Улас Самчук. ВОЛИНЬ.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77
пояснював предмети, що знаходяться у класі, і всі му сіли за ним повторяти. На цій лекції наука на сьогодні скінчилася.
Слідуючого дня Хведотові вже не дуже хотілося йти до школи, але Володько його дуже просив:
— Ходи, ходи! Я їм дам! Ти знаєш, що я зроблю? Я їх як наб'ю добре!.. Знаєш? То вони більше не будуть чіплятися.
І Хведот погодився.
Увечері Настя зробила Володькові незвичний подарунок. Володько спочатку не міг навіть слова промовити від здивування. Вона пішла до Давида і за дві яйці купила цілого олівця. І такий гарний! Жовтий. І з гумкою, що стирає написане. Яка радість! Володько вже давно не мав цілого олівця. Має такий кусничок, що ледве в пальцях держиться. Який чудовий “карандаш”.
На другий день у класі Володько вийняв гордо свого нового олівця і почав писати на справжньому білому папері, що дістав також від мами. Це було ще до приходу учителя. Радіон, Євген і Омелян гасають, кричать, лазять по лавицях, але враз один з них помітив Володькового олівця.
— Карандаш! — кричить Радіон.— Хлопці! Дивіться! Дерман має цілого карандаша! Усі кинулись до Володька.
— Ага! — каже Євген.— Учора ми мали тебе бити, ти з нього прозивався. Тепер, як хоч, щоб ми тебе не били, мусиш кожному врізати по куснику карандаша!
Від такого нечуваного блюзнірства Володькові потемніло в очах. Карандаша? На кусники? Краще не знаю що. Він навіть он Хведотові шкодував кусник урізати, хоча той його так просив, а тепер ці ось хочуть?.. Нізащо! — Не дам! — викрикнув Володько.
— А! Бачите? Проклятий дерман! Він ходить до нашої школи, а карандаша не хоче дати. Биймо його!
На Володька накинулись усі три тилявчуки, він раптом зірвався на ноги і став проти них. Уста його тремтять, очі сердиті, брови насуплені.
— Бий! Бий! — кричать тилявчуки.
— Гетьте! — кричить і собі Володько.— Я вас не зачіпаю!
Чого хочете!
Хведот щось хотів помогти братові., але не знав як; зчинився гамір... І на це нарвався учитель.
А ето что? — різко запитав учитель. Хлопці розсипались.
— То, господін учітєль,— терендить Євген,— отой дерман б'ється.
— Так? То ти б'єшся? — накинувся учитель на Володька.
Володько від хвилювання не може одразу вимовити слова, але згодом витиснув:
— Неправда. Я їх не зачіпав. Вони хотіли відобрати мого карандаша.
— Да? — кричить учитель.— Ах, ви! Як ви смієте відбирати від нього його річ?
— А чого він б'ється? — жаліється Радіон.
— Бився ти? — питає учитель Володька.
— Ні. Я сидів отут і писав, а вони напали на мене. Учитель наказав бути тихо і якщо будуть далі битися — усіх поставить на коліна. Хлопчиська втихомирились і почався “урок”.
На цей раз писали. Учитель написав на класній дошці ряд паличок і сказав, щоб кожний заповнив свою дощину такими паличками з обох боків. І сам вийшов.
Хлопці взялися до роботи. Кожний нагнувся над своєю табличкою і старанно виводить палички. Першим записав свою дощину Володько. Хведотові не йшло писання зовсім. Він написав кілька кривих кілків і це заповнило цілу його дошку. Володько рішив йому допомогти, взяв його дощину, витер, що там на ній було, і вмить заповнив її своїм письмом.
Решта хлопців так само не зовсім з честю вив'язалися зі свого завдання. Стрічки у них вийшли нерівні, палички криві, в Омеляна вийшло мало що краще, ніж у Хведота. Усі вони із заздрістю дивляться на Володькове писання, а згодом Євген каже потиху:
— Ти! Дерман! Напиши мені, завтра дам плацка.
