Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
дон,- відповів Валтасар.
Кров прилила Набусардарові до обличчя.
->- Як твоя святість міг задовольнитися таким рішенням?
- Тебе на цій раді не було, князю, а ти добре знаєш, що
за твоєї відсутності всі справи вирішує заступник началь-
ника вавілонського корпусу Сан-Уррі. Рада схвалила його
пропозицію.
- Заступник начальника вавілонського корпусу,- про-
цідив крізь зуби Набусардар, і згадка про отруєні коржі
почала прояснювати йому збіг усіх цих обставин.
Жоден досвідчений воїн і воєначальник не наважився б
відпустити на волю ворожих вивідачів. І якщо Сан-Уррі
так учинив, то він, без сумніву, керувався міркуванням не-
військового характеру. Есагіла не брала участі в допиті й
не запротестувала проти цього рішення. Отже, вони зазда-
легідь про все домовились, виходячи із спільної мети. Еса-
гілі не до вподоби Набусардарів план оборони, і через те
вона бореться проти нього. Якби Сан-Уррі не підтримав
Есагілу в її егоїстичних прагненнях, ворожих державі, то
він не запропонував би відпустити на волю вивідачів, щоб
вони втекли з країни ще до того, як повернеться Набусар-
дар. А може, Сан-Уррі, який завжди прикидався його най-
кращим і найвірнішим другом, діяв проти нього також з
власної волі і, зловживаючи довірою верховного воєна-
чальника, дбав про свої інтереси? Невже він особисто ба-
жав смерті Набусардара й отруєні коржі - справа тільки
його рук?
Тверезо розміркувавши, Набусардар дійшов висновку, що
Сан-Уррі здатен на все. Та тепер уже марно було сушити
собі цим голову, бо трьох висланих перських шпигунів не
повернеш - вони, мабуть, досягли вже Еламських гір або
принаймні були так близько від кордону, що навіть пай-
бистріший гонець не здогнав би їх. Отже, лишалось тільки
одне - з'ясувати все до кінця з Валтасаром, а з Сан-Уррі
він розбереться опісля.
. Хоч Е'сагілі й удалося ненадовго ввести в оману царя,
Набусардар був сповнений рішучості знову здобути його
довір'я, щоб той підтримав оборонний план. Передусім слід
було вгамувати свій гнів і запал, бо це найбільші вороги
для людини, коли треба діяти.
Він спробував опанувати себе й уже за хвилину спокійно
нагадав Валтасарові, що коли Кір захопить Вавілонію, то
Есагіла існуватиме й далі, а цар загине разом із своїм цар-
ством. У кращому разі Валтасара жде ув'язнення в підзе-
меллі екбатанського царського палацу, якщо він не стане
жертвою перських воїнів, бо вони раді були б принести до
своєї столиці його відрубану голову.
- Досить! - важко дихаючи, вигукнув Валтасар і, зне-
силено впавши у крісло, обережно помацав на горлі бор-
лак, що випинався над масивним золотим ланцюгом.
Набусардар вирішив скористатися цією хвилиною царевої
слабості, якій іноді підвладні всі сильні свігу цього. Він
так яскраво й таким дзвінким голосом змальовував жорсто-
кість і звірства варварів з-за Еламського кряжа, що Вал-
тасар знову підхопився з крісла й почав швидко ходити по
вітальні, аби не чути слів про криваве свавілля ворога.
Хоч він і сам часто чинив жорстокі розправи над своїми
підданими, однак тепер не міг про таке слухати, бо йшлося
про його власну долю.
Набусардарові слова завдали йому нестерпних мук, і він
знову вигукнув:
- Досить, князю! Я не знаю, чому боги затьмарюють дні
мото владарювання. Я молодий, а від інших у мої літа не
вимагається нічого, крім уміння втішатися життям. Чому
ж я став ціллю, в яку щодень летять стріли з усіх кінців
Вавілонії?
