Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
тобі. Дам золота й коштовних каменів, скільки ти сама за-
бажаєш.
- Чого ж ти просиш?.. - тихо запитала Нанаї.
- Сходи до Села Золотого Колосся й розвідай, чи не
скривдили ту дівчину царські вояки й чи не терпить вона
якої нужди.
- Було б найкраще, якби ти забув про неї, - сказала
Нанаї ослаблим голосом. - Може, вона ще й досі не вміє
відрізнити добро від зла і несвідомо віддає своє серце ін-
шому.
- Я не заспокоюся, поки не знатиму про неї всю прав-
ду. Ти таки сходи до Села Золотого Колосся й спробуй хоч
що-небудь довідатись про Нанаї, Гам ада нову дочку.
Проси в мене, чого хочеш,- золота, коштовних каме-
нів...
- Ні, пане,-вона приклала долоню до його гарячого
чола. - У тебе, мабуть, гарячка й ти мариш.
Але раптом їй спало на думку, що, можливо, він зовсім
не марить, і вона злякано відсмикнула руку. Можливо, він
навмисне вимовляє ім'я Нанаї, щоб вивідати про Кіра, і про-
понує їй за це золото та коштовні камені. Можливо, він хоче
тільки перевірити,- чи вона взагалі згодна зробити йому
якусь послугу, і лише після того скаже, що цю послугу
вона повинна зробити його батьківщині й що саме за цю
зрадницьку послугу він пропонує їй золото та коштовні ка-
мені. Нанаї швидко підвелася. Устіга стежив за нею по-
глядом приреченого, Нанаї розуміла, що він помре, хоч міг
би жити й жив би як найблагородніша людина в світі, коли
б злі боги або злі люди не нав'язували країнам воєн і во-
рожнечі. Хай буде проклятий той, хто сіє чвари між наро-
дами й ненависть, між людьми! Нанаї подумала, що саме
через це смерть чекає і її" батька Гамадана в підземеллі
Есагіли, і їй стало ще важче. Як спокутувати свою провину
й не мучити себе свідомістю того, що цих страждань лю-
дині завдає людина? Як зробити, щоб у світі навіки зникли
страждання?
Шум за дверима урвав її думки. Нанаї забарилася у в'яз-
ниці і це викликало підозру в сторожі.
Нанаї насилу намацала миску, взяла її і, заточуючись,
вийшла з темниці.
Коли вона підіймалася сходами нагору, один з воїнів під-
ніс ліхтар і освітив їй обличчя.
Тільки зрадливі промені були свідками того подиву, який
відбився в його очах.
Над дворами й дахами Храмового Міста кружляли голу-
би. Сизі, рожейі й білі крила маяли в повітрі, напоєному
пахощами нарцисів і бузини, бо саме була пора цвітіння
бузини і нарцисів. Метелики, мушки й ластівки кружляли
над басейнами зі смарагдовим дном. Мушки танцювали в
бризках водограїв, і там їх на льоту ловили ластівки. Білі
пухнасті вола пташок мінилися сріблястими крапельками
води.
Зі святилищ долинали звуки арф, цимбалів і лютень. Під
цю музику умани, молодші жерці, покидали шатра богів
і, поминувши гігантські статуї биків, ішли під піддашшя,
обвите плющем і диким виноградом.
В храмі Мардука жерці вищого сану молилися й славили
небесного володаря країни Субарту', що розкинулася між
Пуратту й Ідікдатом2, - країни халдеїв.
Трохи віддалік, на просторі, затіненому віттям сикомор
і кипарисів, молилися своїм богам чужинці. На каменях
і мармурових п'єдесталах стояли священні заступники май-
же всіх сусідніх народів. Стояли мирно один поруч одного,
не знаючи ні гніву, ні ненависті. Стояли, наче купці на
торжищі, й приймали золото.
Стояв тут володар гір Лівану - Амуруа, народ якого під-
корив Навуходоносор Другий і наказав вирізьбити про це
написи на скелі в долині Ваді-Бріса. Стояла Ашрату, во-
лодарка степів. Стояв Амон, сонцеподібний володар країни
Мусурі, яка укріплює береги Нілу. Стояла Неїта, цариця
неба, що розкинулося над Єгиптом. Стояли Осіріс та Ісіда,
брат і сестра в любові. Стояла рогата Ашторет, яка без-
соромно розставила ноги й підтримувала руками груди.
