Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
Валтасара, який захопив її, скориставшись узвичаєним спо-
собом, тобто торкнувшись рук великого Мардука під час
свята Нового року, коли його святість цар Набонід через
важливе відкриття у розкопаному святилищі не брав участі
в торжествах. Есагіла не має права визнавати захоплену
таким способом владу.
Валтасар почервонів від раптового приливу гніву й не
здатен був вимовити й слова.
За нього озвався верховний суддя Вавілона, який більше
не міг спокійно дивитися на те, як жерці перекручують
закони:
- Але ж сам Мардук, доторкнувшись його руки, вибрав
царем Вавілонії його святість Валтасара. Чи, може, Есагіла
в даному випадку заперечує божественну силу Мардука, хоч
у всьому іншому вчить халдейський люд, що небо, земля
й уся людська сила породжені ним?
На лобі верховного жерця трикутником здулися жили.
Вавілонський суддя вказував на суперечність між його дія-
ми й повчаннями.
І все ж таки Ісме-Адад спробував викрутитись:
- Так, усяка влада походить від Мардука, але в Еса-
гіли є свої підстави не визнавати владу царевича Валта-
сара.
Валтасарові губи затремтіли, від хвилювання йому пере-
хопило віддих.
Суддя не здавався:
- Виходить, Есагіла противиться Мардуковій волі, а того,
хто чинить опір Мардуковій волі, чекає смерть.
- Верховний суддя Вавілона, як людина, обізнана з за-
конами, мав би знати, що жерці як божі воїни не підля-
гають ні мирському суду, ні суду Храмового Міста, а тільки
суду божому,- дорікнув йому Ісме-Лдад.
Верховний суддя зневажливо всміхнувся.
Верховний жрець провадив далі:
- Отже, Есагіла не зобов'язана визнавати владу Валта-
сара й не визнає її. Це, в свою чергу, означає, що вона не
визнає також його армію і єдиною армією царства вважає
воїнство Храмового Міста, якому належать усі військові
плани і серед них план Мідійського муру. В,иходить, Еса-
гіла не зробила нічого протизаконного, захопивши військові
документи в ставці верховного командування.
- Але Есагіла не мала ніякого права робити це без ві-
дома державної ради, а тому таке її виправдання супере-
чить законам,- обурено заявив Набусардар і глянув на
царя, який весь час мовчав.
- Отже,- самовпевнено вів далі Ісме-Адад,- виходячи
з того, що Есагіла не визнає царевича Валтасара прави-
телем царства, вона не визнає й верховного воєначальника
його військ, його радників та сановників.
Ця зухвала заява остаточно викрила Есагілу і Набусар-
дарові більше не треба було переконувати когось у її зраді.
Всі спалахнули гнівом до жерців, серед яких метушився
й тремтячий Набонід. Побачивши, що справа повернула на
гірше, частина жерців перш за все кинулась рятувати На-
боніда, який був потрібен їм живий, щоб здобути владу
в майбутньому. Решта з мечами в руках приготувалися до
захисту. Деякі члени ради переметнулися на бік Есагіли,
але таких було вже небагато.
Поки в залі йшла січа, начальник канцелярії судочинства,
смішно затуливши обличчя пишною перукою, лишився си-
діти за столом, та в загальному сум'ятті на це звернув ува-
гу тільки Набусардар.
Коли жерців, а з ними й їхніх прихильників витіснили з
тронного залу, очам відкрилася неприваблива картина роз-
гардіяшу, ще страшнішого, ніж той, що панував нині у всьо-
му царстві. Крісла були поперекидані й забризкані кров'ю.
Тяжкопоранені конали в передсмертних муках. Легкопора-
нені благали допомоги. Завіса на дверях, що вела в підзем-
ний хід до Есагіли, була зірвана, і з-під неї стирчали чиїсь
ноги.
Коли тканину відгорнули, то побачили під нею закривав-
леного начальника управління державних робіт. На грудях
у нього блищали успадковані нагороди, з-поміж яких сочи-
лася тепла кров і забарвлювала їх у червоний колір.
