Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
згадав свій палац у Барсіппі, де було зібрано- безліч глиня-
них книг, парк, прикрашений статуями найталановптішпх
халдейських скульпторів, і стіни покоїв, обвішані рельєфа-
ми. Ніхто не тішиться там усім цим багатством, а сам він,
заклопотаний армією, рідко відвідує палац. От коли б там
жила жива душа, яка турбувалася б про нього! Старий
скульптор Гедека — єдина людина, яка втішається тією кра-
сою. Набусардар згадав і про свій палац у Вавілоні та про
горду Телкізу, свою законну дружину, в жилах якої текла
царська кров і яка була першою дамою міста, першою серед
вавілонських красунь! Вона мимохіть спала йому на думку,
але він відразу ж прогнав від себе видиво Вавілона, Тел-
кізин образ і глянув на Нанаї.
Вона стояла неподалік від його колісниці, тримаючи в ру-
ці глиняну табличку. Ніжний рум'янець розливався по її
щоках, а в очах відбивалися нетерпіння і страх перед май-
бутнім.
Зненацька дівчину охопила якась непевність і, наче то
була єдина опора в її житті, вона стиснула в долонях
глиняну табличку, на якій виднілися контури священного
бика з сузір'ям над його головою й маленькою польовою
квіткою під ратицею.
Верховному воєначальникові захотілося взяти у Нанаї
щось на згадку.
Мимоволі вона сама привернула його увагу до таблички
в своїх руках, і він попросив:
— Щоб я не забув про твоє прохання, подаруй мені цю
табличку.
Нанаї нерішуче подивилася на його руку, перевела по-
смутнілий погляд на табличку й, нарешті, віддала її.
Він заховав табличку в сагайдак, але встиг перехопити
погляд дівчини.
— Тобі шкода цього шматка глини?
Вона розгублено кивнула головою.
А втім, чого варта була ця жалюгідна табличка в порів-
нянні з послугою, яку пообіцяв їй зробити воїн? Вона мала
один-єдиний різець, та якби він попросив, то віддала б, ма-
буть, і його.
Ні, їй не шкода таблички, просто її непокоїть, що воїн
зволікає з від'їздом, їй хотілося вже переживати в душі ту
хвилину, коли верховний воєначальник військ його святості
царя Валтасара слухатиме дивовижну розповідь про наївну
й щиру Нанаї.
— Ох, їдь уже, воїне, — сказала вона, і голос її затремтів.
Набусардарові не хотілося розлучатися з нею. Це була
така рідкісна й така незвичайна хвилина відпочинку у вирі
життя!
Але треба рішуче, як і належить воїнові, перервати її й
подумати про інше—про Вавілон, над яким нависла не-
безпека, про пазури перського ненажери, про ненависну
Есагілу, про недолугих правителів Вавілонського царства
і про підступного фараона. Всі ці думки неначе були спле-
тені в один нагай, яким час підстьобував його відвагу, рі-
шучість і любов до вітчизни. Він уже давно мав стояти пе-
ред царем і доповідати йому, що до таємної державної ради
постарається добути докази, які свідчитимуть про те, що
перські вивідачі нишпорять по країні та підбурюють проти
нього добрий халдейський люд. Він мав стояти перед ца-
рем, а проте й досі стоїть тут.
— їдь уже, воїне! — знову поквапила його Нанаї і бачачи,
що він не рухається, сама вйокнула на коней.
Коні смикаули віжкам», уперлися в землю передніми ко-
питами й пустилися чвалом через пасовища до царського
шляху, що тягнувся вздовж Євфрату.
Набусардарові хотілося ще раз обернутися, та йому за-
важав шалений галоп коней. Наче струнке дерево, постать
його гойдалася в колісниці, нестримно віддаляючись поміж
ланами й ніби провалюючись у землю. І ось Нанаї бачила
вже тільки його шолом та звихрені кінські гриви.
Вона залишилася сама з своєю отарою білих овець.
Навколо неї простягалися зелені пасовища, всіяні дрібни-
ми квітками стокроток. Рої метеликів злітали над землею
й знову опускалися з височини на розкриті чашечки квітів.
