Маргаріта Фігулі. Вавілон

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62

прислужитися своїй вітчизні як хоробрий воїн. Хотів док-
ладніше розпитати жбрця, але не мав сили, та й жрець теж
не міг довше затримуватися біля нього.
Жрець відійшов, а чоловік іще якийсь час дивився йому
вслід каламутними очима, знемагаючи під палючим про-
мінням сонця. Він пожував билину, і йому здалося, що її
сік справді вгамовує спрагу. Потім побачив, що жрець зу-
пинився біля гультіпак, які недавно з нього глузували, і ска-
зав їм те ж саме, що й йому:
-- Нам загрожує небезпека. Вступайте до армії Набу-
сардара.
Гультіпаки гучно зареготали у відповідь, а жрець спокій-
но віддалився від них, немовби нічого не сталося.
Потім він зупинився біля рабів, які згиналися під тяга-
рем своєї ноші, і всім казав те саме, але безвухий цього вже
не почув.
Один з рабів скинув із пліч ношу й відповів:
- Я негайно піду за тобою, слуго осяйногр Еа. Я змалеч-
ку носив меч і ладен носити його аж до смерті.
- Іди до Набусардара.
Раб покинув ношу на вулиці й подався до ставки верхов-
ного командування.
Жрець обійшов усю колонаду на Торжищі й скрізь
повторював те, що йому звелів говорити Улу, жрець Мар-
дука.

Тієї ночі, коли йшла таємна державна рада, Улу за на-
казом верховного жерця Їсме-Адада мав обійти решту ваві-
лонських святилищ. Там, де жерці були віддані Есагілі
душею й тілом, він виконав свій обов'язок. А в тих храмах,
де вже давно виявляли невдоволення Есагілою, він органі-
зував проти неї змову.
Найнепримиренніших ворогів Есагіли Улу знайшов у свя-
тилищі бога Еа. Наступного ж дня вони вирушили вербу-
вати воїнів до армії Набусардара. Вийшли на вулиці опо-
лудні, коли в місті стояла нестерпна спека й коли ризик
зустріти когось іншого, крім рабів, бездомних волоцюг і бі-
дарів, був мінімальний. Завдання своє вони виконали, і
надвечір подвір'я ставки верховного командування запов-
нили колишні воїни царської армії. Охочих вербували на
місці.
Водночас усім вельможам було визначено, скільки воїнів
повинен виставити кожен з них. Щодо війська Есагіли, то
на нього не можна було розраховувати в разі війни.
У всі кінці країни до намісників помчали гінці. Через сім
днів вони мали принести у Вавілон точні відомості про кіль-
кість воїнів, яку виставить кожна область. Ішла підготовка
військових інструкторів, які навчатимуть новобранців.
Після навчання частину воїнів переведуть до Вавілона, а
частину розішлють по областях.
Попервах усе йшло навдивовижу гладко. Велика заслуга
в цьому належала жерцеві Улу й служителям бога вод, бога
срібнопінних хвиль, осяйного Еа. їх не зупиняло ні глузу-
вання волоцюг на пристані й на дамбі, ні тюкання гультіпак
на Торжищі, біля яких хвилину тому зупинився один із вер-'
бувальників. Він намагався не звертати на них уваги, вдаю-
чи, що нічого не чує. Але гучний п'яний регіт котився за ним,
аж поки він пірнув в одну з найближчих вулиць.
Коли він завертав за ріг, один із гультіпак скорчив йому
вслід гримасу, і вся ватага знову аж лягла від реготу. Потім
гультіпака підвівся і, наслідуючії жерця, проказав з серйоз-
ним виразом на обличчі:
- Нам загрожує небезпека. Вступайте до армії Набу-
сардара!
- Вступайте до армії Набусардара,- глузливо підхопив
інший.
І знову вибухнув регіт, знову кілька гультіпак скорчили
бридкі гримаси.
- Вступайте...-спробував перекривити жерця третій,
але п'яний язик відмовився його слухатись.

