Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
На пагорбі, де будували тріумфальну арку, копошилися
сотні рабів і поденників, теслярів і каменярів, мостильників,
ковалів і ливарників, граверів і різьбярів, шліфувальників
мармуру й коштовного каміння. І за.всім цим невтомним
мурашником, мов недремне Мардукове око, наглядали де-
сятки скульпторів та будівничих.
Масивні колони з дорогого діориту спиралися на велетен-
ських бронзових биків з головами духів-покровителів
халдейського роду. Бики парами випиналися з кожного
із чотирьох боків підніжжя арки. Грані колон були обкуті
золотими платівками з оздобами в формі розет, у яких ви-
гравали всіма барвами найкрупніші в цілому царстві кош-
товні камені. Середні площини колон укривали сцени битв
із персами. Фриз арки являв собою величезну золоту пли-
ту. На ній було зображено, як цар Валтасар приносить у
жертву Мардукові, небесному владиці, юрбу зв'язаних пе-
рсів, а на вівтар бога ллє перську кров із чаші, викладеної
знизу аж по вінця діамантами, смарагдами, рубінами та
аметистами.
Валтасар з захватом, дивився на це зростаюче громад-
дя - творіння наймудріших з мудрих - з тераси Есігіші,
гордості царської цитаделі. Іноді він брав туди з собою й
мовчазного Набусардара, примушував його повторювати за
ним похвалу майбутнім торжествам та споруді, яка впро-
довж багатьох століть розповідатиме народам про могут-
ність і славу Набонідового сина. Одного разу він мовив,
показуючи на арку:
- Це на славу всевидющого і всемогучого Мардука. А
священній трійці в бенкетному залі я готую ще багатші
жертви.
Набусардарові здавалося, що він стоїть на майданчику,
всіяному терням, бо йому неприємна була сама думка про
майбутні торжества, і він убачав у них підступи демонів.
- Щось тебе не дуже тішать мої слова й мої діяння,-•
зауважив цар і звів брови.- Не знаю тільки, з заздрощів
це чи з байдужості.
- Я вже казав тобі, мій царю, безліч разів, що святку-
вати перемогу передчасно і що я боюся, аби не сталося
якогось лиха. Ти пробач мені, мій царю. А взагалі твоя
тріумфальна арка велична...
- Велична...- всміхнувся Валтасар.- Це жертва Мар-
дукові... А священній трійці в-бенкетному залі... Гаразд,
я розповім тобі й про це, ти досвідчений і мудрий. Я вирі-
шив у день свята покласти на її вівтар людські жертви.
Я вже наказав відібрати сотню найгарніших юнаків. Цього
разу з числа знатних іудеїв та інших чужинців.
- Знов кровопролиття, твоя святість? Але ж ти казав,
що влаштовуєш це свято саме тому, що народ твій уже до-
волі надивився на смерть і кров.
- Воно, звичайно, так, мій верховний воєначальнику,
тільки чим же мені, в такому разі, подивувати дві тисячї
князів і дві тисячі вельмож, які зберуться на учту в бенкет-
ному залі?
Набусардар, якого вже млоїло від потоків крові та безлічі
трупів, відповів, сподіваючись відмовити Валтасар а від
цього наміру;
- Я чув на берегах каналу Кабару спів іудейських юна-
ків. Хай краще своїм прекрасним співом вони звеселять го-
стей, особливо тепер, коли ти, кажуть, помирився з Даниї-
лом. Таким не подивував своїх гостей ще жоден цар.
- Ай справді! - вигукнув Валтасар. - Це мудрі слова!
Це порада, гідна самого царя. Я звелю їм співати псалми
й хвалебні пісні. Один із моїх вивідачів якось сказав мені,
що якби хтось з їудеїв почав вихваляти співом чужого бога,
то він смертельно прогрішився б перед Ягве, і той зіслав
би прокляття на весь їхній рід. Під час учти я накажу псал-
мами й хвалебними піснями славити священну трійцю. Ягве
зненавидить іудеїв, відвернеться від них і дасть спокій
моєму царству. Тоді не треба буде відпускати їх із полону,
хоч я й дав слово Даниїлові. Мене вмовила Телкіза, і я по-
обіцяв їй це у хвилину слабості, стомлений тягарем вийни.
