Маргаріта Фігулі. Вавілон

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62

І тільки Улу докладно аналізував кожне слово перса.
Хоч він і віддавав належне мудрості Кіра як правителя, а
до деякої міри й впливові його моральної сили, проте не
міг з'ясувати для себе одного, й тому запитав перських по-
сланців:
— Яка ж тоді мета завойовницьких походів вашого мо-
гутнього повелителя, якщо він не шукає для себе вигоди?
Перс з готовністю відповів:
— Мета в Кіра одна: він хоче об'єднати в одній держа-
ві всі народи Старого Світу, тобто ті, що живуть від Нілу до
Інду й від Фінікійського моря на півночі до Перського на
півдні.
— Я все одно ще не розумію, — не здавався Улу.
Гість охоче пояснив:
— Передусім це дуже зручно для господарювання. Лег-
ше буде торгувати і всередині об'єднання, і з сусідніми
країнами. Це буде спільне державне управління та оборон-
ний союз. проти ворогів з північного заходу. Цар Кір ба-
чить найбільшу небезпеку для наших територій з боку Гре-
ції й Риму, чиї багатства й військова міць швидко зроста-
ють. Через те, об'єднавши південні народи, Кір хоче ство-
рити нездоланну перешкоду проти натиску з-за моря. Вино-
зорий перський цар хоче подбати й про те, щоб наші об'
єднані країни більше не виснажували себе безглуздою
боротьбою за провідну роль, бо це, зрештою, призведе
тільки до того, що вони взаємно розорять себе, і там, де
нині квітують казкової краси міста, лежатиме мертва
пустеля.

З цим доказом Улу не тільки погодився, а й навіть ви*
знав його прийнятним. І все ж таки він не розумів, чому
об'єднаними народами має правити перський лев.
І тоді він почув у відповідь, що тільки той народ має
право повелівати іншими народами, котрий сильніший.
— А хіба Персія сильніша за Вавілонію? — запитав
Жрець бару — тлумач прикмет, якого теж обурили ці слова.
— Сила не тільки в золоті, а й у мудрості, — повчально
відказав екбатанець.
— Кому ж це вдалося перевершити халдеїв у мудрості?
Чваньковитий Ашшурбаніпал сподівався, що позбавить
Вавілон його знань, якщо всі таблиці з його бібліотеки пе-
ревезе до Ніневії, А Ніневія загинула від руки Навуходо-
носора, і руїни міських мурів поховали під собою вкрадену
мудрість. Кілька десятків тисяч таблиць, якими Ашшурба-
ніпалові так і не вдалося врятувати від загибелі най-
сильніше на той час місто в світі, ще й досі лежать під зва-
лищами.
Екбатанець з усмішкою заперечив йому:
— Людська мудрість ховається не тільки в голові, але
й у серці. Вавілонія й Ассірія визнавали лише першу з них.
Мудрість розуму навчила правителів правити за допомо-
гою батога й меча та визискувати нещасний люд. Мудрість
серця вчить сучасних володарів правити справедливо і з
любов'ю, наділяючи правами найпослідущого із своїх
підданих.
— А хіба не існує вже понад тисячоліття Кодекс Хамму-
рапі й хіба не одержує кожен згідно з ним права по заслузі
й справедливості? — різко заперечив пасісу, жрець, що тво-
рив помазання.
Обидва екбатанці всміхнулися, але нічого не відповіли.
— Брати,— мовив, підвівшись зі свого місця, Ісме-Адад,
який вчасно помітив, що рада переростає у сварку,— бра-
ти, для нас зараз важливі не мирські речі, а наші, жрецькі,
і ми не маємо права від них відволікатися.
І, здійнявши руки, він вигукнув:
— О благородний Мардуку, не покидай цю обитель, не
дай нашому розумові заблукати в темряві.
Полум'я світильників знову здійнялося вгору і, поволі
пригаснувши, знову замерехтіло тьмяним блиском.
— Брати екбатанські,— провадив далі Ісме-Адад,— ви
самі сказали нам, що могутній цар Кір бере під свій захист
храми підкорених міст, приносить жертви на вівтарі чужих
богів і навіть звеличує дарами чужі святилища. Це означає,
що якби він напав на наше царство й захопив Вавілон, то

