Маргаріта Фігулі. Вавілон

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62

носний серпень залишив дві глибокі зморшки, і їй стало
жаль саму себе; конвульсивне стиснувши пучки пальців,

мов людина, що хоче зірвати квітку будяка, вона наказа-
ла слугам розвернути паланкін і вертатись до міста. Але,
поминувши путівець між пшеничними ланами, раптом пе-
редумала й звеліла повернути до Муджаліби.
Там вона наказала доповісти Валтасарові про себе. їй
хотілося звернути його увагу на Гамаданову дочку. Знаю-
чи, що Набусардар збирається одружитись з Нанаї й хо-
че випросити в царя для неї благородний титул, вона вирі-
шила будь-що перешкодити цьому й водночас привернути
цареву увагу до Нанаїної краси. Може, тоді він відбере
її в Набусардара, користуючись правом царя й першого
після богів мужа в країні.
Валтасар саме збирався відвідати в темниці Дарію,
дочку скіфського князя Сіріуша. йому так і не пощастило
прихилити до себе її серце. Терпець його ввірвався, і в
нападі гніву він засудив її на смерть. Але на самоті Вал-
тасар тужив за нею і, змучений своїми щоденними клопо-
тами, знову шукав біля неї заспокоєння. Нічого не вдієш -
цар і володар величезних просторів, Валтасар залишався
людиною з усіма її слабостями, стражданнями й невпокоєм.
Особливо тяжкими для нього були ночі, він не міг засну-
ти й на хвилину. Його поїли відварами із сотні різних трав,
прикладали до чола бурштин, щоб розвіяти тривожні дум-
ки. Вирішили запросити лікарів аж із самого Єгипту Ґі
Греції. Для втаємничених у справи царського двору не бу-
ло секретом, що в деякі ночі він засипав глибоким сном,
але тоді біля нього сиділа скіф'янка. Та Валтасар дома-
гався від неї більшого - він домагався її кохання. І що
довше опиралася вона, то дужче жадав він її обіймів. Хво-
роблива впертість була властива його натурі, як і надмірна
запальність. Під час останнього спалаху він наказав ки-
нути Дарію до темниці. Але коли в безсонні ночі до нього
знову повернувся колишній страх за життя,- а Валтасар
боявся, що його вб'ють сонного,-він наказав випустити її.
Одначе Дарія не забажала виходити з темниці. Валтаса-
рові не хотілося вдаватися до насильства,- в даному ра-
зі воно не мало ніякого сенсу й могло тільки все зіпсувати.
Через те він вирушив до неї сам, щоб особисто запропо-
нувати-їй волю і вмовити повернутися до його палат.
Валтасара супроводжувала царська охорона. Телкіза пе-
рестріла його в дворі. Нашвидку вислухавши дружину
свого верховного воєначальника, він не надав її словам
ніякого значення.
- Я подумаю над цим опісля, а зараз мені ніколи,-
відповів він,