- Ти вже набрався як чіп, а в нас іще півміха,- хита-
ючись, пробелькотав його товаришок, який стояв навпроти
нього, і показав брудною рукою на бурдюк.
Бурдюк лежав у калюжі вина. В повітрі стояв кислува-
тий запах. Кожен із гультіпак тримав у руці олов'яний ку-
холь і час від часу прикладався до нього. Ті, що не годні
були вже пити, тільки пирскали на всі боки. Забризкані
обличчя лисніли на сонці. По оголених грудях стікали цівки
поту. В багатьох по тілу повзали воші.
Одні стояли, підпираючи колони. Другі лежали на кам'я-
них плитах. Треті сиділи на сходах. Четверті, хитаючись,
ходили вздовж колонади.
Безвухий чоловік жував билину й дивився на них. Коли
один із гультіпак виплеснув вино на землю, сердега мимо-
волі проковтнув слину.
- Він хоче пити,- сказав гультіпака, який помітив його
жадібний погляд.
- Даймо йому напитися!-закричали всі.
Вони налили в кухоль вина і піднесли безвухому. Коли
він уже торкнувся потрісканими губами краю посудини,
гультіпака відвів її вбік. Потім знову приклав її до губ не-
щасного і знову відвів. Утішався його мукою. Коли чоловік
нарешті болісно застогнав, п'яниця розмахнувся і, дико за-
реготавши, плеснув йому вином в обличчя.
Безвухий заплакав від болю, бо не встиг заплющити по-
віки, й вино обпекло йому очі. Він хотів протерти їх, але
руки в нього були міцно зв'язані. Крім болю в очах, він
відчув біль і на місці відрізаного вуха. Вино роз'ятрило
рану, і з неї знову потекла кров, яка вже була перестала
йти. Темно-червоні цівки стікали по шиї бідолахи на спину
й груди.
Він простогнав:
- Пити!
Але на його клич ніхто не відгукнувся. Навіть п'яні гуль-
тіпаки злякалися чогось і повтікали геть.
І тоді він нахилив голову так, щоб змінити напрям цівки
власної крові. Коли кров потекла по обличчю, він підста-
вив під неї язик і злизував її.
Раптом на площі з'явився якийсь юнак. Він пройшов повз
жінку, що продавала сушені фініки, й зупинився біля ят-
ки, де на рожні смажили бичаче стегно.
Прищуватий гультіпака застережливо крикнув:
- Сурма йде!
- Він не в тім'я битий! - зауважив інший.
- Промовляє, наче пророк.

- І де він так навчився?
- Кажуть, буцім він вихованець того перса, Устіги.
- Сон рябої кобили,- втрутився інший гультіпака, п'я-
ний, як ніч.
- Авжеж, авжеж,- потвердив той, що стояв праворуч
від нього,- я теж чув, що він підкуплений самим Ідін-Амур-
румом.
- Верховним суддею? Це неможливо! - засумнівалися
інші.
- Ні, це правда,- підтвердив гультіпака, підборіддя
якого було мокре від вина й слини.-Наші його підстерег-
ли. Він часто бігає до Ідін-Амуррума. Вони підслухали на-
віть їхню розмову в саду.
Премудрий знавець законів Ідін-Амуррум і справді допо-
міг Сурмі прозріти. Краще, ніж Устіга. Він відкрив юна-
кові очі на те безладдя й свавільство, які панували в усьому
царстві, і Сурма погодився сходити на підвищення перед
стелою, на якій було висічено Кодекс Хаммурапі, й почав
пристрасно переконувати перехожих, щоб вони опам'ята-
лися. Чим ближчою ставала перська загроза, тим правди-
віше й гостріше звучали його слова.
- Отже, це сам Ідін-Амуррум вкладає Сурмі в голову
такі мудрощі? А куди ж дивляться охоронці порядку?
- Народ не дає скривдити Сурму, його навіть прозвали
Сурма-Гільгамеш.
- Ти ба, Сурма-Гільгамеш!
- А що ви підслухали в саду?
- Як суддя навчав Сурму проголошувати промови.
- А про що саме?
- Хіба я Сурма, щоб запам'ятати це?
Тут уперед протиснувся лисун з приплюснутим носом.
- Я знаю. я все знаю! Ось дивіться, в мене є табличка,-
і він витяг з-за пазухи глиняну табличку, списану гарним
почерком.
Усі з'юрмилися довкола нього.
- Читай!
- А де ти її взяв?
- Сурма роздає їх тим, кому довіряє. Я купив її на при-
стані у вантажників за дрібку фальшивого золота.
- Читай!
- Читай, поки Сурма не підійшов сюди. Він уже близько.
- І справді - он він під яткою ласує печенею.
- Можливо, сюди він і не підійде.
- Читай!

