Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
- Я хочу його побачити, - сказав Набусардар і підвівся
з лави.
Він вийняв ноги з миски і поставив їх на льняний руш-
ник, який Тека розстелила поруч. Обтерши об рушник мок-
рі підошви, хотів уже йти.
- Камінь тераси розпечений від сонця,-попередила
служниця свого пана й наділа йому на ноги легкі домашні
сандалії, сплетені з ремінців.
- Незабаром нам доведеться ступати по ще гарячішій
землі,- засміявся Набусардар,- чекати лишилося вже зов-
сім мало. - Він мав на увазі війну з персами.
' Країна Маган-Західна Аравія, звідки до Вавілона століт-
тями привозили чорний діорит для статуй.
Згоряючи від нетерпіння, Набусардар попрямував до май-
стерні скульптора у внутрішньому дворі. Переступивши по-
ріг, він занімів від подиву.
Перед ним стояла гігантська статуя Гільгамеша, вирізьб-
лена з твердого діориту. Голова героя була гордо піднята,
очі мужньо дивилися вперед, немов обіймали простори між
Євфратом і Тігром, стерегли спокій вавілонської землі. Міц-
но стулені губи були ніби живі, здавалось, вони щойно про-
казали: «Не той великий, перед ким люди ціпеніють від жа-
ху, а той, до кого вони йдуть з пошаною. Я - охоронець і дух
цієї країни, і в мені живуть усі її великі мужі, ті, що віді-
йшли вже в царство тіней, і ті, що вершать свої подвиги й
нині. В мені злилися тисячоліття діянь і слави предків. Ди-
вись на мене, і ти теж станеш таким, як вони».
Набусардар дивився на статую і не міг вимовити й слова.
З камінної постаті Гільгамеша в його плоть і кров перели-
валися сила і міць могутніх пращурів. Він мимохіть притис-
нув лікоть до боку, немовби й сам, як і Гільгамеш, що за-
тис під пахвою маленьке левеня, душив ворога своєї віт--
чизни. Йому кортіло якомога швидше вийти звідси й зустрі-
тися з ворогами свого народу. Хотілося не проливати їхньої
крові, а душити їх, душити...
Набусардар усе ще нічого не сказав про це скульпторове
творіння, і той легко міг витлумачити його мовчання як знак
несхвалення.
Гедека тихо мовив:
- Даруй, якщо я не догодив твоїй світлості.
Набусардар здригнувся і все зрозумів.
- Якраз навпаки, майстре, - відповів він, - твоє творін-
ня воістину велике. Я приходитиму сюди й черпатиму силу
духу в лиху годину, яку нам усім незабаром доведеться пе-
режити. Твоє мистецтво додасть мені снаги.
- Ах,-скульптор упав навколішки перед Набусарда-
ром, - я не достойний такої високої похвали!
- Устань, - суворо наказав йому Набусардар, - вели-
кий дух витає в повітрі й ніколи не падає ниць.
- Я недостойний твоїх слів, - прошепотів скульптор,
підводячись.
- Ти достойний любові й шани всього народу, - відповів
верховний воєначальник.
Насилу відірвавши погляд від статуї великого Гільгаме-
ша, він знову неквапливо рушив на терасу. Його ждали нові
справи й нові обов'язки.
Статуя була гідна подиву і, щоб винагородити Гедеку,
Набусардар запитав, чого той бажає за свою працю.
Скульптор, немовби вже давно обдумав прохання і давно
беріг його в своєму серці, сказав, що йому хотілося б мати
учнів, аби виховувати їх і прилучати до невмирущого ми-
стецтва.
- Ти маєш когось на прикметі?
- Син покійного Гізага, якого його святість цар Валта-
сар прогнав з двору, тиняється десь попід міськими мурами.
Він дуже здібний, але не має навіть на шматок хліба, не
кажучи вже про різець, глину чи камінь.
- Син покійного Гізага, кажеш? - Полководець здиво-
вано глянув на нього.
- Так, непереможний, син славетного Гізага.
- А хібаТізаг помер?
