Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
вілонського царства.
- І Ягве теж про це нічого не відомо? - зневажливо за<
питав Набусардар.
Увагу його привернув шум крил білого птаха, і він задер
голову.
Птах повертався на ніч до свого гнізда. Він спокійно про-
летів понад натовпом і щез у густих заростях очерету.
Проповідник теж провів поглядом повільний, спокійний
лет птаха і, коли птах зник з очей, приготувався до відпо-
віді.
- Ягве говорить тільки ось таке: «Я пробуджу справед-
ливого на сході й зроблю так, аби він панував над царями
заходу. Я віддам їх, наче прах, мечеві його і, наче полову
розвіяну, стрілам його. З моїм іменем він накинеться на
правителів, погрузлих у бруді, й розтопче їх, наче глину
гончарну».
Набусардарові перехопило подих, але він спробував опа-
нувати себе.
- Кого ти маєш на увазі під тим справедливим зі схо-
ду? - запитав він.- Жар-птицю Кіра?
- Я кажу лише те, що мені навіяв Ягве,- виправдову-
вався проповідник^.
Але. ці його слова ще дужче роздратували Набусардара.
- Кого ти маєш на увазі під царями заходу? Правите-
лів Вавілонії? - вже гостріше запитав він.
- Не я, а Ягве визначив так. Я лиш його слуга й провіс-
ник правди.
- Цар засудив тебе на смерть,- закричав Набусардар,-•'
і не забувай, що ти помреш під батогами!
- Я не противлюсь наказові свого володаря, бо Ягве
сказав: "Не бійся: навіть коли ти підеш через води, вони не
поглинуть тебе. І навіть коли ти підеш через полум'я, воно
не спопелить тебе, бо правда - вічна".
Він Іще не встиг закінчити ці слова, а з натовпу халдеїв
уже долинули вигуки, що він глузує з царя і зневажає хал-
дейські закони.
- Смерть йому! - кричали вони, хоч іще хвилину тому
багато хто співчував проповідникові.
- Смерть йому!
- Смерть!
Якусь хвилину Набусардар іще вагався. Але юрба хал-
деїв, безперервно скандуючи: «Засічи його батогами, засічи
його батогами!», сунула на нього. По суті, доля проповідни-
ка була вирішена ще в Вавілоні, і він, зрештою, віддав на-
каз зв'язати його й засікти батогами.
Воїни зірвали з проповідника одежу, зв'язали його мотуз-
ками і поклали на камінь, який правив іудеям за жертов-
ник. Вони навмисне поклали юнака на це підвищення, щоб
краще було видно його муки.
Цареві воїни взялися сумлінно виконувати свій обов'я-
зок.
Удар за ударом посипалися на проповідникове тіло, і воно
щоразу конвульсивне пересмикувалося. Сили поволі поки-
дали його. Очі затуманилися, і він почав непритомніти.
В цей час удалині почувся тупіт кінських копит, і невдов-
зі на галявині зупинилися двоє спітнілих гінців із царським
.наказом: Набусардар повияен негайно повернутися до Ва-
вілона, бо есапльське військо,під командуванням Сан-Уррі
виступило проти війська Валтасара. Храмове Місто скори-
сталося відсутністю Набусардара й напало на царські ка-
зарми біля зимового палацу. Есагіла хоче захопити палац
і знову посадити на халдейський трон Набоніда. Другий за-
гін обложив Муджалібу, і Валтасар тремтить зі страху за
своє життя.
- А вавілоняни що? - запитав верховний воєначальник.
- Вавілоняни? Ріжуть один одного. На вулицях ллється
кров,- відповів гонець.- Раби вбивають своїх господарів,
а голота грабує палаци вельмож. У Євфраті повно трупів.
Якщо твоя світлість не повернеться до завтра, то вавілоня-
ни самі зруйнують Вавілон. У всіх кінцях міста палають
пожежі.
- Це неймовірно,-вражено сказав Набусардар,-коли
я їхав сюди, то не помітив ніде нічого підозріливого.
