Маргаріта Фігулі. Вавілон

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62

Маргаріта Фігулі. Вавілон
РОМАН

Із словацької переклав
Дмитро Андрухів

ЧАСТИНА
ПЕРША

В бескетті ассірійських гір беруть початок шумливі води
Євфрату і Тігру. Вони спадають із круч у глибоченні
провалля і, стиснуті з обох боків скелястими урвищами й
могутніми стовбурами дерев, мчать з північних верховин у
долини, нестримно торуючи собі шлях у піддатливому грунті
піщаної низовини, неначе квапляться зіллятись на півдні
з морем.
Країну, яку обіймають Євфрат і Тігр, з незапам'ятних ча-
сів засипає гарячий пісок. Тут, серед колючок і чортопо-
лоху, людина воістину в поті чола добуває свій хліб, знема-
гаючи під тягарем життя і вмираючи від палу сонця. Мріє
вона позбутись нестерпних мук, тож вигадує собі на втіху
байки про втрачений рай, куди знову хотіла б повернутися
після нескінченних страждань.
Голова старого Гамадана, який сидить під своєю глиня-
ною халупою, теж заполонена подібними думками. Він різь-
бить із пальмового дерева статуетку бога Елліля, який ні-
бито сотворив світ і за непослух вигнав людину з обіто-
ваного саду.
Поринувши в роботу й думки, Гамадан похитує головою,
розмовляє з богом і дорікає йому:
— Ти вчинив нерозважливо, владарю життя і смерті,
всемогутній Еллілю, боже нездоланного Вавілонського цар-
ства. Тяжку пркуту наклав ти на сина людського за його
маленький непослух. Надовго закам'яніло твоє серце через
таку марницю, через таку дрібничку, через таку абищицю.
Погодься-бо сам — через якесь там яблуко з дерева життя.
Невже воно було і є дорожчим за людину, ба навіть за ці-
лий народ у країні між Тігром і Євфратом?
Гамадан не приховує того, що походить з давнього роду
воїнів, бо навіть з богом розмовляє войовничо. Він хотів би
переконати небесного владаря, що хоч той і сотворив світ,

проте не зумів мудро і справедливо повестися з людиною
в раю.
На чоло йому лягає хмарка, в очах проступає тривога.
Він не годен приборкати власний, гнів, тож мусить вилити
його хоча б у словах.
І старий обурено веде далі:
— Якби ж то ти був покарав пройду фінікійця, або жа-
люгідного іудея, або просмерділого лоєм ассірійця, або пар-
шивого перса! Але завіщо ти так покарав халдея? Царю не-
бесний, халдея!
І враз його охоплює бажання утнути із священним ликом
усемогутнього Елліля якусь штуку й помститися йому за те,
що він так жорстоко покарав людський рід. Старий вирішив
зробити богові довгого носа, який спотворив би його святий
образ. Але коли він уже заходився видовбувати дірки в дов-
гому загостреному носі, то раптом збентежився, бо йому
спало на думку, що цьому богові, власне, молитиметься
його дочка Нанаї, аби справдилися її мрії. Мабуть, він,
Гамадан, учинить мудріше, якщо притлумить у собі бажан-
ня помсти й сповниться почуттям поваги й страху перед
усевладними й неприхильними богами, як велять завіти. Він
квапливо проказав заклинання проти злих духів і схилив
голову, ніби на знак .покори.
Ховаючи лукаву посмішку, Гамадан засовався на триніж-
ку під вербовим піддашком і почав бити себе в груди,
виправдуючись і прохаючи в заступника халдеїв про-
щення:
— Повір, сину всемогутнього сонця й родючої сили землі,
повір, що то не я, а чорний демон з пазурами дракона, хвос-
том ящірки, жалом скорпіона, ногами козла, гребенем півня,
крилами орла й шкурою крокодила підбив мене повстати
проти тебе. То він підмовляв мене, аби я помстився тобі за
весь людський рід, бо ти несправедливо покарав його за
гріх перших людей. Ти покарав його несправедливо тому,
що сотворив щебет птахів, шум води, пахощі квітів і випа-
ри троянд над землею, які спонукали людину на гріх. Ти
послав людині сон, у якому являв їй дурманні сновиддя,
щоб вона піддалася їхнім чарам і скуштувала плоду з де-
рева життя. Отже, ти сам винен, а людина лише випадково
стала жертвою твого примхливого суду. Але повір, усемо-
гутній, що то злий демон так говорить про тебе — моє ж
серце чисте. То злий дух, який живиться гряззю й порохом,
під'юджує мене проти тебе, преславний, і намовляє, аби я з
помсти зробив тобі довгого носа.