Храмове Місто лишилося б недоторканим, а в божих слу-
жителів навіть волосинка з голови не впала б.
— А як же народ, чесний отче? — проціпив крізь зуби
Улу, котрий аж задихався від усвідомлення того, що тут
кується зрада.
— Хіба ти не чув, брате Улу,— спокійно відповів йому
верховний жрець,— що могутній Кір не відбирає в підкоре-
них маєтності, що він іще ні разу не забрав у рабство
полонених, що здобуті міста він залишає під управлінням
місцевої влади? Значить, і народові теж ніщо не загрожує.
І взагалі,—додав він уже трохи суворішим тоном,—як я
вже сказав, для нас головне турбуватися про збереження
нашого жрецького стану. А про народ нехай дбає цар.
Для цього він і має армію.
— Слушно,— підтримав його жрець побожного співу
замару, що завжди притакував Ісме-Ададові.
Верховний жрець, підбадьорений підтримкою, видушив
слабкий усміх самими лише кутиками вуст і провадив
далі:
— Тому, дорогі екбатанські брати, буде найкраще, якщо
ми закінчимо нашу розмову таким чином: перед ликом во-
лодаря світу Мардука заприсягнемось, що не піднімемо
меча супроти персів і зустрінемо царя Кіра без бою, якщо
він вирішить вступити до Вавілона. Ви ж зі свого боку
пообіцяєте нам перед вашим великим богом Ахурамаздою,
що повідомите про це наше рішення свого повелителя Кіра,
аби убезпечити Есагілу від будь-яких прикрих несподі-
ванок.
Коли пролунали ці слова зради, рука Улу, яка виводила
на восковім шарі таблички дрібні літери, затремтіла. Розум
його обурювався, але він міцно заціпив зуби, щоб, крий
боже, не закричати передчасно на весь голос: «Халдейські
жерці продали персам свою батьківщину!»
Екбатанські повірені схвально кивнули на знак згоди з
пропозицією Ісме-Адада. Вони тільки поцікавились, чи цар
Валтасар, бува, не готується до війни з персами.
Верховний жрець відповів, що все це має вирішити через
два тижні таємна державна рада. Більшість головних са-
новників -прихильно ставиться до Есагіли, тож цілком
можливо, що царя ніхто не підтримає, і тоді запропонова-
ний проект плану оборони, спрямованого проти персів,
буде відхилено. Найгірше ж те, що по країні вештаються
перські вивідачі, а це може послужити цареві доказом, що
великий сусід замишляє проти Вавілонії недобре.

