Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
Члени військової ради теж аж палали з цікавості. Всі
питання вони вирішили напрочуд швидко, і навіть історія
з Сан-Уррі багатьом не здалася такою серйозною, як її хо-
тів подати Набусардар. На місце заступника начальника
вавілонського корпусу запропонували царського намісника
в Ларсі Набі-Іллабрата, котрий мав славу досвідченого
воїна і справжнього патріота. Цареву згоду на його при-
значення одержали без будь-яких труднощів. Кивком голо-
ви Валтасар затвердив рішення військової ради, а відтак
наказав розшукати злочинця Сан-Уррі й суворо його пока-
рати.
Так легко й гладенько було покінчено зі справою заступ-
ника начальника вавілонського корпусу.
Члени, військової ради зразу ж подалися до приміщення
суду, розташованого на пагорбі Хілла.
Юрби вавілонян оточили будівлю і з нетерпінням чекали
вироку.
Площа перед судом була вщерть заповнена людьми, і в
гарячому повітрі, насиченому важким духом людських тіл,
не було чим дихати. Кожен намагався протиснутись якомо-
га ближче до брами, орудуючи ліктями й немилосердно
штовхаючись. Натовп безнастанно рухався, хвилювався й
вирував, наче ріка, що вийшла з берегів. Якогось раба, що
ніс на плечах важку ношу й хотів пробитися крізь натовп,
щоб вчасно дістатися до визначеного місця й уникнути уда-
рів палиці свого пана, звалили з ніг і затоптали.
Вавілоняни билися об заклад на високі ставки і вгаду-
вали, чим закінчиться суд.
Багато жінок легкої поведінки з визивно розмальовани-
ми обличчями, а також немало чесних і шанованих дам,
затуливши обличчя серпанком або перебравшись в одежу
своїх служниць, щоб їх ніхто не впізнав, тиснулися в на-
товпі й схвильовано поглядали на двері будинку суду.
На четвертому поверсі в судовій залі на лаві підсудних
сидів син одного з найбагатших халдейських вельмож Сі-
бар-Сін.
Його батько був високим сановником і шанованою люди-
ною при царському дворі, їхній рід, який накопичив вели-
чезне багатство, прославився тим, що не раз допомагав у
скруті правителям Вавілонії, надто коли їм не було за що
утримувати армію під час війни. Сам батько Сібар-Сіна
мав велику частку в мідних копальнях в Еламі й срібних
у Кілікії. Він підтримував грішми не тільки вищу вавілон-
ську знать, а й знать інших міст. Так сталося, що власник
великого торгового дому в Лагаші стільки заборгував йому,
що змушений був віддати в заклад найстаршого із чоти-
рьох своїх синів-Нар-Газі. Нар-Газі намагався сумлінно
й вірно служити батьковому кредиторові. Він старанно й зі
знанням справи працював у канцелярії головного сановни-
ка, що відав торгівлею з чужоземними країнами. Сановник
полюбив його, виявляв йому цілковиту довіру, а часто на-
віть ставив за взірець своєму легковажному синові. Сібар-
Сін зненавидів і свого батька, і Нар-Газі. Обидва стояли
йому на заваді в житті, яке він марнував у гульбищах і
любовних утіхах. Щоб якомога швидше заволодіти бага-
тим спадком, він домігся спершу, щоб його батька-оголо-
сили душевно хворим, а відтак міру скоєного зла збільшив
тим, що з ревнощів підсипав Нар-Газі отрути в келих з
вином.
Нар-Газі помер тієї ж ночі у своїй кімнаті.
Сібар-Сін пообіцяв відпустити на волю одного із своїх
рабів, якщо той вночі віднесе труп Нар-Газі до міського
звіринця й кине його на поживу левам.
Міський звіринець був оточений високим муром. З зов-
нішнього боку сходами можна було піднятися на горішню
площадку, звідки вавілоняни любили спостерігати розлю-
тованих левів, лоскочучи -цим свої знуджені нерви. Щоб
застрахувати глядачів від випадкового падіння .до левів,
площадку з внутрішнього боку муру було обгороджено гра-
тами з гострими гаками на кінцях.