- Так, помер з горя, бо йому довелося покинути своє
улюблене мистецтво, його святість цар наказав висікти бідо-
лаху батогами й кинути в підземелля.
- Цар Валтасар?
- Так, його святість цар Валтасар.
- Це жахливо! - гнівно вигукнув Набусардар і прикусив
нижню губу.
Скульптор схилив голову й замислився над жорстоким ча-
сом, який смертельним обручем стиснув Вавілонію в своїх
обіймах.
- А чому ж розгнівався цар? - запитав верховний воє-
начальник.
- Пзаг саме закінчив статую Навуходоносора, над якою
працював уже кілька років. На постаменті він вибив на-
пис: «Найславетніший володар Вавілонії», і це не сподоба-
лося його святості Валтасарові. Славетніших від нього не
було, нема й не буде, заявив він. Тому Гізага прирекли на
смерть.
Набусардар не промовив ні слова - йому не личило об-
мовляти царя - і тільки тихо заскреготав зубами. Він теж
вважав Навуходоносора найвизначнішою після Хаммурапі
постаттю вавілонської минувшини й сучасності. Він шану-
вав його не лише за здібності полководця, а й з а велич геть
у всьому. Розумів, що Валтасар через свою пиху не міг про-
стити Гізагові цю образу. Хоч як Набусардар старався при-
боркати цареву примхливу вдачу й жорстокість, він на
кожному кроці переконувався, що впертий і слабкий духом
Валтасар завдає народові тільки шкоди. Валтасар захопив
трон завдяки таємній підтримці Набусардара. Конечна по-
треба вихопити владу з Мардукових рук примусила полко-
водця допомогти Валтасарові під час новорічних свят стати
царем Вавілонії. Цар Набонід, підтримуваний Есагілою, від-
мовлявся визнати владу сина, та Валтасар завдяки своїй
жорстокості домігся, щоб його проголосили співправителем.
Насправді ж країною правив він один, а нещасний Набонід
жив постійно в Куті, повністю присвятивши себе там науці,
розкопкам і відбудові зруйнованих храмів. Цар Набонід
правив понад десять років, але за його правління занепад
колишнього великого царства Навуходоносора не тільки не
припинився, а навпаки, прискорився. В найжалюгіднішому
стані опинилася армія. Для Валтасара ж армія, битви й
завойовницькі походи змалку були головною пристрастю.
Він мріяв про могутнє військо, з допомогою якого перед ним
відчинилися б брами всіх держав світу. Але згодом він вия-
вився таким же бездарним, позбавленим державної мудро-
сті правителем, як і його попередник, Набонід, і як інші
нікчемні правителі, котрі володіли Вавілонією після Наву-
ходоносора. Щоб утримати в своїх руках владу, Валтасар
сіяв страх у народі безперервним кровопролиттям. Так зно-
ву підтвердилася давня мудрість: хто не вміє правити розу-
мом, той править жорстокістю.
Жертвою цієї жорстокості став і великий скульптор Гі-
заг. Після нього така ж доля спіткала й багатьох інших
майстрів, які своїм талантом служили справжньому мисте-
цтву й не .бажали догоджати безглуздим царевим забаган-
кам. їхні місця займали чужоземці, для яких Валтасар від-
крив кордони царства. За золото вони наповнювали Вавіло-
нію бездарними виробами, які вихваляли сучасність і царя
царів, його святість Валтасара. Вітчизняні митці змушені
були перед ними поступитися і, мов ті жебраки, шукати при-
тулку під міськими брамами й мурами. Тут творець Гільга-
меша знайшов і Гізагового сина у вельми жалюгідному стані
й пообіцяв, що врятує його.
Набусардар охоче погодився виконати майстрове бажан-
ня. Гедека може привести юнака навіть сьогодні й посели-
ти тут, у його палаці.
Вирішивши таким чином долю Гізагового сина, Набусар-
дар, у свою чергу, звернувся до Гедеки:
- В мене теж є до тебе прохання, велике прохання, бо
воно стосується того, що дуже дороге моєму серцю.
