Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
— Ні. Не боюсь,— проговорив Ілько.— Але Володько сам винен. Він закрутив їй голову. Батьки сердиті. Вона знов робить веремії. Не хоче Івана... Ви ж знаєте, що вона мусить вийти заміж...
Володько мовчав. Ішли дорогою в напрямку до Сергія. Зрівнявшись з дяківською садибою, з-під Григоркової брами хтось неголосно покликав Володька.
— Хто там? — сказав Сергій.
— А тобі нащо знати? — почувся знов голос. Там було темно й не видно, хто говорить. Голос дівочий... Володько подумав, що це напевне Наталка.
— Я йду,— сказав він. Попрощався й відійшов. Але помилився. Кликала його Вірка Григоркова. Вона повела Володька в сад, і там побачив Ганку. Сиділа на перелазі, загорнута в хустку, й мовчала. Вірка одразу відійшла. Навмисне лишила їх самих. Це Володькові неприємно. Та ж він зовсім не знає, що має казати цій дівчині. Зовсім не знає. А казати щось треба.
— Нічого, Володьку,— проговорила дівчина.— Я нічого. Я тебе не буду держати. Я... — але вона не договорила, не видержала, вибухнула плачем, зірвалась і хотіла кудись бігти. Володько схопив її за руку. Вона шарпалась і все казала:
— Пусти! Пусти! Ой, пусти мене!
— Ганко! Отямся! Прошу тебе! Нащо ж ти мене кликала? Вона сіла знов на перелазі, тяжко хлипала, втирала очі хустиною, що тримала в лівій руці. Володько все повторяв:
— Ганко. Отямся. Ну, що хоч' сказати?
— Ти... зна...єш,— хлипала вона, мов мала дитина. Володькові зробилось її шкода. Підступив до неї ближче, обняв і пригорнув. Вона не боронилась.
— Ганнусю! — сказав він тихо й ніжно.— Не плач, люба! — гладив її рукою по волоссю. Вона все-таки плакала, хлипала, тримала хустину біля очей. У саду зовсім темно, й Володько не може бачити її. Потім вона встала.
— Ходім,— ледве чутно проговорила.— Проведи мене. Володько її провів. Мовчали. Вона сказала йому все своїми сльозами. Він, зрештою, розумів її мову, але як міг відповісти. Нема відповіді. І, аж прощаючись, запитав її:
— Будеш ходити на проби? Вона довго не відповідала.
— Не буду. Не можу з нею... Не хочу її бачити... — сказала по часі.
— Але ж вона нічого не винна. Винен я.
— Вона знала, що ти ходиш зо мною...
Володько почував себе дійсно погано. У ньому боролось дві сили: добра й зла. Він хотів би віддати себе цій дівчині, а з другого боку, не міг. Одночасно мусить вмовити її, щоб ходила на проби. Що може на неї вплинути? Підлесливість, брехня? Брр! Йому бридко, що в його чисте, справді велике й справді святе почуття мусить вноситись цей бруд. Він не шукав Наталки. Він не хотів зраджувати Ганку. Це прийшло само від себе. Це було гарне й він не міг відгорнути від себе його. Нічого, що перечило б його сумлінню, не знаходив у своєму поступованні.
По часі Володько відкидає підлесливість.
— Ганко,— сказав він звичайним, спокійним голосом.— Май розум. Сталося. Я не хотів так, але так сталося. Ну, що тепер? Будемо топитися чи вішатися? Розпочали виставу. Мусимо її кінчити. Ти ж сама знаєш... Подумай і скажи: підеш чи ні? Ти була завжди розумна дівчина. Вірю, що зісталась такою й тепер...
На цьому скінчилося. Вона сказала, що подумає. Розпрощались, і Володько пішов у темноту.
Йшов швидко під гору. На горі зупинився й подивився на протилежний бік. Нічого не видно, але думка Володька була там «під черешнями». Можливо, й вона тепер там. Дуже можливо, чи не піти? Ні. Вже пізно. Це було б божевілля...
