Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
зокрема, про те, щоб їм дозволили покинути іудейський
квартал, де жили здебільшого ремісницькі родини, й пере-
селитися на будь-яку іншу вулицю міста. Зеф відчув у цьо-
му нове джерело прибутків і не помилився. Багаті іудеї
з-під Сіону особливо добре розуміли силу золота. Знаючи,
що саме воно здатне робити чудеса з халдеями, які хворі-
ли на одну з найзаразливіших хвороб - на жадібність, вони
хабарами й подарунками прокладали собі шлях у дедалі
вищі сфери, аж поки нарешті перед ними відчинилися бра-
ми Есагіли й царського двору. За Набоніда чиновники
іудейського походження не були рідкістю в царських уста-
новах. Та коли до влади прийшов Валтасар, для іудеїв на-
стали лихі часи. Разом з ними в царську неласку впадав
кожен, хто їх захищав. Через те Зеф змушений був швидко
покинути Вавілон і осісти десь у провінції. В Селі Золотого
Колосся вж збудував корчму, вважаючи це найприбуткові-
шим ділом. У Вавілонії було стільки п'яниць, що не всти-
гали наливати в чаші вина й поповнювати запаси погребів.
Ось і сьогодні в корчмі ніде було голці впасти. Тіла го-
стей хиталися, мов колосся в полі.
Найохочіше гості пили пиво і всі сорти вина, але не гре-
бували й медовим напоєм та настоянкою на прянощах.
Найбільше тут було воїнів, які поверталися з муштри і
ввалювалися до корчми цілими загонами.
Крім воїнів, тут сиділи мандрівні купці, караванники,
моряки, сірійські плотогони, перевізники з Євфрату, тор-
говці жінками, сільські діди, нездатні вже працювати в полі
й на каналах, тлумачі снів, ворожбити, що читали долю по
долонях, і віщуни майбутнього, що вміли по зірках визна-
чати щасливі й нещасливі дні життя. Біля входу сиділи.
жебраки, вкриті виразками, які їм вилизували собаки.
Тиснявою спритно користувалися кишенькові злодії.
Серед цього наброду за окремим столом сидів князь
Устіга й розмовляв з есагільським жерцем Улу, який вида-
вав себе за уповноваженого Ахурамаздиного святилища з
Екбатан.
Кмітливий князь Устіга відразу ж зметикував, що. має
вправу з самозванцем.
Хоча жрець Улу зумів дати йому якнайдокладнішу ін-
формацію прогтіолітичннй настрій у Храмовому Місті, про
втечу Сан-Уррі й про захоплення плану Мідійського муру,
якому перси надавали такої великої ваги, проте він не знав
нового пароля перської розвідки. Цього для Устіги було до'
статньо, однак він вдавав, що нічого не помітив.
Обидва блискуче грали свої ролі.
Вони обміркували, яким способом викрасти в Есагіли
план Мідійського муру й передати його цареві Кірові. Усті-
га охоче підтримав пропозицію Улу, хоч зовсім не збирався
нею скористатися. Він пообіцяв, що пошле Забаду й Ела
в означену ніч до міської брами, через яку Улу проведе їх
до Вавілона. Взяв він і ключі, з допомогою яких Забада й
Ел повинні були дістатися до вежі Етеменанкі та викрасти
план.
Після сердечної розмови вони нарешті розсталися.
Поки жрець Улу пробирався до виходу, радіючи, що йому
так блискуче вдалося розставити пастки довірливим персам,
Устіга, стиснувши кулаки, дивився-, як той просувається
поміж халдейських воїнів, котрі веселилися за столами.
У нього на мить закралася підозра, чи поява воїнів у
корчмі не пов'язана якимсь чином з його особою. Він мав
усі підстави припускати, що їх .прислано сюди заарештува-
ти його. Але коли втн підвівся й покликав корчмаря, щоб
розплатитися, ніхто не звернув на нього ніякої уваги. Корч-
мар прибіг з маленькими терезами в руці, на які Устіга
кинувкілька дрібок золота за частування. Це, мабуть,
утричі перевищувало вартість того, що він спожив.
