Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
також Набі-Іллабрат. Тимчасом як Валтасара розпалюва-
ло кожне їхнє слово, Набі-Іллабрат слухав їх стримано й
насторожено. Він з недовірою поставився до всієї цієї істо-
рії, вбачаючи в ній добре продуману каверзу. Тільки
справжньої її мети так і не зміг розгадати. Валтасар, нав-
паки, сприйняв за щиру правду усе, що почув про звірства
Кірових вояків. Усіх п'ятьох затриманих він наказав від-
Вести до свого намету і там вони знову слово в слово повто-
рили те саме.
Говорив переважно один із них, а решта тільки притаку-
вали. Хоч його розповідь була проста й на перший погляд
переконлива, однак Набі-Іллабрата не полишала підозра.
Важко було повірити, щоб Кір, здобувши без бою Сіппар,
браму якого було ласкаво відчинено перед його військом,
віддав місто на пограбунок. Адже він теж був зацікавлений
у тому, щоб зберегти місто непоруйнованим, аби воно могло
правити його армії не лише надійним захистом, а й безпеч-
ною опорою для нападу на південь та на Вавілон. Але за-
триманий малював неймовірні картини жаху, і в нього са-
мого обличчя було посічене й спотворене рубцями. Він за-
певняв, що це над ним так познущалися перські вояки, і на-
вколішках благав Валтасара допомогти йому помститися
Кірові за себе та за всіх халдеїв, яких спіткала така сама
гірка доля.
Не тямлячи себе від люті, Валтасар вигукнув:
- То це вони тебе так спотворили?
- Так, мій царю,- відповів чоловік і схилив закриваи-
лене чоло аж до землі,-допоможи помститись їм. Візьми
мене й чотирьох моїх товаришів до свого війська.
Ті теж почали просити й теж схилились аж до землі.
- Так, царю наш, візьми нас до свого війська, і ми рев-
но служитимемо тобі, ти побачиш на власні очі, як ми хо-
робро битимемося з ворогом. Ми вже дивилися смерті в
вічі й не боїмося зустрітися з нею знову. Доручи нам най-
небезпечніше завдання, і ти сам переконаєшся в нашій від-
даності та відвазі.
Слухаючи це, Набі-іллабрат не спускав очей з Валтаса-
рового обличчя й чекав сприятливого моменту, щоб засте-
регти його. Але Валтасар дивився тільки на затриманих і
нарешті придумав для них завдання. З гарячковим блис-
ком в очах він знехтував порадою Набі-Іллабрата й ска-
зав:
- Цієї ночі ви повинні проникнути в табір перської армії
й до світанку повернутися з вістю про наміри Кіра. Якщо
ви зрадите мене, царя царів і сина богів, я звелю вас схо-
пити й відрубати вам голови.
- О царю наш і єдиний володарю світу, хіба може хал-
дей служити комусь іншому, крім тебе?
- Ясна річ, ні,- заспокоївся Валтасар і наказав негай-
но спорядити їх у дорогу до ворожого табору.
Набі-іллабрат іще раз застеріг його:
- Твоя святість, використовувати під час війни випадко-
вих людей для розвідки ризиковане. Вони можуть зрадити
тебе.
- Але ж вони розмовляють чистою халдейською мовою.
- Я не вважаю це переконливим доказом їхньої відда-
ності.
- Навіщо наражати на смертельну небезпеку своїх вої-
нів, якщо можна послати цих людей? Ти й сам добре знаєш,
що в мене на рахунку кожен воїн.
- Краще послати на смерть п'ятьох, ніж приректи на за-
гибель усі двадцять тисяч, твоя святість.
Валтасар спалахнув.
- Ти, здається, забув, що я цар! - гримнув він на Набі-
Іллабрата і, схопившись за меч, заскреготав зубами.
Набі-Іллабрат був хоробрий воїн, але гасити цареві прим-
хи й ламати його впертість так розумно, як це робив Набу-
сардар.'не вмів. Через те він тільки схрестив на грудях руки
й низько схилив голову, ніби на знак поваги й відданості.
