей, що в них живуть. Не завжди любив їх. Ще колись, коли чув силу в руках і грудях, не раз підганяв тих неповоротних дядьків. Не раз кляв їх останнім словом і знав, за що. Знав глибоко всі їх хиби й іноді побоювався за свого сина. Чи видержить він? Чи не звалиться у багно разом з яким-небудь Тараском, а потім ціле життя стругатиме нецьки і пропиватиме їх? Тяжко було б батькові бачити свого сина не на тій дорозі, яку вже давно для нього вимріяв. «Ну!» — завершав свої думки. «Рід наш був завжди міцний. Кожний з наших чоловіків мав не тільки руки та ноги, але й голову на в'язах. Чому якраз мій син мав би її стратити?»

Це заспокоювало Матвія. Вертався, йшов подвір'ям, думав думу свою, шептався з різними духами, що наповнювали хату, клуню, кожний куток в господарстві. Все знав своє. Зо всім розмовляв, як з живим. Все шанував однаково: і корову, і курку, і ту машину, і навіть той кусень дерева. Все, що тут на подвір'ї, все це потрібне — значить і ціну має.

Після Матвій говорив голосно з Богом! І тут любив ясність. Кожне слово вимовляв «трезво», повно. Не любив дрібних, звичайних молитов, любив псальми. У них говорилось до Бога гарною, вибраною мовою. Кожне слово, мов ядерне, пшеничне зерно.

«Ех, якось треба ще дотягнуть, поки той підросте»,— думав лягаючи. «А кості все частіше й частіше відмовляються носити грішне тіло. Не шанувалось їх колись, тепер віддячуються...»

Тихо ставало на хуторі Матвія. Тільки вітер дув, свистав між дилями, та час від часу гавкав Пундик. Матвій натягав на голову кожуха й засипав...

Прийшли запусти. Парубки не можуть пустити цей день у небуття, не прогулявши його до решти. Простора хата Демида не вміщає молодого народу. Бовхає здоровенний бубон, реве труба, кларнет випискує високу ноту. По втоптаній, мокрій долівці йдуть трусячка.

Надворі холодний дощ і грязюка. Сонце виглянуло було на короткий час, поки знову не наповзла на нього велетенська, мов сива ведмедиця, хмарина. Всі тиснуться до сіней, до хати. У коморі також повно. Там старші парубки частуються, а між ними і Володько. Мала шкляночка кружляє від одного до другого — «дай-бо!» — і лигнув. Щелепи швидко працюють, розжовуючи закуску. Пляшка одна за одною підходять, Кіндрат тріскає дном об долоню, вилітає корок. Далі — «дай-бо!», далі кружляє шкляночка. А коли вийшли всі пляшки, відчинилися двері і кільканадцять парубків виринуло з комори. Антін, Йон, Ілько, Кіндрат, Сергій. У кожного блискучі очі. Обводить ними всіх, кого б у танець взяти.

Володько танцює з Ганкою. Носить її, мов пір'їну, навколо себе, тільки спідниця розвівається та б'ється іншим по ногах. Крутиться, мов вихор, притупує, виспівує. Решта хлопців також не дармують. Стогне від їх танців земля і тремтять стіни.

Є тут також Наталка. Володько взяв і її в танець, але танцював з нею, мов з панночкою. Дуже тонкий і гнучкий у неї стан, дуже чисте і свіже личко. Задивився на неї. Очі самі впиваються, така вона яскрава й барвиста. Пробував заговорити з нею. Відповіла поважно й мовчала. Тільки уста її трошечки тремтять, ніби бажають посміхнутися.

Після танцю потиснув їй руку й подякував.

— Нема за що,— сказала й відійшла у сіни. Глянув туди Володько й побачив коло Наталки якогось у чорному галіфе, з кучером, що ледве в шапку влазить.

— А це ж хто, Сергію? — запитав.

— Не знаєш? Наталчин наречений. З Людвищ,— байдуже кинув Сергій.

— Не боїться до нас заходити,— додав ще Володько. Оглянув того з ніг до голови.

— Ілько ж є. Поки не було Ілька, не показувавсь. Досить вже з'їв кілків від наших хлопців.

