Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
- Жива... отже, вона жива... Я вмираю, а вона жива...
А втім,-з-під його вій викотилася сльоза,-хаіі живе хоч
вона. Хай живе, моя прекрасна, моє кохання. Скажи їй,
Теко, що я їй усе пробачив і помер без ненависті в серці.
Не повинно бути ворожнечі й між нашими народами.
Тека нашорошилася, їй здалося, що хтось спускається
сюди сходами.
- Пообіцяй, що скажеш їй це... Я вмираю за Персію і
з почуттям найпалкішого кохання до неї.
Тека взяла миску й простягла її Устізі.
Той не помітив цього й провадив уже зовсім ослаблим го-
лосом:
- Мені здається, я не зміг би знайти в світі нічого пре-
краснішого, за що варто було б пожертвувати своїм жит-
тям. Тільки дві нерозлучні сестри-правда і любов, муд-
рість і людяність - здатні зрозуміти мене.
Голова його схилилася набік, очі оскляніли.
- Пане! - скрикнула Тека й затермосила його плече.
Конвульсія вже зводила обличчя в'язня, а їй здалося, що
він злегенька усміхається.
Потім на його вилицях напнулася тоненька, мов павутин-
ка, плівка шкіри, й очні западини розкрилися безоднею.
- Пане, пане! - закричала служниця і, випустивши з рук
миску зі стравою, кинулася до виходу.
Вона поспішала до лікаря, пам'ятаючії Набусардарове
попередження, що за Устіжине життя всі тут відповідають
головою. На сходах палацу вона зустріла Нанаї й співця
і про всяк випадок вирішила попередити начальника охо-
рони, що бачила, як ці двоє спускалися до підземелля.
Нанаї з нанизаними на кільце золотими ключами ввійшла
до темниці. Слідом за нею поріг переступив співець. Рука
його лежала на семиструнній лірі.
В обличчя їм ударило затхлістю: євфратські води роз'їда-
ли обмазку муру, візерунки цвіли розповзалися по стінах.
Нанаї трохи не задихнулася від важкого повітря й мимо-
волі позадкувала до виходу.
Співець ту ж мить підхопив її під руки й підбадьорив:
- Сміливіше! Той, хто лежить тут, теж раніше дихав
прозоро-чистим повітрям, яке приносив вітер із Срібних гір,
з гордих вершин Тавру.
Вона нічого не відповіла па ці ущипливі слова,- її рап-
том так затрусило, що в'язка ключів на кільці, у два ряди
всипаному смарагдами, лунко задзвеніла. Серце Устіги, яке
поринало в безтурботний сон, стрепенулося. Темінь перед
очима порідшала, його повернув до, життя останній, ще не
зовсім згаслий інстинкт-той, що зупиняє сліпця на краю
прірви.
Коли Нанаї й співець підійшли до нього, уста його роз-
тулилися.
Але співець випередив Устігу. Він нахилився до в'язня і,
піднісши перстень до слабенького світла каганця, сказав:
- Князю з далекої перської сторони, я приніс тобі дар
від твого пана.
- Ел! - видихнув Устіга. Голос його, здавалось, про-
бився аж із глибин грудей.
- Ел, перський вивідач? - Нанаї позадкувала до две-
рей, шукаючи очима вартових.
- Ах, у нього, гарячка, тож нічого дивного, що він ма-
рить про своїх друзів,-лукаво всміхнувся співець і, під-
нявши висхлу руку Устіги, надів йому па вказівний палець
перстень, у якому сяяв темно-червоний коштовний камінь
із країни Офір, країни ясновидиці Балкіс-Македи із Сави.
Існувало повір'я, що він оживляє в тілі кро;з, рятуючи лю-
дину від смерті.
Співець миттю нахилився до Устіги й прошепотів йому на
вухо:
- Кір уже близько, кріпись!
Устіга прийшов до тями.
Іскра життя пробігла по його знеможеному тілу. Він уче-
пився кістлявими пальцями в облямівку співцевої одежі під
шиєю й благальне прошепотів:
- Скажи, хто ти!
