Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
«Лідійський цар Крез виставляє проти персів десять ти-
сяч вершників і щитоносців, а також понад сорок тисяч
лучників. Артакамес, володар великої Фрігії, веде близько
восьми тисяч вершників і майже сорок тисяч списоносців
та щитоносців. Арібайос, цар каппадокійськнй, - шість ти-
сяч вершників і майже сорок тисяч лучників та щитоносців.
Аравійський цар Арагдос-близько десяти тисяч верш-
ників, майже сотню бойових колісниць і велику кількість
пращників. Чи йдуть з ним елліни, про це поки що ніхто
не знає. Кажуть, що Габаїдос із геллеспонтської Фрігії про-
вів на Кайстерську рівнину шість тисяч вершників і майже
двадцять тисяч щитоносців».
Згідно з хронікою, Кірові тоді протистояло шістдесят
тисяч вершників і двісті тисяч щитоносців та лучників.
Сам Кір тоді мав усього десять тисяч вершників і близько
шістдесяти тисяч щитоносців та лучників. Від союзницького
Вірменського царства йому прийшла підмога в чотири ти-
сячі вершників і двадцять тисяч пішого війська. Отже, його
кіннота не становила й третини ворожої, а піхота - при-
близно тільки половину. З цією порівняно невеликою ар-
мією він переміг могутню армію народів Старого Світу, які
об'єдналися проти нього.
Тепер Кір збільшив свою армію за рахунок армій підко-
рених народів і готується напасти з нею на Вавілонію.
Донесення Ітари про те, що армія Кіра кількісно пере-
вищує армію Набусардара, цілком вірогідне.
Саме про це Набусардар і розмірковував, схилившись над
глиняними таблицями, розкладеними на столі, коли до його
кабінету ввійшла служниця.
Від її накидки повіяло нічною прохолодою. Холодом дих-
нуло й від неї самої, і Набусардар відразу ж зрозумів, що
вона прийшла знадвору.
Служниця впала навколішки й торкнулася чолом підлоги.
- Хай благословить тебе войовнича Іштар Арбельська,
непереможний,- привітала вона верховного воєначаль-
ника.
- Що сталося? - з тривогою запитав він.
Рабиня, яка мріяла про те, що Набусардар колись від-
пустить її на свободу, всіляко запобігала його ласки.
- Як найвірніша з вірних, я прийшла порушити твій спо-
кій, і ти вже даруй мені це, благородний пане, - почала
вона.
- Мабуть, і справді щось дуже важливе змусило тебе
прийти до мене такої пізньої години.
- Так, пане, - кивнула головою Гемеза, хоч вибрала цей
час тільки тому, що була певна: Телкіза о цій порі вже
спить.
- Ну, розповідай, що там у тебе, - наказав Набусардар.
- Мені дуже не хочеться завдавати болю твоєму серцю.
Лише бажання відкрити тобі те, що заховала ніч, привело
мене до тебе.
- Твоя мова починає мене тривожити.
- Я теж стривожена, непереможний. Твоя благородна
дружина... - І вона опустила очі.
- Що з нею?.. Кажи, не тягни!
- Твоя благородна дружина приймала в саду Ісма-Еля,
начальника лучників. Кажуть, буцім це найвродливіший
муж у твоїй армії. Твоя благородна дружина забажала зу-
стрітися з ним. Як вірна служниця твого дому, я ревно дбаю
про те, .що належить тобі. Я стережу палац від злодіїв,
а сьогодні вночі один з них проник сюди, благородний
пане.
- Це правда? Дивись, якщо ти обманюєш мене, аби ви-
просити свободу, то...
- Змилуйся, пане! З наказу моєї благородної господині
я стояла за індійським кущем. Мої очі добре бачать, а мої
вуха добре чують. Я сама вела Ісма-Еля від брами.
- Сама вела його, а тепер прийшла морочити мені го-
лову? Не забувай, що ти - рабиня благородної Телкізи і що
не мені, а їй повинна вірно служити!
Набусардар спохмурнів і міцно стиснув губи. Але було
видно, що слова так і рвуться йому на язик і він ледве
стримується, щоб не спалахнути гнівом.