— Добре,—.згодився одразу Володько. Узяв його дощину і дуже скоро заповнив її паличками. Це йшло йому без найменших труднощів. Написав і вдоволений — можливо, не будуть до нього чіплятися.
Інші на це дивились заздрісне, і їм захотілось, щоб і в них було так гарно написано. Почали облягати Володька. Той обіцяє принести пампушок, той добрих яблук. Володько брав табличку за табличкою і заповняв їх паличками. Хлопці вдоволені. Сидять і чекають учителя.
Увійшов учитель.
— Ну, що? Написали?
— Написали, господін учітєль! — відповіли всі.
— Ну, ну... Побачимо. Покажи! Першим сидів Володько, біля нього Хведот, за ними решта троє. Учитель переглянув Володькове писання.
— Харашо! — похвалив.— А ти? — до Хведота. Також похвалив. До Євгена:
— Ти вже старший. Хорошо, хорошо! Лістопадський? — Радіон показав і своє.
— Добре,— каже учитель. Перейшов до Омеляна... І тут чомусь нараз зупинився.
— А що це у вас усіх зовсім однаково вийшло? — враз питає, дивиться по всіх лицях, Володько вже хвилюється, Хведот почервонів, мов буряк. Учитель догадується.
— Хто писав? — питає.— Ти, Євгене?
— Нєт! Я нє пісал,— мимрить Євген.
— Ну, а хто? Признаєтесь, не покараю, не признаєтесь — всі на коліна. Малий Довбенко? Хто написав? Хведот устав і ледве вимовив від хвилювання:
— Воводько...
— А! Он як! Ну, що ж ти, Володько, тепер скажеш?
Володько встав і мовчить.
— Ну? Кажи! Чому не признався? Володько мовчить.
— Де ти так навчився писати?
— Дома,— відповів Володько.
— Чи ти не знаєш, що у школі кожний має сам за себе робити завдання? Розумієш?— Володько кивнув головою.— Ну, от. А тому, що не призналися — дістанете кару. Ви всі три на коліна! Ти, малий, (Хведот) до кута! А ти, Володьку, стій отут за лавицею, і стійте, поки не прийду.— І учитель вийшов.
Сумно стало у класі, а найгірше Володькові. Йому дуже прикро, що вже з перших днів його покарано. А до того, що хоча “стояти за лавою” вважається найлегшою карою, одначе лавиці так зроблені, що стояти за ними дуже невигідно. Краще вже дійсно стояти на колінах. Євген, Омелян і Радіон натомість нічого собі з того не роблять, видно, їм це не первина, стоять собі носом до грубки, щипають один одного, сміються. Хведот дуже поважно і спокійно стоїть у своєму куті спиною до класу, його сірі штанята залатані, на весь задок, великою білою латкою, а до того вони йому спадають.
По часі рипнули двері. Учитель.
— Ну, досить! На місця! Будемо вчитися! — сказав він, відчинив шафу і почав у ній довго поратись. Володько, що сидів спереду, може туди заглянути. Боже, стільки книг, повно книг — великих, малих, усіляких! На одній з полиць якась дивна куля на підставці, що то може бути?
Учитель дістав якусь картину, повісив її на класній дошці, пояснює, що на ній намальовано “Благословення дітей Ісусом Христом”, і оповідає, як то до Христа приходили діти, як то старші забороняли їм приходити, і як то Христос сказав, щоб діти прийшли до нього і він їх благословив. Потім учитель просив декого переказати зміст свого оповідання, найкраще пописався знов-таки Володько, найгірше Хведот, і коли скінчилась лекція, на нього знов напав Радіон, що той так навмисне говорить, а що так казати на Христа є гріх.
Хведотові недалеко до плачу, Володько не на жарт сердиться.
— Ви погані хлопці,— каже він,— Чого ви до нього чіпляєтесь? Більше я вам ніколи нічого не зроблю!
— А навіщо він так на Бога каже?
— Бо він ще малий.
