Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
каже несміло хлопець. Жінка не спала. Ксмзді дзеленьчать і падають на дитиву... Втома брала її і завазала у сон.
— Що тобі, сину? —- підняла аоволі розчухрану голову.
— Ваша дівтана... Ми були... Ні. Вона згубила ось три копійки. Я знайшов... Ось візьміть їх...— І Володько швидко, вткнув жінці монету, ніби вона гаряча була, а сам побіг.
Він побіг до батька. Той виходив з садка і, розмахуючи руками, пояснював галичанинові:
— У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все добірна. Ми не садимо усякого сміття. А рядків таких поки п'ять. Несила, знаєте, усе нараз. Вісім різних сортів... Все колись на продаж піде. Цього року на Спаса своя «хрукта» буде. А там он за свининцем школку завів. Тут місце на будучу хату. Тим часом баба тут усякого зілляччя — рожі, пова, сяке-таке натицяла. Я того не одобряю, але що ж... Вона, бачте, квітку любить. Цієї весни знов вісім дичок защіпив. Росте у нас то... Добре росте. А по наших запустах,— ото вийдеш з мотикою, не полінуйся, копни і дичку на втіху маєш... А люблю я це діло. Господарку люблю, аби на чому. Це вже на третьому місці гніжджуся...
— Ая, ая,— похитував головою галичанин.— Садочок маєте файний. Файний... І я сі також був посадив, та...—- і махнув рукою.
— Матвііію! А клич там людей!
Це Настя з порога гукає. Матвій збільшує кроки. Він знає, нащо кликати. Коло копанки хтось хлюпається. Там дівчинка втікачів щось пере.
— Володьку! Кликни дівчинку. Ходіть з нами, дещо гарячого сьорбнем, — каже Матвій.— Тітко! Ходіть до хати...
— Еее, людоньки! Не можу з дітинов... А саму не лишу. Комарі так тнуть.
Настя меншу мисочку витирає, наливає повну юшки. Коли прибіг Володько, вона каже:
— Віднеси це тітці, дитино... Не розхлюпай. Він узяв. Ступав уважно й обережно. Миску держить обома руками за вінця. У руки пече. Приніс і поставив на землі.
Після побіг по хліб і ложку.
— О, кохана дитинонько! Ох, єк тобі дєкую... Та й мамці і таткові най Бог здоровєчко пішле... Горячого давно не ілам. Дві неділі в дорозі. Дай тобі Боже щастє й здоровлє. Параню!
Параню! Ходи, дитино, зі мнов їсти... Сама стільки не подужаю..,— кликнула вона на свою дівчину.
Та присіла і обидві почали їсти. Газда їв у хаті з Матвієвою родиною. Хведот їсть на голу окремо. Володько не має де сісти за столом, тому їсть перед столом стоячи. На комінку світиться невеличка; третій номер, лампочка без гакла. На пінах ледь помітні балухаті тіні.
Сувора, невблаганна ніч навалилася на цілий мир. Земля вгрузла у її чорну глибінь. Заснули люди, звірі, рослини. Тиша сторожка, мов птах, таємно й підступно ховала останні хвилини «спокою», бо коли б хто, припавши вухом до землі, міг почути її тремтіння, ніби там десь хтось тяжкий і неухильний твердо ступав над народами й державами.
Сплять на хуторі Матвія. І тільки перша зірниця розлила пожежу над Жолобецьким лісом, а за городом запідпідьомкали перепілки, втікачі почали рухатись зі сну. Газда ладнав свою «фіру», газдиня вкладала дітей, щоб могли, їдучи, спати.
І коли Володько встав, двір був порожній. Лиш у тому місці, де стояли коні, парував ще свіжий гній.
— Куди вони поїхали, тату?
— Хто знає. «У глуб» десь...
Голос Матвія непевний. Він ввесь у обіймах якогось внутрішнього неспокою. Часто, вийшовши ранком, він грізно подивлявся туди, де сонце заходить.
