Улас Самчук. ВОЛИНЬ.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77

А як випускала, сердечно плакала».

Плач, дівчино! Твій любий козак вже махнув на сідло. Прощай! Може, завтра зітнеться в степу з татарином і ляже трупом. А може, вернеться з загорілим, сильним обличчям. Дужий, чудовий. Візьме тебе й будеш його навік.

А коли скінчилась дівоча пісня, хлопці втяли свою. Після завели жидівську школу. Антін та Йон лементують басами:

дубо-о-овий, дубо-овий! Демид другий тенор: ліско-овий, ліско-о-овий. Решта хлопців, хто може, першим тенором: клено-о-овий, клено-овий...

Володько вбрався за рабина. Напнув на голову рядно, дістав з полиці стару книжку. Хлопці виводять кожний своє, а Володько спочатку тихо, а після все голосніше й голосніше почав шверготати, кричати, хитатися на всі боки, бити книгою по столі, вимахувати кулаками.

Робив це добре. Дівчата качалися зо сміху. А хлопці все тягнули своє. У хаті стало весело. Навіть Наталка щиро сміялася, і її білі зубки блищали, мов перлини.

Коли скінчилась школа, Володько зняв рядно, пригладив волосся, обернувся кілька разів по хаті й сказав:

— А тепер, чесні люди, розповім вам казку. Хочете?

— Кажи! Хочем,— заговорили всі.

— Тоді тихо! Слухайте і вважайте! Сідайте всі кругом, хто де знайде місце. Уявляйте, що у мене довга, сива борода, довгі, кістляві руки, глибокі очі, закриті довгими, сивими бровами.

Обвів навкруги поглядом. Всі замовкли, ніби навмисне, ніби чекали, що Володько має викинути якийсь жарт. Але він не жартував. Серед великої тиші почав своє оповідання.

— Було це далеко,— почав він поволі, розважно, виразно.— Не у нас. А може, й у нас. У такій саме землі, як наша... В одному селі був, жив добрий господар на імення Іван Борислав. Було це давно, а може, й не давно. Було це на Щедрий Вечір.

Іван Борислав знався на травах лічничих, на добрих словах, на гарних приповідках. Всі навкруги по всіх селах знали його, всі любили й всі поважали. Було пристріт кого нападе, чи вроки, чи скаженина, чи руку хто вивихне — одразу кличуть Борислава. І хай то буде удень чи вночі. У свято чи будень. У дощ, у сльоту чи метелицю... Ніколи нікому не відмовляв Борислав. Брав свої ліки в торбину, у руку ціпок і йшов. Йшов до хворого, до страждучого й ніс йому допомогу, розраду, ніс добре слово.

Одного разу на сам Щедрий Вечір покликали Борислава до сусіднього села Колотоків. Хтось там ногу вивихнув і потребував негайної помочі. А село те було не близько. За горою. А ціла гора лісом покрита, а в лісі рови та скелі, а стежки снігом засипані. Але Борислав устав і пішов.

Прийшов до хворого, допоміг йому й вертається додому. Пізній був вечір, зірвався вітер, мело снігом. Івана не хотіли пустити. Казали йому:

— Не йдіть в таку погоду. Лишіться у нас на святу кутю. Будемо дуже раді.

— Ні,— сказав Іван.— Не можу зістатись у вас. Піду!

Встав і пішов. Вітер мів снігом, по небу тягнулись хмари. Тільки десь-не-десь проривалась і моргала ясна зірка, ніби око гарної дівчини, та ще час від часу то випливав з-за хмар, то знову ховався великий, круглолиций місяць. Борислав квапився, бо хотів до Нового Року зайти додому. А стежки зовсім заметені. Сніг глибокий, копкий. Ноги грузнуть і ховзаються. Втомився старий, поки вийшов на гору, задихався, а коли був уже на горі, став, щоб відсапнути. І чує Іван з сусіднього села дзвони. Великий дзвін вдарив дванадцять разів. Іван зрозумів, що він вже не дійде додому, що Новий Рік прийшов. Зняв шапку, перехрестився широким хрестом і вклонився до самої землі. Так, ніби перед ним стояв Новий Рік, так, ніби Іван його бачив.