І на знак того, що він шкодує про свій нерозважний вчи-
нок, Гамадан трохи підкоротив богові носа й підняв стату-
етку проти сонця.

-- Глянь, боже богів, я здолав демона й укоротив тобі
носа, який був би навіки спотворив твій лик. Я врятував
тебе від ганьби, отож віддяч мені послугою за послугу.
І якщо вже ти зачиняєш переді мною браму раю, то виконай
хоча б прохання моєї дочки, найвродливішої дівчини на бе-
регах Євфрату. Зараз вона пасе вівці свого батька, але як-
би її побачили боги, то всі, як один, уподобали б собі. Якби
про її красу прочув цар, то їй того самого дня довелося б
перебиратись до його палацу. Якби вона з'явилася на вули-
цях Вавілона, то перед нею падали б долілиць, наче перед
богинею Іштар. Тож зглянься на її прохання, щоб їй не до-
водилось пасти з ранку до вечора вівці, їсти несмачні кор-
жі та спати в глиняній халупі. Коли вона сьогодні ввечері
повернеться додому з отарою, ти, ясність сонця, побачиш,
ЩО вона прекрасніша за веселку, яка заграла після все-
світнього потопу.
І, щоб бог Елліль, володар життя і смерті, справді зміг
побачити його дочку, Гамадан вирішив швидше докінчити
статуетку, бо вже давно перейшло за полудень, а коли
почне сутеніти, Нанаї прижене отару білих овець до-
дому.
Отож він закруглив підкорочений ніс і знову видовбав у
ньому дірки. Потім підправив губи та очі, щоб вони здава-
лися благороднішими, просвердлив отвір у широкому й пи-
шно оздобленому поясі, протягнув крізь нього меч і повісив
його навскоси на животі статуетки. До спини прикріпив по-
двійні орлині крила — ознаку божества. Далі підстругав спі-
дницю з рясними тороками й підрівняв ремінці на сандаліях.
Після цього розпустив у мисочках фарби й розмалював ста-
туетку. Крила, шолом-, сандалії, пояс та оздоби — в золо-
тистий колір, плащ — у червоний, ризу під ним — у голу-
бий, а тороки—в жовтий. Готову статуетку відніс у хати-
ну й поставив сохнути на поличку над дверима.
Потім Гамадан забрав до хатини різці й ніж, стружку
вкинув у вогонь під триногу, на якій у горщику варилася ри-
ба, а мисочки з фарбами заліпив глиною, щоб не засохли.
Виходячи надвір, він кинув погляд на Нанаїну постіль,
заслану овечими й козиними шкурами. «Моя дочка могла б
спати нині в шовках і в єдвабах, якби не занепав наш рід,—
зітхнув у думці.— І жила б вона не в убогій глинянці, а в
палаці. Та в останні роки з вини недолугих володарів мечі
гамаданівські заіржавіли, й іншої зброї, крім Нанаїної вро-

