Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
чав. - Ні, це неможливо! Я не годен її забути. Якщо вона
й ошукала мене, то тільки тому, що піддалася спокусі. Та
вона скоро схаменеться. Якби я тоді мав час, то неодмінно
був би переконав її, що мій цар справді кращий, ніж цар
халдейський, що наші звичаї й порядки справді людяніші,
бо дбають про людину в цьому, земному, житті. Вона шукає
цього. А ми? Ми... Мій славний царю, поспішай, бо тільки
ти один можеш урятувати цих нещасних людей і повернути
їм радість життя.
Після цього він затер знаки на восковій табличці й сам
почав виводити на ній нігтем:
«Спасибі тобі, Набусардарова служнице, спасибі тобі за
все. Твої дарунки втішили б мене, але я дякуватиму тобі ще
більше, якщо ти вклонишся від мене Гамадановій дочці.
Вона дорожча мені за всі дарунки світу, і я не вірю, що вона
не повернеться до мене, коли я знову буду вільний. І ще про
одне благаю тебе, Набусардарова служнице: дай мені
знати - мир зараз у країні чи війна. Я не можу відповісти
тобі своєю любов'ю, але щедро віддячу тобі...»
Наступного дня він не з'їв усієї страви й поклав на дно
миски воскову табличку з відповіддю. На третій день Тека
забрала її.
Нанаї з нетерпінням чекала повернення рабині до
кухні.
Коли Тека поставила миску на стіл, Нанаї тихо підкра-
лася й спритно витягла з миски табличку. Але в цю хвилину
малку, дух-охоронець, мабуть, покинув її, бо рабиня зне-
нацька обернулася й помітила табличку, перш ніж Нанаї
встигла її заховати.
- Що це знову в тебе? - запитала Тека грізним тоном
і гнівно блимнула очима.
Вони дивилися одна на одну, як шуліки, що б'ються за
здобич.
- Воскова табличка,-рішуче відповіла Нанаї за хви-
лину,- воскова табличка, якщо хочеш знати, Теко.- І руки
її опустилися.
- Я відповідаю за твої вчинки перед Набусардаром, моя
пані. Я вимагаю, щоб ти віддала її мені.
- Ні, ніколи! - вигукнула Нанаї й озирнулася на піч,
у якій палав вогонь.
- Тоді я розповім про все непереможному.
- Розповідай, можеш розповідати. Мені вже байдуже.
Я ненавиджу цей дім, ненавиджу його всією душею.
- Заспокойся, велителько моя, і будь розважливою.
Нічого іншого тобі не залишається.
Тека підійшла до неї й простягла руку до таблички.
- Ні!-вигукнула Нанаї.-О Еллілю! Ні! Нізащо,
Теко! - І, розмахнувшись, кинула табличку в вогонь.
Тека підскочила до печі і встигла ще прочитати, перш ніж
віск розтанув:
«Спасибі тобі, Набусардарова служнице... якщо ти вкло-
нишся від мене Гамадановій дочці. Вона дорожча мені за
всі дарунки світу... мир зараз у країні чи...»
Тека опустила голову й замислилася. Обличчя її вкрилося
зморшками й невпізнанне змінилося. Воно стало схоже на
кору старого дерева, й на нього страшно було дивитися.
Де й поділися його привітність і лагідність.
Вона вперто відганяла від себе цю підозру, але щось
нашіптувало їй, що Гамаданова дочка - помічниця Устіги,
отже, шпигунка. Інакше б вона так не поводилася, не при-
йшла б до цього палацу, який так ненавидить. Повагавшись,
рабиня рушила до дверей і знову повернулася, та, зрештою,
махнула рукою й вийшла.
Невдовзі вона повернулася разом з Гедекою. По дорозі
про все йому розповіла й попросила, щоб він сам вирішив,
як бути з Нанаї.
Сивоголовий скульптор зупинився посеред покою. З-під
- високого чола на Нанаї дивилися його лагідні очі. Гарне
старече обличчя світилося мудрістю.
