Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
- Ясна річ, тільки в святилищах Мардука,-відповів
замару, хоч сам Ісме-Адад іще остаточно цього не вирішив.
- Це несправедливо,- запротестував Улу,- в решті
храмів жерці скніють, тимчасом як ми...
- Ні, це справедливо,- суворо урвав його Ісме-Адад,-
бо тільки ми одні служимо богові богів.
Улу вже давно пересвідчився в жадібності Мардукових
служителів, він добре знав, що вони не бажають ділитися'
навіть з такими ж, як самі, жерцями інших богів. Якщо
виникала потреба в пожертвах з тією чи іншою метою, то
згадували про святилища всіх інших богів, якщо ж треба
було приймати дари, то для цього обирали тільки святили-
ще Мардука.
Його ще в дитинстві привчали до того, що це справедли-
во. Тепер, змужнівши, він визначив для себе іншу міру доб-
ра і справедливості, яка відрізнялася від запровадженої
скрізь міри Есагіли. На власних терезах він зважував усі
людські вчинки й дійшов висновку, що вони далекі від по-
няття любові, правди та добра, ба навіть що бог любові,
правди та добра повинен їх відхилити. Хоч Вавілон і не
визнавав такого бога, однак Улу відчував його існування
в безмежних просторах світу. Можливо, цей бог - і сам
Мардук, чиї заповіді спотворили його служителі й зробили
з нього бога гніву та жорстокості.
Улу з огидою дивився на присутніх і з ще більшою оги<
дою слухав їхні слова. Йому здавалося, що він задихнеть-
ся, якщо залишиться серед них іще хоч на хвилину. Улу
відчував страшенну втому й не годен був більше, вислуху-
вати зрадницькі, егоїстичні й жорстокі речі своїх побрати<
мів. До того ж його почав дратувати дурманний запах фі-
міаму, що курився в золотій чаші на честь небожителів.
Він не міг навіть зрозуміти, чи від цього диму, чи, може,
від сильних переживань у нього почала наморочитись голо-
ва.
Він торкнувся рукою чола і встав, щоб вийти.
Верховний жрець зупинив його:
- Брате Улу, мене все більше й більше дивує твоя по-
ведінка. Я не розумію, що тебе бентежить, адже ти сам
прочитав нам проект угоди.
Останніми днями Улу багато пережив, був свідком подій,
що не могли залишити людину байдужою. Він відчував, що
неспроможний більше тамувати в собі протест, який спону-
кає його до відкритої боротьби.
Набравшись духу, він сказав:
- Якщо я прочитав ці п'ять пунктів проекту на засідан-
ні верховної ради жерців, то тільки виконував свій обов'я-
зок довіреної особи святого отця, але це зовсім не означає,
що згоден з ними. Навпаки, я проти них.
Усі здивовано втупились у нього, і тільки верховний жрець,
хоч він весь і залився фарбою від люті, намагався зберег-
ти самовладання й сказав навмисне лагідним тоном:
- Допоможіть йому, брати. Від спеки в нього потьма-
рився розум. Виведіть його на повітря.
Він хотів у такий спосіб позбутися Улу, але той твердо й
рішуче вів далі;
- Народові треба сказати правду. Підло наживатися на
небезпеці, яку ми ж самі й накликали на нього.
Ісме-Адад повторив:
- Виведіть його!
Двоє жерців кинулись виконувати наказ. Улу вивели на
терасу, щоб він вдихнув свіжого повітря. Улу й не думав
опиратися - він ледве тримався на ногах від хвилю-
вання.
Коли жерці повернулися до зали, замару зауважив:
- Я вже кілька днів спостерігаю за братом Улу, й мені
він не подобається.
- Можливо, це на нього так спека подіяла,- підтримав
його мунамбу.
Верховний жрець Ісме-Адад притакнув:
- Це не перший випадок, коли злі демони під час спеки
вселяються в людське тіло. Кілька років тому ми протягом
місяця втратили через це кількох братів. Брата Улу може
спіткати таке ж саме лихо, бо навіть наші наймудріші лі-
карі безпорадні проти спеки.