- Найнятий співець,- відповів той незворушно,- а цей
перстень прислав тобі твій пан... непереможний Набусардар.
Він прислав тобі його на знак вічної дружби і як запоруку
життя. Доторкнись до нього, він із чарівним каменем. До-
торкнись до нього, і ти відчуєш, який він гарячий. Він ожи-
вить кров у твоїх жилах.
Устіга розціпив пальці і впав на солому.
- Бідолаха зовсім знесилів, ласкава пані, володарко
кохання,- обернувся співець до Нанаї.- Не сьогодні-завт-
ра він помре, тобто може померти в цій смердючій норі. Як-
що ти хочеш урятувати Набусардара, то накажи перенести
перського князя до світлішого приміщення, пришли до нього
лікаря й доглядай його. Я чув, що він колись урятував тобі
життя,-з притиском мовив він.-Кажуть, це сталося під
Оливковим гаєм. А ще кажуть, що тоді ти кохала Устігу
й захоплювалася красою його душі... серце твоє мріяло про
його ласку, тобі вчувалися його пісні... Ось такі...
І він добув із струн ліри мелодію, яка солодким щемом
відгукнулася в душі Нанаї.
- Годі вже, співцю,-рішуче сказала вона й повернула-
ся до виходу.
- Колись ти кохала його, й Елліль про це не забув. Ко-
лись ти прийняла його допомогу й не заперечувала, щоб він
лікував тебе. А тепер., коли його тіло покидає душа, ти сто-
їш непорушне й не знаходиш для нього слова втіхи. Невже
ти так сліпо піддалася тому, іншому? Не забувай, що боги
бувають і справедливими!
В підземеллі чулося тільки тихе схлипування Нанаї зі
страху перед богами й шурхіт гнилої соломи.
- Хто це там ховається за тобою, гінцю? - запитав Ус-
тіга, помітивши другу тінь на стіні біля дверей.
- Жінка, князю. З волі богів і з волі Набусардара вона
прийшла утішити тебе. Боги й Набусардар послали її до
тебе, бо перст Набу вписав у Книгу долі, що ця дівчина, кра-
суня з красунь, завжди стоятиме між двома чоловіками, мов
прірва між двома скелями, й віддаватиме своє серце двом,
як земля віддає вологу зрощеним кореням мандрагори.
- Хто відкрив тобі це й хто ти? - з жахом прошепотіла
Нанаї.
- Я співець і гонець Набусардара!-усміхнувся той.-
Ти дивуєшся, прекрасна сестро кохання, що Набусардар по-
слав тебе в цю нелюдську берлогу втішити нещасного в'яз-
ня? Ти дивуєшся, як це він міг пожертвувати тобою? Ох
ласкава пані й богине кохання! - Він знову перебіг пальця-
ми по струнах і видобув із них чарівливі звуки.- Коли
йдеться про життя, людина забуває про все на світі... І На-
бусардар теж.
«Он воно що»,- думала Нанаї. Боги загрожують обран-
цеві її серця смертю. Вона легко може втратити того єди-
ного, хто залишився у неї в цілому світі. Він легко може за-
гинути в тон час, коли так потрібен Вавілоні'!. Ні, допустити
цього не можна.
Якби не охоронці за прочиненими дверима, якби не сві-
док в образі цього чарівного співця, вона впала б навколіш-
ки й молилася б: «Змилуйся, Еллілю, і ти, Іштар, не поки-
дайте мене на дорогах моїх!» А потім наблизилася б до
ложа з зітлілої соломи, на якому лежать руки, що колись
лікували її прошите стрілою плече, й мовила б слова каят-
тя, аби почути слово прощення-, рятівне для Набусардара.
Але цей співець... Нанаї крадькома окинула його погля-
дом.
Цей співець, ошуканець чи визволитель, саме в цю хви-
лину торкнувся пальцями струн, і вони озвалися спершу
ніжно, потім зазвучали суворіше й, нарешті, заговорили по-
хмурим рокотом.