Шляхом їдуть і ідуть «фіри». Люди у солом'яних капелюхах привітливо і щиро здоровлять: «Слава Йсу Христу». Матвій спочатку не знав, як відповідати.— «Дай Боже і вам здоров'я», казав. Після навчився.— «Навіки Слава!» — промовляв.
По селі гострий наказ прийшов: вся молодь «до окопів». Кожна родина мусить дати одного робітника. Мають їхати закріпляти границю. Там десь коло Радзивилова треба вкопати в землю кількамільйонову руску армію.
Шарварок великий по селі. Жнива на носі. Хліб поріс, мов очерет. Бракує робочих рук, а тут і тих, що є, відривають.
Матвій шле Василя. Настя велику торбу харчів «рихтує». Пече коржі, різники сала в капустяне листя загортає.
На вулиці чекають підводи. Велика юрба дівок і парубків-підлітків пішки вибирається за село. Жарти, сміх, дотепи. Молодь весело вирушає з села.
Від Василя знов прийшла чутка. «Жив і здоров», як і завжди, тільки ще з більшим підкресленням просить посилки. Просить сухарів, «бо їсти зовсім не імєєм чево».
Одарка напекла для нього мазурків з петльованої нулівки на маслі та яйцях... Зі сльозами на очах віддавала Єлисеєві пакуночок. Той іде на пошту... Але чи «получить» він все? Хто те знає. То ж у тій Германії, кажуть, брукву сушену на потеруху труть і з того хліб печуть. Як же «вони» «йому» такі мазурки пропустять.
Наступили жнива. Пашня поросла вище голови, а зерно, якого навіть старі люди від прадавна не пам'ятають. Жито буйне, як ліс. Колосся — п'ядінь ціла. Пшениця лягла від тягару. Овес аж дзвонить. Навіть молоденький Матвіїв садочок наївно вродив і нелітні яблуньки дали плоди зовсім подібні на всякі інші — плоди раннього юнацтва.
Матвій брав цього літа над міру. Поле, мов лютий пан, скувало кайданами по руках і ногах своїх рабів. І тільки сонце здійметься, тільки роса дозволить класти покіс — родина вся, нлече в плече, при праці.
— Шляхом все «фіри» йдуть.
— Людоньки, людоньки! Нащо ви все тото робите? Ой, пустять його козаки з димом, ой, пустять.
— Ну, хай пустять, а на полі не сміє клякнути. Умер би чоловік, дивлячись, що такий хліб на полі гине...
Не вірив Матвій, щоб «наші» отак себе осоромили, щоб край цей чудесний мадярві на поталу дали. Він вже думу привабливу пестив, що надходить нарешті час, коли можна буде зняти з плеч своїх тягарі боргів, бути чистим, свобідним з своїм куснем хліба у своїй хаті.
Часом у неділю збирав бабню на нараду. Збирав усю ту «погань», якої колись «терпіти не міг», і розгортав перед ними плани. Мовляв, зародило, ціна кругла на пашню пішла, сипнемо пудами зерна і заплатимо готівкою — на ось, мовляв, на стіл купу тисячок, зібраних нами на наших ланах.
Бабам та рада «по нутру». Їх гордість господинь досягла найвищого місця. Чоловіків нема... Дарма! Вся честь на них ляже. Ті «кров лили», а ці землю тисячками сплачували, до пуття привели. Це можна буде ціле життя чоловікам «у вічі цвіркати».
По двох неділях вернувся від окопів басиль. Чорний, з опаленою на носі шкірою, що лущилась, з довгим вилинялим волоссям. Володько розпитує його, як там йому поводилось, але Василь оповідає неохоче.
— От другий раз сам підеш і побачиш. Як накормлять тебе чаєм з цегляним хлібом,— не бійсь, не захочеш танцювати.
Спали у нашвидку збудованих будах. Працювали ввесь час у лісі. Заробив чотирнадцять рублів, але додому тільки половину приніс. Все на харчі пішло, бо «казьонного» мало.
Дома озимина вже зібрана. Треба набивати грабки під ячмінь та овес. По полях їздять інженерні щось міряють. Кажуть, і тут будуть копати окопи.