- Навуходоносор теж був подібною ціллю, а проте здо-
лав усіх своїх ворогів. І не знайшлося такої стріли, яка
влучила б у його серце. Потрібна тільки мудрість, царю ца-
рів, бо тільки вона робить людину невразливою.
Валтасар сперся на полицю з табличками.
- А що таке мудрість? - запитав він. В його очах від-
бивалися. полум'я й запал, якими горів Набусардар.-
Може, мудрість -це обачливість, про яку ти мені, князю,
так часто нагадуєш?
- Обачливість - теж частина мудрості, твоя святість
але ще не вся мудрість.
- Ти хочеш сказати, що я повинен зуби з'їсти на табли-
цях вавілонської бібліотеки, щоб засвоїти таким чином
мудрість богів?
- Мудрість цих таблиць безмежна, але вона теж не аб-
солютна.
- То що ж, у такому разі, мудрість, князю? - нетерпля-
че закричав цар.- Не муч мене хоч тн!
- Мудрість-це коли людина має очі, має серце, має
розум, які вміють відрізняти добро від зла, правдиве від
облудного, корисне від шкідливого, потрібне від непотріб-
ного.
Валтасар здивовано глянув на нього й завмер, немовби
раптом обернувся у бронзовий барельєф на стіні. Жодний
м'яз на його обличчі не виказував ознак життя.
Набусардар не відразу зрозумів, що діється в душі царя
і як на нього вплинули -його останні слова. Та Валтасар не
примусив його довго чекати - він раптом зневажливо за-
сміявся:
- Добро від зла, кажеш? Я не люблю розумувань, я від-
даю перевагу діям. Верховний воєначальник моєї армії по-
винен вірити в силу меча, а не в усілякі теревені.
Набусардар не сподівався, що його слова так подіють, і
метнув похмурий погляд на цареве обличчя.
- Тільки перш ніж діяти; треба все гаразд розміркува-
ти, твоя святість,- сказав він, перемігшії в собі гнів.
- А я розміркував, і ти зараз у цьому пересвідчишся.
Я більше не дам збивати себе з пантелику ні Есагілі, ні
будь-кому іншому. Я остаточно переконався, як важливо
для царя мати велику армію й доблесного верховного воє-
начальника. Я, по суті, й звелів покликати тебе, щоб пого-
ворити про це.-Перевівши подих, цар провадив далі:-
Як я вже сказав, ти повинен вірити в силу меча. Ти сам
щойно дуже барвисто змалював, що чекає на нас, коли ми
не матимемо чим боронитися. Через те я хочу, щоб твоя
армія стала міцною опорою для. Вавілонського царства.
Я че пошкодую для цього золота, якого повно в підземеллях
мого палацу. Я звелю підготувати наказ для начальника
державної скарбниці, Щоб він, не зволікаючи, виділив гро-
ші для здійснення твого плану оборони. По всій державі,
від її північних кордонів і до південних, від західного бере-
га Євфрату й до східного берега Тігру, ти розставиш ва-
вілонських воїнів, і цар царів, безсмертний Валтасар, зро-
бить те, чого не вдалося зробити ще жодному з його попе-
редників. Одним ударом я покінчу з двома ворогами: з зов-
нішнім і внутрішнім - з персами й Есагілою.
Набусардар ніяк не міг зрозуміти, що спонукало царя до
цієї раптової зміни поглядів. Коли б цю пристрасну промо-
ву виголосив вольовий правитель, яким був Навуходоно-
сор, то ця хвилина була б найблагословеннішою для хал-
дейського народу. Але Набусардар добре знав царя, отож
тільки гірко посміхнувся на ці його слова.
Від полиць із табличками Валтасар знову підійшов до
столу. Задоволений собою, він з розгону сів у м'яке крісло
й підняв наповнений келих.
- Ну скажи, князю, чи зміг би хтось із моїх перевесни-
ків придумати кращий план, щоб стати найзнаменитішим
правителем усіх часів?
Він одним духом випив вино і вп'явся палким поглядом
у Набусардарове обличчя.