Набусардар нахилився до нього й покликав:
- Твоя світлість!
Сановник розплющив очі й ворухнув губами.
- Він щось хоче сказати,- озвався цар, який стояв з ме-
чем у руках серед тих, що тільки-но рубалися.
Сановник підніс руку, немовби хотів притягти Набусар-
дара до себе, і той нахилився до нього ще нижче.
- Бережи Вавілонію, Набусардаре,- майже в саме вухо
прошепотів йому смертельно поранений.- Краще загинути,
ніж утратити свободу. Скажи це всім халдеям. Скажи, що
це заповідають їм мертві.
Губи його раптом застигли. Очі закотилися і згасли. Жит-
тя покинуло його тіло. Він відійшов до місця вічного спо-
кою вслід за славними предками, чиї нагороди носив на сво-
їх грудях. Тепер до них долучилася і його особиста наго-
рода - пляма ясно-червоної крові, що витікала з рани.
- Твоя світлість!
Але той уже не подавав ознак життя.
Крім трупа начальника управління державних робіт, у
тронному залі лежало ще восьмеро зарубаних - і серед них
писар першого радника та двоє жерців.
Царські гвардійці винесли трупи, і державна рада три-
вала далі, тепер уже без Есагіли й без тих, хто перекинувся
на її бік.
Набусардар виголосив ще одну запальну промову. Однак
про те, що Есагіла уклала таємну угоду з екбатанськими
жерцями, згідно з якою вони віддадуть персам Вавілон без
бою, якщо Кір візьме під свій захист їхнє життя й скарби,
Набусардар поки що промовчав. Він тільки підкреслив, що
по халдейській землі, мов ті шакали, никають перські ви-
відачі. І на доказ цього додав, що йому вдалося схопити
князя Устігу - начальника перської розвідки в Вавілонії.
Набусардарові слова приголомшили всіх членів ради, і
тепер кожен уже без будь-яких застережень визнавав його
цілеспрямовану діяльність, розсудливість і неабиякі здіб-
ності.
І коли він нарешті запропонував план оборони країни, то
державна рада схвалила його одноголосне.
Після цього заговорив Валтасар. Він пообіцяв, що, як за-
конний правитель, захищатиме кордони Вавілочії і всіляко
підтримуватиме Набусардара в перебудові армії та втіленні
в життя плану оборони. З сьогоднішнього дня царська
скарбниця буде відкрита для всіх заходів, мета яких -
сприяти захисту царства від персів. І тут же, перед усією
державною радою, цар передав Набусардарові права вер-
ховного головнокомандуючого.
- Хай живе цар! - прокотилося залом.
- Хай вічно живе верховний воєначальник його військ!-
пролунало зразу ж за цим вигуком.
Далеко за північ, майже перед світанком, раби розносили
високих сановників і членів державної ради в паланкінах
додому. Багато хто заснув по дорозі від утоми, але багато
хто від хвилювання не міг склепити очей до самого ранку.
На вулицях їх чекали юрби вавілонян. Люди відчували,
що в зимовому палаці вирішувалася їхня доля, й хотіли до-
відатись, яке ж майбутнє приготували їм сильні світу цього,
чи збираються вони захищати народ, а чи дбають тільки
про своє багатство. Вони вірили, що їм неодмінно сповістять,
яку ухвалу прийнято на державній раді. Терплячіші чекали
біля міських брам аж до сходу сонця, поки там вивісили
таблиці з текстом рішення державної ради. Про січу в трон-
ному залі потай прохопилася тільки царська челядь, але й
ця новина швидко покотилася по всьому місту, передаючись
із уст в уста.
