Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
ще стояв образ того, кому вона готова була віддати пере-
вагу навіть перед богами, але її почуття вже розпалювалося
не просто дівочим захопленням - воно переростало в тве-
резе кохання жінки. І все ж таки, коли ввійшов Устіга і гля-
нув на неї так, немовби прочитав її думки, вона зашарілася
і, щоб приховати зніяковіння, опустила свої темні вії.
Вираз безпорадності й примирення з власною долею зро-
бив її ще привабливішою. Чорне волосся з полиском міді
гарно облямовувало її лице, оголені руки були притиснуті
до стегон, губи м'яко стулені, на чоло падали відблиски по-
лум'я світильників.
Такою її побачив Устіга, коли підійшов до ложа, тримаю-
чи в руках миску зі щербою і корж.
Його голос нагадав Нанаї батькові слова:
«Велика богиня створила тебе такою, аби ти своєю вро-
дою засліпила очі найнебезпечнішому ворогові нашого на-
роду. Нехай же твоя краса стане хлібом, і як Сурма ділився
своїм хлібом з перськими купцями, так і ти поділися своїм
з перськими вивідачами».
Нанаї знову сповнилася рішучістю принести себе в жерт-
ву й не стала більше допитуватись, де опинилася й кого
бачить перед собою. Вона вже нітрохи не сумнівалася, що
потрапила до рук перських вивідачів. Тепер для неї головне
було тільки те, щоб довести свою гру до кінця. Вона зро-
зуміла, що припустилася помилки, поводячи себе з самого
початку непривітно. Треба покластися на свою красу і все
якомога швидше виправити.
Отож, зачувши слова Устіги, дівчина розплющила очі,
сповнені вдячності до нього, їхня блакить сяяла примир-
ливо, наче гладінь води після бурі.
- Даруй мені моє зухвальство й погорду, - мовила вона
з жалем і взяла в нього миску зі щербою, - але то в мені
говорить страх, що його викликає в жінок муж, оперезаний
мечем і який, до того ж, чекає винагороди за свій подвиг.
Устіга присунув до її ложа стілець і, сідаючи, ска-
зав:
- Але ж ти теж не беззахисна. - І показав на кинджал,
що лежав поруч неї.
- Це ти його сюди поклав?
- Так... щоб ти не боялася лишатись наодинці з незна-
йомцем.
Нанаї обдарувала його вдавано ласкавим поглядом, а то-
ді взялася до їжі. їла вона неквапливо, сповільнюючи ко-
жен свій рух, сама не знаючи чому. Можливо, для того, щоб
Устіга якомога довше затримався біля неї, бо боялася, що
коли спорожнить миску, то він піде. їй було страшно за-
лишатися насамоті в цьому підземеллі, а ще більше хотілося
заполонити незнайомця своєю молодістю і, як павук обсновує
муху своїм павутинням, обплутати його своїми принадами.
Якщо вже батько визначив їй таке завдання, то вона мусить
бути хороброю, як усі жінки в їхньому роду, і безстрашною,
як усі мужі в їхньому роду. Вона не має права думати
зараз про себе, треба виконати те, що наказав батько. Щоб
не видати свого задуму і не викликати до себе підозри, На-
наї зумисне ні про що не розпитувала й намагалася пере-
вести розмову на інше. Навіть спробувала вдати, ніби ві-
рить, що перебуває у Вавілоні, під опікою лікаря, і, мовби
ненароком,зауважила:
- Мабуть, зараз уже ніч, бо на вулицях так тихо. Ва-
вілон спить.
Спершу Устігу здивували ці слова, та потім він збагнув,
що дівчині здається, ніби вона у Вавілоні, і відповів:
- Так, зараз ніч, але я не знаю, чи Вавілон спить. Великі
міста ніколи не мають спочинку. Вони завжди неспокійні,
як море або хмари на півдні, як листя дерев, коли його
шарпає осінній вітер. Та найчастіше вони схожі на бентежні
людські серця, котрі ніде не знаходять спокою.
Він узяв у неї з рук порожню миску й подав їй незви-
чайної форми тістечко, келих білого вина з сирим яйцем.