ди, у нас немає. Тепер уже тільки врода може вирятувати
її з цього становища». Він з надією ковзнув очима по стату-
етці Елліля, якій Нанаї довірятиме свої потаємні бажання,
і всемогутній Елліль усі ті бажання виконає, повинен вико-
нати. Але для певності Гамадан теж молитиметься сотво-
рителеві світу, тільки-но той обсохне на поличці.
А поки що старий насік на дощечці зілля, розтер у ступці
кілька корінців імбиру, підняв кришку і всипав у горщик
пахучу потерть разом із зеленим листям. Потім підгорнув
жар та обпер кочергу об один з паколів, на яких тримався
плетений з верби піддашок, що захищав від пекучого сонця.
Коли страва домліла, Гамадан зняв її й розділив попо-
ловині: одну — для себе, а другу — для Нанаї. Свою частку
він висьорбав тут-таки, на порозі хатини, заїдаючи коржем,
спеченим на приску. Біля Нанаїної миски поклав кілька за-
пашних хрустанців, якими балував її, коли був чимось за-
доволений.
Сьогодні цю щедрість вона мала завдячувати Еллілеві,
який стояв на поличці й мінився барвами, наче марево над
пустелею перед очима в кочівників. Гамадан був задоволе-
ний своїм витвором, а що праця йому вдалася, він, аби за-
добрити й решту небожителів, уклонився у своїй короткій
льняній сорочці на всі чотири сторони світу, які належали
халдейським богам.
Найперше він уклонився на схід і мовив:
— Вітаю тебе, всемогутній Шамаше, й дякую, що ти кож-
ного ранку своїми невидимими руками розсіваєш по небу
й по землі благодатне світло. В його сяєві з моїх долонь
вийшов бог, який мене сотворив, і ім'я його — Елліль.
Потім він уклонився на захід і мовив:
— Будь благословен, Сакусе, бо в подобі вогню ти з'яв-
ляєшся ввечері серед хмар і вибарвлюєш їх кров'ю на знак
того, що надходить ніч і тіло людське повинне відпочити.
В годину твого панування бог Елліль послав нам прекрасну
Нанаї, і тепер він перебуватиме разом з нею в моїй оселі.
Далі він уклонився на північ і мовив:
— О стороже ночі, величний Сіне, ти мандруєш небом,
щоб посріблити гаї й води Євфрату. Ти кропиш росою
зморені квіти й трави. Ти посилаєш людям свіжий вітер і
вологу, що остуджують пал сонця. Ти покликав мою дру-
жину Дагар, щоб вона по хвилях священної ріки перейшла
до раю, який заслужила ціною страждань і мук. Нанаї
втратила матір, однак відтепер замість неї мою дочку охо-
ронятиме любов сотворителя світу, ясновидющого Елліля,
який зволив назавжди прийти до нас.

Нарешті він уклонився на південь і мовив:
— Хай вічно славиться ім'я твоє, прекрасна Іштар, що
промінишся до нас світлом вранішньої зорі Дільбат і світ-
лом вечорової зорі Біліт. Ти зробила мою дочку подібною
до себе й напоїла її тіло пахощами, що їх приносять до Ва-
вілона тільки південні вітри. Ти подарувала їй очі, блакитні,
мов озера в ассірійських горах, у яких розчинилося небо.
Ти посипала її вуста солодким пилком, і той, до кого вона
заговорить, п'яніє від нього, мов від чарівного трунку. Ти
наділила її мудрістю, яка й не снилася людині з мазанки,
і через те Елліль змилостивився й прийшов сюди, щоб від-
дати їй належне.
Йому здалося, що тепер боги задоволені його словами
і що вони не зможуть відмовити в проханні, яке долине до
них із цієї глиняної хатини. Вони вблагають і самого Ел-
ліля, якщо той раптом не захоче бути милосердним. Але щоб
позбутися навіть найменшого сумніву, він додав для пев-
ності:
— Всемогутні боги халдейські, велика й неперевершена
мудрість ваша, тож дайте мені знак, аби я бачив, що ви
зважили на мої молитви!
Якусь хвилину він стояв мовчки й чекав, напружившії
слух і вдивляючись в обрій. Потім знову вигукнув ще схви-
льованіше:
— Своїм знаменням ви ощасливите людського сина, сина
роду, який на честь богів і на славу батьківщини приносив
найвищі жертви. Я його останній нащадок, і якщо не можу
в бою довести вам свою відданість, то зобов'язуюсь сми-
ренно лизати порох із ваших святих стіп, як велить завіт,
добровільно жертвувати чашу олії першого дня кожного
місяця, а також раз на рік приносити на ваш вівтар най-
жирнішу вівцю. Якщо ж я не дотримаю цієї обітниці, то
хай тіло моє вкриється болячками.
Він знову постояв, напруживши слух і вдивляючись в об-
рій, аж поки зрозумів, що це його зобов'язання богів не
задовольняє, тому вигукнув ще голосніше:
— Хоч Елліль і вирішив поміняти свої небесні палати на
вбогу Гамаданову оселю, я обіцяю, що мої вуста німува-
тимуть перед ним і не викажуть вас, якщо ви насмілитесь
виконати Нанаїні прохання без його відома. Велика ваша
сила, о боги, велика ваша слава!
Не встиг він доказати, як на смітнику за хатою заспівав
півень. Він закукурікав на все горло, аж луна покотилася
далеко по хвилястій рівнині вздовж Єв4)рату й розтанула
в гаях за селом.

