Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
Поки скульптор розмовляв з Улу, Нанаї взяла таблич-
ку й мовчки почала читати з того місця, де вони щойно
зупинилися.
Скульптор відірвав її від читання.
- Я радий, що тобі сподобався найцінніший твір нашо-
го красного письменства. Сподіваюсь, цьому зрадіє й непе-
реможний Набусардар.
Улу поспішив відповісти замість Нанаї:
- Звичайно, непереможному буде приємно довідатись,
яка вона здібна й старанна.
- Тільки трохи примхлива,- усміхнувся скульптор,-
скрізь і в усьому хоче домогтися свого. Ось і зараз їй
закортіло мати власну майстерню, а до моєї, мовляв, при-
ходитиме тільки за порадами.
- Якби я мав право вирішувати, майстре,- спро-
бував заступитись Улу за дівчину,- то охоче б їй це дозво-
лив.
- Брате Улу! - докірливо мовив скульптор.
- Так, майстре, я дозволив би їй мати власну майстер-
ню. Вирішувати такі справи я не можу, але мені хоті-
лося б допомогти Нанаї. Це не примха, і Нанаї заслуговує
того, щоб її бажання здійснилося. Адже навіть малим ді-
тям дають ті іграшки, які вони люблять, а не ті, які їм не
до вподоби-.
- Але ж Нанаї не вважає це дитячою забавою. Вона
настирлива й цілеспрямована. Хоче ліпити скульптури, а
не гратися.
' С н с т р - давньоєгипетське храмове брязкальце.
- Тим краще, майстре. Тим краще,- очі Улу спалахну-
ли, мов жарини.- Ну, не буду більше забирати у вас ча-
су,-додав він, глянувши на скульптора й на Нанаї,-
тепер він належить тільки вам, та й мене чекають обов'яз-
ки. Хай бережуть вас боги.
- Будь благословен, брате Улу,- попрощався з ним
скульптор.
Як тільки Улу відійшов, Гедека сів поруч Нанаї під де-
ревом і завів мову про Набусардара. Він відчував, що
його пан з'явиться в палаці несподівано, як завжди.
Старий обережно готував дівчину до цієї зустрічі. Він
нічого не вимагав від неї, лише ненав'язливе радив.
- Чи знаєш ти, володарко кохання,- почав він,- що
вогонь породжує тепло, вітерець - бурю, усмішка - захоп-
лення, захоплення породжує надію, а в надії бере поча-
ток джерело, здатне вилитися в могутній потік і через усі
перешкоди пробитися до найзаповітнішої мети?
Нанаї спостерігала за теракотовим вуликом, біля льот-
ків якого гули бджоли. Коли Гедека вдруге звернувся до
неї, вона здригнулася й збентежено запитала:
- Навіщо ти мені про це кажеш, любий майстре?
- Я хочу нагадати тобі, обранице мого пана, що в цей
тривожний, суворий час нам усім потрібно багато сили,
а особливо нашому непереможному Набусардарові. Треба,
щоб ти стала тим теплом, яке породить у ньому вогонь,
тим вітерцем, який викличе в ньому бурю. Стань для
нього хмаркою, і, як дощ із тієї хмарки напоює спраглу зем-
лю, так і ти напій його. Стань для нього тим чаром, який
сповнить його жагою життя. Стань усміхом, який нестиме
йому нову надію. Стань джерелом, що з нього беруть по-
чаток ріки й моря, на берегах яких селяться народи й ви-
никають держави.
- Навіщо все це, майстре? - запитала Нанаї, міцно
стиснувши в долонях глиняні таблички з поемою про Гіль-
гамеша.- Навіть якби я й зуміла стати всім цим, то що з
того?
Скульптор усміхнувся.
- Якби ти зуміла стати для мого пана всім цим, то він
знайшов би в тобі джерело сили, яке зробило б його нез-
боримим, як чарівний перстень робить незборимим того,
хто його носить. Ти добре знаєш, що він любить тебе, а за
любов треба платити любов'ю.
