Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
городою.
Ще того самого дня надвечір перський цар усамітнився
в своїй пересувній командній вежі й пробув там аж до ран-
ку наодинці з тривожними думками. Коли перед світанком
він вийшов звідти, на обл.иччі його побільшало зморщок від
глибоких роздумів і безсонної ночі. Вигляд у нього був
стомлений і змучений, але в голові визрів план, і це дода-
вало йому нової сили.
На сході саме починало займатися на світ, і сяйво зірок
уже поблідло. В повітрі ще стояла нічна прохолода, яка
приємно освіжали піля цілоденної спеки. Кір удихнув на
повні груди і, ввійшовши до свого намету, відразу ж нака-
зав скликати всіх воєначальників, які командували полка-
ми, загонами й сотнями.
- Тобі, Угбару, - почав він,-я доручаю подбати про
відступ перської армії з-під мурів міста.
- Царю царів! - здивовано вигукнув той, гадаючи, що
в їхнього володаря потьмарився розум.
- Так, ми відступимо, проте це не означає, що ми від*
мовляємось здобути Вавілон. Ми тільки відійдемо подалі
від міських мурів, щоб підготуватися там до зими.
- Невже ти, Царю царів, хочеш відкласти новий приступ
аж до весни? - запитав Сан-Уррі.
- Наберіться терпіння й ретельно виконуйте мій наказ.
Незабаром Ви побачите, навіщо я все це роблю. А зараз
велю вам відвести армію з вавілонського передпілля. Армію,
.відведену з-під Барсіппи, треба розділити на дві частини.
Відшукайте занесене піском водоймище цариці Нітокріс
і засипані піском русла каналів вище й нижче від нього.
Одна частина армії розчищатиме їх на північ, а друга-
на південь. Дійшовши до річища Євфрату, ви наткнетесь
на старі вагати. Загати треба залишити, але зробіть так,
щоб у слушну хвилину їх легко можна було відкрити. Роз-
чищені русла каналів стануть нам захистком на зиму. Якщо
ж ворог примусить най Покинути їх, то ми негайно запов-
нимо канали водою.
- Коли халдеї побачать, що ми покидаємо бойовище,
вони неодмінно цим скористаються. Військо Набусардара
вийде з-за мурів і може відтіснити нас аж до самого кор-
дону, - обурено зауважив воєначальник Зарія.
- Я все вже обдумав і зважив, - з притиском мовив
цар.-Для того, щоб відважитись переслідувати нас, На-
бусардарові потрібна сильна кіннота, сильніша, ніж
наша.
- Так, - підтвердив Угбару ї підніс руку а пласкою
стрілою, всуціль укритою клинописом і позначену ім'ям
Ела.- Поки ти, мій могутній володарю, усамітнившись, об-
мірковував майбутні дії своєї армії, до моєї вежі у вечір-
ніх сутінках прилетіла стріла, ось ця стріла. Ел прислав
нове донесення, в якому йдеться саме про халдейську кін-
ноту. Вона така малочисельна, що нам нема чого боятися її.
- Чудово!-Кірові очі весело заблищали.-Чудово!
Ел виправдав наші сподівання. Мій Устіга вибрав собі доб-
рих наступників. Мій Устіга... Бідолаха... Ел нічого не по-
відомив про його долю? Сікаро, ти приймаєш донесення від
наших людей у Вавілоні. Що з моїм Устігою, з моїм улюб-
леним Устігою?.
Сікара мовчав, наче_в нього всох язик.
Передчуваючи недобре, цар вигукнув:
- Невже він мертвий? Невже Набусардар усе ж таки
.наказав його вбити? Його отруїли гаомою чи пронизали
стрілою серце? За нього я сплюндрую весь Вавілон!
- Устіга ще живий, але дні його вже полічені богами.
Він умирає в підземеллі барсіппського палацу. Якщо він
тобі дорогий, володарю світу, то ні в якому разі не слід
відступати від мурів Вавілона на всю зиму. Устіга не до-
тягне до весни, не діждеться визволення.
- А та дівка теж у Барсіппі?