Шлях став дуже гамірним. День і ніч зо сходу і заходу їхали підводи. З заходу «галиціяни», зо сходу київці, подільці. Цих гнали «до окопів» на цілі місяці. З'явилися якісь чужі жовті, косоокі люди. Привезли юрби китайців, татарів, киргизів. Все це дешева, слухняна, невибаглива робоча сила. На сотні кілометрів у ширину розгорнулася праця — закріплення запілля. Здовж Ікви рили глибоченні викопи, клали дерев'яні дороги, робили мости.
По дорогах, по селах, на полях і лісах безконечні біженецькі табори. Звідки вони? Де тих людей стільки набралося? Сірі, понурі, заклопотані, перелякані. Небо захмарилось, розпочалася сльота, дороги розбилися. Над лісами дим здіймається. Під кожною деревиною, ніби комахи, метушаться змоклі люди. По полях блукає худоба. Расові, виплекані дбайливо господинею, корови падали серед дороги і ніякі скарги, благання і плачі не в силі були звести їх на ноги.
Все посувалося далі на схід. А зо сходу знов хвиля за хвилею котяться навали людей. Безконечні потяги везли «гарматне м'ясо». Дорогами сотні верстов гнали отари сірих степових волів «на порції». Прищулені «солдатіки-нєхлюдкі» у подертих шинелях день по день підганяють худобу, пасуть, де попало, на селянських полях.
А фронт все ближче підсувався до границь велетенської імперії. У запіллю безлад і сутужна праця. Чути впертий спротив, напруження, але все-таки гнулася, трощилась лінія фронту і якась неймовірна сила своєю дужою долонею свавільно відгортала багатомільйонну армію з її володінь.
І дивувалися люди тій потусторонній силі. Хто там? Яка Божа кара? Що вони, зі сталі куті, безсмертні? Як виглядає той могутній борець, що гне карк непереможному велетневі?
Ох, як гостро, кантато ставали перед Володьком ці питання. Хведот. Що йому? Він приймає усі події — дні, ночі, години — просто, безпосередньо, без впливу власної на це волі і без спротиву. Але Володько... Цей виходить на поле, зжате житнисько, що на ньому засівалося висипане зерно (батько не вправився вчасно ззяблювати), дивитися з пригірка на шлях, всіяний возами, худобою, людьми, і дума його, мов молодий орел, знімається над усім — високо, високо, щоб звідтіль з недосяжної головокружної висоти обняти страшну, небувалу дію, що відограється на його очах. І він не нарікає на час. Ні. Навпаки. Йому здається, що тільки йому судилося бачити драму, якої відгуки лунатимуть у майбутньому цілі віки, тисячоліття. Йому здається також, що всі ті люди там на шляху, там на двірцях, там на залізницях і нарешті, там — на грані життя і смерті, де впадають» брати, батьки,— що всі вони навмисне створені для нього, для його цікавості, для його ненаситнього бажання великих переживань.
Він ніколи не чує себе малим, сільським хлопчиною у подертих штанцятах. Ні. Ні. Хто б так подумав, жорстоко помилився б. Він чує себе володарем цього всього.
Гур! Гур-гур! Земля на сотні кілометрів тремтить від говору сталевих потвор. Ці згуки, мов музика, лоскочуть його неусвідомлене ядро душі.
І мало було «оцього навкруги». Це до огиди мало. «Руская победоносная армія», перед якою ще недавно схиляв у пошані чоло, стала так знайомою, сірою і навіть не «грандіозною», як стара обридла кімната. Хотілося пізнати далі туди «за фронт». Хто там? Уявляв собі «тамтих» вояків, старшин. Уявляв собі їх одяги, їх обличчя. Хотів знати, чи і вони вміють так само думати, бути такими великими й блискучими «офіцерами» з такими чортячо-гордими виразами, як «наші». Бачив речі тих вояків і кожну з них оглядав, як надзвичайну дивовижу. «Не така, як у наших». Може, ліпша, а може, гірша. Спочатку була безперечно гірша. «Наша» ліпша. Після вкрався сумнів. І разом з тим сумнівом зменшилась сила, велич, вартість «свого».