В той час втих зненацька вітер. Хмари на небі десь зникли зовсім, І лишилось воно велике, хороше небо з ясними зорями й великим, світлим місяцем, що стояв майже над головою. Стало так гарно, так весело навкруги. Молоді сосонки непорушне, ніби заворожені, стоять, білий, чистий сніг іскриться в очах, і стільки скрізь розсипано барв, що ніхто не знає, яка з них краща.

І почув Іван, що зовсім недалеко від нього хтось ніби закашляв. Так, ніби старша вже людина, що йшла й закашлялась. Іван насторожився й зрадів. О, думає... Іще одна душа серед цього лісу в такий час знайшлася. Хвала Богу! І не встиг Іван докінчити своєї думки, як з-за молодої, розлогої сосни виступив дебелий, старий чоловік. Місяць ясно освічував його велику постать. Мав він довгу, сивасту бороду. Одягнений у жовтому, з великим, виложеним ягнячим коміром кожусі. На плечі у нього ловецька рушниця, а коло нього великий ловецький собака-вовчак.

«Ну,— думає Іван Борислав.— Не зробив я нікому зла, не думаю, щоб і мені хтось хотів його робити».

Зняв чемно шапку й виразно, голосно сказав:

— Слава нашому Богові! З Новим Роком будьте здорові, добрий чоловіче! А той відповів:

— На віки-вічні слава йому! І вас з Новим Роком вітаю. Звідки мандруєте?

Так і так. Все, як було, розповів.

— Ага! — сказав чоловік з рушницею.— Так! А чи не могли б ви пройтися трохи зо мною. Хочу вас дещо розпитати. Що доброго у вас чувати? І чи готові ваші села?

Але тут мушу ще добавити: край, з якого походив Іван Борислав, був завойований чужинцями. Були там над Дніпром села, але не жили в них вільні люди. Панували наді ними чужинці. В урядах, в судах, у школах. Навіть у церкві. Не признавали чужинці тих людей за людей. Не хотіли шанувати ні їх самих, ні дітей їх, ні їх святих могил. А люди мов полонені, коритись мусили.

Іван Борислав сказав незнайомому:

— Маю час і охоче з вами пройдуся... А в селах наших нічого нового. Все ще так є, як було.

— Ну, то обійдем ось цю гору й підем, скажем їм,— сумі проговорив незнайомий.— Ходімо!

Обидва пішли. Увійшли в ліс глибокий. Йшли без стежок, без доріг. Часом на якусь галявину виходили. Місяць світив на них з високого неба. Довга тінь тягнулась за ними. Собака, йшов спокійно по слідах незнайомого.

Обходили всі яри, всі долини. Виходили на гори й дивились з них униз. Краса й тиша скрізь стояли. Іван часто не міг заховати радості, який то гарний, великий Божий світ, яка чудова та його земля. І втоми вже не чув, бо радів, як мала дитина. Здавалось, що він вперше в житті подивився на землю свою звисока й вперше побачив її своїми очима.

— Господи Боже! — казав собі в душі.— Ти єдиний можеш спасти нас від великих гріхів. Син Твій за цілий світ постраждав і викупив його з неволі. Подай нам, Боже, змогу принести жертву за себе й дітей своїх.

Поки молився так Іван, його проводир йшов мовчки перед ним. Часом тільки зупинявся, ставав, обтирав піт на широкім чолі й тяжко віддихав. Йшли так, поки не зайшли в чудову, розлогу долину. Місячне сяйво зовсім заливало її. Сніг горів самоцвітами. Тут незнайомий зупинився й глухим, тремтячим голосом сказав:

— У долині цій колись, давно билися й впали в бою багато тисяч хоробрих людей. Боролися й впали за свободу, їх перемогли. Вони вже давно відійшли від нас, але душі їх тут... В оцій долині. Ходім до них.

Недовго вже йшли. Підійшли до якоїсь стіни, що чорніла, мов ліс великий. Сюди й туди не видно кінця. У стіні тій залізні двері, а на дверях два великі, мідяні кільця. Взяв незнайомий за те, що з правого боку, і вдарив ним раз, потім ще раз і ще раз. Три рази вдарив тим кільцем. Довго не чути було нічого, Борислав, незнайомий і собака спокійно стояли й чекали. Нараз за дверима ніби задзвонили малі дзвоники. Луна від них донеслася й назовні. Тоді залізні двері самі від себе відчинилися, а за ними був чорний, мов угіль, вхід у якесь підземелля.

— Ти зостанься тут,— сказав незнайомий до пса.— А ви,— звернувся до Борислава,— ходіть за мною.