- Я радий, що твоя святість вирішив не проливати на
святі кров.
- Ти винахідливий і мудрий, князю. Навуходоносор від-
давав перевагу звіздарям перед мудрецями, а Валтасар
віддає перевагу тобі перед тими'і тими. Нехай будуть благо-
словенні боги за те, що вони послали мені мужа, який пе-
ревершує мудреців і звіздарів. І щоб ти знав, як високо
я тебе ціную, я щедро винагороджу тебе. - Валтасар хви-
лину помовчав, усміхаючись і прицмокуючи язиком. - Я ви-
нагороджу тебе щедріше, ніж будь-кого іншого, але мене
непокоїть, що ти весь час такий сумний. Це через ту дівку,
князю? Невже ти й справді закохався в неї по самі вуха?
Набусардар так міцно стиснув щелепи, що трохи не по-
ламав собі зуби, й спідлоба глянув на царя.
- Я хочу зробити її своєю дружиною, твоя святість, пов-
новладною володаркою мого серця, господинею всіх моїх
палаців, маєтків та земель.
Набусардарові слова викликали в царя посмішку, і він
сказав:
- Я ще не нагородив її благородним титулом, та ти не
засмучуйся. Радій, що Мардук допоміг тобі здолати персів
ї що він дозволив тобі відсвяткувати перемогу. Опинившись
серед квітів і вінків, наїдків і вина, пахощів і жінок, ти за-
будеш про все, що було й що могло бути.
- Відтепер для мене існує тільки вона одна, царю, і я
прошу тебе - зміни своє рішення й задовольни мою прось-
бу, яка стосується Гамаданової дочки.
- Про це ми поговоримо після свята.
- Чому твоя святість примушує моє серце обливатися
кров'ю?
- Тому, що я цар і на все моя воля.
Набусардар іще міцніше стиснув зуби, проклинаючи в
думці Валтасарову впертість. Він вирішив, що не варто гая-
ти час на марні суперечки з ним, але заприсягся могилами
своїх предків і життям своїх нащадків, що сам зречеться
благородного стану й піде з Нанаї жити до корабельників
або хліборобів.
Тимчасом як Набусардар тривожно чекав якогось підсту-
пу з боку персів, Валтасар дні й ночі проводив у втіхах та
розвагах.
Тріумфальна арка вже стояла, виблискуючи на сонці.
І ось в усій своїй красі настав день Свята врожаю -
без жодної хмаринки у високому блакитному небі й без жод-
ної хмаринки в душі Валтасара.
Це було свято радості, шаленство веселощів і розкутості.
Місто вбралося у гірлянди квітів, перед будинками розсте-
лили дорогі килими, вельможі й простолюд одягли святкове
вбрання найяскравіших кольорів, на якому виблискували
прикраси з золота й коштовного каміння. Двері всіх храмів
були відчинені навстіж, а перед вівтарями богів курилися
кадильниці. Запашний дим огортав будівлі й клубочився
над дахами, дурманячи розум, розслаблюючи волю й душу
людини, як густі вина.
З самісінького ранку народ посунув на площу з тріум-
фальною аркою.
Незабаром туди прибули також члени державної ради
й царські чиновники. Поруч вишикувалися вищі воєначаль-
ники на -чолі з князем Набусардаром. Позаду стояли ко-
мандири звитяжних полків, тримаючи на довгих держалах
знаки у вигляді орлів з розпростертими крилами, драконів,
змій, сонячних кружал і зображень богів. Навпроти, поваж-
но, як безсмертні небожителі, розташувалися жерці вищого
сану на чолі з верховним жерцем Ісме-Ададом. За ними з
таким самим виразом на обличчі застигли жерці нижчого
сану, і в їхньому натовпі біліли ряди жертовних биків з по-
золоченими рогами, обвитими стрічками.
