Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
го відтінку. Пальці рук витягнулися, мов у скелета, а пруж-
ні ноги розм'якли, хоч іще зовсім недавно вбігли сюди гра-
ційним кроком танцівниці. Перед Валтасаром лежала вже
хіба тінь колишньої краси. Глянувши на неї, він раптом
здригнувся й промимрив:
- Вона бридка! Вона дуже змінилася після того, як всту-
пила в царство тіней, хоч за неї зі мною змагаються самі
боги. - 1 весь аж пересмикнувся від огиди. - Вона стала
бридкою й неприємною мені.
Валтасар кілька разів обійшов довкола мертвої рабині,
оглядаючи її з усіх боків.
- Я не стану дратувати богів через неї. Навіть посліду-
щий раб не боровся б уже за неї, не те, що цар.
Йому здалося, що у вітальні вже стоїть трупний запах,
і він плеснув у долоні.
- Винесіть її, - наказав з огидою сторожі, яка зупини-
лася біля порога. - Поховайте в саду під кедрами, де спо-
чиває сердешна Амухеан Мідійська.
Але за хвилину ввійшов доглядач садів і попросив його
скасувати свій наказ, бо не личить цариці лежати в моги-
лі поряд з рабинею.
- Вона любила Валтасара щиро й віддано, любила
щиро й віддано, як Амухеан любила Навуходоносора.
І якщо Навуходоносор вибрав місце для вічного спочинку
Амухеан на терасі саду, то чому я не можу поховати там
ту, котра любила тільки мене одного?
- її величність Амухеан Мідійська була халдейською
царицею, твоя святість.
- Халдейською царицею була Нітокріс, - заперечив
йому Валтасар, - справжньою царицею була Нітокріс,
Амухеан же для Навуходоносора була тим, чим для мене
була ця грецька рабиВя. Я не бачу між ними різниці, і че-
рез те сміливо можете поховати їх поряд.
- Твоя святість... - знову звернувся до нього доглядач
садів.
- Кому ти хочеш перечити? Чи, може, ти думаєш, що я
'Навуходоносор, який вислухував поради навіть від селян
і називав їх мудрими? Запам'ятай собі, що мудрим може
бути тільки син богів, а син богів - я.
Обличчя Валтасара спохмурніло й набрало суворого ви-
разу,
Доглядач садів злякано вклонився і покинув вітальню.
Рабиню поховали під кедрами, й Валтасар пішов пере-
конатись у цьому особисто. Він власноручно поставив на
могилу золоту чашу з оливою й, зронивши кілька сліз, на
знак жалоби розірвав комір своєї дорогої сорочки.
Та насправді грецька рабиня спочивала на вавілонсько-
му кладовищі, а могила під кедрами була порожня. Про
цю таємницю знали тільки цариця, Даниїл і доглядач са-
дів. Цариця не дозволила осквернити місце, де спочивав
прах царської особи, й пообіцяла взяти всю вину на себе,
якщо Валтасар про це довідається.
Того вечора, перед самим початком державної ради, вона
ще раз відвідала Валтасара, бо він знову й знову впа-
дав у шал. Час початку ради наближався, народ уже ви-
шикувався низками вздовж вулиць, воїни зайняли визна-
чені їм місця, вищі сановники прибували до царського кабі-
нету в зимовому палаці, а Валтасар усе ще самотньо
сидів у чотирьох стінах блакитної вітальні. Однак навіть
цариці не вдалося втихомирити його. Коли вона почала до-
рікати йому, що через жінок він занедбує свої державні
обов'язки, він оскаженів. Був страшний у своєму гніві. На-
ближаючись до цариці з грізно випростаними руками,
сичав:
- Ти блудствуєш із тим стариганом і ще смієш мені в
чомусь дорікати?
- Валтасаре! - простогнала цариця і, щоб не вислуху-
вати нових образ, покинула вітальню.
За хвилину вона прислала до нього лікаря з відваром
проти шаленства.
Але Валтасар відмовився випити заспокійливого напою.
Було ще дві особи, які вміли благотворно впливати на
химерний настрій Валтасара,-Набусардар і його дружи-
на Телкіза.