Гонець провадив далі майже пошепки:
- Есагіла наказала стратити тридцятьох іудеїв, бо знай-
шла в їхньому кварталі Долішнього Міста тексти таблиць,
вивішених біля міських брам замість таблиць Есагіли. З цьо-
го усе й почалося. Під час страти іудеїв з натовпу пролунав
вигук зівак: «Ми не хочемо жертв, ми хочемо зерна й хлі-
ба!», «Ми*не хочемо пити кров іудеїв, дайте нам меду
й вина!», «Нам потрібні не видовища, а зниження податей!»
Після цього відчинилася брама Есагіли, і вершники помча-
ли просто на натовп. Кількох чоловіків кінські копита за-
топтали на місці. За вершниками посунула тьма піхоти. Ні-
хто не міг збагнути, чому проти жменьки людей Есагіла
послала стільки війська, немовби почалася справжня війна.
Поступово з'ясувалося, що вона мала зовсім іншу мету і що
покарання натовпу зівак біля місця страти було лише при-
водом. Воїни Храмового Міста оточили царський палац
і тепер безперервно штурмують його. Царським військом
командує доблесний Набі-Іллабрат. Є підозра, що Есагіла
сама підкинула ці таблиці в іудейський квартал, щоб мати
привід посадити на трон Набоніда.
- Мені й справді треба вертатися негайно до Вічного
Міста,-погодився з ним Набусардар,- але воїни стомлені
дорогою. Цю ніч ми повинні відпочити. Як тільки почне сві-
тати, вирушимо назад.
- А що тут діється, твоя світлість?
- Сам бачиш.- І_ Набусардар показав на жертовний ка-
мінь.- За наказом царя я спіймав цього лже-пророка й на-
казав засікти йога батогами. Цей бунтівник підбурював
своїх одновірців об'єднатися з персами, бо вірив у їхню пе-
ремогу над Вавілоном.
- Він іще живий?
- Думаю, що живий,- і Набусардар глянув на воїнів.
- Живий,- підтвердили вони.
- Тоді в мене є ще один наказ для тебе,- мовив го-
нець.- його святість тривожить чисельна перевага есагіль-
ського воїнства, і він боїться, що Набі-Іллабрат не зможе
йому протистояти. Тож він хотів би знати своє майбутнє:
здолає Набонід Валтасара чи ні? Його святість велів ска-
зати, що помилує цього пророка, якщо він це йому від-
криє.
Проповідник лежав непорушне на жертовному камені,
й воїни ждали дальших Набусардарових наказів. Оскільки
юнак не виявляв більше жодних ознак життя, верховний
воєначальник звелів принести в глеках води й привести його
до тями.
Коли він прийшов до пам'яті, Набусардар повторив йому
цареву волю.
Це почули іудеї, які стояли поблизу. Підбігши до жертов-
ника, вони вмовляли проповідника, щоб він відкрив цареві
майбутнє й урятував цим своє життя.
Але проповідник мовчав. Він лежав з заплющеними очи-
ма на камені й не ворушився, тільки груди його час від часу
конвульсивне підіймалися й опускалися. Змішана з кров'ю
вода змочила мотузки. Проповідник лежав на посмугованій
батогами спині, виставивши проти неба оголені груди.
Вони теж нагадували суцільну рану, перехрещені набухли.
ми шрамами, червоними, мов небо, осяяне сонцем навза-
ході.
Зненацька з-поміж тих, що оточили його, висунулася трем-
тяча рука і обережно лягла на обшмагані груди,, які то пі-
діймалися, то опускалися. Лягла м'яко, обережно поклавши
пальці між шрами. То була рука матері.
Жінка опустилася навколішки біля покраяного батогами
синового тіла, цілувала рани й сльозами, зрошувала місце,
на яке сперлися його лікті. В розпуці тихо шепотіла:
- Боже всемогущий, боже Аврїама, боже Іакова, боже
царя Давида і Соломона і всіх нас...
Почувши ці слова, юнак раптом розплющив очі й почав
шукати матір своїм каламутним поглядом. Нарешті очі його
зустрілися з виразом муки в очах.
