Маргаріта Фігулі. Вавілон

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62

Час вона завжди приблизно визначала за довжиною
тіні, яку кидав піддашок над дверима. Коли тінь торкнеть-
ся застромленого кілочка, можна сподіватися приїзду вер-
ховного воєначальника вавілонських військ, який з'явиться
по Устігу. Як тільки перс увійшов до її кімнатки, Нанаї й
на мить не спускала очей із сонячної смужки за дверима.
Вона пильно стежила, як тінь повзла по піщаній землі й
підкрадалася до кілочка. Дівчина раз по раз заплющувала
очі, ніби хотіла зі страху здатися на волю великих богів.
Але визначений час іще не настав. Коли вона знову розплю-
щила очі, то переконалася, що все це їй тільки привиділося.
Хоч як Нанаї намагалася приховати своє. хвилювання,
Устіга, зрештою, помітив, що вона чимось занепокоєна, і
запитав:
- Що це сьогодні з тобою, Нанаї? Тебе щось триво-
жить? Може, тобі не цікава моя розповідь? Тоді скажи -
і я замовкну.
- Ну що ти,-зітхнула вона,-розказуй далі, князю.
І Устіга продовжив свою розповідь, а Нанаї знову при-
кипіла поглядом до смужки землі під дверима, де сонце
чітко окреслювало тінь піддашка.
Нарешті тінь торкнулася застромленого кілочка, і тієї ж
миті Нанаї почула, як до їхнього двору наближається цо-
кіт кінських копит. Серце в її грудях швидко забилося, і
вона почала підводитись на постелі.
Устіга допоміг їй і ніжно глянув на неї. Вона хотіла
усмішкою віддячити йому за цю послугу, але в неї нічого
не вийшло.
Вона тільки сказала:
- Князю, дякую тобі за все, що ти для мене зробив.
Збережи добру пам'ять про мене, як я збережу її про тебе.
Ці слова неабияк здивували Устігу.
А Нанаї додала:
- Хоч би що сталося, запам'ятай назавжди: найбільшою
моєю любов'ю була любов до вітчизни, бо вітчизна завжди
була найдорожчою для кожного з Гамаданів.
- Що ти хочеш цим сказати? - здивовано запитав Усті-
га.-Чи не збираєшся ти знову доводити, що мені не вда-
лося тебе переконати?
Нанаї мовчала, напружено дослухаючись до цокоту
кінських копит, що лунав уже зовсім близько.

Устіга тим часом провадив далі:
- Я вже казав тобі, що я терплячий. Якби я боровся
за тебе мечем, то вже б давно переміг, але те, що завойо-
ване залізною зброєю, як правило, не тривке. Ти сказала,
що могла б полюбити мене як людину, але не перестала б
ненавидіти доти, аж поки перси перестануть сіяти розбрат
на землі твоєї вітчизни. Я знаю, що схилю тебе на свій бік,
коли ти переконаєшся, що перси не мають наміру завою-
вати твою вітчизну, а тільки прагнуть відновити тут спра-
ведливість. Чи, може, ,ти вже забула, що вся Вавілонія
стогне від несправедливості, страждань і беззаконня?
Та Нанаї нічого не зрозуміла з його слів: вона почула
тільки, як хтось спішився у дворі і як забряжчали при
цьому металеві наколінники.
Ні Устіга, ні вона не встигли сказати більше ані слова.
На порозі виріс Набусардар. Як і минулого разу, на ньо-
му. був парадний одяг його гінця.
Першою прибулого побачила Нанаї і вкрай розгубилася,
але їй тут же сяйнув проблиск надії, що гонець буде ми-
лосерднішим, ніж сам Набусардар. Водночас вона відчула
й розчарування від того, що не приїхав верховний воєна-
чальник і що вона не побачить його й сьогодні.
Переодягнений гінцем Набусардар привітався:
- Хай благословлять вас боги!
Нанаї не знайшла в собі сили відповісти йому.
Устіга обернувся і, побачивши перед собою халдейського
воїна, відразу ж підвівся з ложа, охоплений недобрим пе-
редчуттям.
Набусардар не знав, на кого йому дивитися.
Цього разу Нанаї зовсім не здавалася йому холодною.
Навпаки, обличчя її аж світилося, і він от-от ладен був
розм'якнути. Але обов'язок велів йому бути розважним і
серйозним. Він швидко перевів погляд на Устігу.
Так, це він, той самий святенник із Мемфіса, чий кмітли-
вий розум уже тоді викликав захоплення у високопоставле-
них єгиптян. У військовому училищі йому пророкували
блискучу кар'єру, хоча з першого ж погляду всіх вводили в
оману його очі святого. Багато хто не міг зрозуміти, завдяки
чому Устіга вміє так легко пробивати собі шлях - завдяки
непересічному розумові чи спритності. Скільки заздрості ви-
кликав тоді цей юнак у Набусардара! Але тепер він повза-
тиме у нього в ногах.
Устіга мимохіть поклав руку на руків'я меча й чекав. Він
упізнав у перевдягненому гінцеві самого Набусардара й
зрозумів, що йому вже не довго лишилося жити на цьому

