Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
платити мені данину й слухняно виконувати мої укази.
Щойно закінчиться ця війна, ми складемо договір. А зараз
можеш іти.
Коли Даниїл підвівся із стільця, Валтасар іще на хвилин-
ку затримав його, додавши з гідністю:
- Можеш піти й потішити засмучене серце цариці Ваві-
лона. Я хочу вигнати зі своєї душі жорстокість і ненависть,
Ти мав рацію, сказавши якось мені, що я надто молодим по-
сів халдейський трон. Я не раз згадував твої слова протя-
гом двох років цієї війни й переконався, що вони були мудрі.
Яку велику користь принесли б вони мені в дні моєї юності,
коли б я був тоді прислухався до них! Але в своїй упертості
й зарозумілості я знехтував порадами старших. У дні моєї
безтурботної юності мені гидкі були старці. Однак темпер
життя навчило мене, що за сивиною ховається мудрість.
Можливо, ти ще будеш мені потрібен, А зараз іди, ти
вільний.
Даниїл вийшов. Завіси на дверях царевої опочивальні ще
погойдувалися, наче від подуву вітру. Раптом вони знову
розгорнулися, й на порозі виріс Набусардар.
Низько схиливши голову, він одразу ж почав:
- Даруй мені, царю, що так рано тривожу твій спокій,
але я приніс тобі новину; перси цієї ночі відступили з-під
Вавілона. Вони відійшли так далеко, що наші воїни на фор-
течних мурах уже навіть згубили їх з очей.
Валтасар зсунув брови і, вп'явшись очима у верховного
воєначальника, довго й непорозуміло дивився на його губи.
Чи він, бува, не помилився? Перси відступили з-під вавілон-
ських мурів? Перси вже відходять? Перси відмовляються
від свого наміру здобути Місто Міст? Перси вже не почува-
ють себе достатньо сильними? Невже вони вирішили поки-
нути Вавілонію й повернутися за Еламські гори?
- Я живий чи мертвий? - запитав Валтасар.
- Живий, твоя святість.
- Якщо мені не причулося, то ти сказав, що перси зняли
облогу й повертаються до Персії. Мій сон, мій сон... Тепер
я можу гукнути вже наяву; «Налийте мені вина! На-
лийте мені вина!» Ти сказав, що перси повертаються до
Персії?
- Я сказав,- поправив його Набусардар,- я сказав,
твоя святість, що перси відійшли з-під Вавілона, і наші до-
зорці па мурах вже згубили їх з очей.
- Отже, вони повертаються до Персії,
- Це ще як сказати. Можливо, вони тільки відійшли на
край передпілля, щоб дочекатися там зручної нагоди й на-
братися сил. Було б добре тепер відтиснути їх аж до кордону
або навіть вибити за нього. Армія Кіра виснажена, і наше
військо, поза всяким сумнівом, перемогло б її, але я не можу
.наказати йому покинути міські мури. Для цього мені пот-
рібна, якщо й не сильніша, то принаймні така кіннота, яку
має Кір... і наша земля знову була б вільна. Та все наше
лихо в тому, що ці кляті арабські провінції, мій царю, не
прислали коней стільки, скільки обіцяли.
- Чому? - розсердився цар.- Отак вони виконують
волю свого володаря?
- Замість пшениці і ячменю вони вимагали золота.
- Чому ж ви давали їм пшеницю і ячмінь, якщо вони
.хотіли золота? '
- Бо так вирішила твоя святість/ти сказав, що пшениця
і ячмінь усе одно, що золото, а коли вони будуть незадово-
лені, то не давайте їм нічого. Через те наша армія залиши-
лася без сильної кінноти.
- Гм...-уїдливо гмукнув цар.-Ти часто маєш звичку
.перекручувати мої накази! І коли араби відмовилися
від ячменю й пшениці, вирішив не давати їм взагалі нічого,
хоч ішлося про арабських скакунів. Чому ти так вчинив,
князю? - Він скоса глянув на Набусардара.- Чи, може, я
повинен вірити тим нашіптувачам, які твердять, буцім ти
хотів завдати поразки не тільки персам, а й мені, своєму
цареві? Тепер мені вже все ясно. Твоя зарозумілість не має
межі Ти тільки й ждеш тієї хвилини, коли зможеш проголо-
сити себе халдейським царем!
