Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
лює старого. Він з жахом думає про ту хвилину, коли йому
доведеться відкрити рот і видати перші звуки пісні про
народного героя шумерів і халдеїв - Гільгамсша.
- Ну, починай уже, Кіру! - підганяє його Набусар-
дар.
Кіру відкашлюється, дивиться на свого пана, і його пер-
гаментні щоки мимохіть спалахують давно згаслим рум'ян-
цем. Губи ворушаться, крізь них проривається легкий ви-
дих, а за ним-перші тремтливі звуки, їх важко назвати
приємними, вони скоріше схожі на спів жебраків, що про-
сять милостиню на розі вулиць. Голос хрипкуватий і слаб-
кий. Він зовсім губиться у просторій палаті з високою сте-
лею.
Але Кіру співає й співає. Голос поступово стає впевнені-
шим, і нарешті старому вдається приборкати своє хвилю-
вання, отямитись від збентеження. Звуки стають дедалі
чистішими, а слова-дедалі пристраснішими. І ось у На-
бусардаровій опочивальні вже ллється гарна мелодія, спов-
нена щирого почуття й душевної теплоти. Старечий нат-
хненний голос розлягається' дедалі гучніше й починає діяти
на Набусардара, як милість, вимолена в богів. Очі раба й
очі князя горять вогнем минулих тисячоліть шумерської й
халдейської слави. Дух пращурів відчиняє двері палацу й
Набусардарового серця. В голосі раба Кіру оживає голос
героїчних предків і відгомін життя тих, хто приніс себе на
жертовний вівтар батьківщини. Мов могутня ріка, що за-
ливає все довкола, лине й гримить пісня про Гільгамеша,
який завжди був живлющим джерелом для безсмертних
борців за свободу Вавілонії
Набусардар вслухається в кожне слово пісні. Він вбирає
ЇЇ всіма м'язами, найменшими кісточками свого тіла. Він
весь у полоні Гільгамешевої слави. Уява його розпалилася,
а очі натхненно вивляються у квадрат на столі.
Коли Кіру уже доспівував останню строфу пісні, Набу-
сардар тихо сказав:
- Ти не можеш собі навіть уявити, як я люблю нашу
вітчизну, Кіру.
На очах у раба заблищали сльози, але обличчя його за-
лишилося суворим і мужнім.
Набусардар обняв його за плечі й пристрасно мовив:
- Дякую тобі, Кіру, тепер можеш просити в свого пана,
що хочеш. Ти маєш якесь бажання?
- Маю, благородний пане.
- Воно буде сповнене, тільки-но ти його висловиш.
Кіру впав навколішки, поцілував Набусардарів меч і
попросив:
- Дозволь, мій пане, жити біля тебе і вмерти за нашу
вітчизну.
Набусардар зняв один із мечів, які висіли на стіні, й опе-
резав ним раба.
- Ти більше не слуга свого пана, я даю тобі звання вої-
на. Я стільки разів дарував тобі свободу, але ти так і не
прийняв її. Тож прийми тепер у дар цей меч і доведи ним
свою любов до рідного народу. Люби вітчизну всією душею
і всім серцем, як подобає людині. Бо тільки звірові байду-
же, кому належить ліс, у якому він живе.
- Будь благословен, мій пане,-схвильовано мовив Кі-
ру І, поклавши руку на руків'я меча, заприсягся, що його
життя, відтепер належатиме тільки Набусардарові і віт-
чизні.
- Будь благословен і ти, вірний і хоробрий Кіру. Побіль-
ше б таких мужів у Вавілонському царстві!
- Дозволь мені сказати ще одне слово, непереможний.
Я вже старий, і моя сила загубиться між молодими тілами
воїнів у ровах і на фортечних мурах. Але я міг би бути
набагато кориснішим, якби ти залишив мене вірно обері-
гати життя того, хто оберігає життя Вавілонського цар-
ства.
Вер.ховний воєначальник на знак згоди кивнув головою.
- Хай буде по-твоєму. Лише скажи, кого ти маєш на
увазі - жерців чи царя?
- Тебе, непереможний. Твоє життя цінніше, ніж життя
жорстоких і підступних есагільських жерців. Дорожче воно
й за життя теперішнього царя Вавілонії.
