Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
перед ним ниць.
— Хіба я бог, що ти мені поклоняєшся?
— Живи вічно, непереможний Набусардаре, і нехай Ел-
ліль не карає тебе за те, що ти вчинив над ним наругу й на-
кликав лихо на дім бідного Гамадана.
— Нічого не бійся! Ми в Вавілоні все одно віримо в Мар-
дука, а не в Елліля, — відповів Набусардар, і в голосі його
пролунали глузливі нотки.
— Тоді нехай тебе оберігає Мардук і пошле перемогу тво-
єму війську! До двох тижнів я принесу тобі у Вавілон звіст-
ку про перських нишпорок. А моя дочка, чистіша від хмар,
з яких на землю приходить благословення у вигляді дощу,
й гарніша від священних голубів у гаю богині Іштар, дякує
тобі за твій дарунок.
Він не міг говорити далі, горло йому стиснуло, і він без-
звучно ворушив губами. Затуманеним поглядом вдивлявся
в обрій і зважував на долонях ланцюжок — винагороду його
дочці за втрату чистоти.
Верховний воєначальник завернув за хатину, прямуючи
до своєї колісниці, яка мала довезти його до Вавілона.
— Живи вічно! — вклонився йому на прощання Гама-
дан.
Вклоняючись, він випустив з рук коштовність, яка знову
з брязкотом упала йому до ніг. Золото не може знищити
його рід— Гамаданові нестерпною була навіть сама думка
про те, що ніжна й добра дочка стане принадою, на яку
спіймаються варварські воїни. Невже Іштар сотворила На-
наї такою красунею тільки для того, щоб її стис у своїх
обіймах паршивий перс і поглумився з неї? Невже у Ваві-
лоні немає двохсоттисячного війська, здатного прогнати
непроханих гостей? Невже замість нього Вавілонське цар-
ство повинна рятувати Гамаданова дочка? Невже таке до-
пустив би колись Навуходоносор, щоб честь армії відстою-
вала жінка?
Поміркувавши трохи, він прошепотів:
— Цієї жертви, Гамадане, від тебе вимагає не вітчизна,
а недолугий цар і військо, що вкрай розпустилося і втра-
тило бойовий дух. Вавілонські закони покликані захищати
народ від насильства, але одне слово царя скасовує всі рі-
шення судів і всі приписи законів. Якщо ж ти подаси скар-
гу, то судді пригрозять тобі, що за непідкорення царському
наказові ти позбудешся голови, бо проти насильства, яке
чинить цар, немає законів.
Якби хтось був почув ці Гамаданові слова й доніс на ньо-
го, то його чекала б за них смертна кара. Але Гамадан те-
пер думав не про себе й не про своє життя. Перед очима в
нього стояла тільки Нанаї, яку саме в ці хвилини пестив
. теплий південний вітер в Оливковому гаю і яка не передчу-
вала нічого лихого.
Вона не знала, що Набусардар саме цієї хвилини розвер-
нув свою колісницю в батьковому дворику. Не знала, що він
купив її за золотий ланцюжок, якими було забито скрині
в підземеллях вавілонських палаців. Не знала, що востаннє
вільно дихає цим повітрям і тягнеться руками до метелика,
який здіймається у високе небо, сповнене чистої блакиті, як
і її очі.
Такою бачив її в своїй уяві Гамадан, коли Набусардаро-
ва колісниця викотилася з двору. Під гуркіт коліс старий
на знак жалоби розірвав на собі льняну сорочку від розпір-
ки аж до- пояса. Він усвідомлював власну безпорадність,
хоч у душі його й народжувався протест, і стояв навколіш-
ках доти, аж поки на курній дорозі не змовк гуркіт колісни-
ці воєначальника царських військ.
Хмари куряви здіймалися з-під коліс Набусардарової бо-
йової колісниці. Пісок рипів під копитами коней, які, наче
вихор, що інколи далітав з Аравійської пустелі, шалено мча-
ли дорогою, розпаленілі від спеки, й високо підкидали вгору
передні копита.
Розпечений сонцем металевий шолом на голові верховного
воєначальника врізався в лоб, наче тонкий, гарячий дріт.