- Отож-бо,-вже трохи привітніше буркнув Валтасар
і відпустив руків'я меча.- А втім, твоя порада теж непо-
гана. Ти досвідчений воїн, і тебе сплоха не обдуриш. Мож-
ливо, вони й справді зрадять нас. Ти мудрий воєначальник.
Скажи, як ти вчинив би на моєму місці?
- Я послав би тільки наших воїнів.
- Але ж ці знають дорогу до табору Кіра. Для мене
важливо, щоб вони якомога скоріше, не блукаючи й не плу-
таючи, дісталися туди. Вони повинні повернутися ще до
світанку.
- Тоді пошли наших п'ятьох воїнів і дай їм за провідни-
ків двох із цих затриманих. П'ятеро завжди дадуть собі
ради з двома; А решту залиш у себе заложниками.
- Мудра порада,-зрадів цар,-так і справді буде на-
дійніше.
Невдовзі з табору на баских скакунах виїхало семеро оз-
броєних вершників. Серед них був і чоловік із спотвореним
обличчям.
Решту затриманих закували в кайдани, які прибили ско-
бами до дерев.
Поки військо відпочивало після виснажливого переходу,
Валтасар і Набі-Іллабрат радилися в царському наметі.
Здавалось, Валтасар нарешті усвідомив складність стано-
вища й прислухався до тверезих міркувань свого полковод-
ця. Незгода між ними виникла лише тоді, коли цар рішуче
заявив, що сам виступить на чолі передового загону. Але
тієї ночі вони розійшлися більш-менш мирно.
Валтасар перед сном ще спробував провести навчання
з воїнами, та, після того як кілька з них упало від перевто-
ми, відмовився від свого наміру й сам пішов відпочивати.
Майже до самого ранку він не склепив повік і дивився крізь
продухвину в наметі на зорі.
На світанку, коли сіра темрява літньої ночі почала по-
волі відступати перед промінням сонця, яке пробилося звід-
кись здалеку, Валтасара пойняла тривога. Розвідники й досі
не повернулися. Він дорікнув собі за те, що не послухався
поради Набі-Іллабрата, але потім махнув рукою, відганяю-
чи від себе чорні думки. Мабуть, не витримали довгої до-
роги, або їх перестріляли Кірові вояки. Треба почекати ще
годину, а потім сурмити сигнал до наступу.
А тим часом Валтасар вирішив усе-таки відпочити й зно-
ву впав на ложе, оточене посиленою охороною. Спершу він
не спав. Але за хвилину повіки його склепилися, постаті
охоронців немов розтанули, і він занурився в сон, дихаючи
прохолодним північним повітрям.
Валтасарові приснилося, що до його ложа підкрався
якийсь жрець і довго дивився на нього, а потім запитав, чи
знає він чоловіка зі спотвореним обличчям, якого послав до
ворожого табору.
- Я ніколи його не бачив,- промимрив Валтасар.
Охоронці обернулися на звук його голосу.
Жрець стояв перед Валтасаром, як втілення жаху. Вал-
тасарове чоло вкрилося потом, і його краплини виблиску-
вали в полум'ї смолоскипів, ніби мерехтливі зорі на
небі.
- То знай же, царю Вавілона, що то був перський шпи-
гун, який сам спотворив своє обличчя, аби ввести тебе
в оману.
Валтасар п&ревернувся на ложі, глухо застогнав і, пома-
цавши довкола себе рукою, сів. Розгублено озираючись,
запитав:
- Я спав?
- Спав, твоя святість,- підтвердив начальник охорони.
Тоді Валтасар закричав:
- Хіба ви не знаєте, що мені зараз не можна спати? -
І, скинувши з себе укривало, процідив крізь зуби: - Ще
не повернулися? Вийдіть подивіться! Я бачив поганий сон.
Двоє охоронців пішли оглянути околиці.