— А втім, про це нам міг би докладніше розповісти при-
сутній тут Сан-Урр-і, заступник начальника вавілонського
Корпусу.
Погляди всіх звернулися до Сан-Уррі, який, відкинувши
прли довгого плаща з колін, приготувався говорити. Орли-
ний ніс, тонке, худе обличчя, метушливі очі, різко окресле-
ні губи, низький лоб і втягнена в плечі голова виказували
в ньому людину підлесливу й нещиру.
— Сьогодні вранці,—почав він,—верховний воєначаль-
ник царських військ збирається на північ, у села, розта-
шовані вздовж Євфрату, щоб виловити там перських виві-
дувачів. Цар Валтасар пообіцяв: якщо Набусардар зуміє
довести, що шпигуни царя Кіра й справді перейшли наш
кордон, а отже, Що перси мають воєнні наміри щодо нас, то
він схвалить його оборонні заходи навіть у тому разі, якщо
проти них виступить уся Есагіла і вся Вавілонія. Через те
для Набусардара, який докладає всіх зусиль, аби запрова-
дити в країні воєнний стан, зараз так важливо запопасти
бодай одного шпигуна.
— І ви вважаєте, доблесний Сан-Уррі, що йому це вда-
сться?— зацікавлено спитав екбатанець.
— їх повно в нашій країні,—відповів Сан-Уррі,—і, ма-
ючи певну спритність, це цілком можливо.
— Цьому треба перешкодити,— озвався пасісу.
— Або випередити Набусардара,— швидко докинув жрець
Ахурамазди.
— Але як?
— Ми підішлемо до вас трьох персів, які видаватимуть
себе за вивідувачів. На допиті всі троє підтвердять, що хоч
і виконують службу такого роду, проте з однієї лише причи-
ни: мовляв, Кір побоюється, що Вавілон може сам на нього
напасти, бо вважає його сильнішим за себе.
— Чудова ідея! — зрадів верховний жрець.— Обдурити
Валтасара, що Кір послав шпигунів тільки з обережності й
страху, аби Вавілон не напав на. нього саме тоді, коли
його армія дуже ослабла через втрати в недавніх походах
до сусідніх країн.
— Чудово! — підхопив слідом за Ісме-Ададом пасісу, щоб
догодити йому.
— Так ми принаймні уникнемо війни,— докинув рамку,
жрець обмивань,— війни, яка нам зараз зовсім непотрібна.
З ними мовчки погодилися і магу, жрець-віщун, і му-
намбу, жрець-кликун.
Ісме-Адад підвівся й здійняв руки, щоб благословити
раду.,

— Брати й служителі безсмертних богів, я вважаю, що
наше порозуміння, освячене мудрістю самого Мардука,
відбулося. Брат Улу підготує дві таблички: одну братньою
перською мовою, а другу — мовою наших законів і вчених
книг, мовою шумерською. Обидві таблички ми скріпимо
печатками.
З цими словами він відгорнув темну завісу, яка затуляла
стіну між світильниками, й очам присутніх у вишині свя-
тилища відкрилася статуя володаря неба, благородного
Мардука, відлита із щирого золота.
Всі впали перед нею навколішки і, схрестивши руки на
грудях, заприсяглися зберегти таємницю.
На доказ цього вони слідом за верховним жерцем повто-
рили слова заприсягання:
— Якщо я згрішу проти волі твоєї, сотворителю світу
й заступнику Вавілона, то вкороти дні життя мого і оберни
мене на порох, що править за поживу демонам. Якщо я
бодай словечком викажу те, свідком чого був тут, то нехай
слуги твої вирвуть мені язика. Якщо поглядом натякну на
те, що діялося тут, то нехай воїни твої виколють мені за
правду очі. Якщо я своїми руками вкажу невтаємниченому
шлях до того місця, де буде заховано текст угоди, то нехай
меч тих, хто залишиться вірним тобі, порубає мене на шмат-
ки і нехай їх проковтнуть води Євфрату. Якщо я будь-яким
чином викажу цю, таємницю, то нехай злі духи піддадуть
мою душу вічним мукам, а тіло моє нехай укриють вираз-
ками й проказою. Заприсягаюся, що до кінця днів моїх
не зраджу священної таємниці — основи сили жрецького
стану. В противному разі нехай мене обминає звір і люди-
на. Нехай вереді мною западається в землю їжа й питво.
Нехай губи мої висхнуть від спраги, і нехай я помру з
голоду.
Закінчивши це страшне заприсягання, яке есагільські
охоронці пристановища богів виконали б, не здригнувшись,
усі знову повсідалися на низьких стільчиках з ебенового
дерева.
Вавілонський верховний жрець і старший екбатанський
повірений продиктували текст угоди, а Улу записав його
на срібні таблички.
Одну з них — перською мовою і з печаткою ЕсагІли —
забрали екбатанські жерці, а другу — шумерською мовою
і з печаткою святилища Ахурамазди — було сховано в
тайник у п'єдесталі статуї великого Мардука.
На цьому рада в підземному святилищі закінчилася,
і дванадцять постатей у чорних довгих балахонах, полегшено
зітхнувши, залишили глухе приміщення з його задухою,
чадом оливних світильників і пахощами кадила.
Трохи згодом у вежі Етеменанкі відбулась урочиста тра-
пеза на честь братів з Екбатан.
З цієї трапези Сан-Уррі, заступник начальника вавілон-
ського корпусу, виніс отруєні коржі, які з благословення
верховного жерця укинув у шкіряний мішок для харчів.
Цей мішок він потім сам тайком прив'язав до Набусарда-
рової колісниці у возівні ставки верховного командування.
Сан-Уррі охоче погодився позбавити Набусардара життя,
бо заздрив його здібностям і славі. Есагіла за цю послугу
пообіцяла йому, що згодом він посяде пост верховного
воєначальника царських військ. Через те Сан-Уррі так затя-
то важив на життя Набусардара.