- Я не противлюся любові, майстре, коли вона прихо-
дить з добром.- І Нанаї з надією глянула на садові воро-
та.- Навпаки, ця весна мене немовби зачарувала. Та що-
разу, коли я думаю про любов, мене охоплює недобре пе-
редчуття, що колись цей палац відвідає володарка підзем-
ного царства й візьме з собою того. кого Набусардар при-
ніс їй у жертву. Перський князь не може довго чинити опір
своїй долі. І тоді до мене прийде те, чого я найбільше боюся.
Смерть мені не страшна, ні, але я не хочу вмерти прокля-
тою богами. Тому не смію радіти життю, хоч у серці моєму
розквітає весна. Признаюсь тобі, я часто потай жду свого
пана, (лов той світильник руки, яка має його засвітити...
Та водночас я вся холону від страху, що коли Набусардар
повернеться, то накаже стратити Устігу.
- А якби ти була певна, що він подарує йому життя?
Вона глибоко зітхнула.
- Ти повинна більше довіряти непереможному. Мій
пан - людина честі, і якщо він дав тобі слово, що не по-
збавить Устігу життя, то ти можеш йому повірити. Від'їжд-
жаючи, він пригрозив нам усім, що не пощадить нікого в
палаці, якщо не застане перса живим.
- Ох, який тягар із мене ти зняв, добрий мій учителю!
Відтоді, як я зрадила Устігу, сумління не дає мені спокою
ні вдень ні вночі.
- Так,-підтвердив .скульптор,-для непереможного й
самого зараз важливо зберегти життя перському князеві.
Але щоб ти була спокійна, попроси про це непереможного
ще й сама.
- Я впаду перед ним навколішки, розв'яжу ремінці на
його сандаліях, поцілую їх, а тоді благатиму...
- Я певен, що він ні в чому тобі не відмовить, коли пе-
реконається в твоїй любові. Немає такого прохання, яке б
він не виконав для тебе. Я кажу так, бо добре знаю
його. Але будь обережна, щоб не викликати в нього
підозру.
Гедека хвилину помовчав, а тоді нерішуче запитав:
- А може, ти справді кохаєш і Устігу?
- Давно, ще не знаючи Устіги, я кохала Набусардара,
любий майстре. Але потім я не наважувалася повірити в
своє щастя, бо мене мучило сумління, що я віддала на
смерть того, хто врятував мені життя. Я боялася, що На-
бусардар не дотримає свого слова, й була холодна з ним.
Тепер ти переконав мене в його щирості, і моє серце для
нього відкрите.
Коли відчинилася брама барсіппського палацу і сторожа
віддала честь Набусардарові, Нанаї походжала алеєю пар-
ку й читала життєпис царя Саргона Аккадського. У глибині
парку, посміхаючись своєму відображенню в зеленій воді
ставка, стояв Таммуз з сопілкою - бог квітів і гаїв. Цей
куточок нагадував Нанаї широкі рівнини довкола Села
Золотого Колосся. Дві низькорослі оливи за спиною Там-
муза наче перенеслися сюди з рідного Оливкового гаю.
Пальмова алея породжувала спомин про пальмові гаї дов-
кола пасовища. Тут Нанаї завжди почувала себе як дома
і з вдячності сипала до підніжжя статуї бога блискучі му-
шлі. Мабуть, йому була приємна ця пожертва, бо він знай
посміхався.
Але не тільки мушлями утішала Нанаї бога. Вона чита-
ла йому героїчний епос і любовні вірші, співала біля його
ніг натхненні пісні кохання. Ось і сьогодні вона сіла на
березі ставка й почала вголос читати йому про великого
Саргона.
- «Мати моя походила з прадавнього, знатного роду, а
батька свого я не знаю. Я Саргон, могутній цар. У місті
Азупірану, що лежить на березі річки Пуратту, мене носи-
ла моя мати, .яка походила із знатного роду, і потай спови-
ла. Вона поклала мене в кошик, обмазаний асфальтом, і
пустила за водою. Течія прибила мене до водоноса Аккі.
Він усиновив мене, виховав і зробив садівником. Моя пра-
ця в саду сподобалась богині Іштар, я став царем і правив
сорок п'ять років».