У натовпі вавілонян стояв і Сурма разом з кількома юна-
ками, своїми односельцями. Вони хотіли довідатись, що вго-
товано сільському людові й чи доведеться батькам, синам
та братам з військових родів прощатися зі своїми близьки-
ми і, озброївшись луками, виступити проти персів. Сурма
теж був нащадком військового роду й знав, що за відмову
воювати проти армії Кіра його жде смерть. Але він споді-
вався, що його врятує Ідін-Амуррум. Верховному судді спо-
добався цей проречистий юнак, і він задумав використати
його з певною метою. Він хотів, щоб Сурма виступав з про-
мовами на вавілонських вулицях і проповідував ідеї, які,
на думку Ідін-Амуррума, принесуть народові користь у го-
дини тяжких випробувань. Виголошувати їх сам він не
міг-робити це йому забороняло високе становище. Вер-
ховний суддя був переконаний, що Сурма, юнак тямущий,
запальний і рішучий, для цієї ролі просто-таки створений.
Ідін-Амуррум навіть не припускав, щоб Сурма через свою
юнацьку довірливість міг спійматися на гачок перських
шпигунів. А хлопця гризло сумління, не раз спонукало при-
знатися верховному судді, що він підтримує дружні сто-
сунки з Устігою та його людьми, але він не знаходив у собі
для цього відваги, все вичікував, відкладав цю розмову на
пізніше. Стоячи перед зимовим царським палацом, юнак
намагався прийняти нарешті якесь рішення і позбутися ва-
гань. Однак його відволікали гомін і штовханина в натовпі.
Поруч нього стояв огрядний работорговець. Зовсім недав-
но він привіз на кораблях двісті рабів. Збирався розпродати
їх вельможам, які мали великі маєтки, та раптом почалася
паніка,- мовляв, на Вавілонію сунуть перси,- і вельможі
поки що утрималися від купівлі рабів.
- І тепер вони висять на моїй шиї,- скаржився работор-
говець юнакам із Села Золотого Колосся.- А ви знаєте,
що означає прогодувати цих дармоїдів? - Він намагався
викликати в них до себе співчуття.- Навіть якщо дати кож-
ному на зуб тільки одне ячмінне зеренце, то це вже вихо-
дить двісті зерен щодень. А одне ячмінне зеренце ні-
кого не врятує ні від голоду, ні від смерті. Це все одно, що
нічого! Ви знаєте, скільки треба ячмінних зерен, щоб на-
ситити їх? За якихось кілька днів це мене зовсім розори-
ла б.- Він нервово пересмикував широкими плечима й штов-
хав юнаків ліктями, щоб привернути до себе їхню увагу.-
Вчора ґиґнуло перших двоє. Хто мені це відшкодує? На нас
насуваються лихі часи. Вельможі кажуть: «Привези ра-
бів»,- а потім відмовляються від них, от і роби з ними, що
хочеш. Ясна річ, вони бояться, що все одно доведеться від-
дати їх до царської чи до есагільської армії, коли дійде
до війни. Вони рятують себе й залишають рабів на моїй
шиї. А як мені бути з двомастами ротів? Тільки й лишаєть-
ся годувати ними рибу в Євфраті,- я вже вам казав, що
вчора ґиґнуло перших двоє.
Сурма люто глянув на нього, міцно стиснув губи, але
таки не втримався й глузливо порадив товстунові;
- А ти запропонуй їх Набусардарові, можливо, держав-
на рада вирішила збільшити армію.
Работорговець не знав, чи цей юнак жартує, чи говорить
цілком серйозно. Він по-приятельському поплескав його по
плечу й хотів розпитати докладніше, бо ця порада вида-
лася вартою уваги.
Але тієї ж миті відчинилася брама царського палацу, і в
ній з'явилися перші паланкіни з членами державної ради,
яких раби розносили додому.
На вулиці зчинився рух, натовп захвилювався, і огряд-
ний работорговець спробував протиснутися вперед, щоб
краще все побачити й першому довідатися про новини. Од-
нак він нічого не довідався. Віконця в паланкінах були за-
тягнені шторками, й ніхто не подавав із-за них жодної
ознаки життя. Вельможі були раді, що буря нарешті вляг-
лася й вони можуть повернутися до домашнього затишку.
Тільки Ідін-Амуррум махав із паланкіна рукою й своїм
натхненним виразом обличчя намагався підбадьорити ва-
вілонян.