Заграли знову музики. Володька злість взяла: ану. підступлю ще.

— Наталочко! Дозвольте запросити! — хоч знав, що не піде. Хотів спробувати.

— Дякую. Танцюйте собі на здоров'я,— відказала. На цей раз посміхнулася.

— А ви собі мур-мур!

— Смійтесь. Може, і з нас люди будуть.

— Та ще й які.

— Не гірші від сусідських.

«Ой, спасибі батькові

Та спасибі матері,

Що нас добували...»

Це Йон реве басом. Вивалився звідкись, руки в кишенях, голова, ніби віхоть сіна, очі червоні. Направо й наліво, ніби очерет, розгортає народ. Наштовхнувся на людвищанина.

— Е-е, Іван! Здоров! Яким вітром завіяло тебе до нас? — Не виймаючи з кишень рук, підійшов до Івана зовсім щільно. Той відступив.

— Та от ішов і по дорозі чую музики,— пробує він жартувати.

— Брешеш! Не по дорозі, а в хаті. Що це, по-твоєму? — вказав навкруги.— Дорога? Дім! Розумієш? Живе тут славний громадянин нашого села Юрко Кравченко з жінкою, дочкою і двома, як орли, синами. І це не звичайний тобі Кравченко, а генерал. Все одно, що Потьомкін-Задунайський. Чув про такого? Нічого ти, мудра голово, не чув. Чого шарпаєшся, я(с блоха на припоні. Постій! Просто стій! Дивись у вічі чесній людині! — тут Йон протягнув руку до Іванового горла.

— Еей, ей! Не рвись, бо зірвешся! — почав відгризатись Іван. Коло нього Наталка, і як тут дозволити творити над собою такі жарти. Кутки його уст вигнулись, брови піднялися.

— Ти-и-и! — протягнув Йон, напнувся і ще далі подався на Івана.— Забуваєшся! — хрипів низьким басом Йон. Уста його розтягнулись і затремтіли, а зуби зціпились. Очі ще більше почервоніли і вперлись у Івана, як два мечі.

Володько бачить, що буде зле, робить рішучий крок і стає між Йоном та Іваном.

— Кинь, Йоне! Плюнь на все! Ходи сюди! — говорив Володько.

— Ні! Він мене, сучий син, вразив! Він, холера, харкнув мені в лице,— ще лютіше заревів Йон.— Пусти! — крикнув він на Володька. Обидва його кулаки корчаться й випинаються взад. Сильними вигнутими грудьми напирає на Володька, ніби бажає його роздушити. Володько хапає його за обидві руки.

— Йоне! — кричить Володько.— Отямся! Що з тобою? Але Йон весь тремтів, ніби в пропасниці.

— Геть! З дороги! — кричав він, як бугай.— Мушу його розчавити! Мушу висипати з тузин його поганих зубів, тоді знатиме, хто ми!

— Hi, Йоне! Відступи! Ходи! Маю тобі щось сказати! — говорив Володько і пхав його набік. Іван робив відступ. Наталка дивилась на всіх, бігала швидко поглядом по кожному, ніби вичікувала, коли і вона мусить виступити до боротьби.

Але Йон здався.

— Що хоч? — ревів він перед Володьком,— Хоч, щоб і тебе чалапнув? — Одначе не чалапнув нікого, а відійшов з Володьком набік.— Ну, що? Кажи! — сердито питався.

— Дурень ти, Йоне! От що хочу тобі сказати! За що лізеш на рожно? За ту людвиську гниду? Не соромишся? Чого до нього вчепився? — так само відповідав і гостро дивився Володько.

— Чого? Не знаєш? Як сміє у наше село заходити? І до того сам... Знаєш же, що і я не зайду сам на музики хоч би до Людвищ. Я! Йон, що оцім кулаком зіб'ю з ніг озимка [22]. А він прийшов. Як сміє?

— Бо ж чому ні. Село наше не святе.

— Брешеш! Святе! Не сміє ніхто до нього торкнутись чужий. Відколи воно на цьому клапті землі — ніхто не сміє у нього вступати без дозволу нашого. Звичай такий!

Наталка кинулась шукати Ілька. З'явився Ілько.

— Хто? Хто там розбивається? — кричав Ілько.