Зайшов натомість до Сергія. Той вже спав у клуні. Збудив його.
— Хто? — спросоння крикнув Сергій.
— Не лякайся. Я! — сказав Володько.— Вже спиш? Чуєш
мене?
— Ну? Що хоч'? Де ти був? У мене була Наталка...
— Була? — Володько схопився. Мало не викрикнув.— Я хотів сказати, щоб ти завтра пішов і вмовив Ілька...
— Не треба,— сказав Сергій.— Наталка казала, що все одно буде ходити. Була зовсім спокійна й поважна. Думала, що ти прийдеш.
Голос Сергіїв хрипкий і заспаний. Темно. Недобре пахне мерва. За стіною шелестить листя горіха.
Володько пішов додому.
IX
Цієї ночі, мабуть, Володько все обдумав і вирішив. Довго не спав, довго ходив по саду, довго думав. Ніч спокійна. Молоді дерева навкруги. Ліг над ранок і заснув міцно.
Рано його не будили, бо неділя. Спав, скільки хотів. Встав, був підсилений. Його костисте, змарніле обличчя відсвіжилося. Добре помився холодною водою й поголився.
Матвія не було дома. Був у церкві. Хведот і Василина в полі, біля худоби. Настя порається по господарству. Коли Володько увійшов до хати, вона довго мовчала. «Мабуть, гнівається,— думає Володько.— Всі встали, тільки він спить....» Потім Настя заговорила:
— По цілому селі ходять про тебе чутки... — казала непевно.
— Хай собі ходять,— сказав байдуже Володько. Мати бачила, що він не хоче про це говорити, й замовкла. Володько знав, які чутки, і вони його не цікавили. Йому все одно. Ось тільки треба виставу докінчити.
Потім Володько пішов з дому. Зайшов, як звичайно в неділю, до Левинських. Відвідав пана Гліба й Ольгу. Олег ще в школі.
Пан Гліб був зайнятий, але Ольга, як звичайно, радо з ним розмовляла. Стан її не погіршився й не поліпшився. Здебільша лежить у кріслі-гойдалці де-небудь на соняшному місці, читає або, закривши очі, думає. Обличчя її все таке ж повне. Вона зовсім не загоряє. Шкіра блідувата, суха, хоч часто на чолі з'являються дрібненькі краплинки поту.
— Ну, як ваша вистава? — питала вона Володька... — Всі ми під враженням вистави... Навіть Галя. Ач, як змінилося від минулого року. То було все ми, а тепер роблять інші, а ми збоку. Один Роман там... Але він не має що робити... А вчора він оповідав про вас. (Володько спустив голову). Гарна та дівчина? Ні. Я не так хотіла сказати... Чи цікава? Гарна, то гарна... Бачила її не раз у церкві...
— Як кому,— відповів Володько.— Мені цікава.
— Але вона виходить заміж.
—Так.
Ольга поважно, байдуже дивилася перед собою. Потім повільно казала:
— «Не всі тії та сади цвітуть, що весною розцвітаються...» Чи не правда? А вам гріх, що ви її зводите...
— Тяжко вам це пояснити,— сказав Володько. Дивився вбік. Виминав її погляду.— Ви самі казали колись, що треба любити.
— Певно. Але любити вільну...
— Люблю те, що можу... Люблю не для втіхи. Люблю, бо бачу в ній те, за чим тужив... Але життя життям. Можете казати, що це гріх. Бог цього напевно не скаже.
— Ну... Можливо. Ми цього не знаємо... Це дійсно Божа річ: любов, кохання, щастя, нещастя... Життя і смерть... Все йде, минає... Приходить щось нове. Але жити треба відважно. Навіть перед смертю.