Корчмар, зраділий від його щедрості, улесливо проше-
потів:
- У мене є грецька голубка, пане, яка ще нікому тут не
належала.
Він хвилину почекав, поки Устіга ховав решту золота,
потім багатозначно підморгнув йому:
- її сьогодні привезли фінікійські купці з островів.
Їй знайдеш її на другому поверсі в кімнаті з жовтою за-
вісою.
Устіга зовсім його не слухав. Він спокійно пересипав зо-
лото в шкіряний міщечок і опустив у кишеню штанів.
- Лице її має колір слонової кості, пане, а вуста - мов
плід граната. І вона така досвідчена в мистецтві кохання,
що ти не забудеш мою корчму до самої смерті. Ну то як?
- Дякую, Зефе,-відповів Устіга,-але зараз мене ждуть
справи.
- Тоді ввечері, пане, коли небесна Іштар в образі зірки
Біліт сіє блаженства на ложе коханців.
- Дякую, Зефе,- повторив Устіга ще рішучішим тоном
і пішов до виходу.
Щоб дістатися надвір, треба було поминути ще одну кім-
нату. Устіга крокував швидко, весь поринувши в думки.
Отямився він тільки тоді, коли опинився в тій останній кім-
наті. Там просто на підлозі валялися продажні халдейки з
вавілонськими воїнами.
Одна з них кинулася Устізі до ніг, безсоромно пропоную-
чи себе. Він переступив через неї, і його занудило від
огиди.
Цього неприємного відчуття Устіга не міг позбутися й у
підземеллі на краю Оливкового гаю, куди він повернувся
щасливо,- без будь-яких пригод.
Тут він знову-все добре обміркував.
Елові й Забаді він дорікнув за те, що вони так легко да-
ли ошукати себе есагільському жерцеві. Він уже казав їм,
що вони мали справу з шпиком .царя Валтасара. Тепер
його підозра підтвердилася. А це означало, що таємна
служба халдейських військ викрила Забаду й Ела як пер-
ських вивідачів. Через те треба було негайно здійснити за-
міну в загоні.
Тепер уже не залишалося нічого іншого, як послати За-
баду й Ела в околиці Кіша, щоб вони очолили там розві-
дувальний стан, а начальник кішського стану відтепер не-
стиме службу біля Устіги. Заради обережності в кішський
стан треба відвезти й усі важливі документи, а тут зали-
шити тільки плїни вавілонських околиць.
Але в першу чергу треба якнайшвидше повідомити мо-
гутнього Кіра, що план Мідійського муру знаходиться в
руках Есагіли. Заволодіти ним Кірові може допомогти Аху-
рамаздине святилище,, яке знову пошле своїх уповноваже-
них на переговори із служителями великого Мардука.
Якщо це їм удасться, то Кір зможе відтягнути південний
і центральний корпуси, кинути всю армію на північ і вда-
рити звідти на Вавілонію через мідійські укріплення.
Не завадило б довідатись також про те, які накази одер-
жав з Вавілона Ітара, начальник халдейської розвідки,
після того як Вавілонію оточили перські війська.
Якщо Набусардар доможеться від державної ради схва-
лення плану оборони, він негайно почне вербувати воїнів
до своєї армії. Між цих новобранців можуть записатися й
підкуплені персами або віддані Кірові люди, котрі переда-
ватимуть у стан Устіги важливі військові відомості.
І тут Устіга передусім подумав про Сурму, Нанаїно-
го двоюрідного брата, й поділився цим з Елом та Заба-
дою.
- Я теж не сумніваюся в тому, що Сурма охоче пого-
диться служити Кірові,- підтвердив Забада.
- Він щиро вірить, що перси борються за справедли-
вість,- додав князь.
- А в крайньому разі можна пообіцяти йому вигідну
посаду в Вавілоні після війни,- порадив Ел.
- Наскільки я знаю Сурму,- сказав Устіга,- його спо-
кусити підкупом чи обіцянкою вигідної посади буде важко.