Під захистом ночі рабові вдалося непомітно винести
труп аж на найвищий східець муру. Він уже хотів переки-
нути його через грати, як раптом почув унизу кроки сторо-
жі. Зі страху він кинув труп не досить далеко, труп заче-
пився за гострий гак і повис на ньому. Хода все ще доли-
нала знизу, тому раб ліг на горішній площадці муру й,
принишкнувши, чекав, поки сторожа віддалиться.
Цей підлий злочин удалося б приховати, коли б запах
трупа не почув лев, який тієї ночі не спав. Його рев розбу-
див усю зграю, і звірі почали стрибати на мур, де на гаку
висів труп Нар-Газі.
Сторожа, яка повернулася до залізних воріт звірниця,
виразно побачила все, що тут- діється; помітила вона й ра-
ба, який припав до муру. В нього не було ніякої змоги вря-
туватися. Його схопили й кинули у в'язницю.
Сібар-Сін звинуватив у вбивстві раба, хоч перед цим,
намовляючи його на страхітливий вчинок, обіцяв свободу
й щедру винагороду золотом. На першому допиті раб тіль-
ки тремтів та белькотав щось незрозуміле. Потім він за-
лився слізьми й проплакав цілих два дні. У в'язниці його
відвідала дружина. Вона принесла йому наказ від Сібар-
Сіна ні в чому не зізнаватися. Сібар-Сін сказав, що подво-
їть обіцяну кількість золота його дружині й дітям, якщо
раб мовчатиме.
. Цю розмову подружжя підслухали у в'язниці служителі
вавілонського правосуддя й зразу ж після цього посадили
за грати також Сібар-Сіна. Для вавілонян це була нечува-
на сенсація, і вони з неослабним інтересом і напруженням
стежили за ходом судового розгляду. Ішлося-бо про най-
поважанішу родину міста.
Сібар-Сін і на хвилину не втрачав віри в те, що його ви-
пустять на волю. Він не міг поскаржитись на брак золота,
за яке у Вавілоні не важко було купити собі і життя, і
честь.
Сібар-Сіну пощастило підкупити суддів, незважаючи на
те, що раб в усьому щиро зізнався. Перед заключним засі-
данням суду раба знайшли у в'язниці мертвим, але не
виявили жодних слідів насильства чи отруєння. Під-
куплені наглядачі подбали про те, щоб заморити його го-
лодом.
Сібар-Сін уже знав, що його випустять на волю. А суд,
щоб показати себе в очах громадськості захисником спра-
ведливості, засудив на смерть дружину померлого раба.
Нещасну жінку постановили кинути на поживу голодним
левам, а її чотирьох дрібненьких дітей, найстаршому з яких
виповнилося десять років, присудили до тяжких робіт у
копальні.
Ще раз підтвердилася давня істина: хто має золото й
силу, за того й правосуддя.
Двері будинку суду нарешті відчинилися, і в них з'явився
виправданий Сібар-Сін. Спершу його стурбував велпчсзний
натовп, який зібрався тут, та коли пролунали перші
вигуки радості, обличчя його проясніло, й він сміливо вий-
шов на вулицю.
За інших обставин на нього, звичайно, чекав би розкіш-
ний паланкін, але ж він щойно вийшов із в'язниці, і його
раби не були до цього готові.
Самовпевнено посміхаючись, Сібар-Сін почав продирати-
ся крізь натовп.
Він завжди вдавав із себе витонченого вавілонського че-
пуруна. І зараз теж, хоч .це вважалося негідним поважної
людини джиґунством, його сорочка була випущена над по-
ясом трошки більше, діж дозволяла мода. У той час, як
шановані городяни носили вбрання з тонкого полотна,
Сібар-Сін одягався в китайський шовк натурального кольо-
ру. В останні роки правила доброго тону дозволяли носити
коштовності лише жінкам, але в його вухах виблискували
великі серги, а на зап'ястях широкі золоті браслети. Чорне
кучеряве волосся обвивали інкрустований металевий обруч
і стрічка. Обруч був ледь насунутий на лоб, що дозволяли
собі тільки легковажні дженджики. З одного плеча в нього
спадала тонка вовняна накидка.