Сурма хотів протиснутись ближче, та работорговець сто-
яв перед ним непорушне, мов скеля. Він навіть поглузував
з юнака:
- Хе-хе, маленький, ти куди?
Сурма відчував, що цього здорованя могла б зрушити з
місця хіба пара коней.
В цю мить на бруківці дороги, що вела з палацу, почувся
цокіт копит Набусардарового скакуна.
Натовп знову захвилювався. Дивлячись на князя, Сурма
змушений був визнати, що його вигляд цілком відповідає
званню верховного воєначальника військ його святості царя
Валтасара. Але хлопцю одразу стиснулося серце від жалю
за тим, заради кого він відірвав би останню крихту хліба
від свого рота й пожертвував би останньою краплею своєї
крові. Він згадав про Устігу, з іменем якого в нього були
пов'язані надії на відновлення справедливості в Вавілоні!
і якого кинув у.в'язницю Набусардар. Сурма ще раз глянув
на білий султан Набусардарового шолома й відчув, як сер-
це його сповнюється ненавистю.
Людей, що стояли біля зимового палацу, проймала де-
далі більша тривога. Не один із них згадував про недавнє
лихоліття. Не давало воно забутися спокійним сном і де-
яким членам державної ради.
Раніше теж траплялися бурхливі засідання, на яких ли-
лася кров, але тоді їх сприймали як забаву знудьгиваних
вельмож. Тепер же кожне слово брало за живе і ятрило
душу. Таке бувало, коли правив Амель-Мардук, названий
син Навуходоносора, годованець жерців і побожний егої-
стичний фанатик, а також за часів його енергійної матері
Нітокріс, єгипетської царівни. Звичним це було й за прав-
ління Нерігліссара, Навуходоносорового швагра, якого
вбили самі халдеї. Боротьба жерців з царським двором
особливо загострилася тоді, коли на трон вступив Лабаші-
Мардук, син Нерігліссара, який, ставши царем, прийняв
ім'я Лабозоархад. Він намагався зламати могутність жер-
ців, і Есагіла.за цю зухвалість прокляла його. Вона при-
бирала кожного, хто намагався підтримувати молодого пра-
вителя. Кінець кінцем Лабозоархад змушений був покину-
ти царський палац. Переслідуваний жерцями він блукав по
великому Вавілонському царству. Однак їм і цього видалося
замало. Щоб остаточно покінчити з непокірним правителем,
його вбили. Після нього на халдейському троні змінилося
кілька князів, ставлеників Есагіли, аж до вступу на нього
царя Набоніда. Храмове Місто нарешті виграло в тривалій
боротьбі з народом і вельможами. Цар Набонід був іграш-
кою в руках Есагіли. Він правив країною згідно з її волею.
Таке становище тривало понад десять років. У Вавілоні!
почалась розруха.
І тоді з чужих країв повернувся князь Набусардар.
Він був військовим повіреним спершу в Мідії, відтак у
Єгипті й, нарешті, в Лідії. Після його повернення Вавілон
раптом ожив.
Набусардара часто можна було побачити в почті наслід-
ного царевича Валтасара, який захоплювався військовою
справою. Спочатку вони їздили разом на лови й ганялися
в горах за дичиною. Зовні це здавалося невинною забавою,
але Набусардар мав свою мету: він розпалював у Валта-
сарові бажання до боротьби й прагнення до влади. Набу-
сардар мав тоді високий військовий чин - очолював цар-
ські казарми - і міг бачити наслідного царевича коли зав-
годно. Це допомогло йому схилити Валтасара на свій бік
і зробити з нього запального вояку. Валтасар уже тоді мрі-
яв про велику армію і щодень муштрував воїнів на подвір'ї
палацу. Це суперечило двірському етикету, але Валтасар
завжди нехтував усім, що його гнітило, тож знехтував він
і двірським етикетом. Йому хотілося робити все, що тільки
заманеться.
Найулюбленішою його розвагою було полювання на піст-
рявих голубів, яких завезли з чужих країв, хоч потім йому
й було їх шкода. Одного разу він навіть забрів до Храмо-
вого Міста з луком і вбив священного голуба богині Іштар.