- Твоя світлість може тільки наказувати своєму слузі,
а не просити його.
- Ти не повинен так принижуватися переді мною. За ту
незначну дещицю, яку я тобі даю, ти виявляєш мені по-
стійну вдячність, а тим часом саме ти заслуговуєш вдяч-
ності й шани, і не тільки від мене, а й від усіх халдеїв.
- Повір, що з мене вистачить і цього. Аби лиш я мав
під рукою різець і камінь.
- А людське визнання, слава й влада тобі хіба непо-
трібні?
- Ні, мій пане, бо до творчості мене спонукає не люд-
ське визнання, не слава й не влада, а мій внутрішній поклик,
якого ніхто з людей не може в мене ні відібрати, ні дати
мені.
- Для кого ж ти в такому разі твориш? Який сенс у тво-
єму мистецтві, якщо тобі байдуже визнання людей?
- Я творю з любові до життя, заради правди й справед-
ливості, і мені байдужий світ, котрий чинить насильство над
життям і перекручує правду.
- Ти хочеш сказати, що твоє мистецтво існує само со-
бою?
- Воно-мов та оаза в пустелі, яка має цінність лише
для того, кого мучить спрага, мій добродійнику.
- Тепер я вже тебе розумію, майстре. Я сам довго блу-
кав у пустелі, поки знайшов джерело віри, правди й жит-
тя в твоєму творінні. Великий Гільгамеш утамував мою
жагу, освіжив, підкріпив, наче вода, знайдена мандрівником
у оазі. Я знов повертатимусь до цього героя, оживленого в
камені, й черпатиму в ньому натхнення для нових звитяг.
Якщо мені з моєю армією вдасться перемогти персів, то
знай: їх переміг твій Гільгамеш, чий дух із камінної брили
ввійшов у моє тіло й наповнив мою плоть та кров своєю
мужністю. Але без твоєї іскри і цей камінь, і я були б ніщо.
Це ти вдихнув у Гільгамеша життя з любові до життя, за-
ради правди й справедливості, й таким Кін і перелився в
мене. Твій дар переможе, великий дар художника. Тепер я
вже знаю, що є твоїм призначенням на землі й чому тобі
вистачить тільки різця та камінної брили, щоб примусити
світ упасти перед тобою навколішки.
Зворушений майже до сліз, скульптор слухав ці слова
верховного воєначальника й мовчки ступав поруч нього.
Вони повернулися на терасу.
Набусардар знову сів на лаву під сикоморами, запросив
сісти й Гедеку, а Теці наказав принести їм чогось пере-
кусити та освіжних напоїв. За їдою нарешті відважився ви-
класти Гедеці своє прохання.
Він мав на оці Нанаї. Хоч статуя Пльгамеша й наснажу-
вала, запалювала, надихала його, однак це була лише ста-_
туя. А він постійно відчував потребу в живому створінні
поруч себе. Йому часто кортіло до когось заговорити, щиро
комусь довіритись. І саме тоді, коли одні почали від нього
відвертатися, а іншим він не довіряв сам, Набусардар рап-
том усвідомив, що в затінку Оливкового гаю вперше в жит-
ті зустрів людину, віддану йому до смерті. Якби не обов'яз-
ки, він уже б давно поїхав по неї. Та зволікати з оглядом
казарм і таборів було неможливо. Він утратив ще один
день, але завтра вже неодмінно вирушить туди, де зустрів
її вперше.
Він поїде туди знов, як гонець верховного воєначальника
військ царя Валтасара й скаже Нанаї, що непереможний
Набусардар запрошує її до свого палацу,- мовляв, хоче з
нею познайомитися. Він зробить це якнайшвидше, але не
скаже їй, якого саме дня й години по неї приїде посланець.
Та одного разу перед домом Нанаї несподівано зупиниться
паланкін з його золотим фамільним знаком, і його раби від-
несуть її до Міста Міст - до славного й багатого Вавілона.