Краще нагадати йому про нагаї й гніт, який панує в цар-
стві, і тоді Сурма кинеться в бій не тільки проти царя Вал-
тасара, а й проти свого рідного батька. Недавно він тут
говорив зі мною про вимоги простого люду, наче найнебез-
печніший бунтівник. Він збирається промовляти на вулицях
Вавілона, як учений пророк. На саму згадку про кривду
в нього с таскаються кулаки й закипає в жилах кров.-
Устіга трохи помовчав, а тоді додав: ;- Ну, а Кір - це все-
таки посланий богами визвольник, який повинен знищити
в світі кривду й навчити людство правди, щоб на землі
більше не було чвар, ненависті й розпусти. До кого ще Сур-
ма може приєднатися, як не до визвольника бідних, царя
царів Кіра?
- У тебе, князю, такий вигляд, наче ти теж віриш у те,
про що говориш,- усміхнувся Забада.
Устіга нахмурив брови й засовався на стільці.
- А ти хіба не віриш, Забадо? - запитав він.
- Я тільки намагаюся переконати в цьому інших, особ-
ливо халдеїв, бо ці казочки роблять свою справу краще,
Ніж кований меч. Якби вони не приносили стільки користі
нашій любій вітчизні, то я вважав би їх такою ж ницістю,
як і підкупи.
Устіга пересмикнув губами й звернувся до Ела:
- І ти теж не віриш, що Кір бореться за справедливий
світ?
- Світ, за який бореться наш цар, буде тільки трохи
справедливіший,- серйозно відповів Ел.
- Але не зовсім справедливий?
- Поки хтось бажає добра лише собі, то яка ж тут може
бути справедливість? А ти не можеш не погодитися, князю,
що бажання й потреби персів Кір ставить вище за інтере-
си лідійців, мідійців та вавілонян. Хоч він і дає всім їм
права, однак разом з тим дозволяє персам добувати собі
з чужих прав вигоду. Проповідує Кір і справедливість, а на
ділі завойовує її тільки для персів, закриваючи при цьому
очі на нові утиски підкорених народів.
Ел багатозначно посміхнувся.
Та Устіга розпалювався дедалі дужче:
- Але ж перси за велінням Самого бога Ахурамазди
проливають свою кров за новий лад у світі, тож якби вони,
незважаючи на ці жертви, й далі терпіли кривду та утиски,
то це суперечило б його волі.
- Ми проголошуємо,- заперечив йому Ел,- ми проголо-
шуємо боротьбу за справедливість у всьому світі., а самі во-
юємо тільки за справедливість для-себе. «і через те, поки не
прийде хтось такий, хто бачитиме не тільки себе й своїх,
хто мірятиме всіх однаковою міркою й любитиме всіх одна-
ково, на світі не буде справедливості, не змовкне брязкіт
мечів і не перестане литися кров.
- Ти, Еле, говориш так,-озвався Забада, який лежав
на постелі,- ти говориш так, наче вважаєш нашу велику
й священну боротьбу даремною.
- Я не вважаю її даремною для персів, проте не можу
вважати її й порятунком для всього світу. Ми говоримо, що
халдеї вибороли собі справедливість мечем, а її треба ви-
борювати серцем. Ми це тільки проповідуємо, а самі чини-
мо інакше. І тому я кажу: так, справедливість треба заво-
ювати серцем, і поки ми воюватимемо мечем, ми можемо
бути лише загарбниками й поневолювачами, а не визволи-
телями світу.
- Ти несправедливий щодо своєї вітчизни, свого наро-
ду і свого володаря! - спалахнув Устіга.
- У такому разі, ти теж, князю, несправедливий,-
засмучено відповів Ел,- ти теж відступив від свого вчення і
зрадив його.
Устіга підхопився із стільця й став віч-на-віч з Елом.
Суворо дивлячись на нього, він вигукнув:
- Відступник? Зрадник? Бунтівник?
- Ні одне, ні друге, ні третє!
- А хто ж?