Нанаї здригнулася. Вона ледве стримувалася, щоб не ки-
нутись навтьоки, але співець із гучноголосою семиструнною
лірою стояв на дверях. Втекти було неможливо. А навпроти,
ніби зачарований його музикою, підводився князь Устіга,
страшний і виснажений, схожий на привид із прадавніх ле-
генд. Підводячись, він проказав:
- Зніми серпанок з обличчя, жінко. Покажись Устізі,
нехай він побачить, кого боги й Набусардар послали йому
для розради.
В'язень устав - живі мощі на висхлих ногах - і рушив
до неї.
Нанаї швидко позадкувала й хотіла закричати, одначе
крик застряв їй у горлі, і вона тільки з жахом прошепо-
тіла:
- Теко!
Але Теки тут не було. Вони зустріли її на сходах, коли
спускалися до підземелля. Як вона могла забути про це?
Устіга повільно наближався до Нанаї. А вона, скута жа-
хом, здавалось, прикипіла підошвами до кам'яної підлоги
й не змогла поворухнутись навіть тоді,, коли Устіжина рука
відгорнула серпанок з її обличчя. Вона не сприймала вже
нічого з того, ш.о діялося довкола. Навіть не помітила, що
струни зненацька змовкли, і чарівний співець, перекинувши
ліру через плече, рвучко переступив поріг і зачинив за
собою двері. Він поспішав якомога швидше покинути бар-
сіппський палац і доповісти Кірові про Устігу.
Застиглими очима Нанаї дивилася па в'язня, схожого на
привид, що з'явився з того світу.
Злототканий серпанок більше не затуляв її обличчя, і
перський князь скоріше видихнув, ніж вимовив, із тихим за-
чудуванням:
- Нанаї?
Потім м'яко й ніжно провів тремтячою рукою по її во-
лоссі.
- Ти прийшла, бо я жадав тебе побачити. Я вірю, що те,
чого ти прагнеш усім своїм чистим серцем, збувається.
Благословляю за це долю, благословляю її двічі за те, що
зміг тебе побачити. О...- В грудях у нього захрипіло, дихан-
ня прискорилось, очі горіли, мов у гарячці, а з вуст полився
суцільний потік слів: - О, я благословляю її за кожен твій
дотик і благословлятиму нині, завтра й повік за кожне твоє
слово, за кожну твою усмішку. Я з радістю,- мовив він ледь
чутно, і було видно, що говорити йому стає дедалі важче,-
я з радістю зриваю вцілілі грона з твоїх виноградників і
піднімаю пожовклий листок, який випадково зачепився за
край твоєї спідниці й ти мимохіть принесла його сюди. Я під-
німаю цей листок і кладу собі на голову, мов лавровий ві-
нок, збризканий дорогоцінними пахощами. З цим вінком
на голові і з кровоточивою раною в серці я відійду завтра
в царство смерку...
- Устіго! -урвала вона його, переконана, що він марить.
- Атож, завтра, так сказав співець.
- Ти не смієш померти!
- Ходи зі мною, Нанаї, і ми будемо навіки разом.
- О, ні, ні! - збентежено відповіла Нанаї.- Я повинна
залишитися тут, у палаці, й повинна дочекатися...
- Тут? У палаці? Кого ти хочеш дочекатися? Чому мов-
чиш? Звідки ти прийшла?
- Я тут уже давно, князю. Я тут уже майже стільки,
як і ти.
Устіга затремтів.
- Боюсь вимовити ці слова - як дружина чи як налож-
ниця Набусардара?
- Не хочу приховувати - я заручена з Набусардаром і,
якщо буде на те воля Елліля, стану його дружиною. Ми че-
каємо, коли закінчиться війна,- сказала вона, щоб поклас-
ти край дальшим розпитам.
Приголомшений її словами, Устіга похитнувся, шукаючії
руками опори в повітрі.
- Божевільна!-скрикнув він.-Хіба ти не знаєш, що
Набусардар ніколи не зможе взяти тебе за дружину? Адже
ти не з благородних! Він хоче тільки потішитися тобою!
Він уб'є тебе своєю любов'ю, а мене - голодом.
- Князю, ти витерпів багато мук, і це говорить твоя
стражденна душа. Сядьмо.- Нанаї взяла ного під руку.-
Ми обоє зовсім уже замучились. Війна і страждання над-
ломили нас.