Сказав:
- Це додасть тобі сили.
Коли вона випила вино і з'їла тістечко, він забрав посуд
і, щоб пересвідчитись, чи приємна їй його присутність, хотів
піти й залишити її насамоті, мовляв, хай відпочиває собі.
Та Нанаї жестом зупинила його:
- Залишся! Мені тут сумно. Не покидай мене саму!
Я боюся ночі.
До ночі було далеко, нагорі стояв гарячий полудень. На
полях усе завмерло, все відпочивало - і рослини, і раби.
Бики й отари овець разом з пастухами шукали захисту в
тіні буйних дерев і чагарів. Життя немовби зупинилося, весь
край замлів під пекучим сонцем. Тільки по каналах ліниво
струміла жовтява вода, змішана з річковим мулом і піском
пустелі.
Для Устіги це «залишся» пролунало приємною музикою.
І все ж таки для годиться він пішов подивитися до сусідньо-
го приміщення, де слуга старанно ткав килим із пістрявої
вовни. Він зразу ж хотів повернутися, але слуга затримав
його.
Він уперто переконував Устігу, що буде краще, коли той
дасть Нанаї випити отрути й викине її тіло коршакам,
ніж рятуватиме її. Вони пригріли на своїх грудях змію,
яка в слушну мить ужалить когось із них у самісіньке
серце.
- Чому ти мені постійно не довіряєш? - докірливо пе-
ребив його Устіга.
- Бо ти нерозважний, пане. Як ти можеш вірити, що в
тигрів колись народиться ягня? Чи тобі до вподоби прибор-
кувати небезпечного звіра? Я знаю, ти сміливий і твоїй від-
вазі немає меж, та іноді варто дослухатись і до слів при-
ниженого.
- Я пам'ятаю про небезпеку так само, як і ти, але чому
ми повинні діяти проти ворога тільки мечем, коли можемо
здобути його серце?
- Моя мудрість у порівнянні з твоєю, князю, все одно
що маленький камінчик у порівнянні з горою, тож роби, як
вважаєш за краще.
Тремтячою рукою він схопив ножиці й відстриг із килима
зайву нитку на знак того, що більше не перечитиме своєму
панові. Відтак заходився в'язати вузол за вузлом, немовби
махнув рукою на все, що діялося довкола нього. Але в його
душі тліла тривога маленькою жариною. Він бачив уже не
одне людське нещастя й тому наперед жахався від думки,
що з Устігою може статися лихо. Не перемігши у впертості
свого пана, він почував себе так, ніби його обсипали гаря-
чим приском.
Устіга знову повернувся до приміщення, де лежала Нанаї.
Затуливши вхід товстою вовняною тканиною, він наблизився
до ложа.
Поки його не було, дівчина знову полинула думками до
Набусардара, ще раз перебрала в голові те, що сказала його
гінцеві під захистом Оливкового гаю. Гонець пообіцяв їй,
що як тільки його пан виявить до неї милість, він негайно
примчить сповістити її про це. Та час минав, кожен день
приносив із собою нові події, а з Вавілона ніхто не при-
їжджав. Рід Гамаданів відзначався терплячістю, отож і На-
наї не переставала сподіватися. Можливо, гонець від На-
бусардара прибуде завтра, якщо не прибув сьогодні.
Через те, коли Устіга підійшов до неї, вона запитала:
- Доки ти мене тут триматимеш?
- Завтра слуга відведе тебе до дому твого батька, бо
так велять наші обов'язки. Якби не вони, все могло б бути
зовсім інакше.
- Як саме?..
- Ти могла б вирішити це сама,-відповів він і присів
на край її ложа.- Ти могла б лишитися тут назавжди.
- Де це - тут?
- Тут, з нами, зі мною...
- Я не знаю, де я, і не знаю, хто ти.
- Скажи мені: рід Гамаданів чесний?
Це запитання здивувало її, як дивує раптовий промінь
світла того, хто довго блукав у пітьмі.
- Ти знаєш, що я Нанаї, Гамаданова дочка?
- Так, знаю. Мені це сказав Сурма.