- Що ти говориш, Кіру! - здивовано глянув на нього
Набусардар.
- Так, мій пане, так, непереможний полководцю! -
наполягав на своєму раб.
- Ти явно помиляєшся.
- Ні, мій велителю. Ти - Гільгамеш! Ти - Гільгамеш!-
натхненно вигукнув раб.-Охоронець твого життя просить,
щоб ти й надалі залишив його біля себе.
-Хай буде по-твоєму, Кіру,-погодився Набусардар, і
На його обличчі відбилася велика втома.
- Ти стомився, пане,- мовив Кіру,- з учорашнього дня
ти й на хвилину не склепив повік. Я охоронятиму тебе, а ти
відпочинь. Для тебе, либонь, не таємниця, що Есагіла по-
лює на твою голову, але я пильно вартуватиму тебе. Я не
зрушу з цього місця, поки ти не прокинешся.
- Я довіряю тобі, Кіру. Можливо, ти єдиний у всьому
Вавілоні, кому я можу довіряти,- з гіркотою признався
Набусардар, і на обличчя його лягла тінь смутку.
Кіру підклав під голову Набусардарові шовкову поду-
шечку й витер з його лоба піт, який блищав, мов світанко-
ва роса на плодах абрикосового дерева.
Набусардар ліг, і незабаром повіки його склепилися. Але
він іще прошепотів крізь сон:
- Кіру, співай!
І Кіру знову заспівав пісню про Гільгамеша, сидячи біля
ложа свого пана, заспівав зовсім тихо, так,' як співають ко-
лискову своїй любій дитині.
Не лише Вавілон, а й Село Золотого Колосся час закру-
тив своєму вихорі.
Ще донедавна, принаймні зовні, життя текло в ньому
спокійно на березі каналу, яким котилися каламутні хвилі,
живлячи родючим намулом і вологою землю, котру постій-
но пражило сонце. Сотні черпалок стояли по всьому околу
й сотні'засмаглих тіл і рук приводили в рух важелі, гаки,
цебра й колеса. Вони підіймали воду до водосховищ, а звід-
ти риштаками гнали її на поля. Земля, яка не знала мило-
сердя дощу, жадібно пила воду й під гарячим промінням з
одного зеренця, прийнятого в своє лоно, родила двісті і
навіть триста нових зерен. Під час жнив золоте колосся.
хвилювалося, мов розбурхане море, скільки сягало око.
Та в останні дні тиша в селі змінилася тривожним не-
спокоєм. Зімкнуті вуста наважились говорити. Згаслі очі
загорілися. Натруджені руки відривалися від землі й гріз-
но здіймалися вгору. .
Старий Гамадан, сидячи під вербовим піддашком своєї
хатини, вирізував нового Елліля й чудувався, що то дієть-
ся з людьми. Його, одного з найшанованіших членів общин-
ної ради, вже перестали слухатися. Община розсипалася,
мовстара,струхлявіла будівля. Все почалося так раптово,
несподівано.
Ще зовсім недавно, перед тим як Гамадана відвідав вер-
ховний воєначальник військ його святості царя Валтасара,
в селі не було помітно ніяких змін. Працьовитий люд
мовчки скнів у найбагатшій країні світу. Покірно ніс він
на своїй шиї жрецьке ярмо. Платив данину Есагілі й царе-
ві. Слухняно обробляв великі вгіддя, які належали Храмо-
вому Місту, цареві й знаті. Якщо служителям Мардука на-
слідки його праці здавалися надто малими, то вони веліли
шмагати батогами всіх селян, і ті не сміли протестувати
проти цього покарання. Своїх дітей вони змушені були про-
давати в рабство. Не мали права селяни ремствувати й то-
ді, коли їхніх дружин гнали на примусові роботи до дер-
жавних та жрецьких майстерень. Не смілії нарікати, коли
їхніх струнких, дужих синів забирали до царського війська.
Все робилося згідно з писаними й неписаними законами.
Але для бідарів ці закони відмірювали тільки покарання,
горе та рабство, тимчасом як вельможам вони забезпечу-
вали багатство, розкоші й безтурботне життя.