Оскільки час початку державної ради швидко набли-
жався, царським радникам не лишалося нічого іншого, як
послати по Набусардара. Та Набусардара гонець уже не
застав удома; не прибув він поки що й до зимового пала-
цу. Зоставалася тільки Телкіза, яка завжди охоче бралася
втихомирити царя. Вона просто розкошувала, дивлячись,
як цар лагіднішає від її сліпучої краси та витонченого лу-
кавства.
Але й Телкізу, цю тигрицю Вавілона, почала непокоїти
загроза нападу персів, їй добре було знайоме себелюбство
знаті, сановників і царських радників. Якщо вони послали
по неї, аби вона втихомирила Валтасара, то явно сподіва-
лися, що вона підливатиме оливи в їхні світильники.
Та не так просто було передбачити, до якого лукавства
вдасться Телкіза цього разу.
Благородна Телкіза наказала віднести її до Муджаліби
в розкішному паланкіні. На ній було прекрасне біле вбран-
ня, яке так щільно облягало її стан, що вона була схожа
на гнучку змію. У волоссі, викладеному над чолом висо-
кою дугою, мерехтіли коштовні камені з усіх кінців світу.
До грудей була приколота брошка у формі букетика кві-
тів із перлів та срібла. На ногах - легенькі черевички з
білої шкіри на високих підборах, об які билась торочка
довгої спідниці.
Такою Телкіза з'явилася серед радників, а відтак і в
дверях вітальні безталанної Амухеан Мідійської. Сяючи
своєю красою, вона раптом виринула з-поміж напіврозсу-
нутих завіс і задивилася на Валтасара, який різко повер-
нувся, щоб побачити, хто це набрався хоробрості ввійти
сюди всупереч його забороні.
Усміхаючись, Телкіза однією рукою трималася за заві-
су, а другою легенько підняла край спідниці, збираючись
зайти до вітальні.
Цього разу Валтасара ^роздратувала навіть її усмішка,
перед якою, казали, у Вавілоні мало хто міг устояти. Поки
вона лагідно всміхалася, він гарячкове шукав очима, чим
можна було б у неї пошпурити й загнати її назад за завісу.
Але Телкіза сміливо виринула, наче морська діва з гли-
боких вод, і рушила просто до Валтасара.
- Стій! - вигукнув він з люттю.
Та Телкіза спокійно наближалася до того місця, де стояв
цар, задихаючись від обурення, і відповіла йому новою
усмішкою, щоб остаточно сплутати всі його почуття й дум-
ки. Валтасар раптом утратив над собою контроль і кинув
у неї коштовний крітський келих зі зграйкою танців-
ниць.
Він одразу ж пошкодував про це, але вже нічого не можна
було змінити. Виряченими очима дивився на горду Телкі-
зу, яка тільки тепер зупинилася, однак не зробила й най-
меншої спроби відхилитися, хоч келих зачепив край її спід-
ниці.
- Ти навіть не відхилилася, - прошепотів Валтасар.
Він стояв перед нею, мов боягузливий хлопчисько, хоч
був царем.
- Ти навіть не відхилилася, - повторив уже трохи спо-
кійніше.
- Так, Валтасаре,-рішуче відповіла вона,-бо я зна-
ла, що ти не влучиш у мене. Той, хто хоче влучити в ціль,
не повинен втрачати розважливості. Бо людина перемагає
не тільки зброєю, а й своєю розважливістю.
- Мені противні ті жінки, які розумують. Я не хочу, щоб
ти теж мені спротивилася.
- Ти знову думаєш тільки про себе й зовсім не думаєш
про інших. Невже не боїшся, Валтасаре, що Телкіза раніше
може знехтувати тобою, ніж ти знехтуєш нею?