Лисун розгублено втупив у табличку очі й почав водити
по ній пальцем. Потім поправив на ремені пряжку, пошкря-
бав лоба й гмикнув.
його товаришів брала дедалі більша нетерплячка, і вони
підганяли його:
- Ну! Ну!
- Хіба я вчений, що ви до мене причепилися? - розсер-
дився той.- Звідки мені вміти читати? Я чоловік простий,
як і ви.
- То навіщо ж тобі ця табличка?-пирснув зизоокий у
темному плащі, якого поцупив в ассірійця, перекупника
волів.
- А просто так... Тобі що до того?
- Через сто років він запропонує її тандитникові,-
пожартував той, що тримав бурдюк і наливав вино.
Хтось раптом звернувся до нього:
- Стривай, ти ж був колись писарем, поки не збився з
пуття. Читай ти!
Йому подали табличку, бурдюк перехопив хтось інший,
і він почав читати по складах;
- «Цар разом з усім двором, де живе кілька тисяч ца-
ревичів та царівен, править країною тільки завдяки тому,
що поробив своїх людей рабами».
- Свята правда! - загули всі.
- «йому байдужа доля простого народу, він не хоче ба-
чити, що дух розтління псує людські душі».
- А що воно за «дух розтління»?
Запала могильна тиша, яку порушив тільки стогін чоло-
віка з відрізаним вухом.
- Читай далі! - підганяли того, що читав.
- «На мешканців царського палацу й Царського Міста
тяжко працює вся країна. Аби не відставати від царя, знать
і собі багатіє, висмоктуючи з народу всі соки. Аби догодити
цареві, вищі сановники роблять усе, чого від них вимагає
він, а не інтереси держави».
- Хай би їх проковтнуло підземне царство Нергала!!!
- А що там далі? - допитувалися в того, хто читав.
- «Вавілонія занепадає, і господарство нікудишнє...»
- Що воно таке-«нікудишнє господарство»?
- Не заважай, хай читає!
- Читай далі!
- «...Хлібороби ледве животіють, домашній промисел за-
недбаний, державних майстерень майже немає, халдейських
торговців утискують. Народ тільки гне спину...»
- Егеж, це про нас, це про нас! - кричали гультіпаки.