- Тоді знай, що в роду Гамаданів ніколи не було сум-
нівів щодо честі. Вітчизна і честь - за ці дві речі кожен з
Гамаданів ладен віддати своє життя. Тобі, либонь, відомо
й те, що я - останній нащадок цього роду і не заплямую
його підлістю.
- Заприсягаєшся?
-Заприсягаюсь,-відповіла вона рішуче, як відпові-
дають хоробрі мужі.
- В такому разі, можеш питати мене про що завгодно,-
сказав Устіга, сподіваючись спантеличити її своєю відвер-
тістю.
Нанаї відразу ж усвідомила, що доля хоче зіткнути тут
між собою двох сестер - правду й честь. Та як може правда
боротися проти честі, а честь проти правди? їй здалося, що
на шляху до мети вона дедалі більше звертає на заплутані
стежки.
Нанаї глибоко зітхнула, спробувала підвестись, але од-
разу ж упала на подушку.
- Я хотіла б узнати твоє ім'я, твоє справжнє ім'я та хто
ти. Я бачила тебе здалеку на пасовищі серед перських куп-
ців і наших пастухів. Хто ти насправді? - Вона аж віддих
затамувала, коли він розтулив уста. Боялася, що він не ска-
же їй правду.
- Я Устіга,-признався він.
- Устіга?
Нанаї здивувалася, бо Сурма багато розповідав про Усті-
гів як про вельми славний рід, і, слухаючи його речі, їй не
раз хотілося побачити бодай одного Устігу. Вона й у думці
собі не покладала, що Устіга - перський купець, на чиє за-
мовлення пастухи грали й співали для неї любовних пісень.
Нанаї здивувалася й злякалася воднораз. Але коли хвилю-
вання її трохи вляглося, вона глянула на нього й за хвилину
мовила вже трохи привітніше:
- Будь благословенний, князю Устіга. Я знаю ваш рід
із розповідей. Я уявляла собі, що у вас у всіх очі горять,
мов жар, а в тебе очі, як у святого. Я уявляла собі Устігу
з закривавленим мечем, а ти замість меча торкаєшся мене
серцем. Я відчуваю це, князю, і коли ти щирий зі мною, я
теж відповім тобі відвертістю... Тепер я розумію, що люд-
ське серце-набагато досконаліша зброя, ніж меч, якщо
вміти ним орудувати. Ти поклав обік мене кинджал, аби я не
почувала себе беззахисною, коли ти оперезаний мечем. Але
ти повинен був закути в панцир моє тіло, щоб я не лишилася
беззахисною перед твоїм серцем. Тепер я вже розумію, з
ким мені судилося зустрітись.
- Тобі й справді нема чого боятись, Гамаданова дочко.
Устіги навіть після переможних битв ніколи не брали
примусом жінок поверженого ворога. А наш могутній воло-
дар, цар царів, благородний нащадок Ахеменідів Кір, за-
боронив це робити всім своїм воїнам.
Слова Устіги в першу мить заспокоїли Нанаї, але, змір-
кувавши, вона обурено вигукнула:
- Чи не хочеш ти цим сказати, що ваш цар і ваш народ
кращий, ніж наш цар і наш народ?
Він кивнув головою.
- Я цього певен, і ти теж, Нанаї, не бійся глянути правді
6 вічі. Доля подарувала Вавілонії Навуходоносора, коли
ваша країна знемагала під ассірійською кормигою. То чому
ж доля не повинна'була зглянутись і над нещасними пер-
сами, коли їх почав гнобити цілий світ? Вона дала їм без-
смертного Кіра, який переможе не тільки ворогів Персії, а й
покладе край ворожнечі між людьми. На світі більше не бу-
де ненависті, Н^наї, а будуть тільки добро і любов. І хіба
ти, що любиш честь і справедливість, проти того, щоб пере-
могло добро?
Та для Нанаї ці слова звучали як зневага до халдеїв.
- А чому воно так, що саме персів боги обрали для цієї
мети? - запитала вона.