Тільки-но вони вийшли з намету, як відразу ж побачили,
що схилом пагорба повзе чоловік. Охоронці напнули луки
й хотіли вже пустити в нього свої стріли, але чоловік безси-
ло уткнувся обличчям у пожухлу траву й не ворушився,
Воїни кинулися до нього, однак невідомий не міг уже й го-
ворити. Тоді його віднесли до царського намету й напоїли
гаомою, яка ненадовго повернула його до тями. Він насилу
витиснув із себе одне-єдине слово: «Перси!»- й відразу ж
сконав.
Валтасар похолов. Підхопившись з ложа, він наказав сур-
мити тривогу.
Набі-Іллабрат пропонував-спершу з'ясувати, чому помер-
лий вимовив слово «перси», аби не здіймати даремно пані-
ки. Якби наближалось перське військо, халдейські дозори
на Пагорбах подали б уже про це сигнал.
Але Валтасар кричав:
-Сурміть тривогу!
Наказ царя негайно було виконано. Табором розляглися
звуки сурми. Воєначальники зі своїми підрозділами швид-
ко приготувалися до бою.
Валтасар надів панцир, збираючись особисто виступити
проти Кіра на чолі передового загону. Набі-Іллабрат до ос-
танньої хвилини відмовляв його від цього наміру.
- Твоя святість легковажно наражає себе на небезпе-
ку,-переконував він царя.
- А хіба ти не знаєш, що я син богів і що вони створили
мене безсмертним? Чи, може, ти все ще думаєш, що я не
маю досвіду?
- Ні, твоя святість. Але я знаю одне: нашій вітчизні в
тяжку годину потрібен цар, він - її опора.
- Ти весь час думаєш тільки про мою смерть. А на війні
треба думати ще й про перемогу!
- Що ж, нехай боги пошлють тобі перемогу, царю царів!
- Отож-бо,- Валтасар кивнув головою і крикнув слу-
гам: - Котурни!
Йому натягли на ноги шкіряні, оббиті золотом котурни.
Коли їх закріплювали, він глузливо запитав:
- Ну хіба в Кіра теж є такі?
Набі-Іллабрат промовчав. Він одвернувся від царя, і по-
гляд його випадково впав на обличчя мертвого, якого саме
виносили з царського намету двоє воїнів з допоміжного по-
ль.ового загону.
Пильно придивившись, Набі-Іллабрат упізнав у ньому
одного із сімох розвідників, яких Валтасар послав на північ.
Думка Набі-Іллабрата напружено працювала, намагаючись
відгадати, що ж там сталося, але метушня слуг, які одяга-
ли Валтасара, заважала йому зосередитись.
Валтасар наказав одягти його в найрозкішніше ратне
вбрання і, задоволене оглядаючи себе, вихвалявся:
- Нехай Кір побачить, який вавілонський цар. Нехай
побачить цей чванько!
Думки Набі-Іллабрата знову повернулися до мертвого.
А сталося те, чого й слід було сподіватися: чоловік із
спотвореним обличчям виявився перським шпигуном. То був
сам Забада, який після Устіги очолив перських вивідачів
на території Вавілонського царства. Коли армія Валтасара
вирушила на північ, Забада непомітно подався вслід за нею
разом з чотирма підкупленими халдеями. Вони тільки й
ждали зручної нагоди, щоб обійти вавілонське військо й
попередити персів. Та коли Валтасар зупинився під Па-
горбами, вони не змогли посуватися далі, боячись, що по-
траплять до рук Ітариної розвідки або якоїсь халдейської
залоги, І тоді Забада вирішив спотворити собі обличчя й
разом зі своїми супутниками віддатися в руки Валтасара,
сподіваючись, що його вдасться обдурити. Задум удався,
і Забада щасливо дістався-до перської армії, яка стояла
між Сіппаро.м і Опісом. П'ятьох Валтасарових воїнів перси
убили, і Забада повідомив Кіра, що халдейський цар готує-
ться раптовим ударом зупинити просування на південь його
армії. Замість Забади, який мав повернутися до Валтасаро-
вого табору на світанку, тепер туди вирушила частина Кіро-
вого війська, щоб зненацька напасти на вавілонську армію
й попередити її удар. Перси повинні були перешкодити Вал-
тасарові проникнути за Пагорби і, раптово напавши на нього,
потопити в крові халдейське військо, яке стояло в долинах.