Бачив полоненого. Це вбога, чорна, вихоплена з огню на цей бік, людська комердяка. Дивився на неї без страху, без співчуття — з погордою. Не було на ній ні порядної «шинелі», ні чобіт. Черевики з обмотками, якась каптурка на голові.
Іноді хотів уявити собі тих у черевиках з обмотками, у смішних каптуриках людей при зброї, як вони ходять у себе, як говорять, їздять автами.
О, тоді вони, напевно, не такі вбогі. Тоді вони, хто знає... Може, вони тоді також вояки, що потраплять стріляти і навіть «бити рускіх».
Ах, як цікаво, як неймовірно цікаво.
Знов «набор». Одного сіруватого ранку, коли небо нагадувало наолієний папір, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвія Стратон і Кузьма.
— Ну, дядьку Матвію... Вже і ми йдемо...
Матвій бачить, що шкоруплі жовтаві Стратонові уста тремтять. Очі його вогкі, прищуплені, і від них, мов проміння, розсипаються тоненькі пряски. Чоло насильно морщене глибокими зморшками, якось згори, бо брови вперто супляться і натискаються на ями-очниці.
— Все одно «помірать»,— витиснув скупі, відчаєні слова Кузьма — Раз чи два, тепер чи завтра... Все одно «помірать» прийдеться...
Цим Кузьма ніби підбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися. Найстрашніша смерть, але раз «все одно помірать», то чого і її клятущої боятися.
Меткій підняв незграбно ліву руку і положив шорстку долоню на чоло.
— Так тепер зовсім сам буду...— сказав він.
— Ах! Скільки людей...— кинув Стратон, хоча він добре розумів, що значить «сам». Розумів, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто і неухильно повзе з далекого заходу, вириває з землі господарів. Ось ті руки, заковзані чепігою, косою, ціпилном, які вже форму особливу мають, які оковані якоюсь особливою крицею, ці руки мають, може, назавжди, відорватись від своїх речей і брати «вінтовку». Як незграбно лежатиме вона у тих руках. Як незручно візьме такий Стратон «ту западенну люшню», цупко затисне в п'ястуки, прилипне животом, мов дітвак чи п'яниця до землі, приплющивши ліве з прясками око. Він сам здивується що та «проклята люшня» — раз, другий, третій і бахне. Його налякає смертельно розквоктаний «знаряд», який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним заскавічать, «дум-дум», зацьвьогають, як по шнурі, скорострільні кульки. І тоді забуде він — не зовсім, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влізе в уста матюк.
«Котьолок» відучить від окремого «свого». Страх перед смертю наїжить його зовнішність і його уста, очі, зморшки чола стратять лагідність, скриту доброту... І тоді не стане Стратона Булія, а лишиться «москаль».
Матвій лишається на хуторах «сам». Сам з тих, що йшли колись з ним в одній лаві завойовників землі. Лишається ще, правда, Тить Коган, Тарас Здоров. Лишається, мов обтятий від пасинків стовбур, Хома Ет-тоє. Бо другий син його — «моя кров», ет-тоє, якому хотів майстерство в руки дати і вчив «на коваля», також «пішов. Забрали його в кінноту.
Черга за молодесенькими «хлюстами», яким ще «молоко на губах не обсохло», Матвієвим Василем та Стратоновим Максимом. Це «один рік». Нестор Ониськів пішов і невідомо, що з ним. Два місяці перед відходом «на якусь повітру» оженився, дівці світ зав'язав, живота їй лишив, а сам пішов.
Більше нема кого брати. Навіть білобілетчик безребрий Микола Гнидка, і той потерпав. Не лишать і його, в обоз запруть і скажуть картоплю оббирати.
Так, так... Матвій попрощався зі Стратоном та Кузьмою. Прощався «раз-другий-третій», щоб забули взаємно все зло, яке один одному міг коли вчинити. Провів їх полями, оглянули «може, востаннє» свої володіння, говорили про Бога, про його незмінну волю. Раз їм суджено так, значить, так і буде, бо ніхто не в силі змінити «волі Його».