- Мамо,- видушив він із себе, зрозумівши, що не зможе
їй відмовити. І, зібравши рештки останніх сил, відповів,-
не тому, що боявся смерті, а тому, що така була воля його
матері: - Валтасар переможе Набоніда...
- Валтасар переможе Набоніда,- схвильовано й нетер-
пляче повторив Набусардар і наказав негайно розв'язати
вірьовки, щоб звільнити проповідника.
Натовп іудеїв задоволене загув.
Та в цю хвилину проповідник іще раз зібрав усю свою
силу й докінчив те, що хотів сказати:
- ...Валтасар переможе Набоніда, але Валтасара пере-
може Кір, цар царів і володар світу.
Тільки-но він вимовив ці слова, як губи його знову зімк-
нулися.
Натовп халдеїв і натовп іудеїв охопила тривога й страх
від думки про меч та вогонь перського правителя, який під-
корив собі вже всі довколишні народи. Мов той хижий
птах, він схопив їх у свої кігті й залишилося вже тільки
одне Вавілонське царство. Хоч цар Валтасар і проголосив,
що Вавілон непереможний, але так само заявляли й Астіаг
та Крез, однак їхні царства не витримали натиску персів.
Жоден передсмертний прокльон не міг бути страшнішим за
пророцтво, яке висловив перед своєю смертю молодий про-
повідник. Воно сповнило жахом не лише халдеїв, а й іудеїв,
хоч і віщувало їм визволення.
І тільки Набусардар не злякався цього пророцтва. Він
блимнув на проповідника примруженими очима й нахму-
рився. Він не вірив у перемогу Кіра, однак його обурювало
нахабство проповідника. Виходить, його зв'язок із перса-
ми - все ж таки не вигадка. Навіть на смертнім одрі він не
зрікається своєї віри в Кіра як у жар-птицю й поборника
справедливості зі сходу.
Засмучений подіями у Вавілоні й зухвалістю проповід-
.ника, Набусардар вигукнув:
-. Отже, ти разом із своїм богом називаєш кровожерного
Кіра поборником справедливості зі сходу?
Хвилину він стояв, ледве стримуючи лють, а тоді, заїкаю-
чись, вигукнув:
- Засікти його на смерть!
Батоги воїнів знову почали шмагати тіло проповідника,
Був уже вечір, коли загін Набусардара дістався до Ва-
вілона.
Над його південно-західними кварталами здіймався дим.
Здалеку важко було розібрати, що саме горить. Коли під'-
їхали ближче, вид на Місто Міст закрили фортечні мури.
З нього долинали лемент і крики.
Під головною брамою Набусардарові воїни побачили
сільську-дівчину в полотняній сукні й благеньких сандаліях;
вона просила вартових пропустити її до Вавілона. Ті не хо-
тіли її навіть слухати, бо вона не мала посвідки від своєї
общини.
Побачивши військовий загін, дівчина вирішила зачекати,
сподіваючись, що їй удасться обдурити вартових і прослиз-
нути до міста разом з воїнами.
На чолі загону їхав його командир і кілька воїнів, за
ними Набусардар зі своїм помічником, а далі решта.
Командир загону звернув увагу на сперечання дівчини
з вартовими й поцікавився, що тут відбувається.
- Вона не має посвідки, а хоче, щоб її пропустили до
міста,- доповів йому вартовий.
- Мене ніхто не попередив, що треба взяти з собою по-
свідку, а про бої у Вавілоні я нічого не знала.
- А вони ще тривають? - перебив її командир і глянув
на вартового.
- Не знаю, пане,-відповіла дівчина,-хоч я стою тут
уже кілька годин. Нікого не пропускають ні до міста, ні з
міста, і я нічого не можу довідатись. Та я не піду звідси ні-
куди, поки не зроблю те, що задумала.
- А що ти задумала тут зробити?-насторожено запи-
тав її командир.
- Я повинна передати важливе повідомлення верховно-
му воєначальникові - непереможному Набусардарові,-
притишеним голосом сказала дівчина.
