Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
вежі Етеменанкі.
— Покарай мене, великий Мардуку, якщо така твоя во-
ля! — вигукнув він, стоячи на порозі. — Покарай мене за
мою хулу, але я не визнаю тебе богом, поки ти дозволяєш
злим демонам від свого імені правити країною, що лежить
між священними ріками. Коли правда те, що я оце тут стою,
то так само правда й те, що я ненавиджу твою божествен-
ну оселю, бо в її стінах знайшли притулок крутії й найлю-
тіші вороги народу.
Він замовк і н-апружнв зір, бо саме в цю хвилину враніш-
нє сонце залило своїм промінням дахи Храмового Міста.
О цій порі на вулицях іще тільки почали з'являтися пер-
ші перехожі. Набусардар теж перший з-поміж знаті зустрів
новий день — у решті палаців вельмож іще панував глибо-
кий сон. Йому не давали спати думки, хоч після вчорашньої
поїздки він відчував велику втому. Майже цілу ніч проле-
жав з розплющеними очима. І, тільки-но зазоріло, одразу
розсунув завіси й почав оглядати околиці, щоб якось розвія-
ти невиразну тривогу.
Йому був знайомий майже кожен будинок поблизу. Він
упізнавав пишні палаци царських сановників, багаті палати
вельмож, солідні торгові доми, міняльні контори, масивну
будівлю фінікійської корабельної спілки, зимові й літні віл-
ли вавілонської аристократії, просторі парки й площі, ви-
сокі водограї й тихі пальмові алеї.
Та все це поставало перед Набусардаром немов у тумані,
він ясно бачив тільки Есагілу, якій щойно рішуче заявив
про свою ненависть.
— Хтось із нас повинен умерти, — додав він до того, що
сказав перед хвилиною. — І хоч я стою один супроти твоєї
могутності, я хочу перемогти. Заприсягаюся в цьому перед
богом при сході сонця.
Він осікся, але, помовчавши, знову повторив цю фразу
й хотів за звичкою заприсягтися войовничою Іштар Арбель-
ською 1. Та раптом збентежився, бо розум його вже не вірив
у богів.
Примружившись, Набусардар крізь стулені вії з нена-
вистю дивився на Храмове Місто.
Зненацька в його пам'яті спливла картина прилюдної
страти доблесного Сініба у Брамі Смерті. Він виразно ба-
чив, як розплавлений свинець шкварчав у горлі прирече-
ного.
— Заприсягаюсь у цьому перед тобою, Сінібе, Нанаїн
дядьку! — вигукнув він. — І перед тобою, Нанаї, що ще й
досі оплакуєш його!
Щоб світло не било в вічі, він затягнув вовняні завіси з
вигаптуваними на них фантастичними створіннями та так
і застиг, міцно вп'явшись руками в тканину.
Набусардар вів нелегку боротьбу не тільки зі своїм ото-
ченням, але й із самим собою. Все в ньому кипіло, виру-
вало, клекотало. Він не мав жодного справжнього друга,
мабуть, у всій Вавілоні!', бо зніжена знать і себелюбні
жерці підбурювали проти нього люд і зводили наклеп, ні-
бито він хоче втягти країну у війну з персами. Він не мав
із ким поділитися своїми планами. На його боці був тіль-
ки цар. Та яка користь із царя, котрий шукає втіхи лише
в бенкетах і розвагах? Яка користь із царя, котрий непо-
стійний, наче жінка? Яка користь із царя, коли його можна
схилити на свій бік лестивою усмішкою, а одним словом
правди, сказаним у вічі, настроїти проти себе?
Набусардар добре усвідомлює те, що Валтасар вергає
громи на Есагілу тільки тоді, коли перед ним стоїть він,
верховний воєначальник. Але коли перед ним стоїть
' Іштар Арбельська—Іштар ассірійського міста Арбели.
верховний жрець, то цар легко піддається його лестощам і
схиляється на бік Есагіли супроти всього Вавілона.