Між полями голубіли води Євфрату, й на них колихалися
фінікійські кораблі з крамом для вавілонських торгових до-
мів. За ними тихо пливли на південь плоти кедрового дере-
ва з Ліванських гір. Уздовж берегів погойдувалися рибаль-
ські неводи. Високі пальми закохано видивлялися в дзер-
кало вод на свою вроду.
На царському шляху, де щойно зник з очей Нанаї удава-
ний Набусардарів посланець, з'явилися каравани, що йшли
з далеких країв. Верблюди ревли й витягували в бік річки
довгі шиї. Караванники не дозволяли їм зупинятися, бо до
вечора хотіли встигнути до столиці царства — до Вавілона.
Всяк поспішав туди. Немовби всі дороги вели тільки в од-
ному напрямі, а в усіх людей була тільки одна мета.
Нанаї замріяно дивилася вслід першому караванові, який
стомлено брів дорогою. О, якби вона теж могла ступати
зараз поруч з верблюдами замість чоловіка, засмаглого, на-
че з бронзи, й закутаного в пістряву одежуї Якби вона могла
з першим караваном наблизитися до вавілонських воріт і з
калатанням серця зупинитися перед одним з великих торго-
вих домів найбільшого міста світу!
З караванників вона перевела погляд на протилежний бе-
рег Євфрату, де височіла цегельня, над якою клубочилися
хмари диму. До слуху дівчини долинав гуркіт млинів та
олійниць, де били кунжутну- олію. Млини й олійниці були
розкидані по всій Вавілонії, тож складалося враження, ніби
в царстві вдосталь хліба й олії. Але не кожен, хто вважав
цю землю своєю вітчизною, міг твердо сказати, що в ній
немає нестатків.
Біля великих царських майстерень і в селах кишіли сотні
людей у лахмітті й з натрудженими тяжкою працею рука-
ми. Майже все, на чому могло спинитися людське око,
належало власникам вавілонських палаців, їм належали
й виснажені тіла рабів, і рам'я на них, яке не могло вже
захистити порепану від палючого сонця шкіру.
Увечері Нанаї повернулася з пасовища.
Вона й гадки не мала, що дома у дерев'яній скриньці на
неї чекає золотий ланцюжок — винагорода за втрату невин-
ності в обіймах перських харцизяк, їй і вві сні не снилося.,
що вирок цей виніс саме той, кому вона вже давно нале-
жала душею.
Сповнена надії, дівчина поралася у дворі. Все в її руках
аж горіло. Наостанку вона перевірила всі засуви й замки,
щоб уночі до них не залізли злодії. Потім узяла на руки
кішку, яка нявчала біля ніг, і, гладячи її, підійшла до
батька.
Старий Гамадан саме проказував вечірні молитви, б'ючи
поклони на всі чотири сторони світу. Він звертався до Ел-
ліля й просив, щоб той зняв тягар із його серця.
— Змилуйся, Еллілю, над нещасним Гамаданом, — голос-
но взивав він, — і звільни його дочку від наруги. Нехай Там-
муз, бог весни, віднайде її в перших розпуклих квітах і за-
ручиться з нею. Або нехай Сін, бог ночі й срібного місяця,
побачить її в своєму світлі і зробить своєю першою дру-
жиною. Тільки не допусти, сотворителю світу, премудрий
Еллілю, щоб її осквернив перс, який закриває ноги штаня-
ми й не носить спідниці, бо вій боягуз.
З кішкою на руках Нанаї зупинилася за рогом хатини
й прислухалась до батькової молитви.
Вона не могла збагнути причини такого палкого батько-
вого взивання. Чому він віддає її Таммузові й Сінові? Так
роблять лише у великому горі, вона ж нині — найщасливіша
дівчина в усій Вавілонії. Вона така щаслива, що не може
втриматися від сміху при батьковій згадці про персів.
Зачувши тихий Нанаїн сміх, Гамадан схрестив на грудях
руки, ще раз уклонився на асі чотири сторони світу й тільки
тоді обернувся до неї. Ще дужче насупив своє похмуре об-
личчя:
— Ти смієшся, дитино моя? Кепкуєш з батька, який поро-
див тебе?