Язик Набусардара прилип до піднебіння, а губи здавали-
ся челюстьми пекельної печі. Він жадав хоча б краплину
вологи, але тіло його пронизували тільки гарячі промені,
і воно пашіло, мов жар.
Він об'їхав іще декілька дворів у Гамадановому селі, в
Селі Золотого Колосся. Потім звернув іще до двох сусідніх
сіл та одного висілка. Проте йому ніде не вдалося напасти
на слід підступних персів, тож його поїздка виявилася мар-
ною. Він скрізь чув те саме, що й від Гамадана: або що пер-
си вештаються тут зграями, як пси, або що не наважуються
заходити до людських осель. Та деякі селяни щось прихову-
вали й заприсягалися всіма золотими, срібними, бронзови-
ми, камінними й дерев'яними богами Вавілонського царства,
що войи ніколи не те що не бачили ніяких персів, а й не чули
про них. Набусардара важко було обдурити: він розумів,
що йому не кажуть правди ті халдеї, які з затаєною надією
дивляться на схід і нишком ждуть порятунку від Кіра, царя
перського, царя мідійського, царя лідійського і майбутнього
царя могутньої і великої Вавілонії, яким сподівався стати
цей чванько.
При згадці про Кіра Набусардар глузливо повторив:
— Кір, могутній цар могутньої й великої Вавілонії!
Він стьобнув коней по лискучих крупах і зареготав про-
сто в обличчя вогненному сонцю, зареготав гучно й смі-
ливо. Луна його сміху покотилася поміж пологих пагорбів,
понад камінням і рідкими чагарями. Кірове зухвальство ви-
кликало в ньому нові й нові напади глузливого сміху, в яко-
му виливалися лють й усвідомлення власного безсилля, що
душили його.
Через два тижні збереться таємна державна рада, яка
має раз і назавжди вирішити, чи перси справді загрожують
могутності й самому існуванню Вавілона, а чи силу Кіра,
дарма що він підкорив собі вже всі довколишні народи, слід
оголосити плодом хворобливої уяви варвара, сп'янінням від
легких успіхів.
На цій таємній раді Набусардар спробує довести, що, хоч
Вавілонське царство й перевершує знахабнілого сусіду
своєю військовою силою та багатством, все одно треба вжи-
ти заходів, щоб перський шакал не баламутив добрий хал-
дейський люд. Інакше може статися, що коли армія Кіра
вторгнеться до Вавілонії, халдеї перекинуться на його бік,
вбачаючи в ньому омріяного визволителя з-під гніту жерців
та царя, і виступлять зі зброєю в руках проти Вавілона, як
проти найбільшого свого утискувача. Халдейський люд пра-
гне свободи й хліба, прагне землі й прав. Усе це йому обі-
цяють перські баламути, тому їх треба вигнати з країни й
перекрити їм доступ до неї. Набусардар уже пропонував
цареві розставити по країні військові залоги, які боронили б
її від небезпеки. І хо'ч цар схиляється на його бік, жерці
Храмового Міста, жерці Есагіли, виступають проти, вва-
жаючи, що цілком достатньо Мардукового заступництва.
Вони закликають народ щедріше жертвувати богам, аніж
погоджуватися на нові побори для утримання військових за-
лог. Набусардар уже давно знав, що жерці настроєні проти
нього. Тож мине зовсім небагато часу, і вони довідаються,
що він теж проти них. Він більше не може тамувати в собі
ненависть до них, терпіти їхню підлість. Повинен наста-
ти кінець або їм, або йому. Якщо настане кінець їм — пе-
реможе Вавілон. Якщо йому — переможе Кір, перський
вовк.
Есагіла прямо-таки засліплена своєю жадібністю, її ві-
росповіданням стало нагромадження золотих скарбів у під-
земеллях та вежах Храмового Міста. Заради цього вона не
гребує нічим і грішить, як ніхто, прикриваючись іменами
богів. Замість любові л добра вона плодить самі пороки.