- «Народ тільки гне спину, а верхи знай гульбища справ-
ляють. Усю державу роз'їдає хабарництво...»
- Стривай,- зупинив його хтось.- Мені не ясно, як це
воно її роз'їдає.
- Як іржа, ти, бовдуре! - пояснив то», що хлюпнув ви-
ном в обличчя покараному чоловікові.- А ти читай далі, бо
так не дочитаєш ніколи.
- «Усю державу роз'їдає хабарництво. Чиновникам до-
віряти не можна, бо без хабара до них і не підступай. На-
віть верховні охоронці порядку та законності дбають тіль-
ки про власну вигоду й теж беруть хабарі, виставляючи
цим на посміх саме поняття справедливості. І все це діється
в країні, яка пишається тим, що її закони стали взірцем для
всього Старого і Нового Світу. Куди не кинеш оком, скрізь
багно і бруд. У Вавілоні вже все прогнило. Колись принай-
мні армія стояла на сторожі порядку в країні, а нині й воя-
ки нападають на подорожніх і грабують їх, замість того,
щоб захищати батьківщину».
- І нас іще вербують до армії Набусардара!-зарего-
тали довкола.
- «Колись і жерці дбали про добрі душі халдеїв, сіяли
в них любов і правду, але нині і вони змагаються з царем у
житейських утіхах. Замість того, щоб служити богові, вони
тричі на день купаються в дорогих ваннах і натирають своє
тіло пахощами. Забувши про вівтарі, вони кують змови.
Замість шукати радість у спілкуванні з небожителями шу-
кають її в золоті й коштовних каменях».
- Вони такі, це правда!
- Треба зруйнувати їхні продажні святилища!
- Смерть Мардукові!
- Тесе!
Власник таблички раптом застережливо підняв палець,
швидко забрав її з рук колишнього писаря і кивнув голо-
вою в бік ятки, де торгували печенею з волячого стегна.
- Сурма йде.
Чоловік з приплюснутим носом сховав табличку за пазу-
ху, а решта піднесли до вуст кухлі й почали жлуктити вино.
Ватагу знов охопила веселість, на п'яні язики пхалися не-
пристойні слова, залунала добірна лайка.
Сурма наближався до гультіпак і краєчком ока стежив за
ними. Хода його була некваплива, а обличчя замислене. Він
беззвучно ворушив губами, і здавалося, ніби ще й зараз по-
думки переконував людей:
«У країні халдеїв уже не лишилося місця для чесності,
як не лишилося серед халдеїв і людини з незаплямованою

душею. Через те повинен прийти хтось такий, хто змете цю
скверну. Він повинен прийти зі сходу, а тому стежте за зна-
меннями звідтіль,- вони скажуть вам, що цей час уже
близько. Готуйтесь до цього, бо так само, як жар-птиця не-
сподівано закриває небо своїми крильми, так само й він
несподівано з'явиться в нашій країні. І тоді згинуть усі по-
роки, сльози зміняться усміхом, а плач співом. Готуйтеся!»
Цього разу йому не було перед ким промовляти, бо спе-
ка порозганяла людей по домівках. Він повільно брів у тіні
колонади.
Спершу його увагу привернули розвеселені гультіпаки.
Але тільки-но він вийшов з-поміж колон, як відразу ж зав-
важив чоловіка, прив'язаного мотузками до стовпа. Він ми-
мохіть зупинився, дослухаючись до стогону покараного, і
побачив, як той тремтячим язиком зволожує пересохлі губи.
Не вагаючись, Сурма рушив до нього. І, тільки підійшов-
ши зовсім близько, помітив, що в того відрізане вухо.
- Хто тебе так спотворив?-запитав він сердегу.
Чоловік зітхнув:
- Охоронці порядку.
- А що ти накоїв?
- Я раб, пане, і не маю ні власного даху над головою,
ні власного клаптика землі під ногами. Куди не гляну, все
довкола чуже, і чого не торкнуся, все не моє. Сьогодні, по-
мираючи від спеки, я торкнувся священного басейну, щоб
бодай зволожити вуста. Стражники Есагіли застукали мене
на гарячому, відрізали вухо й прив'язали до стовпа па пе-
ресторогу іншим. Мені наказано розповідати про це кожно-
му, хто зупиниться біля мене, для науки іншим.
- І ти більш нічим не завинив? - запитав Сурма, пиль-
но дивлячись у його змучене обличчя.
- Це моя єдина провина, пане, якщо не рахувати того,
що я народився на світ. Видко, я народився в нещасливу годину.
- Не ремствуй,- утішив його Сурма.
- Як же мені не ремствувати, пане, коли дома з голоду
вмирають мої діти. Я думав, що боги будуть до мене ми-
лостиві і посприяють у доброму заробітку, бо я ревно мо-
лився їм. Та замість цього вони тримають мене тут зв'яза-
ного й скаліченого. Увечері я повернуся до своїх дітей
з порожніми руками.
Сурма слухав, і ці слова бідолахи молотом ударяли йому
в серце. Нарешті відчай, написаний на обличчі покараного,
примусив його вийняти кинджал і перерізати на ньому мо-
тузку. Пута спали на каміння.