Телкіза здригнулася, і її пофарбовані в зелене нігті вп'я-
лися в стиснуті долоні. Вона приклала до грудей віяло і
вклонилася Валтасарові, як належало вклонятись волода-
реві царства, але подумки послала йому вслід найстрашні-
ші прокльони, коли він рушив до темниці, де досі сидів
іудейський пророк Даниїл.
Ледве стримуючи лють, Телкіза покинула Муджалібу,
тимчасом як Валтасар наказав відчинити двері темниці
В замку заскреготали ключі. Коли сторожа прочинила
двері, з глибини підземелля долинула пісня, та сама, якою
Дарія заспокоювала Валтасара, мов маленького хлопчика,
ще коли жила в палаці. Він миттю пригадав вираз її сіро-
голубих, наче небо, очей. її вії, брови й коси були кольору
темної глини, й через те йому завжди здавалося, що, коли
вона поруч, усе довкола пахне небом і землею. А людині,
навіть коли вона й цар, приємно задивлятися в глибину ді-
вочих очей і в небесну блакить, приємно торкатися кіс,
у яких ожив колір землі.
Валтасар на мить застиг на порозі, але потім рішуче за-
йшов до підземелля, освітленого слабким пломінчиком ка-
ганця.
Дарія сиділа на глиняній лаві й співала. Вона чула, що
хтось увійшов, однак не обернулася, їй було байдуже до
всього на світі.-Вона співала, і її пісня вилітала крізь від-
чинені двері на волю.
Валтасар дав знак охоронцям вийти й зачинити за собою
двері.
Залишившись з ув'язненою сам на сам, він промовив на
диво миролюбно:
- До тебе прийшов цар!
Вона підвелася й привітала його кивком голови.
-Сподіваюсь, ти ще не розучилась говорити? - запи-
тав він уже гостріше.
- Ти ж чув, царю, я співаю, то навіщо питаєш про це?
- Тоді розмовляй зі мною так, як годиться розмовляти
з царем.
- Мені більше нема чого сказати володареві халдей-
ського царства.
- І ти не хочеш навіть просити в мене помилування^
А я прийшов сюди тільки для того, щоб дати тобі змогу
висловити це прохання.
- Мені здається, царю, що тобі жаль посилати мене в
царство тіней і що ти вагаєшся виконати свою погрозу.
А володареві царства слід бути рішучим.

- А хіба я не рішучий? - випростався цар, обурений
її зухвалістю.-Я можу вбити тебе, але можу й подарува-
ти життя. Я знаю, що ти сама ніколи не прийшла б по-
просити в мене помилування, тому я прийшов запропонувати
тобі його сам, я, халдейський цар. Подумай про це. Ти
ще можеш урятувати своє життя. Адже людському життю
немає ціни.
Після останньої фрази він навіть прицмокнув, ніби від
присмаку чогось приємного в роті.
- Отже, ти, царю, прийшов запропонувати мені помилу-
вання? Але я знову можу повторити тобі тільки те, що ти
вже тисячу разів чув з моїх уст.
- Он як?- Гнів і безнадія зламали Валтасарів голос.
- Так. Вирушаючи сюди з царства скіфів, я довірила
своє життя богам, то чого б мала тепер шкодувати за ним?
Ми, скіфи, не тремтимо так перед смертю, як ви, вавілоня-
ни. Ми приймаємо її з радістю, коли знаємо, що за нас
помстяться.
- Он як? - прохрипів Валтасар і розстібнув пряжку на
плащі.
- Так. За мою смерть помститься той, кому я віддала
своє серце, хто стрункий, як ліванські кедри, стрімкий, як
орли, що живуть на сірих скелях півночі, хто мудрий, як
сам цар Соломон, і сміливий, як незліченне скіфське вій-
сько, котре він збирає на берегах Понту Евксінського про-
ти наших ворогів, у тому числі й проти тебе, халдейський
царю. Так, і проти тебе теж. То чого ж мені боятися смер-
ті? Коли я помру, то після мене залишаться тисячі, а коли...
- Що «коли»? - лють перекривила Валтасарове облич-
чя, і він підступив ближче до Дарії.
Чому мова її така самовпевнена, така не по-жіночому
зухвала? Чому? Адже в неї такий лагідний погляд, що
перший-ліпший з богів піддався б його чарам.
- Ти сказала, Даріє,- Валтасар насилу притлумив у
собі гнів, бачачи, що суворістю він нічого не доможеться,-
ти сказала, що коли ти помреш, то після тебе залишаться
тисячі, а коли...
- А коли помреш ти, то разом з тобою загине все хал-
дейське царство, ось про що я хотіла тебе попередити.
- О! - вигукнув Валтасар, сповнений любові й нена-
висті водночас.-Халдейське царство не загине ніколи! Нас
сотні тисяч, тимчасом як вас усього кілька сотень.
- Але нас буде неоглядне море, царю, коли від вас
залишиться тільки жменька. Ми заселимо просторії від
моря на півночі до моря на півдні, від моря на сході до