Покликана сіяти життя, вона сіє усюди смерть. Під важ-
ким тягарем її поборів халдейський люд не може вже й дих-
нути. З її волі гинуть, копаючи канали, тисячі найкращих
халдеїв. Майбутніх халдейських матерів безчестять з її на-
казу чужоземці. А вона лицемірить, що цього бажають ве-
ликі й мудрі боги. Тількн-но хтось стане Есагілі на заваді,
як жерці негайно заявляють, що Мардук, верховний бог
Вавілона, жадає його крові. Один із жерців проштрикує не-
щасному горло на жертовному вівтарі й таким чином усуває
його. Майно небіжчика дістається храмові. А людям оголо-
шують, що творець світу умиротворився цією жертвою. Та
невже бог, який сотворив усе суще й радіє йому, може жа-
дати смерті безневинних? Усе це Есагіла робить для того,
щоб і далі зростала її могутність, щоб ніщо не могло пере-
шкодити їй оббирати народ. Жерці тільки тому заперечують
проти розміщення по країні військових залог, що їм дове-
лося б власним коштом утримувати їх. Жителям Вавілона
вони втовкмачують, що Вавілонське царство—володіння
богів, тож їм нема чого боятися — боги не допустять, аби
хтось чужий захопив майно халдеїв..А розніжені, зледачілі
мізки вавілонської знаті не здатні заперечувати Храмовому
Місту. Знать вірить Есагілі й пливе до Мардукового свя-
тилища, кладучи на вівтар великоцінні дари та пожертву-
вання. Жерці ж по тому тайкома відносять їх до храмових
підземель.
Цар шаленіє, серед вищих урядовців нема згоди, і вер-
ховний воєначальник безсилий переконати впливових осіб,
що навислій небезпеці треба протиставити військову силу,
а не пожертвування на вівтарі богів.
Таємна державна рада має, зрештою, все вирішити, і це
рішення багато в чому залежить від того, чи вдасться Га-
маданові вистежити перських шпигунів. Якщо так, то, мож-
ливо, Набусардарові пощастить переконати хоча б вищих
сановників і таким чином схилити на свій бік більшість у
поєдинку з Есагілою. Цього будь-що треба домогтися, інак-
ше наймогутніше царство світу приречене.
Він пообіцяв Гамаданові чималу винагороду. Цар йому,
напевне, не відмовить, бо погоджується з усім, що робить
Набусардар. Адже він не лише верховний воєначальник
його військ, а й найдовіреніший його радник, хоча цю роль
мали б виконувати жерці. Цар Валтасар нехтує жерцями,
хоч сам він — покірний слуга богів. Він — їхній син і їхній
намісник на землі, та посередництво жерців йому не потріб-
не. Він вірить, що боги самі наділили мудрістю його дер-
жавну голову та що мудрість, якою його позначено, вони
не відкривають своїм простим смертним служителям.
Те, що цар Валтасар відвернувся від жерців і не став зна-
ряддям у їхніх руках, як його батько — колишній цар На-
бонід, полегшує Набусардарове завдання. Але він усвідом-
лює, що цар ще не виграв поєдинку з Есагілою і що жерці
ще мають у країні величезну силу.
Есагіла не бажала усвідомлювати, що інтереси царства
стоять вище інтересів бездушних ідолів. Що боротьба за
золото між семиступінчастою вежею Етеменанкі, вежею
Мардукового святилища, і Царським Містом повинна віді-
йти на задній план, коли царству загрожує небезпека ззов-
ні. Народ між Євфратом і Тігром повинен тепер згуртувати-
ся, забувши про всі кривди і непорозуміння, які розділяють
його на ворожі табори. Однак найвпливовіші з вавілонян —
сильні і жорстокі жерці — не бажають зрозуміти цього.
Немає ніякого сумніву, що Кір, підкоривши собі Мідію
й Лідію, нападе й на Вавілонське царство та його столицю
Вавілон, бо в цього варвара в мозку засів нечувано зухва-
лий план — об'єднати всі азіатські народи під своєю рукою.
— Під своєю рукою!—знову засміявся Набусардар.—
Він, Кір, володар світу!
Сміх верховного воєначальника сповнений гніву й нена-
висті. Він різкий і шалений, мов галоп його коней і думок.