світі. На лобі в нього налилися дві великі жили-й виступи-
ли над глибоко посадженими очима, ніби гори над глибоки-
ми озерами. Поява Набусардара приголомшила його, але
він умів так володіти собою, що коли заговорив, то в голосі
не було й тіні тривоги.
На Набусардарове привітання Устіга відповів, чистою
халдейською мовою:
- Будь благословен і ти, царський гінцю.
Набусардара розлютив і спокійний тон Устіги, і лицемір-
ство, з яким той назвав його царським гінцем, хоча не міг
не впізнати в ньому верховного воєначальника халдейських
військ. Чи, може, він і справді його не впізнав? Та гадати
не було часу, і Набусардар негайно приступив до виконан-
ня свого обов'язку.
- Іменем закону ти, князю Устіго, з цієї хвилини бра-
нець Вавілона,- заявив він суворим тоном.
Устіга стиснув зуби, намагаючись зберегти самовладан-
ня. Він добре розумів, -що його чекає. Думка гарячкове пра-
цювала, шукаючи виходу із скрутного становища.
Але Набусардар не дав йому довго думати:
- Наказую - віддай мені свій меч.
Устіга видобув меч із піхов і став навпроти Набусардара:
- Тобі доведеться взяти його самому.
Набусардар теж вихопив меч і, змахнувши ним у повітрі,
кинувся на супротивника.
Устіга- спершу ухилився від удару, а тоді теж пішов у
наступ.
Задзвеніла сталь, але в тісній кімнатці жодному з супро-
тивників не вдавалося як слід замахнутись.
Нанаї злякано стежила за цим поєдинком. Іноді їй зда-
валося, що загроза нависла над. Набусардаровим гінцем,
іноді - над Устігою. Вістря мечів миготіли, як спалахи по-
лум'я. Виявилося, що святенник прекрасно володіє зброєю.
його супротивник кілька разів уже прощався подумки з
життям, Устіга цілився йому то в голову, то в горло, то в
груди. Набусардар був притомлений дорогою, а головне
йому бракувало навички битися мечем. Бо в останні роки
халдейські воєначальники носили зброю тільки задля окра-
си, тимчасом як перська армія вже кілька років вела без-
перервні війни. Єдиним порятунком для Набусардара було
подати своїм воїнам сигнал. Лише дивом йому вдалося
прикласти до вуст ріжок і просурмити.
Тієї ж миті до кімнати вдерлися його воїни.
Тепер уже не важко було здолати Устігу, який, побачив-
ши, що всьому кінець, відчайдушне рубав мечем навсібіч.