- Непохитний прихильник твого вчення про силу прав-
ди, любові й добра. Тепер ти вже розумієш? - І Ел усміх-
нувся.
- Он воно що...- Устіга полегшено зітхнув і собі усміх-
нувся.-А я вже подумав, що ти більше не бажаєш вірно
служити мені й хочеш нас зрадити.
- Хіба було колись таке, щоб перс зрадив перса?-
гордо Випростався Ел.
- Ні, не було,- погодився з ним Устіга, обнімаючи йо-
го, мов брата.
Коли вони знову сіли, щоб поговорити про плани на май-
бутнє, Ел вирішив додати до попередньої розмови ще й те,
що мучило його вже давно:
- Зрозумійте мене правильно, брати: я й сам уже пере-
став розуміти, де добро, а де зло, бо немає дня, щоб не ли-
лася людська кров. Нею полита вже вся земля. Незабаром
потечуть нові потоки крові. Я боюся, що коли сюди всту-
пить перська - армія, то води Євфрату й Тігру стануть чер-
воними від крові. Я боюся, що кров тектиме й каналами,
якими досі тік лише благодатний мул. Я боюся, що вона
заповнить озера, джерела й колодязі. Я також боюся, що
людство може зайти надто далеко і, зрештою, замість води
тамуватиме свою спрагу кров'ю.- Він перевів подих і про-
вадив: - Недавно я був біля каналу Кабару. Переді мною
постала Страхітлива картина нужди, але побачив я там і
назрівання помсти. Там не тільки дорослі падають під тя-
гарем непосильної праці на розпечену землю, де їх доби-
вають нагаями наглядачі, а й виснажені діти - сама шкі-
ра й кості-знемагають біля черпалок. На моїх очах чоло-
вік, у якого від утоми підломилися ноги, впав з мішком
'ячменю в калюжу біля каналу. Тоді царський наглядач на-
ступив йому на голову й не відпустив доти, аж поки той не
. захлинувся. Життя там нестерпне. І біднота вірить, що її
визволить Кір.
Устіга зацікавлено слухав його.
- Важко повірити,- провадив Ел,- що людина може
так страшно принижувати іншу людину. Адже всі ми,
зрештою, люди. Ці бідаки наклали б у відчаї на себе, руки,
але їх підбадьорює молодий проповідник . вірою в кращі
часи. Увечері вони потай збираються під вербами. Я теж
послухав одну з його проповідей.
Забада махнув рукою, але Устіга виявляв дедалі біль-
ший інтерес до становища на берегах Кабару.
- Ні, вірні мої друзі,- сказав він,- невільників тут
тисячі, і нам треба буде мати їх на увазі в недалекому май-
бутньому, коли вирішуватиметься доля перемоги нашої
справи. Чим більше рабів, тим більше слабких ланок у лан-
цюзі, на якому тримається міць Валтасарового царства.
Забада нетерпляче повернувся на бік і. потягся рукою до
глека з козячим молоком. Напившись нахильці, він утру-
тився до розмови Устіги й Ела:
- Нічого дивного, що невільники чекають на Кіра. Вони
чекали б на кожного, хто виступив би проти Вавілона. Тут
не треба проповідників, щоб відкрити їм очі. Я не вважаю
становище на берегах Кабару якимсь винятковим і не че-
каю від нього великої користі: навпаки, це вони, раби, мо-
жуть сподіватися користі від нас.
- Саме за це ми й боремось,- підкреслив Устіга.
Забада ледь стримався, щоб знову не розсміятись.
Розмова урвалася, і з сусідніх приміщень чулося тільки
сопіння тих, хто недавно повернувся з виснажливої дороги
й тепер відпочивав.
Устіга окинув поглядом Забаду, а потім Ела.
- Не сердься, князю,-.мовив Забада вже спокійніше,
щоб пом'якшити враження від своїх слів,- але мене зав-
жди обурює твій запал, з яким ти обстоюєш справедли-
вість'для інших народів. Я вважаю, що нам треба більше
думати про персів і про виправлення тих кривд, яких нам
заподіяли інші народи. Кінчаймо вже нашу розм.ову. Нака-
зуй, що нам робити.