Стояв божественний володар Еламу Мемнон, святилище
якого в Сузах було все із слонової кості. Стояла мати богів
Кібела, чиє благословенне лоно породило золотоносну річку
Пактол. Стояв Атіс із точнісінько таким самим знаком сон-
ця, як і в Гордії, де на вірьовці під стелею храму підвішена
священна колісниця - за пророцтвом, той, хто розв'яже на
ній вузол, стане володарем Азії. Стояла крітська Діктіна,
богиня моря й мореплавства, чия обитель містилась на гір-
ських вершинах.
Стояли там і безліч інших богів із золота й каменю. Бра-
кувало тільки статуї Ягве, бо, згідно з віруванням іудеїв,
Ягве був всюдисущий і тому зобразити його неможливо.
Тимчасом як віруючі молилися й приносили пожертви
ідолам на горішньому подвір'ї перед вежею Етеменанкі,
Ісме-Адад, замару й пасісу виряджали в далеку дорогу до
Персії групу своїх людей на чолі з Сан-Уррі. Сан-Уррі ніс
у шкіряній торбині план Мідійського муру, скріплений пе-
чаткою Есагіли і обвитий мідними ланцюжками. Для без-
пеки разом з ним вирушали жерці, воєначальник і четверо
' Країна Субарту - північно-східні області Межиріччя, які, по-
чинаючи з III тис. до н. е., були заселені переважно семітомовним насе-
ленням (аккадцями, східними семітами), а починаючи з кінця II тис.
до н. е.- халдеями, вихідцями з південного заходу Аравії. Поступово
витіснивши ассірійців з Вавілона, халдеї поширилися по всій країні і їхній
цар Набопаласар, вступивши на вавілонський трон в 625 р. до н. е., дав
початок новій династії, котра правила Вавілонією аж до завоювання її
перським Царем Кіром у 539 р. до н. е.
2 Пуратту й Ідіклат - аккадська назва Євфрату й Тігру.
воїнів з храмового війська-. Поверх військової одежі вони
кадягли ряси жерців, щоб їх сприймали за Мардукових
служителів.
Коли .вони вже рушали, верховний жрець напутив їх:
- Хай береже вас Мардукова зіниця, бо ви чините з
Мардукової волі.
Сан-Уррі рішуче поглянув на нього:
- Хай упаде на мене помста і гнів Мардука, якщо цю
торбину разом з її дорогоцінним вмістом я не покладу до
ніг царя Кіра!
- Всім жерцям вищого сану я накажу молити богів, щоб
вони берегли вас у дорозі. Уклонися Кірові й від мене.
- Ти будеш задоволений мною, святий отче. Я докладу
всіх зусиль, щоб прислужитися тобі й Мардукові. Мабуть,
у тебе викликають побоювання Набусардарові загони, що
їх він кілька днів тому вислав на північ?
- Так, але я сподіваюся, що нам пощастить випередити
їх і що Кірове військо чекатиме Набусардара вже під Мі-
дійським муром.
- Ще нічого не втрачено. Я вірю, що Кір не розпочне
війни перед місяцем абом, місяцем смерті. Запевняю тебе,
святий отче, ми завчасно доберемося до його стану, хоч би
які труднощі чекали на нас. Твоя душа може бути спокій-
ною за нас, - запевнив Сан-Уррі.
Благословивши посланців, Ісме-Адад відпустив їх.
Думаючи свою нелегку думу, він неквапно повернувся
до покою й довго сидів, затуливши, долонею тремтячі
повіки.
Незабаром перські мечі допоможуть розрубати вузол не-
розв'язних суперечностей усередині держави. Вони скинуть
з трону безбожного царя Валтасара, а, крім того, усунуть
невірника Набусардара. Мардук знову викликатиме священ-
ний трепет у халдеїв, примусить їх слухатися й шанувати
жерців, бо тільки, вони покликані керувати царством, бо
тільки їх просвітили боги й; сповнили їхні голови непогріш-
ною мудрістю. Вони й далі дбатимуть про освіту найкращих
мужів країни, вливатимуть у їхні мізки знання, аби ті на
тисячоліття стали гордістю та окрасою славного вавілонсь-
кого царства. Тільки об'єднавшись із Кіром проти Валта-
сара, можна здійснити ці благородні задуми.