- Бачиш, Таммузе,- перервала читання Нанаї,- Саргон
сподобався Іштар, а я присвячена і їй, і тобі, її братові й
коханому чоловікові. Тільки я не знаю, яку долю визначи-
ла мені твоя сестра й дружина. Але ти, Таммузе, бог, і я •
сиплю до твоїх ніг найгарніші мушлі... то чи не міг би ти
потай вивідати в неї, що мені судилося? Я принесла б тобі
кілька коштовних каменів, їх у мене в палатах повні скри-
ньки. Сам Набусардар звелів подарувати їх мені для вті-
хи. Але вони мене зовсім не тішать. Я раділа б набагато
більше, якби знала, що жде мене попереду. Відкрий мені
це, Таммузе, ти, що маєш силу прикрашати квітами голі
гілочки, а ніжний цвіт обертати на солодкі плоди! Відкрий
мені це, і я покладу тобі між мушлі камінь лігір, який ро-
бить очі зіркими, онікс, який оберігає тіло від вогню, яш-
му, якої бояться звірі, бурштин, ясний, мов сонце.
Вона замовкла й почула, як із канавки в озерце з дзюр-
чанням збігає вода, однак не почула, чи Таммуз їй від-
повів.
І тоді вона знову звернулася до нього:
- Скажи мені, чи залишусь я в цьому палаці, чи повер-
нуся ще до своїх білих овечок?
Іноді їй кортіло хоча б глянути на рідні місця. Побачити
пооране зморшками обличчя батька, яки» сидить на порозі
глиняної хатини. Вклонитися дерев'яному Еллілеві на по-
личці над дверима, розмальованому червоною, блакитною
й жовтою фарбами. Яким убогим видавався їй тепер бать-
ків витвір у порівнянні із статуями, що оточували її в На-
бусардаровому палаці! І все ж таки статуетка Елліля бу-
ла їй дуже дорога, а спогад про неї - найприємніший з
усього, що вона так любила. Якби не ці мури, Нанаї пори-
нула б туди, щоб бодай доторкнутися до речей, серед яких
зросла.
- А може, я більше ніколи не повернуся до них і наві-
ки залишусь тут? О Таммузе, що владен оголяти дерева
від листя, а навесні знову всипати їх бруньками, скажи,
що мене жде - смерть чи життя і чи Набусардарове серце
справді належатиме тільки мені і тепер, і після перемоги
над ворогом, чи, може, я повинна задушити своє почуття?
Я покладу тобі ще камінь хризоліт і камінь аметист...
І вона запитливо вдивлялася в камінне обличчя
статуї.
А Набусардар у цей час уже кілька хвилин стояв біля
крайньої пальми на терасі. Ввійшовши до палацу, він од-
разу ж запитав Теку, де Нанаї. Мов на крилах, помчав у
парк, а коли почув, що Нанаї розмовляє з богами, зупинив-
ся й почав за нею стежити. Облишивши на якийсь час не-
легкі обов'язки верховного головнокомандуючого халдей-
ською армією, він прагнув людського тепла, яким його мо-
гла щедро обдарувати тільки вона, однак не наважувався
в цю хвилину окликнути її. Стояв за деревом і чекав.
Несподівано над терасою злетіли два білі метелики.
Граючись і танцюючи в повітрі, вони щораз нижче спуска-
лися до землі, аж поки сіли на декоративний кущ поблизу
Нанаї. Вона ненароком глянула в той бік і вже не могла
відірвати очей від тріпотливих білих крилець, їй раптом при-
гадалося рідне село й довколишні поля, над якими літали
такі самі метелики. Може, ці теж прилетіли звідти, щоб
принести їй вітання від Оливкового гаю.
Нанаї поклала таблички на траву й почала тихенько
підкрадатися до метеликів, їй хотілося доторкнутися до
них, погладити їх, потримати на долоні. Але метелики за-
тріпотіли крильцями й здійнялися вгору. Задерши голову,
Нанаї з жалем дивилася їм услід, аж поки яскраве промін-
ня сонця засліпило їй очі.
Тоді Набусардар вийшов з-за пальми і, нечутно підсту-
пивши до неї, поклав руки на її плечі. Він хотів легенько
доторкнутися до них, але раптом відчув тепло дівочого
тіла, не стримався й міцно пригорнув її до себе.