- Так, вона живе в палаці Набусардара, наймудріший
із царів. Кажуть, ніби вона подібна до богині, тож не дивно,
зовсім не дивно, що перед нею не встояв навіть Устіга, хоч
він - муж, сильний духом.
-Я чув від Забади, що вона теж його кохає, щиро кохає
мого Устігу. Але вона кохає і того, другого, а жінки часто
чинять нерозважливо, коли кохання розриває їхнє серце
надвоє. Ти кажеш, що вона подібна до богині... Наказую
тобі привести цю дівку до мого гарему, коли ми ввірвемось
до Вавілона. Власне... - цар затнувся, - ти приведеш її
просто в мій намет-для нього, для мого улюбленого Усті-
ги. Як легко, спокусити людину красою, як легко збити з
пуття навіть самого царя... Ти гадаєш, Сікаро, почуття
Устіги таке міцне, що він здатен пробачити їй цю зраду?
- Не знаю, великий мій володарю. Але за зраду цієї
дівки вже поплатився життям її батько.
- Що ти наказав з ним зробити?-стурбовано запитав
Кір.
- Я наказав спалити його живцем.
- Хай простить тобі Ахурамазда, але суд над ним ти
повинен був залишити Устізі, як я залишаю йому суд над
нею самою.
Сікара схиливтолову на знак того, що кається й засуджує
свій вчинок.
- Каяттям нічого вже не виправиш, але наступного разу,
перш ніж щось зробити, добре поміркуй. Це стосується
всіх, - підкреслив- Кір і, відпускаючи воєначальників, на-
казав їм безвідмовно виконувати накази Угбару.
Залишившись наодинці з доблесним, вірним йому й роз-
важливим Угбару, Кір сказав:
- Я не відкрив підлеглим тобі воєначальникам свої пла-
ни на майбутнє. Я вірю, що всі вони щиро мені віддані, але
демони не перестають сіяти зло в людських душах, і я при-
пускаю можливість зради. Цілком довіряю тільки тобі од-
ному. Отже,-слухай, хоробрий мій Угбару. Розчищені ка-
нали знадобляться нам не для захисту взимку, а для відве-
дення вод з Євфрату. Я хочу скористатися його річищем
саме в тій частині, яка проходить через місто. Коли води
будуть відведені, я накажу своїм воїнам непомітно проник-
нути по дну річки до Вавілона. Щоправда, нам доведеться
почекати зручної нагоди. Мені здається, що найкращий час
для цього-осіннє Свято врожаю. Зараз ми відступимо
з під мурів міста, і халдеї напевне сприймуть це як ознаку
нашої втоми й безпорадності. Треба буде скористатися лю-
б'язністю есагільських жерців і таємно передати ними на-
каз Елові. Халдеї, мабуть, зрадіють нашому відступу. Нехай
наші люди скористаються їхньою передчасною радістю й
натякнуть, що перемогу над персами вони могли б гідно від-
значити під час Свята врожаю. Нехай вони збудять уяву
в вавілонян, нехай нагадають їм про смак вина й жирного
ролевого м'яса, нехай розпалять у них бажання повесели-
тися й побенкетувати. Нехай Вавілон іще раз завирує піс-
нями, танцями й веселощами. Нехай його заполонить жа-
дання втіх, які відберуть у нього силу й розум. І якщо все
станеться саме так, нехай Ел повідомить нас стрілою. Під
захистом ночі нам не важко буде проникнути до міста й
захопити його... Отак, вірний мій Угбару.
- Царю! - захоплено вигукнув верховний воєначальник
і, впавши перед Кіром навколішки, припав чолом до піхов
його меча.
- Отак, Угбару... А зараз не будемо гаяти жодної хви-
лини. Капали треба розчистити до Свята врожаю. Ми пере-
можемо Вавілон, переможемо дуже швидко.
- Я ніколи в цьому не сумнівався, пане мій і володарю
світу.
- Зате мене, признаюсь, іноді охоплювали сумніви й
відчай. Та я сповнений рішучості боротися далі. А зараз іди
й виконуй мою волю.
З того дня часто можна було бачити, як Угбару гасає на
захищеному кольчугою коні поміж перським військом. Хал-
дейські воїни стежили з мурів за якоюсь незрозумілою ме-
тушнею у ворожому таборі. Незабаром стало ясно, що армія
Кіра готується до відступу з-під Вавілона.