Він нахмурив брови і вже хотів їй щось відповісти, але
Телкіза випередила його й провадила далі:
- Якщо Валтасар перестане любити Телкізу, її ще лю-
битиме весь Вавілон. Та якщо Телкіза перестане любити
Валтасара, то заміни їй він уже не знайде. Через те най-
розумніше прийняти від мудрих мудру пораду. А я тобі,
мій царю, раджу добре. Ти вже пізнав тисячі жінок і всіх
їх відкинув. Тільки я одна залишилася в тебе й залишусь
повік. Бо як море не може вичерпатися, так не може ви-
черпатися моя привабливість. І як очі спраглого не можуть
відірватися від криниці, так очі всіх чоловіків не можуть
відірватися від мене. Багато з них ще прекрасніші, ніж
цар, і їхня любов палкіша від любові царської. Це може
заперечувати тільки недосвідчений у любові й той, хто не
знає чоловіків. До речі, царю, я дякую тобі за то, що ти
звільнив Сібар-Сіна. Крім мене, тобі вдячна за цг полови-
на вавілонських жінок. Коли він виходив із будинку суду,
то схожий був на казкового героя. Всі жінки ладні були
впасти йому до ніг і молитися на нього, як на бога.
Валтасар надув губи й махнув рукою.
Та Телкіза не давала йому себе перебитії.
- Сібар-Сін-досвідчений у коханні. За кожну крихту
розкоші він щедро обдаровує своїх коханок. Л коли наси-
титься, то. не відвертається від них з огидою. Якщо вони
приходять знову, він не нехтує нами. Коли котрась і зрад-
жує його, то розстається з нею по доброму. А коли якийсь
суперник відбиває в нього коханку, вважає, що той теж
має право на любовні втіхи. Такий Сібар-Сін, царю мій.
А ти? - І вона показала на скалки розбитого колнха на
килимі.
Валтасар аж тремтів від гніву й боявся знову зірватися.
Телкіза не тільки .визивно вихваляла Сібар-Сіна й при-
нижувала царя, а й вимагала, щоб він погоджувався з нею.
Він ледве стримувався, щоб не урвати її, але Телкіза ди-
вилася на нього поглядом, під яким смирніють навіть зві-
рі. Нарешті Валтвсар скорився й сів на ебенову лаву.
«Чого, власне кажучи, вона сюди прийшла?-подумав
він.- Щоб навчати мене любові? Хоче, щоб сьогодні її
любив цар, і через те завела мову про любощі? Хоче, щоб
він любив її найніжнішою любов'ю, через те й розпатякує
про ніжність, Сібар-Сіна? Хоче, щоб її ніжно любив цар...
Чи, може...»
Його надуті губи стиснулися, обличчя набрало лиховіс-
ного виразу.
- Чи, може!..- закричав він уголос.
- Чого кричиш, Валтасаре? - запитала Телкіза улес-
ливо й ніжно.
- Це вони прислали тебе сюди?
І він раптом пригадав те, про що недавно довідався. Йому
сказали, що Телкіза приходить сюди не самохіть, а що її
використовують як заспокійливий засіб для нього.
Вигнувши своє привабливе тіло, Телкіза сіла поруч нього.
Потім відповіла удавано ображенні тоном:
- Кому треба посилати мене сюди? Навпаки, я мушу ще
ховатися, щоб мене не побачили. Я ж бо не цариця Вавіло-
нії, щоб мені було дозволено заходити до тебе будь-коли.
Я - дружина Набусардара.
- Отже, ти прийшла зі своєї волі?
- Ох. царю, як ти можеш думати щось інше,-вдавала
вона з себе ображену, - як ти можеш мене підозрювати?
Мені захотілося побути з тобою, от я й прийшла. Я з само-
го ранку хотіла бачити тебе, але мене до тебе не впускали.
- Тобі сказали, що я лютую? Я цар і маю на це право.
- Ні, мені сказали, що ти зайнятий майбутньою таєм-
ною радою.
Валтасар здивувався.
- Мені сказали також, що ти з самого ранку не вихо-
диш з вітальні й готуєш промову. Про цю твою промову
говорять як про важливу подію в житті Вавілона. Ти ж бо
знаєш: усе місто тривожно чекає, що принесуть нам май-
бутні місяці. Ти повинен заспокоїти розтривожений народ
і закликати його до розсудливості. Мені важко було зми-
ритися з тим, що не бачитиму тебе цілий день, але я визна-
ла, що в такі хвилини головне доля вітчизни. Ми всі пере-
живаємо за неї, і через те серце моє зраділо, коли твої
радники сказали, що ти готуєшся до державної ради, аби
врятувати царство від загрози ворожого нашестя, як і по-
добає справжьому володареві.