Всі закивали головами, погоджуючись з верховним жер-
цем, який був обізнаний із таємницями халдейської лікар-
ської науки.
- Але, щоб скінчити плідно й мудро нашу сьогоднішню
раду,- вів далі Ісме-Адад,- ми повинні завершити поча-
те. Щоб таблиці можна було якомога скоріше вивісити біля
міських брам, треба скласти текст відозви.
Проти цього ніхто не заперечив, і коли жерці розходили-
ся з ради, на столі в нього вже лежала воскова табличка з
текстом відозви, слова якої повинні були відкрити серця
вавілонян, а перська загроза -їхні скриньки.
Двадцять есагільських писарів негайно переписали текст
на глиняні таблиці, й храмові служителі вивісили їх біля
міських брам.
У барсіппському палаці гонець із таємної служби пові-
домив Набусардара про пересування армії Кіра.
Будь-якого іншого воєначальника ця звістка збентежи-
ла б, а Набусардар тільки гучно зареготав.
Це приголомшило гінця, і він, не вагаючись, запитав:
- Може, непереможний не вірить моїм словам?
- Вірю, чому ж,- відповів Набусардар, усе ще регочу-
чи,- але я не уявляю собі, яка міна буде у вищих санов-
ників, у служителів Есагіли й вавілонських вельмож, коли
вони довідаються про це.
- Я вже доповів у царському палаці.
- Ну й" що? - нетерпляче запитав Набусардар.
- Його святість цар зовсім розгубився, коли почув про
наміри перської армії, а радники не могли й слова вимови-
ти. Весь царський двір зараз, мабуть, охопила страшна
паніка.
Набусардар знову-щиро засміявся. Потім швидко запитав:
- А Ітара, начальник моєї таємної служби, не занепав
духом? Бо зараз мене більше цікавить настрій начальника
розвідки халдейської армії, ніж себелюбні вавілонські
вельможі.
- Я говорив про царя,- нагадав йому гонець.
- Я бачу, що ти вже півроку не був у Вавілоні й засво-
їв сільські манери. Новий цар - вільнодумець і ми всі вже
звикли: що в кого на думці, те й на язику. Кожен може го-
ворити, що йому заманеться, а якщо тобі захочеться плю-
нути в обличчя самому верховному воєначальникові, якому
в країні належить друге місце після царя, то ти сміливо
можеш це зробити.
- Невже я припустився якоїсь недоречності проти твоєї
світлості, непереможний? - розгублено запитав гонець. Він
не зрозумів Набусардарових слів, бо справді не був у Місті
Міст уже півроку й не знав, що там діється.
- Ти, мабуть, єдиний нічого не припустився,- жартома
відповів Набусардар,- а всі інші - так. Скільки жителів
у Вавілоні, стільки ж ям тепер .копають мені.
Гонець з іще більшим зачудуванням подивився на полко-
водця.
- Не дивуйся,-'провадив далі Набусардар.-Мене пі-
дозрюють у тому, що я зі своєю армією хочу напасти не
на персів, а на Вавілон. Не вірять, що Кір сповнений агре-
сивних замірів проти нас. Якби не твоя звістка, то мене
звели б зі світу. Через те я й сміюся, мов засуджений на
смерть, якого раптом помилували. І хоч ти й приніс сумну
звістку, мабуть, уже розумієш, чому я так їй радію.
Він знову всміхнувся, але поступово усміх зник з його
обличчя, і воно набрало рішучого виразу. Кілька хвилин
Набусардар про щось зосереджено думав, а потім звів очі
на гінця й мовив:
- Між іншим, персам ні з півдня, ні через Тігр не вда-
сться прорватись до Вавілона. На півдні болота, а навпро-
ти Вавілона немає ш кораблів, ні мостів. Тігр - дуже бурх-
лива ріка, і ворогові ніколи не вдасться її подолати.