Набусардар теж перейшов з Імгур-Бела на зовнішній фор-
течний мур. Кінь Угбару немовби літав у повітрі, майже не
торкаючись копитами землі й гордо задерши голову, хоч
усе свідчило про те, що перси готуються до відступу. Його
довгий, буйний хвіст розвівався на вітрі, кольчуга вибли-
скувала в сліпучому світлі дня, і кожне кільце випроміню-
вало золоте сяйво. Кінь раз по раз здиблювався й іржав
бід плечистим вершником у шоломі з пишним, мов пави-
ний хвіст, султаном.
Набусардара спершу роздратувала ця визивна оздоба го-
лови, а також відвага, з якою вершник гарцював під хал-
дейськими стрілами. Він навіть був уже звів лук, щоб по-
слати в його тіло стрілу, та потім передумав і вирішив зро-
бити інакше.
Йому вже давно хотілося відомстити Угбару за смерть
Набі-Іллабрата. Зручнішої нагоди, ніж кинутись зараз на
нього із загоном воїнів, годі було й придумати. Затиснути
зрадника в кільце, хай він шкурою відчує, що йому вже
настав кінець. Пробитись до нього й перервати нитку його
життя. Зараз або ніколи!
Угбару не сподівався нападу. На чолі загону вершників
Набусардар вигулькнув зненацька з брами й почав про-
кладати собі шлях просто до нього. Наче смертоносна стрі-
ла, мчав він у своїй бойовій колісниці. Поки перси схаме-
нулись, він опинився віч-на-віч з Угбару. Вихопивши меч,
Набусардар широким змахом заніс його над головою во-
рога. Ще мить - і він був би зарубав його. Та Угбару з
неменшою спритністю відбив удар. Задзвеніла сталь мечів.
Але до них уже мчали грізним вихором перські воїни.
Набусардар побачив, що його оточують, і, відбиваючись
мечем, почав відступати. Та перш ніж він устиг відірватися
від Угбару на безпечну відстань, обидва загони зітнулися
й розділили їх. Між Угбару й Набусардаром уклинювалося
що далі то більше воїнів. Від думки, що Угбару пощастило
врятуватися, в Набусардара закипіла в жилах кров, у скро-
нях загупало:«3араз або ніколи!» Чоло його вкрилося по-
том, в грудях сперло дух. Зіркими, яструбиними очима він
весь час вдивлявся туди, звідки долинали команди супер-
ника. Він так жадав смерті Угбару, що в нього не викли-
кала радості навіть відвага його воїнів. Ні гори порубаних
персів, ні перемога загону халдеїв у цій січі - ніщо не могло
його втішити. Він уперто чатував на зрадливого гутійського
намісника, на допомогу якому тим часом наспіли свіжі си-
ли. Після запеклої сутички халдеї почали повільно відсту-
пати. Вони зробили свою справу й відходили, сповнені по-
чуття власної гідності. Тільки Набусардар стояв у своїй
бойовій колісниці, задихаючись від безсилої люті. його зов-
сім не тішило те, що вони полонили кількох носатих
перських воєначальників - він хотів запопасти в свої руки
самого Угбару, живого або мертвого!
Халдеї були вже біля самісінької брами, коли в Набу-
сардаровій голові знову вперто загуло: «Зараз або ніколи!
Зараз або ніколи!»
Рвучко зупинивши коней і розвернувши колісницю, він
миттю вискочив на її борти, звів лук, напнув тятиву й при-
цілився в Угбару.
Помітавши небезпеку, той блискавично стрибнув на круп
свого коня, теж напнув тятиву лука і, прицілившись, послав
стрілу в Набусардара.,
Стріли розминулись у повітрі, мало не зачепивши одна
одну.
Стріла Угбару пролетіла в Набусардара над головою, а
Набусардарова вп'ялася в плече його супротивникові.
Угбару випустив лук. Його міцне тіло похитнулось на
крупі коня, й видно було, як він ще з хвилину силкувався
утриматись, а потім повалився на руки своїх воїнів. Падаю-
чи, крикнув:
- Сипоніть у них отруєними стрілами!