На помості під списами, які виблискували в руках найма-
них воїнів, стояли полонені перси. Вони чекали тут остан-
нього присуду. Він мав бути такий: половину закопати жив-
цем, а половину порубати мечами на очах у всього Ваві-
лона.
Серед приречених, наче ватажок посоромленого війська,
стояла й Дарія, дочка скіфського князя Сіріуша. Разом з
іншими вона мала померти ганебною смертю. Заглиблена
в свої думи, Дарія, здавалось, була далеко від усього, що
діялося довкола. Щоки її то спалахували рум'янцем, то
вкривалися синюватою блідістю. А ще зовсім недавно лице
її мало такий гордий вигляд. Тінь смутку лягла їй на чоло,
немовби серце в ній зупинялося й котрийсь із богів невиди-
мою рукою повільно вичерпував з нього життя. Та раптом
на Даріїних щоках знову проступив рум'янець, вона розтули-
ла повіки й окинула поглядом залюднений простір.
Усі з цікавістю розглядали скіф'янку, чекаючи, коли її
охопить страх смерті. Та смерті Дарія не боялася. Але її вже
давно мучила нестерпна жага. Язик-наче в розпеченому
горнилі, губи прикипіли до сухих зубів. Коли б то боги зми-
лостивились над нею й послали якогось зіваку з натовпу
з пригорщею води! Проте ніхто й не ворухнеться, і Дарія
ледве стоїть, знемагаючи від спраги.
Вона таки не витримала й благальне проказала:
- Води! Змилуйтесь, води!
Не так страшно вмирати, як чекати смерті, до того ж до-
лаючи таку нестерпну муку.
Дарія невідривне дивилася на верховного жерця Ісме-
Адада, але той удавав, ніби не почув її волання.
І раптом до неї підійшов Набусардар. Розкривши золоту
ладанку, він сипнув їй на долоню трошки порошку, який
завжди носив із собою для вгамування спраги.
Дарія взяла пучку порошку і всипала собі в рот.
- Дякую тобі, князю, нехай твоє життя буде довгим.
Тільки-но вона це сказала, як натовп голосно загув.
І неначе ожила прадавня легенда, на Дорозі Айбурша-
бум з'явився четверик білих коней з розвихреними грива-
ми, запряжених у колісницю звитяжця.
Народ загукав Валтасарові «слава». Пучки квітів поле-
тіли з натовпу в тому напрямку, звідки їхала колісниця,
супроводжувана вершниками й озброєними пішаками. Ве-
ликий войовник піднесеною рукою й кивками голови дяку-
вав вавілонянам. Обличчя його було суворе й незворушне,
бо саме в суворості й незворушності він убачав достоїн-
ство справжнього володаря.
Під тріумфальною аркою Валтасар виголосив пишну про-
мову, яка виразно свідчила про те, що страх перед величчю
царя - це вияв пошани до його особи.
Увесь Вавілон зібрався тут висловити йому свою відда-
ність. Проте багато було й таких, які байдуже дивилися на
ці врочистості і усією душею противилися їм. Слухаючи
царя, вони з жахом усвідомлювали, що жде їх при само-
дурстві Валтасара, який навіть сьогодні не переставав по-
грожувати народові мечем і кров'ю. Не один із присутніх
пішов звідси з важким серцем, інші ж відчували розчару-
вання від того, що Кір, добрий і ласкавий цар, так і не зміг
здобути місто.
Після його святості від імені доблестої армії промовляв
Набусардар. Верховний жрець Ісме-Адад виступив від імені
Есагіли, а один із вищих сановників - від імені членів дер-
жавної ради.
Потім цар почав роздавати нагороди.
Першим до нього підступив Набусардар. Для нього були
приготовлені меч із чистого золота й золотий ланцюг із
царським знаком.
З гідністю володаря Валтасар звернувся до верховного
воєначальника:
- Ти бився хоробро, ти мужньо захищав місто. Згідно з
нашими законами, ти заслужив нагороду за героїзм у боях.