Та ці його зусилля виявилися марними - він змушений був
підкоритися перевазі супротивника.
Набусардар, поранений у чоло, наказав зв'язати Устігу.
Коли князя зв'язали, один з воїнів плюнув йому в вічі -
так вавілонські закони веліли принизити переможеного
ворога.
І тут Нанаї підхопилася з постелі й пробилася крізь кіль-
це воїнів до Набусардара. Вона нагадала йому, що Усті-
га - княжого роду, і зажадала, щоб з ним поводилися
чемніше.
- Він наш бранець,- відповів Набусардар,- він наш
бранець, і ми маємо право робити з ним, що хочемо.
-Не забувай,-наполягала Нанаї,-що ти тільки го-
нець верховного воєначальника військ його святості і що
тобі не дозволено робити те, на що має право тільки сам
Набусардар. І, крім того, я теж маю право пред'явити тобі
деякі вимоги.
- Ти занадто побиваєшся за ним,- засміявся Набу-
сардар, витираючи з чола кров,- але знай: усе, що тут ді-
ється зараз і діятиметься потім, справедливо.
- Ти ще щось замислив?
- Побачиш сама, дочко Гамадана,- відповів він, важ-
ко зводячи дух.- Ти зараз побачиш усе сама.
З цими словами верховний воєначальник обернувся до
воїнів і суворо наказав:
- Прив'язати до коня!
Коли воїни схопили зв'язаного Устігу, 'Набусардар, жор-
стоко й зловтішне посміхаючись, сказав Нанаї:
- Єдине, що я можу зробити для тебе, то це дозволити
тобі з ним попрощатися.
Нанаї опустила очі й закусила губи. Вона не могла видо-
бути з себе й слова після такого приниження. Мовчки пі-
дійшовши до Устіги, впала перед ним навколішки і витерла
рукавом плювок з його обличчя.
Устіга з докором дивився на неї, і на обличчі в нього за-
стиг вираз безсилого гніву.
Він зрозумів, чому все це сталося. Нанаї любить його
як людину, але ненавидить як ворога. Через те вона й
казала, що найбільшою її любов'ю є вітчизна, бо вітчиз-
на була найдорожчою для будь-кого з Гамаданів. Тільки
цим можна було виправдати її зраду. Але він був готовий
на все, і навіть цей підступний напад не дуже його здиву-
вав. Учора, призначивши Забаду й Ела своїми наступни-
ками, він передбачав можливість такого кінця. Отже, За-
бада й Ел продовжать його справу. І навіть якщо він за-

гине, то це нічого не змінить. Він жертвує своїм життям
заради батьківщини, як і досі кожен Устіга жертвував
своїм життям заради рідної Персії. Святішого обов'язку
в нього зараз немає, бо він завжди мріяв пожертвувати
своїм життям за батьківщину. Він трохи передчасно піде
зі світу, але все ж таки це буде смерть, про яку завжди
мріяв. З його смертю коло роду Устігів гідно замкнеться,
отже, все гаразд.
Так думав зв'язаний князь Устіга, та коли Нанаї схи-
лилася над ним, його рішучість похитнулася.
Нанаї відчула, яка боротьба точиться в його душі, й
прошепотіла:
- Князю...
- Нанаї,- вимовив Устіга й спробував усміхнутись.
- Князю...- повторила вона тим самим тоном.
Більше вічого вони ие змогли сказати одне одному.
Набусардар здалеку стежив за цією сценою прощання,
і той, хто дивився б у цю хвилину на нього, побачив би,
як під вилицями в нього випнулися жовна. Неспроможний
далі це витримувати, він повторив наказ воїнам:
- Прив'язати до коня!
Воїни різко відштовхнули Нанаї-для них вона була
лиш дочкою селянина,- й потягли до порога Устігу, міц-
но- зв'язаного вірьовками. У дворі вони прив'язали кі-
нець довгої вірьовки до коня. Набусардар вирішив доко-
нати свого бранця, волочачи його тіло по землі.
Тим часом до Гамаданового двору позбігалися жителі
села. Не розлучаючись зі своїми палицями й нагаями,
прийшли подивитися й царські та есагільські наглядачі.
Кішка зіщулилася на вербовому піддашку, їжачись та
ррискаючя звідти на воїнів. У кошарі бекали вівці, а на
смітнику кілька разів прокукурікав півень. Старий Гама-
дан стеріг на подвір'ї коней воїнів і вдавав, що зовсім не-
причетний до цієї події. Усім, хто намагався щось у нього
випитати, він казав, що з волі великого Елліля в його до-
мі діється якесь чудо.
Спочатку ніхто не знав, кого це зв'язали Набусардаро-
ві воїни; Не один із тих, хто потай чекав на визвольника
Кіра, з радістю допоміг би УстізТ Але дехто, в кому рап-
том заговорила гаряча халдейська кров, коли довідався,
хто цей зв'язаний незнайомець, навіть почав кидати в
нього камінням.
Нанаї обурювало, що гонець верховного воєначальника
царських військ, який поручився за життя Устіги від імені
самого Набусардара, тепер дозволяє людям кидати в нього