В такому вигляді й з'явився він перед натовпом і, щоб
розвіяти в людей бодай найменшу підозру щодо своєї не-
винності, задер голову й напустив н,а обличчя погордливу
посмішку. Він і справді здавався незаслужено скривдже-
ним.
Знатні городяни привітали його, наче новоз'явленого царя
Вавілонії. Зусібіч йому кричали «слава», кидали квіти,
гетери відбивали марш на маленьких білих барабанах, а
дехто від радості знову почав копати тіло затоптаного ра-
ба, коли натовп посунув услід за Сібар-Сіном. його 'довго
супроводжували вулицями, а найзапопадлнвіші прихильни-
ки дійшли з ним аж до палацу.
Та Сібар-Сінові з цього вируючого натовпу на площі за-
карбувався в пам'яті лише один образ. Це був образ струн-
кої жінки з крутими, як у єгипетських красунь, стегнами.
Вона підступила до нього, зграбно вивільнила з-під серпан-
ку, який огортав її обличчя тіло аж до талії, руку і про-
стягла йому нерозквітлий пуп'янок лотоса.
Крізь щілину в тонкій тканині вона привіталася з ним
очима,які промовляли:
«Живи вічно, Сібар-Сіне».
Він схилився їй до стіп, як раб, і поцілував облямівку її
спідниці. Такий знак уваги жінці можна було виявляти
лише в інтимній обстановці, в покоях, а не на вулиці. Та
Сібар-Сін міг сміливо собі таке дозволити, бо вважав це
за ознаку галантності,
Випроставшись, він зазирнув у вічі красуні й прошепо-
тів:
- Я знову житиму тільки тоді, коли ти воскресиш мене
своєю любов'ю.
Він прошепотів це з такою ніжністю, що красуня вся за-
тремтіла й проковтнула слину, аби згасити раптовий спа-
лах жадання й угамувати свою гарячу кров.
Натовп зупинився, щоб подивитись на цю сцену, та ні
Сібар-Сін, ні жінка, затулена серпанком, не схотіли при-
вертати до себе. зайвої уваги й швидко розійшлися, обмі-
нявшись ледь помітними кивками голови. Багато хто ще не
міг одірвати очей від .високої, гарної й стрункої, наче паль-
ма, постаті жінки, але вона одразу зникла в людському на-
товпі, який сунув уперед.
Не випустив її з поля свого зору тільки Набусардар.
Коли члени військової ради порозходились, він вийшов на
терасу й був свідком того, як вавілоняни радіють з нагоди
виправдання вбивці. Спостерігаючи цю сцену, він теж зай-
вий раз упевнився в тому, що золото дає людині силу, а в
кого сила, той і чесний, і на його боці правосуддя. Красень
Сібар-Сін купався в багатстві й розкошах, і через те ніхто
зі знатних вавілонян не захотів повірити в його провину.
А головне, Вавілон прагнув розваг, і красивого життя й за-
хищав кожного, хто вмів розважатися й красиво жити. Все
інше не мало значення. Це й проявилося найвиразніше то-
ді, коли у дверях будинку суду з'явився виправданий зло-
чинець, великий багатій і спокусник дружин добропоряд-
них халдейських вельмож. Радості тих, хто чекав його
звільнення, не було меж.
Цю картину загального розбещення й спостерігав Набу-
сардар.
Його погляд блукав у натовпі, але в уяві все ще стояла
втеча Сан-Уррі, страхітлива підлість зрадника.
І лише коли жінка, закутана в серпанок, простягла Сі-
бар-Сінові пуп'янок лотоса і молодик поцілував облямівку
її спідниці, Набусардар відволікся від своїх думок і повер-
нувся до дійсності.
Увагу його привернула жінка в серпанку.