- Тобі справді так сказали? - цар мимохіть потупив
очі.
- Справді, царю, - незворушно провадила далі Телкі-
за,-так мені сказали твої радники, і я вблагала їх про-
пустити мене сюди - хотіла вклонитися тобі ще до почат-
ку ради. Тож прийми мій уклін, великий і славний воло-
дарю Вавілонії.
З цими словами вона граціозно схилила перед ним голо-
ву. Цар похмуро пробурмотів:
- Ти хотіла сказати: найвидатніший і найславетніший
володарю Вавілонії!
- Так, найвидатніший і найславетніший володарю Ваві-
лонії, - радісно погодилася Телкіза, - ти - справжній
захисник свого народу, і народ на твоєму боці. І боги теж
на твоєму боці, вони благословлятимуть твою справу аж до
переможного кінця.
- Мені непотрібні боги, - невдоволено відповів Валта-
сар, - я здобуду перемогу без богів, здобуду перемогу сам,
здобуду її над ворогами й над богами.
Телкіза збентежилась і не знала, що відповісти на цей
новий спалах царської пихи. Пам'ятаючи, що її найнадій-
ніша зброя-усмішка, вона й тепер вдалася до неї
і усміхнулася так звабно, що Валтасар весь аж -затремтів.
Вона мала слушність, коли сказала, що він може наситити-
ся будь-якою жінкою, тільки не нею. Справді, Телкіза при-
ваблювала до себе тим, що вміла завжди бути іншою.
Валтасар теж глянув на неї й, зітхнувши, сказав:
- Ти щоразу інша, тимчасом як решта жінок завжди
однакові.
Треба було ще згадати про кольорові крем'яхи, якими
вони гралися в саду малими дітьми. Валтасарові вона по-
добалася вже тоді. Він викопував із піску різнокольорові
крем'яхи й найгарніші з них клав у її дитячі долоньки. Цей
образ був для Валтасара найприємнішим спомином з його
дитинства. Кольорові крем'яхи й Телкіза. Телкіза з чорними,
як смола, косами, з виразними, жагучими очима й крем'яхи
найрізноманітніших кольорів.
Оскільки Телкіза добре знала, коли та яку струну Вал-
тасарової душі торкнути, вона пригорнулася до нього й май-
же пошепки запитала:
- А ти- пригадуєш, Валтасаре, як ми гралися кольо-
ровими крем'яхами під сикоморами, кедрами й паль-
мами?
Валтасар здригнувся і схопив її за руки.
- Ти пригадуєш, як обіцяв мені, що будеш царем Ва-
вілонії, а я царицею?
- Телкізо...
- Ти, звичайно, пам'ятаєш, як ми гралися в царя й ца-
рицю і жодне з нас не хотіло послухатись іншого, бо ми
обоє були страшенно вперті. Врешті-решт ти порозкидав
по траві найгарніші крем'яхи, щоб таким чином помститися
мені. А потім ти знову почав їх збирати, шкодуючи, що
засмутив моє серце. Ти вже хотів мені їх повернути, та рап-
том завагався й сказав, що ще подумаєш. Я дозволила то-
бі подумати, а сама тим часом побігла гратися з іншими
двірськими дітьми. Ти страшенно розсердився, гриз зубами
крем'яхи, впав у траву й вив, мов шакал. Коли ти зовсім
видихнувся, тебе ледь живого віднесли до дитячого покою,
і ти міцно заснув.
Розповідаючи, Телкіза підлесливо-ніжно тулилася до
царя і обвивала руками його шию, аж поки й він підняв
руки й палко пригорнув її до себе.
Вона засміялася:
- Таким ти був тоді і таким залишився й нині. Нічого
не змінилося, тільки ти цар, а я не цариця, і в той час, як
я жадаю тільки тебе одного, ти жадаєш усіх жінок світу.