- Тому, що інші народи розледачіли, - відповів він, -
погрязли в мерзоті, як Вавілон, люблять розкіш, як Ваві-
лон, чинять неподобства, як Вавілон, ссуть кров із бідарів,
як Вавілон, підкуповують суддів, як Вавілон, безчестять
жінок, як Вавілон, обважують та обмірюють, як Вавілон,
вірять тільки в силу золота й коштовностей, як Вавілон...
- Досить, князю! - обірвала його Нанаї.- Досить уже,
бо я більше не можу цього слухати.
- Чому ж ти боїшся почути правду, дочко Гамадана?
Та хіба могла Нанаї пояснити, який дорогий їй Вавілон,
і як обливалося кров'ю її серце від цих слів Устіги? Вона
любила Вавілон, як найубогіший рибалка любить перлину,
котру знайшов на дні моря і вважає втіленням найдоско-
налішої краси в світі, бо навіть не здогадується, що в руках
іншого ця перлина стала б знаряддям гріха. Устіга каже, що
Вавілон - найбільше багнище в світі. Те ж саме кажуть
невільники, пригнані до Вавілона з різних країн. А іудеї,
яких полонив ще цар Навуходоносор, нібито затикають собі
вуха, аби не чути й самого слова «Вавілон». Відвертають
очі, аби не бачити Місто Міст. їхні проповідники товкма-
чать, що з півночі прилетить вогненний птах, який своїми
крильми розсіє по світу безбожників, а гордість світу, Ваві-
лон, оберне на купу руїн, мов горщик на купу черепків.
Нанаї відганяє від себе ці думки й пильно дивиться на
Устігу. В її голові зринають тисячі запитань і сумнівів, на
які вона сама не спроможна дати собі відповідь.
- Якщо ти такий мудрий, князю,- знову звернулася
вона до нього, - то поясни мені, наприклад, таке: ось по-
лонені іудеї погрожують, що за їхні муки Ягве, їхній бог,
який буцімто є єдиним володарем землі й неба, пошле на
Вавілон погибель. Ти ж запевняєш, що Вавілон повинен
загинути заради перемоги добра над злом і що в персів це
добро називається Ахурамазда. Скажи ж мені: хто перемо-
же насправді? Котрий із богів правитиме людьми й рештою
богів, якщо кожен народ воює проти іншого, прикриваючись
іменем свого бога? Я змалку чую, що завжди, перемагає
той народ, чиї боги наймогутніші. У книгах халдейських
мудреців сказано, що наймогутніші боги на світі - боги Ва-
вілона й тому Вавілон править світом. То чому ж тепер на-
ших всемогутніх богів мали б перемогти боги слабші, як
запевняєш ти?
Устіга м'яко всміхнувся й з готовністю відповів:
- Бо тих богів, Нанаї, яких створили собі народи, на-
справді не існує. Але існує сила життя, яка стоїть на любові
й на правді. Не вигаданим богам, а любові й правді повинні
ми служити.,
- А де ж перебуває той твій бог любові й правди, князю?
І як ми повинні йому служити?
- Він перебуває в кожній людині, Нанаї. А служити йому
ми можемо тоді, коли любитимемо не тільки себе, а й інших,
коли творитимемо добро не тільки заради себе, а й заради
інших.
- Гм-м-м..; Дивно... - Нанаї відчувала, що мимоволі по-
годжується з ним, бо слова Устіги в чомусь суперечили його
діям. - Он воно що... - протягла вона, і щоки її раптом
спалахнули від нової думки: - Скажи мені, князю, якщо ти
дійсно віриш у любов і правду, то чому сам чиниш неспра-
ведливо? Чи сподобалося б тобі, якби халдей задумав ві-
дібрати в тебе твою батьківщину, обернути на руїни оселі
твоїх одноплемінників, пролити в ній кров, убиваючи жінок
і дітей, палити в полі збіжжя й різати худобу? Невже ти
вважав би все це служінням праведному богові й перемогою
добра над злом?
Устіга примружив очі, а потім знову широко розкрив їх.
- Сьогодні вранці я сам пролив кров, - мовив він із за-
палом. - Есагіла, безумовно, вважає, що це несправедливо.