Жерці запевняють народ, що Вавілонія нездоланна і що
Кір не наважиться вступити в битву з її богами. Але вже
тепер видно, що Кір не дуже боїться Вавілона та його богів.
Адже Лідія мала договір з Вавілоном про взаємну допомо-
гу, а Кір спокійнісінько загарбав її й навіть не подумав зва-
жити на той договір.
Жерці заспокоюють народ, що Вавілон, крім Лідії, зв'я-
заний угодою ще й з Єгиптом і що в разі небезпеки він
може сподіватися на фараона. Але Єрусалим теж мав угоду
з Єгиптом, а проте фараон послав своє військо йому на
допомогу тільки про око, аж тоді, коли від Єрусалима не
лишилось каменя на камені. Хто повірить Єгиптові та його
лукавим правителям?
Жерці мали б знати, що Вавілон тільки тоді буде непере-
можним-, коли зможе зіпертися на власну нездоланну вій-
ськову силу.
Поринувши в думки під цокіт копит баских коней, Набу-
сардар зненацька спіймав себе на тому, що його ненависть
до Есагіли та її жерців нітрохи не менша, ніж ненависть
до Кіра.
Обурення його зростало ще й від того, що через два тиж-
ні в царському палаці засідатиме державна рада, а в нього
немає доказів щодо перських підбурювачів.
Не менше, ніж ці невеселі думки, дошкуляло йому й
сонце.
В очі і в рот набивався пісок і похрустував на зубах що-
разу, коли Набусардар скреготав ними від люті. Сонячне
проміння сліпило очі. Ноги від довгого стояння в колісниці
затерпли. Спина й груди прагнули вивільнитись з-під шкі-
ряного нагрудника, який захищав їх від удару мечем. Чоло
нестерпно стискав металевий шолом, що закривав його від
стріли ворожого лучника.
Як доблесний воїн, Набусардар терпляче зносив ці незруч-
ності й мріяв про те, коли нарешті дістанеться до берега
Тігру, де розкинулися гаї й де він зможе дати собі та ко-
ням спочинок у тіні розлогих дерев.
Скрізь, куди сягало людське око, переливалося золотом
колосся, обіцяючи багатий урожай і гори зерна, такого ж
дорогого, як і иайпрекрасніші самоцвіти в підземеллях ве-
жі Етеменанкі. Шелестіння стебел нагадувало тихе дзюр-
чання води, що витікала з лев'ячих пащ у басейни на ваві-
лонських площах. Плавний лет птахів над неозорими поля-
ми викликав почуття вічного плину життя наймогутнішо-
го народу світу.
За безкраїми ланами хлібів, які хвилювалися під вітром,
розкинулися поля кунжуту й сочевиці. Рядами тяглися сму-
ги льону, динь і кавунів. Маківки пагорбів обснували най-
добірніші сорти винограду. Білі й червоні троянди повнили
околиці ніжними пахощами.
На краю Аравійської пустелі, там, де кінчалася благо-
датна мережа зрошувальних каналів, простягалися луки й
пасовиська. Вони чергувалися з гаями й рядами мигдалевих
дерев, цвітом яких у дні Таммуза, бога родючої весни, пи-
шався весь цей край, як колись у білому й рожевому маре-
ві пишалися райські кущі, збуджуючи первісний неспокій
у крові перших людей.
Дорогою, яка вела до цих гаїв, наближався стомлений
Набусардар. Від самого сходу сонця він об'їжджав села
вздовж Євфрату, води якого віддзеркалювали височенні
пальми з гронами важких, блискучих фініків, але від самого
ранку не мав і ріски в роті.
Побачивши зелене гілля, коні перейшли на галоп і зупи-
нилися тільки під деревами.
Набусардар не відразу зіскочив з колісниці, а перш обвів
поглядом околицю. Навіть не скинув шолом з голови. І шкі-
ряний нагрудник не розстебнув з обережності, бо що, як
раптом хтось чатує тут на нього з лихими намірами?
Переконавшись, що в гаю спокійно, він глибоко перевів
подих і намотав віжки на виступ металевого борта колісни-
ці, на якому було зображено битву великого Навуходоносо-
ра за місто Тір.