Устіга підкорився їй. Ступнувши до свого солом'яного
ложа, він сказав:
- Так, я знесилів. Пробач мені, Нанаї. Я дуже знесилів.
Очі мої давно не бачили сонця, і душа набралася вічної
пітьми. Я пізнав, до чого веде розбрат між народами.
Коли вони сіли на струхнявілу солому, Устіга взяв її за
руку:
- Я давно не бачив світла, Нанаї, і в цій пітьмі мене пе-
реслідують чорні й лихі думки. Чому ти врятувала мене тоді
й рятуєш тепер? - Він сперся гострим ліктем на кістляве
коліно й схилив голову на долоню.- Я так щиро кохав тебе,
Нанаї! Але ти віддала перевагу розкоші та багатству, хоч
і я в Екбатанах зміг би оточити тебе розкішшю та багатст-
вом. Ти віддала перевагу Набусардарові й воліла стати
його рабинею, ти, дочка Гамадана, чиї предки не одне сто-
ліття боролися за свобобу своєї батьківщини!
Нанаї різким рухом вивільнила руку з його пальців і до-
кірливо похитала головою.
- Я знаю, що благородній людині більше пасує захища-
ти, ніж ображати жінку,-зітхнув він.-Даруй, що я тебе
образив. За два роки вмирання в цьому глухому підземеллі
я втратив розум.., Погодься, що в моєму жахливому стано-
вищі легко втратити розум і розважливість!
Видно було, що розмова стомлює Устігу до краю і що
кожне слово дається йому з величезними зусиллями.
- Побережи себе, князю. Тобі не можна так багато роз-
мовляти,-заспокійливо мовила На.наї. Ти хотілося його
врятувати, щоб урятувати цим Набусардара. Іншого вихо-
ду й іншого шляху не було. Оплакуіо'пі батька, якого такою
мученицькою смертю звели зі світу саме з помсти за Устігу,
вона на якийсь час.забула про нього, але тепер, потерпаю-
чи, щоб боги не покликали й Набусардара в царство вічного
смерку, вирішила допомогти перському князеві, хоч взагалі
він цього не заслуговував. Бо скільки ж то брехні було в
його словах! Не благородні, а облудні цілі поставив перед
собою його цар! Через те вона допоможе Устізі лише на-
стільки, наскільки це необхідно, щоб урятувати життя
Набусардарові і віддячити Устізі за те, що він урятував її
від лабет есагільських жерців.
- Довірся мені, князю,-сказала вона.- Я ще сьогодні
визволю тебе з цієї затхлості й смороду.
- Як ти можеш мене визволити? Що ти хочеш зробити?
- Ну...-уточнила Нанаї,-я накажу перенести тебе на-
гору, до палацових покоїв, де буде більше повітря й сонця...
Адже ти завжди любив повітря й сонце... князю,-додала
вона вже трохи привітніше.
По її повних щоках текли сльози.
- Значить, ти лише заміниш мені підземелля на світли-
цю?-Устіга схилив голову.-Дякую тобі, Нанаї, в тебе
добре серце. Але я відмовляюсь від такого добродійства.
Я вже давно приготувався до смерті. Ох, коли б ти знала,
як тяжко чекати її з дня на день і весь час готуватися до
неї. Завтра... так сказав співець...-Він зітхнув.-У ріжку
правої поли мого плаща зашита смертельна отрута. Я можу
будь-коли її прийняти. Мабуть, я вже давно був би це зро-
бив, та мене, крім думки про милу моєму серцю Персію
й про похід Кіра, зупиняли також твій образ і тривога за
твою долю. Я мріяв побачити тебе ще раз. Я вірив, що Кір
зламає міць вавілонських мурів і що після цього ми разом
поїдемо до Персії. Та Бабілу вперто обороняється. Ти, зви-
чайно, віриш, що переможе Набусардар. Через те віддалася
йому тілом і душею. Так, через те, мабуть, що повірила в
його перемогу.-Млява усмішка з'явилася в кутиках вуст
Устіги.-А ти, Нанаї, не замислювалася над тим, хто він,
цей переможець? Раніше всі вавілонянки захоплювалися
Набусардаром, але тепер уже не захоплюються, бо пере-
коналися, що великий полководець має дивну пристрасть.