Цар визнає твої заслуги й дарує тобі цей меч. - Він опе-
резав Набусарлаоа мечем.- Я дарую тобі також цей лан-
цюг. - І почепив йому на шию золотий ланцюг. - Але від
імені всіх халдеїв я наказав запитати в богів, хто переміг
персів. І боги відповіли, що Мардук, володар світу. Я - син
богів, і їхня перемога - по суті, й моя перемога. Якщо бути
справедливим, то це означає, що персів переміг я.
Обличчя Набусардара видовжилося. Він зрозумів, що
Валтасар говорить словами Есагіли, бо вона боїться могут-
ності верховного воєначальника й придумала це принижен-
ня для нього перед усім народом.
Цар помітив переміну на обличчі полководця й кутики
його тонких вуст скривила посмішка.
- Я дарую тобі також титул великого князя і великого
полководця, - провадив він далі. - Ти будеш третьою осо-
бою в моїй державі зразу після наших богів і мене.
Набусардарові очі гнівно спалахнули, і він сердито гля-
нув на Валтасара.
- Чи, може, тобі цього замало?-лукаво запитав той,
помітивши його невдоволення.
- Ні, - відповів Набусардар. - Тільки ти, царю, не при-
писуй героїзм воїнів у битвах богам на небі, бо ми не ба-
чили, щоб вони з мечем чи з луком у руках боронили Ва-
вілон. Це я заявляю військові, яким командую, і народові,
який не знає поблажливості.
- А хто править Вавілоном - народ чи цар? - наскі-
пався на нього Валтасар.
- Звичайно, ти, царю.
- Отож-бо!- вигукнув Валтасар.- І через те нерозумно
ставити волю народу вище волі царя!
Набусардар знову гнівно вп'явся очима в обличчя царя
й дивився так, аж поки Валтасар відвів од нього свій по-
гляд.
Упевнений у своїх силах, він стояв непохитно, наче гра-
ніт. Дихання його зі свистом виривалося з грудей, під ви-
соким чолом роїлися пекучі думки, тінями й зморшками
вкривали його суворе, обпалене війною обличчя.
Володар Бабілу не любив Набусардара таким. Він ціпе-
нів зі страху перед сильнішим за себе. Цар відчував по-
требу в розумі й кмітливості верховного воєначальника, од-
нак і боявся його. Через те він з радістю прийняв прові-
щення зірок, що Мардукові, а не Набусардарові, треба за-
вдячувати перемогою, коли звіздарі Есагіли запитали про це
небесні світила. Ісме-Адад особисто поспішив сповістити
про це царя, аби надати своїм словам якомога більшої ваги.
Для святого отця неабияк важило применшити Набусарда-
рові заслуги і цим самим применшити й значення його особи.
Валтасар, засліплений своїм марнославством, навіть не
підозрював, яку послугу виявляє Храмовому Місту.
- Отже, ти будеш першим після богів і після мене, але
не здумай стати вище за мене чи за наших богів, бо на-
кличеш цим на себе невблаганний гнів царя,- іще раз на-
гадав він Набусардарові.
- Твоя святість може не турбуватися, - холодно від-
повів Набусардар.-Боги визначили мені бути твоїм
слугою.
Голос його різав слух крижаним холодом, наче морозний
вітер на засніжених вершинах гір, а слова лупали, наче глу-
хі удари молота, які замінили в його грудях калатання люд-
ського серця.
- Може, в тебе є до мене якесь прохання?-запитав
Валтасар'.
Він мав на увазі благородний титул для дочки Гамадана.
Йому страшенно кортіло почути, як Набусардар, хоробрий
і шанований усім народом герой, канючить навколішках
перед ним. Він уже наперед тішився, як відхилить його про-
хання на очах у всього Вавілона.
Та Набусардар, на його подив, відповів:
- Ні, твоя святість, я більше нічого не прошу в тебе. -
І, вклонившись, вернувся на своє місце.
Валтасар уже з меншим задоволенням почепив нагороди
на груди Ісма-Елеві, потім синові полеглого Ель-Халіма,
далі багатьом вищим воєначальникам і, хоч як це дивно,
зальотникові Сібар-Сіну, котрий підніс цареві одрубаиу ру-
ку полоненого перського вельможі разом з його мечем.