Потім прийшов обід. Володько залишився обідати. За обідом пан Гліб оповідав за інспекторську візитацію школи. Мав добрий настрій, через те оповідав зі сміхом...
— Дивний народ. Насильно пруться, щоб їх любити,— сказала між іншим Галя. Вона говорить по-московськи. Питання ці її не цікавлять. Вона зайнята зовсім іншим. Саша має намір від'їхати, й це її хвилює.
Обід тягнеться довго. По обіді Володько йде в село. Була гарна погода. У читальні почали збиратись учасники вистави. Прийшли всі. Настрій трохи натягнутий, але нічого. Проба пройшла добре. Після проби вирішили остаточно день вистави. Далі тягнути не можна. На цьому особливо настоював Володько. Вистава в наступну неділю.
Вечором у дібрі на подвір'ї Юхима заграли музики. Парубки та дівчата пішли туди. Володько пішов також. Мав добрий настрій, без огляду на вчорашній вечір. Всі дівчата дивились на нього з незатаєною цікавістю. Мабуть, ціле село знає, що сталося вчора в читальні.
Наталки на музиках не було. Не було також Ганки. Володько перетанцював кілька разів з тією самою Віркою, що вчора ввечері покликала його біля Григоркової брами. Це маленька, гарна, чорна, мов циганка, дівчина, їй, видно, подобається, що Володько з нею танцює. Вона оповідає йому, що казала їй Ганка.
— Казала, що дуже вас любить. Знаєте? А ще казала, що Наталці не подарує. Дурна, кажу їй. Що вона винна. Ні?
Музики грають польку. Пари швидко крутяться. Тут майже всі видатніші хлопці. Йон також тут. Він ходить, піднявши голову. Так само й танцює. Здається, і тут він сердитий. Сердито крутить дівчиною й міцно притупує великими, вичищеними чобітьми. «Комуніст»,— думає Володько. Після танцю біля Йона гуртується кілька хлопців. Вони тримають себе зухвало. Мають в собі щось Йонівське. Вони відрізняються від решти хлопців, хоч, крім Володька, ніхто того не помічає.
У відчиненому вікні хати стоїть невелика нафтова лампа. Вона кидає дещо світла на подвір'я, де крутяться танцюристи. Збита, густа маса молоді без перерви ворушиться. Сміх, вигуки, миготять і зникають у темноті обличчя, бовкає великий бубон і все заглушує.
Кіндрат вже встиг випити. Він мне під ясенком якусь дівку, а біля нього стоїть Роман. Де він тут взявся?
— Оксано.
— Мовчи. Чого кричиш, ніби тебе ріжуть! — каже Роман. Він також п'яний.
Володько побачив Мокрину й підступив до неї.
— Хочу з вами поговорити,— сказав він. Відійшли набік.
— Де Наталка? — питає Володько.
— А хресто-святий, не знаю,— співчутливо відповідає Мокрина.— Вона ж була в читальні?
— Була. Куди пішла — не знаю. Не можете її викликати?
— Сергію! — гукнула Мокрина. Підійшов Сергій.
— Побудь тут. Я скоро прийду,— сказала вона. Сергій не питав, куди й чого йде. Він тільки сказав:
—Добре.
— Підем,— сказала Мокрина. Володько пішов з нею. Мокрині подобається ця таємнича гра. Робить вона це поважно. Зрештою, вона любить Наталку, так само, як Сергій
Володька. Вона охоче їм поможе...
Йшли дорогою. Десь-не-десь вештаються люди.
— Добривечір!
— Дайбо здоровля!
Потім звернули на вигін до колод. Дійшли до річки. Хтось у темноті йде.
— Агов! Хто йде?
Володько стрибнув і одразу був біля Наталки. Це вона. Пізнав її по ході й по голосі. Вона його також пізнала.
— Йшли за тобою! Де провалилась? — грубувато казала Мокрина. Але в її голосі чулась велика приязнь.