Отже, Валтасар насправді думав не про народ, не про
.безпеку царства, а про особисту славу й зовнішній блиск,
схожий на сліпучий спалах, який згасає вмить. Володар
наймогутнішого в світі царства зовсім не дбав про те, щоб
пам'ять про нього була вписана незгладними літерами в
історію століть, а прагнув лише короткочасної слави.
Сьорбаючи обвислими губами вино, цар сміявся, і вино
хлюпалося в келихові, як хлюпається вода в кухлі, що ним
грається пустотлива дитина.
- -А ти, князю, що, не хочеш випити за мою чудову
ідею?
Набусардар уклонився й підійшов до столу, щоб узятії
свій келих. Він відчував тут величезну огиду до всього,
проте підняв келих і проголосив:
- Живи вічно, царю царівґ- Але таки не втримався від
іронії: - І рятівнику Вавілонії!
- Ото ж то! - Цар відірвав келих від губ і, піднявши
його вгору, посмакував ці слова.- Рятівник Вавілонії -
як влучно сказано! Відтепер я буду вже не просто охорон-
цем, як говорить моє ім'я, я хочу бути Рятівником! - Він
мить помовчав, а тоді мрійливо вигукнув: - Валтасар...
Рятівник Вавілонії!
Набусардар ледве стримувався, щоб не вибухнути гнівом.
Голубий салон нещасної цариці Амухеан, дочки мідійсь-
кого царя Кіаксара й першої дружини Навуходоносора,
здавався йому найтемнішою в'язницею. Блиск золота й
срібла ранив його душу. Від безлічі коштовних каменів
було важко дихати, як під час бурі в пустелі. Він не
міг більше цього витримувати. Іще раз переконався, що
шукати в Валтасарові тверезої розважливості й опори-
даремна справа. Вирішивши якомога швидше покинути ца-
реве товариство й не марнувати тут свого дорогоцінного
часу, він сухо запитав Валтасара:
- Чи має твоя святість іще якісь повеління для мене?
- Я сказав тобі вже все, що хотів. Мою душу більш ні-
що не обтяжує. Я дам золота, і ти виставиш армію, якою
Валтасар переможе Есагілу й Кіра. Певна річ, князю, вер-
ховне командування належатиме тобі. Так вирішив володар
Вавілонського'царства. Мене ж, як то кажуть, ждуть утіхи
богів. Так запевняють жерці. Я знаю, вони б хотіли чимось
відволіктн мене, щоб розв'язати собі руки й щоб самим пра-
вити країною. Але я встигаю і утіх богів скуштувати, і цар-
ством правити.
Набусардар відчував щораз більшу тривогу й роздрату-
вання.
А Валтасар тим часом провадив далі:
- Я не спав цілу ніч. Мені здавалося, що сон мій спо-
лохали спіймані Есагілою перські шпигуни, але тепер до-
ходжу висновку, що мені не давало спокою інше.- Він по-
тягнувся в кріслі й. прицмокнув.- Кіпр,- мовив захопле-
но,- це другий рай на землі, князю. Там під буйними кро-
нами дерев ніжаться знудьговані жінки, схожі на соковиті
грона винограду. Найвродливіших із них привезуть сюди
фінікійські кораблі. Я встигаю і любовних утіх скуштува-
ти, і царством правити.
Очі його сміялися, а в зіницях немовби вигравало весня-
не сонце.
- Щоб полегшити тобі перемогу на Кіром та Есагі-
лою, я подарую тобі одну з них. Хочеш?
Чоло Набусардара вкрилося зморшками, наче гаряча ла-
ва хвилями, а вираз обличчя став ще суворішим.
- Я знаю, ти не любиш розмов про жінок, князю. В твоїх
очах читаю, що ти хочеш мені сказати: мовляв, було б ро-
зумніше, .якби я подарував тобі кований меч, яким ти здо-
лав би варварів. Ну що, вгадав чи ні?