Він знову замислився, і гонець помітив, що чоло його
наморщилося, а в очах з'явилася тривога.
- Отже,- заговорив Набусардар після паузи,- небез-
пека, справжня небезпека нам може загрожувати тільки з
півночі.
- Але ж там нас захищає Мідійський мур,- переконли-
во мовив гонець,- навіть найсйльнішому ворогові ніколи не
вдасться прорватися через нього. Ітара сказав, що він хо-
тів би, аби в нас проти Кіра було ще два Мідійських мури:
один - на півдні, а другий - по той бік Тігру.
- З,деякого часу Мідійський мур уже втратив своє зна-
чення,- процідив крізь зуби Набусардар і затарабанив
пальцями по столу.
- Мідійський мур? - здивовано перепитав гонець.-
Невже перси заволоділи секретами його будови?
Набусардар тільки махнув рукою і, підвівшись, пройшов-
ся по кімнаті.
- Перси не заволоділи секретами його будови, але мо-
жуть заволодіти, бо нам загрожує підступна зрада... А втім,
тобі доведеться негайно вирушити з донесенням Ітарі, не
затримуючись у Вавілоні жодної хвилини.
Гонець глибоко звів дух, бо стомився в дорозі і сподівав-
ся, що йому дадуть відпочити хоча б день.
- Жодної хвилини,- повторив Набусардар,- бо кожна
згаяна хвилина загрожує нам, поразкою. Ітара повинен пе-
рекрити всі шляхи, які ведуть із Вавілона на північ. На-
казую йому обшукувати кожного - чи то купець, чи жрець,
а чи нікчемний жебр,ак. Поки що хай це роблять загони,
розташовані на півночі. Для розвідки він може використо-
вувати тільки виділений йому особисто загін. Незабаром
Ітара одержить підмогу. Можеш передати йому й те, що
найближчими днями відбудеться таємна державна рада,
яка має прийняти ухвалу, чи треба Вавілонові готуватися
до війни з Кіром.
- Щодо цього не може бути ніякого сумніву,- зауважив
гонець,- ми не маємо права чекати, поки Кір оберне Ваві-
лонію на перську провінцію. Тепер його наміри вже всім
зрозумілі, і ніхто не сміє сумніватися, що перси хочуть нас
завоювати. Кір захопив уже Лідію й Мідію, та на цьому не
зупинився, бо ще ніхто ніколи так не прагнув захопити Ва-
вілон, як цього прагне нині він. Здобути Вавілонію, здобу-
ти найбільше царство світу, здобути найбагатшу, найсла-
ветнішу і наймогутнішу країну - ось що Кір вважає пере-
могою, гідною його імені. Через те я не розумію, хто в Ва-
вілоні може в цьому сумніватися й виступати проти підго-
товки до оборони.
- Як завжди,-з гіркотою відповів Набусардар,-як
завжди, Есагіла. Вона схиляє на свій бік вищих сановни-
ків проти мого плану оборони й намагається переконати їх,
що це зовсім ні до чого. Вона тремтить за свої скарби.
Твоя звістка мені дуже на руку. Тепер я матиму незапереч-
ний доказ, проти персів. Тепер державна рада неодмінно
затвердить мій план, хоч цар і без схвалення ради та Еса-
гіли мав намір створити найсильнішу армію, яку будь-
коли бачив світ. Тільки...- Він зітхнув і похитав голо-
вою.
- Що «тільки»? - перепитав гонець.
- Тільки, на жаль, він більше мріє завойовувати цією
сильною армією світ вродливих жінок, ніж перемагати во-
рогів. Тому я хотів би домогтися згоди вищих сановників.
Незалежно від того, яку ухвалу винесе державна рада, поч-
неться перебудова армії. І я вже знайду спосіб, як споря-
дити її й виставити проти Кіра, та мене непокоїть цей На-
вуходоносорів мур на півночі. Мідійський мур мгг бути не-
.
здоланним укріпленням, але тепер уже важко на це роз-
раховувати.
