Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
Оскаженілий, він примчав на барсіппське бойовище й тут
же повів проти халдеїв військо, що відступало. Зав'язалася
жорстока битва, яка тривала цілу годину. Обидві сторони
зовсім виснажилися. Захопивши в полон загін персів, Ісма-
Ель сховався за мурами міста.
Після цієї січі бої на декілька днів припинилися, але саме
тоді сталася фатальна для Вавілона подія: разом з загоном
полонених халдеї, нічого про це не відаючи, впустили до
свого міста-жменьку перських вивідачів на чолі. з Елом, що
переодягся Набусардаровим воїном.
Два трофеї лежали перед великим Кіром після запеклих
боїв за Вічне Місто. Він похитував похнюпленою голово.ю
й похмуро оглядав здобич. Виявилося, що не так просто
взяти Вавілон. Усі атаки персів розбилися об міць Набу-
сардарової армії. Кір почував себе марнотратником, який
легковажно кинув своє військо в пащу смерті й заслуговує
за це покари. Порівнявши втрати і здобутки, дійшов вис-
новку, що підсумок вельми вбогий.
Два незначні трофеї - оце, мабуть, і все.
Перший з них-бездушне тіло вищого воєначальника
Ель-Халіма, за яке, згнітивши серце, довелося підвищити
марнославного негідника Сан-Уррі.
Другий-кам'яна таблиця з написом царя Сарданапала,
яку зірвали з муру Імгур-Бел ассірійці й гордо поклали до
ніг володаря світу, всемогутнього Кіра.
Два нікчемні трофеї у винагороду за потоки людської
крові, за незліченні рани, за невимовні страждання.
- А-а!-махнув він рукою й глянув на вимащеного бо-
лотом ассірійця, який, ховаючись від халдеїв, проповз по
дну стічної канави з плитою Сарданапала.
- Вона ще з тих часів, царю царів і володарю світу, -
сказав воїн,- коли Вавілоном правили ассірійські царі.
Зверни свій погляд до неї й прочитай її.
- А-а! - знову махнув Кір рукою, але потім схаменувся,
що не годиться нехтувати здобиччю, яка є гордістю його
воїнів, і перебіг очима напис.
Ассірійський правитель вихвалявся такими словами:
«Мардукові, володареві усякої тварі в царстві ігігі й ап-
нунакі', сотворителю неба й землі, визначальникові д,олі,
обивателю Есагіли, владиці Бабілу, вседержителеві, на сла-
ву й хвалу звів я мур Імгур-Бел. Я - Сарданапал, великий
цар, цар могутній, цар усевладниЙ7Цар країни Ашшур, цар
чотирьох сторін світу, син Асархаддона, великого царя, мо-
гутнього царя, царя всевладного, царя країни Ашшур, вла-
дики Вавілонії, царя Шумеру й Аккада, внука Сінахеріба,
великого царя, могутнього царя, всевладного царя, царя
країни Ашшур...»
'Ігігі-небесні духи, аннунакі-земні духи, виконавці нака-
зів великих богів.
-А-а!-втретє махнув рукою Кір.
- Великими були колись наші царі, - випнув груди
воїн,-велике і славне було наше минуле. Наші царі пра-
вили навіть могутнім Вавілоном, хоч Вавілон не так легко
підкорити.
Очі перського володаря люто зблиснули.
- Так! - погодився він після паузи.
- Що накажеш'зробити з цією таблицею, володарю сві-
ту? Може, почепити її над входом до твого шатра, щоб роз-
палити халдеїв?
- Ні, ні! - заперечив Кір. - Почепіть її над входом до
свого табору, хай вона розпалює вогонь у душах ассірійців,
хай нагадує вам про те, що ваші предки колись завоювали
Вічне Місто. Дивіться на неї, щоб у вас ожив войовничий
дух предків!
Воїни схопили таблицю й з радісними вигуками понесли
її до свого табору, як наказав цар.
- А що робити з цим? - запитав Сан-Уррі, показуючи
на труп Ель-Халіма.