- Гаразд,- погодився Устіга.
- Все лишається так, як ти сказав із самого початку?-
спитав Забада.
- Так!
- Отже, ми з Елом вирушаємо до кішського стану?
Устіга мовчки кивнув головою.
- Тоді давайте перед тим, як розстатися,- запропону-
вав Ел,- заприсягнемося, що нашою основною зброєю й
надалі буде серце, а не меч.
- Воїн повинен забути про серце,- рішуче заперечив
йому Забада, сам і тілом, і душею завзятий вояка.- Поки
перси були озброєні лише серцем, то мідійські, ассірійські
та вавілонські завойовники не давали їм дихати. Коли ж
вони взяли в руки меча, то їхнім мучителям перехопило по-
дих. Не забуваймо про це.
Ел, м'який від природи, хотів йому заперечити. Але Усті-
га підняв руку й глянув на обох товаришів.
- Так і порішимо, брати: хай у нас будуть напоготові і
мечі, і серця. Хай кожен вибере собі на свій розсуд зброю
для боротьби, яка чекає нас попереду. Але з допомогою
цієї зброї він повинен перемогти.
- Гаслом персів є те, що вони перемагають світ серцем,
отже, я вибираю серце,- сказав Ел.
- А я меч! - вигукнув Забада.
- А ти, князю? - запитали вони Устігу, коли він про-
мовчав.
- Я вчиню так: мечем плюндруватиму, нищитиму й гу-
битиму все зле, а серцем підтримуватиму, будуватиму, при-
щеплюватиму й захищатиму все добре. Аби тільки Ахура-
мазда допомагав мені відрізняти добро від зла.
Ел був у захваті від цих його слів.
- Тепер я бачу, князю, що ти обранець Ахурамазди! -
вигукнув він.- Я служитиму тобі, як самому Ахурамазді!
Наказуй!
Перш ніж лягти спати, Устіга віддав необхідні накази
Елу, Забаді й решті своїх людей.
Ніч у підземеллі будинку Сініба минула спокійно, а Ва-
вілон охоплювала дедалі більша паніка.
Вже звечора люди, вкрай схвильовані, почали збирати-
ся на площах і вулицях. Цієї душної південної ночі місто
нагадувало мурашник. Усі відчували на душі невимовний
тягар, усіх гнітила й мучила, усім стискала груди чутка
про страшну небезпеку.
Набусардар теж у цей час схвильовано ходив по своєму
барсіппському.палацу. В голові роїлися думки про персів,
про Устігу та про Нанаї, яка повинна була допомогти йому
схопити перського вивідача.
Хоч Тека день і ніч дбала про свіжість у покоях, Набу-
сардарові здавалося, ніби він ступає по приску. Він ніде
не знаходив собі місця й навіть на м'яких шкурах та по-
душках почував себе, як на гострому камінні.
Верховний воєначальник намагався думати про майбут-
ню таємну державну раду, але щоразу ловив себе на тому,
що думає про Гамаданову оселю.
Перед ним весь час стояв образ неприступно.ї й непохит-
ної Нанаї, яка лежала на своїй постелі в нічній тиші. її очі
й коси знову зринали перед ним у невиразному видиві. Він
знову чув її слова, тверді й стримані, їх вимовляли ті са-
мі вуста, які ще недавно освідчувалися йому в щирій лю-
бові.
Набусардар сидів у величезному залі на довгій кедровій
лаві, і самотність його поділяв тільки світильник у формі
срібної мушлі, викладеної самоцвітами. Полум'я скупо
освітлювало довколишні предмети, і в цьому мерехтливому
сяйві він сам собі здавався воскреслим з мертвих у склепі,
з якого не може знайти виходу.
Так сидів він на лаві, схиливши на долоні голову й спер-
шись ліктями на коліна.
«Нанаї сказала, що її любов подібна до піраміди Хеопса
й що вона існуватиме вічно. Вона повинна була сказати,
що її любов бездушна, мов камінь, з якого складено піра-
міду Хеопса».