Собака слухняно залишився надворі, а Іван і незнайомий вступили у темний прохід. Двері за ними одразу зачинилися, й вони стояли у глибокій темноті. Після поволі звідкілясь взялося бліде, мертве, ніби від порохняків-світляків, сяйво. Воно поволі збільшувалось, і по часі Борислав побачив перед собою довжелезний, ніби тунель, прохід. Кінця його не було видно, а справа й зліва проходу стояли прив'язані чудові коні. Направо стояли все карі, наліво все каштанові. Блискучі, випасені всі, стоять коло довжелезних жолобів і ніби на когось чекають.

— На кого чекають ті коні? — запитав Іван незнайомого.

— Після скажу,— відповів суворо той.

— А де їх кінець? — знову запитав Борислав.

— Побачиш,— так само відповів незнайомий. Іван вже більше не питав незнайомого, а йшов за ним все далі й далі проходом. Йшли так дуже довго. Направо й наліво все стояли такі саме чудові коні й ніби когось чекали. І по дуже довгій ході нарешті дійшли до кінця. Коні залишились за ними, а вони самі вступили до нового підземелля. Бліде світло тут зникло. З'явилось тут натомість синяве, ніби від горючого газу. Була це велика, безмежна зала, наповнена самою зброєю. І чого тут тільки не було. На колонах, що підпирали склепіння зали, висіли старі шаблі й старі списи. У скринях лежали гарматні кулі. На довжелезних стояках стояли рушниці. І була тут не тільки стара зброя, а була тут і така, яку вживають тепер. Були там скоростріли. Стояли довгими рядами на високих триніжках, на коліщатах. Коло них готові скриньки, повні стрічок. Були тут і гармати — тяжкі й легкі. Стояли й чекали. Навіть літаки, навіть танки були тут, стояли довгими рядами й чекали. Все тут було, і все ніби на когось чекало. Іван Борислав дивувався надзвичайно. Довго не хотів нічого питати незнайомого, але з часом не витримав.

— І нащо тут стільки тієї зброї? — спитав. Незнайомий навіть не оглянувся. Здавалось, він зробився ще більш непривітливий й суворий. І тільки по доброму часі сказав:

— Ти, чоловіче добрий, до всього лік знаєш. Всяку хворобу відразу вгадуєш, а такої простої речі не можеш відгадати. З якого ти прийшов світу?

Після цього незнайомий замовк і повів далі Івана. По довгій ході дійшли до зали, заваленої різними вояцькими одягами. Яких тут тільки не було одягів і скільки їх було. Не можна було переглянути. Іван вже не питав незнайомого, хоча дуже дивувався, нащо тут стільки тих одягів. Мовчки пішов за ним далі, аж поки не прийшли до найбільшого і найтемнішого підземелля. Було тут зовсім темно й так тихо, що власне дихання видавалось надзвичайно голосним. Не бачив Іван нічого. Стояв у темноті, у порожнечі, заведений у незнайоме підземелля й тільки дивувався. Що значить все це? Де я? Куди мене той завів? Де звідси вихід? По часі з глибокої темноти почув Іван суворий голос незнайомого.

— Бачиш щось тут?

— Ні,— відповів Іван .— Не бачу нічого.

— Чуєш щось тут? — знову запитав суворий голос з темноти.

— Нічого не чую,— відповів Іван.

— Світла! — сказав суворо незнайомий, і враз з'явилося світло. Було це справжнє світло дня, що від сонця лилося... Чарівне, живе, тепле! Було це радісне світло, що сяяло над Божим світом зовсім даром всім, для всіх. Велике Боже око дивилось і зводило до життя все, що було на землі, все велике й мале. Кожна мурашка, кожна билинка, кожне найменше єство діставало від сонця стільки, скільки потребувало для свого життя, й все від того жило на землі, І було це таке хороше, таке чарівне, таке святе світло.

Іван побачив своїми очима все, що тут було. А було це таке велике, безмежне підземелля... Безліч колон підпирало його склепіння. Скрізь, де гляне око, стояли столи, а коло них лави. На лавах сиділи різні, дебелі люди, ніби вони заснули й когось чекали, хто їх пробудить. Так гарно світило сонце, кликало до життя, манило, гріло.... Але вони не чули того заклику. Всі спали. Всі до одного. І коли Іван призвичаївся до яскравого світла, він здивувався ще більше. Пізнав у тих людях знайомих... Різних знайомих, з різних сіл, що знав навкруги. Все то були на диво свої люди, але чого ж вони сплять? «Боже! Чого вони сплять?» — питав себе розпучливо Іван. Але ніхто йому не відповів, а сам не міг догадатись. Знав безліч різних ліків на землі, знав усе, а цього не знав.