камінням та-ще й наказав прив'язати його до коня, тобто
замордувати.
І вона зважилась. Нишком повернувшись до кімнати,
витягла з-під подушки фамільний кинджал і, застромив-
ши його за пояс, рушила до Набусардара. В цю мить повз
неї просвистів камінь і. влучив Устізі в ногу. Хтось із юрби
нацькував на бранця собаку.
В голові Нанаї билась одна думка: вона дала обіцянку
перському князеві, тож тепер просто зобов'язана вряту-
вати йому життя.
Вона почала благати Набусардара:
- Пане, ти ж казав, що уповноважений вирішувати всі
військові питання замість Набусардара, і від його імені
пообіцяв, ідо не порушиш закону - дарувати життя за
життя. Благаю тебе - не забувай про ці свої слова.
- Ти просиш зберегти персові життя тільки тому, що
не хочеш, аби халдей порушив закон своєї держави? -
похмуро запитав він.
- Не тільки тому,- відповіла Нанаї.
- А чому ще?
- Князь Устіга був нашим гостем, а гостя не видають
на смерть. Жоден халдей іще не порушив цього закону.
- Бо, мабуть, не було підстав. Ти запевняла мене, що
найбільшою твоєю любов'ю е вітчизна, а тепер віддаєш
перевагу Устізі. Пам'яттю твого доблесного дядька Сіні-
ба заклинаю тебе - поверни мені моє слово, бо я не можу
вчинити інакше.
- Чи не хочеш ти сказати, що так звелів тобі непере-
можний Набусардар і тепер ти його іменем порушуєш за-
кони Вавілона? Чи, може, Набусардар вважає, що закони
придумані тільки для бідних, а для знатних людей вони
не існують?
-Набусардар трохи не спопелив її поглядом.
Гамірлива юрба дедалі ближче підступала до хатини.
Одні лише хвалили сміливість, з якою Нанаї нагадала
царському гінцеві, що вельможі не зважають на закони,
інші ж були готові стати на захист дівчини, якби він раптом
наказав воїнам покарати її за це зухвальство. Та знайшлися
й такі, що тільки й чекали нагоди зробити послугу цар-
ському гінцеві. Вони ладні були звинуватити її в образі
представника влади, сподіваючись потім одержати вина-
городу з Вавілона.
Але Нанаї не звертала ніякої уваги ні на своїх суддів,
ні на оборонців. Вона вихопила з-за пояса кинджал і без-
страшно глянула гінцеві у вічі.