- Твоя святість...- приголомшено вимовив Набусардар
і похитав головою.
- Я все знаю,-.Валтасар сперся руками на ложе.-
Я знаю про всі твої заміри. Я ждав лише кінця цієї війни,
щоб поквитатися і з тобою, і з персом.. У тебе і в Кіра -
одне на гадці. Ви обидва хочете відібрати в мене трон. Ра-
ніше я підозрював Есагілу, що вона копає під мене яму,
але тепер бачу, що це робиш ти, Набусардаре.
- Я не розумію, як твоя святість взагалі може в цю хви-
лину таке казати?
- Ти не хочеш розуміти! - відрубав цар.
- Невже й справді ти слухав нашіптування моїх ворогів,
поки я щодень ризикував життям за тебе й за народ?
Я знаю: Есагіла вже зрозуміла, що всі її сподівання знову
прибрати до своїх рук халдейський трон з допомогою Кіра
даремні, от вона й почала загравати з тобою, бо нічого ін-
шого їй не лишається. Через те ти минулого разу молився
Мардукові, а його храмові приніс щедрі пожертви. Я знаю,
твоя святість, ти знову ладен віддати свій народ у рабство
Есагілі. Але хіба за це вмирали його хоробрі сини?
- Не забувай, що ти стоїш перед царем і що розмовляєш
із сином богів! Хоч ти і вважаєшся першим після богів і ца-
ря в державі, однак поводься розважливіше й приборкай
свою пиху.
Набусардар зціпив зуби й, наче вістрям меча, різонув
поглядом по Валтасаровому обличчю.
- Так, так, приборкай свою пиху,- повторив Валтасар,-
бо навіть я не маю в собі стільки пихи й зарозумілості, як
ти, а я ж цар. Боги не люблять чваньків. Ти повинен схили-
ти перед ними голову!
- Відколи це цар царів так підкорився Мардукові? Якщо
не помиляюсь, то два роки тому ти й Мардукові оголосив
війну.
- Мардук допоміг нам перемогти.
- Виходить, не Набусардар, а Мардук захищав мури
Вавілона від натиску ворогів?
- Так, Мардук, небесний владар, намісником якого на
землі є я.
Набусардар важко дихав, обурений до глибини душі.
- Чому ж тоді Мардук, владар небес, не переміг персів
під Пагорбами?
- Тому, що я його зневажив, і він відвернувся від мене.
Але тепер я з ним знову помирився. Есагіла беззастережно
визнає мене володарем Вавілона, бо мене визнає її бог. Те-
пер мені вже не треба нікого боятися. Ні тебе, ні Навуходо-
носора, ні богів, ні підданих. Я знову нар, законний цар.
І Валтасар з полегкістю зітхнув, немовби з пліч у нього
зсунулася важка гора.
Набусардар звик уже до різних царевих химер, але війна
виснажила його до краю, і цього разу в нього не було ні
бажання, ні сили щось доводити. Тому він вирішив мовчки
вислухати обурливі Валтасарові слова й намагався зберег-
ти розважливість.
На його мовчання Валтасар задоволене засміявся.
- Я знаю, в мене було чимало ворогів, і моя перемога
не викличе в них захоплення. Багато тільки кривили душею,
запевняючи, ніби люблять мене, і тепер вони змінять свою
вдавану любов на відверту ненависть. Але мені це вже бай-
дуже. Обійдусь без вашої любові, мені треба; щоб ви мене
боялися. Нарешті я став справжнім царем, і ніхто не нава-
житься перечити моєму слову. Навіть ти, Набусардаре, хоч
ти мудрий і часто намагаєшся загнати мене на слизьке. Та
від сьогодні силу матиме лише слово одного з нас. Ти не-
ухильно виконуватимеш те, що я тобі веліти му.