Засліплена яскравим сонцем, Нанаї не відразу зрозумі-
ла, хто це, і злякано відсахнулась, а потім засоромлено
прошепотіла:
- Пане...
Легкий рум'янець, який робив її ще гарнішою й приваб-
ливішою, заливав їй щоки, то набігаючи, то відступаючи,
мов хвилі на озері під поривами вітру.
Набусардар, здавалось, забув про все на світі, знову
обняв її й притис до своїх грудей. Він досі ще не міг пові-
рити, що вона не пручається, а покірно дозволяє обнімати
себе.
- Не бачив тебе цілу вічність,- сказав він натхнен-
но,- ціла вічність минула відтоді, як я поїхав звідси.
Я виконав свій обов'язок і тепер поживу тут...- Якусь
мить він повагався, а тоді відважився й додав: -
...Щоб набратися нових сил серед вірних мені людей.
Я страшенно стомився.
Вона співчутливо глянула на нього.
- Я поживу тут якийсь час,- повторив Набусардар.
- Я дуже рада цьому, мій володарю,- кивнула вона
головою.
Набусардар бачив, що Нанаї ще щось хоче сказати, але
не наважується. Піддаючись своєму палкому поривові,
він провадив далі:
- Я поживу тут, бо хочу трохи відпочити й намилувати-
ся тобою.- І після невеликої паузи додав уже рівнішим то-
ном: - Тобою, обранице мого серця.
Нанаї зашарілася від цих слів й аж наче нахмурилася.
- Так, ти є й залишишся обраницею мого серця,- уже
зовсім серйозним тоном сказав Набусардар.-Я зроблю
тебе його справжньою володаркою. Не засмучуйся. Я ви-
прошу в царя згоду на наше одруження. Ще до того, як
почнеться війна з персами, ти станеш моєю дружиною,
моєю законною дружиною. Але ти повинна любити мене.
Повинна мені довіряти. Повинна належати тільки мені.
Тільки мені одному.
Лиховісним привидом промайнула перед його очима
розпутна Телкіза, і він аж зубами заскреготів.
- Я давно люблю тебе, пане.-І-давно вже належу тіль-
ки тобі одному, але події й час поставили між нами пере-
пони, щоб убити в наших серцях палке почуття.
- У моєму ні, люба Нанаї, в моєму серці його ніщо не
зможе вбити. А якщо твоє серце відчуло якийсь сумнів,
то ти , не здавайся. Я зроблю тебе коханою дружиною,
тільки за один день це зробити неможливо. Мені треба
вибрати слушну хвилину, щоб поговорити з царем і з бла-
городною Телкізою, моєю теперішньою дружиіїою. Я пови-
нен дотримуватись закону, щоб ніхто не зміг мені дорікну-
ти, ніби закони писані лише для простолюду, а не для
вельмож і князів.
Цей докір Набусардар уже колись чув від Нанаї, коли
під глиняною хатиною її батька хотів розправитися з Усті-
гою, прив'язавши його до свого коня. Тепер він нагадав
їй ці слова й усміхнувся.
- Не нагадуй мені нічого з минулого, так буде краще,-
попросила вона.
- Невже ти ще й досі кохаєш Устігу? -розчаровано за-
питав він.
- Я хочу довіку кохати тільки тебе одного. Якщо ти не
зрадиш мене, то я не зраджу тебе ніколи.
- Я вже пережив не одну зраду й не хочу, щоб мене
знову зраджували. Я хочу, щоб мій барсіппський палац
став для мене найщасливішим місцем на землі.
Набусардар замовк і перевів погляд на терасу.
«Чи багато є щасливих і нещасливих місць наїзгмлі?-
подумав він.- Уся вона засіяна злобою й ворожнечею,
залита людською кров'ю і сльозами. Якби ж то можна бу-
ло хоча б із цього палацу створити острівець спокою,
куди б не мали доступу ні зло, ні печаль. Та, мабуть, та-
ких острівців немає в усьому світі».