Гедека попросив рабиню залишити їх на самоті, а потім
тихою, спокійною ходою підступив до Нанаї, узяв її за плечі
й сказав:
- Я не вірю, що ти все це зробила свідомо. Ти чиниш, як
нерозважлива дитина, а ми тут для того, щоб повчати
й виховувати тебе. Так забажав непереможний, від'їжджаю-
чи до Вавілона. От я й питаю тебе, обранице його серця: чи
шкодуєш ти за своїм вчинком і чи хочеш покаятися перед
великими богами? Я допоможу тобі знайти вихід із хащів,
у які ти заблукала. Так, так! Дивлячись на тебе, я уявляю
собі білу овечку, яка заплуталася ріжками в кущах. Я роз-
хилю сплетене віття і визволю тебе. Хочеш цього чи ні?
Привітні слова старого зворушили Нанаї, й за хвилину
вона сама схилила голову йому на груди. Відчувши, як рівно
б'ється його серце, вона пригорнулася до нього ще
міцніше.
- Отож-бо,- закивав Гедека головою,- я знаю, що
в душі твоїй немає зла.- І погладив її волосся.
- Ні, ні,- зашепотіла вона, ховаючи обличчя в нього на
грудях.- Під пильним оком сторожі Устіга ні для кого вже
не страшний. Навіть найсуворіші з богів 'їїе судили б нас за
те, що людині, кинутій у підземелля, позбавленій свіжого
повітря й сонця, ми хочемо послати тепле укривало, малень-
кого божка для розради, трохи більше оливи для каганця
й пучечок запашного зілля, якщо ця людина врятувала
найдорожче, що в нас є,- наше життя.
- У цьому й справді немає" нічого поганого, але ж князь
Устіга - бранець твого пана. Він - ворог усієї Вавілонії.
- Я добре це знаю й не замишляла нічого поганого,-
схлипувала Нанаї,- далебі, нічого поганого. Але мене
мучить сумління, бо князь Устіга врятував мені життя, а я,
віддячила йому тим, що віддала на смерть...
- Ти хочеш його визволити?'
- Ні, бо, служачи Кірові, він провинився проти священ-
ного закону нашої вітчизни. Але мені хотілося б бодай
трохи полегшити його муки й не дати передчасно піти
в могилу. Бо інакше прокляття богів упаде на мою голову.
Закон честі невблаганний.
Скульптор по-батьківському пригорнув Нанаї, а тоді під-
вів її голову. З очей Нанаї котилися рясні сльози.
- Заспокойся,-сказав він, ніжно дивлячись у її запла-
кані очі.- Я Ще сьогодні пошлю князеві Устізі все, що ти
Йому пообіцяла. Більше того, я накажу пробити ще одне
віконце у його темниці, щоб туди надходило більше повітря.
Нанаї,опустилася на коліна і припала до його ніг.
Набусардар усіма помислами був зі своєю армією.
В супроводі добірних воїнів він переїжджав з міста до
міста, щоб на власні очі пересвідчитися в силі й надійності
обласних залог.
У Вавілоні його заступав вищий воєначальник Набі-Ілла-
брат.
Після -розмови з верховним суддею Набі-Іллабрат послав
до Храмового Міста гінців, іменем царя Валтасара вимагаю-
чи відшкодувати збитки, заподіяні військовим поселенцям
із Села Золотого Колосся і негайно повернути їх з півден-
ної провінції, де за наказом Есагіли вони вже почали осушу-
вати болота.
Там, у пониззі Євфрату, що аж кишіло всілякими парази-
тами й хижими звірами, знемагали від тяжкої праці, борсаю-
чись у воді й багнюці, тисячі рабів, приречених на смерть.
Вони вгризалися в землю мотиками, насипали гори піску
й поглиблювали канали, куди ліниво стікала гнила вода.
А щоб було де прихилити голову, вони по краях осушених
ділянок ліпили собі халупи з глини, піску й очерету. Та
житла ці були такі благенькі, що не могли захистити від
хижих звірів, які підкрадалися вночі й жадібно накидалися
на нещасних людей. Крім мотик, у цих бідолах не було
ніякої зброї, отож біля калюж смердючої води звірі зали-
шали калюжі людської крові. Багато хто з рабів навіть не
захищався й сам шукав собі смерті. Бути роздертим хижа-
ками здавалося їм меншою мукою, ніж повільно вмирати
щодень від нестерпного голоду й нестачі питної води.