Їм здавалося, що бачать це все дійсно останній раз. Раз ідуть на війну... Раз там з гармат, з кулеметів човпуть людей, раз там газами душать... Боже, хто вернеться звідтам? Дивно... Йдеш і знаєш: там тебе вб'ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але «все одно, раз мати родила, раз і помирать»...
Так міркували дядьки, прощаючись з Матвієм, з полями, з родинами...
III
Наближався час школи. Чи буде вона в цьому році? Володько по довшому часі порішив відвідати учительку. Прийшов. Зійшов на ганок, застукав. Тихо. Ніхто не відповідає. Застукав ще. Після ще й ще, але в школі пустка.
Пішов до сторожа.
— Еее, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.
Це зовсім Володькові не до вподоби. Значить, цілу зиму дома, І Ганки не буде бачити. І так не бачив її ціле літо. Раз один у церкві помітив, але не дивився на неї. Здавалося, що всі люди звернуть на нього увагу, коли б дивився. Зрештою, він майже забув її. Вона зв'язана в'нього зі школою. От сидів собі на лавиці другої групи і не раз, коли не було що робити, оглядав клас. Цікаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх. Здебільша безвиразні, бліді й очі нецікаві. Тільки одно зупиняло увагу — Ганчине. Ті «шельми» очі. Ті очі такі рухливі і такі блискучі. Хочеться на них дивитися. Чоло цікаве і ніс розумний. Навіть ластовиннячко не шкодило йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась більше притяглива.
Але це тільки в школі. Коли вийшов з неї, коли пішов у поле, зжився з працею... Де там згадувати Ганку. І тільки натяк на школу, тільки місяць серпень доходив досередини, мимохітно згадалася Ганка. Ах, як би хотів знов зустріти її, вийти в поле за ліс туди, на те місце, де колись сидів на пеньочку і дивився на озеро. Приємно було тоді. Відчував соковите життя, відчував весну.
Вертаючись зі школи, Володько помітив в долині великий рух. З західного боку з гори поволі тягнувся обоз. Ні, то вже не «галіціяни». То справжній обоз — москалі.
По селі піднявся гамір. В скорім часі кожне подвір'я мало гостей. Обоз розташувався «по хатах». У школі зупинився штаб. На вивісці крейдою зазначено: штаб такого-то обозного дивізіону. Загицали по селі вершники. На долині зупинилися кухні та санітарні вози.
Володько дивився на все зацікавленими очима, а після квапився додому, щоб побачити, чи й «у нас є». А що, як нема? Володькові надзвичайно хотілося, щоб і до них заїхало кілька підвод. Нові веселі люди. Співи, гармонія, вояцький «суп» значно смачніший від своєї юшки, коли їсти його з «котьолка» широкою вояцькою ложкою.
На жаль, «до нас» обоз не доїхав. На дерманських хуторах не було жодної підводи. Тому, коли настав вечір, Володько, Хведот і ціла армія їм подібних подалися у село на вигін. Там гамору, мов на ярмарку. Саме діставали «москалі ужін». Зі всіх боків села йшли в долину з відрами по «суп і порцію» волов'ячого м'яса. Коло кухні велетенські балії «порцій», нанизаних на маленькі дерев'яні патички. Кожний вояк дістає у своє відро кілька черпаків юшки, ложку масткої гречаної каші і порцію яловичини.
Деякі діставали просто «в котелок» і зараз сідали на землі й їли. Здебільшого не доїдали.
— Ей, малиші! Кто желает єсть суп?..
«Малиші» не голодні, але хто відмовиться від таких ласощів, як «московський суп». Кожний бажає поласувати. Тоді вояк брав «котелок» і йшов ще раз до кухні. Там давали йому ще одну порцію, яку з насолодою нищили «малиші».
По вечері «водопій». Це також цікаве явище. Зі всіх дворів ведуть коней до криниці. Коло одної мало місця, тому вояків поділили на «райони». Кожний район має свою криницю. А там крик, матюки, вивіскування коней. В скорім часі коні так розгрузили землю, що до криниць не було доступу.