Аби впевнитися, що Сан-Уррі щасливо дістанеться до
місця, Ісме-Адад узяв ключ і непомітно спустився до під-
земного святилища Мардука. Там він довго творив молитву,
б'ючи чолом об постамент золотого колоса. Ставши навко-
лішки, благальне дивився на непорушний Мардуків лик,
огорнений клубами сизого диму з запаленої на честь бога
живиці.
Події розвивалися навальне. Набусардарові побоювання
за долю Мідійського муру трохи вляглися, коли він одер-
жав з півночі донесення про те, що його військо, очолюва-
не Унну-Муном, уже досягло цього укріплення.
І все ж таки маленька іскорка тривоги ще тліла в Набу-
сардаровій душі. Тільки маленька іскорка-все інше було
гаразд.
Обабіч Мідійського муру були викопані глибокі судноплав-
ні канали. З внутрішнього боку пролягав найбільший ка-
нал у царстві - Нахар-Малки, Царська ріка. Навіть най-
важчі кораблі могли пройти ним з Євфрату в Тігр. Цар Кір
захопив тридцять найбільших суден фінікійської корабель-
ної спілки, на яких везли Валтасарові кіпрських красунь.
Набусардар побоювався, що перси на цих кораблях можуть
перевезти своє військо нижче Мідійського муру і звідти без
перешкод розгорнути наступ на Вавілон. Але в хвилини цих
тривожних роздумів він заспокоював себе тим, що Унну-
Мун не підведе.
Хоча загроза нападу персів стала ще реальнішою, мало
хто з халдеїв усвідомлював її повною мірою, бо в царстві
було спокійно, коли не рахувати того, що Набусардарові
загони щодень пересувалися по всій країні. Багато хто на-
віть з посмішкою сприймав гарячкову підготовку до війни.
Однак халдейська армія не піддавалася цим настроям
і готувалася до зустрічі з ворогом: По всій країні війська
вже були приведені в бойову готовність. У Вавілоні теж
було повно військ.
Вигляд Міста Міст невпізнанне змінився.
Будинки принишкли, парки збезлюдніли. Тільки подекуди
хлопчаки грались у війну, виспівуючи веселі ямби Архі-
лоха, перейняті у грецьких найманців. На розі вулиці іноді
з'являвся кульгавий жебрак з костуром, та ще перед во-
рітьми палацу хирляві діти рабів награвали на, сопілках
тужні мелодії й просили милостиню. Навіть сліпучі кра-
суні, що їх позвозили сюди з усього світу, майже зовсім не
з'являлися на вулицях, їхні місця зайняли дозори, які ре-
гулярно змінювалися. Зустрічатися на кожному кроці з до-
зорцями було не дуже приємно, і люди воліли залишатися
вдома, не виходячи й за поріг.
'Архілох (середина VII ст. до н. е.)-давньогрецький поет'
лірик, майстер ямба (вірша сатиричного характеру).
Лише Телкіза жила, як і до цього. Тепер вона виходила
навіть частіше й дуже рідко користувалася паланкіном.
У супроводі своїх служниць вона вирушала на прогулянку,
ведучи на позолочених ланцюжках двох хортів-. Люди бачи-
ли, як вона простувала то до Муджаліби, то до Сібар-Сіна,
то до храму небесної Іштар, щоб принести їй пожертву, то
оглядала нові дорогі товари в торговому домі Егібі.
Але насправді ці прогулянки були для неї лише приво-
дом вийти з палацу. Вона мала на меті зовсім інше. їй осто-
гидли всі давні знайомі й гра в кохання. Вона хотіла по-
каятись і повернутись у Набусардарові обійми. З нетерпін-
ням чекала на нього в своєму палаці й на знак примирення
навіть принесла йому неоціненний дарунок-вість про те,
що Сан-Уррі вирушає на північ, де має зустрітися з Кіром
і передати план Мідійського муру. Набусардар байдуже,
ба навіть з деякою огидою покинув її, так і не вислухав-
ши до кінця. Отож тепер вона вперто шукала нової розради,
сповнена гіркої образи та'бажання помститися йому.