Коли верховний жрець покартав його за це, він відповів,
що не розуміє, чому не можна вбивати голубів Есагіли,
якщо можна вбивати голубів царських. З того часу запек-
лося серце Ісме-Адада, і з того часу в обох зростала вза-
ємна ненависть, яка колись мусила перелитися через
вінця.
Есагіла пильно стежила за іграми царевича, а коли він
підріс, то й за його заняттями. У двадцять років він уже
був вельми войовничий юнак. Але навіть Есагіла, при всій
її пильності, не зрозуміла, що Набусардар гартував Вата-
сарів дух і що з його допомогою збирався скинути з трону
Набоніда.
Замисливши таке, Набусардар добре усвідомлював, що
йому немає на кого спертися. Народ був заляканиі'і і безпо-
радний, знать слабка й байдужа до всього. Армії в царя,
по суті, не було, а з царською гвардією нічого не вдієш,
бо она.малочисельна. Через те Набусардар удався до хит-
рощів.
Справа в тому, що правління кожного халдейського царя
тривало лише один .рік. Потім цар мав поновити своє освя-
чення на трон доторком до рук золотої статуї Мардука під
час святкування Нового року. Коли якийсь правитель з тієї
чи іншої причини не виконував цього обряду, то він втра-
чав права законного царя до наступного новорічного свята.
Цієї нагоди завжди чекали ассірійські правителі, щоб за-
хопити владу над Вавілонією.
Одразу ж після повернення з чужих країв Набусардар
побачив, що Набонід веде царство до загибелі. Тимчасом
як усі сусідні народи готувалися до війни й зміцнювали
свою військову потугу, Набонід розпустив армію, занедбав
державні обов'язки і присвятив себе виключно науці та ре-
лігії. Головною метою свого життя він вважав установлен-
ня точної дати правління Саргона Аккадського.
'Набусардар став чекати свята Нового року.
Знаючи Набонідову пристрасть до старожитпостей, він
наказав помістити в віддалене святилище бога Сіна плити
з підробленим написом Саргона. Щоб дати змогу Валтаса-
рові торкнутися Мардукових рук, він за два дні до свята
Нового року викликав Набоніда з Вавілона, надіславши
йому аємне повідомлення про знайдені плити.
Вчені жерці вирахували за ними, що Саргон, перший
коронований цар Вавілонії, правив за 3200 років до Набо-
ніда. Але Набонід поплатився за це відкриття тим, що, коли
повернувся до Вавілона, на троні вже сидів новий цар, його
син і син богів, володар світу, його святість Валтасар. Так
Набусардарові вдалося звести на трон Валтасара й воскре-
сити країну до нового життя.
Про свою хитрість Набусардар нікому не довірився й сло-
вом - не довідався про неї навіть сам Валтасар. Зовні все
виглядало так, ніби боги відвернулися від Есагіли і ніби
те, що сталося, сталося з волі богів. Та Ісме-Адад, який
знав, від кого походить його божественна сила, усе ж таки
запідозрив Валтасара й Набусардара в тому, що вони за-
хопили владу обманом. І ось сьогодні він заявив про це на
повен голос перед усією державною радою.
Есагіла свого часу тільки для того придумала цей обряд
доторкання до рук Мардука, щоб забезпечити собі право
зводити на вавілонський трон лише того, хто їй до вподо-
би. І ось тепер вона поплатилася за цю свою вигадку. Хоч
сумніватися в божественній силі Мардука було великим грі-
хом для смертних, у даному випадку сама Есагіла ладча
була від неї відмовитись.
Однак усі її зусилля були марні, бо його святість цар Вал-
тасар міцно тримався за трон. І він триматиметься за нього
ще міцніше, коли матиме сильну армію, за яку проголосу-
вала державна рада і- яка захищатиме його владу та Ваві-
лонське царство.