— Боже мій, Боже мій! — не витримав і викрикнув Іван.— Але чого ж ті люди сплять?

Незнайомий не відповів Іванові. Не обернувся до нього й не поглянув на нього. Звернувся тільки до тих, що сплять, і звучним, сильним голосом промовив:

— Сон ваш триває далі! Ось зі мною свідок. Села ще сплять!

Після цього незнайомий обернувся знову до Івана й сказав:

— А тепер час вертатись. Ходім!

І по довгому часі вони дійшли знову туди, звідки прийшли. Незнайомий свиснув на свого пса. Той з'явився й слухняно присів коло його ніг.

Іван був здивований до смерті й нарешті запитав:

— А хто ж ви такий, добрий чоловіче?

— Я! — відповів незнайомий твердим, виразним голосом.— Я ваш Вічний Сторож.

— А що ж це за долина? — запитав знову Іван.

— Це Долина Чекання! — так само відповів незнайомий.

— А на що ж тут чекають? — знову запитав Іван, бо не міг так відійти, щоб не довідатись цілої правди.

— Чекають тут на добрі вісті з ваших сіл. Я — Вічний Сторож, що кожного року раз на Новий Рік виходжу вночі й обходжу цей край. Але тільки раз на сто літ можу я зустріти живу людину з сіл. І я питаю ту людину: що доброго на ваших селах? Чи вже скоро кінець неволі?.. І коли знатимуть мені відповісти, коли я почую відповідь таку, як треба, тоді прокинуться усі оті, що бачив ти сьогодні, їх там є безліч, І як тільки почують: «Готово! Вставайте!» — усі встануть, всі прокинуться. Візьмуть ту зброю, посідлають ті коні й виїдуть. І буде то чарівний виїзд! Але тепер мусять спати вони ще сто літ, поки я не зустріну нову людину. І краще хай не родиться вона на світ, коли має принести мені таку відповідь, як приніс мені ти. Краще хай мати не родить її, а як родить, хай коло серця придушить, хай втече з нею у дикі ліси, до диких людей, бо на цій землі не повинно бути для таких місця. Ця земля створена для людей живих, для людей розумних, для людей, що вміють самі над собою панувати, для людей, що неволі не знають. А ти йди тепер до людей своїх і розкажи їм, що чув і що бачив. З Богом!

Вічний Сторож повернувся й пішов поволі в ліс. Йти йому було тяжко. Голову ніс опущену. Ноги його поволі переступали, ніби в кайданах, а за ним тягнувся його вірний собака.

Іван довго стояв на місці й не міг рушитись. Йому вже не хотілось вертатись до села. Він зрозумів, який тяжкий гріх взяв на свою душу, яку тяжку вину перед Богом і людьми зробив він цього дня. Але все-таки треба було йти. Треба було піти й сповістити іншим, щоб всі знали й дітям переказували. Хай не родиться на світ така людина, що принесла б Вічному Сторожеві такі вісті, як приніс сьогодні Іван.

На другий день знайшли Івана недалеко коло села непритомного. Знесилився від холоду, втоми й тяжкого горя, не міг дійти до села, впав і мало не вмер. Але знайшли його й принесли додому. Скоро сумна вістка облетіла ціле село. Люди всі любили Івана. Був він добрий, серце мав чуле й м'яке. Знав трави лічничі й не одного з біди та смерті вирятував. Через те зійшлися до нього й тепер.

Але тепер не могли пізнати його люди. Лежав, мов камінь, твердий. Очі мав суворі. Коли побачив коло села людей і опритомнів, почав оповідати те, що я вам оповів. Хай не буде тепер людини, що не знала б, як відповісти, коли ще раз зустріне Вічного Сторожа.

Цим Володько скінчив і замовк. Все, що було в хаті, мовчало глибокою мовчанкою. Всі прядки стояли. Всі люди сиділи майже нерухомо. Антін, Йон, Демид, всі, всі дивились на Володька й слухали. Володько виразно вимовляв свої слова. Кожне слово виходило з його уст, ніби вибране. Коротке, просте і ядерне, бо хотів, щоб всі приняли й зрозуміли його.