Він віддає перевагу коням і собакам перед жінками.
- Князю!
- Ти засліплена, Нанаї. Хіба ти не знаєш, що п'ятдесят
наложниць із свого гарему він віддав череватому купцеві
за жеребця - найкращого скакуна у всій Фрігії?
- Князю! - вигукнула Нанаї й схопила його за руку.--
Ти говориш так через те, що в тебе потьмарився розум.
Твоя рука горить, наче у вогні. Ти хворий, ти дуже хворий.
Князю...
Устіга похилився й весь аж наче згорбився.
- Нанаї, я хочу тобі ще сказати, що цс був не царський
співець, не гонець Набусардара, а вістун смерті,- проше-
потів Устіга.
Голова його звісилася між коліна, він звалився на лівий
бік і затих на своєму жалюгідному ложі,
- Князю?-Нанаї перелякано вп'ялася руками в плечї
Устіги, намагаючись розпростати його скорчену постать.
Вона перевернула легке, кістляве тіло, але, не побачивши в
ньому жодних ознак життя, з жахом підвелася. Спершу хо-
тіла вибігти з підземелля, одначе думка про те, що співець,
чи посол смерті, можливо, жде за дверима, зупинила її.
Нанаї затулила обличчя руками й нарешті все зрозуміла:
він привів її сюди, аби вона стала свідком смерті Устіги й по-
чула, за що судилося загинути Набусардарові. Ця думка
промайнула у неї в мозку, мов бистрокрилий птах.
Для неї було безсумнівним одне: за смерть перського
князя жорстокі, кровожерні боги вимагають Набусардаро-
ве життя.
Та нехай вони знають, що любов сильніша за смерть, що
любов сама кладе себе на жертовний вівтар, що любов по-
вертає до життя тих, хто зійшов кров'ю, що любов сама за-
палює себе, коли потрібні світло й тепло, що вона не знає
втоми навіть у своєму пориванні до найдальшої мети; лю-
бов - це фортеця, під вежу якої навіть найславетніші пол-
ководці з пошаною кладуть свої мечі: любов сильна, силь-
ніша за смерть...
Вона зупинилася біля дверей, обернулася й поволі під-
кралася до ложа Устіги, шепочучи:
- Ти стоїш у цю хвилину на бастіоні, великий мій, коха-
ний мій, непереможний Набусардаре, і вболіваєш за Ваві-
лонію. Я знаю, ти не боїшся смерті й відходу в царство
тіней, як не боюсь цього й я, але з нас двох твоє життя цін-
ніше, і через те ти повинен залишитися. Своєю смертю я
умиротворю жорстоких богів, розгніваних загибеллю Устіги.
Під ногами Нанаї відчула стебла струхнявілої соломи
й тихо опустилася навколішки.
- Ти казав, Устіго, що в ріжку правої поли твого пла-
ща...-І вона тремтячими пальцями намацала маленький
мішечок з отрутою.- Я не противлюся милості твого бога
Ахурамазди й приймаю це його добродіяння...- І розірвала
підкладку плаща.- Воно мало прислужитись тобі, уряту-
вавши в слушну хвилину від ганьби та приниження.- На-
наї вийняла мішечок і розв'язала тоненькі тасьмочки.-
А нині...- І почала висипати порошок на долоню...- Запри-
сягаюсь Еллілем, який сотворив мене, заприсягаюсь Іштар,
яка мене благословила, заприсягаюсь тобі, пане мій і ко-
ханий мій, у щит якого зараз упиваються перські стріли, що
я відходжу до царства тіней із світу радості, аби врятувати
твоє життя.
Вона дивилася поперед себе в темряву, і щаслива усміш-
ка осяяла її обличчя.
Непорушні тіні підземелля оточували її, немов стовпи
загробного царства.
Нарешті Нанаї перевела погляд на долоню, аби висипати
смертоносний порошок собі в рот, і раптом з жахом помі-
тила, що більша частина порошку висипалась па підлогу.