Розміркуй, дочко Гамадана: невже й ти теж вважаєш це
несправедливим? Жерці підняли на тебе зброю, а справед-
ливість покарала їх моєю рукою. Зрозумій, що я хочу тобі
цим сказати. Кір і його народ теж обрані виступати як
знаряддя справедливості, котра має перемогти в усьому
світі.
- Звідки тобі відомо, хто з богів відкрив це вашому Кі-
рові?
- Звідки мені це відомо?- Устіга на мить замислився.-
Я бачив світ і намагався пізнати його. Я дивився на нього
широко розкритими очима й сприймав його щирим серцем.
І я зрозумів, що без любові немає правди, а без правди не-
має любові. Через те я вірю Кірові.
Якби він навіть рубав її тіло мечем, Нанаї не відчувала б
такого болю, як зараз. Кожне його слово залишало в ній
кривавий слід. її гострий кинджал не врівноважив би їх
своїми ударами. Батько вклав їй зброю в руки, щоб вона
заколола першого-ліпшого перса, який зустрінеться на її
шляху, і ось він зустрівся, але переміг її. Обеззброїв своєю
сердечністю й мудрістю.
- Сурму й решту пастухів ти теж переконав у цьому? -
запитала дівчина з гіркотою в голосі.
Устіга кивнув головою.
- Вони повірили тобі й перекинулись на ваш бік?
- Так.
Вона змовкла й заплющила очі.
Устіга помітив, що з-під правої повіки в неї викотилася
сльоза, але водночас на її обличчі з'явився вираз упертості.
Вираз ніжності, який досі так пасував їй, зненацька змінив
вираз лютого гніву й рішучості.
- І все ж таки, - мовила вона переміненим голосом, -
я не згодна з тобою, князю Устіга. Моєю єдиною любов'ю
і єдиною правдою завжди була й залишається вільна бать-
ківщина. За твоїми словами, я мала б любити у світі кожно-
го, а отже, й тебе теж. Так, я могла б любити тебе як людину,
але повинна ненавидіти тебе як ворога, і так триватиме доти,
доки перси загрожуватимуть моїй вітчизні.
Губи Нанаї побіліли від хвилювання. Очі раптом заплю-
щились, і вона безвладно впала на подушку.
Устіга схопив її руки й міцно стиснув у своїх долонях.
Вони були холодні, як у мерця. Тоді він перевів тривожний
погляд на обличчя й побачив, що лоб укрився крапельками
поту, а на пов'язці від різкого руху просочилася кров.
Усвідомивши, що його слова завдали Нанаї великого бо-
лю, Устіга, щоб заспокоїти її, мовив м'яко й розсудливо:
- Нанаї, я ж люблю не тільки Персію, як ти, можливо,
думаєш. Я люблю також Вавілон і схиляюся перед його
великими правителями, такими, якими були Саргон, Хамму-
рапі й Навуходоносор. Повір, що ми не бажаємо зла хал-
деям, так само як я не бажаю зла тобі. Коли ти хочеш, щоб
я довів це, то вислухай мене. Я хочу, щоб ти стала моєю
дружиною згідно з законами нашої і вашої держави. Я хо-
чу, щоб ти стала моєю дружиною згідно з законами любові
і правди.
Він не відривав погляду від її обличчя й чекав, що вона
відповість. Та на обличчі в Нанаї лежав відбиток тихого,
глибокого сну.
- Ти згодна?
Вена не відповіла, і тільки тоді Устіга зрозумів, що вона
знепритомніла.
Він кинувся до неї. Передусім треба було розслабити на
ній одежу. Він хотів був побігти до слуги по ножиці, якими
той обрізав на килимі нитки. Але погляд його раптом упав
на кинджал, що лежав обік Нанаї. Не вагаючись, Устіга
схопив його й розрізав шнурівку її ліфа. З-під тканини,
неначе дві золотисті оливи, сяйнули в мерехтінні світильни-
ків її груди.