- Невже хтось захопив його план?
Набусардар пильно глянув на гінця. Він хотів йому до-
віритись,- адже це один з найвідданіших Ітарі людей,-•
але, зрештою, вирішив інакше.
- Я про все повідомлю Ітару,- сказав він.
.1, щоб не гаяти більше й хвилини, відчинив столик і напи-
сав на глиняній табличці таємним письмом:
«Сан-Уррі, заступник начальника вавілонського корпусу,
став зрадником. Він викрав план Мідійського муру і втік.
Д-е він зараз перебуває, з'ясувати поки що не вдалося. На-
казую: охороняти всі дороги, щоб він не перекинувся до
персів. Перевірити благонадійність Угбару. Не пропускати
в Перське море фінікійські кораблі, щоб південний корпус
Кіра не використав їх для переправи через Тігр. Ретельно
обшукувати'всіх чужоземців, у тому числі й єгиптян, хоч
вони єдині наші союзники. Воїни не повинні знати нестачі
в провіанті, вині та оснащенні. Хай доблесна Іштар Арбель-
ська. береже тебе і твоїх воїнів».
Списану,табличку він уклав у шкіряний мішечок, скріпив
його печаткою і передав гінцеві.
Гонець одержав на дорогу харчів, а турботлива Тека при-
несла йому баклагу освіжного напою.
Попрощавшись з Набусардаром, він за хвилину вже мчав
галопом барсіппськими вулицями, через міст, у напрямку
Вавілона. Звідти шлях його лежав на Кіш і Куту. З Кути -
на північ до селища на березі Тігру, де розташувався роз-
відувальний.загін Ітари.
Набусардарові ще довго стояв у вухах цокіт кінських ко-
пит. З такою виразністю вчувалося йому й повідомлення гін-
ця про пересування перської армії. Лише тепер, коли він зали-
шився сам-один, усе почало прояснюватися в його голові.
Царству халдеїв справді загрожує небезпека, воно вже
оточене з трьох боків. Якби існували мости через Тігр, мрія
Кіра здійснилася б за одну ніч. Та мостів не було, а на
півдні тяглнся непрохідні болота, які аж кишать дикими
звірами. Головний корпус, що його Кір спрямував на Ваві-
лон, Набусардар може відбити з невеликою кількістю воїнів.
Справжня серйозна небезпека загрожує їм з півночі. Ця
небезпека дуже тривожить Набусардара, і він уже уявляє
собі ту паніку, що охопила б усіх членів державної ради,
якби на таємному засіданні він оголосив, що Сан-Уррі ви-
крав план Мідійського муру. Це вже дві вагомі обставини.
які промовляють на користь його плану оборони. Якби він
м;г_долучити до них ще й третю-доказ про діяльність у
країні перських вивідачів,-то перемога була б йому за-
безпечена. Гамадан обіцяв протягом двох тижнів принести
до Вавілона відомості про перських шпигунів, але старо-
го немає й досі. Мабуть, буде краще, якщо він сам навіда-
ється до нього ще раз.
Заглиблений у ці думки, Набусардар дивився на неспо-
кійний плин Євфрату. У блакитно-зелених хвилях річки від-
бивалися червонясті цегляні мури, і він раптом пригадав
блакитно-зелені очі Нанаї й червонястий полиск її кіс.
Набусардар знову виразно уявив її собі, і йому знову
захотілося, щоб вона опинилася тут якомога швидше, бо в
міру того, як ускладнювалися події, він відчував дедалі
пекучішу потребу мати поруч себе людину, віддану йому до
смерті.
Тільки-но зайнявся новий день, Набусардар. одержав за-
прошення від його святості царя Валтасара на таємну
державну раду. Хоч цар Валтасар і прогнав царицю з трон-
ного залу, коли вона прийшла просити його, щоб він ви-
слухав поради вищих сановників, але потім, розміркував-
ши, визнав, що вона радила йому добре.