Халдеї-Забадині супутники, трьох з яких Набі-Ілла-
брат наказав лишити заложниками,-були завзятими при-
хильниками справедливого царя Кіра і чекали від нього ви-
зволення. Забада легко підмовив їх на зраду свого царя.
І тільки той, що разом з ним вирушив до табору Кіра, за-
вагався і в останню хвилину вирішив відколотися.
Всю дорогу до ворожого табору його мучили докори сум-
ління й душили, мов той упир. Врешті-решт, коли попереду
вже забовваніли вершечки перських наметів, відчуття про-
вини перед своїми співвітчизниками перемогло в ньому,
ї він вирішив повернутися назад. Після стомливої дороги
йому неважко було прикинутись знесиленим. Забада спро-
бував підбадьорити його покріплюючими напоями, але, зре-
штою, покинув безпомічного в кущах. Як тільки вершники
зникли з очей, халдей щосили кинувся бігти назад до та-
бору Валтасара, щоб попередити царя про Забадин підступ,
однак серце його не витримало - він устиг вимовити тіль-
ки одне слово: «Перси!» - й спустив дух.
Але й цієї перестороги виявилось достатньо, і після три-
вожного сигналу сурм Валтасарове військо вишикувалося
бойовими лавами, щоб, переваливши через Пагорби, неспо-
дівано вдарити Кіра в самісіньке серце.
Нарешті Валтасар вийшов з намету й сів на роззолоче-
ного, як і він сам, коня. Палаючи бажанням власноручно
простромити Кіра мечем, він очолив передовий загін. Набі-
Іллабратові цар довірив праве крило, а на лівому поставив
вищого воєначальника Аскудама.
Об'їхавши ряди воїнів, Валтасар знову повернувся до
передового загону і вже добув із піхов меча, щоб дати знак
сурмачам сурмити початок наступу.
Та щойно він оголив меч, як із передніх рядів долинули
крики.
Валтасар підвів голову й раптом побачив на Пагорбах
вершника й кількох пішаків.
- Що це означає? - здивувався один із приставлених
до нього воєначальників.
- Це наші дозорці,- заспокоїв його Валтасар.
- А мені здається, твоя святість...
- І мені здається, що це перси,- підхопив інший воєна-
чальник.
- Так, це перси, твоя святість,-рішуче підтвердив пер-
ший.
- Пер-си?..- приголомшено повторив цар.
Тільки-но він вимовив це слово, як через гребені Пагор-
бів чорною хмарою посунуло вороже військо.
Цього разу Валтасар швидко отямився й наказав сурми-
ти до бою.
Халдейське військо видало бойовий клич і під оглушливе
ревіння сурм кинулося назустріч ворогові.
Попереду перських вершників мчав сіппарськии намісник
Угбару, який зрадив вавілонського царя, перекинувся до
Кіра й тепер командував загоном у його війську.
Забачивши зрадника, Валтасар вигукнув: «Уперед!», під-
стьобнув коня і, мов навіжений, помчав просто на Угбару.
Здавалось, вони от-от зітнуться, але Угбару спритно ухи-
лився і вдарив зі своїм загоном по лівому крилу, яким
командував Аскудам і яке видалося йому найслабшим. Вал-
тасар разом зі своїм загоном опинився віч-на-віч з перськи-
ми вершниками. На баских скакунах вони пробивали собі
шлях до вавілонського царя, щоб узяти його живим.
Набі-Іллабрат мужньо відбивав натиск переважаючих
сил ворога на правому крилі.
Полщича персів безупину скочувалися з Пагорбів і мча-
ли, мов ураган, від якого немає рятунку.