— Я! — захрипів з кута Йон.

— Ти, капустяна голово? Хочеш і мене до холери вмішати? — відповів Ілько.

Йон шарпнувся, мов опарений, і кинувся на Ілька. Але Володько затримав його. Взяв його за руки, зо всіх сил напружився і втримав.

— Йоне! Холеро! — сичав сапаючи Володько.— Тихо! Тобі боротись з биками. Дужий чорт.

— Не можу! Не можу! — хрипів розлючений Йон.— Серце моє не видержить. Трісне, як черепок. На мене нападають, по мені топчуться. А я що? Терпіти?

— Ні! Не терпіти. Чекай, Йоне! Ходім набік! По часі Йон все-таки скорився. Володько обняв його за стан, розбили натовп і відійшли. Іван, Наталка та Ілько зосталися на місці.

Починало сутеніти. Небо затягнулось хмарами. Час до часу сіє дощ. Йон з Володьком довго про щось говорили. Після навинувся до них Кіндрат.

— Кіндрате! Голубе сизий! Знайди оцьому харцизяці хоч кварту якої запіканки. Серце його палає образою, і треба гасити.

— Ходім,— сказав Кіндрат...

Зайшли знову до комори. Кіндрат знайшов півпляшки. Розлили й випили. Володько почав просторікувати.

— Не розумію,— казав,— чому ми одні з другими маємо увесь час, мов барани, товпитися. Тільки через те, що той з іншого села. Дурниця, хлопці! Сором! Там такі самі люди, як і ми. Битись. Розумію. Не мусимо бути, як ягнята. Але треба знати з ким битись і за що битись. Треба...

— А-а-ах! Кинь то! — перебив Володька Йон.— Ти мудрий, але й ми не хвости собачі. Іванові морду наб'ю і кінець!

— Але за що? — питав сердито Володько.

— Бо так хочу! Зрозумів? — і Йон поліз у глибоку кишеню штанів за махоркою. Вийняв і скрутив цигарку.— Маєш, Кіндрате, сірники? — кивнув головою на Кіндрата. Руками шукав по кишенях сірників, крива цигарка стирчала в зубах.

— На! — сказав Кіндрат і подав сірники.— Але ходім звідсіль. Батько не любить, коли в коморі курять.

Встали й вийшли. У хаті грали музики. Густою масою йшли всі до танцю. Душно. Володько знайшов Ганку й також пішов у танець. Ганка почала випитувати, що там було, чого кричав Йон, Володько відповідав виминаюче. В його голові вертілась якась думка. Ноги його танцювали, але ж очі й думка були десь інше. Вони виривалися від Володька, відділялись від нього, лишали його, летіли повільно над танцюючими людьми, вилітали у вікно і линули десь туди — далеко, дуже далеко у невідому, чудову країну. І аж по хвилі помітив, що з тими думками вітає також ще хтось... Хто? Придивився, прислухався... Ага! Знаю... Посміхнувся і труснув головою. Одночасно сильніше стиснув Ганку, так, ніби це була та, яку щойно бачив у своїх думках.

Йон також «гуляв», після ходив сюди й туди по хаті, по сінях, чіплявся до кількох дівок, спіткнувся на ногу, що йому підставив Антін, сунув його кулаком під' ребро, але більшого не зробив нічого. До Івана зовсім не підходив. А той весь час тримався Наталки, час від часу водив її в танець. Часом підходили до нього Ілько або Демид, щось говорили, сміялися... Дарка весь час також танцювала та кидала погляди на Йона. Всі знають, що вона кохає його, але це все одно, що кохати хмарину або вітер.

Час біг швидко. Коло дванадцятої підійшов до Володька Сергій.

— Не хотів би вже йти додому? — запитав Володька.

— Більше не маю чого тут стирчати,— сказав понуро Володько. Настрій його чогось зкапсів. Ганка дивилась на нього й не знала, що сказати.

— А до нас не зайдеш? — сказала нарешті.

— Сьогодні ні. Втомився. Піду з Сергієм. А ти з Даркою... Після цього Володько й Сергій відійшли. Надворі чорна і глупа ніч. Мрячить дощ. З заходу повіває вітер. По всіх хатах вже сплять.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77