Якось під час однієї з прогулянок їй зустрівся високий
стрункий чоловік скромної, неяскравої зовнішності. Борода
в нього була коротко підстрижена, а під ясним чолом сяяли
глибокі чорні очі.
Відчувши на собі його погляд, Телкіза мимохіть зупини-
лася й затремтіла. Від хвилювання позолочені ланцюжки
задзвеніли в її руках.
- Хто це? - шепнула вона Гемезі, своїй служниці, яку
вважала найвірнішою.
- Зоробабель, онук царя Іоакіма, який правив Іудеєю
перед царем Седекією.
- Іудей?- розчаровано перепитала Телкіза, не спускаю-
чи, однак, очей з незнайомця.
- Іудей,-кивнула головою Гемеза,-але його при-
ймають у царському палаці нарівні з халдейськими вель-
можами.
А друга служниця докинула:
- Там буває чимало знатних іудеїв.
Ні про що більше не питаючи, Телкіза озирнулася йому
вслід. Проходячи повз неї, Зоробабель поштиво схилив го-
лову.
- Може, гукнути його, благородна велителько? - спи-
тала Гемеза.
Телкіза нічого не відповіла і, смикнувши за ланцюжки,
мовчки пішла далі.
Вона ступала неквапно, грайливо вигинаючи стрункий
стан. На її жовтому вбранні мінилася бірюза, довкола го-
лови маяв серпанок бірюзового кольору, пришпилений до
волосся золотою шпилькою. Руки від зап'ястя аж по самий
лікоть прикрашали коштовні браслети роботи єгипетських
і лідійських ювелірів. На вказівному пальці лівої руки ви-
блискував перстень у вигляді змії-подарунок фараона
Псамметіха її праматері.
Телкіза йшла неквапливо, й дорога її лежала до казарм
лучників. Вона хотіла помститися Набусардарові й нама-
галася привернути до себе увагу воєначальників, яких тепер
у Вавілоні було повно-бравих, плечистих, засмаглих, ду-
жих, з пристрастю в очах і бойовим запалом у крові.
Досі всі любовні пригоди кінчалися її перемогою, і з кміт-
ливістю вродливої жінки вона відзначила, що недарма про-
гулюється пішки міськими площами та дворами царських
палаців. Озираючись на неї, найпривабливіші мужі Ваві-
лона уявляли її в своїх обіймах. Та сьогодні Телкізині дум-
ки заполонив тільки один.
- Ти сказала, що його звуть Ісма-Ель? - нахилилася
вона до Гемези, яка допомагала їй заманювати в любовні
тенета тих, що прагнули її обіймів.
- Так, благородна моя велителько, - підтвердила та,-
Ісма-Ель, начальник лучників.
- І це правда, що ним усі захоплюються?
- Кажуть, що він - окраса непереможної халдейської
армії.
- Ти сказала, що з тераси казарми він дивиться вслід
моєму паланкіну. І часто?
- Щоразу, коли ми проходимо тут, щоразу.
Дійшовши алеєю до казарми, Телкіза зупинилася під
пальмою і, сама схожа на пальму, задивилася на тераси.
Незабаром між зубцями вежі з'явився ставний чоловік
і окинув оком вулицю з кінця в кінець, ніби на когось чекав.
- Це він нас виглядає, - сказала Гемеза, - нас, бо ми
завжди проходимо тут о цій порі.
- Він знає, хто я? - поцікавилася Телкіза, не відриваю-
чи очей від його обличчя кольору золотавих достиглих олив,
- Ні, моя велителько.
- А хто він за доходженням?
- Мати його була грекиня, а батько знатний халдей. Він
приїхав сюди з півдня, майже' з самого гирла Тігру і Єв-
фрату.