Набусардар разом із своїм загоном кинувся тікати.
Щоб затримати персів, халдеї пустили в хід пращі. З му-
рів у лави варварів полетіли розпечені ядра.
Того дня Кірова армія провела останній бій під могут-
німи мурами Вавілона й відступила.
Уночі перські загони покинули вавілонське передпілля.
Неподалік від мурів залишилася тільки жменька вояків,
не здатна ні нападати, ні оборонятися.
На світанку халдейським воїнам, що стояли на мурах,
відкрилася вражаюча картина. Зі швидкістю бурі обле-
тіла звістка про цю подію вавілонські війська. Негайно до-
повіли про це й верховному командуванню. Всі вищі воє-
начальники на чолі з Набусардаром кинулися до веж, щоб
подивитися на безславну втечу вояків Кір а.
Перси відступили, це був незаперечний факт, однак їхній
відступ здавався підозрілим, Невже Кір і справді визнав
Вавілон непереможним? Невже він остаточно відмовився
від спроби здобути його й повертається до Персії?
Одначе перси раптом зупинились і почали окопуватися.
Вони взялись за цю роботу на диво енергійно, під пекучим
сонцем, обливаючись рясним потом.
Халдеї вирішили, що перси копають сховища. Мабуть,
збираються в них зазимувати або залишити кілька загонів
для прикриття відступу. 'І перше, і друге означало поразку
Кіра.
Вість про боягузливу нічну втечу персів швидко облеті-
ла все місто.
Навстіж відчинялися двері й брами осель, і з них на ву-
лиці висипали жінки, скуйовджені діти й старі з виряче-
ними від подиву очима. На світанку вони виходили ще не-
сміло, пригнічені страхом і відчаєм, але коли розвидни-
лось і настав ранок, навіть найбільші боягузи сповнились
відвагою. -
Безмежна радість пробуджувала все живе у Вавілоні.
Здавалось, прокинуться з вічного сну навіть ті, кого жор-
стокість персів послала до Е-урук-габгала, на похмурий за-
хід, де мур обрію стрімко здіймається у височінь, перешко-
джаючи мертвим повернутися до-живих.
Скоса поглядала Есагіла на радісні юрби вавілонян, з
невимовним жалем дивилася вслід перському війську, її на-
дії подали в'янути вже на другий рік війни, бо армія На-
бусардара показала себе гідною суперницею армії Кіра.
Завдяки своєму спорядженню і стійкості воїнів вона відби-
вала всі спроби ворога здобути Вічне Місто. Недарма пер-
ського володаря часом охоплював відчай перед такою си-
лою й рішучістю столиці халдейського царства! Не менший
відчай охоплював і Ісме-Адада. Врешті-решт, не бачачи ін-
шого виходу, верховна рада жерців вирішила знову шукати
шляхів до царського палацу, де на троні сидів Валтасар.
Після того як Набонід став Кіревим бранцем, Есагіла вже
не могла претендувати на провідну роль у державі. Лиша-
лося тільки одне: схилити на свій бік Валтасара, прибрати
його до рук і в такий спосіб знову запанувати над халдей-
ським царством. Найсприятливіші обставини для здійснен-
ня цих задумів Храмового Міста склалися саме тоді, коли
Набусардар днями й ночами не сходив з мурів. Він і гадки
не мав, що саме в цей час хтось може затіяти за його плечи-
ма таку підступну гру, хоч і знав, що Есагіла тільки й жде
нагоди, аби здійснити свою давню мрію.
Отож, довго не вагаючись, Есагіла й послала послів з
дарами до царського палацу. Валтасар розцінив це як при-
ниження Храмового Міста й погодився зустрітись з Ісме-
Ададом. Під час цієї зустрічі верховний жрець спробував
перервати зв'язки, які з'єднували. царя з Набусардаром.
Ісме-Адад звинуватив верховного воєначальника в тому, що
він сподівається після перемоги над персами захопити цар-
ський трон. Верховний жрець одразу ж підбурив царя проти
Набусардара.