-Непереможному Набусардарові?-здивувався ко-
мандир.
- Так, пане, а ці вартові не хочуть мені повірити й ви-
магають посвідки від общини.
- Хто послав тебе з цим повідомленням?
- Я можу сказати про це тільки непереможному.
- Якщо ця справа дійсно така невідкладна й ти гово-
риш правду, то я допоможу тобі побачитися з Набусар-
даром хоч зараз. Поглянь, он він їде на коні зі своїм
почтом.
Дівчина-подивилася в той бік, куди показував командир,
і побачила групу воєначальників на баских конях. Вона не
встигла вирізнити, хто з них верховний воєначальник, бо її
раптом пойняло неймовірне хвилювання. Вона розгубилася
й не знала, що робити: їй не хотілося зустрічатися з Набу-
сардаром саме зараз. Це було понад її сили, і їй не допомог-
ли ні гамаданівська витримка, ні голос розуму.
В міру того, як відстань між нею й вершниками скорочу-
валася, тривога її зростала. Якби вона, зрештою, не опану-
вала себе, то була б схожа в цю хвилину на підхоплену ви-
хорем павутинку. Чи на вутле суденце, коли його на всі
боки кидає буря. . -
Якби не недавні події, не перська загроза й не лиха при-
года з Устігою, то вона могла б сказати собі, що нарешті
наближається до берега, до омріяного берега після трива-
лої плавби. Тільки вона поки що не знає, чи зустріне її там
світло, яке рятує морських мандрівників, чи, навпаки, без-
людні, похмурі скелясті кручі, об які вона розіб'ється.
Командир галопом помчав до Набусардара, і той виявив
бажання негайно побачити дівчину. У нього тьохнуло в гру-
дях, що це може бути Гамаданова дочка. Він мимоволі про-
стяг руку до сагайдака, в якому потай, мов талісман, носив
Нанаїну глиняну табличку з образом бога в подобі священ-
ного бика.
Ще здалеку він упізнав її. йому вистачило тільки глянути
на цю дівчину, щоб упізнати до болю знайомі риси.
Нанаї розгублено глянула спершу на оздоблену золотом
вуздечку, потім - на сліпучі перла у гриві скакуна, далі -
на ряхтіння коштовних каменів на руків'ї меча. І нарешті
помітила князівський знак Набусардарового роду на масив-
ному персні, її несм,іливий погляд поповз із персня по руці
через зап'ястя й передпліччя на плечі. Звідти по шиї пере-
брався до обличчя. Але ж воно те саме, що й у гінця, який
заарештував Устігу. Виходить, то був зовсім не гонець,
а сам Набусардар?
Хто міг би краще зрозуміти розгубленість Гамаданової
дочки, ніж сам Набусардар? Він знав, що колись настане ця
хвилина, коли Нанаї не зможе й слова вимовити з подиву.
Йому були відомі її мрії, бо вона у всьому йому відкрилася.
Скільки дитячої простодушності й глибини було в її сло-
вах! Якби він міг передбачити хід подій, то постарався б
зберегти її саме такою в своєму серці. Та його випередила
.фатальна зустріч Нанаї з Устігою, яка обернула її на жін-
ку, котрій відкрилися очі на довколишній світ. Це була вже
не вона, та Нанаї, яку він зустрів у затінку Оливкового гаю.
Це була вже інша,'зовсім інша Нанаї. Але й цю іншу він
любив, ба навіть ловив себе на тому, що любив її ще ніж-
ніше й щиріше. Він сміявся над цими своїми почуттями гру-
бим сміхом воїна, щоб задушити їх у собі, однак вони зно-
ву владно й настирливо заявляли про себе, як владно й на-
стирливо заявляє, про себе весна зеленими пагінцями рос-
лин і першими прицвітками.
Хоч йому страшенно хотілося зустріти її якнайласкавіше,
проте його чекали обов'язки, і він звернувся до неї зовні
холодно, надаючи своїм словам нарочитої байдужості:
- Ти шукаєш Набусардара? Я Набусардар.
Нанаї зовсім знітилась.