Телкіза щось прошепотіла, але служниця нічого не розі-
брала. Це скоріше скидалося на зітхання, ніж на слова,
зітхання, яке може зрозуміти тільки той, хто сам зазнав
мук серця і враженого честолюбства.
Саме в цю мить Ісма-Ель помітив їх. З голови в Телкізи
хвилями спадав бірюзовий серпанок, а над лобом вилися
кучері такого чорного волосся, якого він іще не бачив у жод-
ної жінки. Це була красуня з красунь.
Те саме думала про нього й Телкіза. Вона не пригадува-
ла, щоб належала коли-небудь вродливішому од Ісма-Еля
чоловікові. Сила й вогонь південця поєднувалися в ньому
з витонченістю жителя півночі.
Ісма-Ель схрестив на грудях руки і хотів їй уклонитися,
але Телкіза швидко опустила на обличчя серпанок і пішла
далі.
Вона пішла далі, але душею поривалася до нього. Жа-
дала бути з ним. Жадала відчути дотик його рук. Жадала
танути в полум'ї його очей. Жадала належати йому. Вона
вже й сама не розуміла, чого жадала дужче - належати
йому чи помститися Набусардарові.
Після того дня Телкіза кілька разів пропливали в роз-
кішному паланкіні повз казарми лучників, завжди о тій
самій порі, і завжди за зубцями вежі стояв він. Коли ця
гра вже стомила її, вона наказала слугам зупинитися в алеї
перед казармами й покликати Ісма-Еля.
Відхиливши вишивані завіски й затуляючи обличчя вія-
лом, усипаним перлами, мов горошинами сліз, вона лише
кліпнула віями і, коли він наблизився до неї, простягла
йому шовковий згорток.
Ісма-Ель уже давно знав, хто ця красуня. Він схвильова-
но розгорнув шовк і гарячкове прочитав:
«Цієї ночі я чекатиму на тебе в саду свого палацу. Про-
йди брамою з боку Євфрату. Сторожа пропустить тебе. Хай
благословить тебе своєю милістю небесна Іштар».
Він кілька разів перечитав цей текст, нічого не розумію-
чи. Нарешті отямився й хотів поцілувати облямівку Телкі-
зиної спідниці, вдячний їй за те, що вона удостоїла його
своєї любові. Але коли він відірвав очі від згортка, паланкін
уже рушив.
Ісма-Ель ще раз глянув на згорток. Іще раз прочитав
його. Потім знов і знов.'йому здавалося, що це якесь чудо,
і решту дня він провів у неймовірному хвилюванні, а вве-
чері подався на берег Євфрату до Телкізиного саду.
Своєю пишнотою Телкізин сад поступався тільки перед
муджалібськими парками. Він буяв красою всього Старого
Світу. Мури, обличковані мармуром, теракотою та прикра-
шені рідкісною мозаїкою, ділили сад на кілька частин, з'єд-
наних невеличкими ворітцями. Ворітця були оздоблені
орнаментом із золота, срібла й самоцвітів. Біля ворітець
плюскотіли кольорові водограї, а над басейнами найвигад-
ливіших форм кружляли легкокрилі бабки. Посеред саду
був квітник у формі квадрата. Тут, біля ставка зі ста-
туєю морської діви посередині, троянди, що вилися по
ґратках, затуляли своїм рясним листям та пагінням за-
слані ложа на підставці з глазурованої цегли, перламутру
й тібетської яшми.
Сюди Гемеза й привела начальника лучників через єв-
фратську браму.
Якусь хвилину він сидів сам серед п'янких пахощів кві-
тів. Та незабаром серед трояндових гірлянд з'явилася
Телкіза.
Ісма-Елеві забило дух від хвилювання. Телкіза відразу
ж помітила розгубленість на його обличчі й мляво усміхну-
лася, і він зрозумів, ще цією усмішкою вона хотіла розвіяти
його тривогу й нерішучість перед нею-дружиною верхов-
ного воєначальника. Адже Ісма-Ель ставив на карту все, він
нерозважливо ризикував своєю головою, але Телкізина кра-
са сліпила йому очі і розум.
Телкіза підходила до нього, торкаючись руками ґраток.