Набусардар підвів голову й задивився на хитливі тіні
предметів. Серед цих тіней йому раптом привиділася й тінь
Нанаї, він рвучко підхопився й мовив уголос:
- Але я не хочу, щоб ти була бездушна й тверда, мов
камінь. Я хочу, щоб ти мене любила, любила... і щоб любов
твоя творила чудеса!
Толос його зламався, він знову сів на лаву й скорчився
від болю, який змішувався з гнівом і люттю.
Іноді Набусардар усвідомлював, що всі його зусилля
марні, як марними були вони в Мемфісі, де благородні
єгиптянки балували своєю увагою Устігу й віддавали йому
перевагу перед ним, найбагатшим тоді серед усіх вавілон-
ських юнаків. Але він проганяв від себе ці думки. Настане
день, коли переможе й Набусардар. Єгиптянка Іс із квіт-
кою лотоса в волоссі, з ніжним тілом кольору слонової кості
сприйняла його любов як наругу над собою і в відчаї зна-
йшла смерть у хвилях Нілу. Але Нанаї з відблиском зга-
саючого вогню на чорних косах і з зелено-блакитним від-
світом морських вод в очах знайде в його обіймах рай.
Устіга не зможе більше стояти йому на заваді, бо через
кілька годин він схопить його і якщо не вб'є на місці, то
зробить своїм довічним полонеником. Накаже замурувати
його в темному підземеллі барсіппського палацу й доконає
там голодом і спрагою.
Йому хотілося зареготати, зареготати гучно й лиховісне,
щоб звуки реготу прокотилися величезним залом, заповне-
ним нічними тінями. Але звук власного голосу викликав у
нього жах, і сміх завмер на його губах.
Набусардар підвівся й почав ходити по підлозі, викладе-
ній мармуровими плитами і засланій товстими килимами.
Він ходив і говорив сам із собою:
- Через кілька годин я вирішу твою долю, сину пихато-
го перського тигра. Коли ти сидітимеш біля Нанаї й розпо-
відатимеш їй про юність великого царя Кіра, я, син славних
халдеїв і син Міста Міст, непереможного Вавілона, про-
штрикну тебе мечем, щоб побачити, як ти здихатимеш на
тому самому місці, де вона зустріла мене зневагою. Я хочу
вразити її серце твоєю смертю. Цей удар завдасть їй біль-
шого болю, ніж рана від меча. Вона змушена буде дивити-
ся, як ти спускаєш останній дух. Уперше в житті Нанаї
пересвідчиться в безпорадності Іштар, якій вона присвяче-
на. Вона, звичайно, проситиме богиню врятувати тебе, але
богиня любові й милосердя тільки байдуже всміхатиметься,
виказуючи цим, що їй однаково приємно бачити як людські
радощі, так і людські болі. Я переможу тебе, князю Усті-
го, й ціною твоєї смерті врятую всіх нас.
З цими словами Набусардар зупинився і втупився очима
в стіну, на якій висіли барельєфи, що зображували великі
лови диких звірів. В образах.ловців було увічнено його са-
мого та членів його знатного вавілонського роду. На одно-
му з барельєфів конав тигр, устрелений Набусардаром.
Набусардар довго втішався прославлянням його сили,
відтак задоволене сказав:
- Так само спустиш дух і ти, Устіго.
Але тієї ж миті він відчув докори сумління. Хтось раптом
зупинився у нього за спиною (а може, це йому тільки так
здалося в гарячці, яка охопила його). Він не наважувався
озирнутись, і йому причулося, ніби хтось прошепотів просто
в вухо:
«А хіба ти не запр.исягся, Набусардаре, що не піднімеш
руку на цього перса? Хіба ти не поручився власним життям
за життя Устіги?»
- Хто тут? -запитав він розгублено.
«Це я,-озвалося у ньому,-це я, та, чию любов не здо-
лають ні води моря, ні шалені вітри пустель».
- Чого ти хочеш?
«Я не хочу, щоб ти зламав своє слово, Набусардаре».