В такі хвилини Валтасарові рішення були завжди небез-
печні, через те Набусардар кріпився з усієї сили.
- Ти робитимеш тільки те, що я визнаю за необхідне,
князю. Я вже бачу, що ти хочеш мені заперечити, однак не
раджу тобі цього робити.- Цар підвищив голос, карбуючи
кожне слово:- По довгих днях відчаю боги знову послали
мені щастя. Ця війна лежала на мені важким тягарем.
Я буду дуже радий, якщо сурми ще сьогодні сповістять про
перемогу над персами. Я з великим задоволенням накажу
відчинити царські комори й роздати харчі вавілонянам.
Я. накажу відчинити й винні погреби, нехай раби викотять
на вулицю барила, нехай мій народ нарешті наїсться й по-
веселиться за чашею вина. І воїни, які охороняють мури,
теж нехай спустяться вниз і бенкетують разом з усіма!
- Воїни, які охороняють мури?-приголомшено пере-
питав Набусардар.
- Так, і воїни, які охороняють мури! - розсердився
цар.-Хіба я тобі не сказав, що від сьогодні силу мати-
ме слово тільки одного із нас? Так, і воїни, які охоро-
няють мури, теж нехай веселяться, нехай знають, який у
них цар.-Він підозріливе скосив оком на Набусарда-
ра- Чи, може, ти хочеш, аби армія, моя армія, любила
тільки тебе? .
- Поспішаючи сюди, твоя святість, я не думав, що ти
зустрінеш мене так і що -я почую від тебе ці слова.
- Тобі ніколи не подобалося те, що я казав, князю, ти
й за моїми словами завжди чув тільки себе самого. Інші
дозволяли собі глузувати з мене лише за моєю спиною,
а ти не боявся хизуватися й при мені, своєму цареві.
Я знічувався під твоїм поглядом, відступав перед твоєю
волею. Але відтепер цього вже не буде. Я цар, справжній
і могутній цар! Спробуй заперечити мені, і ти відразу ж
відчуєш, який гострий мій меч! Твоє щастя, що в цю хви-
лину я жадаю не крові, а веселощів, таких, якими сла-
вилась Муджаліба. Щоб на ложах у бенкетному залі ва-
лялися захмелілі.- Валтасар зареготав:- І не тільки на
ложах, а й на підлозі, щоб не було де й стати. Троянди,
олеандри, гілки мирти й лавра, пахощі нарду й живиці...
І серед усього цього князі, полководці й мої наложниці.
На найм'якшому ложі - яз тією грекинею. - Обличчя
його враз посмутніло. - Вже й не пригадую, як її звали,
але вона кохала мене, по-справжньому, щиро. Перед
смертю, перед самою смертю призналася мені в цьому.
Ох Набусардаре, чи знаєш ти, що таке справжнє кохан-
ня? Раніше я про це ніколи не думав. А відтоді, як вона
померла, не можу цього забути. Тужу за великим, справ-
жнім коханням жінки. Ця скіф'янка Дарія, ти її знаєш... о,
в'її очах написано про таке кохання... Та вона неприступ-
на й холодна, як північ, завжди насторожена й ладна
вразити, мов стріла воїна з її племені. Але саме це до-
дає їй ще більшої принади. Коли наближаєшся до неї,
вона захищається кинджалом, а коли візьмеш її-трем-
тить, мов струна. Я взяв її силою і весь цей час, поки трива-
ла облога, тамував жагу з джерела її лона. Вона чарівна
і коли опирається, і коли тремтить від любощів. Я вдячний
богам за те, що вони послали її мені. Я був з нею безмежно
щасливий.
Очі його повільно заплющились, вуста розтяглися в
м'якому усміхові.
- Так, я був з нею безмежно щасливий... Набусарда-
ре... Я був з нею такий щасливий, як ніколи з жодною
іншою жінкою. Вона прекрасна, коли кров її запалюється
пристрастю й ніжністю. Це почуття навіть хижого корша-
ка обернуло б на лагідного голуба. Сама вже згадка про
дні й ночі, проведені з нею, робить мене поблажливим
і добрим. Бачиш, Набусардаре, при згадці про неї я за-
буваю, що ще хвилину тому ми з тобою були ворогами.