— Я сміюся, але не кепкую,—зніяковіло відповіла На-
наї, відпускаючи кішку, яка виривалася від неї, — я не кеп-
кую, тату, тільки мені не віриться, що спідниця робить із
людини чоловіка, а штани — жінку.
— А ти коли-небудь бачила халдея в штанях? — запитав
він,
— Кажуть, Набусардар збирається запровадити їх в ар-
мії. І високі черевики теж, бо в них буде зручніше ходити
по горах, якщо дійде до війни з персами. А халдеї і в шта-
нях не перестануть бути найхоробрішими чоловіками в усьо-
му світі. Пригадуєш, тату, як дядько Сініб, нехай боги слав-
лять його в царстві духів, сказав якось, що, можливо, на-
стане такий час, коли штани будуть ознакою мужності, а
спідниця — ознакою боягузтва.
— Не глумись, дочко, над звичаями своєї вітчизни, —
докірливо мовив Гамадан.—Перс навіки залишиться нік-
чемним боягузом, тимчасом як халдей завжди буде благо-
родним, бо він створений за образом і подобою свого бога
Елліля.
Нанаї палко йому заперечила:
— Набусардар вважає персів сильним народом, а не пар-
шивими варварськими собаками. Недавно я бачила пер-
ських купців в Оливковому гаю. Вони теж зовні були подібні
до нашого бога Елліля.
— О небо! — заволав старий. — Не карай нашу оселю че-
рез ці богохульні слова. Як може перс бути створений за
образом і подобою божою?
— Я бачила їх зовсім близько, бо Сурма ділився з ними
хлібом.
— О боги! — скрикнув Гамадан. — Сурма знається з пер-
сами?
— Він сидів з ними, коли пас овець.
— Я вже давно помітив, що Сурма поводиться не так, як
годиться халдеєві. У його роки ми з Навуходоносором хо-
дили в походи на Сірію і там стиналися мечами з ворогом.
Тільки там ми й могли битися з чужинцями. Нині ж їх повно
на нашій землі, а деякі халдеї ще й хлібом діляться з ними.
— Подейкують, ніби перси збираються на нас напасти,
але Сурма запевнив мене, що це неправда, що перси, на-
впаки, хочуть жити з нами в мирі.
— Не вір Сурмі, дитино моя. Нашому царству й справді
загрожує небезпека.
— Нашому царству й справді загрожує небезпека? —
повторила вона слідом за батьком, з нетерпінням чекаючи,
що він казатиме далі. А по хвилині мовчанки рішуче запи-
тала: — Ти певен у цьому, тату?
— Я належу до провідних мужів нашої общини й повинен
знати, що діється в світі. Прийшла вість від самого царя,
що перси готуються до нападу на нашу землю. Набусардар,
верховний воєначальник військ його святості, збирає проти
них нову армію.
Он воно як! Виходить, це правда... Вітчизна в небезпеці:
і цар, і Набусардар, і народ—уся Вавілонія.
Нанаї огорнула тривога. Слово за словом, думка за дум-
кою пересипалися в ній, мов піщинки в пісковому годинни-
ку. В її уяві знову постали пасовища під Оливковим гаєм.
Там проходить шлях до Вавілона. А поруч, наче сумирна
змія, в'ється голубий Євфрат. Від нього відгалужуються сот-
ні зрошувальних каналів — жили й кров цієї землі. Халдей-
ський люд своєю наполегливою працею обернув безлюдні
пустища на райський сад, і сад цей — її вітчизна. А тепер
чужинець хоче, мов та п'явка, присмоктатися до грудей цієї
землі?
Нанаї раптом відчула безмежну любов до свого краю, яка
відразу ж поєдналася з її безмежною любов'ю до Набусар-
дара.В цю хвилину вітчизна й Набусардар нерозривно зли-
лися в її душі у вогненний вихор, який поривав її за собою.