Гамадан упав навколішки й почав бити земні поклони.
Гарячковий шепіт і бурмотіння приглушувала його нече'
сана борода, а густі вуса прикривали рухливі губи. Очі й по-
лотняний перев'яз на голові повторювали порухи його тіла,
яке раз у раз припадало до землі.
Півень весело грібся в смітнику й навіть гадки не мав,
що боги обрали його вісником своєї прихильності до
Гамадана. Він побачив викинуті риб'ячі нутрощі й за-
кукурікав, зрадівши, що йому пощастило знайти такі ла-
сощі.
Нарешті Гамадан підвівся й пішов до хати. Але дорогою
його раптом пойняла тривога, чи не розсердиться на нього
бог богів і чи не покине його глиняну оселю за те, що він
готував проти нього таємну змову? Та він одразу заспокоїв
себе тим, що боги, мабуть, не такі вередливі, як люди. І не
помилився: Елліль спокійнісінько стояв над дверима, і коли
Гамадан зняв статуетку, йому навіть здалося, що бог при-
вітно усміхнувся до нього.
Щоб усемогутній знав, чого ждуть від нього в Гамадано-
вій оселі, старий підійшов із ним до Нанаїного ложа. Тут
він пояснив божественному небожителеві, що на цьому ложі
його дочка вночі виповідатиме йому свої потаємні бажання.
Тут Елліль зможе їх вислухати.
— Побачивши її, ти не завагаєшся й на хвилину, — пере-
конував його Гамадан.— Ти захочеш допомогти Нанаї й шу-
катимеш способу задовольнити її бажання, тільки-но по-
чуєш її перше слово. Я знав,— вів далі старий, — що Нанаї
незадоволена своїм життям у рідному селі, Селі Золотого
Колосся. І ось однієї задушливої й неспокійної ночі я пе-
реконався в цьому остаточно. Я довго не міг заснути. Не
спала й Нанаї. Крізь отвір у стелі вона дивилася на небо,
глибоке, мов Євфрат надвечірньої пори, дивилась на зірки,
ясні, мов краплини роси на листі дерева життя. Після пів-
ночі з гір налетів свіжий вітерець, і важка задуха зміни-
лася нічною прохолодою. Я відчинив двері й заклав їх оче-
ретяними ґратками. До хати ринуло свіже повітря, і Нанаї
незабаром міцно заснула. І раптом я почув її шепіт. Я спро-
бував розрізнити слова, підвівшись із постелі й приклавши
вухо до її вуст. «Вавілон, Вавілон», — шепотіла вона. Ди-
хання її було гаряче, а в словах звучала пристрасть. Я від-
разу ж зрозумів, що вона мріє про Вавілон. До Вавілона,
міста пишних палаців і золотих дахів, прагне її душа. Я хо-
чу допомогти Нанаї, але ти, владарю неба й землі, ти зро-
зумієш, що Гамадан тут безсилий щось удіяти, й через те
я покладаюся на тебе.