Моя ненависть до тебе тане, мов віск. Я все дарую тобі,
Набусардаре. Щастя примирило мене з тобою.
Набусардар похилив голову.
- Так, Набусардаре, я завжди повіряв тобі таііии сво-
го серця, і не тому, що після богів та царя ти перший
у державі, а тому, що так визначив Мардук. А Мардук
визначив тобі з'явитись у цю хвилину до мене й почути
про моє безмежне щастя.
- Твоя святість добре знає, що Мардук - не мій ве-
литель.
- Коли я розповім тобі, яке чудо він мені явив, ти теж
визнаєш його своїм велителем і богом. Тобі нічого не ві-
домо про те, що на початку війни на мене впала велика
печаль. Кір стояв під брамами Вавілона, а я не мав спад-
коємця-я був останній у нашому роду. Хоч Нінмах і по«
благословила моє сім'я, однак демони обернули лоно хал-
дейської цариці на пустелю й попіл. Але тепер, Набусар-
даре... у мене буде нащадок! Його носить під серцем та
скіф'янка. Вона зачала його від мого сімені, від царсько-
го сімені, й народить потай. Як тільки він побачить світло
Шамаша, мудрий Ігі-Ану перенесе його до опочивальні
цариці, що в очах усього царства буде йому законною
матір'ю, а скіф'янка Дарія - годувальницею. Тепер уже
й ти знаєш таємницю нашого роду. Я хотів, щоб ти це
знав. Щоб ти це знав і радів разом зі мною! Я матиму
нащадка, матиму спадкоємця, наш рід розростеться й пра-
витиме тисячами впродовж тисячоліть. Радість моя нині
подвійна: я не буду останнім у нашому роду, а Кір, цей'
безкрилий орел, повертається переможеним до Персії.
- Ми цього ще не певні, твоя святість. Просто його
війська відійшли з-під мурів Вавілона.
- Ні, він таки повертається. Кінець цьому страшному
кровопролиттю. Я хочу радіти, як радів колись, у дні своєї
безтурботної юності. Моє серце радіє, як раділо тоді.
Його ніщо вже не гризе... ніщо.- Валтасар нахилився до
Набусардара.- Хай буде благословенне лоно моєї скіф'ян-
ки! Ось чому я хочу веселитися. І нехай від наших весе-
лощів задвигтять земля і небо!
Він скинув із себе укривало й раптом зіскочив з ложа.
Схопивши зі стільця плащ, недбало напнув на плечі.
- Куди ти, царю царів? Хай буде мені дозволено на-
гадати тобі, що війна ще не закінчилась і що поспіх тут
ні до чого. Перські війська відійшли ще не далі, як на
край вавілонського передпілля.
- Саме тому я й поспішаю,- окинув його зневажливим
поглядом Валтасар.-Не хочу пропустити нагоди, поки
їх іще можна побачити на краю вавілонського передпіл-
ля. Мені кортить на власні очі пересвідчитись, як тікає
перський лев. Проведи мене на дах палацу.
Закутавшись у плащ, цар кинувся до дверей. Він так
стрімко біг палатами, коридорами й повз варту, що На-
бусардар ледве встигав за ним. Захекавшись, Валтасар
зупинився на терасі й жадібним поглядом окинув околиці
від міських мурів аж до тремтливої лінії обрію.
Світало, і місто довкола царського палацу, здавалось, бу-
ло огорнене тонким серпанком. У парках прокидалося птаст-
во й дзюрчали водограї. Небо па сході порожевіло, й про-
билися перші промені сонця. За хвилину вони позолотили
вершечки вавілонських пагорбів. Від Євфрату тягло прохо-
лодою, вся річка вкрилася брижами. Біля греблі, на північ
від міста, погойдувалися на хвилях перські судна.
Побачивши їх, Валтасар запитав:
- Перси залишилися на кораблях?
- Ні, твоя святість, вони покинули і їх.