Ураяці, щойно Набусардар покинув Вавілон і подався
на північ уздовж правого берега Євфрату, Есагіла сповісти-
ла в царський палац, що їй пощастило спіймати трьох
перських вивідачів.
Ніхто так не зрадів цій звістці, як сам цар Валтасар. Вія
тут-таки уявив собі, як полки вавілонської армії виступають
у похід проти його суперника - бундючного тигра, царя
Кіра.
Та під час допиту, в якому він особисто взяв участь і
який вівся в присутності високих військових чинів, з'ясува-
лося, що Кір до такої міри ослаблений своїми воєнними
походами, що навіть не помишляє про напад на Вавілон,
а, навпаки, боїться нападу з боку Валтасара. Перських
вивідачів заслали сюди тільки з одним завданням - з'ясу-
вати, чи не збираються халдеї напасти на Персію, скори-
ставшись її несприятливим становищем.
Кожного з вивідачів допитали окремо, але відповіді всіх
збігалися слово в слово.
Таким чином підтвердилося, що Вавілову нема чого боя-
тися і що своїми воєнними приготуваннями він спричиняв
зайві хвилювання і в себе дома, і за межами царства.
Хоч Валтасар і не відзначався особливою проникливістю.
проте йому все одно видалося дивним, що в допиті шпигу-
нів не взяла участі Есагіла. Невже її не цікавило, що вони
розкажуть?
Не порадившись з Набусардаром, цар не наважився на-
тякнути на цю обставину. Йому здавалося, що всі розігру-
ють перед ним добре підготовлене лицедійство, а він, цар
Вавілона, як малий хлоп'як, мовчки стежить за цим ницим
прикиданням.

Отож він затиснув зуби і нікому й слова не сказав
про свою підозру, а вирішив дочекатися повернення
Набусардара.
Цар не спав усю ніч і, як тільки блиснули перші сонячні
промені, відразу ж послав свого гінця до палацу верховного
воєначальника.
Набусардар не бачив причин для такого спішного викли-
ку. Однак він вважав за свій обов'язок негайно з'явитися
до царя. Хай там як, а цей слабкий правитель був у його
очах главою держави. Бо хто ж винен, що замість нього
у Вавілонії не народився новий Саргон або Хаммурапі,
Набопаласар або Навуходоносор? Хіба можна було звину-
вачувати нещасного Валтасара в тому, що він - тільки
тінь своїх великих попередників?
Його святість цар Валтасар почав уже втрачати терпець,
коли охорона раптом відчинила двері до його опочивальні
й особистий гонець володаря сповістив про прибуття
Набусардара.
- Хай увійде,- наказав цар і, хоч це суперечило двір-
ським правилам, сам пішов йому назустріч.
Набусардар схилив перед ним голову й стояв у цій шаноб-
ливій позі доти, аж поки Валтасар дозволив йому підійти
ближче.
Останнім часом у Вавілоні вже потроху виходило зі
звичаю, щоб високі сановники падали ниць перед своїм
повелителем. Багато чого змінилося в двірських приписах
і церемоніях на забаганку молодого царя. Він охоче ламав
колишні порядки й запроваджував нові, які більше відпові-
дали духові нової доби. Та, щиро кажучи, він робив це тіль-
ки для того, щоб дати змогу царедворцям і народові го-
ворити про себе.
- Живи вічно, царю Вавілонії! - привітав його Набусар-
дар, коли Валтасар подав йому знак підійти ближче.
- Будь благословлен і ти, верховний воєначальнику
військ непереможного Валтасара! - відповів на вітання
цар.
- За повелінням твоєї святості я прибув з довіреним
гінцем зі свого палацу. Твоя святість має якісь доручення
для свого вірного слуги?
- Так,- підтвердив Валтасар.- Учора за твоєї відсут-
ності, князю, сталися несподівані події, але я розповім тобі
про них після того, як ти проведеш мене на чару вина
до блакитної вітальні Амухеан Мідійської.
- Твоя святість іще не приніс жертву богам,-дозволив
собі зауважити верховний воєначальник.