Старий Гамадан помітив, як схвилювалася дочка, і, щоб
не ятрити її душу, тихенько підійшов до скриньки з золо-
тим ланцюжком. Хоч він любив рідну землю і всім своїм
єством стояв за Набусардарів план оборони, та, коли торк-
нувся'ланцюжка, серце його знову боляче стислоея від дум-
ки, яку жертву повинна принести Нанаї.
Любов до вітчизни й до рідної дочки не зливалися у ньо-
го в єдине почуття. Навпаки, вони були відокремлені одна
від одної, як земля відокремлена від неба неосяжними по-
вітряними просторами і як води Тігру відокремлені від вод
Євфрату безбережною рівниною.
Заради порятунку свого народу він не завагався б при-
нести будь-яку жертву. Але з поваги до пам'яті покійної Да-
гар не міг допустити, щоб зламалася віра в красу й силу
життя тут, на землі останнього нащадка їхнього роду. Він
почував обов'язок і перед пам'яттю брата Сініба, уявивши
собі в цю хвилину, як брат стоїть навколішки, наче вбивця,
у Брамі Смерті, а служителі великого Мардука вливають
йому в горлянку розплавлений свинець. Звитяжний воїн, він
був страчений на очах у всього Вавілона. Конаючи у страш-
них муках, Сініб бажав тільки одного: щоб жителі Села
Золотого Колосся не забули про цю тяжку кривду й наругу.
Але ще до цього він, непримиренний ворог Есагіли, не раз
просив у родинному колі, ба навіть іменем правди і вищої
справедливості заклинав усіх живих членів свого роду не
допустити, щоб Нанаї коли-небудь взяла участь в обряді
принесення в жертву чистоти під час свята богині Іштар.
Кожна халдейська дівчина, згідно з законами Есагіли,
повинна була принести свою чистоту в жертву небесній Іш-
тар. Перший-ліпший багатій міг вибрати її собі за жменю
золота. Це золото дівчина мусила покласти на вівтар богині
в дар за радість пізнання. Есагіла придумала цей обряд очи-
щення, щоб накопичувати якомога більше скарбів у своїх
сховищах. У великий день свята дівчата плавом пливли на
прощу до храму Іштар. Бідні йшли пішки, багаті їхали в
критих возах. З квітами й вінками на голові вони чекали
в Іштариному гаю на тих, хто вибере їх собі за жменю зо-
лота.
Так багатіла Есагіла й так безчестили майбутніх халдей-
ських матерів.
Дядько Сініб добре знав, що таке Есагіла, тому так і за-
стерігав Нанаї від участі в цьому обряді.
Він завжди повторював: «Нехай законний чоловік буде її
першим чоловіком. Тільки він один має право на її чистоту.
А якщо богиня Іштар і справді вимагає такої жертви для
свого умиротворення, то її золоту статую треба скинути у
Євфрат».
Деякі погоджувалися з ним, однак у день Сінібової страти,
коли розплавлений свинець шкварчав у його горлянці, вони
вдавали, що нітрохи не співчувають йому, аби не втратити
прихильність всесильних жерців із Храмового Міста.
І тільки один Гамадан скреготів зубами й плакав — рід-
ним це дозволялося, — але кожне слово протесту проти та-
кого насильства він змушений був задушити в собі, щоб Еса-
гіла не посягла й на його життя. Бо хто потім помстився б
за братову смерть? Хто захищав би Нанаї — єдиного на-
щадка роду? Храмові вояки з великим задоволенням посла-
ли б у царство тіней і його. На їхні кровожерні вищири він
відповідав зневажливим посміхом. Усмішку він беріг тіль-
ки для Нанаї, проте й вона спотворилася на його викривле-
них тамованою мукою вустах.
З цим зневажливим посміхом Гамадан і повернувся до-
дому. Криву усмішку стер час, але тепер, через багато років,
вона з'явилася знову на його обличчі, коли він виймав із
скриньки золотий ланцюжок. Невже він, свідок Сінібових
тортур, він, хто чув братові заклинання, має запропонувати
цей ланцюжок Нанаї за її безчестя? Невже власними руками
має заплатити їй за те, що над нею познущається варвар?