Валтасар зареготав і затрясся всім тілом. Дивлячись на
покинуті кораблі й на безлюдне вавілонське передпілля, він
реготав так щиро, що аж сльози виступили йому на очах.
Хоч персів уже зовсім не було видно, Валтасар виразно
уявив собі безславну втечу найвойовничішого з усіх волода-
рів'світу. Уява малювала йому шестерик білих коней бога
Сонця й четверик бойової колісниці царя Кіра, які мчать
піщаною пустелею геть від неприступних мурів священного
Мардукового міста.
І, щоб досхочу насититись і намилуватись цією уявною
картиною, він вигукнув:
- Хіба я тобі не казав, чваньковитий сину Камбіза, що
халдейське царство-це не Мідія й не Сірія? Що Ваві-
лон - не Ніневія, а цар Валтасар - не Астіаг?
Певний своєї величі й нездоланності, Валтасар гордо ви-
пнув груди й розправив плечі:
- Тобі не здається, князю, - обернувся він до Набусар-
дара, - що це - найбільша перемога халдеїв? Навуходоно-
сор зруйнував Єрусалим і Ніневію, а я здолав Кіра. А це
набагато важливіше! Тепер я вже не ходитиму в тіні Наву-
ходоносорової слави. Я сам світитиму, як сонце, як оце ось
сонце, що сходить над моєю вільною країною. Всі зображен-
ня і статуї Навуходоносора я накажу поскидати у Євфрат.
Із стін літнього та зимового палаців накажу позривати ба-
рельєфи зі сценами з його життя. Я не хочу більше від нього
ховатися. Стіни зимового та літнього палаців накажу при-
красити сценами з життя власного. Два ряди бронзових таб-
лиць на всю довжину тронного залу повідатимуть про без-
славну спробу персів здобути Вавілон і про мою перемогу.
Я великий, звитяжний володар! Так чи ні, верховний мій
воєначальнику?
Набусардар про око поправив плащ, який сповз із цар-
ського плеча, і, ухилившись од відповіді на це безглузде
вихваляння,запитав:
- Твоїй святості не холодно?
Валтасар не зрозумів, що Набусардар хоче перевести
розмову на інше, бо надворі й справді було трохи свіжо.
До того ж він у легкому нічному вбранні й сандаліях. У за-
палі розмови навіть не помітив, як із пліч сповз плащ.
А демони вже тут як тут, уже розставили тобі пастку. Але
твій верховний воєначальник дбає не тільки про твоє вій-
сько, а й про тебе. Мабуть, усе це неправда, що він хоче
захопити твій трон. Мабуть, це тільки заздрісники й лакузи
сіють такі тривожні чутки.
Валтасар привітно глянув на Набусардара:
- Дякую, князю. Мені не холодно, тільки ти перервав
нитку моєї мови, і тепер, навіть хоч мене й осяє свята трій-
ця ', я ні за яке золото в глибинах Пактола не зможу зга-
дати, що ще хотів тобі сказати.
- Ти говорив про бенкет на честь відступу перського
війська.
- О, так! І ще я сказав, що, оскільки війну вже закінче-
но, мої воїни можуть покинути фортечні мури й веселитися
разом з усіма вавілонянами,
- А що, як перси повернуться?
- Твоя правда, Я радий, що ти про це пам'ятаєш. Тоді
залиш воїнів на фортечних мурах, але деяким загонам усе
ж таки дозволь забути про кров і смерть за барилом тзнна
1 Свята трійця-верховна тріада богів, до якої належали Ац,
Елліль і Еа.
та тлустими волами на рожнах. Трохи згодом я навідаюсь
до них, нехай вони помилуються на свого звитяжного воло-
даря.
- Хай буде, як ти бажаєш, царю мій,-уклонився На-
бусардар, ховаючи усмішку, й тут же обернувся до входу на
тераси, звідки долинули кваплива хода й брязкіт наколін-
ників.
За віттям плакучих верб на євфратській греблі Набоніда
промайнули постаті двох воєначальників таємної служби.