- Я Набусардар, і якщо твоя справа не дуже нагальна,
то я накажу відвезти тебе до мого барсіппського палацу.
Трохи згодом я приїду туди і там вислухаю тебе.
Вона мовчки кивнула головою, все ще не годна зрозумі-
ти, як це Набусардар міг увести її в оману, видавши себе
за царського гінця. Та їй не було коли про це розміркову-
вати. Набусардар наказав двадцятьом вершникам супро-
водити її до Барсіппи, і на цьому все поки що скінчилося.
З-за мурів до них безперервно долинали шум і метушня,
бойові вигуки та зойки. Це змушувало Набусардара поспі-
шити на вулиці Вавілона й виступити проти Есагіли.
Брама відчинилася, і Набусардарів загін навально ринув
у місто. Воїни були добре озброєні, тільки трохи притоми-
лися з дороги. Але наказ верховного воєначальника додав
їм снаги.
Як грім з ясного неба, з'явився Набусардар на міських
вулицях, охоплених панікою й сум'яттям. Він помчав просто
до царського палацу, який облягло військо Есагіли й від
якого його боронив доблесний Набі-Іллабрат. Воїни Набі-
Іллабрата трималися стійко, але він відчував, що не зможе
вже довго стримувати натиск загонів Есагіли.
Храмові воїни вже майже протаранили одну з бокових
брам фортечного муру, що оточував палац, коли Набусар-
дар раптом ударив їм у спину. Хоч Набі-Іллабрат і ждав
Набусардара, однак цей його рішучий натиск виявився для
нього несподіваним. Тим більше несподіваним він був для
храмових воїнів, і серед них Зчинилася паніка. Тепер вони
змушені були битися на два боки. Притиснувши їх нареш-
ті після лютої січі до мурів, Набусардар наказав Набі-Іл-
лабратові відчинити браму. Загони Есагіли кинулись на
мечі царських воїнів. Сан-Уррі подав сигнал до відступу,
але для Набусардара важливо було перерізати ворогові
шлях відступу - він хотів оточити його з усіх боків. Перед
мечами й списами Набусардарового загону воїнство Есагі-
ли шукало рятунку в відчинених воротях і на подвір'ях ка-
зарм. Усіх, хто пробився у ворота, Набі-Іллабрат взяв у по-
лон, а тих, хто не здавався, перебив. Сан-Уррі з невеличкою.
жменькою воїнів удалося вирватися з залізних лещат. Вої-
ни Набусардара переслідували його аж до Есагіли, де йому
пощастило заховатися.
"Відбивши напасників від зимового палацу, царське вій-
сько кинулось до Муджаліби, де становище було ще склад-
ніше. Тут есагільські воїни вже прорвались у двір, а деякі
проникли навіть до покоїв палацу - поспішали схопити
царя Валтасара.
Валтасар заховався в царській гробниці. Задихаючись
там без повітря, він, смертельно наляканий, дослухався до
того, як його шукали по терасах парку воїни Есагіли зі смо-
лоскипами в руках.
Набусардар наспів саме вчасно. Його воїни швидко очи-
стили Муджалібу.
Частину храмового війська було взято в полон, відвезено
до казарм зимового палацу й кинуто там у в'язниці. Через
кілька днів його погнали до царських копалень, а невіль-
ників, що знемагали там від тяжкої праці, Набусардар за-
рахував до своєї армії.
Тепер Есагіла вже так швидко не відважиться на новий
напад. Поразка Сан-Уррі вивела верховного жерця з рівно-
ваги. Таке сильне нове військо він міг би сформувати
хіба що з чужоземних найманців, але для цього Есагілі до-
велося б добряче труснути своєю калиткою.
Не тільки верховний жрець Ісме-Адад, а й цар довго не
міг опам'ятатись після того, що сталося. Коли сам Набу-
сардар після бою зійшов до гробниці й доповів йому, що
небезпека минула, Валтасар насилу второпав, чого той від
нього хоче, й, тремтячи зі страху, не наважувався вийти на
денне світло. Його вкидало в холодний піт на саму лише
згадку, які болісні муки довелося витерпіти, поки сидів
у кам'яних стінах гробниці. Мало того, що він потерпав тут,
уявляючи, як його проколюють списами, то ще й мертві за-
вдали йому нестерпних мук і страждань.