Для Набусардара тепер було важливо ще до початку за-
сідання ради довести цареві, що перські вивідачі підбурю-
ють народ. Іншого виходу, як податися до Села Золотого
Колосся й довідатись, чи вдалося Гамаданові виконати
свою обіцянку, він не бачив.
Щоб привернути до себе армію, дух якої зовсім занепав
у занедбаних таборах, він вирішив надіслати загонам, роз-
ташованим у найближчих околицях, добрих харчів та вина
зі своїх підвалів. Це буде першим знаком того, що стано-
вище в армії міняється на краще. Цю жертву він принесе
з любові до своїх' воїнів. Після засідання державної ради
весь план оборони вже фінансуватиме царська скарбниця.
Але якщо він хоче створити велику халдейську армію, таку,
яку має Кір, то добре було -б схилити на свій бік і народ,
бо саме сини народу вирушать на битву проти варварів.
Він вирішив попросити Валтасара, щоб той знизив селя-
нам податі на царських земельних угіддях. Народ ніколи
не забуде цього благодіяння і, коли почнеться війна з пер-
сами, хоробро битиметься з ними за свого царя. Зниження
податі з царських угідь завдало б удару по Есагілі, яка по-
стійно підвищує податі на своїх землях. Набусардар не
завагався б також відкрити одну з царських комор і розді-
лити зерно між найубогішими людьми. Для вавілонської
бідноти він, мабуть, сам накаже зарізати сто голів худоби
зі своїх пасовищ, де її налічуються тисячі. Він усвідомлює,
що слово ніколи не зможе замінити дію, а халдейський на-
род уже по саму зав'язку ситий щедрими обіцянками й хоче
нарешті бачити й щедрі діяння.
Так думав Набусардар, оглядаючи покої, які виділив у-
своєму палаці для пастушки овечої отари - прекрасної
Нанаї.
Він вирішив поїхати по неї й чекав тільки, коли викін-
чать ебенову скриньку для підвіски. На її кришці буде ін-
крустація золотом-зображення бога, яке Нанаї вирізь-
била на своїй глиняній табличці. Зображення бога з тілом
бика й трьома зірками над головою.
Тека ходила слідом за своїм паном по палатах. Обличчя
її радісно сяяло від цих приготувань. Вона уявляла собі,
що майбутня господиня барсіппського палацу буде найві-
домішою вавілонською красунею. Тіло в неї, певно, легень-
ке, мов пташиний пух, ходою вона нагадує лет метелика,
мова її солодка, як мова богинь, ноги звикли ходити тіль-
ки по найдорожчих килимах, а тіло не знає іншого одіння,
крім одіння з вісону й шовку. Тска невимовне раділа цій
перспективі, й щасливий усміх розгладжував зморшки на
її обличчі.
Оглянувши покої, Набусардар повернувся до свого кабі-
нету, заставленого полицями з книгами. Тут його вже ждав
Гедека, творець діоритового Гільгамеша. Він простяг сво-
єму панові скриньку з підвіскою. Обидва ці предмети ви-
кликали в Набусардара непідробний захват.
Тепер йому залишилося вже тільки сісти- на коня, якого
вартові тримали осідланим біля брами внутрішнього двору.
Набусардар оперезався мечем і в супроводі Теки вийшов
у двір, дзенькаючи наколінниками, обкутими латунними та
золотими бляшками.
Коли він сів на буланого, Тека подала йому ебенову
скриньку й поблагословила в дорогу.
Варта відчинила браму й виструнчилася, тримаючи спи-
си біля ніг.
Набусардар з місця погнав коня чвалом.
Кінь прищулив вуха, і над його крупом та боками, мов
бурхливі весняні води Тігру, заплюскотав білий Набусар-
дарів плащ з червоною торочкою.
Нанаї вже лежала в хатині свого батька. Устіга з допо-
могою Сурми привів її сюди на світанку з підземелля на
краю Оливкового гаю.