- Кинути в канал! - сказав Угбару.
- Ні, ні! - Кір насупив брови. - Як хоробрий воїн, Ель/
Халім заслуговує на мою гостинність і почесті. Викопайте
йому глибоку могилу. Покладіть на неї плащ, шолом, пан-
цир і меч мертвого. Увіткніть над могилою чотири довгих
списи й зробіть із пурпуру полог. Тричі по сім день доблес-
ний Ель-Халім буде моїм гостем. Щодня на його честь я на-
казую забивати бика, підносити йому в золотих чашах
іскристого вина й білого хліба в кошиках із срібла. Ти, Уг-
бару, мій головний воєначальнику, вибери найгарнішу на-
ложницю з мого гарему і накажи їй кожного надвечір'я на-
мащувати своє тіло пахощами й проводити ніч під пурпу-
ровим пологом. Нехай, підкріпившись жирним бичачим м'я-
сом, міцним вином і пшеничним хлібом, Ель-Халім поті-
шиться нею.
Все зробили так, як звелів цар.
Пахощі курилися біля могили Ель-Халіма, і пурпур гой-
дався над нею. Найзвабливіша з усіх Кірових наложниць
щовечора входила під полог і на шовковій підстилці кли-
кала Ель-Халіма любострасним голосом.
А поки все це відбувалося, перські вояки гукали халдеям,
які стояли на мурі:
- Дивіться, яку шану виявляє наш володар своєму бран-
цеві!
- М'ясом, вином і білим хлібом частує його!
- Слава нашому цареві!
- Хай живе Кір!
Але їхні слова не знаходили відповіді. Халдейські воїни
з огидою дивилися на те, як перси вшановують доблесного
Ель-Халіма. Щоб заткнути пельку цим чванькам, вони на
шостий день, день священнодійства магів, укрили землю на
вавілонському передпіллі відрубаними головами перських
полонених. Балісти закидали їх просто перед Кірів намет;
метали з катапульт навіть відрізані руки й ноги. А щоб уми-
лостивити розгніваних богів, з важких баліст кидали об-
рубані тулуби.
Перські воїни з жахом дивилися на це, а Кір ледве стри-
мував себе від люті.
Воєначальники деяких загонів вимагали від Угбару, щоб
Кір відступив з-під Вавілона. Час іде, запаси харчів і стріл
тануть на очах, лави персів рідішають, а місто Мардука
стоїть і стоїть.
Але коли Угбару переказав Кірові це прохання, той весь
налився кров'ю й відрубав:
-Ні! Ми знову підемо на приступ! І не відступимо доти,
поки Вавілон не упаде до моїх ніг.
- Я не сподівався, що армія Набусардара виявить нам
такий запеклий опір.
- А я сподівався, Угбару, я був готовий до цього. Я ніколи
не розраховував на слабість армії Набусардара. Я знав,
що проти нього нам доведеться застосувати іншу зброю.
Ми стоятимемо під брамами Вавілона доти, аж поки в хал-
деїв вичерпаються всі запаси харчів. Я заморю їх голодом!
-• А якщо на це піде цілий рік?
- Хай навіть цілий рік!
- Можливо, завбачливий Набусардар зробив запаси на
два-три роки наперед.
- Поклич до мене Сан-Уррі» - відповів Кір. .
На всі Кірові запитання Сан-Уррі кивав головою й ще
дужче щулив вузькі щілини своїх очей під пильним погля-
дом володаря світу,
- На скільки років Набусардар запасся харчами? Ти
був заступником начальника вавілонського корпусу, ти по-.
винен це знати.
- Набусардар готувався до тривалої війни. Всі царські
комори повні ячменю й пшениці, сушарні - м'яса, а підва-
ли - олії й вина.
- Так,- сказав Кір, дивлячись просто в вічі Угбару.-
Б майбутній битві головним завданням для твоїх воїнів
буде пробратися туди, де стоять комори, сушарні й підвали
з запасами. І хай твоїм гаслом буде: палити, палити,
палити!