- А ти хіба не зламала свою обіцянку любити мене?
Адже заради твоєї любові я хотів жити або вмерти.
«Бувають обставини, які змушують людей міняти свої
рішення»,- насилу пробилася до його свідомості відповідь.
Набусардар зловтішне розсміявся.
- У такому разі, обставини змінили й моє рішення.
Я втратив любов людей, і мене починають уже обминати
навіть собаки моїх друзів. Але тепер мені це вже байдуже.
Моє серце палає любов'ю тільки до вітчизни, до славної
Вавілонії, яку я хочу врятувати. А щоб я зміг урятувати
вітчизну, я повинен відірвати від її тіла першу п'явку, і ця
п'явка - князь Устіга.
«Гаразд, Набусардаре, тільки не вбивай його... Іме-
нем великих богів, моїх і твоїх, благаю тебе - не вбивай
його».
- Ти його любиш? - прошепотів він, скрегочучи зуба-
ми.- Так, ти його любиш, і це ще одна причина, чому князь
Устіга повинен умерти.
йому здалося, що після цих слів з віддаленого кінця
залу до нього долинуло приглушене жіноче ридання й одра-
зу змовкло, а з ним майнув і розтанув образ ридаючої
Нанаї.
Ще кілька разів тієї ночі поверталися до Набусардара
ці болісні видіння.
Врешті-решт він не міг уже ні ходити, ні думати, ні ле-
жати, ні спати. У ньому підіймалася шалена лють і не від-
пускала його аж до тієї хвилини, поки він не опинився
перед Гамадановою хатиною й не видобув меча, щоб про-
низати ним Устігу, який сидів біля Нанаї й розповідав їй про
юність царя царів, великого Кіра.
Набусардар заздалегідь вислав до Села Золотого Колос-
ся загін добре навчених воїнів вавілонської розвідувальної
служби. Там вони повинні були розділитися на менші гру-
пи: одні мали чекати в корчмі, другі в лісі, а треті зупиня-
ться біля каналів і заводити розмови з селянами. У визна-
чений час, зачувши галоп Набусардарового коня, вони су-
проводжуватимуть його до Гамаданового двору. Старий
Гамадан заховає їх у сараї, звідки вони вийдуть на сигнал
Набусардарового ріжка.
Все йшло за планом, і Набусардар з'явився в дверях
Гамаданової мазанки саме в ту хвилину, коли Устіга по-
чав свою неквапливу розповідь про Кірову юність.
Князь сидів біля Нанаї, спершись однією рукою на дош-
ку ложа, а другою бавлячись ЇЇ волоссям. Він накручував
собі на палець кучері,дивлячись при цьому у вічі дівчині
й бачачи в них своє хитке відображення, немовби його ,нес-
ли на собі блакитно-зелені хмари.
Нанаї не сприймала жодного слова з князевої розповіді.
Марно намагався він заволодіти її увагою. В думках вона
летіла назустріч верховному воєначальникові царських
військ, щоб силою свого духу переконати його не вбивати
Устігу. Іноді вона сумнівалася, чи гонець мав право давати
обіцянку від імені Набусардара й чи міг замість нього ру-
читися за життя перського князя. Але тут же пригадувала:
він ясно сказав їй, що має повноваження вирішувати за-
мість свого воєначальника всі військові питання.
Їй,слово в слово пригадалась обіцянка гінця:
«Набусардар своєю честю і своїм життям ручиться тобі
за життя цього перса».
Нанаї знову й знову повторювала ці слова, але сумніви
її все одно не розвіювалися. Найдужче боялася тієї хвили-
ни, коли в дверях з'явиться сам Набусардар. Уперше в
житті вона зустрінеться тут із ним. Уперше зустрінеться
зі своєю великою любов'ю, про яку мріяла день і ніч, коли"
познайомилася з Устігою. Великий і хоробрий Набусардар
уперше в житті гляне їй у вічі. Вперше в житті зачарує її
своїм поглядом.
Серце її калатало десь аж у горлі. Кров вирувала в жи-
лах. У скронях гупало.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62