Непереможний Набусардар і не здогадувався, який жах
він тут пережив, знаючи, що його всюди шукають воїни Сан-
Уррі
Не мав Набусардар ніякісінького уявлення і про те, що
Валтасар, коли вже не годен був боротися зі страхом, від-
важився втікати з гробниці підземним ходом. Серед кам' я-
них брил він почав шукати ту, яка, відкривала потайний
хід. Це мала бути сьома брила від саркофага цариці Ніто-
кріс. Він мацав рукою по стіні, знову й знову лічив від по-
чатку. Так, це була сьома брила, але вона чомусь не під-
давалася, хоч він і впирався в неї щосили.
- У чому ж річ? - стогнав Валтасар.- Чому вона не
хоче піддаватися?
Від страху в нього аж волосся стало дибом. Можна було
покликати сторожу» аби вона йому допомогла, та він їй не
довіряв,- чого доброго, викаже, куди він утік. Отож він
і далі обмацував краї брили й шукав, що її може тримати.
Нарешті він безнадійно опустив руки, і тут погляд його
впав на вирізьблену над брилою постать. При мерехтливо-
' му світлі він придивився до неї уважніше, і йому раптом
потьмарилося в очах. Він заціпенів, тільки крізь щілину
губ, мов змія, прослизнуло ненависне ім'я:
- Навуходоносрр!
Знов Навуходоносор! Це він тримає брилу й не дозволяє
її відсунути. Хоче й тут помірятися з ним силою й довести
йому, хто сильніший. Валтасар мало не збожеволів від смер-
тельного жаху та власної безпорадності. У відчаї він ки-
нувся на сусідню брилу й несамовито вп'явся в неї нігтями.
І раптом відчув під пучками вирізьблені -письмена. Відірвав-
ши від них руки, почав читати:
«Я той, кого не перевершив іще ніхто ні з живих, ні з
мертвих. Я - камінь, я - граніт, я - сила й дух, я - дух
і володар. Я керував цією країною й керуватиму нею дові-
ку. Як сонце щодень повертається на небо, так і я повер-
татимусь сюди, поки світ».
Валтасар заплющив очі, але витримав так недовго, його
погляд, мов погляд зацькованого звіра, метався по стінах
гробниць І скрізь натикався на те саме: на написи, що зве-
личували його попередника. Нарешті його стомлені очі без-
порадно зупинилися на таблиці, на якій виблискували зо-
лотом слова напису Навуходоносора:
«З поміччю Мардука я ходив походами в далекі краї, че-
рез високі гірські кряжі, від моря Верхнього аж до моря
Нижнього, крутими стежками, тернистими шляхами, де не
можна було стати й ногою, де кожен крок давався моїм вої-
нам з великими зусиллями й де вони падали, знемагаючи
від спраги. Я розбив бунтівників, полонив непокірних, від-
новив у царстві лад, дав блага своєму народові, позбувся
злих і лукавих, приніс срібло, золото, діаманти, бронзу,
мусукаму .й кедрове дерево, найрізноманітніші дивовижні
Плоди лісів, дари морів до свого міста Вавілона перед лик
Мардука».
Валтасарові здалося, ніби за написом на таблиці просту-
пила тінь Навуходоносора й таємний голос запитав його:
«А що звершив ти?»
Він затулив долонями обличчя й захитався. За стіною по-
чулася скрадлива хода, до гробниці проникли якісь звуки.
Мабуть, храмові воїни вже викрили його сховище. Тоді він
зібрав усю свою силу й відчайдушне кинувся на сьому бри-
лу. На сьому брилу, з постаттю мудрого правителя Навухо-
доносора. О ні, Валтасар не такий іще слабий і скутий
страхом, щоб не зміг урятувати "хоча б своє життя! Він не-
самовито уперся в брилу руками, і вона раптом піддалася.