Зубожілі селяни, які одвіку були рабами у вільному Ва-
вілонському царстві, вже давно бачили ту прірву, що нею
влада золота розділяла багатих і бідних» Вже давно на їх-
ніх очах торгували правдою. Гострі погляди бідноти уже.
давно пропалювали наскрізь стіни пишних палат, де в без-
діллі жили ті, що наживалися на людській крові й честі.
Вона чекала тільки нагоди, щоб упертися своїми плечами
у віроломні мури й поховати під руїнами все, що потопало
в мерзоті.
Перший промінь, який пробився крізь пітьму цього жит-
тя, блиснув з півночі. І послало його сонце на ім'я Кір.
Скрізь ходили вперті чутки про те, що цей чужий благо-
родний цар прийде й розіб'є, кайдани бідарів. Правителів,
які'обернули людей на найжалюгідніших рабів, його воїни
рознесуть по пустелі на кінських копитах. Він поламає з
тріском палиці й порве нагаї, якими наглядачі царя, вель-
мож та Есагіли щодень смугували їхні спини. Кір відбере
в жерців землю й роздасть люду, який обробляє й любить
її, ніби шматок щойно спеченого хліба. Він розділить ма-
єтності вавілонського царя та маєтності вельмож між се-
лянами, щоб на них могли працювати вільні халдейські чо-
ловіки, вільні халдейські жінки й вільні халдейські діти. Бо
земля належить тим, хто вміє її обробляти, а не тим, хто
вміє висмоктувати з неї соки за допомогою рабських рук.
Сповнена таких надій, сільська біднота збиралася остан-
німи днями на берегах зрошувальних каналів. Ниви, які
вона орала, засівала й жала, вже недовго родитимуть ба-
гатіям. Зерно з них незабаром посиплеться в жмені хлібо-
робів. У селянських хатинах замість згірклих коржів
запахне духмяним хлібом. Замість болотяної води селянські
вуста питимуть молоко. Замість гнилих покидьків селяни
їстимуть свіжі, соковиті фрукти-. Людина знову віднайде
свій рай на землі.
Особливо запалювалася мріями про нове майбутнє мо-
лодь. Ще недавно тайкома і пошепки, а тепер уже відкрито
і вголос вимовляла вона ім'я перського рятівника. Кір -
то була її ранкова й вечірня молитва. Кір - то була її все-
сильна зброя. Кір - то була її нездоланна сила й поряту-
нок.
Найбільше пожвавлення спостерігалося на півдні, біля
каналу Кабару, куди Навуходоносор переселив полонених
з підкорених земель, і на півночі, в Селі Золотого Колосся,
де перські баламути почали підбурювати тихий халдейсь-
кий люд.
Вони ще до цього перейшли кордон і знайшли надійне
сховище в підземеллі недобудованого будинку неподалік
від Оливкового гаю,- поблизу якого Нанаї пасла овець.
Перські купці, з якими Сурма ділився своїм хлібом, на-
лежали до загону вивідачів. Устіга, на чиє замовлення -па-
стухи співали й грали пісню кохання для Нанаї, походив
із княжого роду й був організатором таємної перської
служби в Вавілонії. Перси видавали себе за купців, бо ця
машкара дозволяла їм вільніше і спокійніше пересуватися
по країні. Вони ходили від хати до хати, пропонували свій
дешевий крам, і люди, ні про що не здогадуючись, розкри-
вали їм таємниці, про які ворог не повинен був знати. Най-
біднішим селянам перси віддавали свій товар часто запів-
дарма, аби схилити їх на свій бік, а іноді навіть обмінюва-
ли його на зерно, яке в інших місцях роздавали бідакам.
Чутки про них дедалі ширилися, і в убогих оселях з нетер-
пінням чекали їхнього приходу. Купці втішали доведених
до відчаю людей, що незабаром настане світанок, бо зт
сходу прилетить вогненний птах і принесе їм порятунок.
Коли Вавілон віддав наказ затримувати й передавати кож-
ного підозрілого чужоземця владі, люд почав оберігати
перських купців, переховувати їх у своїх оселях од військо-
вих патрулів та попереджувати про небезпеку. Ось чому
висланій з Вавілона таємній службі так і не вдалося натра-
пити на сліди перських шпигунів.