моря на заході. Ми житимемо й тоді, коли про халдейське
царство залишиться тільки згадка в книгах. Тому я не бою-
ся смерті, царю. Тому я можу померти з усмішкою на
обличчі.
- Твоє пророцтво, Даріє,-.приголомшено прошепотів
цар,-твоє пророцтво, Даріє, страхітливе. З тобою не зрів-
няється навіть Дельфійський оракул. Та я прийшов сюди
не для того, щоб вислухувати твої віщування. Не прийшов
я й пропонувати тобі золото, щоб ти відкрила мені майбут-
нє твого народу, а прийшов запропонувати тобі життя, до-
рогі шати й багатство царських скарбниць, якщо ти підкориш-
ся моєму наказу. Тебе відлякує моя впертість, я знаю. Але
я доведу тобі, що можу бути й інакшим. Я все можу, бо
я - цар. Я можу звеліти стратити тебе, проте можу й лю-
бити, як ніхто в світі. Цар може і те, і те. Я вмію бути доб-
рим і лагідним, як голуб на даху,.
- Цар повинен бути мудрим'і мужнім,-відказала Да-
рія.
І знову-вже вкотре-її слова здивували Валтасара.
- Я буду і мужнім, і мудрим, я буду таким, як ти сама
забажаєш.
Він простяг до неї руку, але вона ухилилася.
- Цареві негоже піддаватися своїм забаганкам. Справж-
ній цар повинен керуватися тверезим розумом правителя.
- Я керуватимусь тверезим розумом правителя... я ро-
битиму все, що ти забажаєш,- Валтасарові вже вривався
терпець.
- Говорити так і випрошувати собі любов - нерозумно
й недостойно царя.
Валтасар'важко засопів.
- Твоя правда. Ти щойно сказала щиру правду. Я во-
лодію безмежною владою, і я нею скористаюся.
Він скийув плащ на глиняну лаву. В пориві гніву й мсти-
вої пристрасті схопив Дарію за руки вище ліктів і посадив
поруч себе. Близькість її тіла пробудила в ньому новий спа-
лах пристрасті. Він дивився на її ллечі. На одному з них
була мідна застібка. Вона раптом розпливлася в нього пе-
ред очима, погляд його затуманився. Змучений тривалим
безсонням, цар відчув, що його охоплює глибока неміч. Він
відчув себе безпорадним перед Дарією і знав, що тільки її
повернення до палацу може повернути спокій його ночам.
- Я радше зречуся трону на користь Набоніда,- про-
стогнав він,- ніж віддам тебе твоєму коханому з півночі.
Мабуть, ти прекрасна в коханні, але я більше не домага-
тимусь його від тебе. Обіцяю тобі,- гірко зітхнув він,-

хоч ти й прекрасна, як казкові засніжені гори. Ти така ж
гарна, холодна й недосяжна, як засніжена гора. Якби я
захотів, то наказав би збудувати сходи з чистого золота
аж на саму вершину тої засніженої гори і в такий спосіб
досяг би, здобув би тебе, і ти стала б моєю. Але я дав тобі
слово.
Груди в Дарії високо здіймалися від хвилювання, і Вал-
тасар дивився на неї, мов зачарований.
- Я ще ніколи не був свідком... мені ще ніколи не до-
водилось бачити, як дихають статуї. Ти - найпрекрасніша
із статуй, а проте дихаєш. Даріє... Даріє...
Він торкнувся пальцями її шиї й плеча.
Здригнувшись, вона відсахнулася від нього.
- О, ні! Тепер ти не зможеш від мене ухилитися. Ти
моя. Моя навіки!
- Пусти! - крикнула Дарія.
На її крик до дверей підбігли охоронці.
- Якби в мене був кинджал, я зарізала б тебе, мов со-
баку. Мов собаку, бо ти це заслужив, царю. Вночі тобі
привиджується, що тебе переслідує Навуходоносор, ти й
мені не давав спати, поки не кинув до темниці. Ти скар-
жишся, ніби Навуходоносор шепоче тобі, що не ти, а він -
справжній халдейський цар. Від люті ти нівечиш мідні
барельєфи, які прославляють його велике життя, але знай -
ти не зможеш зрівнятися з ним жодним своїм діянням!
Скажи сам: хіба справжній цар стане втішатися любов'ю,
коли на кордонах його держави стоїть вороже військо?
- Той, хто любить, не може поводитись інакше,-ви-
правдовувався Валтасар.
- Ох царю,-зітхнула Дарія.
Валтасар бурмотів, мов у гарячці. Він нагадував їй тих
її співвітчизників, які п'ють маковий відвар, аби поринути
у солодкі сни. Тих безвольних людей, що, скуштувавшії дур-
манного напою, вже не здатні від нього відвикнути. А мо-
же, Валтасара теж хтось підмовив випити цього трунку?
Коли вона запитала його про це, він здивовано витрі-
щив на неї очі:
- Навіщо мені пити маковий відвар, коли є солодкі
вина?
- Я теж так думаю. І все ж таки ти дуже нагадуєш
мені тих, хто п'є його або танцює довкола багаття з порож-
ніх маківок, удихаючи дурманний дим.
В цареву душу закралася підозра:
- А може, дійсно вороги підливали його мені в їства
або підсипали в жертовні курильниці разом з пахощами?