Тоді, прощаючись, він попросив у неї на пам'ять глиняну
табличку, на якій вона вирізьбила зображення священного
бика.
І ось тепер Набусардар попросив творця великого Гільга-
меша, щоб той доручив граверові виготовити три золоті
платівки й на кожній з них вирізьбити строфу пісні, яку
йому співала Нанаї і яка була записана на звороті таблички
з зображенням священного бика. Ці платівки Гедека хай по-
чепить на золотий ланцюжок, щоб їх можна було носити на
шиї. На застібці хай він вигравіює князівський знак На-
бусардара.
Висловивши Гедеці своє прохання, Набусардар вийняв з
кишені плаща, перекинутого через лаву, глиняну Нанаїну
табличку й простяг її майстрові.
- Ось текст пісні,- докинув він.
Скульптор уважно прочитав кожен рядок, а тоді здиво-
вано мовив:
- Але це не пісня, непереможний, це вірш.
Набусардарові очі радісно засяяли.
- Так, це вірш,-повторив скульптор,-прекрасний лю-
бовний вірш, яких у нас тепер дуже мало.
Набусардар мимоволі всміхнувся.
- Дивно... Щоб отак писати в наш безнадійний час...
А можна поцікавитись, хто автор цих рядків? - запитав Ге-
дека і з нетерпінням глянув на Набусардара, чиє обличчя
аж сяяло від цієї несподіваної похвали.
- Це жінка, майстре, жінка, для якої я замовив цей да-
рунок,-,признався Набусардар.
Здивуванню скульптора не було меж. Він тут же перевер-
нув глиняну табличку й на другому її боці побачив зобра-
ження священного бика. Увагу його привернуло те, що за-
мість дерева життя, без якого досі не обходилося жодне зоб-
раження богів, тут була вирізьблена тільки всіяна квітами
лука, а єдиним знаком божественності, замість химерної
плутанини оздоб та знаків, були три зірки над головою в
тварини. У горішньому кутку стояв напис: «Ти той, кого ко-
хає й довіку кохатиме моє серце».
Гедека нишком усміхнувся - таке обожнювання вже було
незрозуміле його старому серцю-й запитливо глянув на
полководця.
Набусардар перехопив погляд майстра і щиро засміявся,
немовби хотів відкрити йому свою душу.
- .Вона така ж гарна, як і талановита, твоя світлість? -
запитав скульптор.- Наскільки мені відомо, невродлива
жінка не могла б тобі сподобатися.
- Без тебе я не зміг би оцінити її здібностей, але її красу
я оцінив з першого ж погляду.
- Ну й що, твоя світлість? - скромно допитувався май-
стер.
- Жодна з жінок не може зрівнятися з нею своєю вро-
дою!- захоплено вигукнув Набусардар.
- У такому разі, боги неодмінно благословлять мене по-
бачити її, бо я знаю, що тому, хто сам вродливий, має зо-
лото й палаци, доступна й гідна його жінка. І я бажаю тобі,
щоб боги були такими ж щедрими до тебе, як ти до мене.
Вже давно твій зір не зупинявся з любов'ю на жодній жінці
й жодна жінка не зворушила твоє серце, бо твої думки
заполонили ратні справи. Якщо цій дівчині пощастило при-
вернути до себе твою увагу, то краса її, либонь, винят-
кова.
- У неї незвичайна душа, і вона не схожа на жінок Ва-
вілона,- перервав 'скульптора верховний воєначальник.-
Цим вона й полонила мене. Останнім часом я невпізнанне
змінився, і змінила мене, мабуть, тривога за долю вітчизни.
Я, збагнув марноту світських речей і перестав ними втіша-
тися. У мене залишився тільки потяг до краси справжньої,
неминущої і вічної.
- Тоді пробач,- сказав Гедека.