Він ще більше впевнився в цьому, згадавши про бунт в
арабських провінціях. Нові клопоти впали на нього зразу ж
після того, як він повернувся з оглядової поїздки до міст,
де стояли залоги. Обговоривши становище з Набі-Ілла-
братом, він наказав зміцнити сторожові заслони на захід-
них кордонах. Можливо, цього було замало, щоб уникнути
небезпеки звідти, але інакше вирішити він не міг, бо дроби-
ти армію, щоб тільки придушити бунт поза межами Ваві-
лонії, коли загроза вторгнення персів неминуче наближа-
лася, було ризиковане. Кіра на якийсь час затримав тіль-
ки смертоносний серпень; цей місяць обіцяв перепочинок і
для вкрай стомленого Набусардара.
Він хотів спокійно відпочити бодай один день і всіляко
відганяв від себе настирливі думки про обов'язок. Мабуть,
це втома заважає йому позбутися їх. О, ось уже знов одна
з них нагадує про те, що треба залагодити справи з Есагі-
лою. Але що тут думати, коли він, по суті, вже вирішив,
що замість захоплених родин військових поселенців зажа-
дає приєднати до царської армії частину війська Храмово-
вого Міста. Ісме-Адад дорого заплатить за те, що посягнув
на царську власність. Він, Набусардар, від свого рішення
не відступиться. Тільки чому ж це його так триво-
жить?
Протест проти ув'язнення Гамадана, старійшини общини
військових поселенців, Набусардар послав відразу ж після
повернення до Вавілона, ще зі ставки верховного команду-
вання. Зробив усе необхідне, ні про що не забув, але клопо-
ти налягали на нього один за одним, не даючи й хвилини
спокою.
Та зараз йому не хотілося думати про справи. Хотілося
повного відпочинку й хоча б хвилину справжньої радості,
які повернули б силу.
Найкраще буде заховатися на його улюбленій затишній
терасі в палаці, обвитій зеленню, де він часто проводив не-
стерпно гарячі дні й ночі. Там була невелика бібліотека й
мармурове ложе з вовняними укривалами та подушками.
Там ніхто не порушить його спокою, хіба що він сам когось
покличе.
Набусардар плеснув у долоні і, коли з'явився охоронець,
звелів прислати до нього Теку.
Служниця застала його й Нанаї вже на терасі - вони си-
діли на мармуровому ложі, засланому килимами, які він
купив колись у перських купців. На загад Набусардара Те-
ка накрила стіл і заставила його добірними наїдками. По-
середині, наче пуп'янки троянд, червоніли соковиті ягоди,
политі медом. Поруч стояв кухоль з вином, два золоті ке-
лихи й анісове печиво, схоже на золоті монети. Була тут
і юшка з м'ясом, салати та фрукти.
Коли Тека зникла за стіною з витких рослин, Набусар-
дар обернувся до Нанаї:
- Дозволь мені почастувати тебе ягодами. А може, ти
вип'єш вина з моїх виноградників?
- Краще вина, коли воно з твоїх виноградників, пане,-
відповіла Нанаї і, мить повагавшись, додала: - Бо мені любе
все те, що пов'язане з тобою. Ти сам переконався ще під
Оливковим гаєм, що я вже тоді кохала тільки тебе, мріяла
тільки про тебе, і що мені було дороге все те, що нага-
дувало про тебе. Я була б невимовне щаслива, якби
покуштувала вина з твоїх виноградників. Ти знаєш,
непереможний, що сталося по тому. Час розділив нас,
але тепер він хоче поєднати нас знову. Якби не небезпека
з-за Еламських гір, то, мабуть, ніщо в моєму житті
не змінилося б. Я б і досі лише мріяли про тебе. Та, бач,
сама загроза перського вторгнення наблизила мою мрію
до дійсності. Добро і зло завжди йдуть поряд. Тож нехай
моя-мрія стане дійсністю. Я буду щаслива, якщо житиму
твоєю любов'ю, якщо чутиму її в трунку, що його подає мені
твоя рука.