Потім він витер піт з чола, трохи піднявши шолом. Це був
простий шолом воїна, без султана, тільки з металевим гре-
бенем.
Відстебнувши наколінники, Набусардар поклав їх на дно
колісниці. Шкіра під ними спарилася й почервоніла. О, якби
хтось змазав їх олією і вгамував біль! Він уявив собі дівочі
долоні, які в вавілонському палаці натирали його пахощами
після купелі. Але зразу ж прогнав від себе це видиво, щоб
воно не заважало йому думати про важливіше.
Він швидко скинув сплетений із шкіряних ременів нагруд-
ник, що сягав йому до стегон, і відірвав від тіла мокру со-
рочку. Потім вирішив звільнитися й від металевого пояса,
за яким стирчав короткий кинджал. Через плече в нього ще
висів вицвяхуваний бронзовими бляшками ремінь, а на ньо-
му меч. І хоча меч був важкий, Набусардар не зняв його
й навіть поклав долоню на руків'я, щоб у разі небезпеки
бути готовим до відсічі.
Так стояв він у колісниці, й поки коні пожадливо паслися,
роздивлявся довкола, мимохіть думаючи про Вавілон.
Він думав про армію царя Валтасара й порівнював її з
військом перського царя Кіра. Прикидав у думці, скільки
воїнів може виставити Персія і скільки здатних битися про-
ти них має Вавілонське царство. Набусардар поринув у під-
рахунки, але, оскільки при ньому не було глиняної таблич-
ки й різця, цифри плуталися в його голові, й поки він під-
раховував чисельність армії однієї сторони, то забував,
скільки воїнів протистояло їм із другої.
Тоді він видобув із піхов меч і почав його вістрям видря-
пувати цифри на дні колісниці. Кількість воїнів вавілон-
ської армії виявилася такою великою, що подібну армію
не могла виставити проти них жодна з сусідніх держав.
Зрештою Набусардар переконливо сказав:
— Ні, Кіре, тебе жде загибель. Ти розіб'єш свої крила об
мури Вавілона, як нерозважний орел розбиває крила об ас-
сірійські скелі. Не забувай, що все має свій початок і кінець.
Підошвою сандалії він затер надряпані на дні колісниці
цифри, щоб ними не скористався ворог, якби по дорозі до
Вавілона на нього напали перські шпигуни.
І тієї ж хвилини Набусардар відчув неймовірний голод
І просто-таки нестерпний біль у шлунку: адже відтоді, як
виїхав за місто, у нього й ріски в роті не було. Та про це
він згадав лише тепер, марно проганявши, немов у гарячці,
аж до полудня за ворожими вивідачами.
У нього, звичайно, були з собою і їжа, і питво з кухні
ставки верховного командування. Але опівдні, збираючись
пообідати, він спершу кинув шматок псові, який стрибав
довкола нього. Останнім часом тільки пес і залишився його
єдиним надійним другом. Його вірності Набусардар відда-
вав перевагу навіть перед людьми.
Кидаючи псові їсти, він сказав:
— Ти найвірніший з вірних, а що я теж належу до тих,
хто вже не раз ламав слово вірності, то ти заслужив право
пообідати першим.
Пес жадібно накинувся на їжу й миттю проковтнув її, бо
нічого не їв із самого ранку.
Верховний воєначальник вирішив поділитися з ним також
питвом і налив йому трохи в шкіряний міх, яким набирають
у дорозі воду. Пес занурив морду в міх і почав хлебтати
так жадібно, що Набусардар не міг відірвати від нього
очей. Вилизавши усю воду до крапельки, пес витягнув го-
лову з міха і вдячно глянув на свого хазяїна. Та раптом
він заскавучав, засіпався і впав на пісок.
— Отруївся!—скрикнув Набусардар і подумав, що якби
був перший покуштував коржів і питва, то зараз теж лежав
би тут безпорадно № конав. Хто бажав його смерті? Та хто
ж іще, як не Есагіла, котра не хоче боротися проти ворога
й думає, що уникне війни, усунувши верховного воєначаль-
ника царської армії! Про його поїздку не знав ніхто, крім
Сан-Уррі, заступника начальника вавілонського корпусу.