Немовби й не було сьогоднішнього дня й немовби хтось
нараз витер саму пам'ять про нього. Валтасар палко глянув
у вічі Телкізі і, скоряючись її звабі, сказав:
- Я справді дурень, що думаю про інших, коли на світі
є ти. Жодна інша жінка не може зрівнятися з тобою в кра-
сі. Навіть ті кіпріотки, яких у мене вкрав Кір, навіть вони.
Ти повинна була стати царицею Вавілонії, ти повинна була
стати моєю дружиною. Я любив би тільки тебе, а ти мене.
Я так палко любив би тебе...
Якусь хвилину він іще милувався нею, але раптом до
нього вихором повернулися настирливі думки про красунь,
яких перехопив Кір. Дивлячись понад її головою кудись
на північ, він з гіркотою прошепотів:
- Ці кіпріотки, кажуть, схожі на соковиті грона вино-
граду. Кажуть, їм немає рівних у всьому світі, а таких у
мене ще не було.
його очі раптом стали схожі на дві жарини, в них тлів
смуток малюка, в якого відібрали улюблену іграшку.
Телкіза знала, що Валтасар .так лютує через кіпріоток,
а казочку про те, що він готує промову на вечірню раду,
вигадала сама. Вона з'явилася до Муджаліби, щоб утихо-
мирити його й щоб він зміг узяти участь у державній раді.
З цією метою й приготувала для примхливого царя гарну
принаду.
- Я чула, Валтасаре, - почала вона, - що Кір затри-
мав кораблі й захопив весь вантаж разом з красунями,
яких фінікійські купці везли для твого двору. Ти думаєш,
що Кір захопив найкращих жінок світу. Але я переконаю
тебе, що ти помиляєшся. Я знаю народ, чиї жінки перева-
жають красою цих кіпріоток.
Цар був так заполонений думками про жінок із Кіпру,
що майже не слухав Телкізу. Він не відривав свого сумного
погляду від північної стіни вітальні.
А Телкіза тим часом провадила далі:
- Це жінки народу з берегів Понту Евксінського. Вони
стрункі, мов кипариси, і їздять верхи, як чоловіки. Вони
б'ються з ворогом за свого царя її носять зброю, як халдеї.
Та головне не це.
Валтасар хитнув головою.
- Головне не це, послухай, що я скажу тобі далі.
Він почав виявляти деяку зацікавленість.
- Слухай уважно, щоб нічого не пропустити.
Валтасар підвів голову, як олень, що раптом зачув якийсь
незнайомий запах.
- Ці жінки з, берегів Понту Евксінського називаються
скіф'янками. У них гарно розвинене тіло, і вони натирають
його кедровою та кипарисовою олією, щоб бути чистими
й пахучими. Уяви собі, Валтасаре: Телкіза на знак своєї
уваги може подарувати тобі одну скіфську жінку, як ти да-
рував їй колись кольорові крем'яхи.
Валтасарове обличчя різко перемінилося. Він примружив
очі й раптом підвівся. Ще зовсім недавно він пив густе
кіпрське вино, аби відчути в його букеті запах тих красунь,
які вилежувались під деревами, ніби достиглі плоди, а те-
пер його поривало вийти в сад, аби вдихнути пахощів кед-
рів і відчути запах тих, які натирають своє тіло кедровою
олією, аби воно було пахуче й чисте.
- Щоправда,- нагадала йому Телкіза,- зараз тебе че-
кають державні обов'язки. Тобі треба одягтися й піти на
державну раду, але коли ти повернешся, тут, у Муджалібі,
тебе вже чекатиме скіф'янка. Якщо ти, звичайно, її хочеш.
- Я хочу її, Телкізо,- підтвердив Валтасар.
Телкіза гірко посміхнулася, але головне-свій обов'язок
перед царським двором і своєю батьківщиною - вона вико-
нала, ще раз нагадавши Валтасарові, що ііому треба зро-
бити в ці вирішальні хвилини: одягтися, піти на державну
раду й наполягати на обороні царства від персів. Якщо він
проведе державну раду так, як личить справжньому й
славнозвісному володареві, то потім зможе віддатися й
утіхам.