Набусардар хотів був узяти зі столу вино, однак зали-
шився сидіти на ложі, наче прикутий до місця. Нарешті він
дочекався того, що Нанаї сама заговорила про кохання,
що вона сама відкриває перед ним своє серце. Тільки чи
щира вона з ним? Чи немає в її словах облуди? Цілком
можливо, що вона говорить так тільки з вдячності за її-
хист від Есагіли. Жерці чатують на неї скрізь, бо до свята
весни і дня очищення дів залишилося дуже мало часу. Так,
це може бути вдячність за захист. Але чому він сумніваєть-
ся в її словах? Коли він дивиться на неї, вона здається йому
прозорою, мов те скельце, чистою і ясною, мов те сонце, що
дає землі тепло. Як мудро він вчинив, надовго виїхавши з
палацу й доручивши Гедеці підготувати Нанаї до спільного
життя з.ним! Видно, що старий сумлінно виконав його до-
ручення, бо в словах Нанаї немає й тіні лукавства.
На радощах він схопив Нанаїні руки, підніс кінчики її
пальців до своїх вуст і, замість того, щоб поцілувати їх,
легенько на них дихнув. А потім ніжно зашепотів:
- Я - найщасливіша людина в світі, бо ти квітка мого
серця, оаза в пустелі, плід гранатового дерева. Я - найщас-
ливіша людина в світі, бо мене кохають і я кохаю щиро.
Я хочу, щоб ти теж була найщасливішою жінкою в світі, бо
ти кохаєш і тебе кохають, як жодну іншу жінку в усьому Ва-
вілонському царстві. Навіть найславетніших цариць не ко-
хали так, як я кохаю тебе. Жоден цар не кохав так, як я
кохаю тебе. Тож будьмо щасливими, кохання моє в}рне.
Будьмо щасливими за ті страждання, від яких не вберегло
нас життя. Будьмо щасливими - ти і я...
Набусардар палко обняв її й притис до грудей, їхні сер-
ця тепер билися поруч, заглушаючи одне одне.
- Невже людина й справді може бути такою щасливою,
пане? - зашарівшись, прошепотіла Нанаї.
- Так, людина й справді може бути безмежно щасли-
вою... але не називай мене паном. Називай мене інакше.
називай мене так, як ти називала свого обранця, засинаю-
чи увечері з мрією про нього.
-Я думала про тебе, великий Набусардаре, і про Гіль-
гамеша.
- Хто ж із них був твоїм обранцем, кохання моє вір-
не? - запитав він, милуючись лінією -її губ.
- Засинаючи, я шепотіла рядки з пісні про Гільгаме-
ша, а думала про тебе. Гільгамешеві подвиги були твоїми
подвигами. Гільгамешева любов була твоєю любов'ю, а
все Гільгамешеве життя було твоїм життям. А ще я дума-
ла про статую майстра Гедеки, про його Гільгамеша, який
стискає під пахвою левеня, і мріяла бути левеням, яке ти
притис би до свого тіла. Я палко мріяла про це й сповіря-
ла свої мрії темряві. Я кликала тебе з Вавілона до Бар-
сіппи й вірила, що ти все-таки колись приїдеш. З'явишся
мені уві сні, стиснеш мене в своїх обіймах, і я зможу ска-
зати тобі все, що не наважувалася вимовити наяву: «Ми-
лий мій! Прекрасний мій! Жаданий мій!»
- Отак і називай мене відтепер і припади до мене, а я
обійму тебе, аби ти відчула, який я сильний і яким надій-
ним захистом стану відтепер для тебе. Будь Гільгамеше-
вим левеням, але будь мені й люблячою дружиною, в якій
я знайду для себе опору на все життя.
Нанаї слухала його, як розкрита чашечка квітки слухає
передзвін життєдайних дощових крапель, що падають на
її дно. Вона слухала його, а потім відповіла, даючи вихід
своїм почуттям;
- О, так, я буду тим теплом, яке породить у тобі вогонь.
Я буду тим вітерцем, який викличе в тобі бурю. Я стану
для тебе хмаркою, і, як дощ із тієї хмарки напоює спраг-
лу землю, так і я напуватиму тебе снагою. Я стану для те-
бе тим чаром, який сповнить тебе жагою життя. Стану тим
усміхом, який нестиме тобі нову надію. Стану джерелом,
що з нього беруть початок ріки й моря, на берегах яких
селяться народи й виникають держави. Я хочу стати для
тебе всім цим, щоб ти знайшов у мені нове джерело сили,
яке зробить тебе нездоланним.