До цієї непостійності долучаються ще й інші цареві
вади.
Хоч Валтасар і ненавидить чужоземців у своєму царстві,
проте він легко вірить начальникові управління шляхів,
пайовикові фінікійської корабельної спілки, що фінікій-
ці — єдині з усіх вільних чужоземців, які живуть у Ваві-
лонії,—вірні йому й ставлять інтереси Вавілона вище
своїх власних. Якщо колегія суддів за хабар засудить на
смерть найдостойнішого з мужів, Валтасар затвердить
вирок, хоч засуджений і не винен — йому досить шепнути, що
обвинувачений посягав на життя царя. Не вагаючись, він
приносить у жертву кривавим богам найвродливіших ва-
вілонських юнаків та дівчат, якщо жерці запевняють його,
що цим жертвопринесенням' пощастить відвернути небез-
пеку від царства. Одне слово, Валтасар вірить усякій ні-
сенітниці, яку йому вміло піднесуть.
Через те Набусардар навіть у. ньому не може знайти
опори й розуміння, коли мова заходить про оборону краї-
ни. І навіть якби Валтасар пообіцяв йому всіляку підтрим-
ку, важко повірити, що той дотримає свого слова. І все ж
таки цей слабкий цар Вавілонії — єдина надія для Набу-
сардара.
Безсило опустивши руки, він повернувся обличчям до
розкішне вбраної опочивальні, залитої світлом світиль-
ників.
Зненацька з-за дверей долинув якийсь шум і гамір. На-
бусардар хвилину дослухався, а тоді швидко підійшов до
дверей і відчинив їх.
Один з охоронців, показуючи на вершника в червоному
плащі,обурено вигукнув:
— Непереможний велителю, цей воїн видає себе за
царського гінця, але хіба це можливо, щоб такої ранньої
пори його святість цар не спочивав ще на своєму ложі?
Воїн у червоному плащі схрестив руки на грудях і низь-
ко вклонився.
Обидва охоронці списами перегородили йому дорогу.
Коли він знову підвів голову, верховний воєначальник
упізнав у ньому Асуму, нового царського гінця.
Набусардар звелів охоронцям пропустити його й про-
казав:
— Будь благословен і заходь!
Гонець подав йому срібну табличку, вкриту шаром
воску.
— Його святість,—,почав він,—його святість цар Вал-
тасар не спав цілу ніч. Він просить твою світлість, непе-
реможний, негайно прибути до нього.
Набусардар прочитав послання, яке було вирізьблене
на восковому шарі таблички й скріплене внизу царською
печаткою.
— Я тільки одягнуся, любїгй Асумо, й відразу ж приїду.
— У дворі ждуть двоє коней, — додав гонець, — одного
з них його святість послав для тебе, непереможний. Справа
дуже нагальна, ї твій приїзд не можна відкладати й на
хвилину.
«Знов якась примха вигадливого володаря»,—подумав
верховний воєначальник, проте вголос звелів гінцеві заче-
кати, а сам вийшов до сусіднього покою одягтися.
Повернувся він навдивовижу швидко, готовий вирушити
до царя. Охоронцям біля дверей сказав, де тепер перебу-
ватиме, і звелів нікого не впускати до своїх покоїв. '
— Навіть благородну Телкізу, непереможний велителю?
Набусардар на якусь мить замислився, а тоді відповів:
— Навіть благородну Телкізу. — І додав уже на ходу,
ніби щось згадавши: — Тільки найвірніший Кіру має пра-
во заходити туди.
Кіру був' старий раб, якому Набусардар уже кілька ра-
зів дарував свободу, але той більше цінував доброту й лю-
бов свого пана, ніж свободу, і вважав за найвищу радість
служити йому .аж до смерті. Набусардар поважав його за
відданість й у всьому платив довірою. Ця прихильність
викликала ревність у решти слуг; ось і зараз обидва охо-
ронці значуще перезирнулися.