- Ну, тоді знай, пане, що в кожного з Гамаданів від-
ваги не менше, ніж у царських гінців.- І, розштовхавши
юрбу, одним ударом перетнула вірьовку, якою Устіга був
прив'язаний до коня.
Набусардарові воїни тут же схопили дівчину.
- Що з нею зробити?
- Зв'язати! - безжально наказав Набусардар.
Але в цю хвилину йому до ніг упав старий Гамадан і
слізно заблагав:
- Вона молода й нерозважна, благородний пане. Будь
милостивим до неї, і боги будуть милостивими до тебе. Ми
зробили тобі ^велику послугу, не вимагаючи за це ніякої
винагороди. Візьми собі перса, суди його, як сам хочеш,
але зглянься над моєю дочкою.
Нанаї запротестувала:
- Мені не треба нічиєї милості,- і з презирством гля-
нула на царського гінця, кинула йому в вічі:-Мабуть,
таки правду кажуть люди, що честь і справедливість у
нашій країні може захистити тільки чужинець.
Набусардар спалахнув гнівом, хоч і сам був невисокої
думки про честь і справедливість у Вавілоні. Нанаї обу-
рила його своїм натяком на відозви перського царя, які
поширював серед халдеїв найвірніший прибічник Кіра -
князь Устіга. Виходить, вона всією душею й усіма поми-
слами з цим персом, а до нього, 'Набусардара, не виявляє
ані найменшої пошани, хоч він має право вбити її одним
ударом меча. Та раптом у нього майнула думка, що На-
наї й не здогадується, хто ховається під машкарою цар-
ського гінця. Можливо, вона повелася б зовсім інакше,
якби довідалася, що перед нею стоїть сам Набусардар.
Він вагався, не знаючи, як бути далі.
Виходить, вона все ще не байдужа йому. Він, гордий
воєначальник, боїться втратити цю дівчину. Може, то йо-
го любов подібна до піраміди Хеопса й існуватиме дові-
ку? Такі думки снували в нього в голові, поки він дивився
на Нанаї, яку тримали грубі руки його воїнів. Він прига-
дав її освідчення на пасовищі та обіцянку видати Устігу
самому Набусардарові, бо тільки він один має на нього
право. Чому тільки Набусардар має право на перського
князя, ворога її вітчизни? Може, тому, що Нанаї потай
усе ж таки любить Набусардара й хоче цим вчинком до-
вести йому свою любов? А може, Нанаї переконана, що
тільки Набусардар-справжній рятівник її вітчизні!?
Ця думка знову нагадала йому про Вавілон, де він про-
грав усе єдиним кидком кості і вже наяву бачив, як вихо-

дить з гри бідним і всіма покинутим. Пригадалося йому й
те, як палко тужив він за Нанаї, вбачаючи в ній віддано-
го друга. Навіщо ж тоді отак осоромив ту, для якої при-
готував у своєму палаці покої, найвишуканіше вбрання і
найдорожчі прикраси? Ось зараз він переконався, що На-
наї не тільки щиро віддана своїй вітчизні, а й хоробра
дівчина, вірна кожному своєму слову. По суті, вона вима-
гає від нього лише одного - щоб він теж дотримав свого
слова. Чому ж тоді він поводиться тут як негідник, та ще
й примушує її дивитися на муки Устіги?
Все це вихором промчало в Набусардаровій голові, і
він, немовби протверезівши, вирішив повернути справу
інакше.
Оскільки Гамадан і досі стояв перед ним навколішки,
то це допомогло йому легко вийти з неприємного стано-
вища.
Він сказав:
- Вавілон і справді багато в чому зобов'язаний сім'ї
Гамадана, тому я помилую твою дочку.- І звелів воїнам
відпустити Нанаї.
Дівчина визивно кинула йому в вічі:
- Я вже сказала, що не прошу твоєї милості!
- Тоді чого ж ти просиш, дочко Гамадана?
Набусардар ледве стримував себе, щоб не піддатися но-
вому спалахові гніву від такої зухвалості.
- Життя за життя,- рішуче заявила Нанаї,- життя
за життя, більше нічого. Та я переконалася, що для ваві-
лонянина дане слово - все одно, що сухий листок на віт-
рі, тому більше ні про що не прошу тебе. Дочка Гамадана
спробує переконати тебе ді,лом.
І, випручавшись із рук воїнів, вона стала перед ним, як
рівна йому.
Такою Набусардар бачив її недавно вві сні, однак не
здогадувався, що колись вона стане перед ним такою й
наяву. Нанаї дивилася на нього такими очима, немовби
правила всім світом. Він не міг цього витерпіти, але не
міг і примусити її опустити очі. Він, кого всі мали шану-
вати як першу після його святості царя Валтасара особу
не лише в Вавілонії, а й у цілому світі.
Не знаючи, як приборкати Нанаї й чим знову привер-
нути її до себе, Набусардар запитав:
- А чи знаєш ти, з ким розмовляєш і перед ким стоїш?
- Знаю,- кивнула вона головою,- перед царським гін-
цем, перед гінцем непереможного Набусардара.
- А якби перед тобою був сам Набусардар?