В лавах персів було видно їхніх союзників - мідійців у
панцирах з лусок, у шоломах і з щитами, на яких ще вибли-
скували знаки покійного царя Астіага. За ними сунули де-
белі перси в одежі зі звірячих та овечих шкур. Глибокі
шоломи надійно захищали їхні шиї. І легкими, і важкими
списами вони орудували не гірше, ніж луками, кидаючи їх
так спритно і влучно, що жоден не летів мимо цілі. Услав-
лена лідійська кіннота глибоко вклинилася в лави Валта-
сарового війська. Побачивши, що лідійці, недавні союзники
халдеїв, б'ються на боці персів, Набі-Іллабрат трохи не
впустив з рук меча. Йому раптом здалося, що все загинуло
ї що рятунку вже немає. Але він знов і знов напружував
сили й відбивав натиск ворога. Йому вже не було коли сте-
жити, воїни" яких племен мелькають довкола нього, наче
змії, і тільки в підсвідомості билася думка, що весь світ
повстав проти Вавілонії, весь світ піднявся на битву, аби
знищити народ Мардука.
Після кількагодинного запеклого бою на праве крило до-
котилася вість, що вищого воєначальника Аскудама вбито.
Один із сотників Угбару проломив йому списом череп.
Утративши свого командира, військо почало безладно від-
ступати. Помічник Аскудама взяв командування на себе,
і халдейські загони знов піднеслися духом. Але персам по-
ступово вдалося обхопити все ліве крило. У лютій січі ми-
нав час, і хоч халдеї захищалися відчайдушне, надії на по-
рятунок, не те що на перемогу, не було ніякої. Утративши
більше половини своїх воїнів, ліве крило змушене було,
зрештою, скласти зброю і здатися.
Стало ясно, що й загін, яким командував цар Валтасар,
довго вже не протримається. У лавах халдеїв виникла па-
ніка й неймовірне сум'яття.
Набі-Іллабрат бачив, що Набусардарові побоювання збу-
ваються. Єдине, що ще можна було зробити, то це наказати
відступити й урятувати цим хоча б частину армії. Однак
Валтасар весь час кричав: «Уперед! Уперед!» - і вже не
десятки й не сотні найкращих воїнів падали довкола ньо-
го - їх полягли тисячі.
Перси теж уже видихнулися і почали сипати отруєними
стрілами.
Лише тоді. Валтасар спішився й побіг до своєї бойової
колісниці. Під прикриттям щитів він уперше, похапцем,
оглянув бойовище під Пагорбами й побачив, що на лівому
крилі, яким командував Аскудам, не лишилось жодного
боєздатного воїна.
Покінчивши з лівим крилом, Угбару спрямував свій удар
у центр халдейських лав. Валтасар раптом побачив, що він
мчить просто на нього.
Набі-Іллабрат вчасно помітив небезпеку, командування
на правому крилі передав своєму помічникові, а сам щас-
ливо дістався до Валтасара, який віддавав накази вже зі
своєї бойової колісниці.
- Твоя святість, треба відступати! - крикнув він.- Пе-
ревага на боці персів.
- Успіх бою вирішує відвага! - окинув його зневажли-
вим поглядом Валтасар й наказав атакувати Угбару, який
стрімголов наближався до нього.
- Ми втратимо все військо, царю царів!
- Краще смерть, ніж відступ! - відрубав Валтасар і на-
казав візничому гнати колісницю назустріч Угбару.
Набі-Іллабрат бачив, що битву програно, але, щоб уря-
тувати молодого, нерозважливого царя, повторив його на-
каз атакувати ворога.
Угбару напав на центральні бойові лави халдеїв збоку,
намагаючись уклинитися в них, розколотії, оточити передо-
вий загін і взяти в полон Валтасара.
Обидва війська зійшлися в кривавому поєдинку. З обох
сторін були великі втрати. Від удару кожного меча, кож-
ного списа, кожної стріли, кожного дротика, кожного кин-
джала лилася кров і землю встеляли трупи. Поступово пер-
си знову почали брати гору. Тисячі халдейських воїнів уми-
рали біля підніжжя Пагорбів. Якби Набі-Іллабрат тепер
навіть і знехтував царем і віддав наказ про відступ, то це
все одно вже не врятувало б уцілілих решток вавілонського
війська. Відступаючи, вони не уникнули б смерті. Треба
було врятувати хоч царя.