Він іще не вирішив, як йому повестися з Гемезою, зате
нітрохи не сумнівався, як поведеться з Телкізою. Колись він
її вб'є, колись неодмінно вб'є її. І не з любові й не з ревно-
щів, а з огиди до її розпутства.
У дні, коли йому так потрібна була підтримка вавілонян,
вона ославила його перед ними тим, що повелася як повія
перед будинком правосуддя і простягла квітку лотоса Сі-
бар-Сінові, убивці, котрого саме випустили з в'язниці.
І зараз теж, коли він найбільше потребує підтримки армії,
вона знову принижує його перед усім воїнством тим, що
вибирає собі в коханці його підлеглих. Принижує в очах
тих, хто повинен беззастережно виконувати його накази.
Ох Телкізо, Телкізо!
Але перед служницею він не втратив самовладання. Тіль-
ки дав їй зрозуміти, що не потерпить у своєму домі шпи-
гунів, і відіслав її геть.
Та коли вона пішла, страшне сум'яття пойняло його
душу.
Він сам призначив Ісма-Еля начальником лучників, а той
тепер так ницо скористався його довірою. Він міг би ска-
рати його на смерть, але цей добрий воїн невдовзі буде
йому потрібен у битвах проти персів. Заради цього він му-
сить зберегти Ісма-Елеві життя. Але заради чого йому бе-
регти життя Телкізине? Нічого іншого, крім смерті, вона
не заслуговує. Однак й убити її він теж не може, бо потім
почався б довгий судовий розгляд і його могли б усунути
з поста верховного головнокомандуючого халдейською ар-
мією. Тож не лишається нічого іншого, як мовчки проковт-
нути все це, задушити в собі і всі особисті знегоди вважати
дрібницями в порівнянні зі священними інтересами віт-
чизни.
Пересиливши себе, він знову схилився над розкладеними
на столі таблицями й знову заходився підраховувати чи-
сельність армії царя Кіра, наймогутнішої армії Старого
Світу. Уражений Телкізиною поведінкою, він ладен був по-
сміятися зі своєї рішучості перемогти персів, його нама-
гання врятувати Вавілонське царство - все одно, що про-
бувати пробити головою мур.
Він гадав, що має наймогутнішу армію в світі, а тим ча-
сом Ітара присилає йому вірогідну звістку, що Кірова армія
переважає її кількісно щонайменше на добру четвертину.
Бували хвилини, коли його охоплював відчай. Можливо, й
справді немає ніякого сенсу чинити опір персам. Але що ж
то за народ, який навіть не пробує захистити себе? Якщо
вже гинути, то в битві, в чесній і священній битві. Тільки чи
може він покластися на свою армію? Начальник лучників
зловжив своїм становищем. А втім, хіба він певен, що хтось
інший на його місці повівся б інакше? І де взагалі запорука
того, що й інші воєначальники не такі підступні? Де за-
порука, що за його спиною вони не роблять підлостей?
Набусардар рвучко підвівся й плеснув у долоні.
Він ненавидів цей палац. Ніхто навіть не здогадувався,
як він його ненавидів. Він не звідав тут ані крихти радості.
Єдина людина в Телкізиному палаці, на яку можна по-
кластися, - це Кіру, старий Кіру.
Коли Кіру увійшов, Набусардар сказав йому:
-" Рано-вранці я поїду до Барсіппи. Накажи приготува-
ти коней, а мій помічник нехай жде мене в дворі.
- Твоя воля - то закон для нас, непереможний, - від-
повів Кіру, але з місця не зрушував.
- Ти щось хочеш сказати, Кіру?
- Я хотів би знати, коли ми виступимо проти персів.
- Почекаємо, поки мине смертоносний серпень, а тоді
побачимо.
- На той час ми будемо вже готові?
- Ми й зараз майже готові.
- їв нас наймогутніша армія в світі, пане?
- На жаль, ні, Кіру. Перси набагато сильніші за пас.
- То, мабуть, треба набрати війська ще й у арабських
провінціях, і я не розумію, пане, чому ти досі не зробив
цього.
- Моя армія має бути одним цілим. Араби ж весь час
бунтують і тільки й ждуть зручної пагоди, щоб відколотися
від Вавілона. Розраховувати на них-це все одно, що роз-
раховувати на іудеїв з каналу Кабару.