Набусардарові був знайомий кожен її рух, і йому не до-
велося довго відгадувати, хто це. І хоч серпанок закривав
її аж до пояса, під ним чітко вимальовувалися круті стег-
на, що вважалося ознакою незвичайної краси, особливо на
берегах Нілу. З-під убрання, яке щільно облягало тіло
жінки й тільки спереду, від талії до кісточок, було збористе,
виглядали черевики на високих підборах. Ніхто у Вавілоні
не носив іще високих підборів, тільки вона одна - законо-
дателька мод розкішних салонів.
Це була Телкіза, перед богами й людьми законна дружи-
на верховного воєначальника військ його святості царя Вал-
тасара, законна дружина Набусардара, який стежив за нею
з тераси ставки.
Те, що вона простягла Сібар-Сінові пуп'янок лотоса, а
він поцілував облямівку її спідниці на очах у всього на-
товпу, викликало в Набусардара огиду. Лише найбільшим
розпусницям могли подобатися такі знаки уваги.
І якби Набусардар не мав міцної витримки воїна, то він
навряд чи стримався б, побачивши таке неподобство.
Він знав, що Телкіза - ненаситна тигриця, наскільки
прекрасна, настільки ж зла й зіпсована, їй однаково мили-
ми були і підстилка воїна, і ложе царя. Він знав, що вона
не,перебирає в об'єктах кохання, але досі дбала принаймні
.про те, щоб не ославити свого чоловіка, якому у державі,
за законом, належало перше місце після царя.
Набусардар не раз ціпенів від думки, що колись настане
така хвилина, коли вона забуде й при це. І ось ця хвилина
настала. Телкіза опинилася серед гетер, тільки замість
звуків білого барабана привітала Сібар-Сіна пуп'янком
лотоса. На очах у всього натовпу нагородила ним убивцю
й звідника. І він, Набусардар, змушений був на це диви-
тися.
Нестямним поглядом обвів він Вавілон. Обуренню його
не було меж.
На думку знову спали шпигуни, підсунуті Есагілою, сла-
бовольний, вередливий цар і зрада Сан-Уррі, який викрав
план Малійського муру, щоб позбавити царство найміцні-
шого щита, й підклав йому в торбину отруєні коржі, щоб
позбавити життя. Упродовж двох коротких днів перемоло-
лося стільки подій, і всі вони були спрямовані проти нього,
паче ошкірені ікла дикого звіра.
Поки місто радісно гуло, в його душі лютувала буря й
шаленіли чорні вири. Він волів би не брати все так близько
до серця, а знову стати колишнім Набусардаром, при яко-
му безжалісно кидали злочинців у ями з отруйними змія-
ми, забивали на смерть батогами й живцем здирали з лю-
дей шкіру. Хоч тоді він тільки виконував наказ інших,
проте зараз бажав, щоб його знову називали жорстоким воє-
начальником. Та він знав, що до минулого вже немає во-
роття. Він повстав проти колишнього життя, бо визнав йо-
го недостойним себе. Раніше він теж віддавався гульбищам
і втіхам. Символом його віри були вино й жінки. Щодень
його кохання домагаєшся найвродливіші вавілонянки. Вони
ревнували одна одну до нього й сварилися за кожну його
усмішку. Він любив, і його любили, як нікого іншого в
усій Вавілонії. Сластолюбство й розваги були для нього чи
не найголовнішим. Але згодом він переситився цими осо-
лодами життя і став іншим.
Усвідомлення небезпеки, яке пробудив у ньому Кір, змі-
нило його думки й уподобання. Перемогло поняття «віт-
чизна», і його єдиною любов'ю стали меч і армія. З кожним
днем у нього дедалі більше відкривалися очі. Він переко-
нався, що хоч халдеї і вважають себе найпалкішими патрі-
отами в світі, проте в останні роки достатку вони розліни-
лися й духовно зубожіли. Ця небезпека, що роз'їдала дер-
жаву зсередини, загрожувала їй не менше, ніж могутній
перс [ззовні. Набусардар прокинувся першим із тих, хто
спав і кого присипляли в золотій колисці. Він сподівався
розбудити й решту і повести їх за собою. Тільки ніхто не
поспішав прокидатися з приємного сну. Так добре було ви-
лежуватись на м'якому ложі, задурманюючи свій мозок ви-
ном. Через те знать виступала проти Набусардара, й Еса-
гілі зовсім легко вдалося кинути на. нього тінь підозри, ні-
бито він хоче розв'язати війну з персами, щоб сяйнути сво-
їми здібностями й зажити слави. Навіть більше: його потай
обвинувачують, що він важить на вавілонський трон.