Набусардар не надавав значення таким дрібницям. Він
поважно рушив сходами вниз, і накинутий на широкі, ду-
жі плечі білий плащ з червоним кантом і золотими кити-
цями маяв за ним. На грудях виблискувала золота війсь-
кова відзнака.
В зовнішньому дворі вони сіли на коней і найкоротшим
шляхом помчали до Муджаліби — літнього царського па-
лацу, який утопав у чудових висячих садах, їх наказав за-
класти на штучних терасах могутній Навуходоносор для
своєї дружини Амухеая, дочки великого мідійського царя.
Ці сади повинні були замінити їй рідні гори.
Валтасар віддавав перевагу Муджалібі перед усіма ін-
шими своїми палацами, бо її пишне оздоблення найбільше
відповідало його вередливій вдачі. Тут він віддавався
життєвим утіхам і, споглядаючи хтиві танці під любострас-
ну музику, з ранку до вечора і з вечора до ранку марнував
час в обіймах найвродливіших жінок світу, бенкетував з
вельможами та високими військовими достойниками.
Тому-то жителі Вавілона, мабуть, неабияк здивувалися,
що цар, який звичайно думав тільки про плотські втіхи й
п'янкі вина, послав такої ранньої пори свого гінця до На-
бусардара.
Гшлося, напевне, про щось вельми важливе. Важко ска-
зати, чия голова перша додумалась до того, але по всьому
місту блискавкою поширилася чутка, що перський цар Кір
уже стоїть зі своєю; армією на рубежах Вавілонії.
Ця вість летіла від будинку до будинку слідом за На-
бусардаром, який у білому плащі, що маяв на вітрі, мчав
галопом по дорозі до царського палацу.
Хоч Есагіла й була оточена таким товстенним муром, як
І мури Вічного Міста, жерці великого Мардука першими
довідалися про ранній візит Набусардара до його свя-
тості.
Цар Вадтасар ще й, тому віддавав перевагу літньому па-
лацові, що вважав, його недоступним, для жерців» які вмі-
ли потаємними шляхами вивідувати найсуворіші таємни-
ці і з допомогою молитов та заклинань проникати в душу
людини. У стінах і колонах зимового палацу Набусардара
всюди були їхні вуха, в залах всюди, були їхні очі, й від
них нічого не можна було приховати. Цю загадкову обі-
знаність геть в усьому вони приписували своїй божествен-
ній мудрості, проте Набусардар називав це чарами й чор-
ною магією. Валтасар поділяв цю його думку й згорда по-
сміювався над мудрістю халдейських жерців, хоч сам не
міг позбутися страху перед ними, вважаючи їх облудника-
ми і шарлатанами.
Звільнитися з-під влади Храмового Міста й не дозволяти
Мардуковим служителям, диктувати собі цар міг, мабуть,
тільки одним засобом—мечем. Одразу ж після вступу на
трон Валтасар проголосив, що по двадцятьох роках у Ва-
вілоні знову правитиме сильний цар і що цей цар він, Вал-
тасар, якому судилося затьмарити своєю славою славу
Навуходоносора, мудрістю — мудрість Навуходоносора, а
величчю — велич Навуходоносора. Оскільки він хотів пере-
вершити в, усьому свого попередника, то й ненависть його
проти Есагіли була гостра, як вістря меча. Зійшовши на
трон, він перш за все хотів звільнитися від панування й
диктату жерців.
Ненависть і ці наміри молодого царя найкраще відчули
і розуміли ті, проти кого вони були спрямовані. Тим-то
Есагіла розпочала боротьбу проти царського палацу. За
ненависть вона відплачувала подвійною ненавистю.
Валтасар сам походив із жрецького стану. Його батько,
цар Набонід, був верховним жерцем. Та Есагіла, проголо-
сивши його царем, правила замість нього сама. Набонід
був її рабом і жалюгідною лялькою в її руках. Есагіла
збиралася й з Валтасара зробити слухняного виконавця
своєї волі, але на заваді стали його впертість і марнолюб-
ство.