Хлопці лишають Хведота і біжать надвір. Володько з Хведотом вийшли також на ганок. Омелян щось бабрається у квітах біля ганку, там, видно, росте молоденький плющ, і Омелян вириває одну галузку. На це надбіг Євген і кричить:
— Омеляне! Що ти зробив? Дадуть тобі господін учитель. Омелян бачить, що зле.
— То,— каже,— він, отой малий дерман зробив.
— Ах, ти! — кидається Євген до Хведота.— Що ти зробив?
Хведот отетерів зовсім, а Володько не видержав більше, зіскочив з ганку і накинувся на Омеляна.
— Брешеш ти! То ти сам зробив! — і Володько вдарив його. Євген і Радіон накинулись на Володька.
— Бий! Бий! — кричали вони.— Бий дермана. Володько лютує, вся його соромливість зникає, він міцний, звинний, рішучий, на нього з усіх боків нападають, але він дає собі добре раду, гатить на всі боки кулаками, ногами, вириває з плота кілок і мастить ним кого попало.
З кімнати учителя відкривається вікно і в нім показується жіноча голова. Це пані учителька.
— Ах, ви шибеники! — пищить голова.— Що ви топчетесь мені по квітах! Мефодій! Мефодій! — загукала вона на чоловіка.
Той одразу з'явився на ганку, хлопці розсипались, Володько весь червоний стоїть зі своїм кілком у руках.
— Що там сталося? Гей, ви! — гукає учитель. Євген, Радіон і Омелян навперейми почали оповідати, як було, Володько мовчить, а Хведот плаче.
— Довбенку! — гукає учитель.— А що ти на це?
Затинаючись від злості, Володько оповів усе, учитель вислухав, Омелян хотів було перечити, але учитель уже біля нього, схопив його за вухо і так повів до класу, поставив на коліна біля грубки і суворо наказав: — Стій мені тут! А ви всі — марш додому! Сьогодні більше занять не буде!
Усі почали збиратися додому, прочитали молитву, гукнули “до свіданія, господін учитель” і відійшли. Омелян зістався один, він плаче, його ліве ухо горить.
На цьому цьогорічне Хведотове навчання скінчилося. На другий день він рішуче відмовився йти до школи, не зважаючи на ніякі Володькові вмовляння. Омелян, що пішов до школи так само з ласки, не з'явився також, у школі криза, можливо, з тієї науки нічого не вийде, можливо, всім прийдеться зістатися дома, і, як тільки Володько про це подумає, йому робиться моторошчо. На щастя, такого не сталося, з'явилося двоє нових Фока Затворнюк і Терешко Перейма. Цей останній прибув аж із Жолобок, бо там зовсім ніякої школи, і тому найбільше Володькові подобався. Він тепер не самий вертається зі школи через дермансьхі хутори.
Здовж шляху, справа й зліва, ростуть нові оселі. Здовж шляху постають мури, стовпи, крокви. Здовж шляху витикаються з грунту деревця, що нагадують звичайні патики. Десятина при десятині, город при городі, оселя при оселі. Десять таких нових осель постало тут здовж шляху.
Геть на самому краю від поля, справа, як іти на схід сонця, виросла також оселя Матвія Дозбенка. Ні, це ще не оселя, це лише на чистому полі три рядочки щеплених патиків, що ледве пустили по кілька кволих листочків, це ще лише одна-однісінька будова з цегли, крита наспіх в'язками звичайної пшеничної соломи, це ще лиш скирди збіжжя — жита, пшениці, вівса, ячменю під голим небом. Двоє дверей, збитих самим Матвієм зі звичайних, негебльованих і небарвлених дощок, ведуть до тієї будови і невідомо котрі з них кращі, хоча одні призначені для простору, де буде міститись худоба, а другі, де замешкає сама родина. І звірята, і люди будуть жити під одним накриттям, бо в них одна судьба.
Маленька, дуже маленька хатка Матвієва, ніяких тут витребеньків, ніяких розкошів. Чотири стіни, низенька стеля, глиняна долівка і двоє, на схід і захід, менше і більше, віконець.