Про все це з тривогою думали ті вельможі, яких раби роз-
носили по домівках після закінчення державної ради. Вони
не могли спокійно всидіти в паланкінах, а дома до самого
ранку перекидалися на шовкових постелях. Сон тієї ночі
до них так і не прийшов.
У Муджалібі на Валтасара чекала скіф'янка Дарія, яку
йому пообіцяла Набусардарова дружина Телкіза. Вона
сказала, що пришле її лише в тому разі, якщо під час дер-
жавної ради він поводитиметься як справжній володар. Для
неї це означало тільки одне: цар має проголосувати за На-
бусардарів план оборони, і він це зробив.
Однак після закінчення ради Валтасар відчув безмежну
втому, яка прийшла на зміну великому напруженню. Він
на власні очі пересвідчився, які інтриги снує проти нього
Есагіла. Якби не рішучість Набусардара, то на вавілон-
ському троні вже сидів би Набонід. Крім утоми, Валтасара
гнітила свідомість того, що молодість його затьмарюють
нікчемні клопоти та інтриги. Яким безхмарним було б його
життя, коли б він не знав цих мук! Адже його змалечку
вчили, що боги лише рабам призначили тяжку працю, об-
рази, біль і нужду. Володарям світу вони, навпаки, пообі-
цяли буйні радощі й веселощі і зміцнили їхню владу золо-
том. А що ж судилося йому? Кожну крихту насолоди в нього
відривають від уст, примушують випити гірку чашу,
отруюють йому все життя.
Він намагався вчинити цьому опір. Єдиною його втіхою
тепер було те, що він матиме армію, за допомогою якої зни-
щить ворогів і завоює права, які належать йому цілком за-
конно. Адже Телкіза теж казала, що тільки непереможна
армія забезпечить йому трон.
Він спокійно й вільно вдихнув світанкового повітря. В його
уяві раптом постала Телкіза-з кетягом перлів на грудях
і коштовними каменями у волоссі, у білому одінні, яке
щільно облягало її стегна. Під час їхньої останньої зустрічі
вона пообіцяла йому скіф'янку, захоплену Ітарою. Він
спершу хотів відігнати від себе це видиво, але мимохіть
відчув, що вже смакує майбутню розкіш. Його ніколи не
вчили відмовлятись від чогось, отож він не зміг рішуче
прогнати від себе цю спокусу. Навпаки, йому було приємно
усвідомлювати, що за спокусами йде блаженство, а бла-
женство має усолоджувати життя вибраних світу цього.
Він мав право на винагороду за хвилювання минулої ночі.
Поступово поруч із образом Телкізи перед очима Вал-
тасара почав вимальовуватися образ скіф'янки. Вона уяв-
лялася йому то з луком на коні, то в штанях із шнурівкою,
то зі списом у руці, але він ніяк не міг уявити собі її в жі-
ночому вбранні, бо кажуть, що ці скіф'янки - дуже войов-
ничі жінки. Валтасар був не від того, щоб мати для різно-
манітності ще й войовничу жінку. Він їздитиме з нею в цар-
ський заповідник стріляти вепрів і тигрів. Навчить її боро-
тися з левами і цілитись вістрям меча їм просто в серце.
Що більше він думав про неї, то нескінченнішою здава-
лася йому дорога.
Царські їздові не пристосовували швидкість їзди до лету
Валтасарових думок. Коні ступали поважно, як і належить
для виїзду володаря. Але Валтасар весь час їх підганяв.
Згоряючи від нетерплячки, він нарешті сам завйокав на ко-
ней і схопив віжки. Коні в його неспокійних руках шарпа-
лися вбік і ставали дибки.
Перший радник провів Валтасара аж до дверей покоїв,
де його чекали слуги, щоб зняти з нього парадне вбрання
й приготувати до сну.
Та. Валтасар байдуже пройшов повз них. Слуги знали,
що це означає. Валтасара в його покоях жде жінка, нова
царська наложниця, і цар або так шанує її, що хоче поста-
ти перед нею в парадному вбранні, наче перед сановниками
й Есагілою в тронному залі, або його жене нетерплячка.