- То, може, треба негайно просити допомоги в Єгипту?
- Цар і сановники покладають на Єгипет великі надії,
але я волів би покладатися лише на себе. Це правда, що
армію ми вже не можемо збільшити за рахунок самих хал-
деїв. Північні провінції відпали, а в тих державах, з якими
в нас- були союзницькі угоди, тіні вже господарює Кір.
Якби я вірив тільки в теперішнє і в майбутнє, як цар Вал-
тасар, то давно або впав би у відчай, або захворів би на
манію величності. Та оскільки я вірю передусім у наше
минуле, то дивлюсь на речі тверезо. Коли Кір розпочав вій-
ну зі Старим Світом, його армія становила тільки одну
шосту частину армії Старого Світу. З цією жменькою добре
навчених вояків він вирушив у похід. А нині в нього під
ногами цілі народи. Діла предків переконують мене в тому,
що кінець війни не вирішує ні чисельність армії, ні її бойо-
вий дух, ні її відвага.
- А що ж її вирішує, непереможний пане?
- Існує щось таке, що вершить долі народів мимо їхньої
волі. В руках тієї сили навіть найхоробріші полководці
стають безвольними іграшками. Такою іграшкою може ста-
ти і Кір, і я. Передбачити, хто нею стане, не можна. І тому
нам треба сповнитися відваги. Відваги, щоб боротися й пе-
ремогти.
- Невже непереможний вірить у випадковість?
- Я вірю у вищий закон, який іноді проявляється у ви-
падковості, Кіру, і віритиму в нього до самої смерті. Цей
закон не забезпечує перемоги тим, у кого сильніша армія
та більше відваги, бо цього замало для утримання рівно-
ваги у світі. Цьому законові підвладне життя й поривання
людей, народів, держав. Не засіб, а мета тут вирішує все.
Скажи мені, Кіру, ти, хто вирішив загинути за свій народ
разом зі мною, скажи, чи є в житті вища мета, ніж захищати
вітчизну в боротьбі з ворогом? Чи була коли-небудь наша
мета така ж некорислива й священна, як нині? Саме тому
нам судилося перемогти, перемогти з набагато слабшою ар-
мією, ніж Кірова.
- Цю промову тобі слід виголосити перед своїм військом,
пане, і я певен, що, вислухавши її, всі твої воїни до остан-
нього подиху битимуться проти персів.
- Я зроблю це, вірний мій слуго, зроблю це перед тим,
як поведу їх на битву.
- А це вже певно, що битва неминуча?
- Так, Кіру. Щойно я одержав донесення головного ста-
ну нашої розвідувальної служби. Кір стягує свою армію на
північ від Мідійського муру. Мабуть, усією силою хоче вда-
рити на нього. Він і гадки не має, що досить одного удару
мотики, аби затопити величезний простір на південь від
Мідійського муру. Весь край обернеться на суцільне озеро,
в якому перські вояки потопляться, мов пацюки. Правда,
там їх уже ждуть наші війська, хоча я переконаний, що
перед літньою спекою Кір не розпочне штурму. Та якщо
йому навіть і вдасться прорвати укріплення Мідійського
муру, він не переможе, поки не здобуде Вавілона, а на Ва-
вілоні він зламає собі зуби. Я готовий до важкої і трива-
лої боротьби.
- Хай тобі допомагають боги, пане!
- Краще б вони зайнялися цим палацом. Його пороки,
як тільки я хочу піднестися над ними, знову стягують мене
вниз, наче в калюжу, в багно. Від тебе мені нема чого при-
ховувати, бо ти змалечку знаєш наш дім. Благородна Тел-
кіза, перша жінка в царстві після цариці, дедалі більше
забуває про свій стан.
Похиливши голову, Кіру мовчки вислухав цю гірку правду,
Яку знав куди краще, ніж його пан. Він вважав, що Набу-
сардар учинив би мудро, якби покинув Вічне Місто й до
перемоги над персами жив серед своїх воїнів. В Телкізино-
му палаці Набусардар не матиме душевної рівноваги. Тож.