- Він хоче відібрати в мене трон?-спаленів Валтасар,
пильно й лиховісне дивлячись у вічі святому отцеві.
Ісме-Адад відчув, що його удар влучив у найвразливіше
місце царської пихи й що він уже наполовину досяг своєї
мети.
- Але твоїй святості нема чого непокоїтись,-твердим
голосом запевнив він царя. - Мардук охороняє на троні то-
го, хто його шанує. Той, хто повстає проти нього, має за-
гинути, а Набусардар - запеклий ворог Мардука. Єдиний
шлях уникнути небезпеки -це жити в мирі з богом богів,
і тоді він на тисячоліття збереже халдейський трон для тво-
го роду.
Валтасар залишив собі декілька днів на роздуми. Щоб
зробити його поступливішим, Есагіла виявила бажання по-
вернути царські скарби, захоплені ще за царювання Набо-
ніда й заховані в її скарбницях. На знак примирення з Мар-
дуком Валтасар виявив згоду укласти договір з Храмовим
Містом. З того дня жерці почали потай снувати павутиння
довкола халдейськогр трону, в якому дедалі дужче заплу-
тувалася їхня жертва - Валтасар.
Іноді Валтасара мучили тяжкі докори сумління. Він кар-
тав себе, розуміючи, що поводиться нерозважливо, але Еса-
гіла дбала про те, щоб підбадьорити цареву душу втішними
віщуваннями на майбутнє.
Принаймні зовні здавалося, що між верховним жерцем
і царем виникла взаємна довіра. Вони радились не тільки
про справи державної ваги, а й про суто особисті. Якось
у хвилину відвертості Валтасар нагадав Ісмс-Ададові:
- Ти сказав, святий отче, що Мардук на тисячоліття збе-
реже для мого роду халдейський трон. Мардук мав би по-
дбати не лише про трон, а й про нащадка.
Ісме-Адад споважнів і знову повернувся в думках до то-
го, про що думав уже не раз: .царицю Вавілона боги не
ощасливили даром материнства. Есагіла була б зацікавле-
на в тому, щоб Мардук послав Валтасарові нащадка, якби
він покірно виконував волю Храмового Міста, Та єдиний,
хто міг тут допомогти, був фараон: він повинен був дозво-
лити своєму придворному лікареві лікувати халдейську ца-
рицю. Проте цьому нині заважає війна. Тож доведеться за-
чекати, поки зброя не вирішить, на чиєму боці буде пере-
мога.
Все це промайнуло в голові Ісме-Адада, але цього разу
'він не спромігся навіть усміхнутись, щоб підбадьорити ца-
ря, хоча запевнив, що молитиметься про здійснення мрії
його серця.
Валтасар добре-знав справжній стан речей, та й цариця,
позбавлена материнства, відчуваючи своє приниження перед
усім світом, не чинила опору давній домовленості про те,
що майбутнього халдейського царя Валтасар потай прижи-
ве з якоюсь царівною, але матір'ю цієї дитини вважатиме-
ться вона, цариця.
І верховний жрець, і Валтасар з тривогою чекали, що їм
принесуть майбутні дні.
Тієї ночі, коли Кір віддав своєму війську наказ відступи-
ти з-під мурів Вавілона, Валтасарові привидівся дивний
сон.. І тоді він згадав про Даниїла, якого й досі тримав у
темниці. Він пообіцяв, що випустить його на волю й про-
стить усі гріхи, якщо той з якнайбільшою ретельністю ви-
тлумачить цей сон.
Сторожа відсунула важкі засуви, відімкнула міцний за-
мок, відчинила двері в темне підземелля й вивела на денне
світло ув'язненого пророка. Його сиве волосся ще більше
побіліло, шкіра на обличчі пожовкла, губи посиніли і тіль-
ки високе'чоло і досі світилося мудрим спокоєм.
Найзапопадливіші Даниїлові прихильники наважились
навіть потривожити сон цариці, знаючи, яка печаль огорну-
ла її душу, коли цар наказав ув'язнити Даниїла до кінця
його днів у підземеллі Набусардарової цитаделі.