• Вартасар криво посміхнувся, і в його проникливих 'чор-
них очах блиснув гнів.
- Учора боги забули про мене, коли я так потребував
їхньої допомоги, тож сьогодні я забуду про них. Сподіваюся,
їх достойно вдовольнить Есагіла.
У кожному Валтасаровому слові вчувалася гіркота, і На-
бусардар чекав, коли цар усе йому викладе.
Він спокійно пішов слідом за царем до голубої вітальні.
Там Валтасар звелів наповнити три келихи вина й разом із
наїдками поставити на золотий столик. Він замислено диви-
вся на горло глека, з якого лилася жовта рідина й наповню-
вала келихи з дорогого крітського скла, які своєю ціною не
поступалися перед золотими.
Коли келихи було наповнено, Валтасар подав один юному
слузі й звелів відпити з нього. Потім примусив його попробу-
вати наїдків з різних країв тареля. Почекавши хвилин
десять і побачивши, що в слуги не проявилося жодних ознак
отруєння, він відпустив його. Лише переконавшись у такий
спосіб, що вино та їжа не отруєні і його життю ніщо не за-
грожує, цар узяв келих і кивнув на другий Набусардарові.
- Справжні промені сонця,-мовив він, смакуючи чудо-
вий напій.
- Живи вічно! - Верховний воєначальник відпив із
келиха.- Кращого вина я ще не пив.
- Воно з Кіпру,- докинув цар, щоб похвалитися перед
своїм верховним воєначальником,-з божественного Кіпру.
З острова, який називають другим земним раєм після Ваві-
лона.
Він випив півкелиха й помовчав. Думки його знову повер-
нулися до допиту шпигунів. Котрий із богів заповзявся
отруїти дні його владарювання? Котрий із богів хоче радість
у його серці обернути на муки? Йому з самого малку втовк-
мачували в голову, що він народжений для розкошів, і всі
довкола нього невсипуще дбали про це. Недавно торговий
постачальник царського палацу, людина досвідчена й мети-
кована, пообіцяв йому-найчарівніших рабинь із цієї острів-
ної країни. Фінікійські купці перевезуть їх на своїх кораб-
лях через широке море, а відтак на хвилях Євфрату достав-
лять до Вавілона, де збиралися найвродливіші жінки з усього
світу, щоб торгувати своїм принадним тілом і спокушати
кожного, хто на них погляне. В одній лиш Муджалібі їх
було без числа та ліку! І тільки жінок із Кіпру там браку-
вало, тож Валтасар уже наперед дошукувавсь у смакові
вина смаку їхніх любощів. Але котрийсь із богів заздрить