Як правило, чим більший тягар гнітить людину, тим силь-
нішу надію на допомогу й порятунок пробуджує в ній жага
життя. Але ті, хто за наказом Есагіли повинні були обернути
неозорі драговини півдня на родючі землі, вже ні на що не
сподівалися. Позбавлені всього людського, вони впадали
у відчай і не бачили виходу з -цього пекла. І все ж таки
сталося несподіване. Якось уночі примчав, мов вихор, вели-
кий загін вершників на баских буланих конях. Вони оточили
болота, розбудили рабів і, звелівши їм швидко збирати свої
пожитки, безмежними пустелями погнали їх на північний
захід. Бувалі старі воїни - а тепер раби - казали, що
в тому напрямку лежать арабські землі, підлеглі Вавілонові.
На світанку їхні слова підтвердилися. Рабів пригнали до
якогось поселення, в якому було повно війська. Араби скупо
їм пояснили, що готується похід на Вавілон, аби скинути
його ярмо; чекають тільки нагоди й знаку царя Кіра; а вони,
полонені халдеї, тим часом охоронятимуть їхні стада
й родини; як-не-як, а це краще, ніж смерть у болотах.
Звістку про це приніс до Храмового Міста гонець, який
прискакав на змиленому коні просто до Ісме-Адада. Водно-
час із ним прибули й-посланці від Набі-Іллабрата.
Верховний жрець схвильовано ходив по своєму кабінету.
На лобі в нього проступили дві червоні плями. Губи кон-
вульсивно стиснулися. Мозок працював швидко, думки
випереджали одна одну.
- Кіннота з арабських провінцій? - перепитав він.- Що
це означає?
Він раптом згадав, що за дверима чекають посланці від
Набі-Іллабрата. Може, їхній приїзд пов'язаний саме з цією
подією? Він негайно наказав пропустити їх і одразу вислу-
хав. з чим вони прибули. І не помилився - вони теж завели
мову про рабів на болотах. Точніше, про військових посе-
ленців, яких погнали на болота. Але чому посланці говорять
про них як про цареву власність, котру Храмове Місто має
повернути найближчими днями? Водночас верховне коман-
дування халдейськими військами вимагало, щоб з есагі.'іь-
ської в'язниці було звільнено Гамадана, старійшину общини
військових поселенців із Села Золотого Колосся.
Ісме-Адад спохмурнів ще дужче, його стомлені очі раптом
швидко забігали - він гарячкове шукав виходу із цього
дражливого становища. Нараз його обличчя - мудре об-
личчя бувалої в бувальцях людини - осяяла рятівна думка.
Він зваживсЯна відвертість - іншої ради, якщо він не хотів
поставити Храмове Місто під загрозу вторгнення військ
Набі-Іллабрата, просто не було.
- Сталося непередбачене,- мовив верховний жреця,-
я щойно одержав звістку,-він показав на гінця,-що всіх
рабів із боліт вершники-варвари погнали до арабських
провінцій. Це означає, що при всьому своєму бажанні Еса-
гіла не може їх повернути. Я можу віддати рабів з інших
володінь Есагіли. Що ж до Гамадана, то я докладу всіх
зусиль, щоб його було помилувано, хоч він і заслуговує
смерті за причетність до загибелі слуги Мардука. Суд Хра-
мового Міста саме розглядає його справу. Певна річ, коли
дочка пропала безвісти, її вина переходить на батька,- пін
особливо наголосив на цьому, вдаючи, ніби йому нічого не
відомо про те, куди поділася Нанаї.-Але за певних умов
ми можемо його помилувати. Передайте цю нашу відповідь
тим, хто вас сюди прислав.
Він змовк і заплющив очі, немов боявся, що хтось про-
читає його думки. Знову, вже вкотре за сьогоднішній день,
Ісме-Адада пойняла тривога за план Мідійського муру. Він
і досі не має жодної звістки про гінців, які відбулії на пів-
ніч. Що, як їх перехопили Набусардарові дозори? На цей
випадок непогано було б розіграти примирення з царем
і Набусардаром. Отож треба виявити до царських гінців
увагу й пошану. «Верховне командування може зажадати
замість поселенців таку ж саму кількість воїнів Храмового
Міста! Або й ще більше!» - розмірковував далі святий
отець. Він аж задихався від люті, однак зовні був люб'яз-
ним і привітним.