Після цієї церемонії він окинув зневажливим поглядом
знатних полонених персів і під бурхливу радість юрби дав
знак катам узятися за своє смертоносне знаряддя й вико-
нати присуд. Блиснули сокири, і бездушні тіла ворогів зва-
лилися на плити під тріумфальною аркою.
Потоки крові з тіл страчених персів роздратували ошалі-
лу юрбу. Люди кинулися до помосту, вимагаючи видати на
суд праведний перських воєначальників, засуджених на по-
ховання живцем. Але воїни списами перепинили їм дорогу
й грубо відтіснили їх.
Серед цього невтримного людського вировища Дарія
раптом рушила до місця страти. Побачивши це, розбурха-
на юрба почала вмовкати.
Валтасар наказав одягти дочку Сіріуша в пурпуровий
плащ небаченого відтінку, який дуже рідко вдавався сірій-
ським фарбувальникам із знаменитого Бібла. Голову її він
звелів увінчати тіарою, на груди почепити важкий золотий
ланцюг, у кільцях якого виблискували топази й санідіни,
лазурити й карнеліани, перли, добуті в глибинах вод, і бур-
штин, народжений із сонячних променів, її вбрали в пур-
пур і в золото, аби той, хто дивитиметься на неї, знав, що
вона належала до найулюбленіших дружин царя, який вир-
вав її зі свого серця за підлу зраду й прирік на смерть.
У такому вигляді Дарія зупинилася на місці страти й по-
клала голову на плаху.
Кат відгорнув з її потилиці волосся й заніс широку, до
блиску вигострену сокиру.
Тієї ж миті Валтасар хитнув жезлом, даючії катові знак
зачекати.
Владний і. воднораз повний болю погляд кинув він крадь-
кома на застиглу Дарію. Хотів їй щось сказати, бо розту-
лив вуста, але вони раптом застигли. Немовби збираючись
Із силами, цар вузькою щілиною рота втягнув у себе по-
вітря і, різко повернувши ґолову, уп'явся своїм яструбиним
зором в очі приреченої.
- Тепер ти вже бачиш, як нерозумно опиратись волі ца-
ря?-озвався він.-Сьогодні ти могла б сидіти на бенкеті
в парчевих шатах по праву руч від Валтасара, по праву
руч від рівного самому Мардукові, владиці світу, могутні-
шого від якого не було й ніколи не буде. Чи шкодуєш ти,
непокірна жінко, що так ганебно знехтувала царською лас-
кою? Я зміню своє рішення, якщо ти покаєшся й підкоришся
силі та владі халдейського володаря. Я подарую тобі жит-
тя, якщо ти покаєшся.
- Мені немає в чому каятись, - не вагаючись, відпові-
ла Дарія. - Я й зараз волію померти.
Валтасар оскаженів. Принижений у своїй гордоті, він
несамовито вигукнув:
- Тоді умри!
Сокира важко опустилась на шию скіф'янки.
Убране в золото й пурпур тіло дочки Сіріуша безвладно
осунулося на величезні гранітні брили з асуанських гір. Го-
лова відкотилася далеко вбік, уп'явшись у небо осклілими
очима.
Забувши, що на нього дивиться весь Вавілон, Валтасар
швидко збіг східцями трону й підійшов до того місця, куди
злетіла царська тіара; трохи віддалік лежала голова з він-
ком каштанових кіс. Він підняв голову й задивився па неї.
Кров заливала пишні Валтасарові шати, стікала йому на
долоні, а з долоней на зап'ястя й далі аж до ліктів. Вона
була ще тепла, і'від цього тепла царя вкинуло в жар. Бу-
ря почуттів стугоніла в його грудях, шматуючи душу.
Яструбиний погляд його очей згас, тонкі погордливі губи за-
тремтіли. Він обернувся до катів і з болем у голосі запитав:
- Що ж це ви скоїли? Що ж це ви скоїли з царем Ва-
вілона?