Я й справді не можу думати ні про що інше, крім твоїх обіймів.
Ти сама бачиш, що я нездатний думати навіть про перське
військо, хоч воно загрожує нашому царству.
Валтасар задумався.
Він думав про загрозу перської навали й дивився на
Дарію. Вона стояла, притулившись до стіни. Голова її бу-
ла ледь закинута і потилицею терлася об камінь. У такт
рухів її тіла погойдувалися зборки спідниці й ворушилися
на ній зелені листки, неначеб легкий вітрець хитав вершеч-
ками дерев.
- Даріє,-зворушено мовив цар, знеможений своєю
пристрастю.
Але дівчина не відізвалася; вона стояла, притиснувшись
до кам'яної стіни, і, здавалось, сама була з каменю.
Краще вже йому діждатись лікарів з Греції або Єгипту,
ніж так принижуватися перед цією тигрицею, яка заслужила
тільки одне-люту смерть. Але Валтасар знав, що ладен
принизитися навіть перед послідущим рабом, аби тільки
той позбавив його тяжких мук безсоння.
- Ти заслуговуєш,- сказав він докірливо,- щоб я при-
низав твоє серце стрілою.
- Було б розумніше, царю, якби ти пронизав стрілами
серця персів. Халдейському володареві це принесло б
більше честі.
Неспроможний далі витримувати її глузування, Валта-
сар прохрипів у нападі нестримного гніву:
- Я ненавиджу твою мову! Вона груба, як мова моїх
корабельників. Жінка має бути ніжною й привітною. А ти
брутальна, і я тебе ненавиджу.
Він схопив з лави плащ і, тягнучи його по підлозі, пішов
до виходу. Відчинив двері, за якими стояли охоронці, й рап-
том побачив Набусардара. Верховний воєначальник нетерп-
ляче ходив сюди й туди в'язничним коридором.
- Що йому тут треба? - запитав він охоронців.
- Він уже майже цілу годину жде твою святість, царю
царів,- відповіли ті.
- Я зайнятий,- невдоволено буркнув Валтасар.
- У нього до тебе якась нагальна справа,- додав на-
чальник охорони.
«Мабуть, перси й справді стоять уже на кордоні»,- май-
нуло Валтасарові в голові. Змучений спекою, безсонням і
Даріїною непривітністю, він упав на кам'яну лаву в кори-
дорі й наказав покликати Набусардара.
Тільки-но Набусардар наблизився до нього, цар квапливо
застеріг його;