- Ми дійдемо згоди, це все, що мені лишається додати,-
закінчив верховний жрець і відпустив посланців Набі-Ілла-
брата.
Набі-Іллабрат, людина спокійна й розважлива, сприйняв
цю відповідь Ісме-Адада зі щирим подивом. Він не вірив
власним вухам. «Дійдемо згоди!»-ці слова настирливо
лізли йому в голову. Але він не мав часу розмірковувати над
ними, бо звістка про те, що арабська кіннота з'явилася на
берегах Євфрату, неабияк занепокоїла його. Та в нього від-
разу ж виникла підозра, чи не вдався святий отець до хитро-
щів, щоб не повертати поселенців.
А в цей самий час у двір ставки верховного командування
прискакав вершник, запорошений з ніг до голови і стомле-
ний далекою дорогою. Він зажадав, щоб його негайно про-
пустили до самого Набусардара. Оскільки верховного воєна-
чальника в ставці не було, його вислухав Набі-Іллабрат.
Вершник приніс повідомлення від намісника Урука про бунт
у арабських провінціях. Позаминулої ночі лиходії приска-
кали на конях і підпалили, збіжжя на халдейських полях.
Вогонь знищив широкі лани пшениці. Повертаючись, вони
підрубали в гаях фінікові пальми, щоб позбавити населення
будь-яких харчів.
Завжди спокійний Набі-Іллабрат розлютився. Іще не-
давно намісники підлеглих провінцій запевняли царя Вал-
тасара в своїй відданості. Ніхто не міг навіть подумати, що
саме в цих районах зчиниться бунт. Не інакше, як поява
Кіра на кордонах Вавілонського царства додала їм духу.
А може, це робота Устіжиних підбурювачів? Може, його
дух живе на свободі? Набі-Іллабрат раптом відчув до нього
страшну ненависть, йому здалося, що на місці Набусардара
він не вагався б і хвилини й наказав би його стратити. По-
чуття ненависті перенеслося й на те дівчисько, яке спершу
допомогло схопити перського князя, а тепер через нього
сколотило весь палац у Барсіппі. Час би вже повернутися
Набусардарові й не тільки наставити на розум цю втікачку
з Села Золотого Колосся, а й дати необхідні накази, щоб
придушити бунт на заході.
Коли перша хвиля гніву вляглася, Набі-Іллабрат почав
міркувати спокійно. Він сповістив верховного суддю Ваві-
лона про відповідь Ісме-Адада й сам розказав скульпторові
Гедеці про обіцянку Есагіли помилувати Нанаїного батька.
Почувши добру звістку, Нанаї вирішила віддати шану
богам і скласти їм пожертву, щоб вони не змінили свого
наміру. Наливши в миску стираксової.смоли, вона запалила
її й поставила серед дерев у траві - на знак вдячності, що
Елліль почув звернені до нього молитви. Потім Нанаї стала
навколішки перед стовпом запашного диму, який високо
здіймався над гранатовим деревом, і довго й палко моли-
лася. Молилася до цього жертовного вогню, бо ніяких ста-
туй богів у палаці Набусардара не було. Тільки в саду, як
прикраса, стояла біля джерела статуя Таммуза. Нанаї від-
чула, як їй полегшало на душі. З обличчя в неї поволі схо-
див вираз гіркоти й смутку. Вона дякувала Еллілеві й ша-
нобливо згадувала Набі-Іллабрата, а також верховного
суддю Вавілона.
Та найбільшу вдячність вона, звичайно, відчувала до На-
бусардара. Яке благородство виявив він, давши їй прихис-
ток у стінах свого палацу! її вкидало в дрож на саму лиш
думку про те, що з нею сталося б, якби не батько, а вона
сама потрапила до рук храмових вояків.
Навіть ув'язнений Устіга вже не викликав у неї таких
докорів сумління, як раніше. Гедека виконав її прохання
й послав в'язневі обіцяне. Нанаї втішала себе, що персько-
му князеві тепер буде легше в підземеллі, вірила, що після
того, як вона сама звела на себе наклеп у листі, він переста-
не про неї думати.