Та, може, для слабкої жінки вистачить і того, що залиши-
лося.
Вона закинула голову й хотіла вже висипані в рот решт-
ки отрути.
- Пам'ятай, великий мій, коханий мій, прекрасний мій,
що смерть не розлучить нас, бо любов сильніша за смерть.-
І почала підносити долоню до вуст...
Подумки Нанаї прощалася з усім, що було їй дороге на
цьому світі. Перед нею раптом постали змучена війною
батьківщина і язики полум'я, в якому згорів батько.
Приклавши долоню до вуст, вона ще раз загримала свій
погляд на полоненому персові. Невимовний біль стиснув їй
горло. Адже вона, по суті, ще два роки тому зробила пер-
ший крок до цієї страшної розв'язки. В пам'яті її спливли
слова Устіги, які він сказав тієї ночі в підземеллі будинку
на краю Оливкового гаю. Це справді була прекрасна, бла-
городна людина. Але він став жертвою безглуздої ненависті
й розбрату між народами. І Нанаї раптом усвідомила, що,
власне, ні вона, ні Устіга не винні в зародженні цієї нена-
висті та розбрату, і якби не смертельна ворожнеча між на-
родами, вони знайшли б між собою спільну мову.
- Князю,- жалібно, ледве владаючи собою, прошепо-
тіла вона.
Раптом голова Устіги поворухнулася й перехилилася на-
бік. Повіки його ледь розтулилися, і каламутний погляд
ковзнув по Нанаїному обличчю.
- Князю!-скрикнула вона й затремтіла всім тілом.
Устіга конвульсивне зітхнув і знову заплющив очі.
- Ти живий... Отже, житиме й Набусардар,- тихо про-
казала Нанаї, і її рука зі смертоносним порошком безсило
впала.
Устіга чув її голос, але був такий слабий, що не зміг ви-
мовити й слова.
- Ти живий...- повторила вона, немовби висловлювала
йому за це найщирішу вдячність.- І справді любов сильні-
ша за смерть.
Та ці слова долинули до його вух лише тихим шелестом.
Він знову впав у забуття.
А в цей самий час гаданий співець уже стояв на терасі
вежі Етеменанкі поруч верховного жерця Ісме-Адада й що-
сили напинав тятиву лука, посилаючи в табір Кірового вій-
ська стрілу з написом: «Бачив Устігу в темниці Набусарда-
ра. його дні вже полічені. Поспішай, Кіре, царю мій».
Той, хто тепер замість семиструнної ліри тримав у міцних
руках напнутий лук, з волі богів носив ім'я Ел.
Після приходу Нанаї до барсіппського палацу Набусар-
дар звелів освятити кущ колючого аканта. Відтоді акант
став священною рослиною Набусардарового роду й'мав ви-
конувати роль провісника щастя й лиха для тих, кого він
оберігав.
Доглядав його придворний лікар - мудрий Сірру-Асум,
який намагався збагнути не лише життя людей, а й життя
квітів та лікувальних трав. Він часто затримувався на терасі
під Нанаїними покоями, бо саме там Набусардар звелів по-
садити акант, і мудрий Сірру-Асум плекав його, не забува-
ючи й про інші рослини.
Тека, вибігши з підземелля, де конав Устіга, помчала пе-
редусім на терасу. Однак цього разу їй не пощастило -
Сірру-Асума там не було. Мимохіть глянувши на акант,
вона раптом помітила, що його вершечки почали в'янути.
Вона перелякалася, бо це оз-начало, що .родові Набусар-
дара загрожує нещастя.