Коли він підійшов до Нанаї з золотим ланцюжком, щоб
почепити його дочці на шию, то ніби знову почув братові
слова:
«Нехай законний чоловік буде її першим чоловіком. Тіль-
ки він один має право на її чистоту».
Слова Сінібового заповіту молотом гупали в голову, і він
не хотів його порушувати. Але водночас, немовби звідкись
із-під землі, лунала пересторога: якщо Набусардарові не
вдасться домогтися, щоб державна рада схвалила його план
оборони, то перси вторгнуться на халдейську землю і все
одно осквернять Нанаїну чистоту. Цього їй не уникнути,
якщо ворог загарбає їхню країну. Він пригадує, як халдей-
ські воїни в будинках, на вулицях і в храмах ґвалтували
жінок поневолених народів. У його уяві постала жахлива
картина, свідком якої він був у одному фінікійському місті.
Кілька переляканих до смерті дівчат заховалися за статую
богині Астарти ', проте їх спіймали й там, і вони одна за
одною вмерли біля вівтаря в ненаситних обіймах воїнів ва-
вілонського царя. Може так статися, що жінкам гордої і мо-
гутньої Вавілонії доведеться розплачуватися за злочини її
воїнів. Збудуться слова пророків: «Настане час, коли з ва-
ми чинитимуть те, що ви чинили з іншими».
Кілька хвилин Гамадан усе це болісно зважував. Потім
раптом підняв руку й почепив на шию замисленій Нанаї зо-
лотий ланцюжок, який кинув йому до ніг непереможний
Набусардар.
Здивована Нанаї запитала:
— Що це означає, тату? Сподіваюсь, ми не збідніли на-
стільки, що ти продав мене в рабство?
— Перед лицем творця нашого Елліля присягаюсь, що я
волів би пожертвувати своєю головою, ніж допустити, щоб
нас спіткало таке лихо.
— А може, ти продав купцям моїх білих овечок?
— Ні те ні те, Нанаї, — тихо відповів старий. — Це вина-
города його святості царя...
— Невже тепер, коли Вавілонові загрожує нова небезпе-
ка, там схаменулися й прислали дар вірному Гамаданові,
братові доблесного Сініба?
— Вони присилають дари не за подвиги, які вже зверше-
но, а за ті, які ще треба звершити.
Обличчя його пересмикнулося.
— Ти вже надто старий, тату, і я не уявляю, якого под-
вигу може вимагати від тебе Вавілон.
— Ідеться не про мене, дитино, — і обличчя його знову
пересмикнулося.
— А про кого? — Цікавість Нанаї дедалі зростала.
— Про тебе.
'Астарт а—богиня родючості, материнства й кохання в старо-
давніх фінікійців.
Нанаї від подиву широко розкрила очі.
— Ідеться про тебе, дочко, — вів далі Гамадан. — Купці,
з якими Сурма в Оливковому гаю ділився хлібом, очевидяч-
ки, перські нишпорки. Через два тижні в столиці має від-
бутися таємна державна рада. Якщо його святість цар ма-
тиме доказ, що перси никають по країні й баламутять на-
ших людей, то доручить Набусардарові, своєму неперемож-
ному верховному воєначальникові, здійснити розроблений
ним план оборони, виставити військо, розіслати залоги по
всьому царству й укріпити підступи до Вавілона.
— Але я не розумію, до чого тут я, — здивувалася Нанаї.
— Ти гарна, мов квітка, Нанаї. Велика богиня сотворила
тебе такою, аби ти своєю вродою засліпила очі найнебезпеч-
нішому ворогові нашого народу. Нехай же твоя краса стане
хлібом, і як Сурма ділився своїм хлібом з перськими куп-
цями, так і ти поділися своїм із перськими вивідачами. Цю
жертву ти повинна принести нашій нещасній вітчизні.
Нанаї все зрозуміла.
Після цих слів старий і дочка немов закам'яніли.
Довкола запанувала тиша, наче в мертвій пустелі перед
бурею.