На першому ж засіданні державної ради він проголосив:
— Цар—син богів, і через те між богами Гі царем по-
середники непотрібні. Боги відкривають мудрість, призна-
чену цареві, не через своїх служителів, а безпосередньо
своєму синові, себто мені.
В жерців Мардука це викликало страшне обурення, од-
наче їм так і не вдалося приборкати царя й схилити на
свій бік. Валтасар лишився непохитним, і в жилах його
закипала кров щоразу, тільки-но він згадував, що Есагі-
ла намагається піднятись над володарем Вавілонії. Єдине,
чим жерці могли ще дурити царя, то це своїм нашіптуван-
ням, нібито його хочуть убити! Адже він тремтів за своє
життя ще більше, ніж за трон, бо був переконаний, що
жерцям відомі його вороги, й вірив у їхню здатність дові-
дуватись' про таємниці, приховані від простих смертних.
А їм уже було відомо й те, що верховний воєначальник
царських військ, непереможний Набусардар, який поїхав
шукати перських шпигунів, повернувся з порожніми рука-
ми. Знали вони також про те, що Набусардар відпочивав
під деревами в Оливковому гаю з пастушкою на ім'я На-
наї, яка живе в Селі Золотого Колосся.
Тільки першу таємницю вони відкрили не з допомогою
чорної магії, а завдяки зраді заступника начальника ва-
вілонського корпусу Сан-Уррі. Бо тільки йому одному На-
бусардар звірився напередодні, яким чином збирається
здійснити свій план оборони.
Довідавшись про це, жерці негайно зібрали свою раду
в підземному святилищі Мардука. Того дня Есагіла саме
чекала незвичайних пілігримів із далеких країв, які йшли
поклонитися великому Мардукові й богові Набу.
Перед радою в храмі охоронця Священного Міста від-
бувалися відправи.
Між колонами у чашах із коштовних металів курився
фіміам, і його пахощі виповнювали боже пристановище.
У високих золотих підсвічниках горіли свічки й на стінах
мерехтіли пломінчики світильників. Середина мармурової
підлоги була вистелена м'яким килимом. Поряд з вівтаря-
ми стояли різьблені лави з ліванського кедра. На них—
золотий жертовний посуд і статуетки богів. На тлі чіль-
ної стіни величезної зали сяяла статуя всемогутнього Мар-
дука із щирого золота, приголомшуючи віруючих своїми
гігантськими розмірами.
Перед статуєю молився верховний жрець Ісме-Адад, а
віруючі тим часом готувалися до жертвоприношення. Жер-
товні жерці очищали посуд від мирської скверни, щоб
небесний Мардук не знехтував принесеними в ньому да-
рами.
Верховний жрець Ісме-Адад здійняв руки, і натовп по-
чав бити поклони, славлячи бога. Багато хто не тільки
торкався чолом мармурової підлоги, а й цілував її плити
від екстазу.
Всі віруючі схилилися до Мардукових ніг, і тільки двоє
лишилися стояти. Вони виразно перезирнулися з Ісме-Ада-
дом.
То були перські жерці, які під виглядом посланців храму
Ахурамазди в Екбатанах прибули до Есагіли, щоб узятії
участь у раді жерців у підземному святилищі.
Храмовий євнух тричі вдарив у священний гонг, віруючі
підвелися й по одному почали складати на вівтар свої по-
жертвування.
Перські пілігрими рушили просто до верховного жерця
й повідомили, що теж хочуть скласти Мардукові свої зо-
лоті дари.
Верховний жрець вислухав їх і запропонував іти слідом
за ним.
Храмові раби відсунули дорогі вовняні завіси. Попереду
процесії ступав Ісме-Адад у білих ризах і з золотим жез-
лом у руці, за ним жерці високого сану, далі нижчі слу-
жителі храму й, нарешті, двоє персів з ебеновою скринькою,
в якій лежав дар для Мардука.