Старий натхненно стискав у руках статуетку верховного
бога й навіть не помітив, що вона ще не зовсім обсохла та
що фарба на ній розмазується. Бог раптом набув нового
вигляду: його шати стали пістрявими, наче одежа араба,
жителя пустелі. В хатині й при ясному сонці панувала су-
тінь, — отвір у даху затуляли, щоб сюди не проникала спе-
ка,—і Гамадан надто пізно помітив, що надав величному
Еллілеві зовсім буденного вигляду. Становище треба було
виправляти, щоб колір убрання не викликав обурення і гні-
ву в бога.
Він вибіг надвір, і тієї ж миті півень на смітнику заку-
курікав знову. Гамадан весь похолов — він був певен, що
це знак Всевишнього.
— Я не хотів свідомо тебе зневажити, — почав він ви-
правдуватися. — Прости й помилуй, — і підвів до неба хит-
руваті очі.—Ми з тобою порозуміємось. Я почеплю тобі на
шию ланцюжок із чистого срібла — єдину пам'ятку, що за-
лишилась мені про покійну дружину.
Півень закукурікав знову.
Гамаданове обличчя прояснилося, і він, щасливий, кинув-
ся до хати по фарби, щоб заново розмалювати статуетку,
немовби сподіваючись, що після цього Елліль пробачить
йому всі провини й нешанобливі думки.
Він умочав пензлики в глиняні мисочки й по черзі нано-
сив на статуетку фарби, ті самі, які наніс був із самого
початку.

Під вербовим піддашком на пальмовому полінці стоїть
Елліль. Старий Гамадан укляк перед ним і робить пензлем
останні мазки на червоному плащі бога. Справу вже можна
було б вважати завершеною, залишалося тільки відкрити
невеличку скриньку в стіні й вийняти звідти срібний ланцю-
жок, якого Гамадан пообіцяв повісити на груди володареві
світу. Можливо, пообіцяв надто багато, але не буде ж він
торгуватися з богом, наче з якимось купцем на сіппарському
базарі. Пообіцяв, то дасть. Як сказав, так і зробить.
Він хотів був уже підвестися, як раптом за хатиною зчи-
нився шум.
Через огорожу довкола невеличкого дворика з кудкуда-
канням перелетіли кури. Великий червоний півень пролетів
понад вербовим піддашком, трохи не попаливши собі крила
над вогнищем і здійнявши цілу хмару попелу. Гамадан ско-
чив на ноги й стурбовано забігав довкола статуетки, за-
туляючи її руками, щоб на неї не сів бруд.

Собака в дворі залився голосним гавкотом, а потім про-
тяжно завив.
Так він зустрів Набусардара, верховного воєначальника
царських військ, який примчав на колісниці, вдягнений під
простого воїна. Він поллвав на перських вивідачів, котрі
никали околицями Вавілона й баламутили тихий халдей-
ський люд. Вони винюхували відомості про армію царя Вал-
тасара й підбурювали проти нього населення. Оскільки та-
ємній службі й досі не вдалося застукати на гарячому хо-
ча б одного перса, верховний воєначальник царських військ
вирушив сам таємно на пошуки ворожих вивідачів.
Він влетів до Гамаданового двору на колісниці, запря-
женій парою коней, і розполохав усіх курей. Тільки кішка,
наїжившись, лишилася сидіти на огорожі. Верховний воєна-
чальник накинув біля неї на кілок віжки й дмухнув їй у ві-
чі. Кішка пирснула у відповідь й випустила в його бік па-
зури, проте з місця не зрушила.
— Ти вгадала, — мовив Набусардар, закладаючи однією
рукою ремінні віжки, а другою гладячи підручного коня, —
мені більше до вподоби ті кішки, які дряпаються, аніж ті,
які лащаться. — І почав умисне гратися з нею, щоб не ви-
датись ні надто серйозним, ні надто підозріливим, якби за
ним хтось спостерігав, а сам тим часом обвів усе довкола
швидким поглядом. — Тебе я зміг би взяти до Вавілона, хоч
ти й не породиста й не маєш родоводу. — Він зареготав, сві-
домо вимовивши цю нісенітницю. — Вавілонські кішки вже
розучилися кусатись. Вони вміють лише лащитись, а це гид-
ко. Мабуть, навчилися цього від вавілонських жінок, які
незабаром теж викликатимуть до себе тільки огиду в чо-
ловіків.
Кішка ще раз пирснула йому в вічі й не тільки замахну-
лася на нього обома лапками з гострими пазурами, а й
ощирила дрібні, гострі зуби.
— Такою ти подобаєшся мені ще більше, — дражнив її
пальцем верховний воєначальник, не забуваючи при цьому,
що часу в нього обмаль і що треба діяти. Добре було б до-
відатись, хто тут мешкає та чи не бачив він варварських
вивідачів.
— Х-х-х! — засичала кішка, сердито блимнувши на воїна,
немовби прочитала його думки й хотіла застерегти, щоб він
поводився обережніше.
Певна річ, обережність— мати мудрості, тільки від такої
спеки, яка морила Набусардара сьогодні з самого ранку,
в людини може висохнути весь мозок. Якби він був трохи
слабшого здоров'я, то зовсім зварився б. Але саме зараз,