Високо в небі літав птах, мабуть, шукав собі на ніч при-
тулку. Птах закружляв у них над головою, а це завжди вва-
жали за недобру прикмету. Для Гамаданового дому це був
другий поганий знак, бо нещастям вважалося й народження
дитини з червонястим волоссячком. П'ятнадцять років тому
кривавий Сакус відчинив двері своєї небесної оселі й послав
на світ прекрасну Нанаї. Вона народилася увечері, і світло
зірниці забарвило Нанаїне волосся червонястим полиском.
Хоч воно й робило дівчинку подібною до богині Іштар, проте
кожен вірив, що з її появою на світ у Гамадановому домі
оселився злий демон.
Та зараз ні старий, ні його дочка не думали про погані
прикмети, їхні думки були звернені до Вічного Міста, яке
звеліло їм скоритися жорстокому наказові. Треба рятувати
Вавілонію, царя, народ. Треба пожертвувати собою за най-
святіше для кожного халдея — за батьківщину — й усвідо-
мити: тому, хто не підкориться цьому наказу, відрубають
голову. Гамадан і Нанаї це усвідомили й мовчки погодилися
виконати цареве повеління.
У Нанаї було таке відчуття, ніби золотий ланцюжок ду-
шить її, через те вона зняла його й віддала батькові, щоб
заховав назад у скриньку.
Коли Гамадан відійшов, вона з жахом усвідомила, що не
зможе тепер заручитися з повелителем свого життя, що її
безмежну відданість і чистоту з варварською грубістю по-
топче якийсь перс, жадібно пожираючи її красу, як його од-
ноплеменці пожирали Сурмин хліб.
Очі її сповнилися смутком, а спотворене болем обличчя
повернулося до неба.
Небесна Іштар у подобі вечірньої зірки Біліт дивилася
на неї своїм ясним зором. Вона бачила на Нанаїному облич-
чі велике страждання. Та щойно вона захотіла розповісти
зболілому людському серцю й про свою долю і втрату ко-
ханого Таммуза, як. крила чорного птаха заслонили її світ-
ло від Нанаїних очей. Чорний птах кружляв у небі при світ-
лі зірки,, кружляв і кружляв над застиглою Нанаї, немов
блукач.
Вона дивилася вгору на цю рухливу крилату пляму, як на
лихо, що підкрадалося до неї. Душу її дедалі більше прой-
мав страх перед майбутнім, їй так хотілося, щоб чиїсь міц-
ні руки захистили її. В пориві відчаю вона затулила доло-
нями обличчя й, немовби це була її єдина надія, закричала
в темряву, яка огортала все довкола:
— Набусардаре!
Тієї самої хвилини, коли в Гамадановому дворі розлігся
цей крик, спітнілий колісничний примчав до мосту, який
з'єднував Барсіппу з Вавілоном і який піднімали на ніч.
У відповідь на одне-єдине слово, що означало пароль,
варта привела в рух опускний пристрій. Колісниця, запря-
жена парою коней, прогуркотіла по мосту і незабаром зник-
ла у плетиві вавілонських вулиць.
— Мені здається, це був Набусардар, верховний воєна-
чальник військ його святості царя Валтасара, — сказав один
із вартових. ,
— Тсс!— приклав палець до вуст його товариш.— Ти хіба
не бачив, що він був переодягнений? За цю спостережли-
вість ти можеш позбутися голови.
Спостережливий вартовий усміхнувся й помацав свою го-
лову на знак того, що це єдиний скарб, яким він ще володіє
в цьому нікчемному житті.
Наступного дня Місто Міст повільно прокидалося з ніч-
ного сну. Прекрасний і непереможний Вавілон сяяв під про-
мінням вранішнього сонця, мов золотий таріль на долоні
світу. П'яний від випитого вчора вина, запаморочений до-
рогими пахощами, обтяжений розкішними уборами й неба-
ченої краси коштовностями, розморений від любострасної
музики й танців, він мляво звільнявся з-під влади сну й лі-
нивою усмішкою зустрічав новий день.