Кіру зрадів, що після тривалого перебування тут непере-
можний змінить середовище й перебереться до Барсіппи.
Хоча Кіру і вважав себе найщасливішою людиною тоді,
коли Набусардар дозволяв йому жити поруч нього, однак
тепер він бажав, щоб його пан якомога довше затримався
в Барсіппі, бо це потрібно для його душевного стану.
Коли Набусардар відпустив Кіру, той ще запитав, коли
пан повернеться, щоб усе приготувати до його приїзду.
- Не знаю, мій вірний Кіру, мене ждуть ще й інші
справи.
При цьому він думав про Нанаї, Гамаданову дочку, яку
за його відсутності мали виховувати нові вчителі, щоб при-
готувати до спільного життя з великим Набусардаром. Спе-
котний серпень він збирався провести в благодатному за-
тінку своєї барсіппської оселі, втішаючись коханням Нанаї.
Може, цього разу вона вже не буде така вперта і прийме
його, як квіти приймають росу на світанку, щоб їм стало
сили прожити відміряний природою вік.
Нанаї нудилася в стінах барсіппського палацу, мов та
пташка в золотій клітці.
Вона забула тут, що таке радість, надто відтоді, як її
батька кинули в есагільську в'язницю. До неї доходили
чутки, що його судитимуть, як судили колись дядька Сініба.
Хоч Ідін-Амуррум і Сурма вперто боролися за його життя,
однак Нанаї не полишало почуття тривоги.
Іноді вона хоч-не-хоч згадувала своє привілля в рідному
селі, яким утішалася ще донедавна. Вона добре усвідомлю-
вала, що її теперішнє життя схоже на життя ластівки зі
зв'язаними крилами, яка сумує за безмежними просторами
під сонячним небом, їй бракувало блакитного повітря дня
в польових улоговинах, вона тужила за темними глибинами
ночі, які споглядала з порога рідної хати. Там усе було пов-
ніше, гарніше, все було сповнене добрих надій. Там і сві-
танок починався веселіше, і темрява ввечері спадала на
землю спокійніше. Там усе було зовсім інакше.
Цей барсіппський палац-золота клітка, почеплена між
запашних кущів,- не на багато відрізняється від в'язниці.
Де таки в'язниця, тільки з мармуровими й алебастровими
стінами.
- Мене тут усе гнітить, - скаржилася Нанаї Теці, в то-
варистві якої вона здебільшого проводила свій час, щоб
відчувати поруч себе бодай якусь живу істоту.
Тримаючи на зап'ястях пряжу, вона замислено стежить,
як Тека змотує її в клубки, щоб потім віднести двірським
вишивальницям, котрі вишивали нові вбрання.
Тека моторно перебирає руками і час від часу кидає лас-
каві погляди на засмучене Нанаїне обличчя. Дівчина жу--
риться власною долею, долею батька й вітчизни. Тека хо-
тіла б розвіяти її смуток, але не знає як, бо що може вдіяти
рабиня?
Та добре слово ніколи не завадить:
- Ось побачиш, що і в цій золотій клітці почнеться інше
життя, коли сюди повернеться непереможний. Він обов'яз-
ково визволить твого батька й приведе його сюди. Я ро-
зумію біль твого серця, тобі бракує ласки, бо ти виросла
без матері й не зазнала материнської любові.
- Я не вірю, що непереможний скоро повернеться. Ма-
буть, він залишиться у Вавілоні, аж поки почнеться війна.
А тоді надія на його повернення буде ще менша. Та я ви-
терпіла б усе, якби мене не мучила думка про ці в'язниці.
Можливо, Набусардар ще поверне мені батька, але немає
ніякої надії щось змінити в долі того, чиє життя повільно
згасає в підземеллі під моїми покоями і через кого мене
постійно мучать докори сумління. Боюся, що за порушення
закону честі хтось із нас може поплатитися життям. Я знаю,
Устіга - ворог моєї вітчизни, але ж він той, хто врятував
мені життя. Непереможний Набусардар, порушивши закон
честі, .повівся несправедливо й зі мною, а тому він теж може
поплатитися життям. Хто тоді врятує нашу вітчизну? Я ба-
чила Устігу там, у темниці. Це живий мрець, у якому життя
вже ледь жевріє. Мені часто здається, що я чую його ди-
хання, його слова, вимовлені пошепки. Коли я сиджу в по-
коях сама, то в вухах моїх лунає його скрадлива хода.