- .У мене зовсім немає часу, князю, говори коротко: що
тобі треба?
- Ідеться про суто особисту справу, і я не хотів би гово-
рити про неї при воїнах твоєї святості. Прошу тебе, царю
царів, вислухай мене віч-на-віч.
- Говори тут,- наказав Валтасар ослаблим голосом.-
Говори... я дуже стомився,- і дав знак охоронцям віді-
йти.
- Твоїй святості вже відомо,- почав Набусардар,- що
з допомогою' Гамаданової дочки нам удалося схопити на-
чальника перської розвідки Устігу. Пропоную нагородити
дівчину за цей вчинок як за героїзм у боротьбі протії персів.
Прошу тебе, царю царів і верховний наш володарю, надати
їй благородний титул.
Валтасарові раптом пригадався останній Телкізин візит,
і він мляво посміхнувся.
- Навіщо Гамадановій дочці благородний титул? Вона
бідна, і їй скоріше знадобиться золото, ніж титул.
- Я прошу твою святість надати їй благородний титул.
його носив її дядько Сініб, який відзначився в битві з аммо-
нітянами і втратив його з вини Есагіли. Нанаї була для ньо-
го як рідна дочка, і коли ти не хочеш визнати над собою
зверхність Есагіли, то поверни благородний титул його
небозі.
- Ти хочеш з нею одружитися? - перебив його цар.
- Так, твоя святість, я хочу з нею побратися, але не ро-
зумію...
- Ти здивований, звідки мені про це відомо? - розсмі-
явся Валтасар.- Я цар і повинен знати все, що діється в
моєму царстві. Та повернімось до справи.
- Я хочу побратися з нею, перш ніж почнеться війна з
персами, твоя святість. Досить одного твого слова: так
або ні.
- Ми ще повернемося до цієї справи, князю,- запевнив
його Валтасар, думаючи при цьому тільки про останній
Телкізин візит.
- А чому ти не хочеш вирішити її зараз? - уже наполег-
ливіше запитав Набусардар.
- Щоб ти не вчинив необдумано, мій верховний воєна-
чальнику. Ми часто чинимо нерозважно.
- Я все ретельно обдумав, твоя святість, і хочу, щоб
Нанаї стала моєю дружиною ще до початку війни з пер-
сами.
Тільки-но він доказав останні слова, як у нижніх дворах,
де були розташовані царські казарми, тривожно прогув гонг,

- Що це може означати? - насторожено запитав Набу-
сардар.
- Що там таке? - повторив цар і собі.
Вони й гадки не мали, що хвилину тому шестеро озброє-
них вершників принесли Набі-Іллабратові звістку про тс,
що перси подолали Мідійський мур, що завдяки зраді від-
чинилася брама Сіппара, а Опіс здався добровільно, аби
уникнути кровопролиття, і що Кір захопив у Харрані в по-
лон царя Набоніда.-де той будував найрозкішніший у всій
Вавілонії храм бога Сіна, неперевершений Ехулхул.
Незабаром з'явився сам Набі-Іллабрат і з розважливістю
досвідченого воїна твердим голосом, у якому не було й тіні
розгубленості, доповів про те, що сталося.
Та хоч як спокійно тримався Набі-Іллабрат, двір одра-
зу ж охопила паніка.
Мідійський мур зламав ворог, і в Царському Місті розля-
галися тривожні удари гонга. Луна його докочувалася з
нижнього подвір'я, мов похоронний плач. Пойняті жахом,
усі висипали з покоїв на подвір'я. Жінки у відчаї падали
навколішки, а чоловіки заціпеніло стояли з тривогою в душі.
Запанувала моторошна тиша.
Оговтавшись від першого потрясіння, Валтасар глянув
на Набусардара й наказав:
- Негайно пошли на північ підмогу. Персів треба зу-
пинити.
- Ні, твоя святість,- заперечив Набусардар.- Ти не
маєш такого війська, яке зупинило б персів у чистому полі.
Всупереч нашим сподіванням, їм удалося зламати Мідій-
ський мур. Я послав туди п'ятдесят тисяч найкраще озброє-
них і навчених воїнів, а п'ятдесят тисяч воїнів цілком до-
статньо для того, щоб захистити мур Навуходоносора. Якщо
вони його не захистили, то я певен, що нас зраджено. Перси
не змогли б з такою дивовижною швидкістю подолати це
укріплення. Нас зраджено, і не завадило б запитати в Еса-
гіли, чи план Мідійського муру, яким так підступно заволо-
дів Сан-Уррі, і досі в неї.
- Твоя світлість гадає,- втрутився в розмову Набі-Ілла-
брат,- що Есагіла здатна зрадити свій народ і передати
план Мідійського муру персам?
- Я переконаний, що вона пішла на цю підлість,-за-
скреготав зубами Набусардар,- але зараз нема коли про
це розводитися. Прошу тебе, царю царів, склич негайно
державну раду.
На державній раді, яка зібралася в тронному залі, Вал-
тасар ратував за те, щоб послати на північ підмогу. Він