- Дозволь зауважити тобі, царю царів, - втрутився Сан-
Уррі, - що врожаю з вавілонських нив халдеям вистачить
на цілий рік. Навіть якщо комори і згорять, то новий уро-
жай повністю покриє їхні збитки.
- Ми підпалимо їхні поля напередодні жнив. Жодне зе-
ренце не повинне потрапити до засіків. Виноградники ми
спустошимо балістами, а на їхню худобу наші маги випро-
сять у богів пошесть. Ми отруїмо джерела, знищимо все,
що можна їсти. Тоді вони приповзуть до мене на колінах
і лизатимуть порох з моїх черевиків, як жебраки милостині,
благатимуть пощади. Ти зрозумів, Угбару?
Хоч Кір самовпевнено вимовляв фразу за фразою, в го-
лосі його вчувалося роздратування, а ясне чоло затьмарила
тінь.
- Так, - Невпевнено відповів Угбару,
- Так! - сердито вигукнув усемогутній цар, бажаючи
підбадьорити його й нагадати про свою перевагу над Вал-
тасаром. Але він сам уже не вірив у свої сили й за хвилину
мовив трохи спокійніше: - Слова мої злі й чванливі. Чому
я так говорю? Мабуть, з відчаю...-Він силувано посміх-
нувся.-Мабуть, я втрачаю розум перед вавілонськими ве-
жами. Так, вони міцні, але невже перський цар слабший за
них? Не вірю, ні, не вірю, Угбару!
Угбару, схиливши голову, чекав його наказів.
- Ми візьмемо Вавілон голодом, Угбару. Не приступом,
а затяжною облогою й нищенням ослабимо ворога. Хай твої
воїни не дають їм передиху, хай тривожать їх вдень і вночі,
.розумієш, вдень і вночі!
І перське військо, незважаючи на спеку і втому, невпинно
штурмувало Вічне Місто. Безперервні атаки ворога, по-
стійна бойора готовність виснажували воїнів Набусардара.
Траплялося, перси групками проникали до міста, ховалися
в садах, у храмах або в оселях тих, хто чекав від Кіра ви-
зволення. А через день-два раптом спалахувала вогнем
якась із царських комор. Часто паліїв ловили й на місці
розправлялися з ними. Але чого варте було життя для фа-
натичного перса-він зробив свою справу, а це було для
нього головне. Вавілонські комори одну за одною поглинав
вогонь. Рік тягнувся повільно, і люди чекали нових жнив.
Та раптом у пору буйного дозрівання вавілонські поля й
виноградники охопили пожежі. В криницях оселилися де-
мони й забирали людські життя в царство тіней, у царство
смерті. Якось під час боїв персам удалося через проламану
браму загнати до міста череду волів, Заражених чумою. Хал-
деїв опадав жах.. Щодня на них звалювалися нові й нові
удари. Постійні невдачі стерли з їхніх облич усмішку, по-
гасили блиск в очах і вогонь у тілі. Життя в місті оберну-
лося на жалюгідне скніння. Вавілон, гордість світу, нага-
дував прив'ялу квітку золотого лотоса чи гордого золото-
рогого оленя, невтримний біг якого обірвала в лісі стріла
ловця. Проте місто, виснажене, змучене, зранене, ніяк не
хотіло здаватися.
Так, Вавілон стояв, стояв і стояв!
Минув рік. Почався другий-рік великих надій царя Кі-
ра. Він чекав, що голод нарешті' викосить за неприступними
мурами все живе.
Але Вавілон стояв, стояв і стояв.
Коли вже кінчалося третє півріччя облоги, Кір покликав
наймудріших із магів і наказав їм звернутися до зірок. Як
і раніше, сяйво зірок провіщало, що син Кембіза і внук
Астіага зламає міць Мардукового міста.
-Зламає!-невтішно вигукнув цар.-Зламає... Весь
час тільки й чую це від вас, але скажіть мені, що його досі
тримає?
Головний маг з готовністю відповів:
-Нініб, дарувальник сили, який перебуває в Епатутілі.