- Потім ти знайдеш її тут, і вона належатиме тільки
тобі одному так довго, як сам цього бажатимеш. Хоч ця
скіф'янка й гасала по горах на баских конях зі списом у
руці, проте своєю жіночністю вона не поступиться перед
зніженими вавілонянками. Мені її прислав Ітара, начальник
служби розвідки на півночі, його воїни схопили її, коли
вона перейшла наш кордон. Скіфський вождь послав її ви-
відати, .наскільки сильна Персія і чи їм не загрожує якась
небезпека. Та вона трохи схибила й замість Персії потра-
пила до нас, У всякому разі, так вона пояснила, коли її
затримали на кордоні. Щоб увесь час тримати цю скіф'ян-
ку в полі свого зору, Ітара подарував її мені як рабиню. Та
оскільки для рабині вона надто гарна й до того ж із кня-
жого роду, їй цілком личитиме стати царевою наложницею.
Твоєю наложницею, Валтасаре. Але тільки після держав-
ної ради.
- Ти вперта, як у дитинстві, Телкізо,-зітхнув Валта-
сар.
- Навіть якби ти пообіцяв зробити мене за це царицею
Вавілонії, я все одно не поступлюся. Зараз нам потрібні
не царі й цариці, а військова міць і дух, яких не зламає
ворог. Тож доведи, що ти володар, сильний духом, і відпо-
відно до цього поводься на сьогоднішній раді. Я не хочу
бути царицею Вавілоні!', але хочу, щоб у винагороду за
мою скіф'янку ти врятував Вавілон. Пам'ятай, Валтасаре,
що наше царство може врятувати лише могутня армія.
Через те ти проголосуєш сьогодні за Набусардарів план
оборони.
- Кажуть, що члени державної ради проти війни.
- А ти хіба не цар? Хіба твоє слово нічого не вирішує?
- Так, Телкізо,^-Валтасар гордо випростався,-я цар
і моє слово вирішує все.
- Отож усе залежатиме від твого рішення, а не від рі-
шення членів ради. Справжньому й великому правителеві
потрібна могутня армія. Без армії, яку для тебе хоче ство-
рити Набусардар, ти не станеш справжнім царем. Ти сам
бачиш, що навіть жінок із Кіпру не змогли тобі привезти
фінікійські купці, бо все твоє царство беззахисне. Якби на
півночі в тебе стояли сильні військові залоги, то ти сьогод-
ні лежав би собі на ложі і втішався з острівними красунями.
- Ти ж сказала, що скіф'янка гарніша, ніж вони.
- Якщо Кір захопить Вавілон, то ти втратиш і її, мій
володарю. Після цього вже не ти,"а Кір обніматиме її пле-
чі і стан. Не ти, а Кір вдихатиме аромат її тіла, що пахне
кедром. Не ти, а Кір милуватиметься її усмішкою. Не тебе,
а Кіра пеститимуть її долоні довгими місячними ночами. Не
тебе, а Кіра...
- Досить! - урвав він її, дійнятий до живого.
- Тепер ти вже переконався, що тобі необхідна армія?
- Я її матиму! Під проводом його святості царя царів
вона розгромить Кіра й Персію. Я вже бачу, що твоя по-
рада щира, хоч і не люблю жінок, які розумують.
І тут же, немовби йому враз перехотілося думати про все
інше, крім державної ради, Валтасар плеснув у долоні й
наказав одягати себе.
Коли він відпустив Телкізу, вона підняла правою рукою
край своєї розкішної спідниці і вклонилася йому.
- Живи вічно, Валтасаре, і пам'ятай про свою Телкізу,
яка почуває себе щасливою тільки поруч тебе.
- Хай бережуть тебе боги, Телкізо.
Він попрощався з нею, остаточно заспокоєний.