Тільки, одному Гамаданові були не до вподоби ці чужо-
земні пронози. І хоч сам він не повідомляв про них владу,
однак часто від усієї душі бажав, щоб якийсь .меткий по-
сланець вавілонського військового командування натрапив
на їхній слід. Старий був переконаний; те, що чужоземці,
наче ті пси, никають по його вітчизні, не віщує нічого доб-
рого. Перські вивідачі, напевно, відчули Гамаданову не-
приязнь до себе, тож обходили його хату десятою дорогою.
Він лише чув про них від інших, а сам ні разу не зіткнувся
з ними. Та навіть самі уже розмови про персів збурювали
в ньому кров, бо рід його завжди був щиро відданий своє-
му народові. Гамадани були відомі усім халдейським пра-
вителям. Вони давали армії найхоробріших. воїнів, царст-
ву - найкращих матерів і найблагородніших дочок. Ніхто
в їхньому роду ще не зневажив двох найсвятіших речей -
народу й честі. Він пережив добрі й лихі часи, які прошу-
міли над вітчизною шумерів і халдеїв. Це був старовинний
селянський рід, і тільки воїна Сініба за видатні воєнні за-
слуги цар удостоїв значного титулу. Проте й без титулів
ім'я їхнього роду славилося в усій Вавілонії.
На жаль, у Гамадана не було нащадків чоловічої статі.
Він мав тільки дочку і довго й тяжко переживав, що разом
з Сінібовими подвигами скінчилася слава їхнього роду. Бо
чим могла примножити колишню доблесть Гамаданів На-
наїна краса, перед якою, щоправда, дехто просто-таки то-
ропів? Гамаданові не залишалося нічого іншого, як відмо-
витись від думок про ратну славу й задовольнитись тим,
що йому послало життя. Він радів незвичайній Нанаїній
вроді й хотів присвятити її богам. Іще не знаючи, як це
зробити, вірив, що премудрий Елліль, сотворитель світу,
підкаже йому правдивий шлях.
Через те він цілісінькими днями висиджував під вербо-
вим піддашком і різьбив із дерева нову подобу небесного
творця. Був певен, що коли Еллілева статуетка стоятиме
на полиці в його оселі, то вона осяє перед ним усі життєві
дороги і найперше ту, якою повинна піти Нанаї.
Кілька днів тому Гамадан вирізав першу статуетку, якій
жорстокий Набусардар відтяв мечем голову, посміявшись
із його віри в те, що цей дерев'яний оцупок міг сотворити
людину й визначити її долю. І все ж таки саме Елліль з'я-
вився перед Гамадановою глинянкою й вустами верховно-
го воєначальника сповістив його, що Нанаї повинна при-
нести свою красу в жертву вітчизні. Спершу Гамадан
запротестував проти цього приречення й на знак жалоби
розірвав на грудях сорочку. Але потім він убачив у цьому
веління богів і, згнітивши серце, переконав дочку, що вона
теж повинна покласти свою частку на вівтар вітчизни. Така
воля богів, і Гамадан упокорився їй. А коли й після цього
серце іноді боляче стискалося на саму згадку про те, що
жде його дочку, він вважав це спокусою злих демонів.
Обличчя його ставало рішучим, бо досі кожен член їхнього
роду йшов на смерть за землю своїх батьків з виразом від-
ваги й рішучості на обличчі. Тож і він у цю тяжку для його
вітчизни годину хоробро, й рішуче пожертвує своєю плоттю
і кров'ю заради її порятунку.
Сповнений цією рішучістю, старий заходився різьбити
нову статуетку Елліля.
Він мовчки сидів під вербовим піддашком, і ніхто ніколи
не сказав би, що цей чоловік здатен на таку пожертву. Він
сидів тихо й сумирно, вирізуючи дерев'яного ідола.
Але якось уранці після візиту Набусардара, коли Нанаї
гнала на пасовище овець, він уклав їй у руку короткий
гострий кинджал.
Вона здригнулася від дотику холодного металу, немовби
по її долоні ковзнула змія, і здивовано глянула на батька
своїми великими очима.