- Твоя святість має для мене ще якісь повеління? -
знову запитав Набусардар.
Холодність верховного воєначальника трохи образила
царя, та він не брав це близько до серця, щоб не псувати
собі настрою.
- Більше нічого, князю.
Валтасар багатозначно посміхнувся, дивлячись Набусар-
дарові в обличчя, і, смачно прицмокнувши, відпив із ке-
лиха, на якому була зображена зграйка чарівних прислуж-
ниць богині Іштар. Здавалося, його зачарували голі дівочі
тіла. Та тільки-но Набусардар намірився вийти, як він кі-
сточками пальців відсунув келих і різко підвівся з крісла.
Коли Набусардар проказав прощальні слова, цар знову
затримав його і, дивлячись, мов сновида, на різьблену сте-
лю, з прикрістю вигукнув:
- Я хочу бути великим володарем! Ще більшим, ніж
Навуходоносор. Тому я дам тобі змогу створити велику
армію. Ще більшу, ніж була в Навуходоносора. Запам'ятай
це собі, князю.
Він чекав слів вдячності, аби впевнитись, що велика ар-
мія забезпечить йому таку славу, якою ще ніхто не тішив-
ся у Вавілонському царстві. Але марно: Набусардар тіль-
ки схрестив руки на грудях і низько вклонився.
Валтасар домагався його відповіді:
- Я перевершу Навуходоносора, князю?
- Треба перевершувати живих, а не мертвих.
Ці слова вогнем обпекли царя.
-,Що ти хочеш цим сказати, князю?-гордовито запи-
тав він.
- Що нас жде боротьба з персами й Есагілою.
- З персами й Есагілою!-спалахнув гнівом Валта-
сар.- З Персією й Есагілою! Це правда.
Та не це хотілося йому почути від Набусардара. Бо, крім
живих, його вдень і вночі ще впертіше й настирливіше пе-
реслідувала тінь покійного Навуходоносора, славу якого
прагнув затьмарити. Марно переконував він себе, що цей
володар уже двадцять років перебуває в царстві мертвих.
Він заздрив своєму великому попередникові, ненавидів
його г боявся.
Нараз йому вчулася чиясь тиха хода. І тієї ж миті в го-
лові. майнула божевільна думка, що це кроки Навуходопо-
сора.
Він різко перемінився на виду, розгублено глянув на вер-
ховного воєначальника й запитав:
- Ти чуєш?
- Ні, твоя святість.
Валтасар раптом кинувся до дверей праворуч і рвучко
відчинив їх, щоб переконатися, чи справді духи пітьми на-
важуються з'являтись і при світли сонця.
Набусардар пішов слідом за ним і те, що він побачив,
здивувало його ще дужче, ніж царя. До замкової шпарини
припали двоє скорчених жерців, які підслухували їхню
розмову.
Валтасар покликав охорону й наказав:
- У темницю обох! Навіть Ісме-Адад не врятує їхні го-
лови! Або я звелю їм обом вирізати язики.
Коли жерців повели, він звернувся до Набусардара:
- Запевняю тебе, непереможний мій верховний воєна-
чальнику, що Есагіла не довідається жодного слова з на-
шої розмови. Я накажу вирізати їм язики. А тепер вертайся
до своїх обов'язків. Ти збирався оглянути казарми.
Набусардар пішов. Його й справді чекали невідкладні
справи.
У коридорі біля виходу з царських покоїв охоронці пода-
ли йому плащ і шолом.
Коли він збіг сходами на перше подвір'я, то побачив там
Асуму, таємного царського гінця, який уже чекав на нього
з паланкіном.
- Куди накажеш, непереможний? - підбіг до нього Асу-
ма.- Я приготував для тебе ноші.
Набусардар подякував і пішов пішки.
- Невже я втратив у тебе довіру? - запитав Асума, зди-
вований незвичайною поведінкою верховного воєначальника.
Набусардар опам'ятався від своїх думок і дав царсько-
му гінцеві знак супроводжувати його.