Вона лиш повторювала слова Гедеки, але яке це мало
зараз значення! В цю хвилину вони стали її власними сло-
вами, і тільки ними могла вона виразити все те, що випов-
нювало її душу.
Набусардар відчував, як від її слів, немов від живлющої
води, зціляється його змучена душа. Після тривожних днів
у Вавілоні, після напруженої поїздки по обласних містах
для нього нарешті настала хвилина безмежної радості і
спокою. Щастя залило його, наче повінь.
Він підвівся й підняв Нанаї на руки. Підняв її над собою
й раптом засміявся розгонистим сміхом воїна. Він смі-
явся довго, як не сміявся вже давно. Нанаї аж знітилась
і запитала:
- З кого ти смієшся, пане?
- З богів,-відповів він, усе ще сміючись,-з наших
золотих, мідних, бронзових, залізних, кам'яних, дерев'я-
них і глиняних богів. Як я можу вірити в те, що вони да-
рують людям блаженство, коли я переконався, що лю-
дина сама творить своє щастя? Немає богів, Нанаї, і сві-
том керує не їхня воля, а дії людей.
- Але Елліля ти все ж таки не зрікайся, пане, бо це
він створив мене й послав тобі. Елліль - бог сущий, він
створив землю й моря.
Набусардар знову поклав Нанаї на ложе й серйозно
глянув на неї, але нічого не встиг сказати, бо вона знову
запитала:
- Зізнайся, мій пане, ти вже зрікся справдешнього бо-
га чи, може, ще тільки шукаєш дорогу до нього? Я вже
знайшла її в знаменні, яке він мені послав. Я вірю в бо-
га сущого й прошу тебе, непереможний, повір у нього й
ти, щоб нас ніщо не розділяло, щоб він з'єднав нас навіки,
як ми цього бажаємо.
- Так, я повірю в бога сущого,- відповів Набусардар
жартівливо й підсів до неї на ложе,- якщо він допомо-
же мені здолати персів.
- Негоже дратувати небесного творця,-докорила
йому На,наї,
- Тому, кого вже не раз обдурено й ошукано, важко
повірити навіть у самого бога. Не забувай, кохана моя,
що я кожного дня стикаюся з обманом і лукавством.
Я був би легковажним, якби довіряв людям при першій
же зустрічі, і легковірним, якби з першого ж разу почав
молитися усім тим богам, чиї імена мені називають.
- Ну що ж, хай буде по-твоєму. Ти мудрий, великії» і
могутній, пане, і тобі краще знати, як чинити.
- Я прагну пізнати світ, навчитись відрізняти добро
від зла і певен, що поразка персів буде благом для всіх
народів. Заради цього я й стараюся з усіх сил. Я створив
армію всупереч волі майже всієї Вавілонії і знаю, що в
мене багато ворогів. Але я не боюся нічого, поки ти, чис-
та й ясна, будеш біля мене. На майбутнє мені потрібна
тільки армія і твоє кохання. І хоч мене з усіх боків ото-
чують ненависть і злоба, я - наііщаслнвіша людина
в світі і тепер жадаю лише одного - порозкошувати
своїм щастям.
.- Твоя відвага не менш дивовижна для мене, ніж си-
ла богів,-прошепотіла Нанаї,-ти могутній, як самі бо-
ги, Набусардаре.
- Світ іще переконається в моїй силі, кохана, і тоді
прозріють навіть сліпці.
Нанаї пригорнулася до нього, і їй стало затишно й
спокійно в його обіймах.
- Годі вже говорити про війну! Я прагну відпочинку й
душевної рівноваги. Я хочу порадіти з тобою життю, лю-
ба. Ти справдила найзаповітнішу мою мрію, і тепер я
ладен виконати все, що ти захочеш. Наказуй, і Набусар-
дар не залишиться глухим до жодного з твоїх бажань.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62