Але яка це чудова хатинка, і як на неї всі чекають, і як старанно втовкає Катерина її “землю”, і скоро-скоро вона буде зовсім готовою, і скоро-скоро в ній замешкає семеро людей.
Чотирнадцятого вересня, на Чесного Хреста, у селі храмовий празник. Матвій, на жаль, не святкує, не святкує і його родина. Робити в такий час негаразд — він іде до Дерманя, хоче привезти молотарку, що ще з літа замовлена в Гільченській фабриці. Сто рублів без п'яти коштує на спілку зі Стратоном, і вона вже готова, і тільки треба привезти — така путь, верстов шістдесят буде.
А село гуляє, аж гуде, п'ють люди і виспівують і гаразд роблять. Настя з дітьми сама, ніхто до неї і вона ні до кого. Василь поїхав з Матвієм, Катерина пішла на музики.
І коли другого ранку вона пішла до бодні взяти затірки на борщ, бодня була порожня. Настя ходить і голосить: що ж їй тепер робити, чим їй кормити оту дітвору, тільки й було, що дрібок того скоромного.
Вернувся Матвій. Настя все розказала. Пішов він між люди — говорив, питав, розпитував, а після подався до Миколи Гнидки. По часі звідти вилетіли одна за одною стара Марта, молода Марта і їх племінниця Ганна, на весь двір репетуючи:
— Ой, людоньки, рятуйте! Він його заб'є! Збіглися хто звідки і почали напирати на двері, і коли увірвалися досередини,— серед хати стояв з макогоном у руці Матвій, а біля його ніг на долівці, в калюжі крові, лежав Гнидка.
Матвій, здавалось, був спокійний.
— Ходіть, ходіть,— казав він.— Маємо ось тут злодія, а тепер я з вами, сукини сини, розправлюся інакше! Я вас усіх зажену в тюрягу! — сказав і пішов.
Покликав Стратона і Івана Кишку і каже:
— Іду за врядником, половину хуторян мушу послати до тюрми. Сама злодійня.
Гнидка признався. У нього цілу ніч пили — Здоров, Запорука й інші, а коли впилися, пішли і вибрали бодню. і все розділили між собою. Стратон і Іван дуже поважні господарі, перший, як і Матвій, має чотирнадцять десятин, другий навіть п'ятнадцять, і вони спокійніше, ніж Матвій, дивляться на випадок з тією боднею. Треба було, мовляв, її не ставити, сливе, під носом, а до того п'яні люди, а що візьмеш з п'яних, п'яний є п'яний. Стратон і Іван не думають про те, що будуть їсти Матвієві діти, у них нічого не пропало, а тому вони зовсім поважні і зовсім холодні і десь там далеко в собі зневажливо дивляться на Матвія, що з таких дрібниць робить бучу. Ні. Вони ніяк не радять іти до того врядника і вносити ще більший заколот. Пройде, перемелеться, переживеться, забудеться, і все буде добре.
Матвій прийняв їх раду. Ні, не так, як Стратон та Іван, а по-своєму. Для нього та бодня не “мала справа”, і не тільки тому, що діти його не будуть мати того скоромного, а ще чогось іншого, чого Матвій не зовсім може висловити звичайними словами. Йому жаль тих людей, тих сотворінь з руками, ногами і ротом, що мають ті голови на в'язах. Йому видається, що в них, тих головах, полова і вітер, і як знайти до них доступ, щоб вложити туди хоч піпетку справжнього розуму. Відкрити їм уста, відчинити очі, скерувати їх мислення руслом доцільного, бо їх таких мільйони й мільйони по всій цій широкій, гарній, родючій, Божій землі. І Матвій лишив цю справу з тим урядником, не пішов нікуди, махнув на те рукою, дома сказав, що якось-то буде, але по всьому видно, що в його голові зріє інша мисль і що буде він її, як не сам, то в дітях своїх у життя переводити.