- Що сталося?-ще здалеку окликнув їх Набусардар.
- Ми несемо вість його святості цареві. Ми ннкрили змо-
ву: минулої ночі помітили, як у греблі Набопіда, неподалік
від Храмового Міста, ворухнулося кілька брил. Майже на-
впроти Етеменанкі. Ми придивилися пильніше. Нараз чо-
тири великих брили в греблі провалилися й за хвилину з
отвору виринув ніс човна з трьома закутаними постатями.
Наша сторожа під мостом зупинила цю загадкову трійцю й
передала в руки таємній службі, бо виявилося...
- Хто це був?-в один голос вигукнули Валтасар і На-
бусардар.
- Двоє есагільських жерців, молодші уманії, а з ними од-
на з твоїх наложниць, царю й володарю світу, Дарія, дочка
скіфського князя Сіріуша...
- У-у-у! - завив раптом Валтасар і, відчувши, що йому
тьмариться в очах, схопив Набусардара за лікоть.
- Що ви з ними зробили? - суворо запитав Набусардар.
Коли воєначальники відповіли, що Дарія жде царського
присуду в темниці цитаделі, а уманів судитиме колегія жер-
ців Есагіли, Валтасар кинувся Набусардарові На груди й з
болем прошепотів:
- Навіщо вона це зробила? Адже ж її лоно ховає доро-
гоцінне сім'я мого роду! Чому людське щастя таке нетривке?
- Заспокойся, твоя святість,-тихо розраджував його
Набусардар.. - Мої воїни врятували твою душу від тяжкого
болю. Дочка князя Сіріуша жде тебе в темниці, і ти сам
зможеш вирішити її долю. Вона тут, ти її не втратив. Гірше
те, що зрадливі умани вислизнули з наших рук під захист
Есагіли.-Він обернувся до воєначальників:-Як ви по-
сміли без мого дозволу видати їх Храмовому Місту?
- На підставі угоди, яку цар царів, його святість Вал-
тасар, кілька місяців тому уклав з верховним жерцем Ісме-
Ададом.
- Це правда, мій царю?
- Так.
- Але ж Есагіла-найзапекліший ворог твого царства!
- Така була воля Мардука... Мардук зажадав цього в
жертву за те, що допоможе мені здолати Кіра та всіх інших
моїх ворогів.
- Лихо нам! - вигукнув обурений Набусардар і відсту-
пив від Валтасара.-Ти повинен був довіряти своїй армії,
а не тим нечестивцям з Храмового Місти. Вони для того
примусили тебе укласти з ними угоду, щоб їм легше було
зрадити Вавілон.
- Я тобі не вірю, адже Вавілон - не тільки мій, а й Мар-
дуків.
- Зараз ти мені повіриш!- спаленів Набусардар і, трем-
тячи від гніву, обернувся до воєначальників: -Скажіть, з
якою метою ці троє хотіли втекти під захистом темної ночі?
- В плащі в одного з уманів ми знайшли послання Хра-
мового Міста цареві Кірові, а в спідниці скіф'янки-лист
єгипетської царівни до фараона. У посланні жерці вмов-
ляють перського царя не припиняти війни проти тебе й про-
понують йому підтримку золотом. Єгипетська ж царівна ра-
дить фараонові приєднатися до персів і разом з ними здо-
бути Вавілон.
- Тепер ти вже переконався, царю? - з докором вигук-
нув Набусардар.
- Не турбуйся, князю, Ісме-Адад неодмінно покарає
зрадників-уманів смертю, як того вимагає угода. Я все пе-
редбачив і зробив відповідне застереження. Гірше з цією
скіф'янкою, мій полководцю. Поспішімо до темниці.
Валтасарова хода була скваплива, його постать, гінка,
мов тополя, раптом згорбилась, голова звісилася на груди.
Він зрозумів, що не уник долі відлучених від сильних світу
цього, і чекав від Набусардара слів розради. Йому хотілося
почути, що вц:ть про змову-вигадка, що скіф'янка Дарія,
єдина співуча струна на царській лірі, жде не в темниці, як
злочинниця, а в тихих покоях, готова будь-якої хвилини при-
йняти його ласку. Адже такою вона була останнього разу,
принаймні так йому здалося.