-- Так. нам наказала твоя святість,-відповів кат.
- Що ж це ви скоїли з сином богів?-простогнав Вал-.
тасар, і на очі йому набігли сльози.
Він підійшов до тіла, яке лежало в калюжі загуслої крові,
й притулив відрубану голову до шиї. Відтак підняв тіару
й поклав її на вінок буйних кіс. Мить повагавшись, зняв із
свого вказівного пальця перстень і надів його на палець
Сіріушевої дочки.
- І шати пурпурові, і тіара в коштовному камінні, і пер-
стень царський, а ти все ж таки пішла від мене. Котрийсь
із богів заповзявся принизити мене і, щоб я залишився в ро-
ду останнім з останніх, прокляв лоно всіх жінок, крім тво-
го. Та я накажу покласти тебе на вівтар Мардука, і Мардук
поверне тобі життя, бо я примирився з ним. Оживе й твоє
лоно, і парость царського роду в ньому, і ти станеш пра-
матір'ю тисяч моїх нащадків, які заповнять царство і ста-
нуть грозою для ворога. - Він обернувся до верховного
жерця Ісме-Адада: - Накажи покласти її на вівтар Марду-
ка, святий отче, й помолися з жерцями, щоб Мардук ожи-
вив її.
Очі Ісме-Адада спалахнули недобрим блиском, але перед
натовпом він почав підбирати якомога м'якші слова, щоб
відмовити царя від цього нерозважливого вчинку.
В натовпі прокотилося легке хихикання. І ті, що ждали
Кіра й вірили тільки в його силу, мудрість та справедли-
вість, злораділи, побачивши хвилинну Валтасарову сла-
бість.
Великий полководець Набусардар ледве стримався, ба-
чачи, яким слухняним знаряддям став володар халдейського
царства в руках Есагіл-и. І хоч сам він теж був розчарова-
ний, хоч йому й було бридко дивитись на Валтасара, од-
нак, пам'ятаючи про вітчизну, вирішив відрадити царя від
цієї витівки.
Підійшовши до Валтасара, він сказав, обережно й стри-
мано, щоб знов не роздратувати його:
- Вернись на трон, твоя святість.
- Залиш мене з нею. Біль шматує моє серце.
- На тебе, твоя святість, дивиться весь Вавілон. Диви-
ться народ, яким ти правиш.
- Накажи вигнати всіх з Вавілона!-у нестямі вигук-
нув цар і залився рясними слізьми.
- Опам'ятайся, твоя святість,- голос Набусардара став
суворішим.-Перед лицем свого народу ти мусиш бути
сильним.
- Нехай Мардук поверне її мені, нехай з її лона про-
ростуть виноградні пагони й розкинуться над усім царством.
Я хочу, щоб мій рід був великий і безсмертний.
- Все буде так, як ти бажаєш, царю,-погодився вели-
кий полководець, ледве тамуючи свій гнів, і не стримався;
щоб не вколоти Валтасара-.-Ти ж бо син богів, а боги пі
в чому тобі не відмовляють. Ісме-Адад накаже покласти
Дарію як священну жертву на вівтар Мардука, і бог знову
вдихне життя в її тіло.
Цар послухався його поради й сів на трон. Одежа на ньому
була забризкана кров'ю, а руки в липких червоних патьо-
ках. Голова його не підводилася вже до самого кінця уро-
чистої церемонії.
Він навіть не помітив, як унизу, під тріумфальною аркою,
живцем поховали перських воєначальників, приваливши
їхні тіла важкими гранітними брилами.
Не повеселів цар і тоді, коли великий князь Набусардар
підвів його до позолоченої колісниці, запряженої білим чет-
вериком. У ній він мав проїхати вулицями, всипаними тро-
яндами, лілеями й пальмовим листям, до бенкетного залу
Муджаліби.
Дарію, дочку скіфського князя Сіріуша, жерці, боячись
утратити Валтасарову прихильність, хоч-не-хоч змушені
були покласти на вівтар владики світу Мардука.