А через пару днів Матвій переїхав на своє. Там ще нічого не скінчене, ще нема вікон, а діри лише завішені ряднами, там ще не білено і вогко, долівка ще не висохла і грузне під ногами, чорно і смородно, але далі і далі від тих людей дивних, не можна якось з ними, щось їх дуже різнить з Матвієм, не можуть ніяк себе розуміти, до смерті не люблять вони того чоловіка і не знають за що, щось він їм просто не підходить, зовсім інше кодло...
І Матвій їх дуже добре по-своєму розуміє, не має, коли брати по-правді, навіть на них серця, сходить їм з дороги, бо таким треба зійти з дороги, коли хочеш з ними якийсь лад на майбутнє дати; і Матвієва родина зажила на своєму; до речі, була розкішна, мов пожежа, осінь, поля вимлівали під тягарем останнього тепла, рілля і стерні затягалися струнами бабиного літа, що, здається, направду грали ущіпливо, а ліси довкруги починали поволі розгорятися і горіти незгоряємо.
І яке щастя, що така якраз погода, що можна жити без вікон, молотити під відкритим небом, спати на скирдах свіжої вівсяниці високо геть під зорями, а ранками вітати перше сонце і бути покритим свіжою, холодною росою; вибирати гуртом картоплю, класти огонь з гудиння і пекти її свіжу в прискові, рубати головату, тверду капусту — збирати, звозити, складати і при тому співати, як це робить Василь, чи Катерина, чи Володько, коли пасе після школи, чи той Хведотисько, що верещить по полях, весь, мов циганча, закопчений димом, чи навіть ота Василинка, що її колиска висить на трьох дрючках за ожередою проти сонця, а сама вона сидить прив'язана крайкою до вервечок, і белькоче сидячи, або рачкує по ріллі на чотирьох, не минаючи ні одного кізячка, із задертою високо на спині сорочинкою.
Гірше стає, коли починають чергуватись місяці вниз до зими і тиснути холодом, затискаючи ту родину все більше і більше до тих чотирьох, подібних на яму, стін. Тісно й не чисто, нема де помитись, укинулась нужа. Невідомо звідки й коли взялася короста, ніхто про неї ніколи не чув і не знав, Настя казала, що то принесла із села Катерина, бо ходять до неї якісь парубки і довго вистоюють вечорами побравшись за руки. Ніхто спершу не звернув уваги на Катеринині руки, що на них.якісь прищі висипали, але згодом, згодом ті прищі перейшли і на інших. Таке страхіття лихе, казала Настя, нам ще тільки цього бракувало.
А Володько “лазить”, як казала Настя, до школи, там з кожним місяцем кілька все нових школярів прибувало кожного разу, і всі до них назад до “А” верталися. Боже, як це досадно товктися все на місці, теліпати в торбинці оту одну “Азбуку Сєятель” Клавдії Лукашевич і знати все, від дошки до дошки, напам'ять, і “Умную ворону”, і “Пєтушок золотой грєбєшок”, і “Трі козліка”, і ніяк не могти далі, бо приходять і приходять Петри і Миколи, такі винятково “западенні”, як сказала б мати, і треба з ними держати ногу, хоча Володько тут давно вже першим, за ним горою учитель і ніякі Радіони, ніякі Євгени не можуть йому нічого більше вдіяти.
Дещо гіршою була для Володька спочатку учителька, що інколи заміняла чоловіка, не злюбила вона того хлопця, звала, як і всі, дерманом, але яіс тільки почала “питати урок” — змінила свій погляд на нього. У той самий час, коли її пестунчик Євгенчик, що ходить уже третю зиму, читав свою “Умную ворону” по складах, Володько вичитував її з такою легкістю без книжки, ніби він говорив перед мамою “Отче наш”.
— Відіш? Відіш? — казала учителька до Євгенчика.— і тєбє нє стидно? — Євгенчик опускав свого тоненького носика і мовчав. Але й Володько мовчав також, немає чим пишатися, на ньому дуже незграбний, старий, полатаний мамин жакет з довгими рукавами, і він ніколи навіть тих рукавів не закачує.