Вони подалися до ставки верховного командування. Звід-
ти Набусардар мав-намір одразу ж вирушити на огляд
вавілонських казарм і військових таборів, розташованих
за межами міста. Він хотів мати ясну картину, в якому ста-
ні- перебуває армія, як забезпечена вона зброєю й провізі-
єю і чи високий у неї бойовий дух. ,
Будинок ставк-.і верховного командування стояв на па-
горбі Хілла серед інших адміністративних будівель, відріз-
няючись від них тільки міцними стінами й вежами. Перед
ним походжали вартові з суворими, застиглими обличчями,
але з_орлиними, зіркими очима. Важкі дерев'яні стулки
масивної брами були обкуті для міцності залізом і оздоб-
лені бронзовими рельєфами, що відтворювали сцени слав-
нозвісних битв. Внутрішній двір був обсаджений кущисти-
ми рослинами, привезеними з чужих країв як символи
перемоги над ними. Вздовж правильного чотирикутника
кущів вишикувалися постаменти зі статуями роботи най-
знаменитіших скульпторів світу, їх поставив тут іще Наву-
ходоносор. У центрі моріжка водограї розсіювали на всі
боки прохолодні бризки. Доріжки, обабіч яких застигли
кам'яні голови левів, вели до приміщення ставки.
Однією з них наближався Набусардар у супроводі Асу-
ми. Він з'явився тут незвичної пори,- як правило, прихо-
див сюди щодня на добрих дві години пізніше. Сьогодні
причиною такої ранньої його появи, був виклик до царя.
Вартові підняли списи, вітаючи верховного воєначаль-
ника.
Скрізь було чути брязкіт наколінників,-дзенькіт зброї й
луну ходи.
Уздовж сходів, які вели на другий поверх, горіли на сті-
нах яскраві вогні підвісних світильників і блимали пломін-
ці ліхтарів, почеплених на тесані колони.
Двоє сотників, які стояли на варті перед входом до ка-
бінету верховного воєначальника, розступилися й віддали
йому честь.
Набусардар відчинив двері і швидко увійшов досе-
редини.
Сан-Уррі сподівався чого завгодно, тільки не цієї раптової
появи верховного воєначальника. Він був цілком впевнений
у безвідмовній дії отруєних коржів. А коли б задуманий
план не вдався, то Есагіла повинна була таємно повідо-
мити його про це, бо служителі святого Мардука не
спали й мали своїх інформаторів на всіх вулицях Вавіло-
на. Вона вже знала, що Набусардар якимсь дивом лишив-
ся живий і повернувся до столиці, однак, зайнята його ран-
ковим візитом до царя, не встигла сповістити про це Сан-
Уррі. Жерці вже снували нові плани, і для них важливіше
було підслухати таємну розмову Валтасара в голубій ві-
тальні Амухеан, ніж повідомити Сан-Уррі про несподіване
Набусардарове повернення.
Поки двоє Мардукових служителів, припавши до замко-
вих шпарин у дверях, ловили чуйним вухом кожне слово з
розмови царя і верховного воєначальника, Сан-Уррі спро-
бував викрасти з. Набусардарового столу в ставці верхов-
ного командування секретні військові документи, на скла-
дання яких було витрачено багато часу й сил.
Отруєні коржі, випадок із спійманими шпигунами й про-
позиція відпустити їх на волю відкрили очі верховному во-
єначальникові. Він більше не сумнівався, що Сан-Уррі -
його особистий ворог і ворог усієї Вавілонії. Спонуканий
якимось недобрим передчуттям, він поспішив до ставки.
Щось ніби підганяло його до кабінету, отож він не став че-
кати, поки вартові церемонно відчинять перед ним двері,
а сам рвучко розчахнув їх.
Сан-Уррі саме виймав із шухляди Набусардарового сто-
лу документи, які так багато важили для тих, хто боровся
проти схвалення державною радою оборонного плану вер-
ховного воєначальника.