На шиї в неї брязкотіло намисто з золотих лілей, а в ку-
черях мерехтіли топази, мов роса, що впала на воронове
крило. В легкій прозорій одежі постать її сяяла й світилася
ясніше від зірок. Вона підходила, і тіло її дихало пахоща-
ми, всіма пахощами цього чудесного квітника, її очі з блис-
ком чорних алмазів були сповнені місячного сяйва, мов каз-
кова долина. Коли вона торкалася пальцями ґраток, то
здавалося, ніби перебирає струни трикутної ліри, і кожен її
дотик видобуває інший звук.
Ісма-Ель затремтів. Він не міг більше спокійно чекати,
коли вона припливе до нього, і, тамуючи хвилювання, пішов
їй назустріч.
- Хай благословлять тебе боги, - мовила вона, і голос
її м'яко забринів у саду і в душі Ісма-Еля.
- Богиня кохання, - прошепотів він і нахилився, щоб
поцілувати краєчок прозорого вбрання.
Коли він випростався, Телкіза сказала:
- Я - дружина Набусардара, дружина твого верховного
воєначальника, і мені здається, що це тебе трохи бентежить.
Але Зараз ти забудеш на хвилину, хто я і хто ти.
- Богиня кохання, - повторив він.
Вона сіла на ложе й задивилася вгору поміж листям
троянд.
Він нахилився до неї й пошепки запитав:
- Чим заслужив я цю хвилину?
Вона відповіла, стежачи за метеликом-одноденкою, який
кружляв над кущем:
- Життя таке коротке, то навіщо марнувати його зайви-
ми розмовами? Коли нам хочеться зірвати з дерева плід,
ми не замислюємось над тим, навіщо зриваємо його, а ла-
еуємо ним. Забудь моє справжнє ім'я й уяви собі, що я -
плід з найпрекраснішого дерева в цьому саду.
Вона підняла руки й закинула їх за голову. З її округлих
Ліктів зсунулася прозора тканина й відкрила руки аж до
плечей. Крізь пройми, мов ранкові тумани з долин півночі,
проступили форми її тіла, від яких Ісма-Елева голова пішла
обертом. Він мовчки поклав руки їй на плечі. Спершу про-
вів по них долонями, а тоді, пойнятий палким бажанням,
міцно стиснув Телкізу в обіймах.
- Не думай ні про що, крім того, що ми разом, - про-
шепотіла вона.
Іема-Ель не думав ні про що, та й не міг ні про що думати.
Ні, ще ніколи в житті він не зазнав такого солодкого, та-
кого жильного, такого глибокого хвилювання. З вдячності
він покрив її тіло поцілунками. Воно було всипане ними, на-
че небо зірками. Вона приймала цей дар, напівзаплющив-
ши очі. В кутиках її вуст застигла усмішка, як у заснулої
дитини або в юної діви, що поринула в першу свою любовну
мрію.
Він піддався її настроєві й тихо прошепотів:
- Ти - найпрекрасніший плід цього саду, ти - плід рай-
ського дерева життя. Я ніколи не забуду цієї ночі й тебе.
Самі боги затіяли цю війну з персами, щоб я тебе знайшов.
З твоїм образом у серці я піду в бій перемагати ворогів.
. Та раптом Ісма-Ель помітив, що обличчя її перемінило-
ся. Він не міг зрозуміти, лукавство це чи байдужість, і вра-
жено запитав:
- А може, ти жадаєш іншого доказу мого кохання?
Йому здалося, ніби Телкіза ставиться до нього зверхньо,
як до закоханого хлопчака. Навіщо ж тоді вона заманила
його сюди, навіщо подарувала цю ніч? Він відчув, що, при-
ймаючи його цілунки, вона витає думками десь-інде. Ісма-
Ель випустив Телкізу з обіймів і запитально зазирнув у її
застигле обличчя. Вона саме думала про Набусардара, і на
гадку їй раптом спала Нанаї. Хоч Телкіза ніколи й не рев-
нувала свого чоловіка до жодної. 3 його коханок, ця селючка
викликала в неї люту ненависть. Вона пригадала, як не-
давно просила в Набусардара крихту любові, як принижу-
валася й навіть упала до його ніг. Тим-то й вирішила сьо-
годні поквитатися за це приниження або забути про нього
в обіймах начальника лучників, але саме в обіймах Ісма-
Еля нею заволоділо ще жагучіше бажання помсти, страш-
ної й жорстокої помсти. Все вирувало в ній, як вирує вода
в бурхливій течії. З дна душі здіймався затамований біль,
і, мовби шукаючи рятунку в Ісма-Еля, вона пильно глянула
на нього. Коли б він ще раз запитав, як довести їй свою лю-
бов, вона знала б, що йому відповісти.