Він сподівався, що де запитання збентежить Нанаї.
Та вона тільки прискалила очі і незворушно відпо-
віла;
- Навіть якби ти був самим царем, Гамаданова дочка
не підкорилася б тобі, бо Гамадани завжди виступали
проти тих, хто чинив несправедливо й порушував своє
слово.
Ця відповідь просто-таки ошелешила Набусардара, і
минула ціла хвилина, перш ніж він вигукнув;
- Ми з тобою ще зустрінемось!
Ніхто й не здогадувався, що діялося в його душі після
Нанаїних слів. Але, зрештою, він звелів відв'язати від
Устіги вірьовку, на якій спершу хотів волочити його за
конем.
Мабуть, вирішив доставити бранця в Вавілон живим, бо
наказав прив'язати його до свого скакуна,
Стрибнувши на коня й змахнувши мечем, Набусардар
дав знак воїнам рушати за ним. Воїни сіли на своїх дов-
гоногих арабських скакунів і чвалом помчали до Вічного
Міста. Набусардарів охоронець тримав над головою меч
перського князя Устіги на знак здобутої перемоги.
Натовп, що стояв у дворі, дивився їм услід, аж поки
вони розтанули на обрії.
Нанаї теж стояла тут. Душа її вирувала. Дівчина при-
слухалася до тупоту кінських копит, що віддалявся з кож-
ною хвилиною, а коли він зовсім стих і люди почали роз-
ходитись, підвела очі й глянула на дорогу, якою Набусар-
дар повіз Устігу.
Біля неї раптом упав камінь, за ним другий. Та вона
навіть не глянула в той бік, не звертаючи ніякої уваги на
тих, хто з радістю закидав би її камінням. Це могли бути і
прихильники Кіра, які не пробачили їй того, що вона ви-
дала Устігу Вавілонові, і запальні халдеї, які хотіли роз-
правитися .з нею за те, що вона осмілилась перечити На-
бусардарові й заступилася за перса.
Нанаї не надала значення тому, що діялося довкола
неї, й невідривне дивилася в далечінь, де по межах і по-
лях осідали останні клуби куряви. У природі, наче після
бурі, відчувалось умиротворення, чого не можна було ска-
зати про Нанаїну душу, в якій шаленів вихор суперечли-
вих почуттів, змішуючи біль і торжество перемоги, радість
і сльози.
Ще довго вона стояла посеред двору, поринувши в дум-
ки й стискаючи в руці фамільний кинджал. Напруження в
ній поволі спадало, гамаданівська відвага покинула її.