Треба позбавити місто його бога Нініба, і тоді перед твоїм
військом, царю царів, брами Вавілона відчиняться самі.
- О! - спалахнув Кір. - І цього треба було чекати ці-
лих півтора року! Чому ви не відкрили мені це раніше?
- Ласка зірок, незбагненна,-утішав його маг,-вони
вирішили відкрити це тобі саме тепер, і це зовсім не пізно,
бо простому смертному вони відкрили б це тільки перед
його економ.
- Ти хочеш докорити мені, що я невдячний? Або, може,
що я забував про жертви богам?
Кір сягнув рукою за пояс і, вийнявши золотий ланцюг,
кинув його магові на простягнені долоні.
- Нехай благословить тебе Ахурамазда, царю царів,-•
уклонився мудрець і погладив пальцями коштовний да-
рунок.
- Ви кажете, що я напевне зламаю міць Мардукового
міста?
- Присягаємось богами.
- Можете йти... а ти, Угбару, накажи Сан-Уррі викрасти
з Епатутіли бога Нініба.
Сан-Уррі ретельно все обміркував і вирішив удатися до
підступу. Йому був добре відомий панічний страх халдеїв
перед мертвими. Звичай велів їм виконувати будь-яке ба-
жа;іня покійного, коли той з'являвся до них. Отож, роз-
раховуючи на простодушність вартових, Сан-Уррі одної но-
чі перебрався в одежу Ель-Халіма. Коли небо лило на місто
прохолоду, під мурами Вавілона з'явився червоний верш-
ник. За плечима в нього маяв плащ Ель-Халіма, на голові
був шолом Ель-Халіма, в руці поблискував меч Ель-Халі-
ма з дорогоцінним руків'ям. Обличчя його було закрите
чорним запиналом.
Супроводжували його двадцять вершників у дорогих об-
ладунках.
Рівно опівночі, коли душі мертвих блукають по світу, він
постукав у Південну браму.
Вартовий запитав:
- Хто ти?
- Я-дух Ель-Халіма. Я йду до Нініба, щоб він мене
оживив.
Воїн злякано позадкував і розбудив товаришів.
Поки одні цокотіли зі страху зубами, інші допитувались
у привида з царства тіней:
- А хто це з тобою, твоя світлість?
- Це мої воїни з царства душ.
Гнітюча тиша запанувала під склепінням брами, на об-
личчях у воїнів відбивалися страх і подив.
Сан-Уррі вмовляв:
- Пропустіть свого воєначальника до Нініба, щоб бог
знову влив у його жили кров. Пропустіть мене до Нініба,
щоб я встав із мертвих. Я знаю, як здолати персів і вигнати
їх із нашого царства. Тільки-но Нініб наповнить моє тіло
силою, ви станете свідками чуда. Під вавілонськими мура-
ми не залишиться жодного перського зайди.
Хто не мріяв діждатися того дня, коли нарешті вмовкне
брязкіт мечів? Хто не мріяв нарешті вільно зітхнути на віль-
ній халдейській землі?..
Брама відчинилася, і підступний Сан-Уррі' неквапливо
в'їхав на своєму огирі до міста. З ним двадцять озброєних
персів на захищених кольчугою конях. Вони звернули до
Епатутіли.
Храм був порожній, тільки біля вівтаря у чашах метале-
вих світильників мерехтіли поодинокі вогники. Перед вів-
тарем стояв навколішках жрець і молився в тиші пізньої
ночі. В супроводі найсильніших десяти воїнів Сан-Уррі під-
крався навшпиньках до нього і встромив йому в спину меч.
Витерши закривавлене вістря об білу, жерцівську рясу,
він наказав своїм супровідникам хапати статую Ніпіба. Ті
почали вовтузитись біля неї, бо вона була заважка й для
десятьох чоловік, але навіжений Сан-Уррі ні на що не зва-
жав. Нарешті статую бога з дерева усу й чистого золота
вони звалили з п'єдесталу й, накинувши на неї вірьовку,
притьмом потягли до виходу. В тіні сикоморів прив'язали
статую до вісьмох коней і помчали назад до Південної
брами.