Якби Устіга не був заклятим ворогом Вавілона, то вона
вважала б ніч, проведену під його опікою, найщасливішою
в своєму житті. Вона все ще бачила, як палають його гли-
бокі очі при полум'ї світильників, їй і досі бриніла у вухах
його .спокійна мова. Нанаї відчувала, як серце перського
князя заволодіває її .серцем, серцем халдейської дівчини.
Не тому, що він був князь, а вона лише проста пастушка
овечої отари, а тому, що досі ще ніхто не сказав їй стільки
гарних і правдивих слів.
Вона не думала б тепер про Устігу, лежачи на своєму
ложі в" глиняній хатині, коли б минула ніч була такою, як
її уявляв собі батько. Він нітрохи не сумнівався, що Нанаї
виконала вимогу, яку він поставив перед нею, вкладаючи в
її руку кинджал, коли вона вирушала на пасовисько, і сер-
це старого Гамадана вже змирилося з тим, що Нанаї втра-
тила чистоту. Його втішала думка про те, що дочка пожерт-
вувала нею заради порятунку вітчизни, над якою нависла
загроза поневолення.
В Устізі, який прийшов ще вдень перев'язати доччину
рану, він розпізнав перського шпигуна. А втім, Нанаї й не
приховувала цього від батька. Вона відверто розповіла
йому про свою пригоду з жерцями й-призналася, що Устіга
врятував/їй життя.
Та старий Гамадан і слухати не хотів про те, щоб цього
перса вважати рятівником її життя. У вухах йому ще й досі
бриніли Набусардарові слова про диких варварів з півночі.
Він вирішив, щоб піде до Вавілона й приведе з собою цар-
ських воїнів, щоб вони схопили Устігу саме тоді, коли той
знову прийде перев'язувати його дочку. Нанаї не виказала
батькові, де перебувають перські шпигуни, і через те він
вважав появу Устіги в своєму домі найкращою нагодою
для арешту. Треба було тільки довідатись, коли Устіга зно-
ву прийде до них.
.Він обережно почав розпитувати дочку:
- Коли цей добродій відвідає нашу оселю?
Нанаї непокоїли настирливі батькові запитання, але во-
на щоразу відповідала йому спокійно:
- Коли він сам визнає це за необхідне, тоді й прийде,
любий тату.
- А хіба він тобі не сказав? - доскіпувався старий.
- Я його про це не питала, бо нічого не тямлю в меди-
цині. Але я певна, що він мене вилікує.
Гамадан нетерпеливився дедалі більше, а коли остаточ-
но втратив надію вивідати в дочки щось певніше, то від-
крив їй свій намір.
Він сів на порозі й сказав:
- Ти знаєш, що я повинен віднести у Вавілон відомості
про перських нишпорок. Гамадан дав слово і не сміє його
порушити.
Нанаї повторила за ним, думаючи про те, що вона дала
слово Устізі:
- Гамадан дав слово і не сміє його порушити...
- Так, жоден з Гамаданів не припустився ще подібної
підлості, не припущусь її і я.
- Отже, ти хочеш виказати Устігу?
- Я повинен і хочу це зробити,- холодно відповів він.
- Ти видаси його навіть на смерть, якщо цього зажадає
Вавілон? - запитала Нанаї, здригнувшись від недоброго
передчуття.
- Я повинен і хочу видати його навіть на смерть, бо
інакше він видасть на смерть нас.
- А фсщо твоя дочка дала Устізі слово, яке має силу
згідно з законами його батьківщини?..
- Яке слово?
- Життя за життя, тату, і я думаю, що цей закон має
силу і в халдеїв.
Вона сіла на постелі, ледве стримуючи себе.
- Ти хочеш переховувати в нашому домі лиходія, доч-
ко? Бо той, хто заміряється наступити на горло іншому на-
родові, справжній лиходій.
Нанаї воліла б у цю хвилину думати про зелених кома-
шок на листі пахучих рослин і про срібні нитки павутиння
між стовбурами пальм, але жорстоке життя примушувало
її думати про інше.