- Можеш не вибачатися,- скупо всміхнувся Набусар-
дар.- Я тільки хочу сказати, що мені не до вподоби те, як
ми жили досі. Мені ненависне все те, що робить нас слаб-
кими й ласолюбними, я палко мрію про те, що ти називаєш
благословенням богів, любов'ю до життя, вірою в правду
й справедливість. І в цій моїй мрії існує й вона, ця дівчи-
на.- Він змовк і задивився в далечінь понад сикомори.-
Тільки ти правильно мене зрозумій,- провадив Набусардар
далі,- я не хочу привести її сюди як свою наложницю. Я хо-
чу знайти в її особі друга, котрий потрібен мені в цей не'
легкий для вітчизни час. Без друга я не зможу бути достат-
ньо сильним, а без цього, можливо, загине й Валтасарове
царство.- Він відверто глянув на скульптора.- Так, май-
стре, я хочу, щоб вона стала мені другом, бо серед мужів
Вавілона в мене вже немає друзів. Ти кажеш, у мене є вро-
да, багатство й палаци, а я кажу тобі, що в мене немає ні-
чого. Той, хто самотній, як бурлака, не має нічого. А в очах
Вавілона я страшний лиходій, бо хочу захищати свою віт-
чизну. Великі боги засліпили халдейську знать за якийсь
гріх, а мене вони покарали тим, що залишили зрячим серед
них усіх, аби я бачив лихо, яке насувається на нас.- Набу-
сардар глибоко зітхнув і підвівся.- Та я сповнений волі
й віри. Дух Гільгамеша і любов Нанаї допоможуть мені пере-
бороти труднощі. Без цих двох опор я був би безпорадний.
Завдяки тобі одна з них, дух Гільгамеша, вже витає в моєму
палаці, й завдяки тобі, сподіваюсь, мені вдасться здобути
й другу - любов Нанаї.
Гедека схрестив на грудях руки й іменем Мардука запри-
сягся, що немає такого прохання, яке він не виконав би для
свого доброчинця. Нехай тільки Набусардар скаже, що для
нього треба зробити, й він не пошкодує навіть власного
життя.
І тоді Набусардар розповів йому про свій задум.
Він хоче, щоб скульптор узяв Нанаї до себе в учениці. По-
ки що хай для неї залишиться таємницею те, що цей палац
належить Набусардарові, аби вона не потерпала тут за свою
честь, бо Нанаї - дівчина горда. Набусардар же навідува-
тиметься сюди тільки як друг майстра.
- Це я зроблю для тебе з великою радістю,- відповів
Гедека.- Але мені здається, що коли вона кохає тебе всім
серцем і хоче кохати довіку, то не треба робити перед нею
ніяких таємниць. Я певен, що кожна з вавілонських красунь,
на котрій зупинився б твій вибір, почувала б себе від цього
не приниженою, а піднесеною над іншими. Це ж про тебе,
мій пане, говорять, ніби жінки Вавілона самі стеляться тобі
під ноги?
- Передовсім вона не з Вавілона, а з Села Золотого Ко-
лосся, жителі якого - ти, мабуть, це знаєш - вважають се-
бе нащадками славних .шумерів. Усі вони не тільки палкі
патріоти, а й найдавніші борці за правду і честь. Навіть
Есагіла й сам цар не можуть дати собі з ними ради. Перше
полум'я обурення проти зла й несправедливості вибухало
щоразу саме тут. Це горді люди, і Нанаї - одна з них. Але,
попри це, я хочу бути до неї лагідним і добрим.
- Я бачу, непереможний, що серце, яке не скоряється
навіть найсильнішому ворогові, скорилося жінці.
Набусардарові губи скривила ледь помітна усмішка й
одразу згасла. Він нічого не заперечив проти здогаду Ге-
деки й ще докладніше розповів йому, як він уявляє собі
Нанаїн приїзд та її перебування в палаці.
Теці, яка час від часу виходила на терасу запитати, чи її
панові нічого не треба, Набусардар наказав приготувати
покої на жіночій половині палацу. Він також звелів наку-
пити для Нанаї пишного вбрання й найдорожчих пахощів.