йому й замість днів радості посилає дні прикростей. Дні
прикростей у подобі перської змії.
- Князю, коли б ти знав, якої розкоші позбавляють нас
заздрісні богиі Навіть вавілонський цар, що є їхнім сином,
не має на неї права,-гірко мовив Валтасар, хоч мав би
говорити зовсім не про це.
Набусардар поставив келих на стіл і мовчки глянув на
царя. Він з нетерпінням чекав, коли той нарешті скаже,
навіщо так спішно викликав його до свого палацу. Та Валта-
сар чомусь зволікав, і Набусардар нетерпеливився дедалі
дужче.
- Але ти, князю,-провадив далі цар, ніби навмисне
відтягуючи неприємну розмову про шпигунів,-ти, князю,
ненаситний в іншому. Ладен побитися з тобою об заклад,
що тимчасом як я мрію про найвродливіших жінок, ти мрієш
про найкращу зброю в світі.
- Твоя святість не помилився, я завжди віддаю перевагу
доброму мечу перед жінкою.
- І все ж таки, як мені відомо, вавілонські жінки самі
стеляться тобі під ноги.
Цар заздрісне засміявся, але одразу ж збентежено змовк.
- Я справді віддаю перевагу доброму мечу,- повторив
Набусардар.
- І через те тобі так кортить помірягися силою з Кі-
ром,- дорікнув йому Валтасар.- Ти мрієш про славу йі через
те прагнеш війни, бо воїн тільки в бою може довести свою
хоробрість. Ти хочеш, аби тебе називали найкращим полко-
водцем Вавілонії, як мене називають найкращим її царем.
Вимовивши останні слова, він пильно вп'явся очима в На-
бусардарове обличчя, немовби хотів вичитати на ньому
дійсні наміри свого верховного воєначальника. Хто знає, де
тут правда? Учора він підозрював Есагілу її Сан-Уррі.
Сьогодні йому здається, що саме Набусардар воде підступну
гру. Де тут правда? Чому все так раптом затуманилося?
- Я знаю, ти прагнеш зітнутися з перським левом,-
прискіпувався до нього цар, дедалі дужче розпалюючись від
вина,- ти дуже цього прагнеш, князю, а в мені шукаєш
собі спільника. Хоч вибір твій і вдалий,- я ж бо й справді
наймогутніший володар світу,-одначе зараз, мабуть, не
варто викликати зайву тривогу в царстві та за його межами.
Бо Кір і гадки не має нападати на нас, навпаки, він боїться,
щоб ми не напали на нього. Вавілонові зараз війна ні до
чого, він і так купається в багатстві та в золоті. Тож навіщо
нам витрачати незліченні кошти на армію й жертвувати
життям воїнів заради безглуздого марнославства?

Слова царя обурили Набусардара, та по ньому цього не
було видно, тільки пальці аж побіліли, міцно стиснувши
келих.
Звідки в царя Вавілонії взялися такі думки, якщо ще
вчора, перед Набусардаровим від'їздом із столиці, він гово-
рив зовсім інакше? Тоді він щиро пообіцяв Набусардарові,
що виставить проти Кіра найбільшу в світі армію. Не
інакше, як хтось скористався мінливістю царської вдачі й
підмовив його проти... Тут Набусардар аж розгубився.
Проти кого, власне кажучи? Проти нього? Невже він, вер-
ховний воєначальник, домагається чогось для себе? Тоді
що ж, проти армії? Але ж хіба армія не існує насамперед
для того, щоб захистити країну?
Набусардар глибоко зітхнув. Сумнівів не було: все, що
він тут почув, ретельно продумано й "підстроєно його воро-
гами. Своєю брехнею вони прагнуть вплинути на молодого
царя й збити його з пантелику, щоб він більше боявся На-
бусардара, ніж могутності Кіра.
Неспроможний далі вислуховувати цареві речі, він запи-
тав із притиском:
- Твоя святість хоче віддати царство на поталу ворогам?
- Про яких ворогів ти говориш? - уперто заперечив
Валтасар.- Хто в моїй державі насмілиться стати супроти
мене, царя царів? Чи, може, ти забув, князю, що досить
одного мого слова - і з пліч покотяться голови невірних
мені підданих?
- Твоя святість має на увазі й голови Есагіли? - не
втримався нарешті Набусардар.
- Щодо неї я ще не певен. Але Есагіла видає себе за
охоронця спокою, і хоч я її ненавиджу, я не можу не захоп-
люватись її мудрістю.
- У такому разі смію здогадуватись, що саме мудрість
Есагіли похитнула переконаність твоєї святості в перськії!
небезпеці.
Цар насупився.
- Вчора Есагіла доставила трьох перських шпигунів,
князю, їх допитали при мені, і виявилося...
Набусардар поставив келих і вчепився руками в підлокіт-
ник крісла. Нетерпляче повторив слідом за царем:
- І виявилося...
- Виявилося, що твої побоювання безпідставні.
- Безпідставні?
- Так. Кір засилає сюди шпигунів через те, що боїться
нас. Він виснажений численними битвами й потерпає, щоб
ми не скористалися його скрутним становищем.