Потім Мокрина пішла назад на музики, а Володько з Наталкою зістались. Темнота, безлюдця... Там у діброві бовкає бубон і гудуть труби. Потім хлопці заспівали пісню. Чути хрипкий голос Кіндрата. Він псує ту гарну, буйну пісню. «Ой, на горі вітер віє... Та жито половіє... А козак дівчину та вірненько любить, а зайнять не посміє...»
Володько веде Наталку трохи далі від стежки. На вигін лягла роса. Від річки тягне вогкістю. За річкою вільшина зливається з горою, гора з садом Рони. Все те чорне. Видається, що там чорна безвість і в неї, не дивлячись на ніщо, йдуть ці двоє людей.
Наталка оповідає, що сталося.
— Нічого не сталося. Почали мама. Куди ти все ходиш? А куди я ходжу? Ти-но мені дивись, І почали сваритись. Потім прийшов тато. Спочатку нічого, а по часі кажуть: не смій з ним ходити! Інакше буде зле. А я не видержала. Я не ваша худоба й ви не маєте права мене продавати. Ну, й після цього пішло. Ет... Я зроблю, як хочу... — закінчила Наталка.
Володько уважно її слухає. Потім мовчки горне її до себе. Серце його стискається. Знаходить її уста. Вони теплі й вогкі. Чує її пружні дівочі груди. Під рукою вигинається тонкий стан. У голові туманіє.
— Мила моя! — шепче пристрасно.— Ти!
Вона мовчки горнеться до нього, а серце швидко б'ється в грудях. У Ронівському саду голосно затьохкав соловей. З другого боку села чути пісню. Але це вже не та пісня, й співають її на горі біля Демида.
Володько пізно вертався додому. Нічого не умовився з Наталкою. Нічого не сказав їй, а вона йому. Не хотіли говорити про те, що буде. Жили тим, що є. Воно таке коротке. Він тільки зайшов до криниці й сьорбнув кілька разів чистої, холодної води. Був майже п'яний, і це трохи освіжило його.
До вистави все-таки не дійшло. Повітове староство не дало дозволу. Це сталося в останній момент. Все було готове. Розліплені плакати — у Тилявці, на Угорську, в Жолобках, Башківцях і Людвищах. Готова сцена. Готові перуки. Готові ролі. У суботу вечором ще була надія, але приїхав Сергій і привіз відмову.
Під читальнею ще більше людей, ніж звичайно. У читальні також повно. Вісткою, що її привіз Сергій, всі були приголомшені, але найбільше пан Рона. Він був так переконаний, що дозвіл буде. Володько встав і сказав кілька слів.
— Товариші,— сказав він.— Не сумуйте й не падайте духом. Це тільки початки!
Можливо, що його й не всі зрозуміли. Потім він сказав кілька слів до людей під читальнею. Говорив через відчинене вікно.
— Прошу уваги! Вистави не буде. Повітове староство не дало нам дозволу!
Надворі зчинився гамір, але Володько його не слухав. До слова прийшов Рона.
— Так, панове! — казав він.— Тимчасом до побачення... У Другу неділю влаштуєм шаховий турнір. Будемо змагатись без дозволу. А тепер підем.
Відходячи він ще звернувся до Володька.
— Перекажіть вашому братові, що я продаю землю. Він був у мене, але я ще тоді не знав... Продаю. Передайте це. Хай прийде записатись...
Він подав руку й мовчки вийшов. За ним виходили інші — хлопці й дівчата. При цьому кпилися з себе самих. Настрій не був пригноблений. Навпаки. Кіндрат, мабуть, пригадав собі минулорічні вибори й затягнув хрипливим голосом «Ще не вмерла»... Йому дехто підтягнув. Впало кілька непристойних вигуків, але Володько втихомирив.
— Спокій! Без істерики!
Він залишився останнім. Мав намір відійти за Наталкою. Вона там напевне десь його зачекає. Але до нього прив'язався Йон. Був він, як звичайно, напханий сердитими словами і всі хотів одразу висипати перед Володьком.