Хай вона вбирається в найтонший китайський шовк, у на-
кидки зі сліпучо-білого вісону, в серпанки з флеру, їй не по-
винно бракувати ні білил, які зм'якшують оливкову церу,
ні рум'ян, які надають щокам рожевого відтінку, ні синьої
фарби, якою підводять очі, ні чорної, якою підмальовують
вії та брови. Все це має вже чекати тут на неї, і Нанаї ні
в чому не повинна відчувати нестачі. Якщо для невірної і
безчесної Телкізи він може утримувати розкішний і наба-
гато більший від барсіппського палац, то чому не міг би
дати Нанаї, котра так віддано його любить, бодай це?
Тека радісно обняла ноги Набусардара й сказала:
- Я давно вже мрію служити пані в цьому палаці, бо дім
тільки тоді є домом, коли його веселить своєю красою жін-
ка. Дякую тобі, непереможний, що ти виконав моє таємне
бажання. Я доглядатиму її, як доглядаю запашні кущі на
твоїх терасах. Я берегтиму її, як бережу світло в твоїх по-
коях. Я піклуватимусь про неї, як піклуюся про твої найдо-
рогоцінніші скарби.
- Я радий,- усміхнувся Набусардар до них обох,- що
ви схвалили мій намір і що моя радість стала й вашою ра-
дістю.
Верховний воєначальник військ його святості царя Валта-
сара прибув до 'свого барсіппського палацу ще з одним на-
міром. Він хотів поставити тесаний кам'інь на тому місці,
де в муках сконав його собака. Але тепер він уже не хотів
відривати майстра від роботи над статуєю великого Гільга-
меша й задовольнився тим, що залагодив справу з Нанаї,
а зараз це для нього, поряд з підготовкою до війни, було
найголовніше.
Все інше може почекати. Насамперед він мусить якомога
швидше відвідати Нанаї, а до того часу повинен бути гото-
вий ланцюжок з вирізьбленою на золотих платівках піснею
і з князівським знаком Набусардара на застібці. З ним він
негайно вирушить до неї, а при цій нагоді заверне й до
дому Гамадана, який обіцяв йому роздобути відомості про
перських шпигунів.
Тимчасом як Набусардар коротав час у своєму барсіппсь-
кому палаці, до царського двору в Вавілоні прибув верхи
гонець, у якому тільки втаємничений упізнав би воєначаль-
ника таємної служби вавілонської армії.
Гонець був зморений довгою дорогою й ледве зводив
віддих. Але від його повідомлення забило дихання й тим,
перед ким він стояв і хто його вислухав.
Незважаючи на смертельну втому після тривалої подоро-
жі, він уперто наполягав:
- Царю царів, наміснику богів на землі й найславетні-
ший володарю Вавілонії, вислухай мене!
Валтасар дав йому знак говорити.
Присутні з нетерпінням чекали, поки закінчаться всі не-
минучі в таких випадках формальності.
Гонець почав доповідати:
- Таємна служба одержала точні відомості, що пер-
ський цар Кір послав на південь велике військо, якому вда-
лося дістатися туди під захистом Еламських гір, друге вій-
сько він поставив на березі Тігру, навпроти Вавілона, а
третє стоїть на півночі. Отже, царство твоєї святості ото-
чене з трьох боків.
На царя й на його радників це повідомлення подіяло, мов
грім з ясного неба. Не тямлячи себе від люті, Валтасар ви-
гукнув:
- Смерть йому!
Але ніхто не знав, кого це стосується - гінця, який осмі-
лився засмутити цареве серце такою недоброю звісткою, чи
Кіра, який осмілився поставити військо на вавілонських
кордонах.
А втім, це нікого й не цікавило, серед присутніх зчини-
лася паніка, і цар відпустив воєначальника таємної служби,
коли той попросив дозволу повідомити цю звістку також
Набусардарові у ставці верховного командування вавілон-
ських військ.
Після того, як гонець поїхав, минуло чимало часу, перш
кіж присутні трохи отямились. Всі немовби проковтнули
язики - ніхто не наважувався заговорити.
Першим слово повинен був узяти цар, але він тільки не-
порушно втупився у двері, за якими зник гонець, і дивився,
як гойдаються золоті китиці, що облямовували зелені за-
віси на них.