- Ти вільний,- сказав Сурма, ховаючи кинджал за'
пояс.- На, візьми ось і купи щось поїсти дітям.- Він усміх-
нувся і кинув на його долоню кілька золотих крупинок.-
Купи за це щось поїсти, а якщо тебе затримають стражни-
ки, пошлися на мене.
- А що їм сказати?
- Скажи, що Гільгамеш воскрес із мертвих. Скажи, що
Гільгамеш перерізав твої пута.
- А хто ти, пане?
- Сурма-Пльгамеш.
- Чим же я тобі віддячусь, пане? Нині я вже заборгував
двом за милосердя. Перед тобою, коли я вже вмирав без
води, служитель бога Еа поклав мені в рот билину, яка вга-
мувала мою спрагу. Він сказав: «Вітчизна в небезпеці, всту-
пай до армії Набусардара, коли тебе відпустять».
Сурма здивовано глянув на нього.
- Чого б я мав від тебе це приховувати?-вів далі чо-
ловік.- Ти зробив для мене стільки добра, що мені теж хо-
четься тобі чимось віддячити.
Сурма замислено покивав головою.
- Ти можеш віддячитись тільки тим, що не вступиш до
армії Набусардара.
- Невже ти вважаєш,, пане, що наш законний цар-
Набонід-, а не Валтасар?
- Не Набонід і не Валтасар, а...- Сурма озирнувся.
- А хто?..
- А Кір!
Чоловік затремтів, збитий з пантелику цими словами.
- Так, Кір,- якомога серйозніше повторив Сурма.
- І ти теж так думаєш? Нині від багатьох можна почути,
що він прийде сюди. Тільки ж чи правда це?
- Правда. Він прийде, щоб викоренити зло й несправед-
ливість.
- І відплатить нашим кривдникам за всі наші муки? Ох
пане, не суди мене, але коли б ти знав, як я ненавиджу Ва-
вілон через його несправедливість!
- Відплатить. Відплатить їм за все сповна.
- Хай благословлять боги його діло. А тобі я дякую,
пане.
Хитаючись, чоловік поплентався геть. Сурма ще
допоміг йому ввійти в тінь колонади, а потім вони
розійшлися.
Гультіпаки крадькома стежили за ними й чекали, що Сур-
ма підійде до них, але він повернувся й пірнув між похмурі
колони.