Якраз минулої ночі він відвідав верховного жерця Ісме-Ада-
да. То невже з таємної кухні Есагіли походять ці коржі
й питво, які спроваджують людські душі в царство тіней,
у країну, звідки вже немає вороття? Але ж тоді це означає,
що Сан-Уррі—у змові з жерцями й що треба пильнувати
за кожним його кроком!
Як тільки він повернеться до Вавілона, то все потай ви-
відає. Маючи прямі докази, він звинуватить Сан-Уррі перед
царем, а слово царя — наказ і для Есагіли. Валтасар ого-
лосив їй таємну війну, і цей випадок іще дужче розлютить
його. Він помститься Сан-Уррі за зраду й кине його в підзе-
мелля свого палацу, і той більше ніколи не побачить сонця,
живцем похований у гнильному смороді й закутий у кайдани.
Зрадник цілком заслуговує цієї кари.
Набусардар погладив пса по голові й засипав піском.
йому тяжко було розлучатися з вірним другом, і серце
сповнилося смутком, наче то був хтось із близьких людей.
Він вирішив, що звелить на цьому місці поставити камінь
і вибити на ньому зображення собаки та напис: «Я — най-
вірніший з вірних». Хай той камінь вічно стоїть отут і нага-
дує людині, що вона поступилася собаці в найпрекраснішій
і найціннішій чесноті — у вірності.
Попрощавшись з останнім серед тих, хто в могутньому
Вавілонському царстві не здатен був на зраду, Набусардар
знову скочив у колісницю, вйокнув на коней і, смертельно
стомлений, домчав до затінку Оливкового гаю, де Знову від-
чув дошкульний голод.
І тієї ж миті віддалік під гаєм. помітив пастухів, які грали
на арфах.
Тільки-но він намірився під'їхати до них, як перед ним
на пригірку виринула отара білих овець, схожа на хмарку,
а серед них — дівчина, уся в білому.
Побачивши її, пастухи заграли гучніше й веселіше. Двоє
з них перебирали пальцями струни арф, а один протяжно
й напівголосно виводив мелодію на сопілці. Сопілка співала
про кохання. Кохання безнадійне й стражденне.
Затуливши долонею очі від сонця, дівчина дивилася на
другий бік Оливкового гаю. Вона мовчки слухала музику,
оточена своїми вівцями.
Скінчивши грати, юнаки вклонилися їй, мовби дякуючи
за увагу.
А дівчина, хоч музика вже й змовкла, все ще дивилася
на них з-під долоні, прикладеної дашком до очей. Та якби
в цю хвилину хтось зблизька зазирнув їй в обличчя, то по-
мітив би, що лише її погляд був звернений до пастухів,
а думками вона витала десь далеко. Вона ще й досі подум-
ки блукала вулицями Вавілона і шукала того, хто полонив
її серце. Зупинялася в уяві перед брамами величних і пре-
красних палаців, чекаючи, що з них вийде він і бодай по-
гляне на неї. До обличчя їй прилила гаряча хвиля, бо вона
саме уявила собі, що він і справді вийшов і, дивлячись у
ЇЇ великі блакитно-зелені очі, з поклоном підступає до неї.
Залившись рум'янцем, мов річище водою під час повені,
дівчина стоїть посеред отари овець і готується зустріти його
сором'язливою усмішкою.
Вона думає про Набусардара, яким снить не тільки вона
одна, а й усі халдейські дівчата на берегах Євфрату й Тіг-
ру. Вони ворожать при місячному світлі й благають Іштар
привернути його.до них, до їхньої дівочої вроди. Хто знає,
як вирішать великі боги — вони-бо не зможуть усіх задо-
вольнити. Та нехай боги вирішують, як собі хочуть, аби лиш
Набусардар, її повелитель, вибрав її.
її, прекрасну Нанаї, дочку Гамадана.
Через те вона її мріє про Вавілон. Через те вуста її ше-
почуть темними ночами, коли високо в небі мерехтять зорі.
Вони схвильовано шепочуть назву цього міста.
Нанаї зітхнула, опустила нарешті руку й зрозуміла, що
годилося б подякувати пастухам за гру. Вона кивнула го-
ловою й скупо усміхнулась їм.