По водопої гульня. На широкому вигоні «круг». Перед кругом довгий стілець. На стільці з розтяжними «трьохрядками» гармоністи. Навколо муром сірі шинелі, товсті червоні пики з вишкіреними зубами.
Кирпатий «чорномазий» Ванька під розлогі звуки гармоній «трепака вибиває». Його ноги, рухи і ціле тіло стрибають, як у «чортика». Присідає, плеще долонями по халявах, після по щоках, по губах. Далі й далі — все нові і нові викрутаси. Кружляє дзигою на одній нозі, стає догори ногами і танцює на руках.
Воячня вдоволена, щаслива. Деякі присідають до землі зі сміху.
А коли скінчився «трепак», виступив оповідач. «За горами, за долами, за широкими морями, за дрімучими лісами, в славнім царстві-государстві жив-був славний цар-государ — Матвей по прозванню Беревдєй...» — рвучко з місця розпочав оповідач, збивши свою «фуражку» на потилицю. Над чолом копицею чуб, комір «гімнастьорки» розхристаний. Ліва рука в боку, правав, мов нагай, вимахується над головою.
Воячня замовкла мов камінь. Звучний голос оповідача дзвенить, як дзвін. Над усім небо чисте й зоряне. На заході догоряє велетенська пожежа. А вояк веде свою повість, як цар Матвей Берендей та задумав морську царівну красуню, володарку морів, океанів, зо всіма багатствами, скарбами, зо всіма підводними царствами й государствами собі за жінку здобути.
Підводна красуня косу має чистого золота, очі найкращі агати, тіло барви бурштину. Цілунок її пік, мов дотик розпаленого до червона заліза. Але ні один зо всіх найкращих лицарів, багатирів, козаків-отаманів не міг здобути її прихильності. Тільки грізний цар Берендєй, що правив усіма суходолами, усіма звірами земними, усіма горами підземними, взявся здобути її.
— Так,— сказав Берендєй.— Кров з носа, лусни, умри, а міць свою покажи! Моря й океани вилий на берег, у ріки підземні спусти всі води, а вилови «шельму» — красуню чарівну!
Ех, як гримнула війна. Суша і море звелися й вдарились. Звірі земні і морські чудовиська стялися у герці жахливої смерті. І побілив цар! Полонив свою бранку, відніс її у «хороми» з хрусталю і каміння дорогого і поклав на троні своїм півмертву...
«У труби тоді трубили, в дзвони тоді дзвонили, били гармати двадцять один раз! Пир тоді дав цар Берендєй усьому світові на славу — пир на весь мир! Вино рікою текло, страви заморські давали, музики грали хвалу славному-преславному великому царю й государю.І при тому я також був, мед, пиво пив, по губах текло, а в рот... так! У рот не попало. Да!..» — і рвучко труснувши головою, закінчив оповідач.
— Браво, Аніско! — гримнуло зо всіх боків,— Браво! Браво! От, сукин син! Про того... як його! Про султана! Про султана! — кричать з натовпу.— Давай, брат, про султана! Говори!
— Про султана, так про султана! — обтираючи чоло долонею і змінивши тон і мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-українською мішаниною. Останні слова розмазав повільною полтавською говіркою.
— Виходь сюди, козачня! — крикнув він.— Огню, стола! Клади огонь!
І десяток воячні кинулося класти багаття. Дрова вже були приготовані. Запалили сухий трусок і полум'я замаяло по вояцьких подобизнах.
З'явився стіл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг і без слова зайняли місця навколо столу. Одні стоять, інші сидять, ще інші, оперті черевом на стіл, напівлежать.
Тиша. Приходить вістун — проголошує:
— Славні козаки! Великий султан, володар турецький, грецький, македонський і єгипетський вислав до вас своїх послів з грамотою.
— Го-го-го! — зареготали козаки.— Давай його сюди! Приходять посли. Це у вивернутих шинелях вояки з позав'язуваними рушниками головами. Один з них бундючне розгортає довгий папір і згучним, глухим, повільним голосом проголошує:
— Я, великий султан турецький, грецький, македонський і єгипетський володар... такий-то й такий, намісник Аллаха і т. д.