Набусардар востаннє обвів похмурим поглядом площу
перед будинком суду.
Там кричали «слава» злочинцеві, а Набусардара, якому
досі безмежно довіряли, раптом покинули - геть усі. Що
може бути страшнішого для людини, коли її в вирішальну
хвилину зраджують друзі, які ще недавно щиро запевняли,
що вона будь-коли може розраховувати па їхню відданість?
Але він не дозволить нікому й нічому зламати себе!
- Нікому й нічому! - повторив уголос і пішов з тераси
під гучне галасування голоти та вигуки радості шанованих
городян.
Серед них залишилася його дружина Телкіза, чиї любов-
ні пригоди сповнювали його серце гіркотою.
Він увійшов до кабінету,, однак пробув там зовсім мало.
Наближався полудень, пора відпочинку й нестерпної спе-
ки, тож Набусардар повернувся до свого палацу. Лігши в
опочивальні на ложе, вп'явся поглядом у кедрову стелю.
Лінії вигадливих оздоб на ній уява його обернула через
кілька хвилин на план вавілонського бойовища.
Набусардар відпочиває на ложі в покої свого вавілонсь-
кого палацу. Він дивиться на високу стелю, вкриту різьбою.
На ній видніють оздоби в формі розеток, сплетених хвиля-
стих ліній, завитків, фантастичного листя й симетричних
пелюсток квітів.
Погляд його довго блукає по всіх випуклостях і, раптом
зупинившись на квадраті, розташованому в самому центрі
стелі, застигає. У формі такого строгого чотирикутника
збудовано й столицю Вавілонського царства, і Набусардар
тепер умовно приймає цей квадрат за місто Вавілон. У лі-
нії, яка розділяє площу квадрата на два трикутники, він
бачить русло Євфрату, що перетинає місто з північного за-
ходу на південний схід. У трикутнику на правому березі
Євфрату уявляє собі Барсіппу, в трикутнику на лівому бе-
резі-Вавілон. По обидва боки річки тягнуться широкі
набережні, захищені від руйнівних під час повені хвиль міц-
ним муром. Цей мур виходить далеко за місто вздовж річки й
на випадок облоги стане важливою захисною спорудою,
Нині він у кількох місцях підмитий водою, але поки ді-
йде до битви з персами, Набусардар зажадає полагодиш
його. Цей мур перетвориться на серйозну перепону для во-
рога, якщо б він захотів узяти місто з кораблів. Навуходо-
носор завжди дбав про добрий стан цього муру. І тільки за
правління ставлеників Есагіли мур подекуди почав руйну-
ватися. Не менш важливим опорним пунктом під час війті
можуть стати семиповерхові вежі, з яких відкривається
краєвид на всю околицю. Перша з них, Езіда в Барсіппі,
чудо світу, править за пристановище для записувача люд-
ських доль, бога Набу. Друга-Етеменанкі в Храмовому
Місті - належить небесному отцеві Мардуку. її грандіозні
розміри приголомшували полонеників, котрих після пере-
можних воєн приганяли до Вавілона, і вони падали перед
нею навколішки. Ці вежі, якщо почнеться війна з пересами,
жерцям доведеться звільнити для воєнних цілей. Новій ва-
вілонській армії вони правитимуть за сторожові.
Потім Набусардар уявляє собі в контурах різьбленого
квадрата міські мури, якими Вавілон давно обнесено з чо-
тирьох боків. Сто масивних залізних брам закривають до-
ступ до столиці. З зовнішнього боку мури оточені захисним
ровом. На випадок небезпеки його можна заповнити водою.