Побачивши Набусардара, він засунув шухляду й підхо-
пився. Обличчя його зблідло, рука інстинктивно потяглася
до кинджала. Немовби відчувши на своїх губах отруйну
піну, Сан-Уррі погрозливо засичав, вагаючись: ждати, поки
Набусардар проштрикне його мечем, чи першому зробити
випад? Часу на роздуми в нього не лишалося, треба було
діяти, треба було порішити Набусардара, поки Набусар-
дар не порішить його.
Він міцно стиснув руків'я' кинджала, відхилився назад і
замахнувся, щоб увігнати кинджал Набусардарові просто в
серце. -
Але саме тієї секунди до кабінету ввійшов царський го-
нець,. і Сан-Уррі розгубився. Рука його опала, і він, наче
зацькований звір, безсило зіперся плечами об стіну.
Набусардар, добре розуміючи, що привело Сан-Уррі сю-
ди, вмить зміркував, що в такий критичний момент, коли
йдеться про долю всього царства й коли для його захисту
потрібна сильна, згуртована армія, було б великою необач-
ністю відкрити їй очі на розкол серед найвищих воєначаль-
ників. Тому він не став кликати вартових,- в голові його
блискавично склався план дій.
- Кинь зброю, Сан-Уррі! - суворо зажадав він.
Сан-Уррі мовчав, зиркаючи то на відімкнений стіл, до
якого роздобув ключі, то на меч верховного воєначальника,
піхви якого блищали, мов промінь полуденного сонця, під
яким падають раби на вавілонських вулицях.
Асума, відчувши, що Набусардарові вигідно, аби про цей
випадок довідалося якомога менше людей, спробував роз-
рядити напруженість:
- Сан-Уррі мучать видива, йому па кожному кроці вви-
жаються варвари-перси, й через те він раз по раз хапаєть-
ся за зброю. Правду я кажу чи ні?
Сан-Уррі нічого не відповів, але насторожено стежив за
ними з-під низького лоба. Погляд його свідчив про те, що
він ураз накинеться на сміливця, котрий наблизиться до
нього, і вмочить у його кров гостре лезо кинджала. Сан-
Уррі розумів, що йому вже нема на що сподіватися і що
царське щеня, яке в своїй собачій буді вдає з себе сильно-
го володаря Вавілонського царства, в кращому разі нака-
же кинути його в затхле підземелля Набопаласарового па-
лацу, де він довічно спокутуватиме свій злочин. Тож тепер
йому -вже все одно, але поки над ним винесуть присуд,
він бодай одного з цих двох відправить у царство тіней.
Підлу гру Сан-Уррі треба було викрити до кінця, поки
сюди не увійшов хтось четвертий, і Набусардар рішуче ру-
шив на супротивника. Коли він підступив зовсім близько
до нього, Сан-Уррі знову заніс руку, намірившись лезом
кинджала в його груди.
Царський гонець вихопив меч і кинувся на нападника.
Набусардар випередив його на якусь долю секунди й схо-
пив Сан-Уррі за зап'ястя. Він зробив це так спритно і з
такою силою, що йому навіть здалося, ніби в цьому страш-
ному рукостисканні в них обох затріщали кістки.
- Кинь зброю, Сан-Уррі! - наказав Набусардар.
Сан-Уррі тільки люто засопів йому в обличчя.
- Кинь зброю! - знову зажадав верховний воєначаль-
ник.
Сан-Уррі не підкорився й знову спробував загнати кинд-
жал у груди свого супротивника.
- Може, покликати вартових? - запитав Набусардара
гонець.
Однак у допомозі вартових уже не було потреби, бо На-
бусардарові нарешті вдалося вирвати кинджал з руки від-
ступника. Він відійшов з ним на середину кімнати й звер-
нувся до Сан-Уррі:
- Ти шкодуєш за тим, що зробив?
- Ні! -люто прохрипів у відповідь Сан-Уррі.
- Ти хочеш чесно захищати інтереси царства чи висту-
паєш проти них?