Поминувши анфіладу залів, вони нарешті зупинилися
перед входом до таємного пристановища самого бога, куди
ніхто, крім верховного жерця, не мав доступу. Тут жерці
звернули вбік, а перські пілігрими залишилися з Ісме-Ада-
дом сам-на-сам. Верховний жрець прийняв пожертвування
від персів і поклав їх за полог, де насичуються божествен-
ні вуста і де Мардук одягає своє тіло. Звідси через довгі й
темні кімнати Ісме-Адад повів гостей до потайного ходу,
який закінчувався біля брами вежі Етеменанкі.
Здавалося, ніхто не побачив нічого особливого в приході
двох пілігримів із Кірового царства, яке досі вважалося
найнебезпечнішим ворогом Вавілонії. Та серед жерців, які
прислуговували перед вівтарем золотого бога, був жрець
на ім'я Улу, котрий служив більше своїй батьківщині, ніж
Мардукові. Від нього не сховалося те, що двоє чужинців
не схилили голови на знак верховного жерця, а це вважа-
лося великим гріхом. Одначе Ісме-Адад прийняв їх вельми
ласкаво. Неважко було здогадатися, що це були не прості
пілігрими. Улу простежив також за тим, чи повернуться
дарувальники золота назад до храму. Сховавшись за коло-
ною в коридорі, він виразно бачив, як верховний жрець
зник разом з ними в потайному ході, що вів до вежі Етеме-
нанкі.
З цими двома чужинцями Улу зустрівся потому вночі на
раді жерців у підземному святилищі, де він був присутній
як писар. Улу підготував також текст угоди, бо добре знав
мову й письмо персів. Один текст він склав давньошумерсь-
кою мовою, якою володіли вже тільки вчені й жерці, а дру-
гий—перською, рідною мовою екбатанських гостей.
Рада почалася близько одинадцятої години ночі.
Ключі від святилища зберігалися в статуї Мардука. Ні-
хто, крім верховного жерця, не смів до них торкатися. Ска-
завши пароль, Ісме-Адад відчинив двері і, перш ніж увійти
в них, шість разів намалював у повітрі трикутник із впи-
саним у нього колом — знак бога Мардука. Число шість
було священне в халдеїв.
Святилище мало овальну форму. Попід стіною на підстав-
ках стояли світильники, з'єднані невидимим жолобком у
стіні. Довкола зовнішньої стіни святилища йшла вузька га-
лерея, а за нею був товстий мур, який не дозволяв цікавим
підслухувати найсвященніші таємниці Есагіли. На галереї
жив храмовий раб з вирізаним язиком, аби не зміг нікому
розповісти про те, що тут чув. Раб підтримував вічний во-
гонь у цій підземній залі. Приплив оливи до світильників
можна було регулювати, а з допомогою спеціальних ков-
пачків — збільшувати або зменшувати яскравість полум'я.
Раб знав усі таємниці, пов'язані з «чудесами» підземного
святилища. Він розумів кожне заклинання, кожен вигук і
кожен жест верховного жерця, який дивував присутніх на
таємних радах своєю божественною силою.
Верховний жрець вийшов на середину зали й вигукнув:
— Узиваю до тебе, сотворителю світу й охоронцю Ваві-
лона, що робиш його нездоланним. Узиваю до тебе, всемо-
гутній Мардуку, й благаю наповнити наші голови своєю
мудрістю, бо людський розум дуже кволий. Узиваю до тебе,
всюдисущий, всезнающий і всевидющий, і молю світлом
54
очей твоїх явити нам знак, що слуги твої чинять справед-
ливо, що їхні думки народжуються з думок твоїх і що їхніми
вустами промовляєш ти сам.
І тієї ж хвилини спалахнули всі світильники, метнувши
вгору жовто-зелені пломені, від яких присутні мимохіть
зажмурились.
— Будь благословен, отче небесний, чиє тіло сяє, мов
сонце, бо воно — із щирого золота! — вигукнув верховний
жрець.
Після цих його слів полум'я світильників почало зменшу-
ватися, аж поки вони знову заблищали слабким, тьмяним
світлом.