коли ті собаки десь відпочивають, сховавшись від спеки, він
мусить їх застукати, бо вночі вони знову никатимуть дов-
кола,
Вія витер спітнілий лоб, розстебнув шкіряний нагрудник,
видобув із піхов меч і рушив до хатини.
Старий Гамадан саме метушився довкола дерев'яної ста-
туетки, затуляючи її від звихреного попелу. Здавалося, він
танцює собі на дозвіллі.
Верховний воєначальник якусь мить придивлявся до ньо-
го, а потім, саме тоді, коли Гамадан намірився змахнути
пензликом пластівець попелу, який сів Еллілеві на бороду,
рішуче ступив уперед і крикнув:
— Що це ти, старий дурню, робиш?
Гамадан здригнувся і, замість того, щоб мазнути пензли-
ком по Еллілевій бороді, тицьнув ним у кінчик носа, зали-
шивши там маленьку цяточку.
Боячись довго зволікати з відповіддю воїнові й водночас
відчуваючи пекучу образу, він промимрив:
— Я Гамадан, пане.
— Чи не хочеш ти цим сказати, що ти не дурень?
— Так,пане.
— Ти хитрун і відповідаєш, як пронозливий фінікієць. Ти
халдей?
— Рід наш чистий, і кров жодного зайди не забруднила
його.
— Отже, ти халдей?
— Так,пане.
— Ти за царя чи проти нього?
Це несподіване запитання збентежило Гамадана, він роз-
гублено глянув на воїна.
Хвилину подумавши, хотів уже був відповісти, що він за
царя, але воїн знову приголомшив його:
— За перського чи за вавілонського?—гостро запитав вііі.
— Ти як та буря, пане,—нарешті заговорив старий,—
вириваєш із мене слова разом із язиком. Ти бистрий, мов
орел, і, мабуть, хоробрий, як лев. Якби я був його святістю
царем Валтасаром, то зробив би тебе верховним воєначаль-
ником своїх військ.
— А якби ти був перським царем Кіром? — спробував
спіймати його на слові Набусардар.
— Заклинаю тебе сімома демонами', пане,—спаленів
Гамадан, — наш рід завжди був відданий своїй батьківщині,

' Згідно з віруваннями халдеїв, світ був заповнений духами Й демо-
нами, здебільшого злими, які вселяли в них страх. Найнебезпечніших
демонів називали «семеро злих».