- Твоя святість! - заскреготав зубами верховний воєна<
чальник.
Та Валтасар у відповідь мовчки підвівся з крісла, і На-
бусардарові не залишилось нічого іншого, як наслідувати
його приклад.
Постать верховного воєначальника грізно підносилась
над царем, вимальовуючись на тлі ніжно-голубої глазуро-
ваної стіни, викладеної золотим орнаментом. Його широчен-
ні плечі ніби тисли на щуплого Валтасара і, здавалось, були
сповнені такої богатирської сили, немовби їм судилося нести
. на собі тягар усього світу. Руки, якими він за звичкою й
зараз стискав руків'я меча, не залишали жодного сумніву,
що впораються і з найхоробрішим в.орогом. Його обличчя
поряд з одутим видом царя схоже було на туго натягнутий
лук.
Щоразу, коли Валтасар бачив таким верховного воєна-
чальника, у нього прокидався страх за свій трон. Набусар-
дар добре усвідомлював, що проти Валтасарових примх він
найуспішніше може використати два види зброї, а саме:
суворість і глибоку повагу. Без суворості йому не вдалося б
приборкати вперту цареву вдачу, а без поваги він не зміг би
зберегти цареву прихильність до себе.
Пам'ятаючи про ці два засоби, якими йому дозволяла
досить спритно орудувати власна кмітливість з одного боку
і делікатність з другого, після Валтасарової розповіді про
шпигунів, котрих доставила до царського палацу Есагіла,
Набусардар настійливо запитав:
- А чи твоя святість, цар царів, зволив запитати, звідки
Есагіла взяла цих вивідачів саме в той день, коли я до зне-
моги гасав за ними по селах під пекучим -сонцем і мені не
пощастило навіть напасти на їхній слід?
Цар закліпав очима, ковзнув ними по обличчю Набусар-
дара і вдав, що розсердився, бо слова верховного воєначаль-
ника зачепили його найчутливішу струнку - обачливість.
- Есагіла не була присутня на допиті вивідачів! - від-
рубав він.
- Бо вона, мабуть, уже наперед знала, що ті скажуть,-
лиховісне засміявся Набусардар,- і .тому не вважала за
потрібне марнувати час.
Цар відзначив у думці, що в нього теж виникла така
підозра, але зараз не бажав у цьому признатися, аби Набу-
сардар не уявив собі, ніби без його поради й допомоги він
не обійдеться.
А верховний воєначальник тим часом провадив далі:

- Оскільки Есагіла не була присутня на допиті, то її не
могли запитати навіть про те, хто, власне, спіймав вивіда-
чів.
Поглядом своїх великих вогненних очей він уп'явся прямо
в слабку. Валтасарову душу і вже суворіше запитав:
- Чи дозволить мені твоя світлість поцікавитись, як
військова рада вирішила долю перських вивідачів?
Цар мовчав.
- Ніякі в'язничні замки не завадять мені наново допита-
ти їх, навіть якщо це буде в'язниця самої Есагіли. Я напо-
лягатиму на новому розслідуванні,- рішуче заявив Набу-
сардар.
- Військова рада відпустила всіх трьох персів на волю
з умовою, що вони негайно покинуть територію Вавілон-
ського царства й під наглядом наших воїнів перейдуть кор-

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62