Устіга випустив із рук кинджал, кинджал зісковзнув з-ло-
жа і дзенькнув об підлогу. Та Нанаї не прокинулася навіть
від цього звуку. Тоді Устіга похапцем намочив у глеку з
водою клапоть полотна і приклав їй до чола. Він не відво-
див від неї очей і чекав, коли вона прийде до тями.
Дивлячись отак на Нанаї, на її волосся, чорне з червоня-
стим полиском, немов родючий мул у глибинах південних
рік, Устіга відчув, що його заливає тепла хвиля ніжності.
А коли за хвилину нахилився над нею, щоб послухати, як
б'ється її серце, то не втримався й поцілував у те місце,
звідки долинало приглушене калатання.
Тієї самої пори, коли в підземеллі на краю Оливкового гаю
відбувалися події, приховані від зовнішнього світу, Набу-
сардар повертався після огляду казарм та військових та-
борів до свого барсіппського палацу.
Палац видався йому ще більш осиротілим, ніж того дня,
коли він вочевидь пересвідчився в невірності дружини, у
зраді Сан-Уррі і в непостійності царя Валтасара. Тоді він
ще покладав надію на вавілонську армію, та тепер на власні
очі переконався, в якому вона жалюгідному стані. Казарми
були обшарпані, настрій у воїнів пригнічений. Хоч Вавілон
і купався в золоті, воїнам постійно затримували платню.
Хтось був зацікавлений у тому, щоб вони постійно терпілії не-
статки. їх годували, мов рабів: здебільшого давали ячмінну
кашу, а на додачу інколи підкидали кілька барил про-
кислого вина. В одному з таборів він збирався звернутися
до воїнів з промовою, щоб пробудити в них бойовий дух,
але не наважився. Тут потрібні були не слова, а дії. Набу-
сардар зрозумів, що тут його ніхто не став би слухати, а як-
би й слухали, то з глузливою міною на обличчі. Рятувати
становище треба було якнайшвидше.
Набусардар умів запалювати серця воїнів, а настирли-
вості й відваги йому ніколи не бракувало. Тим прикріше
почувався він зараз. Як воїн, він спершу й думки не при-
пускав, що не знайде, опори в армії. Намагався бути твердим
.і непохитним, та врешті-решт мимохіть признався сам собі,
що йому бракує друга, перед яким міг би щиро вилити свою
душу і який би підтримував його в ті хвилини, коли він при-
йматиме важливі рішення. І що більше він опирався цій
думці, то настирливіше нагадувала вона йому про себе.
Зрештою, він визнав її, хоч і розумів, що у Вавілоні такого
друга шукати марно. Там брат ненавидить брата, син при-
нижує батька, дочка відрікається від матері. Не можна
довіритись ні рабові, ні цареві. Чесна й щира людина там
все одно, що кущ колючого терну при дорозі.
Думка його полинула за міські мури. Він перенісся нею
під крислаті крони дерев Оливкового гаю, де знайшов чисте
серце, благородну вдачу й щиру відданість. І поволі почав
танути той німий відчай, який мимохіть закрався в його
Душу.
Стиснувши ногами боки коня, Набусардар мчав до сто-
лиці, й перед очима в нього час від часу зринав образ На-
наї.
З морди коня стікала піна, а обличчя Набусардара зали-
вали цівки сріблястого поту, на які осідала пилюка, що
здіймалася з-під копит.
Набусардар гнав свого арабського скакуна так, неначе
втікав від переслідувачів. Шерсть у коня була мокра від
поту, спина спарилася. Але він не давав йому перепочинку
й мчав навпростець через поля та сади, через межі й неве-
ликі селянські садиби, не розбираючи дороги, аж поки опи-
нився на подвір'ї свого барсіппського палацу, розташовано-
го на високих терасах правого берега Євфрату.
Його привітали тільки двоє людей - старенький скульп-
тор Гедека, один з найкращих халдейських майстрів, охо-
ронець витворів людського духу в розкішному палаці Набу-
сардара, і вірна служниця Тека, що вела в палаці все гос-
подарство.
Сивоголовий скульптор стояв випростаний і з нетерпінням
чекав, поки Набусардар під'їде ближче, а Тека впала ниць
перед своїм паном і поцілувала його взуття.