А коли засинаю, то відчуваю, як він торкається мого чола
холодними, майже мертвими пальцями. Холодними й за-
кляклими в похмурому підземеллі. Він часто являється мені.
вві сні й каже: «Я цього довго не витримаю. Ти повинна при-
йти і врятувати мене. Ти повинна врятувати мені життя, як
я врятував тобі».
- Це тільки нічне марення, велителько моя, це тільки
видива. Насправді ти чуєш і бачиш злу Лабарту, що наси-
лає на людей лихі сновиддя.
- Я не вірю в демонів, бо їх немає.
- Е ні, є,-рішуче ствердила Тека,-їх сплодив бог
Ану із земними жінками.
- Я не вірю в це, Теко, зате я вірю в силу сумління, а в
мені заговорило моє сумління. Я видала на смерть того,
хто врятував мені життя. Я порушила закон честі.
- Але ж Набусардар зберіг Устізі життя! То чого ж ти
так побиваєшся?
'- Зберіг життя... Він от-от,- Нанаї з відчаєм глянула
на Теку,-він от-от помре. Задихнеться в затхлому підзе-
меллі. І тоді на мене впаде прокляття. Я помру разом з ним.
Теко, я більше не можу цього терпіти.
Тека поклала клубок на лаву і, пригорнувши Нанаї, від-
чула, як дівчина тремтить.
- Я цього більше не витримаю...- Губи в неї посмику-
валися від стримуваного ридання. - Ти повинна мені до-
помогти, Теко. Ти повинна мені допомогти визволити його.
Тека відсахнулася від неї, здійняла руки з розчепіреними
пальцями та так і застигла. Напіврозтулені вуста її скривив
страх.
- Ти хочеш, щоб я залишила відчиненими двері темниці
й дала йому змогу втекти?
- Ні, ні, я зовсім не про те,-заперечила Нанаї рішу-
че, - але тоді, пам'ятаєш...
Тоді, коли перевдягнена Нанаї віднесла Устізі миску зі
стравою, вона пообіцяла йому тепле укривало, жменю за-
пашного зілля й божка, маленького, милого божка, схожого
на ляльку, якою граються невинні діти. Якби Тека потай
віднесла йому все це, а потім ще підлила оливи в каганець
і непомітно додала ще один гніт... І якби вона погодилася
на це зі співчуття до нього, то чому б їй заразом не прихо-
пити з собою та не віднести князеві з далекого перського
краю ще й чисту білизну і дещо з одежі... І нічого б не
сталося, якби вона звеліла сторожі кинути йому оберемок
чистої соломи. Соломи, яка пахне достиглим зерном та
сонцем і порожнисті стебла якої повні свіжого повітря.
- О Теко, це тобі під силу,-благала її Нанаї,-це
тобі під силу, тож візьми тепле укривало, запашне зілля,
божка з нефриту, оливи для каганця.
- Ні, ні! На що ти мене підбиваєш, Гамаданова дочко?
Чому примушуєш мене йти на злочин і зраджувати свого
пана? Чому зичиш мені зла? Невже ти забула, що я вря-
тувала тебе від кари й гніву Набусардара, коли сторожа до-
відалася, що, поки я спала, ти сама віднесла Устізі їсти?
Якби я не вблагала Гедеку й начальника сторожі, тебе теж
кинули б у темницю. Якби я не впала навколішки перед
Гедекою, він повідомив би непереможного Набусардара
про твій вибрик. Та я все те приховала й урятувала тебе.
Я врятувала тебе, сподіваючись, що ти схаменешся, забу-
деш про перського князя й думатимеш тільки про мого пана,
благородного Набусардара. Ти ж бо колись казала, що ко-
хаєш його, тільки його одного. Що ж сталося з твоїми почут-
тями?
Нанаї похилила голову й дивилася на складені на колі-
нах руки, обвиті кольоровою пряжею. Кінець нитки спу-
скався по її литці на стільчик і козловий черевичок.