- Що я повинна з ним робити?
- Тобі відомо, що нашій країні загрожує небезпека, а
в такі часи всі Гамадани ходили озброєні.
- Зброя годиться лише для чоловіка, а я - жінка.
- Ти - останній нащадок роду Гамаданів. Великий Ел-
ліль сотворив тебе жінкою, але якщо вітчизна вимагає від
тебе стати мужем, то стань ним. І нехай бережуть тебе боги.
Вона стиснула холодне руків'я кинджала й знову непо-
мітно здригнулася.-
- Не забувай, що протягом двох тижнів я повинен по-
дати у Вавілон доказ того, що купці, з якими Сурма ділив-
ся своїм хлібом,- перські нишпорки,-додав Гамадан.
Нанаї сховала кинджал за пазуху, і від його холодного
дотику до тіла в ній прокинулося незнане досі почуття. Це
було щось середнє між мрією про заповітне кохання і від-
вагою, яка разом з гарячою кров'ю струмувала в жилах
Гамаданів.
Вони мовчки вийшла з двору й погнала отару білих овець.
На очах у старого заблищали сльози, проте навіть вели-
кі боги не сказали б у ту хвилину, чи це були сльози смут-
ку, чи сльози радості.
Два дні ходила Нанаї на пасовище з кинджалом, вичі-
куючи тих, для кого була призначена: ворогів Вавілонії -
перських шпигунів. Та ні першого, ні другого дня їй не вда-
лося їх вистежити. Мабуть, вони рано-вранці розходилися
по околиці, тому третього дня вона теж вирішила податися
з отарою на пасовище, тілько-но зазоріло.
Коли Нанаї дісталася з овечками до лук, скрізь уже по-
ралися люди. Селяни, раби та засуджені до примусових ро-
біт від самого світанку працювали біля черпалок.
На другому березі Євфрату саме здійнявся стовп диму
над димарем печі, в якій випалювали глиняні домовини, їх
треба було заготувати в достатній кількості на смертонос-
ний серпень, найгарячіший з усіх місяців, коли немилосерд-
на спека забирає щороку найбільше людських життів. По
воді священної ріки пливли плоти пахучих кедрів з ліван-
ських лісів. Плотарі тягли якусь сумну пісню. З довколиш-
ніх жрецьких маєтків долинав крик свійської птиці, люд-
ські голоси.
Нанаї помітила, як із воріт одного великого маєтку ви-
йшли збирачі данини Храмового Міста в супроводі Марду-
кових воїнів, і зрозуміла, що цей день буде нелегким для
її односельчан, їх чекали муки й катування, з допомогою
яких слуги божі правлять данину для скарбниць Есагіли.
Якщо вони й мали в собі ще хоч трохи людяності, то втра-
чали її, виконуючи цей обов'язок.
Воїни Есагіли лютували й сьогодні, як завжди. Прохо-
дячи повз черпальників, вони оперізували котрогось із них
батогом по спині. Нанаї здалеку не було видно, як після
кожного удару раби зціплюють зуби. Очі в одних при цьо-
му потуплювалися ще смиренніше, в інших спалахували,
наче іскри під ударом ковальського молота.
Нанаї стояла на згірку і з болем стежила за кривавою
забавою слуг великого бога, які знаходили для себе втіху
в катуванні ближнього. А коли жерці звернули на стежку,
що вела повз господарські будівлі на луки, вона зовсім по-
холола.
Крім неї, тут не було ще нікого з пастухів. Вона одна
прийшла сюди так рано, щоб довідатись, чи не ночують
перські шпигуни в Оливковому гаю. Якщо ночують, то вона
зможе їх тут побачити, коли вони, перебрані на купців і з
високими кошелями за плечима, вирушають продавати в
околишніх селах свій товар. Вона зупинилася з вівцями
в такому місці, звідки найкраще було видно входи до пе-
чер, що тяглися попід Оливковим гаєм.
За печерами Нанаї стежила, аж поки помітила на березі
каналу жерців. Познущавшись досхочу над черпальниками,
вони звернули на луки. Нанаї пройняло лихе передчуття,
коли почет жерців став наближатися до неї, бо не раз трап-
лялося, що вони силоміць забирали жінок та дівчат до
Храмового Міста, обертаючи їх на служниць та рабинь ве-
ликого Мардука.