— Чому ти так тримаєш руки? — питає його одного разу учителька.
Володько встав, почервонів і мовчить. А учителька, як на зло, допитується:
— Почему ти їх ховаєш? Ану, покажи руки? Показує, вони тремтять, між пальцями струпаки.
— Чесотка? — питає учителька. На щастя, її не розуміють, а вона каже Володькові зайти до неї по школі.
Скінчилася наука, Володько стукає до її дверей, серце б'ється, обличчя паленіє. Відчиняються двері і він, ні живий, ні мертвий, вступає до кімнати. Як тут гарно та пишно! Яка чудова, блискуча підлога! Які на стінах картини! І стіл, і стільці. Володько ніколи ще не був у такій кімнаті і від цього робиться йому ще соромніше.
А учителька каже:
— Володя! Ти нє бойся! Всьо будет харашо! Вот тєбє запіска, пусть атєц купіт лекарство і ти будеш здаров....
Володько взяв записку і вийшов. І навіть не подякував. Забув. Ішов додому, як у чаду. А Матвій, хоч не хоч, мусів запрягти коні і їхати до Шумська до земської лічниці; там дали йому здоровенну пляшку рідкої сірки. І всі лікувалися. Володькові здавалося, що гіршого вони ще не переживали.
А як випав сніг — школи не можна впізнати. Навалил? стільки дітвори, що ані сісти, ні стати, ніби у церкві на велике свято. Учитель безрадний. У класі мокро, тісно, душно й погане повітря. Голос учителя тратиться, ніби у виложеній подушками хаті. І знов верталися, і знов писали палички. На щастя, учителька пильнує Володька, дає йому зі своєї збірки книжечки, вчить любити “отечество”.
— Читай,— казала,— з тебе вийдуть люди,— і при тому гладила своєю тонкою, ніжною, білою ручкою по його шорсткій, розпатланій голові.
І Володько читав: “Отечественная война І8І2 года”. “Цар Освободітєль”. “Кутузов”. “Оборона Малахова кургана”. Пізнавав “родіну”, її минувшину, її славу, а після все то переказував дома.
Дістав Володько і чоботи, дуже ними радів, але влазив у них по самі клуби. І коли замітало дорогу, він ледве сунувся в них по глибокому снігу. Як все-таки недобре, що ми вибрались так на поле, думав не раз. А вернувшись, перемерзлий і голодний, скидає швидко шкарбуни, влазить на піч, спускає ноги над розігріту плиту, їсть хліб з олією, а наївшись, бере малу нафтову лампочку на комінок і там читає або пише.
А взимі Матвієві сталася ще одна пропажа.. Під ожередою соломи надворі стояв віз, і однієї ночі зняли з нього колеса. Матвій і це промовчав. Догадувався, хто це зробив, але терпів. Круті, жорстокі дні. Матвій заціплює зуби. Жене вперед! Їде знов до каменю, до лісу, б'є, рубає, теше, звозить. На друге літо мусить конче звести клуню.
Свята минули без святочного, без свіжини, без скоромного взагалі, без чарки. І єдина святочна річ: Володько почав ходити до церковного хору. Його вибрали. Він співав на Різдво у церкві “Христос рождається, славіте”.
ТАКА ЗЕМЛЯ
Одного дуже морозного передвечора при заході сонця в січні сталося надзвичайне видовисько: з того місця, куди западає сонце, повставало і зводилося високо в небо три величезні, огненно-червоні стовпи, що, здавалось, підпирають ціле залізно-тяжке небесне склепіння.
З хат виходили люди й дивувалися. Знаходилися й мудрагелі.
— То, чуєте, неспроста! То непримінно щось станеться. Або війна, або поморок. Кажуть, і в турецьку війну таке бачили.
Вечорами довго гуторили про огненні стовпи. З хати до хати йшла чутка:
— Буде війна! Нічого не поробиш.