В мурах довкола міста розміщені казарми, військові скла-
ди зі зброєю, стрілами й фуражем для коней. На рогах му-
рів здіймаються дозорні вежі. Товщина мурів така, що
хоробрі їздці влаштовують на них змагання на колісніцях,
запряжених четвериком. Захищені такими укріпленнями,
халдейські воїни зустрінуть стрілами й метальними при-
строями перських загарбників. Тут стоятимуть воїн біля
воїна, змагаючись у спритності, хоробрості й любові до сво-
єї вітчизни.
Войовничий Набусардар уже бачить в уяві бойовище
після першої сутички обох армій. Погляд його суворішає -
незабаром новий приступ,- чоло прорізають три глибокі
зморшки.
У такій позі його й застав вірний слуга Кіру, який приніс
освіжні напої й фрукти. Кіру відразу ж помітив, що його
пана гнітять- важкі думи. Щоб розвеселити його, він нава-
жився порушити тишу в опочивальні і, поставивши чашу
й таріль з виноградом на столик біля ложа, мовив:
- Сьогодні надворі велика спека, тож приємніше відпо-
чити в покоях. Твій раб почуватиме себе щасливим, коли ти
не погордуєш вином і фруктами, які він приніс, щоб ти осві-
жився.
Набусардар чує слова слуги, проте не може відірвати
погляду від стелі, де вороже військо саме пішло на приступ
вавілонських укріплень. Пошепки, наче крізь сон, дякує
йому.
- Твій раб, благородний пане, почував би себе безмеж-
но щасливим, якщо б ти зволив щось йому наказати. Бо я
бачу, що ні вино, ні фрукти не тішать тебе цієї спекотної
години,- знову озвався Кіру.
Набусардар не слухає його, бо думками він зараз далеко
звідси. Знаменита перська кіннота в повному озброєнні
саме розгортається біля східного муру міста, де вздовж
річки розкинувся царський квартал, у підземеллях якого
зберігаються халдейські золоті скарби. Кір захоче вдарити
на Вавілон насамперед у цьому місці, щоб відібрати в ньо-
го багатство, якому заздрить увесь світ. З цією метою пер-
ська кіннота на добре навчених конях пускається через
рів, наповнений водою. Набусардар наказує відчинити бра-
му, і з неї виходить загін вавілонських воїнів, озброєних
абияк, щоб збити з пантелнку ворога. За кіннотою йдуть
загони перської піхоти; прив'язавши щити за спину, вони
стрибають у воду й пливуть, ховаючись за крижі коней.
Перси рвуться до відчиненої брами. Набусардар вичікує.
З мішечка на поясі він витягує шовкову хустинку й витирає
з чола краплини поту. Коли рів ущерть заповнюється пер-
сами, він із командної вежі віддає наказ вилити на ворога
кадоби гарячої смоли та палаючої олії. В полум'ї, яке не-
можливо загасити, корчаться тіла ворогів. Лунають страш-
ні людські зойки й несамовите іржання коней.
Набусардар, стомлений перипетіями битви, яку він розі-
грав на квадраті стелі, глибоко зводить дух і нарешті ви-
гукує:
- Отак, Кіре! - І після паузи з полегкістю додає:- Отак
зустріне тебе моя армія!
Кіру не здогадується, що відбувається в уяві його пана,
й знову припрошує:
- Все це з виноградників прекрасної Телкізи - і вино,
. і виноград,- адже виноградники твоєї благородної дружи-
ли не мають рівних собі у всьому славному Вавілоні. Але
якщо тебе не тішить ні вино, ні виноград, любий мій пане,
то я розвію твої невеселі думки співом прекрасної Теоди.
Вона щебече, мов жайвір над весняним полем, її пісні - це
любовні пісні грекині Сапфо '. Бажаєш послухати її?
Набусардар відірвав нарешті погляд від стелі, глянув на
Кіру й похитав головою:
- Ні, мене зараз не втішать любовні пісні.
- То, може, тобі заспівати щось інше?
- Так. Я волів би послухати героїчну пісню про Гільга-
меша. Чи міг би хтось заспівати її мені, Кіру?
- Так, благородний пане. Щоправда, він римлянин, але
голос у нього чудовий.
Нубусардар метнув на раба сердитий погляд.
- Відколи це халдейські героїчні пісні в нашому домі
співають римляни?