Немовби здогадавшись про їхній недобрий намір, Нанаї
вся задеревіла, коли. вони зупинились поряд і один із
жерців привітався до неї.
Нанаї було чого потерпати-жерці Есагіли вели облік
усіх вродливих дівчат Вавілона та його околиць і, користу-
ючись їхньою забобонністю, вигідно торгували ними. Коли
якийсь багатий вельможа виявляв бажання розважитися з
котроюсь із них, то Есагіла від імені бога охоче робила йому
цю добру, послугу. Вельможа складав на вівтар Мардука ви-
куп - золотом і коштовностями. Після цього Есагіла пові-
домляла його обранку, що її вимагає Мардук, і вона мусила
провести ніч на ложі золотого бога. Простий народ вважав
це за велику божу милість, бо вірив, що сам Мардук тої
ночі удостоював обранку своєю ласкою.
У списках вродливих дівчат значилося й ім'я Нанаї, Га-
маданової дочки, її вже кілька разів вимагав бог богів,
володар Есагіли, та Нанаї не підкорилася. За всякий вияв
непокори Есагіла карала, часто навіть смертю, але в да-
ному випадку вона щоразу виявляла поблажливість. Еса-
гіла добре знала рід Гамаданів і була свідома того, що
Гамадан швидше уб'є себе разом з дочкою, аніж погодить-
ся на- таку ганьбу. Оскільки ж Есагілі була потрібна не
мертва Нанаї, а жива, то вона терпляче вичікувала зручної
нагоди, не бажаючи втратити щедру винагороду, яку бага-
ті сластолюбці пропонували їй за Нанаї. Гамадани добре
знали про цю прибуткову торгівлю Храмового Міста. Жри-
ця його святилища Таба, сестра Сініба, була втаємничена
у всі справи Есагіли. Після мученицької смерті свого бра-
та вона втекла з храму. Волею богів сердегу засудили на
смерть за зраду. Табу довго шукали по всій Вавілонії, та
так і не змогли натрапити на її слід. Якраз у той час ри-
балки витягли з Євфрату жіночий труп, і жерці вирішили,
що це вона. Насправді ж Таба переховувалася в печерах
Оливкового гаю. Щоб урятувати чистоту Нанаї, вона від-
крила їй страхітливу таємницю ночі, яку обранки Мардука
проводять на його золотому ложі. Через те Гамаданова
дочка чинила такий відчайдушний опір домаганням жер-
ців.
Храмовому Місту залишалося тільки одне: надія на свято
богині Іштар і приурочений до нього обряд очищення дів.
Як справжня халдейка, Нанаї не зможе відмовитись від
участі в цьому обряді, і тоді оволодіти нею буде зовсім
легко. Зальотний Сібар-Сін іще перед своїм ув'язненням
пообіцяв за неї солідний викуп. Тепер, коли його звільни-
ли, він після довгого стримування заплатить ще більше за
її красу й невинність. До свята богині Іштар лишалося вже
зовсім мало часу, й Мардук ласо ждав нових золотих і
людських жертвоприношень.
І все ж таки якби комусь із жерців удалося привести На-
наї вже тепер до Вавілона, то це вважалося б його вели-
кою заслугою. Про це згадали збирачі данини, коли поба-
чили Нанаї на пасовищі. Вони звернули в тому напрямку і,
наближаючись до дівчини, змовилися, що навмисне роздра-
тують її, а. потім обвинуватять у бунтарстві, яке вважалося
тяжким злочином і здебільшого каралося смертю або, в
кращому разі, тортурами. Як обвинувачену в бунтарстві,
вони матимуть повне право відвести Нанаї до Вавілона.
З виразу їхніх облич дівчина здогадалася про цей лихий
замір, і на вітання жерця, який зупинився біля неї. відпо-
віла не зразу.
Жрець повторив своє вітання:
- Хай благословлять тебе боги.
Вона насилу видушила з себе:
- Будьте благословенні й ви.
Другий жрець ковзнув масними очима по її стану й ска-
зав:
- Ти, мабуть, дочка Гамадана, про красу якої ходять
цілі легенди.