Вона тверезо заперечила батькові:
- А хіба Гамадани не плюндрували Єрусалима, Єгип-
ту, Ассірії, Мідії, Персії, землі лідійців і землі аммонітян?
І хіба ти коли-небудь вважав за це Гамаданів лиходіями?
Навпаки, ти, а з тобою і весь халдейський народ, вважав
їх переможцями й героями. Такими ж героями й перемож-
цями вважає вся Персія й Устігів.
Старий Гамадан дивився на дочку широко розкритими
від подиву очима, бо досі ще не чув від неї нічого подіб-
ного.
- Скажи мені, тату: як один і той самий вчинок ти мо-
жеш вважати для одного геройством, а для іншого лихо-
дійством? Хіба зло - тільки тоді зло, коли його чинить
представник іншого народу, а не халдей? Хіба геройство -
тільки тоді геройство, коли його здійснив син Вавілона?
Будь же справедливим, батьку.
- Де ти всього цього набралася, Нанаї? - ще дужче
здивувався старий.
Болючішою від рани в плечі відкрилася рана в душі На-
наї. Змалку її вчили, що тільки тоді можна по-справжньо-
му любити свою вітчизну, коли ненавидиш усе чуже. Вона
вірила в це до сьогоднішнього дня, а тепер за одну ніч пе-
реконалася, що ненавидіти чуже ще не означає любити
.-своє. Така любов далека, від любові справжньої й нічого
не варта. В житті цінується лише та любов, яка вчить лю-
бити все добре й відкидати все погане, байдуже, своє воно
чи чуже. Саме про таку любов мріє Нанаї й благає її у
великих богів доброти, тимчасом як старий Гамадан, зіщу-
лившись на порозі, благає богів гніву й помсти, щоб вони
завернули-її з дороги, на яку вона стала.
- Ти... Нанаї... здається, схибнулася,- раптом промим-
рив він,-ти збожеволіла. Це Елліль так покарав нашу
оселю за те, що меч людини торкнувся тут його тіла.
Він ще й досі ждав божої кари за те, що Набусар-
дар недавно зітнув у його дворі голову дерев'яному ідо-
лові.
- Я заповів тебе батьківщині^ через те ти не маєш пра-
ва належати більше нікому. Бог.и заберуть тебе до свого
царства. Та поки до цього дійде, вони вимагають, щоб ти
виконала свій обов'язок. Ти повинна виказати перського пса
Вавілонові.
- У Вавілона немає аніякісінького права на Устігу,-
запротестувала вона.
- Он як?
- Так, у Вавілона немає аніякісінького права на Устігу,
але якщо я захочу, то викажу його лише одній людині в Ва-
вілоні, й ім'я цієї людини - Набусардар.
- Набусардар! - приголомшено повторив за нею батько.
- Так. Я викажу його Набусардарові, тільки з умовою,
за дотримання якої він заприсягнеться мені власним жит-
тям; Якщо він порушить свою обіцянку, то загине від руки
одного з Гамаданів.
Вона заявила про це з такою рішучістю, що старий під-
хопився з порога, немовби дочка хотіла заколоти його само-
го своїм кинджалом.
- Наближається день, коли ти повинен подати звістку у
Вавілон про перських шпигунів. Ти маєш слушність: свого
слова треба дотримувати. Отож збирайся до Вавілона й
розкажи Там про все Набусардарові. Якщо він поручиться
своїм життям за життя Устіги, я викажу йому перського
князя.
-- Боюся, щоб після такої звістки я сам не позбувся
голови.
- Можеш не боятися, Набусардар зараз у такому стані,
^що не завагається захопити Устігу будь-якою ціною. Він не
те що не покарає тебе, а й надіне на твою голову царську
корону, якщо це буде в його силі.
У голосі Нанаї прозвучали глузливі нотки, бо вона не
могла пробачити Набусардарові того, що він залишився
глухим до її душевних переживань, хоч вона й виявила
стільки любові перед його гінцем, який пообіцяв усе це пе-
реказати йому. Вона ніколи нікому не відкрила б своїх по-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62