Набі-Іллабрат вибрав зручний момент і пробився до
Валтасарової колісниці.
- Царю,- крикнув він,- твоє військо вже не можна
врятувати, але ти подумай про свій народ і рятуйся
хоча б сам!
- А хто буде командувати битвою? - заперечив цар, од-
нак у голосі його вже не було колишньої впевненості: його
охопив відчай.
- Я перейму командування на себе, твоя святість.
- Гаразд,- не вагаючись більше й хвилини, погодився
цар.- Але не відступай, тримайся до останнього воїна. Па-
м'ятай: краще смерть, ніж полон!
- Заприсягаюся доблесною Іштар Арбельською, твоя
святість!
Щоб дати втекти цареві та його почтові, який складався
із знатних вавілонян, Набі-Іллабрат стрибнув у колісницю
й з помноженою відвагою та рішучістю повів халдеїв на
ворога.
Побачивши, що він перебрав командування на себе, воїни
знову кинулись у бій і бились, як леви. їх залишалося близь-
ко восьми тисяч.
Бій тривав ще кілька годин, хоч Набі-Іллабрат добре ро-
зумів, що опір не має вже ніякого сенсу. Для нього важило
тепер тільки одне: затримати персів, поки Валтасар опи-
ниться в безпеці. Халдеї не повинні втратити свого царя,
інакше вони втратять усе.
Полягло ще дві тисячі вавілонських воїнів, і тепер їх
залишилось усього шість тисяч. Порівняно з незліченними
перськими полками це була лише жалюгідна жменька. Але
й ця жменька показала, яких хоробрих і прекрасно навче-
них воїнів має Набусардар. Єдиною помилкою було те, що
своє двадцятитисячне військо Валтасар кинув проти майже
втричі більшої кількості ворога.
Перси пробивалися крізь лави халдеїв, які відчайдушне
захищалися.
Нарешті вони прорвалися, й Угбару помчав до колісниці
Набі-Іллабрата. Якщо не вдалося полонити Валтасара, то
він полонить хоча б його полководця.
Тупіт кінських копит щомиті ближчав. Набі-Іллабрат
простяг одному з чотирьох щитоносців, які стояли в його
колісниці, меч.
- Зітни мені голову,- наказав він.- Перси не повинні
взяти мене живим.
- О боги! - вигукнув щитоносець.- Радше я відрубаю
голову Угбару!
- Швидше, бо буде запізно!
- Я відмовляюсь виконати цей твій наказ,- відповів
воїн і підняв щит, щоб захистити вищого воєначальника.
В цю мить до колісниці підскакав Угбару.
І тоді Набі-Іллабрат зірвав з грудей панцир і сам про-
стромив себе мечем. Тіло його впало на борт колісниці й
повільно перевалилося під колеса. Коні сполохано шарпну-
лися вперед, і важкий залізний обід розтрощив йому го-
лову. І це було добре: принаймні перси не зможуть тепер
піднести її Кірові на знак перемоги.
- Мій володарю! - із слізьми на очах вигукнув щито-
носець.-Мій володарю!-І з цими словами увігнав собі
в серце вістря кинджала на очах у приголомшеного Угбару
та його воєначальників.
Слідом за ним те саме зробили троє інших щитоносців,
які прикривали Набі-Іллабрата в його колісниці. Вони не
мали права жити, коли загинув їхній пан.
Після цього серед халдеїв почалася паніка. Одні добро-
вільно прийняли смерть на знак відданості своєму полко-
водцеві, інші кинулись тікати.
Тільки помічник Набі-Іллабрата з кількома воєначаль-
никами, жменькою вершників, обозних та пішаків з вели-
кими труднощами дістався до Вавілона. Решту перебили
перси, які ще довго переслідували втікачів.
Події на півночі потрясли Вічне Місто.