Лише тепер присутні розплющили очі. їх було двічі по
шість, тобто дванадцятеро. Цього вимагали стіни святили-
ща, на яких були написані повчання й заповіді. Шляхом
довільного з'єднання перших складів у рядки, відтак дру-
гих, третіх і так далі можна було передрікати великі істо-
ричні події, які чекали царство. Вже кілька днів їх потай
намагався розгадати Ісме-Адад, але наслідки його зусиль
лишалися неясними. Врешті Есагіла вирішила прийняти
екбатанських братів, які повинні були прояснити їй майбут-
ній хід подій. Перських повірених запросили на раду жер-
ців.
У залі стояло колом дванадцять стільців. На них посіда-
ли присутні, вдягнені у довгі чорні мантії.
Ісме-Адад виголосив привітальну промову, а потім по-
просив братів з Екбатан повідати, з чим вони прибули до
Вавілона.
— Могутня Есагіла запросила нас, — почав перший
перс, — щоб ми ознайомили її з планами верховного царя
Кіра.
«Верховного царя Кіра», — повторив у думці Ісме-Адад,
ледве стримуючи своє обурення, бо існував лише титул вер-
ховного жерця, отже титул верховного царя — це вже на-
хабний випад зухвалого варвара. Проте зовні він і знаку не
подав.
— Становище нашої держави, — вів далі перс, — в ос-
танні роки настільки змінилося, що хоч ми досі й несли на
своїй шиї чужоземне ярмо...
Кілька есагільських жерців спохмурніло, бо цей натяк
міг стосуватися передусім ярма вавілонського, а потім уже
ассірійського.
Перс спокійно казав далі: ,
— Я не випадково наголошую на тому, що хоч ми досі
й несли на своїй шиї чужоземне ярмо, однак благословен-
не правління безсмертного Кіра перетворило нині нашу ма-
леньку країну на велику світову державу.
Великою світовою державою могло називатися тільки
Вавілонське царство. Тому ці слова, наче змія, вжалили
жерців Есагіли й збурили їхні думки. Але їхні ж власні інте-
реси вимагали не виказувати того, що діється в них у душі.
Вони трохи заспокоїлися, коли перський брат почав до-
кладніше пояснювати свої слова.
— Ви добре знаєте: Мідія поневолила нас так, що ми
просто задихалися під її гнітом. Ненажерливий Лстіаг уявив
собі, що кордони його царства сягатимуть самого Китаю,
Карфагена, Афін і Перського моря.
Обличчя вавілонських жерців розплпвлися в усмішках.
їм була до вподоби ця іронія.
І тільки один із них не посміхнувся. Це був Улу. Міцно
стиснувши губи, він дивився на металеву табличку, вкриту
м'яким шаром воску, і срібним різцем записував на ній сло-
ва промовця.
Ісме-Адад, трохи задоволений тим, що перси не менше
зневажають мідійців, ніж халдеї, нагадав, як Лстіаг, за-
сліплений пихою, наважився послати військо і протії Ваві-
лонії.
— Ви тільки подумайте, — докинув він, — чи може чиясь
армія помірятися силою з вавілонською? Це все одно, що
козеня наважилося б вийти на герць із шакалом. Ми про-
ковтнули б Астіага разом з усім його військом, як лев свою
жертву.
— І все ж таки, — втрутився в розмову другий перський
жрець, який досі сидів мовчки,— і все ж таки саме хоробре
військо Кіра, а не хвалена армія вавілонського царя Набо-
ніда, розгромило під Харраном знахабнілих мідійців.
Почувши таку образу, Улу не міг далі тамувати свій
гнів.
— Ти хочеш сказати, служителю богів, — озвався він, —
що якби не ваші війська, то мідійці здобули б перемогу над
священною Вавілонією?
Перс багатозначно посміхнувся й нерішуче закивав го-
ловою.