Велетенський золотий бог застиглим поглядом дивився
понад її трупом кудись у далечінь. Клуби запашного диму
вились над коштовними чашами, тяглися крізь отвори в сте-
лі храму й тремтливими пасмами здіймалися до блакитно-
го неба.
Можливо, південні вітри, повернувши, мов ті ключі пта-
хів, на північ, понесуть туди з собою й запашну хмарку.
Пролившись дощем, вона обмиє там мужнє обличчя того,
кого Дарія з гордістю називала «мій коханий».
Муджаліба виблискувала й.сяяла на вершечку пагорба,
мов коштовний камінь у діадемі, який вінчав чоло Матері
землі, богині Анту, дружини бога неба Ану. Прекрасна й ве-
лична, Муджаліба здіймалася над палацами й будинками
вельмож Бабілу, мінячись усіма барвами й гордовито види-
вляючись у дзеркало неба, якому ласкаві південні вітри
впродовж багатьох тисячоліть надали форми, пишного скле-
піння.
Дороги, вулиці й хідники, які вели до неї, були всипані
квітами вогнеино-червоних і білих лілій, тамариксу й оле-
андра, гіацинтів і тюльпанів, резеди й шафрану, анемон
і фіалок.
Бруківка під ними була вистелена віялоподібним і списо-
подібним пальмовим листям, віттям лавра й сріблястих
тополь, платанів і дубів, гранатових дерев, папороті й айви.
По цих дорогах ступали міцні ноги бронзовотілих рабів.
На широких плечах і в дужих руках вони несли оздоблені
золотом, перлами, дорогим сукном, єдвабом і флером палан-
кіни. У них гордо сиділи пихаті князі й вельможі.
Усе це прямувало до палацу радості, до палацу Амухеан
Мідійської,- пристанища любові великого Навуходоносора
і владної цариці Нітокріс. Усе це заповнювало подвір'я
пишновеличної Муджаліби, бездоганного джерела втіх та
буйних гульбощів.
Юрми гостей роїлися в лабіринтах дворів, сходів, кори-
дорів, покоїв, залів, віталень і світлиць; на терасах, у пар-
ках, біля водограїв і ставків; в алеях, обсаджених кипари-
сами, кедрами, агавами, плакучими вербами, катальпами,
олеандрами й магноліями; у лабіринті мурів з вапняку й мар-
муру найніжніших тонів, з випаленої й глазурованої цегли,
мурів із сірого й білого алебастру, мурів, оздоблених золо-
том і сріблом, міддю й бронзою, різьбленням і рельєфами,
мозаїкою з ебенового дерева, слонової кості та коштовного
каміння.
Плити підлоги з турмінабанду, мармуру з прожилками,
чорного й рожевого граніту були застелені знаменитими
вавілонськими килимами й на півліктя засипані троянда-
ми, у кожному залі іншого відтінку.
Бенкетний зал, зал з тисячею колон, був усипаний кри-
ваво-червоними трояндами з таким дурманним і п'янким
запахом, що кожен, хто заходив туди, мимохіть зупинявся
звести подих. А коли рушав знову, ноги занурювалися в ок-
самитові й шовковисті пелюстки; хто був високого зросту,
тому пестили тім'я гірлянди з лотоса й парду, які звисали
із кедрової стелі.
Уздовж стін яскраво горіли тисячі свічок, а довкола колон
мерехтіли тисячі світильників.
У їхньому світлі на стінах і стелі оживали фантастичні
картини з життя людей і тварин. У чаду сластолюбства,
яким боги наділили природу, велетенське страховисько
справляло оргії з німфами, білі лебеді поїли любов'ю дра-
конів, неземні діви кохалися з могутніми героями, а без-
смертний Гільгамеш, цар неприступного Урука, всемогут-
ній, прекрасний, сповнений мудрості, мов розпалений бик,
тамував спрагу дівчат і жінок. Сонми непорочних дів че-
кали своєї черги, а сонми ощасливлених жінок відходили,
співаючи:
Хто найкращий із мужів,
Найсильніший із героїв?
Гільгамеш - найкращий із мужів,
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62