Шукаючи ліку для свого пораненого серця, він обернувся
до полководця:
- Набусардаре, хоч ти скажи своєму цареві, що кохання
Дарії не могло бути нещирим...
При цих словах із святилища бога Таммуза, до якого
вони саме наближалися, долинув спів жриці:
О чар кохання, о ласки сила,
Ти-ясний день, ти-темна ніч,
Бальзам на рани й кинджал у серце,
Вінець весільний,
Покрив смертельний,
О чар кохання, о ласки сила...
- Вона носить у собі дорогоцінне сім'я мого роду... я ко-
хв її щиро, всім серцем. Скажи, Набусардаре, що її до
цього примусили, що вона вчинила так несамохіть.
О чар кохання, о ласки сила...
- Скажи, що її примусили, мій верховний воєначальнику.
Ти - ясний день, ти - темна ніч...
- Скажи, що вона не хотіла мене зрадити, що не хотіла
Ватоптати паросток царського роду.
Бальзам на рани й кинджал у серце...
- Якщо все це правда, то я збожеволію.
Вінець весільний,
Покрив смертельний...
- Далебі, Набусардаре, я збожеволію від цього. Я ві-
рив, що вона мені віддана і що кохає мене так само палко,
як кохав її я.
О чар кохання, о ласки сила...
- Не суди її, твоя святість, поки сам не ночуєш правд;!
з її вуст. Така моя порада тобі.
Вони подолали останні східці й опинилис в підземеллі.
- Відчиніть!-наказав Валтасар сторожі.-Я піду ту-
ди один.- І переступив поріг темниці, залишивши за две-
рима навіть Набусардара.
Дарія стояла, притулившись спиною до передньої стіни.
Здавалось, вона була прикута до неї ланцюгами. Обличчя
її зблідло й помарніло. Стрункий стан зігнувся. Очі згасли.
Але, впізнавши в сутінках, хто ввійшов, вона вигукнула:
- Цар!..
Важко було визначити, що переважало в її голосі - жах,
мука,тривога чи непокора.
Валтасарові здалося, що він чує в ньому жах і каяття.
- Не бійся, Даріє,- мовив він лагідно, як тільки міг.-
Хоч до твоєї темниці увійшов сам вавілонський цар, але
для тебе я просто Валтасар. Поглянь, я не оперезаний ме-
чем і не прагну помститися-душу мою заполонила скорі-
ше велика печаль. Даріє, Даріє, чому ти так зневажила
володаря світу? Ти не тільки несла ганебне послання фа-
раонові, а й хотіла загубити мого нащадка. Даріє, невже ти
забула про ложе нашого кохання й про мої обійми? Невже
кров не кличе тебе більше на бенкет пестощів і пристрасті?
Чи, може... признайся, тебе примусили служити Кірові,
шкодити мені? Хто? Хто наважився підбурити тебе проти
сина світла? Я знаю, це зробив хтось із тих, хто має доступ
до мого гарему. Скажи мені правду, дочко .Сіріуша, при-
знайся у всьому, і цар тобі пробачить. Хто цей мерзотник?
Може, цариця? Чому ти мовчиш? Чому не промовиш бодай
слово? Скажи, хто тебе на це підбив, і я кину його до отруй-
них змій. Його до пояса занурять у киплячий казан, а ту-
луб жалитимуть гадюки. В голову йому заб'ють розпечені
скоби, серце його вигризе тигр, а язик обварять розпече-
ною смолою. О, людське вухо ще ні від кого не чуло такого
стогону, яким стогнатиме цей лиходійник. Може, то був
хтось із жерців?
- Ні, царю, не жерці,-холодно відповіла Дарія, немов-
би статуя ворухнула потрісканими губами.
- Цариця?
- І не цариця. Я сама. Я сама так забажала і так учи-
нила. Ти якось сказав, що я-твоя доля, тож твоє проро-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62