Набусардар уже давно не навідувався до цього свого па-
лацу - все не вистачало на це часу: клопоти з перебудовою
армії не залишали йому й хвилини, щоб він міг повтішатися
творами мистецтва, якими був заповнений барсіппський па-
лац. Мабуть, сталося щось надзвичайне, якщо він з'явився
тут так несподівано.
Сторожа зачинила браму, а слуга взяв Набусардарового
коня, щоб відвести його до стайні.
У супроводі скульптора й Теки Набусардар почав підніма-
тися сходами на другий поверх.
Першими тут його зустріли мармурові сходи, застелені
важкими килимами. Срібні світильники не Горіли, бо він
приїхав раптово, і їх не встигли запалити. Швидко пройшов-
ши темним склепінчастим коридором, Набусардар опинився
на терасі другого поверху, де були розташовані палати. По-
серед тераси вишикувалися колони у вавілонському стилі.
Між колонами стояли камінні статуї - творіння видатних
халдейських митців. Край тераси облямовували декоратив-
ні низькорослі кущі, пальми й сикомори. Звідси відкривав-
ся краєвид на Євфрат, який плескався біля самого фунда-
менту будівлі, відокремлений від неї тільки набережною
алеєю.
Тут Набусардар зупинився й нарешті звів дух, потім від-
стебнув меч і скинув шкіряний нагрудник, під яким спари<
лося все тіло.
- Я радий, що бачу вас знову, - почав він і вперше по-
сміхнувся.
- Хай благословлять тебе за це великі боги, неперемож-
ний пане, - радісно мовила служниця, - без тебе тут немає
життя ні для нас, ні для всіх цих скарбів, які ти тут зібрав.
Набусардар тим часом сів на лаву в затінку дерев.
Небалакучий від природи, скульптор мовчав, до того ж
він тамував у собі радість з нагоди приїзду свого щедрого
добродія. Бо тільки Набусардарові міг він завдячувати те,
що його талант розвинувся на повну силу. Це Набусардар
дав йому тут притулок і взяв на повне своє утримання. За
останні двадцять років він, мабуть, єдиний міг спокійно при-
святити себе творчості, ні в чому не знаючи нужди, тимча-
сом як інші митці вмирали з голоду під міськими мурами.
Ось чому скульптор завжди з вдячністю дивився на верхов-
ного воєначальника.
І сьогодні в погляді старого можна було прочитати мов-
чазну вдячність Набусардарові, і серце його було сповнене
невимовної радості від того, що він знову бачить свого
пана.
Набусардар добре знав його тиху, схильну до роздумів
ї мовчазну вдачу, тому заговорив до нього перший:
- А ти, майстре, чим здивуєш нас цього разу? Я ще не
мав нагоди оглянути твій найновіший твір.
- Я не знаю, чи зможу порадувати твою світлість, але
мені вдалося обробити різцем діорит з арабського Магана '.
- О, в діорит доводиться вкладати багато праці, - заки-
вав головою Набусардар, - але я певен, твій дух знайде в
ній чудовий вияв.
Під час їхньої розмови Тека, уклякнувши біля ніг свого
пана, розшнуровувала високі черевики, які він збирався за-
провадити тепер в армії. Ноги його спарилися від спеки,
шкіра на кісточках стерлася до крові. Тека негайно принес-
ла майолікову миску з водою і з материнською турботли-
вістю почала їх мити.
- Так кажеш, майстре, діорит? - перепитав Набусардар.
- Так, твоя світлість. Це моя давня мрія. Сподіваюсь,
тепер мені вдасться її здійснити. Відколи мені привезли ка-
мінь, я працюю і вдень і вночі. Щоразу, беручись за різець,
кажу собі, що не маю права померти, поки не скінчу цю
статую. Маю надію, що великі боги мені сприятимуть.
- Можна довідатись про цю твою таємницю?
- Це не таємниця, це твоя давня любов... великий Гіль-
гамеш.
- Гільгамеш?-здивувався Набусардар.
- Так,-підтвердив скульптор, і його очі спалахнули
вогнем.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62