ганчірки, а не чоловіки. Якби нині ворог напав на царство,
то лише одиниці з вас стали б до бою, а решта розбіглася б
перед ним, як твої кури, коли я в'їхав у двір колісницею.
— Ну це вже ні! — образився Гамадан. — Халдеї вже не
раз доводили, що вони — найхоробріші воїни в світі і що
ніхто не любить так свою вітчизну, як вони. Хай тільки Ва-
вілон накаже — і ти побачиш!
— А хіба Вавілон не наказав переловити всіх перських
вивідачів і повбивати їх, як тих собак, без суду й вироку?
— Наказав, пане.
— А ви що робите? Переховуєте їх у своїх домівках і слу-
хаєте, що вони верзуть про нашого царя.
— Це правда, вони никають тут, наче ті собаки, але мою
хату обходять десятою дорогою, бо знають, що я відданий
його святості цареві Валтасарові. А якби й не був йому від-
даний, то я все одно халдей тілом і душею. Хіба я поводжу-
ся не так, як слід?
— Цього замало, Гамадане, — з притиском вимовив вер-
ховний воєначальник, — ти повинен заманити їх у пастку,
а відтак видати владі. Цього нині вимагає від тебе батьків-
щина.
— Мені вони не повірять. Вони знають тут геть усіх. Ці
негідники не наважаться зайти до моєї оселі й побояться
їсти мій хліб — подумають, він отруєний. Як же я можу за-
манити їх сюди?
— А в твоєму домі немає ніякої жінки? Кращої припади
для чоловіка, стомленого довгими блуканнями, годі й при-
думати.
По тілу Гамадана пробіг неприємний холодок. З усіх да-
рів життя йому залишилась тільки Нанаї, то невже тепер
він мав кинути її перським собакам? Він на мить уявив собі,
як вона лежить під деревами в Оливковому гаю, а довкола
пасуться білі вівці. Над нею літають пташки й метелики,
і вона проводжає їх усмішкою, схожою на медоносні квіти.
Ні! Він не може принести її в жертву, це було б надто жор-
стоко для них обох.
— Краще вбий мене, як скаженого звіра, але не вимагай,
щоб серце моє розірвалося від такої страшної жертви! —
попросив Гамадан.
— Ти говориш про дружину чи про дочку?
— Дружини в мене вже немає. Великий Сін покликав її
через води Євфрату, до раю.
— Значить, про дочку?
— Зжалься,— благальне мовив Гамадан і з надією впав
воїнові до ніг. — Будь милостивим до людини, якщо ти не

бог і не цар. Будь милостивим! Я знаю, тобі належить від-
дати честь, і я її тобі віддаю. Хоч ти й переодягнений, я
впізнаю у тобі начальника таємної служби. Але будь ми-
лостивим до мене.
— Ідеться про нашу вітчизну, Гамадане, і багато хто пе-
реконаний, що вона в небезпеці. Якщо вибухне війна, за-
гинуть тисячі найкращих синів Вавілонського царства. Хіба
тоді твоє серце не розірветься? Навіть тисяча жінок не змо-
жуть замінити хоча б одного доброго воїна. А я ж вимагаю
від тебе лише одну-однісіньку.
— Це понад мої сили, пане, — зізнався Гамадан і покірно
схилив перед воїном голову, стоячи голими колінами на га-
рячому піску.
— Устань, Гамадане,— рішуче наказав йому Набусар-
дар.— Якщо ти служив у армії Навуходоносора, то знаєш,
що таке справжній муж, і маєш знати також те, як треба
поводитися, коли цар вимагає від тебе діяти. Якщо протя-
гом двох тижнів ти пришлеш мені до Вавілона звістку, що
тобі вдалося вистежити варварських вивідачів, його святість
цар Валтасар винагородить тебе злитком золота завбільш-
ки з твого Елліля, якому я відтяв голову.
Старий стояв навколішках і дивився воїнові в обличчя.
Вістря Набусардарового меча виблискувало проти сонця й
сліпило його очі. Гамадан знав, що згідно з законом сти-
нають голову кожному, хто не кориться царському наказові.
Він зціпив -зуби, щоб не зронити й звука, який буде для
нього останнім. Хвилину тому він сам сказав, що йому кра-
ще вмерти, ніж зважитись на таку жертву, але тепер нараз
усвідомив, що мусить жити, аби оберігати Нанаї від
лиха.
Набусардар застібнув шкіряний нагрудник, застромив
меч у піхви, що висіли на ремені, перекинутому через плече,
і сказав:
— Звістку цю ти принесеш сам або передаси кимось у
ставку верховного командування. Мені особисто.
З внутрішньої кишені на поясі він вийняв золотий ланцю-
жок і кинув Гамаданові до ніг.
— Віддай це своїй дочці за втрату невинності.
— Хто ж ти, пане? — насилу вимовив старий.
— Збережи це в таємниці, якщо тобі дороге життя, —
суворо відповів йому воїн, — я Набусардар, верховний воє-
начальник найманого війська його святості царя Валтасара.
— Змилуйтесь, великі боги!—скрикнув Гамадан і впав

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62