Цариця рішуче відповіла:
- Нехай іде й витлумачить цареві сон. А я тим часом
помолюсь своїй богині, щоб вона врятувала його від смер-
ті. - І тут же, схиливши коліна перед статуєю Іштар у сво-
їй опочивальні, палко зашепотіла слова молитви. В нічному
одінні, тремтячи зі страху, вона слізно благала богиню до-
помогти Даниїлові.
Тим часом Даниїл спокійно крокував двором у супроводі
охоронців.
Він завважив лише, як плакучі верби ледь помітно хи-
тають віттям біля входу до висячих садів Есігіші і як на
мурі Арахту, мурі Саргона Ассірійського, походжають вар-
тові. Це було єдиною ознакою життя в царському палаці
на світанку нового дня й на світанку незвичайних подій.
На подив, усе тут іще спочивало в глибокому сні. Навіть
слуги дивилися зі своїх постилок сонними очима. О цій
порі водочерпальники, як правило, мали вже повні кадки,
а сьогодні ще й не бралися до роботи. Сторожа священного
палацового басейну куняла, ліниво спершись на списи. Під
захистом платанів, мов зачаровані, лежали лиснючі газелі
войовничої Ірніні1,
' Ірнін і («Звитяжний») -одне з імен богині Іштар.
Тиша й спокій панували в Цитаделі. В царській опочи-
вальні ще чаїлися нічні тіні, коли сторожа привела туди
Даниїла.
Валтасар сів на ложі, а пророкові показав на низький
стілець у себе в ногах і вп'явся у нього пильним поглядом.
Йому здалося, що це зовсім не Даниїл, а, можливо, привид
самого Авраама, який за правління царя Кадашманхарбе
Першого з династії каситів переселився в міста Ур на бе-
резі Пуратту до країни Ханаан.
Даниїл сидів блідий, з короною сивини довкола голови,
й дивився на Валтасара.
Той саме відкинув з грудей укривало, потягся й тильним
боком долоні протер очі.
- Я хочу, щоб ти розтлумачив мій предивний сон, -
звернувся він до Даниїла.
- Що ж, повідай мені його, царю, і я спробую з хаосу
видінь вилущити зерно істини, якої ти жадаєш.
Валтасар спрямував погляд кудись у далечінь, немовби
бачив крізь стіну, й почав пригадувати свій сон.
Йому приснилося місто на схилі гори, оточене сімома
фортечними мурами різних кольорів. Перший мур був білий,
як піна морського прибою; другий - чорний, як земляна
смола; третій-темно-червоний, мов карбункул у персні,
який надів на вказівний палець своїй коханій Анітта, син
Пітхани, правитель міста Куссари; четвертий - темно-си-
ній, наче плащ Таммуза, коли він крокує навесні поміж
первоцвітом; п'ятий - ясно-червоний, ніби рум'янець ран-
кової зорі над тамарисковим гаєм; шостий - сріблястий,
як вістря двосічної сокири на щиті звитяжця; сьомий мі-
нився золотом, немов царський трон.
А над зубцями сьомого, золотого, муру височів царський
палац. Стіни його були оздоблені кипарисовим і кедровим
деревом, сволоки й квадрати стелі оббиті золотими платів-
ками, дах укритий сріблястою цеглою. Неподалік від пала-
цу стояв храм богині Анахіти', його дах із золотих плит і
срібних листів спирався на позолочені колони. Біля храму
дзюрчали на сонці водограї, яких поїли ельвендські дже-
рела, що живляться з вічних снігів.
- Ось що я побачив уві сні,- з притиском сказав Вал-
тасар,-- ось що я побачив, тільки не знаю, що це за місто.--
Він нахилився до старця.-Твоя сивина свідчить про муд-
рість, отож скажи, де це я блукав уві сні, і я виявлю милість
' Анахіта (Ардвісура-Анахіта) - богиня землі, води й родючості
в релігії стародавніх персів.
до тебе, бо цей сон каменем лежить на моїй душі. Не бійся
відкрити мені найщирішу правду.
- Сон переніс тебе до Екбатан, столиці перського воло-
даря Кіра.
- То були Екбатани?