- Твої інтереси я не вважаю за інтереси царства,- про-
сичав Сан-Уррі.
- Ти хочеш вірно служити вітчизні чи збираєшся прода-
ти її?
- Я хочу боротися проти тих, хто ладнається накликати
на неї нове лихо! - вигукнув він з ненавистю.
- Кого ти маєш на увазі?
- Тебе! - закричав Сан-Уррі, звиваючись під стіною,
наче змія.
- Отже, ти відмовляєшся коритись верховному воєна-
чальникові військ його святості царя?
- Відмовляюсь!
- У такому разі я позбавляю тебе чину заступника на-
чальника вавілонського корпусу й негайно ж скликаю вій-
ськову раду.
- Тільки цар, який є верховним головнокомандуючим,
має на це право.
- Я щойно від нього, він уповноважив мене виконувати
цей його обов'язок.
•- Хоч за законом ти й маєш право наказувати мені, од-
нак не забувай, що інколи й прості смертні рішуче виправ-
ляють існуючі закони і творять право самі.
З цими словами Сан-Уррі вискочив з-за робочого столу
Набусардара, відштовхнув кулаком царського гінця і, роз-
чахнувши двері, кинувся чимдуж по галереї.
Тепер уже Набусардар, забувши про застережливість,
закричав:
- Сторожа! Сторожа! Сторожа!
- Сторожа!-повторив слідом за ним царський гонець,
і вони обидва вискочили на галерею.
Набусардар і Асума встигли ще побачити, як Сан-Уррі
збіг сходами в бік внутрішнього двору, але незабаром зник
з очей у гущавині парку. Всі вартові пропустили його, бо
їм здалося просто-таки неймовірним, що заступника началь-
ника вавілонського корпусу треба хапати як зрадника й
злочинця.
Набусардар негайно оголосив тривогу й наказав спійма-
ти Сан-Уррі, але здавалося, що того дня мільйонний Ваві-
лон безслідно проковтнув його. Всі зусилля схопити зрад-
ника виявилися марними. Царській таємній службі не вда-
лося бодай натрапити на його слід. І, забуть, тому, що Сан-
Уррі переховувала й захищала така могутня фортеця, як
Храмове Місто. А Набусардарові воїни не мали туди до-
ступу.
Повернувшись разом з Асумою до свого кабінету, вер-
ховний воєначальник передусім заходився складати розки-
дані по столу документи.
І тут він з жахом виявив, що серед них бракує пла-
ну Мідійського муру з текстом, який пояснює його сек-
рети.
Він весь похолов, бо Мідійськпй мур досі був найміцні-
шим щитом Вавілонського царства проти ворога з півночі.
Передбачаючи небезпеку, ще могутній Навуходоносор зве-
лів побудувати цей мур проти мідійців, сила яких тоді саме
зростала. Укріплення тяглося від берегів Тігру до берегів
Євфрату вздовж північного кордону Вавілоні'. Мури почи-
налися біля міста Опіса й закінчувалися біля міста Сіппа-
ра. Навуходоносор не встиг завершити будівництво, і після
царевої смерті мур добудував і'ісго наступник Нерігліссар.
Завдяки Мідійському мурові Вавілонія стала майже не-
приступною. Ключі від його секретів і могутності лежали в
столі верховного воєначальника війск ного святості царя.
Це були тоненькі таблички з таким дрібненьким текстом, що
його можна було прочитати лише з допомогою збільшу-
вального скла. Весь план зник, і не було ніякого сумніву
в тому, що його викрав підступний Сан-Уррі.
Набусардар наказав негайно скликати військову раду,а
огляд казарм і військових таборів переніс на один з най-
ближчих днів.
О тій самій порі, коли зібралася військова рада, вавіло-
няни з нетерпінням чекали наслідків найгучнішої за остан-
ні роки судової справи, хоч крадіжки, вбивства, шахрай-
ство, перелюбство давно стали тут звичним явищем.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62