Велетенський натовп завмер. Не чути ні одного згуку. Вояки, дівчата, діти — все заніміло з цікавості, все пнеться навшпиньки, щоб хоч одним оком глянути на небувалу комедію.
Серед великої тиші слова султанського післанця звучать натхнено й урочисто. Палає вогонь. Обличчя тих, що мають щастя стояти спереду, палають огненною барвою. У безвітряному просторі дим товстючим стовпом зводиться догори і там десь під зорями розводиться у бузово-сталевому склепінні.
Козаки вислухують грамоту і починають писати відповідь, натовп розсідається від реготу. З його середини уривно виривається: — Македонський дурень!
— Ха-ха-ха! — в один голос реве натовп.
—...Свиняче ухо!
— Xa-xa-xa! — rororo!..
— ...Кобилячий хвіст!..
— Xa-xa-xa!
— ...а нашого Бога блазень!..
— Xa-xa-xa!..
— ...числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, а день такий у нас, як і у вас — поцілуй ось куди нас!..
Тут уже дівки, молодиці, бородаті вояки присідають до землі, тримаються за животи і регочуть,— регочуть.
Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповідав про Берендея.
Володькові він видався чимсь надлюдським. Він пробився наперед, стоїть в дуже невигідному місці, бо зі всієї сили мусить опиратися напорові ззаду, від чого аж мліють і тремтять ноги, але все-таки він не пропустив ні одного слова, ні одної, здавалося, рисочки на обличчі оповідача.
Після рухнула загальна гульня під гармонію. Вояки хватають дівок, цупко тримають їх у дужих руках і викручують буревійну польку. Викрики, висвисти, дівочі вивиски лунають долиною.
Зійшов велетенський, надутий місяць і зупинився над вільхами двірського ставу. Палає багаття. До нього підкидають грубечі комердяки, сипляться снопами іскри, рухи гармонії вилітають з ворохобного натовпу на вільний простір і розкладаються по долині приманливою, пориваючою луною.
Пізно вночі вертався Володько з товаришами додому. По долині, по дорозі, не дивлячись на пізню добу, вешталися вояки. Де-не-де чути жіночі хіхи та ха-хи. Там десь на другому взгір'ю голосний дівочий регіт: «Ха-ха-хаааа!..» — аж покотилося.
Ніч ясна, холоднувата. З неба зриваються і падають у чорну землю зорі. На траві холодна роса. Хлопців пробирає, вони знизують плечима, швидко стрибають босими ногами по росі.
Перед ними мигають п'ятами гурточок дівчаток. Хлопці прискорили біг. Ті відчули, що їх хочуть нагнати, вивиснули, наподоблюючи великих дівок, і дрібно залопотіли підошвами по землі. Хлопці ще придали духу...
Біжать, вигукують, от-от наженуть. Ще мить, ще хвилька...
— Ай! Що ти. Я тобі дам! Як скажу мамі, то побачиш... Володько і собі розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, він увігнався у саму середину дівчаток і навіть одважився схопити одну за плечі.
Та різко, пронизливо вискнула і Володькові руки відсахнулися, ніби він схопив за щось гаряче... То була Ганка. Він виразно пізнав її, але не зупинився, не промовив ні одного слова, а якмога скорше вирвався наперед і побіг, мов дикий кінь. За ним побігли усі хутірські хлопчики і дівчатка.
Бігом, бігом вперед! Бігли на гору, повз школу, повз дякову хату, повз шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за селом перед своїм хутором. Хведот біг також за ним. Обидва засапалися, розігрілися. Хведот щось хотів говорити, але Володькові не до гутірки.
Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще ніколи в житті не бачив він кращого оповідача і кращої «комедії». Після танці і... і та сама Ганка... Чи помітила і вона його?
Мабуть, ні... Напевно, ні. Він так скажено біг.
Дещо неприємно вразили його слова одного сільського, свого-таки «москаля», що був ранений і прийшов «на поправку».
— Сукини сини! — казав він.— Кашожери мордаті! Хіба вони знають, що таке війна? От зібрав
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77