Тут Сан-Уррі, важко зводячи дух, гукнув халдейським
вартовим:
- Ель-Халім устав із мертвих, радійте! Ви побачите
чудо: поки зійде сонце, війна закінчиться!
І знов відчинилася брама. В діях воїнів не було й тіні
вагання - адже через браму проїжджав гонець миру. В їх-
ніх думках не було й тіні підозри - її розвіяли слова обі-
цянки, що до сходу сонця війна закінчиться!
З-за Тігру приснули перші промені світанку. Гострі зо-
лотаві списи вп'ялися в річкові глибини. Від обрію поко-
тилася. вогненна колісниця Шамаша. Великий бог щедро
розсівав над землею своє тепло й світло.
Затамувавши дух, воїни біля Південної брами дивилися
на небо й чекали обіцяного чуда. Двоє з них, тільки-но по-
чало світати, кинулися зі звісткою про це до Набусардара.
3. перших же слів тому стало ясно, що це - звичайнісінь-
ке ошуканство. Він не вірив у чудодійну силу статуї Нініба,
і від думки про те, що вартові так легко дали себе ошукати,
його охопив лютий гнів.
- В темницю цих боягузів! - закричав він. - Варту бі-
ля Південної брами негайно замінити! Всіх у темницю! Всіх
чистої
Звістка про зникнення статуї Нініба, дарувальника сили,
миттю облетіла Вавілон. Нові страхи й гнітючі передчуття
вп'ялися пазурами в халдеїв.
Ці страхи й ці гнітючі передчуття досягли найвищої точ-
ки, коли в передобідні години на всьому вавілонському та
барсіппському передпіллі перси розгорнули навальний на-
ступ. Кілька днів обидві сторони билися не на життя, а на
смерть. Кір був переконаний, що Вавілон, з-під якого вибито
головну опору його сили, тепер неодмінно впаде.
Однак Вавілон стояв, стояв і стояв.
Кірова впертість і заповзятливість поступово спадали, мов
вістюки з пшеничного колоска. Цар впадав то в відчай, то
в гнів, нерви його напружувались до краю. Він боявся на-
віть припустити, що може програти цю війну, що всі його
зусилля Вавілон зведе нанівець. Надії й сумніви вихором
змінювались у стомленому мозку.
Єдине, що його ще підбадьорювало, то це нові й нові за-
певняння магів, ніби ще не настав час, коли Мардукове
місто має впасти від його руки.
Закінчувався уже другий рік облоги. Кір, виснажений
і пригнічений, сидів у своєму наметі. До нього долинали
звуки ручних зернотерок: у цей день його воїни мололи бо-
рошно й пекли хліб. Гуркіт і шамотіння зернотерок іще
більше дратували його.
Нарешті Кір не витримав і закричав на магів:
- Сьогодні вночі ще раз поспитайте в зірок, святі мужі!
Мені вже все одно, хто відкриє годину падіння Вічного
Міста - боги чи демони!
Коли маги навшпиньках покинули його намет, зернотер-
ки загуркотіли знову, їхній шум виводив Кіра з рівноваги.
- Мало того, що мені й так гуде в голові, так ще й цей
гуркіт! - з болем простогнав він.
Стиснувши долонями скроні, він підвівся й хотів вийти
з намету.
І тієї ж хвилини перед входом він побачив кількох сивих,
бородатих старців у чорних балахонах. Вони вклонялися
йому з-за відхиленої завіси на вході й кричали через голови
охоронців:
- Хай сяють слава і мудрість Кіра!
Цар обернувся до начальника охорони.
- Що за люди?
- Посли іудеїв з Кабару, - відповів той.
Кров прилила цареві до обличчя. Ні, сьогодні він не може
їх прийняти. Сьогодні хай дадуть вони йому спокій.
Але старці впали-перед ним навколішки й почали бити
чолом об землю, благаючи володаря світу зробити ласку
й вислухати їх.
- Увійдіть, - нарешті невдоволено буркнув він.