Тека повторила:
- Що ж сталося з твоїми почуттями? Чому ними заво-
лодів інший?
У відповідь - мовчання, затяте мовчання.
Тека похитала головою, мовби все зрозуміла. Але вона
не могла всього зрозуміти. Ох, не могла, ні! Бо вона нічого
не знала про таємницю ночі, яку Нанаї провела в підзе-
меллі Сінібового палацу. Не чула вона й слів, якими Устіга
відкрив Нанаї очі й серце. Звідки могла вона про це знати,
звідки? Вона не могла знати, що за людина Устіга, якого
тільки війна, що от-от почнеться, примусила прийти на хал-
дейську землю непроханим гостем. Якби не це, то він ніко-
го б не спонукав до зради. Йому не довелося б страждати
тепер і приносити страждання й іншим. Усе це промайнуло
у неї в голові, і їй стало жаль князя.
- А може, ти ховаєш у своїй душі щось таке, про що
ніхто не сміє знати? - допитувалася Тека. - Може, ти по-
обіцяла перському князеві, що ждатимеш і кохатимеш тіль-
ки його одного? Мені ти можеш відкритися. Я для тебе як
мати і заради пам'яті покійної Таби не покину тебе.
- Не питай мене ні про що, добра Теко,- прошепотіла
Нанаї й відвернулась.- Я тобі вже все сказала.
По щоках у неї побігли сльози.
- Я не хотіла тебе образити,-винувато мовила раби-
ня. - Мардук мені свідок. Я бажаю тобі тільки добра, я теж
колись кохала й чинила нерозважливо, бо не було кому
дати мені добру пораду. Боюся, щоб і ти в такому стані не
наробила дурниць. Ти повинна вирішити, хто з них двох
потрібен тобі, і розділити його долю. Ти повинна вибрати,
якщо вже так хочеш, одного з двох - Устігу або Набусар-
дара, бо поки не зробиш цього, будеш мов те дерево, котре
розчахнула, буря. Серце сходитиме кров'ю, і життя тобі не
буде. - Вона витерла сльози з Нанаїних щік. - Вислухай
мене, моя велителько,- сказала, дивлячись їй просто в ві-
чі,-я знаю Набусардара з першого його подиху, він хо-
робрий, мудрий і гарний. Про його багатство я мовчу, бо
знаю, що це тебе не приваблює. Але своєю хоробрістю,
Мудрістю й красою він заслуговує того, щоб ти любила
його вірно й довіку. Люби його й вір, що він теж полюбить
тебе. Мені казав про це Гедека, та я й сама знаю, що в мого
пана щодо тебе якнайкращі наміри, і вони не суперечать
ні богам, ні законові. Ти сміливо можеш відкрити йому своє
серце. Скажи, ти згодна?
- Так,-тихо відповіла Нанаї,-але прошу тебе, зара-
ди пам'яті про життя благочестивої тітоньки Таби благаю
тебе: коли знову понесеш їсти перському князеві, візьми
жменю запашного зілля й тепле укривало.
- Чому ти, моя велителько, така вперта?
Вони мовчки змотали пряжу в клубки, і Тека віднесла
їх вишивальницям, не забувши при цьому нагадати їм, щоб
вони постаралися гарно вишити новий плащ, але прихопити
тепле укривало й запашне зілля для Устіги забула, а може,
зробила це навмисне.
І тоді Нанаї вирішила, що діждеться приїзду Набусар-
дара й відверто розповість йому про свою тривогу за батька
та про докори сумління через перського князя. Але Набу-
сардар все ще не приїжджав. Знову потяглися довгі, без-
сонні ночі, а дні ставали дедалі тривожнішими. Вона по-
чувала себе найсамотнішою з усіх людей.
Щоб розрадити її, Гедека послав до неї сопілкаря. Це
був молодий і вродливий юнак. Він спритно перебирав паль-
цями на своїй сопілці, і в кутиках його вуст тепліла
усмішка, а з сопілки немовби витікав нектар, і він жа-
дібно пив його й ніяк не міг натішитись цим запашним
трунком.