Ніби читаючи в її очах, він повторив своє запитання.
- Я проситиму в тебе дуже багато. Я проситиму майже
неможливого, - відповіла вона.
- Наказуй, богине кохання, наказуй, - пристрасно бла-
гав він,-нема'нічого нездійсненного, якщо це в людській
спромозі, а не в волі богів.
- Так, це в людській спромозі, але я не знаю, чи стане
тобі відваги.
- Наказуй!
- Я хочу, щоб ти викрав Гамаданову дочку, яка стала На-
бусардаровою коханкою. Я хочу, щоб ти викрав її,- вдень
або вночі, - й привіз сюди, до мого палацу, живу або
мертву, мені це байдуже.
Ісма-Ель приголомшено глянув їй у вічі.
- Так ось для чого ти мене сюди запросила!-спалах-
нув він. - І як я одразу не здогадався, що за цим ховаєть-
ся підлість?
По Телкізиному обличчю промайнула тінь.
- Це і є доказ твоєї любові? - запитала вона.
- Ти хотіла обдурити мене, як перс обдурив світ. Але
знай, що немає жодної жінки, чиє кохання примусило б мене
піти на злочин проти мого верховного воєначальника. Я ша-
ную непереможного Набусардара. Я - воїн, як і він, і, як
і він, визнаю тільки ратний героїзм. Під його орудою я хочу
виступити проти Кіра. Коли мені судилося загинути, то від
меча ворога, а не від меча мого воєначальника, який карає
зрадника.
Телкіза тихо засміялася, щоб розвіяти його підозру.
- Я хотіла тільки випробувати тебе й переконатися в тво-
єму коханні. Якщо ти такий самий боягуз у бою, як у ко-
ханні, то Набусардарові нічого жалкувати за тобою. Я жа-
дала тебе, але цієї ночі моє жадання згасло. Можеш спо-
кійно вийти в ту саму браму з боку Євфрату. Сторожа
пропустить тебе.
Ісма-Ель з гідністю підвівся і вклонився їй. Більше йому
тут не було чого робити.
Телкіза аж заціпеніла від подиву, що він і справді встав
і збирається йти геть. Отже, хитрість їй не вдалася, - цей
теж знехтував нею. Вона розуміла, як безглуздо образила
його, але не мала сили виправити помилку й сумним по-
глядом супроводжувала його горду постать, коли він ішов
алеєю. В цю хвилину їй хотілося тільки одного: щоб у ніч-
ній тиші до неї підповзла змія і вигризла її серце...
Служниця Гемеза, яка щойно провела начальника лучни-
ків до євфратської брами, простояла весь час за індійським
кущем, з якого Телкіза недавно подарувала Набусардарові
першу квітку. Вона мусила стояти там і вартувати, щоб її
володарка не наразилася на якусь небезпеку.
Телкіза вважала Гемезу своєю найвірнішою служницею
.і тільки їй одній довіряла таємницю квітника.
Тим часом у Вавілоні батько не міг довіряти синові, ма-
ти - дочці, чоловік - дружині. Всі це добре знали, але під-
ступна Телкіза не сподівалася, що її служниця теж може
бути підступною.
Тієї самої ночі, як тільки Ісма-Ель покинув сад, Гемеза
ввійшла до Набусардарових покоїв.
Набусардар сидів у кабінеті й міркував над донесенням
начальника служби розвідки, якому пощастило роздобути
точні дані про чисельність армії Кіра. Він порівнював їх із
даними того періоду, коли Кір готувався до свого першого
походу проти Старого Світу.
Перед ним лежали таблиці царської хроніки, і на одній
із них було написано:
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62