Першим його привітали високі Пагорби, вкриті сикомо-
ровими, пальмовими й оливковими гаями, над якими літали
білі, сизі й рожеві голуби. Потім його зустріли вежі й дахи
палата, храмів та велетенських будівель по обидва боки
Євфрату. Нарешті, день прийшов на вулиці, якими поспіша-
ли до праці трударі, мовчки проходячи повз масивні брами
будинків, що їх охороняли камінні крилаті бики; ці статуї
звеселяли водограї в химерної форми басейнах на централь-
ній площі міста.
Перехожих на вулицях з'являлося дедалі більше, і нареш-
ті настала пора, коли відчинялися брами життя й для знат-
них вавілонян. На дверях відхилялися важкі завіси, і до
розкішних покоїв струміли потоки ранкової прохолоди. Сно-
пи сонячного світла вихоплювали з сутіні обличковані мар-
муровими й дерев'яними плитами стіни залів, де в казково-
му багатстві купалися їхні жадібні й вічно ненаситні гос-
подарі.
Славетнішого за Вавілон міста після падіння пишної ас-
сірійської НІневіТ, що стояла на березі другої річки, Тігру,
не було в усьому світі. Його непереможний володар Наву-
ходоносор, цар царів і намісник богів на землі, перетворив
Вавілон на колиску розкоші й знань. Своєю залізною волею
він обернув його на вогнище культури й великий торговель-
ний центр. За його мурами цар зібрав мистецькі скарби з
усього світу, а веред блиском і пишнотою палаців, що їх він
звів, схилялися народи.
Найвищими у Вавілоні були будівлі Храмового Міста —•
Есагіли. Священний квартал відмежовували від решти міс-
та міцні мури. Над усіма храмами височіла уславлена се-
миступінчаста вежа Етеменанкі, в якій перебував бог Мар-
дук, охорониш» столиці світу, що називалася Вавілон, тобто
«Ворота божі»» ба саме тут боги зіходили на землю.
Отже, Есагіла стояла на найвищому пагорбі Вавілона,
немовби хотіла цим підкреслити, що панує не тільки над
столддею царства, а й над усією Вавілонією, ба навіть над
самим царем, якому, за законом, належало перше місце
після бога. Верховний жрець безсмертного Мардука під час
кожного свята Нового року проголошував перед усім наро-
дом» що цар Вавілона — священний намісник богів на землі.
Але той самий жрець ненавидів свого правителя й вів з ким
таємну боротьбу не на життя, а на смерть. Ця боротьба за
владу передавалася в спадок від династії до династії, й ли-
хо було тому володареві Вавілонського царства, який ого-
лював меч проти Храмового Міста. Про людське око жерці
завжди вимагали, щоб усе царство підкорялося цареві, але
втаємничені знали, що цей самий цар, перед яким тремтів
кожен халдей, насправді був безвольною іграшкою в руках
Есагіли. Кожен його наказ ішов, по суті, від неї. Кожен
його вчинок від імені богів нав'язувала йому марнославна
Есагіла. Кожна крапля крові, пролита на вавілонських пло-
щах, лилася з волі лиховісних служителів храмів.
Про суперництво між царем і жерцями добре знали вель-
можі, \ -гілїки простолюд нічого про це не відав.
Причини цих незгод найглибше з-поміж усіх вельмож
збагнув Набусардар. Добре розмірттувавціи, він став на бік
царя й оголосив Есагілі відкриту війну. Він •відвернувся не
лише від жерців, а й від ботів. Якщо боги вимагають від
люд'нни тільки добрих вчинків, то чому вони не покарають
Есагілу за те зло, яке вона чітнить? Або світом правлять бо-
ги, або Есагіла. Або ж богів немає зовсім, і тоді правлять
люди, прикриваючись тільки вигаданими ботами.
Ці думки не давали Набусардарові спокою ні вдень ні
вночі. Він не хотів прогрішитись перед небом, але й не хо-
тів, щоб його дурили прості смертні, які втішалися боже-
ственною владою і напускали людям туману.
Охоплений неспокоєм устав він і цього ранку і, сповнений
тривоги, розсунув завіси, щоб до опочивальні полилося світ-
ло нового дня. Потім підійшов до дверей і підставив груди
під струмінь прохолодного повітря. Погляд його спинився на
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62