- Так забажала благородна Телкіза,- уклонившись,
відповів старий.
- Так забажала благородна Телкіза!-обурено повто-
рив Набусардар і затарабанив пальцями по столу.
- Я тільки раб і виконую накази своїх панів.
- Я зовсім не звинувачую тебе в цьому, Кіру. Але як це
тобі подобається? У жилах Гільгамеша кипіла вогненна
кров, то як же можуть холодні вуста чужинця оспівувати
його відвагу .й героїзм? Нехай про Гільгамеша мені заспі-
ває наша людина, халдей! -- Він іще більше розпалився й
окинув раба суворим поглядом: - Я хочу почути, як хал-
дей співає про Гільгамеша. Я не потерплю, щоб ім'я народ-
ного героя звучало з уст чужинця. Я хочу почути, як у го-
лосі вирує кров, як слова бурхають вогнем.
Кіру знічено стояв перед ним, боячись тієї хвилини, коли
доведеться відкрити Набусардарові правду, про яку той,
зайнятий військовими справами, мабуть, і не здогадувався.
' Сапфо (VII-VI ст. до н. е.)-давньогрецька поетеса, яка оспі-
вувала кохання і дівочу вроду.
Валтасар вирішив, що ніхто з підданих не може дорівня-
тися славою йому, цареві царів і цареві всіх часів, а тому
відомих у народі талановитих халдеїв почали пересліду-
вати.
Вавілонська знать теж вважала цілком достойним свого
стану запрошувати до себе в палаци чужоземних митців.
Хто хотів іти в ногу з часом, той повинен був похвалятися
римським співаком або грецьким скульптором, єгипетським
малярем або лідійським карбувальником, гірською виши-
вальницею .або арабською танцівницею. Вітчизняне мистец-
тво вийшло з моди, і халдейські митці ниділи в своїх очере-
тяних халупах, вмираючи з голоду. Пересичені вавілоняни
потребували все нових і нових збудників, і їм здавалося,
що тільки мистецтво чужинців ще здатне викликати в них
захоплення.
Все це промайнуло в голові Кіру, коли Набусардар за-
бажав послухати халдейського співака. Довелося, зрештою,
відкрити йому правду.
- Чому ж ти раніше не сказав мені про це? - обурився
Набусардар.-Так ми самі собі копаємо могилу!
- Я, благородний пане...-пробелькотів Кіру й зат-
нувся.
- Я знаю, що ти тут ні при чому. Це все розніжена і ма-
нірна знать, у якій вкоренилася зневага до всього халдей-
ського. Але мені, Кіру... мені все ж таки хотілося б почути
в цю хвилину пісню про Гільгамеша з уст халдея.
Верховний воєначальник знову звів очі до кедрової стелі.
За хвилину він рвучко обернувся до раба й приголомшив
його запитанням:
- А сам ти знаєш пісню про Гільгамеша?
- Який же я був би халдей, якби не знав пісні про Гіль-
гамеша?
- Тоді заспівай її мені, Кіру.
Старий збентежився.
- Не можу, благородний пане, хоч я скоріше волів би
дати відрубати собі голову, ніж не задовольнити твоє про-
хання.
- А чому ти не можеш? - уперто допитувався Набусар-
дар.
- Пісню про Гільгамеша я знаю, але в мене зовсім не-
має голосу. Він у мене не такий гарний, щоб я міг ощасли-
вити ним свого пана. Др того ж я вже й застарий для спі-
ву. Ти не відчуєш від цього ніякої насолоди.
-Співай, як умієш,-наказав Набусардар,-і сідай
сюди, на моє ложе.
Старий Кіру несміливо, однак сповнений палкої віддано-
сті, підкоряється своєму панові. Він сідає скраєчку на ло-
жі, застеленому дорогим килимом, витканим руками сіппар-
ських ткаль. Набусардар велить йому поставити собі під
ноги низенького стільчика, як це прийнято у знаті. Раб по-
чуває себе ніяково, бо це для нього надто велика честь. Хоч
він і усвідомлює, що йому має належати бодай крихта
щирої Набусардарової любові, проте цей вияв уваги хви-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62