— А що? Не казав тобі? Бачиш!.. Треба іншого...
— Ну, що? — сердито питав Володько. Це вже йому докучило.
— Організації... Опертися на силу. Кажу тобі: не сиди тут. Йди туди. Займай там місце. Ми тут будемо готовити. Що до чого, і ми матимем опору. Не розумію, чого ти ждеш...
Володько мовчав. Дивився перед себе в темноту. Йон говорив далі.
— Тут вже є велика організація. Ми мусимо включитися до неї... Невідмовно мусимо. Ти все: «Просвіта», «Просвіта»...
«Просвіта» не поможе. «Просвіту» можна придушити за один день, а тут треба...
Він все говорив і говорив. Говорив пристрасно й сердито. В його словах безліч ненависті. Володько мовчав, слухав нічого не перечив. Здебільша він годився з Йоном. В його вухах тільки звучали слова, сказані колись Глібом. Не міг переказати їх Йонові. Той ще не розумів Москви і не-Москви. Його чуття було ще чисто земляне. Його брат був десь там бригадиром, писав гарні листи, багато обіцяв, прислав навіть світлину. Це Йон розумів. Все решта в нього — «петлюрівство» й «сентименти» — слова, заучені на партійних сходинах у Крем'янці.
— Все це сам знаю, Йоне! — накінець казав Володько.— Тільки воно не таке просте, як ти думаєш...
Йон на це сердито сплюнув. Він покинув Володька й пішов. Обіцяв, що буде сам організувати хлопців. Тоді побачить, хто переможе.
Події останніх тижнів поважно вплинули на Володька. Мусив думати. Враження від книжки. Наталка. Ранка. Йон із своєю сердитою мовою. Заборонена вистава. Стільки вложено праці, напруження, надій. Це змушує думати про будучність. Що буде далі? Дні летять, роки йдуть. Він сам, ніби в повітрі. Так. Він жив своїм великим коханням, але життя робить удар за ударом і змушує дивитись на світ тверезими очима. Необхідно відважитись і зробити якийсь рішучий крок.
Переказав батькові слова пана Рони. Старого це поважно затурбувало.
— Як то? Коли продаватиме? Вже тепер?
— Казав записуватись...
— Ну, добре... Але ж... Якраз такий час. Як ми йому скажемо? Може, ти підеш до Дерманя? Я не можу. Хто буде коло мулярки?
Матвій хвилинку подумав і сказав ще рішучіше.
— Піди. Це треба. Я тимчасом сам зайду до Рони. Василеві земля потрібна.
Потім Володько сказав батькові про заборонену виставу. Це його менше торкнуло.
— Ти-но пильнуй більше землі. Це главне,— сказав він.
— А-а! Главне. Я вам вже не раз казав, що главне. Як впильнуємо, коли нам її вирвуть. З рук рвуть.
— Думаєш, поможе вистава!
— Поможе собі свідомий народ.
— Йди, йди, йди! Не говори! Зараз йди! Сьогодні збирайся та йди! Якраз неділя... І скоро вертайся, бо всюди повно праці.
Одночасно сказав Насті:
— Зготуй йому що на дорогу. Скоро!
При цьому він, видно, хвилювався. Йому здавалось, що земля може втікти й Василь не піймає її. Треба робити скоро. Не можна гаяти ні одної хвилини. Володько знає, що в такі моменти перечити старому небезпечно. Одразу почав збиратися в дорогу.
Збори невеликі. Документ, вузлик харчів і готово. Перед ним п'ятдесят кілометрів дороги, але знає її дуже добре. Навіть приємно ще раз пройти тими лісами, пісками... Пригадати старі стежки. Вийшов з дому бадьорий і пішов навпростець через Угорщину. Шкодував тільки, що не міг ще побачити Наталки. Хлопці будуть також без нього. Там ще стільки роботи. Все треба розбирати й приводити до порядку. «От будуть лаятись,— думав він.— От наберуться огню...»