Після царя слово у виняткових випадках брав найстар-
ший з радників, і через те, врешті, першим промовив він:
- Судячи з повідомлення таємної служби, царство тво-
єї святості й наша вітчизна опинилася в небезпеці. Але те-
пер, коли я оговтався від приголомшення, я зрозумів, що
наші побоювання зайві. Перси хоч і стоять біля наших кор-
донів, проте не на самих кордонах. Вавілонію охороняє
Тігр, а течія його бурхлива. До того ж, на ньому немає
мостів. Поки перси не перейшли Тігр, нема чого панікува-
ти. А Тігр їм-ніколи не вдасться перейти!
Всі полегшено зітхнули, немовби їм послабили на горлі
зашморг.
Тепер уже оговтався й Валтасар.
- Твоя правда,- погодився він.- Перський вовк як при-
слав до наших кордонів свої війська, так само він і відведе
їх ні з чим.- Цар обвів значущим поглядом обличчя рад-
ників і бундючно випнув груди,- Хіба я вам не казав,-
провадив, він далі,-що Вавілон непереможний? Чому ж ви
засумнівалися? У вас що, немає царя? Чи, може, перед ва-
ми не Валтасар, а Набонід? - Він знову обвів поглядом
обличчя своїх радників, але, побачивши на них замість на-
тхнення крижаний холод, гнівно спалахнув:-- Уже давно,-
в голосі його забриніли гострі нотки,- я не підбадьорював
ваш дух виглядом крові й смерті, бо тільки це робить вас
покірними. Тому я вдячний богам за те, що вони створили
кров.і смерть.
Валтасар змовк, пильно вдивляючись у присутніх. Він
шукав серед них зловмисника, котрий, як донесли шпиги,
вишукував способу повернути на трон усуненого царя На-
боніда. Розлючений Валтасар уже давно вирішив, що при
першій же нагоді знешкодить підступника, і час від часу
навмисне кидав йому виклик, щоб здійснити нарешті свій
намір. А втім, він не так хотів позбавити його життя, хоч
і мав на це право, як пустити йому кров, щоб той довго
помучився й повалявся в ліжку.
Валтасар зійшов з підвищення, на якому стояв трон, і,
оголивши меч, рушив до радників. Очі всіх прикипіли до
вістря, що цілилось їм у груди.
Нарешті Валтасар уперся мечем у груди провинника.
- Хто буде правити Вавілонією - Валтасар чи Набо-
нід? - запитав він.
- Валтасар - цар царів,- відповів той, відчувши кри-
жаний подих смерті.
-Хто переможе-Кір чи Валтасар?-знову запитав
цар, уп'явшись примруженими очима у його обличчя.
- Валтасар, цар царів, переможе...- пролунала впевне-
йа відповідь.
Молодий володар Вавілонії вже хотів опустити меч, щоб
в останню мить помилувати провинника, та радник раптом
знову розтулив уста й доповнив незакінчену фразу:
- ...Цар царів переможе, якщо Кір не перейде Тігр.
У нападі гніву Валтасар утратив самовладання і вже на-
мірився був увігнати вістря меча в самісіньке серце зухваль-
ця, та найстарший з радників, якого поважали і цар, і всі
придворні, схопив його за руку. Він урятував приреченого
БІД смерті, але не врятував від глибокої рани. Біла одежа
зрадника забарвилася червоною кров'ю, він поточився, і
його тієї ж миті підхопили чиїсь руки.
Побачивши закривавленого меча й хитаючись від сла-
бості, яка завжди приходила на зміну спалахові його гніву,
Валтасар наказав:
- Звеліть його винести, а мене залиште самого.
Коли всі вийшли, він сів і замислився.
Закривавлений меч, який лежав перед ним, викликав у
ньому новий напад ненависті до зрадників вітчизни. Вони
хочуть його позбутися, воліють бачити на троні Набоніда.
Але майбутні дні й роки покажуть світові, що Валтасар
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62