І тоді з-поміж юнаків підвівся високий чоловік, якого на-
зивали перським купцем, припав палким поглядом до Гама-
данової дочки. Обличчя його мало вигляд святого, а очі були
сповнені ніжності. Звали його Устіга.
Нанаї затремтіла, бо вже не раз помічала, як він дивить-
ся на неї.
Серед пастухів сидів і її брат у перших Сурма. Сурма вже
давно торочив їй, що цей перський купець потай кохає її.
Хлопці часто грають і співають для неї з власної волі, але
одну пісню завжди виконують на прохання цього чужинця.
Ось і тепер, коли Устіга підвівся й задивився на Нанаї,
Сурма подав знак іншим, щоб вони заграли, а сам завів
пісню про кохання.
— «З очей твоїх зорять самі боги, тож нехай погляд твій
зупиниться на моєму обличчі, наче погляд милостивих богів,
коли б я їх про це попросив», — співав він.
— «Вустами твоїми промовляє сама небесна Іштар, тож
подай мені знак, о втілення самої доброти, що я вимолив
у тебе милість і що першого ж дня весни зможу сподіватися
твого кохання.
У тілі твоєму нуртують солодкі джерела життя, тож доз-
воль мені, пресолодка, припасти до них вустами, як дозво-
ляєш богам, інакше я помру від жаги біля слідів твоїх ніг,
марно шукаючи дорогу до тебе».
Нанаї слухала й мимохіть повторювала слова пісні, однак
думки її заполонив верховний воєначальник царських військ,
а не цей перський купець. Вона не могла думати ні про кого
іншого й через те вслід за вівцями, які йшли попасом, по-
чала спускатися з пригорка на луку під Оливковим гаєм.
Вона навмисне зійшла туди, щоб заховатися від очей па-
стухів.
Коли Набусардар побачив її, він усе ще думав про свого
отруєного собаку. Та тільки-но він помітив, що дівчина на-
ближається до нього з отарою білих овець, теж уся біла, то
його похмурі думки враз розвіялися.
Схопивши з дна колісниці пояс, він підперезався ним і за-
стромив за нього кинджал. Потім натягнув металеві нако-
лінники, поправив на голові шолом і перекинув через плече
ремінь меча. Зіскочивши з колісниці, він став чекати, коли
дівчина підійде зовсім близько.
Нанаї зупинилася, знову приклала дашком до очей доло-
ню й почала розглядати воїна.
Звіддалік він не міг роздивитись як слід обличчя дівчини,
але сама вже її поява з отарою овець на цьому пасовищі
видалася йому якщо не чудом, то новим підступом ворогів,
бо він не міг повірити власним очам.
Нанаї стояла перед ним, і волосся її здавалося то мідя-
ним, то червоним від надвечірнього багрянцю, то вигравало
кольором, середнім між чорним і бронзовим. Сонце міняло
його відтінки, наче за велінням якогось чародійника. Роз-
пущене по плечах, воно скидалося то на змій,.то на кришта-
леві струмки, що ранньої весни збігають по схилах гір.
Верховний воєначальник ступив крок уперед, але не на-
важився покинути коней і колісницю, боячись, що якийсь
підступник замислив відібрати їх у нього й напустив цю
ману, щоб відволікти його увагу. Він знову відступив назад,
проте не відривав очей від отари овець і пастушки. "
Нанаї загнала отару під дерева і, коли вівці мирно роз-
брелися поміж ними, не вагаючись, підійшла до верховного
воєначальника, якого прийняла за звичайного найманця.
— Живи щасливо, воїне,—привіталася вона і відразу ж
запитала, чи він не з Вавілона.
— Так, з Вавілона, — відповів Набусардар.
— Ти служиш у війську його святості царя Валта-
сара?
— Так.
— Ти тут відпочиваєш чи чатуєш на вивідачів?
Останні слова здивували його. Як ця дівчина могла здо-
гадатися, що він чатує тут на вивідачів? Тож він спробував
приховати від неї правду:
— Ні. Я їздив з таємним дорученням до Сіппара й оце
вертаюся звідти. -
— Сюдою?
— Так.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62