Захоплений формою цього куща, скульптор Гедека оздо-
бив двері, які вели до покоїв Нанаї, гіпсовим зображенням
його остистого суцвіття й колючого листя. Навіть більше -
він виліпив чотири колони у формі акантових колосків і зве-
лів поставити їх на терасі в тому крилі, де були Нанаїні
покої. Перед ними в басейнах виблискували сніжно-білі
квітки лотоса, які спочивали на рясному листі, мов зача-
ровані красуні на гладіні озерного плеса. По ґратчастому
острішку тераси над колонами буйно вився зелений плющ,
а по краях розкинулися пелюстки великоцвітної чемериці;
поруч неї тяглися грядочки наперсника з жовтими й чер-
.воними дзвіночками на'стебельцях. У нішах росли кущі ран-
ника, які виповнювали своїми пахощами покої обраниці
Набусардарового серця. Десятки рідкісних кущів, трав і
квітів буяли в цьому кутку тераси.
Але найбільше палацова челядь піклувалася саме про
наїжений колючками кущ аканта. Його високі стебла ото-
чували садову лаву з мармуру, підніжжя якої було май-
стерно обкуте бронзою. На ньому Нанаї проводила сумні
години своєї самотності, наслухаючи, як у квітнику шеле-
стить південний вітерець, а за міськими мурами виє демон
війни.
Хоч Набусардар і не був забобонний, однак колючий
акант мав служити щитом і мечем для його дому. Під за-
хистом цього куща Нанаї разом з усіма мешканцями суди-
лося перечекати лихоліття війни і в терпінні, любові та вірі
зустріти настання миру.
Але цього фатального ранку Тека перша помітила, що
вершечки аканта почали в'янути. Котрийсь із демонів під-
ступно чатував на щастя, яке непереможний полководець
беріг у стінах свого палацу. Звістка Текп про відмирання
священного куща викликала тривогу в усіх, хто мешкав у
княжому палаці. Вони вирішили, що над домом Набусарда-
ра нависла біда.
Все почалося з появи в палаці дивного співця, який зву-
ками свого інструмента розважав найулюбленішу з жінок
господаря і так зачарував її своєю чаклунською грою, що
вона погодилася спуститися з ним у злощасну темницю до
ув'язненого перса.
Виявивши злому демонові цю невелику послугу, він ви-
слизнув із підземелля, перекинувся кількома словами з вар-
товими, вибіг сходами нагору і, поминувши покої, подався
до нижнього двору.
На лівому крилі сходів з рожевого пісковику, облямова-
них велетенськими скульптурами сидячих левів із світло-
сірого каменю, він зіткнувся з Текою, яка поспішала допо-
вісти начальникові варти, що діється в темниці.
Співець не дав їй дороги і, коли вона вже підняла кулаки,
вдарив по струнах ліри.
- Ой!-скрикнула Тека й злякано відсахнулась, але за
мить отямилась і метнулася слідом за ним.
Проте співець виявився спритнішим. Вона бачила, як він
пробіг під могутнім, старезним дубом, що символізував силу
Набусардарового роду. Відтак сміливо поминув вартових і
щез у брамі. Начальник варти пропустив його, побачивши
в руці у нього відбиток Набусардарового персня-печатки. Де
йому було знати, що відбиток цей підроблений, тож Теку,
яка за хвилину прибігла до нього, він вилаяв за панікуван-
ня. Та коли вона розповіла йому, що полонений Устіга по-
мирає в підземеллі, негайно послав воїна по мудрого Сірру-
Асума до лазарету, де той саме перев'язував поранених.
Тека, передчуваючи щось недобре, кинулась назад до під-
земелля, щоб вивести звідти Нанаї. Вона розчахнула двері
до темниці, але, нічого не побачивши в першу мить після
яскравого літнього сонця, покликала:
- Ласкава пані!
У відповідь - ані звуку.
Очі її вже почали звикати до темряви, і Тека нарешті роз-
різнила дві постаті на солом'яній підстилці.
Спершу вона помітила Устігу, що, згорнувшись клубочком,
лежав, здавалось, без жодних ознак життя. Над ним, при-
клавши долоню до його гарячого лоба, навколішках стояла
ледь жива Нанаї.
- Що це? - злякано скрикнула Тека.
Не здіймаючи галасу, вона стала чекати, поки вартовий
приведе придворного лікаря, але, перш ніж з'явився пре-
мудрий Сірру-Асум, збіглася челядь і, з'юрмившись біля
дверей, допитувалася, що сталося.
Тека насилу діждалася Сірру-Асума.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62