І видно було, як впливали ті слова на слухачів. З сяйва очей, з рухів уст, з виразу цілого обличчя. Володько знову перший порушив тишу.

— Ну,— сказав він.— Казку я скінчив... А тепер знову хіба пісню?

— Еге... Пісню... — промовив придушеним басом Антін. Пальці його незграбно ворушились на коліні.— Пісня тепер ледве чи й піде.

Йон встав на ноги.

— Та-а-ак! — сказав він, заложив обидві руки за потилицю й потягнувся. Демид також встав...

— Ех, Іван, Іван,— вирвалось у нього, й більше не казав нічого.

Володько дивився на дівчат. Тонка, білява Настя. Чорнява Одарка... Та й друга всміхнулись йому... Зупинив погляд на Наталці... Здається, глянула також на нього... А можливо, помилився... Був це такий короткий погляд. Ось вона вже знову пряде... Права її нога ритмічно наступає поніж прядки, а тонка тканина спідниці спадає майже додолу.

— Йду! — сказав несподівано Володько й швидко встав.

— Чого так спішите? — кинула Настя.

— Їх чекає... Не знаєш? — Це сказала Наталка. Так. Це вона. При тому посміхнулася.

— Дякую вам хоч за це,— відповів Володько.— Вперше почув від вас слова... Йду! А ви, дівчатка, все-таки не сумуйте. Ми тільки з хати вийдемо разом. Демид та Йон вернуться від першого перелазу. Не бійтесь. А ми з Антоном вже якось почимчикуєм самі... Так, Антоне?

— Істинно так! — потвердив той басом.

— Як хочете — знайдемо й для вас місце,— жартувала Настя.— Пустимо на піч. Мама посунуться...

— Ха-ха-ха!

— Смійтесь на здоров'я. Сміх вам на користь... А вже, здається, і півні кричать, І не хочеться їм спати... Добраніч! Не поминайте лихом!..

І парубки вийшли. Ніч. Чорна, вітряна ніч. Глибока навкруги тиша, тільки час до часу переспівуються півні.

Дійсно, від першого перелазу Йон і Демид десь зникли. Парубки таким не дивуються. Володько й Антін нічого не помітили й пішли собі вниз.

Одначе Володько не чув спокою. Щось турбувало його. «Невже Йон до неї?» — питав схвильовано й одразу гнав цю думку, мов настирливу муху. Ні, ні. Ніколи вона не зробить такого. Ніколи!

VII

Посередині села стоїть просторий, критий зеленою бляхою будинок. «З фронту» від дороги має він чотири вікна й двері. Крайнє, східне вікно загратоване. Двері подвійні. мальовані гнідою, вицвілою барвою. До них просто з вулиці ведуть зложені з кантястих, дубових брусів сходи. Над ними бляшана вивіска з написом: «Продаж вуткі і лікеруф — І. Габель». Літери криві, а крім того літера К в слові «вуткі» виглядає як Я, бо намальована навпаки. Збоку домальована пузата, подібна на десятикілову гирю, пляшка.

Ввесь цей будинок зо всіми своїми оздобами зветься «шкальня». Є це найкращий будинок у селі, бо виставила його ще царська влада. Не була це ані церковно-приходська школа, ані якась лічниця, через те виглядала по-людському. Продавали в нім добру, царську горілочку. За війни будинок спорожнів. «Шкаликів» не стало, шкаличник вибрався, одну за другою витягав хтось у вікнах тахлі, бляха почала іржавіти. Після поселився там воєнний біженець з Радивилова й почав торгувати булками, доморобними цукерками й різним іншим крамом. «За України» зробили з шкальні кооператив. Продавали сіль, юхт, мило, оселедці. «За большевиків кооператив пограбували. «За поляків» кооперативна управа сходилась на свої засідання, засідали здебільша до рана й розходились зо співами. Після кожного такого засідання кооператив опадав, мов вода після повені. Засідання тривали недовго. Перед роком відбулося останнє, перевибрали управу, замкнули кілька тузинів поіржавлених голок, п'ять наперстків, пляшечку колонської води, кілька пачок шевських цвяхів і «розщитали» крамаря. Після того будинок заглух. занімів. Знову почали зникати з вікон тахлі, посипався зо стін тинк, розринулись сходи. На дверях висіла велика колодка, а сільська громада щотижня сходилась і радилась, що з тим будинком робити. Тиждень за тижнем минав, а громада радилась. Колодка на дверях висіла далі, далі зникали тахлі, далі осипався тинк. В одному куті великої кімнати стояв закурений стіл, а в столі хоронились голки, пляшечка колонської води, шевські цвяхи, старі протоколи й зовсім добрий статут. Андрій Андрійович Рона перейняв на себе головування, ходив по своїх кімнатах і думав. Тяжкі були його думи. Хотілось йому ті іржаві голки, ту воду й ті цвяхи пустити якось «в хід». Але, не дивлячись на всі його старання, все те майно лежало непорушне, мов зачароване. Не було ні людей, ні грошей. «Стара управа» після славетної діяльності заслужено відпочивала, а нової не було де взяти.