- Так, я дочка Гамадана,- кивнула Нанаї головою.
Один із храмових воїнів аж облизався, побачивши перед
собою таку вродливу дівку:
- Якби тебе узріло Мардукове око, тобі довелося б при-
святити йому своє життя.
- Я присвячена Еллілеві, творцеві світу,-заперечила
Нанаї,
- Творець і владар світу Мардук,- процідив крізь зуби
жрець.- Владика неба й землі Мардук, а не Елліль.
- Нас береже Елліль, вічний і всемогутній.
- Вічний і всемогутній Мардук.
- Ми всі тут віруємо в Елліля, бо, ми - нащадки слав-
них шумерів,- гордо випросталася Нанаї.- Шумери пер-
шими заселили країну між священними ріками Євфратом
і Тігром. Елліль був їхнім богом і через те йому належить
першенство серед богів.
- Говорить, як учена,- посміхнувся один із жерців.
Другий відразу ж заперечив:
- Що може знати сільське дівчисько про минуле Ваві-
лонії, брате мій? Як на мене, то вона тільки про людське
око виганяє сюди на пашу своїх овець, щоб підбурювати
народ проти Есагіли. Це заколотниця. Я обвинувачую її в
бунтарстві! - І, щоб не дати Нанаї опам'ятатись, рвучко
повернувся до воїнів: - Виконуйте свій обов'язок!
Забряжчали мечі, зблиснули вістрями.
Та Нанаї не вперше стикалася з жерцями. Вона встигла
вихопити з-за пазухи кинджал і вигукнула:
- Я заколю кожного, хто посміє наблизитися до мене.
Хай мені допоможе Елліль!
Старший жрець теж оголив свій меч і повторив воїнам
наказ схопити Нанаї.
- Заприсягаюся пам'яттю безневинно замученого дядь-
ка Сініба,- застерегла їх Нанаї,- що той, хто доторкнеться
до мене, розпрощається з життям.
- Безневинно замученого дядька Сініба, кажеш? - про-
сичав жрець і сам підняв меч, щоб змити її кров'ю згань-
блену честь служителів бога Мардука. Бо хіба дозволено
простій смертній судити про діла непогрішної Есагіли? Хіба
Сінібова смерть могла бути безневинною, коли його засуди-
ла до страти верховна рада Храмового Міста? Хто кидає
таку тінь на святих посередників, той сам заслуговує
смерті. Хто ставить інших богів над Мардука, того треба
відправити в царство тіней,
Добув свого меча й другий жрець і, випереджаючи пер-
шого, кинувся до Нанаї.
- Хай вона тепер скаже, хто творить неправий суд і який
з богів стоїть вище-Мардук чи Елліль!-закричав він.
- Чого ви від мене хочете? - вигукнула Нанаї.- Невже
Мардук ще й досі не напився людської крові?
Вона розуміла, що виходу для неї немає,- служителі
Мардука оточили її з усіх боків. Шляху для відступу вже
не було, і Нанаї міцно стисла в руці кинджал, сповнена
рішучості пустити його в хід, хоча досі ніхто не навчав її
поводитися із зброєю. Покійний дядько Сініб дав їй змогу
збагнути таємниці письма й красних мистецтв, але знайоми-
ти дівчину зі зброєю вважав зайвим: мовляв, поки він
живий, то завжди зможе захистити її. А ось тепер вияви-
лося, що їй зовсім не завадило б, якби вона вміла оруду-
вати зброєю.
Коли жрець замахнувся на неї мечем, Нанаї теж підняла
кинджал. Та жрець спритно вдарив її не по голові, а по пле-
чу. Він не хотів убивати цю непокірну дівку, а тільки легко
її поранити, бо вона мала стати служителькою Мардука.
З Нанаїного плеча бризнула кров. Від різкого болю дів-
чина трохи не зомліла, але все-таки спробувала замахну-
тися ще раз. Однак рука її опала, і другий жрець зовсім
легко вибив з неї кинджал.
- Святий Еллілю...- прошепотіла дівчина й у відчаї
впала навколішки.
Тепер вона була беззахисна і, як голуб коршакам, віддана
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62