Матвій одразу пішов до пана Рони. Той ще спав. Не хотів чекати даремно. Пішов оглянути поле. Вже не раз бачив його, але його очі хотіли бачити ще. Вийшов алеєю з саду й зупинився. Перед ним не поле, а ласкава долоня. Сонце освічує її, і Божі дари хвилюють сюди й туди, як морська вода. Старий зняв шапку. Вітер поворушив його сивим, рідким волоссям. Очі його прояснилися. Він вже бачив свого улюбленого Василя, що йде тим широким полем, оре його і сіє. Отам може поставити хату. То добре місце. На город там також добре. Трохи до води далеко, але потім, з часом можна отам нижче дістати воду... Глибоко тут вода, але дістати можна... Тимчасом буде возити воду з долини.
Любить він того Василя. Бачить у ньому самого себе. Стратив свого, але зостався братів. Його діти не такі. Розходяться, куди можуть. Не чують так землю, як він сам. Він би міг її цілувати. Обняти старими руками й цілувати. Оцю саму, що топче ногами, що наступає кожний день. Шкода, шкода! Ах! Так роки втікли. Ще хотів би змагатись. Ті діти... Що вони? Не зовсім довіряє їх силі. Якісь такі все перечулені, панькуваті... А з панськими руками до діла не підступай. Діло робить мозоль, твердість...
Пішов у напрямку долини. Там, здається, суглинок. Коли б отак викроїти його... Ну, але не біда. Погноїти — родитиме. Тут земля — земля. Пригадав старий Володькові слова: «З рук вирвуть». Які дикі слова. Людині вирвуть з рук власний шматок хліба, а її випхнуть... Куди? І не спитають, куди. Йди, куди хоч — у воду, у далекий світ, вішайся на банти...
Але... Тут старий зупинився і випростався. Подивіться! Він ще все-таки великий. Він ще має силу. Він вже постарів, так... Одначе навкруги нього ростуть пасинки — сини й дочки з його крові й кості, що вийшли з цієї землі, на якій стоїть він, його дід і прадід. Це, мабуть, і є закон! Той найбільший, найсильніший, що його сам Бог десницею благословив. Але треба, думає старий, сили... О, треба, треба! Бо, хоч сила без закону мала річ, то сам закон без сили — нічого... Так воно є...
Потім старий пішов до пана Рони. Той вже встав.
— Здєсь какой-то мужік прішол,— доложив Марко.
— Кто там? — гукнув з кімнати пан Рона, але Матвій вже протискався незграбно у вузькі двері.
— Це я,— сказав він.— Добре утро!..
— А-а-а! Дядько Матвій! Здрастуйте! — казав пан Рона, зав'язуючи краватку.— Що скажете?
— Чув, знаєте,— казав повільно Матвій,— що продаєте землю.
— Продаю.
— От я й прийшов... У мене, знаєте, племінник Василь, син мого брата. Так він ото хоче...
Пан Рона зав'язав краватку й обернувся до Матвія.
— Я вчора казав Володькові про це. Добре, що ви прийшли. Зробимо діло. Землю продам. Не вмію на ній робити... Матвій затупцяв.
— То знаєте... Що кому... Воно так. Хочу, значить, довідатись ціну.
— Триста рублів. Золотом,— коротко сказав пан Рона.— Ні, ні, ні! — казав далі пан Рона, хоч Матвій йому нічого не перечив.— Ніяких інших грошей не прийму. Тільки золото.
Матвій згоджувавсь:
— Золото так золото. Землі за марки не купиш. А от що триста рублів... Воно...
— Дорого? — перебив пан Рона.— Не дорого. Остання земля. Дякуйте, що продаю. Не продав би вам — прийшли б інші й забрали б...