Схожа на білу гнучку змію, Телкіза знову прослизнула
за завіси. Радники чекали її за дверима і, коли вона прохо-
дила повз них, низько вклонилися їй на знак вдячності і по-
ваги. Лицемірної вдячності й лицемірної поваги. Вони знали
про нелад між нею й Набусардаром і відповідно до цього
укріпилися в думці, ідо ця тигриця Вавілона, вічно незадо-
волена й ненаситна, прагне любові інших, але сама не від-
чуває справжньої любові ні до кого. їм здавалося, що це
єдине, чого вона жде від життя і що воно ще може їй дати.
Та вони помилялися.
У супроводі воїна Телкіза проходила через величезні
покої величезного палацу. На обличчі її застигла знайома
всім усмішка, але в душі звучала з затамованим болем
одвічна образа, звучала, мов у якомусь порожньому про-
сторі: «Я мала бути царицею, царицею Вавілонії».
Гонець, якого послали по Набусардара, вже не застав
його дома; не прибув він поки що й до зимового палацу, бо
дорогою сюди його затримала несподівана пригода.
Воїн від природи, Набусардар завжди їздив тільки верхи
й ніколи не користувався паланкіном, навіть коли його ви-
кликали до царя. На сьогоднішню раду він теж вирушив
верхи, їхав вулицями міста, і при світлі зірок ще здалеку
виблискувала золота вуздечка його коня з топазами на по-
водах. Ця збруя Набусардарового скакуна була відома
всьому Вавілонові.
На голові у верховного воєначальника був шолом із сул-
таном, який він надівав тільки в урочистих випадках.
Вбрання на ньому було біле, шарлатовий пояс - розшитий
золотом. За плечима розвівався червоний плащ, усипаний
золотом, мов зорями.
До царського палацу його супроводжували помічник ї
четверо воїнів. Коли вони під'їхали до брами Іштар, на стіні
якої місяць освітлював зображення биків з блакитним від-
лиском, перед Набусардаровим конем зненацька вигулькнув
чоловік в одежі жерця. Він вийшов з-за колони, на якій
стирчала жердина з обвитою довкола неї металевою
змією-знаком Нініба, бога сили, здоров'я і зцілення. Такі
знаки були розставлені по всьому Вавілону.
Чоловік несподівано виринув біля коня верховного воє-
начальника, і воїни відразу ж схопилися за мечі, щоб від-
тиснути його від Набусардара.
Але жрець їх випередив і шепнув полководцеві:
- Вислухай мене, непереможний, у мене є для тебе
важлива звістка.
- Хто ти? - запитав Набусардар крізь схрещені мечі
своїх воїнів.
- Я халдей тілом і душею.
- А як тебе звуть?
- Не гнівайся, якщо я приховаю від тебе своє ім'я.
Але нехай тобі буде зарукою те, що в мене немає ні меча,
ні підступних замірів. Нехай твоя світлість вислухає мене
як людину без імені.
-Чекай мене на цьому ж місці після ради,-наказав
йому Набусардар.
- Тоді буде'вже запізно, найясніший, для тебе важливо
знати це саме до початку ради.
Слова «саме до початку ради» жрець вимовив із таким
притиском, що Набусардар погодився вислухати його не-
гайно. Наказавши воїнам оглянути найближчі декоративні
куди й дерева, він відійшов туди з жерцем. Воїни й поміч-
ник стояли на такій відстані, щоб їм нічого не було чути,
але щоб вони могли кинутися полководцеві на допомогу,
якби тому загрожувала якась небезпека.
Коли вони підійшли до кущів, жрець сказав:
- Тут я вже можу відкритись тобі, хто я. Я - Улу,
жрець Есагіли й перша довірена особа верховного жерця.
Набусардар мимохіть відсахнувся і з недовірою глянув
на закутане обличчя жерця.
- Я Улу,- повторив той і відкрив своє обличчя так, що
його стало добре видно при світлі місяця.
- Що привело тебе до мене?
- Така сама любов до вітчизни, яку й ти ховаєш у своє-
му серці, і така сама ненависть до персів, з якою й ти го-
туєшся до війни проти них.
- Якщо ти задумав мене обдурити, то я накажу зітнути
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62