Що далі, то менше часу лишалося їй на роздуми, бо, ви-
конуючи Набусардарів наказ, скульптор Гедека заповнив
усі її дні навчанням. Щодень до неї приходило по кілька
вчителів. Серед них був і жрець Улу, який на той час уже
очолював вищу школу в Барсіппі. Нанаї жадібно вбирала
в себе знання. Вона з ранку до вечора слухала повчання муд-
рих мужів, і ночі тепер їй дарували глибокий сон, щоб вона
відпочила й набралася нових сил. Наука давалася їй легко.
Стіни Набусардарової бібліотеки відлунювали тепер і її
ходу. Вона часто заходила сюди й брала в руки зв'язки глиня-
них табличок: її цікавило, що на них написано. Духовному
зорові дівчини щодень одкривався новий, безмежний світ,
1 він вабив її дедалі дужче. Але незабаром вона помітила.
що й тут її виховання спрямовують у певному напрямку.
Вчителі постійно нагадували їй про Набусардара й шліфу-
вали її почуття, як ювеліри шліфують коштовні камені. Час
від часу її заполоняло бажання стати у всьому гідною любові
цього мужа. В такі хвилини її виповнювали туга й ніжність.
До неї знову верталося все те, що вона пережила біля Олив-
кового гаю, де вперше її серце потривожив Набусардар.
І.ось тепер він був уже не мрією, а живим, з плоті й крові.
У пам'яті зринала кожна хвилина, проведена з ним, і кож-
не слово, почуте з його вуст. З усього цього в ній росло но-
ве почуття, як росте,перлина в мушлі. Вона чекала Набусар-
дара, а він усе ще десь барився, і погляд її іноді смутні-
шав. А може, в цю тривожну годину Набусардар, як справж-
ній воїн, настільки віддався своїй армії, що про Нанаї
вже й забув, ба навіть збайдужів і охолов до неї?..
У такі хвилини розпачу для неї розрадою був Улу. Роз-
мови з ним допомагали їй краще розуміти життя й скра-
шували її перебування в барсіппському палаці. Вона з не-
терпінням чекала його приходу й вибігала назустріч, кола
він з'являвся в дворі.
Останньего разу він застав її в саду.
Вона сиділа серед високої папороті. В подолі її лежали
стокротки й білі дзвіночки упереміш із дубовими гілочками.
Вона прикладала стебло до стебла, гілочку до гілочки н
вила віночок. Поруч неї паслися білі козенята, присвячені
небесному заступникові палацу. Кожному козеняті вона
почепила на шию вінок і причесала скребком вовну. Козе-
нята здивовано втупилися в неї, наче хотіли зрозуміти, чо-
му вони сьогодні повинні бути гарнішими, ніж завжди. На-
наї й сама цього не знала, тішачись, як дитина, квітами й
гілочками. Вона помацала козенятам голови: чи не виросли
в них уже ріжки. Шкода, - вона б їх прикрасила стріч-
ками.
Улу, нечутно ввійшовши в сад, крадькома стежив за нею.
Побачивши його, Нанаї вигукнула:
- Будь благословен, учителю, будь благословен тричі!
Усміхаючись, Улу ніс їй на долоні сонечко.
- Будь благословенна й ти! - ще здалеку привітався він,
а коли підійшов ближче, то передусім запитав, чи не по-
вернувся великий Набусардар.
Вона похитала головою.
- Схоже на те, що непереможний не збирається сюди
вертатися,- відповіла вона і взяла з його долоні комашку
з червоними крильцями в чорних цяточках.
- Непереможний з'явиться несподівано, як завжди,-
сказав Улу, помітивши, як вона змінилася на виду.
Нанаї звела на нього сумний погляд і виповіла тим по-
глядом усе, що ятрило їй душу. Червона комашка тим часом
вибігла на кінчик її пальця, розпростерла крильця й поле-
тіла.
- Ти ба! - здивувалася дівчина й озирнулася на білих
козенят, мовляв, чи бачили вони таке?
Улу лагідно всміхнувся, сів навпроти між листям папо-
роті й розв'язав тоненькі тасьмочки, що обвивали глиняні
таблички. Це була поема про Гільгамеша.