- Ми принесли тобі, визвольнику народів, ключ від ва-
вілонських брам.
- Ключ від вавілонських брам? - зневажливо посміх-
нувся Кір.
Найстарший з-поміж них витяг з-під довжелезного ба-
лахона якусь річ, загорнену в полотнину, й поклав на неї'
свою посічену зморшками долоню.
- Ось тут, царю царів, указано шлях до твоєї перемоги.
Кір недовірливо нахмурився, але вирішив послухати, що
ці старці казатимуть далі.
- О найславетніший серед володарів, - озвався третій
посол,- поки вухо не почує, -серце твоє не повірить. Та ми
ладні пожертвувати власним життям на знак того, що ві-
римо в твою велику справу. Свідчення цього - рядки цієї
книги. Дозволь розкласти перед тобою її таблички. Якщо
тобі стане терпцю вислухати бодай одну 'невелику главу,
то опісля-ти благословлятимеш цю хвилину.-І неквапли-
во розгорнув полотно.
- Сідайте, - звелів їм Кір, - а ти, - він кивнув стар-
цеві, який тримав таблички, - читай.
Цар ліг на широке ложе, вкрите пурпуровим сукном, і по-
чав слухати,
Старець закінчив читати, склав таблички й знову прикрив
їх посіченою зморшками долонею. Широко розкритими тем-
но-сірими очима він віддано дивився на Кіра. Ось воно, те
слово, яке'здатне-відчинити брами Вавілона, зруйнувати
його мури .й похитнути трон. Ось воно, те слово, яке деся-
тиріччями дрімало в глиняній оболонці, щоб одного чудо-
вого дня ожити й повстати усією своєю буйною силою про-
ти поневолювача, ім'я якому - Місто Мардука.
Так думав достойний старець з берегів Кабару і, вра-
жений Кіровою байдужістю, сказав:
- Це все, царю царів.
- Хай простить мені Ахурамазда,-озвався Кір,-'але
я ніяк не второпаю, де тут заховано дар, про який ви ка-
жете. Багато слів уже кинуто на вітер, багато ось таких
слів-порожніх, непотрібних! - Він роздратовано підвівся
з ложа, пильним, проникливим поглядом обвів землю, стін-
ки й склепіння намету і, зупинивши його, нарешті, на об-
личчі читця, похмуро додав: - Я кажу, що не розумію, що
мені тут нічого не ясно.
- Ми прочитали тобі про те, як колись вавілонська ца-
риця Нітокріс зважилася на одне діяння. Вона збудувала
міст через Євфрат, і його теж довго вважали за чудо сві-
ту-у всякому разі, не менше, ніж було б нині здобуття
Вавілона.
Старець замовк.
- Говори далі, - сказав Кір, 1 в голосі його забриніли
вже суворіші нотки,-я не люблю, коли щось починають
і не докінчують. Що спільного мають діяння цариці Ніто-
кріс і війна з Вавілонією? Хай осінить мене Ахурамазда,
бо сьогодні розум мій потьмарений. Чого ви від мене хо-
чете?
- Накажи своєму війську відійти від мурів Вавілона й
не воювати доти, аж поки в цьому не з'явиться потреба.
- Але ж халдеї нападуть на нас, коли побачать, що ми
не піднімаємо проти них зброї. Щось мені не подобається
твоя порада. Ти, бува, не здумав мене обдурити?
- Довірся мені, царю царів. Ми прагнемо якомога ско-
ріше визволитися з вавілонського рабства й заради цього
будемо служити тобі й любити, як свого царя. Тільки-но
наша країна трохи зміцніє, вона справно платитиме тобі
данину. В тебе ще не було й ніколи не буде таких відданих
слуг, як ми. Якщо не віриш на слово, царю царів, то ми
згодні укласти договір. Іудеї з берегів Кабару обіцяють
бути тобі вірними, бо ти показав себе милостивим волода-
рем. Кабару радіє твоїм перемогам і співає псалми на твою
честь за те, що ти нас визволив. Але ще й досі знемагають у
неволі наші брати в іудейському кварталі Вавілона, і ми
хочемо, щоб ти якнайшвидше визволив і їх.