— Служителю великого Мардука, — осмикнув верхов-
ний жрець обуреного Улу, — негоже дорікати гостям за
речі, відомі лише богам.— Він і собі всміхнувся, щоб
трохи згладити враження від спалаху Улу, хоч він йому й
сподобався. — Я дивлюсь на ці речі з іншого боку й гадаю,
що тут проявилася мудрість небесних владик. Персів і мо-
гутнього Кіра, хай боги продовжать дні його життя, ми
повинні вважати за своїх добрих сусідів і великих друзів.
Якби Кір замишляв проти нас щось недобре, то він не ви-
ступив би проти мідійців саме тоді, коли вони напали на
Вавілонію. Кір — друг нашого народу.
Екбатанські жерці мовчали, а вавілонські з задоволен-
ням слухали тонкі розумування Ісме-Адада.
Та Улу запротестував знову:
— А що, коли Кір усе ж таки нападе на нашу землю?
Адже вона — все одно що клин, забитий у його царство!
— З огляду на це ми й запросили божих служителів з
Екбатан, — відповів верховний жрець, — нехай вони пові-
домлять нас про справжній стан речей. Нам важливо до-
відатись передусім про те, чи не являє це собою загрози
для нашого жрецького стану і чи не буде зневажено наших
святих богів.
— А крім того, — додав асіпу, головний жрець-закли-
нач,—ідеться також про незліченні храмові скарби й наше
існування. Чи не доведеться служителям великого Марду-
ка носити в полоні цеглу на будівництво царського палацу
в Персеполі? Або під пекучим сонцем знемагати біля водо-
черпалок на каналах? Або на півночі добувати в руднях
залізну руду?
Обличчя перського жерця розпливлося в трохи млявій,
але привітній- усмішці. Спочатку він погрався китичкою
своєї мантії, неабияк роздратувавши цим присутніх, а по-
тім заходився пояснювати.
Він пояснив, що їхній цар — не тільки славетний полко-
водець, а передусім видатний політик і мудрий прави-
тель. їхня релігія бере початок від неперевершеного мисли-
теля Заратуштри й базується не на вірі у велику плеяду бо-
гів, а на вірі в Ахурамазду, бога світла й добра, та Анхра-
Майнью, бога пітьми і зла. Обидві ці сили постійно змага-
ються між собою, і людина повинна підтримувати Ахура-
мазду проти Анхра-Майнью. Іншими словами, людина
повинна творити добро і прагнути до життя, незаплямова-
ного гріхами. Винагородою для неї після смерті буде вічне
блаженство в царстві Ахурамазди. Карою ж для неї будуть
пекельні муки в царстві Анхра-Майнью, царстві духів
пітьми. Отже, їхнє вчення вельми просте й для кожного
зрозуміле. На його основі й зміцніла державна сила Кіра,
який у владі вбачає перш за все моральне призначення. Че-
рез те він не відбирає багатства в підкорених народів. Не
грабує населення. Не руйнує міста. Його війську заборо-
нено нападати навіть на каравани. Після здобутої перемо-
ги він не вбиває жінок та дітей і ніколи ще не забирав у
рабство полонених. Управління населеними пунктами по-
лишає урядові завойованих країн, настановивши над ними
лише перський нагляд. Він не виганяє місцевих торговців
із торгових домів і не заміняє їх своїми. І, нарешті, Кір бе-
ре під захист чужі святилища й з поваги до звичаїв інших
народів навіть приносить жертви їхнім богам. Він не тіль-
ки не відбирає в храмів їхні скарби, а, навпаки, примно-
жує їхнє багатство своїми дарами.
Новими звичаями й милосердям до завойованих країн
Кір всюди здобуває щиру прихильність народів, і часто бу-
ває так, що жителі підкорених міст вітають його як ви-
звольника з-під тиранії своїх правителів.
З промови екбатанського брата есагільськнм жерцям
найміцніше в пам'ять запало те, що Кір піклуєтся про чу-
жі храми з поваги до звичаїв інших народів, приносить
жертви на вівтарі чужих богів, а головне, що він обдаро-
вує святилища щедрими дарами.
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62