- Зажди ще хвилинку, мудрий мій учителю, - зупинила
його Нанаї.- Я хотіла б тебе про щось запитати. Я дума-
ла про це, коли плела вінки священним козенятам.
- Будь ласка, питай.
- Я хотіла б знати, хто навчив людину всього на світі.
Бо коли боги створили її, вона була нерозумною, знала
тільки ліниво вилежуватися на сонечку, їсти й пити, як те
сліпе щеня. От мені й здається, що хоч людина й утратила
рай, вона не має за чим шкодувати. Вона жила б у раю, але
не мала б розуму. А розум важливіший за будь-який рай,
небесний чи земний. Скажи мені, вчителю мій, звідки ж у
людини розум?
- Що ж, слухай, обранице мого пана. Греки кажуть, що
першим учителем у школі життя був Прометей. Халдеї пер-
шим своїм учителем вважають бога води Еа, єгиптяни -
бога Тога, китайці - казкових володарів, іудеї твердять,
що сам Ягве вклав їм у голови скарби знань. А я вважаю,
що найпершими вчителями людей були гори, річки, моря й
земля, яка дає метал, рослини, звірину й камінь. Якби не
мармур, греки не створили б своїх неперевершених статуй.
Якби не граніт, у Єгипті не стояли б колоси перед храмами.
Якби не глина, що її несе благодатний Євфрат, не було б
цегли й не здіймалися б у неозору височінь халдейські спо-
руди. Багато чого людину навчили страх, нужда й смерть.
Проте великими її вчителями...
Улу затнувся.
Але Нанаї лагідно всміхнулася йому, мовляв, він може
бути з нею відвертим. Вона любила Улу, як брата. Завдяки
йому вона прокидалася вранці з радістю на душі. Завдяки
йому хотіла бути ніжною, і обличчя її яснішало. Мабуть,
завдяки йому дедалі дужче прагнули узібрати в себе якомо-
га більше знань. Вважала його найіосвіченішим із жерціз
і наймудрішим ученим. Ніхто інший у її очах ще не пере-
вершив мудрістю Улу. Ніхто інший не вмів так: оцінити
незліченні художні скарби Старого Світу, як він. Ніхто
інший не знав так досконало писемних пам'яток, хоча б і
найдавніших часів. Улу на власні очі бачив багато чого з
того, про що оповідав: і піраміду Хеопса, і всі знамениті
єгипетські колоси, і мармурові статуї у Греції. Бачив чудо-
ві ассірійські споруди й палац Міноса на Кріті. Будівлі
славнозвісного Карфагена він знав, як своїх п'ять пальців,
і міг не тільки їх змалювати, а й пояснити, як і чому вони
були збудовані. Отож якби не мармур, греки не мали б своїх
знаменитих статуй; якби не граніт, перед єгипетськими
храмами не стояли б колоси; без глини в халдеїв не було б
споруд, на які нині дивується весь світ. Виходить, учитель
людини - сама природа. Яка проста мудрість Улу!
Та Улу додав, що вчителями людини були також страх,
нужда й смерть. Проте великими її вчителями...
Тут він замовк, не докінчивши своєї думки.
Нанаї нагадала йому, що він хотів додати ще щось. їй
здавалося, що зараз учитель відкриє перед нею найбільшу
таємницю життя.
Погляд Улу став серйознішим. Поклавши свою руку на
руку Нанаї, він сказав:
- Великими вчителями кожної людини і всього людства
були, є і завжди будуть любов і ненависть.
Нанаї здригнулася й висмикнула руку. Так, ці два вели-
ких почуття не раз викликали в ній трепет. Мов бурхливі
ріки, вони заполоняли її свідомість і затуманювали думки.
Відтоді, як вона зустріла Устігу й Набусардара, її невід-
ступне переслідували ці два почуття-любов і ненависть.
Вона стояла між ними, наче між двома високими мурами,
що здіймалися до самого неба. Вперше вона опинилася
між ними в підземеллі на краю Оливкового гаю; так необе-
режний пастух, який біжить за овечкою, що відбилася від
отари, зривається в прірву. Пожаліє одну-однісіньку овечку
і губить себе. Він лежить на дні провалля й благає в неба
порятунку. Ще недавно в її душі жило тільки одне почут-
тя - любов, і з ним вона почувала себе сильною. А тепер
супроти цього почуття постало інше, ім'я якому - ненависть.