- Тобі приснилися Екбатани, й-такі вони насправді -
я часто проходив повз їхні мури. Вони сліпучі й прекрасні,
Найкращі після Вавілона, як колись Вавілон був найкра-
щим після Ніневії. Коли ж Ніневія впала від рук Навухо-
доносора й Кіаксара, Вавілон став першим завдяки своїй
могутності та пишноті.
- Ти хочеш сказати, що коли загине Вавілон, Екбатапи
перевершать його своєю могутністю і красою?
- Так.
Валтасар нахмурився.
- Поки я живий, цього не станеться, хіба що після моєї
смерті, якщо наступник виявиться надто слабким. Але ні,
мій сон віщує зовсім інше. У цьому пишному місті, в самому
центрі його фортеці я бачив трон... Цей трон був порожній,
а східцями його підніжка збігали криваві сліди. Через гори,
ріки й пустелі вони тяглися аж до Вавілона. Ледве перестав-
ляючи ноги, я йшов по тих слідах, і мої ступні прилипали
до них. На півдорозі я впав, знемагаючи від спраги. Мені
хоча б пригорщу води, та я гукав по-царському: «Хочу вина,
налийте мені вина!»
- І ти пив вино в цьому сні, царю? - перепитав його
старець.
- Ні, не пив. Довкола мене-була суха пустеля. Але коли
Мардук почав мене вже кликати до себе, примчав бик бога
Рамана, проколов мені рогом бік, і...
- Кров потекла з твого тіла?
- Лише вода та гіасока, і нею я зволожив собі губи, спо-
діваючись устати й рушити далі. Встати й побачити, чи ва-
вілонський трон теж порожній.'І хоч я не мав уже сили
підвестися, боги дозволили мені здалеку побачити, що трон
у Бабілу не пустує. На ньому сидів цар, великий цар, без-
смертний цар. Ось що явили мені уві сні боги. А хто інший,
крім мене, може бути тим царем, великим царем, безсмерт-
ним царем? Так чи ні?
Старець мовчав. -
- Ти спиш? -крикнув Валтасар.- Я хотів тобі сказати,
що тепер мені вже все зрозуміло. Трон в Екбатанах осиро-
тіє, бо Кір, цей шалений'безумець, загине на вавілонському
передпіллі. Він. осмілився піднестись над Мардуком, і за це
Мардук позбавив його царства... Він хотів стати володарем
світу, а Мардук зробить його Царем без царства, царем без
трону, оберне цього крилатого орла на обскубану ворону.
Обличчя його сіпалось, усе тіло била лихоманка, й від
цього на ньому тремтіла нічна сорочка. Нахилившись упе-
ред, він запитливо глянув Даниїлові у вічі. Але в них" нічого
не можна було прочитати.
І тоді Валтасар заговорив з іще більшим запалом:
- Царю без царства, жар-птице, Мардук спалить твої
крила. Так, так, Ісме-Адад примирився зі мною й сказав, що
тільки той, хто шанує Мардука, міцно сидить на троні. Че-
рез те я й погодився примиритись з Мардуком.- Він зробив
паузу й усміхнувся Даниїлові: - Бачиш, я сам відгадав
свій сон. Але, радіючи майбутній перемозі над Кіром, я від-
пускаю тебе на волю. Про це мене просила благоррдна Тел-
кіза. Вона призналася, що пообіцяла це Зоробабелю,- Вал-
тасар знову всміхнувся,- майбутньому цареві Іудеї.- Він
замислився.- Вона просила також за твоїх одноплемен-
ців.-Він знову поринув у задуму.-Можливо, Зоробабель
пообіцяв їй, що вона буде царицею Іудеї.- Погляд його
блукав, немовби споглядаючи далеке минуле.- Я знаю її
змалку, вона завжди була дуже марнославна. Але я бажав
би їй стати халдейською царицею.- Валтасар подумав, що
це, мабуть, вона підбиває Набусардара захопити халдей-
ський трон, тому буде краще зробити її царицею Іудеї.-
На її прохання я погодився звільнити вас з полону, тільки
халдейське царство й усі дороги, які ведуть з нього, ще в
руках Кіра. Після перемоги над ним я відпущу всіх іудеїв.
Нам вистачить рабів і з перських вояк. Ви ж пообіцяєте
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62