Набусардарові було й невтямки, хто заважає йому вер-
бувати воїнів серед бідноти. Якщо в перші дні охочі валом
валили до ставки, то потім кількість їх різко зменшилася.
Були й такі, які відмовлялися виконувати свою військову
повинність і воліли втекти за межі царства, ніж вступити
до армії Валтасара. Набусардар підозрював, що дух Устіги
й далі живе на волі і що його, цей дух, поширюють тепер
не тільки перські баламути, а й Сурма. А вже про те, що
сам верховний суддя Вавілона, який на таємній державній
раді так гостро виступив проти верховного жерця, діє тепер
потай і проти нього з допомогою Сурми, він не міг і поду-
мати.
Та Набусардар вирішив не відступати і, доки стане сна-
ги, долати всі перешкоди. Вітчизна мусить бути готовою до
захисту від нашестя Кіра.
Він знову розпалював у Валтасара мрію про завоювання
світу й підтримував у ньому манію величності, підпорою
якої повинна була стати непереможна армія. Валтасарові
очі радісно' загорялися, коли він чув з уст свого верховного
воєначальника про армію. Цар у всьому погоджувався з
ним і навіть сам зголосився відвідати околишні казарми,
щоб підбадьорити воїнів; вони зустріли його захоплено, їх
знов пристойно годували й одягали.
Скрізь на плацах навчалися загони воїнів і новобранців.
Раби міських будівельників повним ходом ремонтували ка-
зарми. Раз по раз під'їжджали вози з цеглою й асфаль-
том.
Це пожвавлення дуже сподобалося Валтасарові, і На-
бусардар ледве вмовив його повернутися до палацу. Якщо
раніше цар дивувався, як це Навуходоносор міг власноруч-
но закладати наріжні камені в підвалини громадських бу-
дівель, то тепер у нього самого свербіли руки до роботи.
Він уже хотів був засукати рукава, та в останню хвилину
схаменувся й голосно сказав:
- Я ж цар! Яка після цього буде різниця між царем і
рабом, коли я разом з ними кластиму-цеглу?
Але піднесений настрій все одно не залишав його. Це ж
бо створюється, більше того-вже створена його армія!
Ось у цих казармах розташуються його непереможні полки!
- Мені це подобається. Так і має бути. Мої воїни не по-
винні голодувати й ходити обідраними. Ніхто не сміє ска-
зати про моє військо, що це скорше грабіжники, ніж захис-
ники царства. У всьому, що стосується війська, не треба
ощадити. Всі царські маєтки відтепер мають постачати
тільки армію.

- Навпаки, треба бути ощадливішим, твоя святість,-
озвався раптом Набусардар,- тепер треба ощадити більше,
ніж будь-коли раніше. Ситі воїни розлінуються, до того ж
ми готуємось до війни. Треба, щоб у нас було достатньо
запасів,- тоді нам не страшний ніякий недорід чи

голод.

Валтасар скоса глянув на нього.
- Так, твоя святість, не програти війну через голод -
справа нелегка. У Навуходоносора була чудова зброя, най-
краща зброя в світі і найкращі воїни, а проте Єрусалим
скорився не його зброї й не його воїнам, а...
- А кому?..
- А голодові, який почався там після цілорічної облоги.
- Твоя правда, мені розказували про це вчителі.
- Значить, твоя святість про це пам'ятає?
- Так,- роздратовано кивнув цар головою,- але...
- Може, твоя святість погано себе почуває?
- Ну що ти? Просто коли мова заходить про минувши-
ну, мене щоразу охоплює дрож, мовби я торкнувся чогось
бридкого. Бо я ніколи не любив і не люблю минувшини.
Вона нагадує мені небіжчика, якого треба поховати й біль-
ше про нього не згадувати.
- Для мене ж, твоя святість, минувшина-то найкра-
щий учитель.
- Он як? - недовірливо процідив цар крізь зуби.
- Так, минувшина й перекази про неї дали мені най-
кращі уроки в житті.
- Наприклад?
- Наприклад, якби я не знав, що Єрусалим упав через
голод, то припустився б тепер тієї самої помилки. Я дав би
своїм воїнам найкращу зброю, але забув би про їхній шлу-
нок. Отже, минуле знов повторилося б, щоправда, з тією різ-
ницею, що тоді через голод упав Єрусалим, а тепер подібне
могло б статися і з Вавілоном. Бо голод-це ще сильніша
зброя, ніж кований меч. Тому ми не сміємо повторити по-
милку Єрусалима.
- Ти кажеш мудрі речі. Твоя правда, ми не сміємо цього
допустити. Бо потім іудеї запевняли б, що Вавілонові по-
мстився їхній Ягве.
- Не заради іудеїв, а перш за все заради себе, заради
свого народу ми не^сміємо цього допустити.
- Чого це ти мені сьогодні весь час суперечиш, Набу-
сардаре?
- Даруй, якщо я в чомусь перед тобою провинився.