зголосився особисто повести військо на бій проти Кіра. На-
бусардар переконував його, що немає ніякого сенсу ризи-
кувати життям бодай одного воїна, бо перси хоч так, хоч
так уже наближаються до мурів Вавілона. Навпаки, зараз
важливо якомога більше війська залишити для захисту
столиці.
Валтасар спаленів, і його неможливо було відмовити від
цього наміру. А коли й вищі сановники спробували підтри-
мати Набусардара, цар просто змусив їх замовкнути:
- Хто править Вавілонією - я чи не я? Якщо я, то чи-
ніть мою волю й виконуйте мої накази. Спорядіть десять
тисяч добірних вершників і десять тисяч пішаків, дайте їм
триста бойових колісниць, і я ще сьогодні поведу їх проти
Кіра.

З двадцятьма тисячами найманих воїнів Валтасар виру-
шив на північ, щоб зупинити просування перських військ.
Ні членам державної ради, ні Набусардарові не вдалося
відмовити його від цього. Він уперто хотів зітнутися з Кі-
ром, щоб показати йому, який хоробрий вавілонський цар.
Цей варвар, видно, забув, що халдейське царство - не слаб-
ка Лідія чи нерозважна Мідія. Сповнений войовничого за-
палу, Валтасар не заспокоївся доти, аж поки не сів у бойову
колісницю й курява не здійнялася з-під копит його коней.
Поспішаючи на північ, він наказав гнати коней галопом.
Думав, що вибрав найслушнішу хвилину для несподіваного
удару, що перська армія після штурму Мідійського муру
ще розпорошена й не зможе йому протистояти.
Царя супроводжував вищий воєначальник Набі-Ілла-
брат.
Набусардар розумів, що коли довірить військо Валтаса-
рові, то прирече цим його на неминучу загибель. Через те
він послав з ним Набі-Іллабрата, щоб той опікав воїнів і
застерігав царя від даремного кровопролиття. Він також до-
ручив йому командувати військами. Але по дорозі на пів-
ніч Валтасар умовляннями й погрозами домагався від Набі-
Іллабрата, аби той не позбавляв його єдиного шансу до-
вести всім, що він - мудрий цар і досвідчений полководець,
який перевершить самого Навуходоносора. Набі-Іллабрат
уже стомився слухати ці пусті балачки й, зрештою, пере-
став заперечувати цареві. Валтасар витлумачив його мов-
чання як знак згоди. Заспокоївшись, він велично відкинувся
на сидінні й подумки утішався своєю рішучістю й хоробрістю.
Закутаний у багряницю, під якою груди його були
захищені міцним панцирем, бубонів собі під ніс;