— А тут ще й границя під боком. Як пічнеться — одразу на нашу голову.
— Ну! Не пустимо! Го! Що ви думаєте. У нас того войска...
— А он гапонець все-таки диви...
— Гапонець. Де гапонець. До нього хіба доберешся? Якийсь там Сахалин віддали — для Росєї все одно — один волос.
Володько й собі міркує: раз руский цар і шведа побив, і Наполеона, і турків, то що йому якийсь германець. Питав і вчительку:
— Кажуть, що буде війна — правда, що ми поб'ємо гер-манця?
Учителька посміхається:
— Само собою. А хто каже, що буде війна?
— Та всі говорять. Дядьки.
Учителька радіє, що її пестун так усе знає, дає і дає йому нові книжки, а Володько думає, що йому і школи не треба, що в тій школі — азбука та азбука, а он прочитав книгу і знаєш стільки. Учитель менше звертає на нього уваги, у нього стільки того, але одного разу і в нього попросив Володько книжку. Був це повний “Старий Завіт”. Учитель ще вагався давати йому таку тяжку книжку:
— Ти ще малий для такого. Он як будеш в другій групі... Тоді Володько звернувся до учительки і та дала одразу.
— Добре,— сказала,— але як прочитаєш — розкажеш мені.
Що за чудесна книга! Сотворіння землі! Усього світа! і за сім днів. Такого ще Володько не знав. “На початку,— каже та книга,— сотворив Бог небо і землю”. “Земля,— каже,— і була порожня й не влаштована і темрява лежала над безоднею; і дух Божий ширяв над водами”, “І сказав Бог: хай буде світ! І став світ”. І Володько вперше пізнав, як це сталося, і дуже дивувався. І взагалі була то чудесна книга. Адам і Єва — перші люди. В раю. Яблуко добра і зла. Гріхопадіння. Злочин Каїна.
— Каїне, Каїне! Де брат твій? — питає сам Бог.
— Хіба я сторож мого брата,— відповідає той понуро.
От дивно було тоді. Жити на землі і бачити Бога, чути його голос.
— Тату? А чи були такі часи? — питає батька.
— А як у книзі написано?
— Що були.
— Значить, були. Священні древні книги не писали на галай-балай. То тепер усе лиш побрехеньки пішли.
Ох же й мав мороки Володько з тією книгою, але читав її, уперто читав, усі вечори читав, і світовий потоп, і сини Ноя, і ковчег заповіту, і багато, багато іншого, а потім усе то розповів Володько учительці, геть усе чисто, нічого, здається, не забув. А та йому аж кілька коробок від сигар, і кілька велетенських газет “Киевской мислі” для огорнення нового букваря, того ж “Сєятеля”, якого Володько взагалі не вживав, а лиш носив у торбинці для вигляду та нотував у ньому, що “на сьогодні задано”.
Час від часу отець Клавдій викладає у школі “Закон Божий”, для кожної групи щось інше: для першої — молитви і науку “як хреститися”, для другої — “Старий Завіт” — переглянутий і скорочений, для третьої — Катехизис. Сидить отець у старій, довгій рясі, куняє і ставить питання:
— А скажи-но. Фока, скільки братів мав Іосиф? Фока третьогрупник, він учить Катехизис, але отець Клавдій іноді забуває. Фока встає і мовчить. Він-то, звичайно, колись учив, але ж то було давно. Міг і забути.
— Ну? Не знаєш? А хто знає? — питає отець цілий клас.
Підносять руки, а між тим один першогрупник. Отець Клавдій зауважує це і каже:
— Ну, ну, Довбенко? Осором його, сором! Бач, став і, як сич, надувся.
— Дванадцять! — випалює Володько і дуже вдоволений.
— А може, й знаєш, як вони звалися? — питає байдуже отець Клавдій.
Володько переказує:
— ...Гад,
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62 | 63 | 64 | 65 | 66 | 67 | 68 | 69 | 70 | 71 | 72 | 73 | 74 | 75 | 76 | 77