Не везло Андрійові Андрійовичу, зате повезло громаді. Навесні минулого року прибув до села один чоловік. Мав расового, орлячого носа, просторого, від вуха до вуха, рота й завдатки на добре черево. Одягнений був у сірий, потертий піджак, полатане на колінах галіфе, взутий був у старі вояцькі черевики з вовняними панчохами, в які запускав «галіфе». Говорив він поспіхом, любив покпитися, бути цинічним, пускати в вічі туман, оповідати невдалі дотепи, з яких сміявся тільки сам та дядько, до хотів дістати «наборг» пляшку.

Всі довідались, що за якогось царя Гороха виступав він «на перших ролях» у малоросійській трупі Гаркавенка чи іншого Перерепенка. У нього закохувались самі графині, княгині та різні принцеси. Під час війни він з нашої планети зник і якось вигулькнув... аж в легіонах. Тут він завзято воював на всіх фронтах... В нагороду за це дістав концесію на «продаж вуткі і лікеруф». В цій фазі свого життєвого шляху прибув він до села під прізвищем Габеля. Знайшов собі грошовитого спільника... Ти — гроші, я — концесія; винайняв від селян «шкальню», найняв Семена, що привіз йому кілька скриньок «шкаликів», і на поличках старої монопольки знову виглядало по-царському. Габель радів, спільник також, раділи й селяни.

Габель погладжував спокійно черево й посміхався. Після витягнув з-під постелі скриньку з брудною білизною й, дивлячись на спільника, казав:

— Ну! У суд! Можеш у суд! Може, висудиш оце?

Спільник плюнув і поїхав, а Габель лишився. Через кілька днів Габель пішов до своєї «спулкі», позичив гроші, найняв Семена й на полицях шкальні знову з'явились шкалики. До нього йшли дядьки, молодиці. Несли гроші, кури, яйця. Габель жив собі в меншій кімнатці шкальні. Мав збиту з дощок постіль. На постелі лахміття й бебехи. Посередині кімнати на хистких ногах столик. На столику тютюн, яєшні скаралущі, бляшанка від сардинок, бараболина й різне сміття. Габель жив щасливо. По часі прибула до нього з Варшави Габелиха. Товстенька, добряча, з виглядом павіяна, пані. Очі мала зелені, глибоко вкладені. Лоб весь сховався під волоссям, барви попелу з сажею. Говорила на всіх мовах нараз, але що її ніхто не розумів, уважала за краще мовчати. І це було її найшляхетнішою рисою.

Щастю панства Габелів не було меж. Кожного вечора в них повно дядьків. Сидять на ліжку, на стільцях, «з-під поли» попивають «познанську», слухають Габеля й регочуть. Габель оповідає свої пригоди з грецькими принцесами в Одесі, свої хоробрі вчинки в легіонах. Перший був герой. Зате тепер, як тільки появиться де в місті чи в столиці, всі «грубі риби»... беруть його «на розхват». Біда та й годі. Зайде до одного, сердиться інший. Зайде до іншого, сердиться ще котрийсь.

А дядьки слухають і дивуються.

— О-о-о! Що не кажи! Це, куме, чоловік!

— Го-го! — піддержує інший.— Це сила! З таким краще не заривайся!

А щоб віддячитись Габелеві, вони також щось йому розкажуть. Про село, про останні новини.

— Щось там, ніби, отой... Матвіїв скубент... Читальню якусь, ніби,— починає Семен, не докінчує речення словами, а сплюваком.

— Еге! — підкидав трісочку Габель.— Хоче, бачте, вас вчити...