- Якщо мені ще раз з'явиться уві сні мертвий велетень
і почне запевняти, що тільки він був справжнім царем, я
зможу сміливо глянути йому в вічі й запитати: хто переміг
персів? Я зможу зневажливо посміятись над ним, бо. я пе-
ревершив його й здолав армію, яка хотіла завоювати весь
світ. Так чи ні? - І обернувся до Набі-Іллабратаї що той
на це скаже?
- Так,- зовсім не слухаючи його, байдуже відповів
полководець.
- Отож-бо!-вигукнув Валтасар.-Звичайно, Навухо-
доносор теж зробив чимало... Він зруйнував Єрусалим, але
перемогти Кіра набагато важче. Так чи ні?
Набі-Іллабрат не відповів, удавши, що куняє. Він нав-
мисно прихилився до борта колісниці й похитував головою,
наче уві сні. Під шоломом вимальовувалося його мужнє,
благородне обличчя. Ніс скорше римський, ніж орлиний,
припорошене сивиною волосся, густа борода; щоки трохи
запалі, поорані зморшками. Над переніссям - три глибокі
складки. Під розстебненим плащем поблискував золотий
ланцюг з бойовими нагородами. На руці, яка стискала онік-
сове руків'я меча зі срібним орнаментом; ряхтів масивний
перстень-печатка з ім'ям і родовим знаком.
Валтасар надовго затримав на ньому свій погляд. Видно,
цей перстень робив великий майстер. Набі-Іллабрат знав
емак у речах і в житті. Та найкращим його родовим знаком
була глибина думки й почуттів.
Цар перевів погляд на обличчя Набі-Іллабрата. Воно
дуже скидалося на обличчя Зевса, яким його зображують
грецькі скульптори.
Валтасар випростався, і ця поза повернула йому само-
впевненість і надію на успіх. Всю дорогу він уже уявляв
себе в ореолі слави. Забув навіть про скіф'янку, чиєї при-
хильності так домагався ще кілька годин тому. Та потім
серед думок про перемогу й славу все-таки промайнула
думка і про неї.
Час від часу його повертало до дійсності ляскання батогів
і цокіт копит. Нарешті, стомлений власною уявою, він
заходився оглядати свій почет. Шалене обертання коліс і
форкання шестерика підносили його бойовий дух. Обабіч
колісниці скакали вершники, яких захищали важкі вози зі
стрільцями в панцирах.
Валтасар майже без передиху мчав на північ, йому дода-
вала відваги й свідомість того, що халдеї позбулися колиш-
нього царя Набоніда. Кажуть, Кір наказав відвезти його
до Екбатан. Тепер Есагіла обеззброєна остаточно, бо її по-

збавлено знаряддя, з допомогою якого вона прагнула захо-
пити владу в Вавілонському царстві.
Відтепер він, Валтасар,- справді єдиний законний цар,
єдиний син богів, єдиний гідний наступник великого Наву-
ходоносора, єдиний непомильний суддя халдеїв, єдиний вер-
ховний воєначальник і єдиний, кому боги являють свою муд-
рість та волю.
Відтепер йому вже ні з ким не треба рахуватися, зважа-
ти на чиїсь бажання. Про це повинні знати радники й вищі
сановники, народ і вельможі, а надто Есагіла.
Він тішився мріями про майбутнє, аж поки передовий
загін досяг північної рівнини -рівнини під Пагорбами. Там
він наказав зупинитись, щоб підготуватися до нападу на
Кіра.
Вечоріло.
Халдейське військо поволі огортали сутінки, що насува-
лися з пологих Пагорбів. Тільки на заході ще полум'яніло
крайнебо, за яке щойно сіло сонце.
Кінні роз'їзди не зустріли ніде жодного перського воїна.
Це був добрий знак! Валтасар принаймні міг спокійно під-
готуватися до раптового нападу на Кіра. Залишалося ще
в-ислати розвідників аж до самого табору персів, вивідати,
що готує ворог і коли найзручніше завдати йому смертель-
ного удару.
Валтасар саме радився з Набі-Іллабратом, як краще
здійснити цю операцію, коли вартові підняли тривогу. Сто-
рожовий загін несподівано захопив п'ятьох чоловіків, одяг-
нених як сіппарці. На допиті вони назвали себе халдеями,
яким потай удалося втекти з міста й таким чином урятува-
тися від жорстокої розправи перського завойовника, що
віддав Сіппар на поталу своїм воїнам. Вони вбивають не-
винних старців, ґвалтують беззахисних жінок, дітям роз-
трощують голови об мури будинків. Усе, що в Сіппарі ма;іо
якусь цінність, вивозиться до Персії. Зв'язаних полонених
шмагають нагаями й женуть за Тігр, у рабство. Сіппар та
його околиці обернулися на справжню юдоль плачу.
Валтасар докладно розпитав утікачів про криваві злочи-
ни новоз'явленого володаря світу. На допиті був присутній

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62