Він і на таємній державній раді кілька разів відчував
дурманні пахощі кедрової олії, якою скіфські жінки нати-
рали своє тіло, але страх за життя розігнав ці приємні від-
чуття. І тільки тепер, вивільнившись нарешті з лещат дер-
жавних обов'язків, він може спокійно віддатися втіхам,
яких жде не діждеться його серце.
Зі звичною швидкістю Валтасар поминув нарешті остан-
ні двері й раптом зупинився. Він побачив її тут, у своїй
опочивальні. І з першого ж погляду переконався, що всі
його уявлення про неї були хибні.
Вона скромно сиділа на ебеновій лаві, поклавши руки на
коліна. На ній була біла полотняна сукня, розмальована
великими, як долоня, зеленими листками. Рукава сягали
їй аж до зап'ясть, а поділ - до кісточок. Спідниця, зібрана
рясними складками, була стягнена в талії. Викоту сукня
не мала - комір був під саму шию. На пальці в скіф'янки
блищав грубий мідний перстень, укритий патиною. На но-
гах мала черевики на шкіряній підошві, з мідною застібкою.
Станом вона була висока, але трохи нижча від Телкізи.
Обличчя правильне, вкрите ніжною засмагою. Між віями
плавали сірі очі, схожі на затягнене хмарами північне небо.
Над крутим лобом царською тіарою здіймалися каштанові
коси, обвиті довкола голови.
Коли Валтасар увійшов, вона підвелася, проте не приві-
тала його, як належить царській рабині. Стояла випростав-
шись і чекала, що буде далі.
Така її поведінка здивувала Валтасара. Він ледь насу-
пився і владно мовив:
- Я цар.
Дівчина легко вклонилася.
- Я Дарія, дочка князя Сіріуша із Скіфського царства.
Вона говорила сумішшю семітських мов. Валтасар зди-
вовано закліпав очима й не наважувався підступити ближ-
че. Його збентежив її непристойно самовпевнений тон, яко-
го він не терпів у жінок. Бачачи, що цар мовчить, вона до-
дала:
- Я дочка князя Сіріуша, бранка Вавілона.
- Бранка Вавілона,:- роздратовано повторив він слі-
дом за нею.
- Так, бранка Вавілона,-підкреслила вона.
- Що ти хочеш цим сказати? - суворо запитав Валта-
сар.
- Не гнівайся, царю, але мене мучить цікавість, чому в
Вавілоні бранцями розпоряджаються жінки. Благородна
Телкіза, дружина верховного воєначальника твоїх військ,
вирішила, що цю ніч я маю провести з тобою, а про свою
подальшу долю довідаюсь завтра, коли зійде сонце. Поки-
даючи цю опочивальню,- бо це вона привела мене сюди,-
сказала, що для мене це велика честь. Цілу ніч, царю, я
сиджу тут і жду, коли ти виявиш мені цю честь.
Валтасар наїжив брови, немовби від цих слів скіф'янки
на нього війнуло холодом, але одразу опанував себе й на-
віть спробував усміхнутись. З усміхом на обличчі легко
дорікнув їй:
- Ти повинна була сказати це трохи привітніше.
І рушив до неї, щоб приголубити її: може, вона стане
лагіднішою. Йому захотілося хоч трохи ніжності після не-
давніх жахливих сцен у тронному залі. Бодай на хвилину
він прагнув забути про Есагілу, про персів, про зраду й під-
ступність.
Наблизившись до скіф'янки, Валтасар простяг руки й ще
раз повторив:
- Ти повинна привітніше розмовляти з царем.
Вона полохливо відхилилася, мов сарна від тигрячої
лапи, й попередила його:
- Наш край суворий, царю, і люди наші теж суворі.
- Ти зразу присмирнієш і будеш ніжнішою, коли ляжеш
з царем на шовкове ложе.
Дихання скіф'янки стало уривчастим від глибокого обу-
рення. З її вуст ладні були зірватися необережні слова, та
вона опанувала себе й нарешті мовила досить спокійним
тоном:
- Наші жінки не лягають з царем. У нас кожен чоловік
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62