— Коли б ото узяв його та перегнув через коліно... та всипав двадцять п'ять... Пам'ятав би. Учитель знайшовся. Ге!

— Колись, бувало, за Миколки,— провадить друвий кум,— і не читали, і не вчили, а жили...

— Ще й як! — підхоплює сусід.— Пішов у ліс, заробив руб і хліба на місяць маєш... Сиди на печі та їж. А тепер. Е-е! Що й казать!..

— А де це вони ту читальню роблять? — між іншим докидає Габель.

— Е-е! Та хто зна! Десь там... — махає дядько рукою на захід.

— Не знаєте хіба? — з'являється більший знавець.— А у того... у Макаревого... Щовечора, кажуть, повно! Як оселедців... Там їх штаб... Ге!

Довгий зимовий вечір поволі собкає вперед. Дядьки попивають, слухають, курять. За дверима цієї кімнати спокійно стоїть пусткою інша, велика. Там схоронені знані голки, колонська вода й шевські цвяхи. А ще далі від півночі в кухні живе в наймах Томко. Це також дуже поважна в селі особа. Говорить часом з московська, має сварливу жінку, капелюх, краватку і є членом кооперативної управи під головуванням Андрія Андрійовича Рони.

Будинок під назвою «шкальня» жив собі дуже щасливо, але не довго. З заходу, десь звідти з-за школи, від Макарової хати, висунулась і з кожним днем наближалась велика загроза. Чесний, порядний будинок ніколи такого не сподівався. Багато років виконував він сумлінно свою, самим царем визначену роль й не чув за собою ніяких свідомих чи несвідомих гріхів. Але загроза була невмолима. Сунула неухильно, крок за кроком, вперед і, як тяжка Божа кара, повисла над будинком.

Одного вечора несподівано зайшов до Габеля Володько. Габель зрадів, розтягнув ще ширше свого рота, ніби разом з усмішкою бажав проковтнути й Володька.

— А-а-а! Моє поважання, моє поважання! — заспівав Габель.— Давно, Володимире Матвійовичу, не мав шани вас у себе бачити. Сідайте, сідайте! Ось тут краще... Дядьку, Трицю. Подайте мені отого стільця. Прошу! Сідайте... Чув, чув... А-а-а! Яка шкода, що моя Розочка від'їхала. А як вона грає! У-у-у! Як вона грає! Ні! Ех, минулося!.. І я колись грав, та ще й як. Бувало, як виведу тобі в «Наталочці» Петра — публіка мліє!

— А я до вас у справі,— сказав Володько.

— О-о-о! — витягнув наперед голову Габель.— Це мені тільки приємно. Дуже, дуже прошу. Буду радий вам послужити.

— Наші хлопці й сільський староста доручили мені передати вам оцей лист,— сказав Володько й передав Габелеві пописаний безліччю підписів листок. Габель почав читати.

— Ого! — сказав він і заклав ширшу нижню губу на верхню.— Листочок цей хтось мудрий складав, але вийшло немудро. Це звучить, як погроза. «Пропонуємо вам до трьох тижнів вичистити помешкання, у якому живете», й так далі... А знаєте ви, кому те помешкання належить? А чи знаєте, з ким я робив умову? А також, чи ви знаєте закони, як і коли вимовляється помешкання? «В разі невиконання нашого бажання будем змушені шукати більш радикальних засобів». О-о-о! Це вже зовсім-таки по-бандитськи, пробачте за слово. А що, коли я отак передам оце все до суду? Чи подумали ви над цим, шановний Володимире Матвійовичу?

— Можете передати його, куди хочете,— відповів Володько спокійно.— Хлопці всього села так бажають, а староста, як бачите, також. Ось тут і печатка.

— Бажання гарне... Але... Цього папірчика я все-таки дозволю собі заховати на спомин. Може, він мені коли й пригодиться... — казав Габель.

— Цього вам ніхто не боронить. Можете заховати й, як хочете, навіть і дітям своїм у спадщину записати. Одначе краще вам очистити це мешкання... Знайдете собі інше... У селі їх досить... А з цілим селом задиратись не варто. А тепер бувайте здорові. Будемо чекати на відповідь.

Тієї ночі Володько не міг заснути. Лежав у темноті на постелі й думав. Коло нього спокійно спав його брат Хведот — щаслива, байдужа людина. Його не хвилюють речі, що безпосередньо його не торкаються.

А Володько

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77