Відкрилася чорна паща підземного ходу. Полум'я світиль-
ника освітило стіни коридор а.
Він уже хотів пірнути туди, коли до гробниці увійшов
воєначальник у супроводі кількох воїнів. Обличчя Валтаса-
ра скривилося, йому перехопило подих, бо він зразу й не
пізнав, що це Набусардар.
Набусардар зрозумів розгубленість царя і, щоб заспокої-
ти його, лагідно заговорив:
- Твоя святість, небезпека вже минула. Ми прийшли,
щоб знову служити тобі й виконувати твої накази.
Та Валтасар усе одно ще нічого не розумів, тремтів усім
тілом, і по його обличчю збігали цівки поту. Він спробував
розтулити рот і видобути з себе голос, але горло не слуха-
лось, немов закляте.
Насилу переборовши себе, Валтасар зітхнув і знеможено
опустив руки.
- Ох, а я вже думав, що я не на цьому світі, а в царстві
Нергала, там, на далекому заході.
- Твої воїни хоробро боронили тебе, царю царів. Ти
маєш чудове військо. Воно мужньо трималось і тут, і на бе-
резі Кабару.
- І тут, і на березі Кабару?
- Так, Я втихомирив іудейську общину. Бунтівник мерт-
вий.
- Він помер під батогами?
- Як ти наказав.
- Я більше нікого не наказуватиму сікти батогами.
Я тільки сьогодні зрозумів, як .це жахливо-ждати смерті.
Від сьогоднішнього дня винуватцям тільки стинатимуть
голови мечем. Це так жахливо - чекати, поки прийде твій
кінець.- І він здригнувся з такою огидою, що в Набусар-
дара по спині аж мурахи пробігли. "Смолоскипи в руках
вартових затріщали, і їхнє полум'я поволі стало пригасати.
Гробницю заповнив синюватий присмерк.
Коли запала ніч, Набусардар об'їхав увесь Вавілон, хоч
почувався вкрай стомленим після напруженого дня. На ву-
лицях міста не видно було ні душі.
Він був такий стомлений, що коли заплющував очі, то
в нього тьмарилось у голові. Сили його вичерпувалися. Де й
поділась його рішучість. Він проїхав з об'їздом уздовж
внутрішніх мурів Імгур-Бел та Німітті-Бел. У нічній тем-
ряві то позаду, то попереду них бовваніли контури вежі Ете-
менанкі, Храму підвалин неба і землі. Вони виїхали на До-
рогу процесій, потім на дорогу Айбуршабум, де відбували-
ся новорічні святкування. Неподалік від Айбуршабум та
брами Іштар височів палац Набопаласара. Завернули й до
Храмового Міста, брама якого виявилась замкненою. За
товстенними мурами спочивали будинки й храми, серед них
храм Екуа з дорогоцінною статуєю Мардука - символом
державної незалежності та світового панування. Потім по-
вернули до кварталу Шушан, гомінкої вдень Торгової ву-
лиці, а звідти вздовж берега судноплавного каналу Арахту,
який з'єднував Місто Міст найкоротшим шляхом з мо-
рем; дісталися іудейського кварталу на березі каналу Пі-
куду.
Від Пікуду вузькою вуличкою поїхали до Євфрату. Коні
йшли повільною ступою, й удари їхніх копит виразно відлу-
нювали в нічній тиші. У кінці вулички височіла статуя блуд-
ниці. Довкола неї під вітром хиталися пальми, а край хід-
ника сиділи повії. Символом їхнього ремесла були мотуз-
ки, що оперезували стегна. У мідних мисках жінки палили
кісточки олив на честь своєї богині. Вони робили це з та-
ким спокоєм, немовби їх зовсім не зачепили похмурі події
минулого дня. Деякі з них відразу ж кинулись до воїнів і
почали безсоромно пропонувати себе. Напівголі, вони ха-
палися за кінські гриви й визивно пританцьовували під
цокіт копит. Інші, влаштувавшись на хіднику, вибивали на
тамбуринах і співали. Під темно-зеленим кипарисом якась
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62