Якось, закінчивши грати, він рушив до дверей із сопілкою
в руках, а Нанаї ніяк не могла вгамувати своє розхвильо-
ване серце. Переживання обплели її, мов виноградна лоза,
проткали, мов полотно різнобарвними нитками.
Коли він уже переступав поріг, вона гукнула його:
- Сопілкарю!..
І злякалася свого голосу. Але він не почув її й пішов,
залишивши після себе цілий рій звуків, високих і низьких,
веселих і сумних. Вони відбриніли в повітрі, однак не вти-
хали в ній, завдаючи нових страждань...
Через багато днів Тека принесла їй звістку про те, що
Есагіла відклала суд над батьком, а Ідін-Амурруму навіть
пощастило домогтись від верховного жерця обіцянки звіль-
нити Гамадана. У Нанаї відлягло від серця, і тоді вона,
трохи заспокоївшись, сіла писати Устізі листа. Вона вже
давно задумала викликати в нього огиду до себе, звести на
саму себе наклеп, щоб він перестав думати про неї, а вона
про нього. Треба, щоб вони нарешті викинули одне одного
з серця і з голови.
Вона заздалегідь наготувала воскові таблички завбільшки
з дно миски, в якій Тека носила Устізі їсти. На одній із
цих табличок вона й збиралася написати князеві листа,
а потім непомітно покласти її в миску зі стравою для нього.
Але ніяк не могла зважитися. Й ось тепер, сівши за стіл, при-
клала до воску різець.
З-під золотого різця побігли рядки:
«Благородний князю з далекого перського краю. Пише
тобі Набусардарова служниця. Та, що всипала Теці в мед
сонного порошку. Але боги мені це простять, бо я хотіла
побачити тебе.-Я хотіла б побачити тебе й зараз, та мину-
лого разу сторожа освітила моє обличчя й викрила мене.
Тепер я не смію до тебе приходити, тому пишу цього листа.
Набусардарова служниця просить тебе, пане, пробачити їй
також і те, що вона пообіцяла тобі, але й досі не передала
-запашного зілля, божка з нефриту і тепле укривало, щоб ги
мав чим укриватися в холодні ночі. Зате вона посилає тобі
вісточку про Гамаданову дочку, яку ти кохаєш, хоч я
воліла б, щоб ти кохав мене, Набусардарову рабиню.
Я тяжко страждаю, пане, бо ти постукав у моє серце, але
ввійти до нього не захотів, бо не визнав мене гідною своєї
любові. Коли ти нарешті перестанеш думати про ту, іншу?
Ти питав, чи вояки непереможного, бува, не скривдили її.
Ні, Набусардар був з нею ласкавий. Ти питав, чи вона жива.
Так, жива, але в серці своєму вона носить Набусардара.
Забудь про неї, пане. Вона не гідна твоєї любові».
Нанаї розплакалася, і звідкись із далини до неї знову
долинули чарівливі звуки сопілки.
Вона здригнулася, сховала воскову табличку за пазуху,
пішла до Теки, яка саме насипала Устізі в миску страви,
й непомітно опустила табличку на дно.
Тека, нічого не підозрюючи, віднесла страву Устізі й по-
вернулася з другою, порожньою мискою.
Князь Устіга їв довго й над силу. Не з'ївши й половини,
відсунув миску від себе. Але вночі він довго не міг заснути
через холод і, потягнувшись до миски, виїв її до дна. І аж
тоді побачив воскову табличку й швидко прочитав її. Його
вкинуло в дрож, душу огорнула ще більша туга.
- «Жива...-пошепки повторював він,-але в серці
своєму носить Набусардара. Забудь про неї, пане. Вона не
гідна твоєї любові... Жива... але в серці своєму носить Набу-
сардара...» - Він простогнав: - О... Суворе серце й мудрий
розум ніколи не йдуть разом. Що страшніше - відчай серця
чи відчай розуму? - І повторив знову, вже тихіше: -
«... Вона не гідна твоєї любові... забудь її...» Все своє життя
я дотримувався певних засад, то як же можу тепер забути
ту, яка гідна моєї любові? А може, Нанаї й справді моя
згуба? Може, її підсунули мені боги Вавілонського царства
як принаду, щоб я потрапив у цю пастку? - Він помов-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62