Матвій це сам знає. Перечити тут зайве, а до того ціна можлива. Сам колись дорожче платив.
— Ну,— проговорив він.— Я нічого. Будем брати. А за гроші не бійтесь...
Згодились. Хай тільки приходить Василь і відкроює, скільки потрібно. Матвій вдоволений. Вийшов від пана Рони осяйний і щасливий. Все-таки ще вирвав шматок землі з нероботящих рук і передав у роботящі. Це йому не первина. Вирвав її на своєму життю досить, але не за дурно. Своїм потом, працею й золотом... Не хотів би інакше. Хотів, щоб було то його за всіма правилами...
А Володько все йшов і йшов. Цілий день. Через ліс — просто так, як бачать очі. Часом тільки виходив на дорогу. Дорога піщана, копка. Пісок розігрівся сонцем і пече в ноги.
Самота викликає безліч думок. Пригадуються минулі роки. От тут не раз ішов, отам спочивав. Знає, коли і як то було. Пригадує виразно той настрій приємно-меланхолійний, бо йшов переважно восени, коли спадало листя та шелестіло під ногами. Завжди з радістю йшов туди, на північ. Там все-таки якось інакше... Завжди це виразно відчував.
Трохи інакше і тепер. Весна, все зелене, співають птахи. В сосновому борі сильний запах живиці. Сам вже не той — майже мужчина з довгими ногами й міцними м'язами. За собою лишив село, а там його любов. Ось вийде вона сьогодні в село й ніде його не побачить. А вечором також даремно чекатиме.
Так воно тепер. І багато воно тепер змінилося. Навіть дерева, здається, не ті... І небо... Не так промовляє до тебе, інакше дивиться, не ті думки викликає. Аж дивно, яке то було тихе життя. І верби, і біла хатка, і лагідний захід сонця... Зорі з неба лагідно дивились. Де те все ділось тепер? Нічого нема. В очах все ще розбурхані хлопці, спів учорашнього вечора, сердитий Йон. З його уст вискакують слова, мов жарини. Кожне болить і пече. Знов ті різні уряди. І ті також сердиті. По всіх містах при бюрках люди, й ні одного лагідного обличчя.
Чим далі йшов Володько, тим більше пробирала втома. Перш усього ноги. Вже від Зеленого Дуба почали поболювати. Коли вийшов за Мости, боліли зовсім. Але йшов. Сонце ховається, а спереду шмат дороги.
Поки вибрався з лісу, настала темнота. Повіяло рідним вітром. Все-таки це багато значить. Тут воно не так. Ось і дерманські поля. За цей час, що їх не бачив, вони ще більше промовляють до душі. Йшов, трохи похитувавсь, але знайомі, дорогі місця надавали сили й бадьорості. Підходив до того місця, де народився на світ. Глибока ніч. За кілька годин буде ранок. Все навкруги спить міцним сном. Ішов стежкою «від Могили» через поля до Запорізьких городів. Оточені високим живоплотом, сади стоять непорушне в темноті, мов чорні, фантастичні замки. Стежка хвиляста, втоптана. По ній не раз колись бігли його малі, дитячі ноги. По ній не раз ступали ноги його рідної матері, дитячі, коли ще його зовсім не було на цім світі. По ній ходили його діди й прадіди... Навкруги старі, вироблені, сполосовані на вузькі нивки, поля. Межі біжать, мов дві колії дороги, одна коло другої, і там зараз на пригорку зливаються. Тісно тут тим полям. Вузькі, тонкі, мов черви, сповзлись під самі городи й, здається, домагаються, щоб їх визволити з цієї тісноти. Виразно чути їх пригнічену мову, їх тяжкий, безупинний стогін.
Зате сади чудові, розлогі, обсаджені від західних вітрів живим розрослим плотом. Непроглядно густо сплелось грабове, липове, ясенове пруття й творить високий зелений мур. Отам на
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77