Воскресивши в уяві щойно пережиту пригоду, сама собі
не вірила, що зважилась на таке. Дивувалася, звідки в
неї взялося стільки сили, й раптом знов побачила себе
маленькою дівчинкою, яка пасе на луках отару білих
овець і гасає за співучими пташками.
Раптом Нанаї відчула страшну втому, і їй здалося, ніби
земля попливла в неї з-під ніг. До цього долучився ще й
гострий біль у пораненому плечі, і в очах їй раптом поть-
марилося. Вона злякалася, що їй не стане сили дійти до
хати, крикнула:
- Батьку!-і захиталася.
Повз неї знову пролетів камінь. Можливо, їх посипався б
на неї справжній град, та саме в цю мить із хатини вибіг
Гамадан. Після від'їзду Набусардара він дякував милости-
вим халдейським богам за те, що вони допомогли їм спека-
тися небезпечного перса.
Завівши ледь живу дочку до хатини, він поклав її в пос-
тіль і сказав:
- Помолись і ти, дитя чеснотливої Дагар, яку срібний
Сінв покликав у цаірство вічної радості, подякуй небесному
Еллілеві за те, що він явив тобі своє заступництво, допоміг
спіймати і здолати паршивого перса, якого непереможний
Набусардар відправить у царство тіней їсти земний прах
та глину. Помолись, хай усемогутній Елліль накаже сімом
демонам рознести останки кровожерного Устіги по всіх кін-
цях світу, аби Ахурамазді вже більше ніколи не вдалося
зліпити докупи цьово змія.
Нанаї лежала в постелі, слухала батька, і кожне його
слово боляче впивалося в її душу. Вона не могла пояснити
батькові, ким, по суті, був Устіга, бо старий усе одно ніколи
б цього не зрозумів. Вона мусила затамувати все це в собі,
заховати па самісіньке дно душі.
Та тільки-но трохи заспокоїлася, як в уяві її виринув з
імли образ Уетіги: він повернувся до неї, знову сів на край
ложа, Міабуть„ щоб доказати їй казку про молоді літа царя
Кіра. Як і раніше, князь зануряв руку в її волосся й накру-
тив кучері собі на вальці. Дивився на її змучене обличчя,
усміхався й питав: "Ти почуваєш себе зараз дуже самотньою,
Нанаї?"
Вона кивнула содовою.
«Якби мене не схопили, я б весь час був із тобою. Я міг
би день і ніч сидіти біля тебе, якби моя й твоя вітчизни не
зажадали під нас рішучих дій».
Вона сама придумувала собі слова виправдання і, під-
коряючись якомусь внутрішньому порухові, прикрила

однією рукою очі, а другою відганяла від себе надокучливі
видива.
Старий Гамадан побачив, що дочка тримає в повітрі ви-
простану руку, й підійшов до неї, бо подумав, що вона його
кличе. Але Нанаї його не кликала. Вона ніколи не відчувала
надто великої любові до батька, і, можливо, люди мали ра-
цію, подейкуючи, що Нанаї-дочка Сініба, якого потай
кохала її мати. Можливо, саме через те Дагар і кинулась
у води Євфрату після страти Сініба. Нанаї підсвідоме
завжди дужче горнулася до дядька Сініба, ніж до рідного
батька, з яким жила під одним дахом, але часто відчувала,
що це обтяжує її. Вона ставилася до батька з повагою,
проте ніколи не виявляла до нього справжньої дочірньої
любові.
Біля батька Нанаї стало ще прикріше. В могильній тиші
вона чула тільки калатання власного серця й шепіт старо-
го, який за хвилину знову заходився складати подяку хал-
дейським небожителям.
- Дякую вам, вседержителі, за те, що ви допомогли
моїй дочці видати на смерть перського собаку,- шепотів
він.- Ви ще раз показали, що все діється згідно з вашою
праведною волею і що немає богів, могутніших за вас. Свя-
щенна ваша воля, справедливі ваші діяння, і око ваше все-
видюще.

Звістка про те, що Набусардар спіймав перського ви-
відача, ще дужче схвилювала розтривожений Вавілон,
Набусардар чвалом примчав до Барсіппи з прив'яза-
ним до свого коня Устігою. Спершу він збирався, допитати
його в ставці верховного командування, але потім пере-
думав і допитав у себе в барсіппському палаці, а відтак
ув'язнив у підземеллі. Біля дверей підземелля поставив
посилену варту. Ніхто не смів заходити до в'язня, крім
вірної Набусардарової служниці Теки. Тілька вона одна
могла принести йому їжу й пильнувати за тим, щоб Усті-
га сам не заморив себе голодом.
Тека тремтіла всім тілом, коли обожнюваний нею На-
бусардар пригрозив їй смертю, якщо після повернення з
Вавілона не застане Устігу живим. Він поклявся сімома
демонами, що не пощадить у палаці нікого, якщо з цим пер-
сом щось станеться.
Спокійно все розміркувавши, Набусардар зрозумів, як
для нього важливо зберегти життя перському князеві і як
він собі все зіпсував би, коли б у запалі вбив його. Свід-

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62