- От мцй-прийшли, володарю світу, щоб зміцнити в то-
бі віру і прислужитися порадою,- докинув' четвертий
посол.
- Отже, ти знаєш, як проникнути за фортечні мури?
- Знаю, царю царів, - кивнув головою старець. - Але
твій розум гострий, і ти, за прикладом цариці Нітокріс,
сам додумаєшся до способу, який ми, старійшини іудейської
общини на Кабару, знайшли для тебе.
- На війні дорога кожна хвилина,- зауважив трохи при-
вітніше Кір. - Якщо ти знаєш спосіб, то не тримай його
в таємниці. Я обіцяю визволити з вавілонського полону ваш
народ і дозволю вам повернутися до Єрусалима. А крім
того, дам вам золота, щоб мали за що там обжитися.
- І ще одне, сину Камбіза...
- Проси, не соромся.
- Навуходоносор вивіз із храму Соломона чотири з по-
ловиною тисячі золотих чаш і багато священного посуду.
Нині все це зберігається в святилищі Мардука. Пообіцяй
нам, що зажадаєш усі ці скарби від Есагіли, яка перенесла їх
і? царської скарбниці до Храмового Міста.
- Есагіла?! - мимохіть вихопилося в Кіра.
- Так, Есагіла, грізна володарка Вавілоні';. Це вона
відібрала в нас дітей і принесла їх у жертву Мардукові.
- Досить! - зупинив його цар жестом руки і замис-
лився.
У його пам'яті раптом постало все те, що він чув про
жорстокість жерців Храмового Міста. Тільки зараз іще не
час зводити порахунки з тими, хто чинить кривди й неспра-
ведливість. До того ж Есагіла завбачливо спіймала його в
свої сіті, пославши йому як відкуп план Мідійського муру.
І він цей відкуп прийняв! Іноді це його мучило, але ця мука
була ніщо в порівнянні з тією, якої завдавали йому непри-
ступні мури Вічного Міста. Тому він наказав старцям до-
кладно розповісти все, як €, якщо вони справді хочуть до-
помогти йому здобути перемогу.
І ті розповіли, що велика й мудра володарка вирішила
збудувати Макат Абарті Пуратту, міст через Євфрат між
Вавілоном і Барсіппою. Спершу вона наказала викопати на
південь від Барсіппи величезне водоймище, а вище й нижче
цього водоймища прорити канали, в які спрямували води
Євфрату, після чого річище в цій частині стало порожнє.
Коли задум мудрої цариці вдався й коли перші подорожні
перебралися з берега Мардука на берег Набу, вона знову
наказала повернути води в річище Євфрату.
- А ти, володарю володарів,- значуще мовив один із по-
сланців, - підкорив собі край, де знаходяться ці колишні
водоймища їй канали.
- Я пройшов цим, краєм, проте ніде не бачив ні водой-
мища, ні стоків, ні каналів.
- Бо їх занесено піском.
-- За цариці Нітокріс їх невтомно поглиблювали, напов-
нювали водою й зрошували з них поля. Та відтоді багато
чого змінилося. В останні роки ніхто вже не дбав про во-
доймище, і вітри засипали його піском.
- Але ти, царю царів, накажи знову розчистити канали
і стоки, і це твоє мудре діяння обернеться для халдеїв згу-
бою.
- О! - вигукнув Кір. - О достойні мужі!
- Ти зрозумів, рятівниче поневолених! Ти зрозумів і вже
бачиш, ,як порожнім річищем Євфрату твоє військо прони-
кає до Вавілона?. Тепер ти згоден, що ми прийшли до тебе
недаремно?
-Признайтесь, кому з вас сяйнула ця щаслива думка?
Якщо він не знехтує моїм -даром, то я увінчаю його голову
золотим обручем.
- Не золото, - розважливо мовив найстарший із по-
слів, - а твої діяння будуть для нас найжаданішою вина-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62