- Відверто кажучи, я не збирався тобі ні в чому дорі-
кати, я хотів тільки нагадати, що іудеї вірять, буцім Кір
визволить їх із нашого полону.
-- Невільники завжди в щось вірять.
-- Але тепер ця Їхня віра спрямована проти мене. Я во-
лів би здихатись їх. Вони постійно всім незадоволені, а ос-
таннім часом ще й ухиляються від роботи. Я чув, буцім вони
були більше задоволені моїм батьком, бо він був з ними
лагідний. Набонід у всьому слухався Есагіли. Мені навіть
здається, що незабаром Есагілу замість Ісме-Адада очолить
іудейський верховний жрець.- Валтасар гучно зареготав,
гордо випнув груди і з властивим йому марнолюбством гля-
нув на Набусардара.- Як це тобі подобається, мій верхов-
ний воєначальнику: Есагіла матиме іудейського верховного
жерця? Влучно сказано, правда ж? Коли я повернусь до
палацу, то звелю записати це до моєї «Книги пам'яті». Хай
цей вислів на віки залишиться моїм підданим.
- Ми, мабуть, тут трохи затрималися, твоя святість.
- Ого! - Валтасар сердито блимнув на нього.- Ти, бачу,
непристойно поводишся із своїм царем. Не гоже миші чва-
нитися перед левом.
- Я тільки хотів нагадати твоїй святості, що час уже
подумати про повернення до палацу.
- Значить так, Набусардаре,- правив своєї Валтасар,-
миша - це ти, а лев - це я, цар Валтасар. Наскільки я
знаю тебе, ти здатен витлумачити все навпаки. Ти чванли-
вий, Я чув, що ти дозволяєш називати себе некоронованим
правителем Вавілонії. Але не забувай, що люди люблять
глузувати. Можливо, тебе так називають задля, сміху... От-
же, ти вважаєш, що нам уже пора вертатися?
- Так, твоя святість,- процідив крізь зуби Набусардар.
- Тоді вертаймось,- рішуче сказав цар.
З казарми вони вийшли на подвір'я, де їм ще раз віддали
шану зразково споряджені загони.
Всю дорогу до Вавілона Валтасар говорив тільки про ін-
триги Есагіли. Він потерпав за своє життя і боявся її під-
ступності. До всього, вона ще й під'юджувала його, мовляв,
невільники на берегах Кабару бунтують проти вавілон-
ського царя. Вона робила це для того, щоб приховати влас-
ні заміри щодо нього.
Навіть після недавньої державної ради Есагіла не від-
мовилася від плану скинути Валтасара й посадити на трон
Набоніда. Вона ладна була скористатися навіть наймен-
шою можливістю. Коли їй стало відомо, що цар вирішив
оглянути казарми, вона підготувала новий замах. У кущах

над каналом жерці заховали сміливця, який повинен був
заколоти Валтасара, коли той повертатиметься до Вавіло-
да. Сміливцеві й справді вдалося підкрастися аж до самої
царської колісниці. Але коли він замахнувся на Валтаса-
ра, охоронець устиг вибити з його рук кинджал. Лиходія
негайно зв'язали й повезли до Муджаліби.
На допиті з'ясувалося, що в нього вирізаний язик, отож
неможливо було довідатись, хто його підіслав. Підозра
впала на Есагілу.
Однак Есагіла прислала до Муджаліби свого довірника,
який посвідчив, що пророк Даниїл і її величність цариця
вступили в змову проти царя. Це був той самий жрець,
який підслухав розмову цариці й Даниїла перед статуєю
небесної Іштар.
Валтасар завжди охоче вірив нашіптувачам. Він звелів
негайно кинути Даниїла в найтемніше підземелля, а цари-

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62