Ненависть кинула її, мов гравець кість, у вир життя. Досі
любов викликала в ній тільки ніжність, а тепер вона спов-
нює її й ненавистю. Любов і ненависть злилися в її серці
в шалений вогненний вихор, який шарпає її, мов вітер оде-
жу мандрівника. А може, вони для того і вселилися в її
серце, щоб стати для неї вчителями, великими вчителями,
як каже Улу? Добра Таба, виряджаючи її сюди, сказала,
що Нанаї заслужить найомріянішу любов своїм страждан-
ням, що її любов до однієї людини переросте в любов до
всього людства і що в ім'я цієї любові вона мусить витер-
піти всі муки, які випали на її долю.
Але кого вона любить? Набусардара, Устігу, Улу, Теку?
Кого ненавидить?
Рука долі визначила їй це життя, і сьогодні вона ясніше,
ніж будь-коли досі, бачить, що головним у ньому стає На-
бусардар. Невідомо тільки, що непереможний збирається
робити з нею далі.
Нанаї крадькома глянула на Улу.
Той читав у її очах, мов у розкладених табличках, і крізь
них заглядав аж у пойняту тривогою дівочу душу, наче
крізь прозорі води озера дивився на його дно.
Улу добре відчував тонку Нанаїну натуру. Він усе розу-
мів, хоч дівчина й мовчала. Сам він не вільний був вирі-
шувати її долю й чинити щось усупереч волі Набусардара.
Але він співчував Нанаї. Йому іноді ставало прикро від
думки, що непереможний і справді може зробити з ці-еї
дівчини свою коханку, а коли вона йому набридне, покину-
ти її. Та, зрештою, він вирішив, що коли вже вона прийшла
сюди шукати захисту від Есагіли, то для неї краще нале-
жати Набусардарові, ніж першому-ліпшому розпусникові,
який купить її в жерців за золото.
Хвилину помовчавши, Нанаї кивнула головою:
- Твоя правда. Я теж тепер бачу, що майже у всіх сво-
їх вчинках керувалася любов'ю й ненавистю. Але скажи
мені, мій мудрий учителю, чи й ви з Набусардаром теж так
чините і чи так чинив і великий Гільгамеш?
- Звичайно.
- Минулого разу ми читали про полювання Гільгаме-
ша, про його велике полювання на левів. Скажи, що до-
помогло йому .стати великим ловцем - любов чи нена-
висть?
- І любов і ненависть,-упевнено відповів Улу.- Гіль-
гамеш любив сильних і відважних, ненавидів боягузів і сла-
баків.
- Мені часто здається, що Набусардар теж такий, -
новила Нанаї, й очі її засвітилися любов'ю.
. - Ти не помиляєшся,- підтвердив Улу.- З любові до
сильних і відважних він чинить опір хижому перському ле-
вові. Ненависть до боягузів і слабаків спонукає його ство-
рити могутню армію, щоб урятувати вітчизну.
- Тоді читай... читай мені далі про Гільгамеша, пре-
мудрий.
Улу почав читати, а Нанаї слухала, затамувавши подих.
Час плинув швидко, І вони навіть не помітили, як соняч-
ні промені освітили віття пінії вже з другого боку. Не почу-
ли вони й співу та звуків систра ', під які на подвір'ях мі-
нялася сторожа.
І тільки коли над ними схилилась сива голова скульпто-
ра, вони побачили, що забарились.
Улу глянув на сонячний годинник і здивовано мовив:
- Я перебрав відведений мені час.
Подивившись на таблички в руках Улу, скульптор усміх-
нувся:
- О, читаючи про подвиги Гільгамеша, легко можна
забути про все на світі, не тільки про глину та різець. І я
замолоду цілими днями просиджував над цим безсмерт-
ним твором. Та й тепер теж люблю його перечитувати. Ко-
ли над нашою країною нависла небезпека перської нава-
ли, він підтримує в мені силу духу.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62