Тепер уже ніхто не сумнівався в справедливості Набусар-
дарових слів про наміри Кіра щодо халдейського царства.
Після переможної битви перси знову стягували свої сили,
щоб рушити просто на Вавілон. Вони займали область за
областю, захопили священні міста Куту й Кіш. Мине ще
кілька днів - і Кір підійде до Вавілона.
Після звістки про падіння Мідійського муру жителів Мі-
ста Міст охопив жах, але вони все ж таки мали надію, що
Валтасарові вдасться зупинити ворога. Ніхто і в думці собі
не покладав, що перси такі сильні. Та тільки коли Угбару
вщент розгромив Валтасарові загони під Пагорбами, ваві-
лоняни зовсім упали в відчай, і цей відчай, наче старий не-
мічний жебрак, переходив від будинку до будинку, зали-
шаючи скрізь сумний слід. У битві під Пагорбами полягло
чимало халдейських вельмож, княжих синів і батьків знат-
них родин. Тисячі вдів, сиріт, матерів, сестер із простолюду
оплакували своїх близьких. Про долю халдейської армії,
яка захищала мур Навуходоносора, ніхто нічого не знав.
Ітарі та його розвідці довелося залишити північні області,
бо перси відрізали їх від півдня. Тим часом доля армії під
Мідійським муром нічим не відрізнялася від долі будь-якої
розгромленої армії: доблесних воїнів поженуть до Персії
в рабство, і вони будуватимуть там з важких кам'яних брил
царські палаци в Екбатанах та Персеполі. Від думки про
це в жилах вавілонян закипала кров, але що вони могли
вдіяти?
Події, я-кі жахом сповнили Вавілон, гнітили й Набусар-
дара, хоч він давно це передбачав і тепер навіть відчував
деяке задоволення за всі образи, які йому довелося витер-
піти, поки він створив халдейську армію. Але поразка під
Пагорбами здалася йому дрібницею в порівнянні з тим, що
чекало вавілонян попереду.
Він тяжко пережив утрату двадцяти тисяч воїнів. При
згадці про загибель Набі-Ілл-абрата серце його болісно стис-
калося. Набі-Іллабрат створював разом з ним армію, був
найвідданішим з-поміж усіх його воєначальників й усією ду-
шею любив Вавілонію, бо тільки той, хто всією душею лю-
бить свою вітчизну, може померти за неї такою героїчною
смертю, як він.
Затуливши рукою очі, Набусардар ходив по своєму кабі-
нету в ставці верховного командування. Скроні його немов-
би стиснув залізний обруч.
Ітара, високий, стрункий, з витонченими манерами князя,
сидів у кріслі й стежив за верховним воєначальником. Він
добре знав його вольову натуру й не сумнівався, що Набу-
сардар знов піднесеться духом, як тільки вляжеться біль
перших хвилин. Ітара сам спробував відволікти його від
гірких думок.
- Я розумію твою світлість,- почав він,- однак треба
думати не тільки про смерть, а й про те, хто замінить Набі-
Іллабрата. Я знаю таку людину. Вона віддана тобі тілом
і душею, і ти зможеш поставити її на місце Набі-Іллабрата.
Набусардар опустив руку з очей і глянув на Ітару.
Той провадив далі:
- Хай вічно живе пам'ять про Набі-Іллабрата в халдейсь-
кому народі, однак не мертвим, а живим доведеться захища-
ти мури Міста Міст. Не забувай про це, мій володарю і князю.
- Твоя правда,- кивнув головою Набусардар, усе ще
сповнений невимовного смутку,- твоя правда, і я пам'ятаю
про це, але Набі-Іллабратові я довіряв, як самому собі.
Я завжди був упевнений, що він не зробить того, чого не
зробив би я, і що він учинить так, як учинив би я сам.
- Я знаю мужа,- уже твердішим голосом повторив Іта-
ра,- відданого тобі всією душею. Заради тебе пін ладен
на все.
- А чи відданий він нашій вітчизні?
- Він готовий піти на смерть за неї!
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62