Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
Хочеш коштовностей, убрань, палаців, сотень служниць
і тисяч рабів?
- У мене немає таких бажань, пане,- скромно відпо-
віла Нанаї.
- Значить, є інші?
- Є одне, проте майстер Гедека вважає, що воно не-
здійсненне.
-Хіба є на світі такі бажання, які не можна було б
здійснити? - здивувався Набусардар.
- Може, ти назвеш Нанаї честолюбною й нерозумною,
але вона хотіла б мати...
- Говори сміливіше, мріє моя.
- ...Хотіла б мати свій куточок у палаці, де були б
глина й різці, і куди ніхто, крім Нанаї, не мав би
допуску.
- Кохана моя,- Набусардар обняв її за плечі,- ска-
жи тільки слово, і я весь палац оберну на куточок, пов-
ний глини й скульпторського причандалля, і ніхто інший,
крім тебе, не посміє туди навіть зазирнути. Ти можеш ро-
бити в ньому все, що захочеш.
- Дякую тобі, красно дякую. З мене справді достатньо
буде й маленької комірчинки для того, що я задумала.-
І Нанаї сором'язливо опустила вії.
-Чи можна мені знати, кохання моє вірне, що ти заду-
мала?
Нанаї нерішуче похитала головою.
- А хіба я тобі хвилину тому не сказав, що ми з
тобою - одне ціле? Що ти збираєшся від мене прихо-
вувати? Ти хочеш, щоб я не довіряв тобі й підозрював
тебе?
- Моя таємниця не повинна викликати в тебе ніякої
підозри й недовіри. Але щоб ти^ був спокійний, я тобі її
відкрию.
Нанаї глибоко зітхнула і, взявши Набусардара за ру-
ку, повела до краю тераси, звідки відкривався вид на до-
лину Євфрату. Сівши на поруччя, вона показала йому на
зарослу травою алею по той бік річки, на дерева, під
якими залягла тиша.
- Там, - почала вона, - там я недавно бачила, як мати
годувала дитятко. Воно поклало ручку на її грудь і всміха-
лося. Я б дуже хотіла виліпити скульптуру матері з усміх-
неним дитям на руках. Але для цього мені потрібен свій ку-
ток, бо майстер Гедека не дозволив би мені цим зайнятись.
Він хоче, щоб у праці я просувалася згідно з його порадами,
. а мені, велителю мій, так хочеться виліпити скульптуру ма-
тері з усміхненим дитям! Дозволь мені, пане, дозволь мені
це зробити! Наші скульптори чогось подібного ще не роби-
ли, бо не вбачають у цьому ніякої краси. А я хочу зображу-
вати в глині й камені людей гарними й добрими, такими,
як твої грецькі статуї. Я хочу виліпити матір з дитятком на
руках.
Набусардар з ніжністю дивився на Нанаї. І все, що ми-
моволі раз по раз нагадувало про себе - його могутня ар-
мія, ворог, який стоїть на кордонах держави, - все це рап-
том розтануло в якійсь імлі, і він. чітко бачив перед собою
тільки Нанаї з її чистою мрією.
Він став перед нею на коліна й почав цілувати кінчики
пальців ЇЇ правої ноги, чого не робив ще жодній жінці. Він
дякував їй за те, що вона так високо ставила материнство.
Телкіза досі не народила йому нікого. То нехай Нанаї буде
тією, котра подарує йому синів - продовження його роду.
Обіймаючи її ноги, він натхненно вигукнув:
- Ти сама будеш матір'ю з усміхненим дитятком на
руках!
Вона спершу не зрозуміла його слів, вони повільно дохо-
дили до її свідомості: «Ти сама будеш матір'ю з усміхне-
ним дитятком на руках!»
- Так; ти сама будеш матір'ю моїх дітей, які всміхати-
муться у тебе на руках. Вони будуть гарні, як грецькі ста-
туї, з добрим виразом обличчя. Будуть схожі на тебе й на
мене, кохана моя.
І він знову обняв Нанаї, вкриваючи її цілунками, а вона
покірно приймала його ласки й шепотіла, не тямлячи себе
від щастя:
- Милий, прекрасний, коханий мій...
Крайнебо вже полум'яніло зорею, але ніч іще не покину-
ла землю. Народжувався один з найчудовіших літніх ран-
ків, ще повитий сірою сутінню, крізь яку впевнено проби-
валися промені нового дня.
; Світало.
Перед спекотним днем Нанаї й Набусардар вийшли ос-
віжитися на високі тераси в квітник,-який тягнувся від па-
лацу аж до крутого євфратського берега, обличкованого
глазурованою цеглою. Через квітник протікав струмок.
Цієї вранішньої пори він виблискував так, немовби хтось
покропив його олією. Виблискував і шумів. Шуміли й паль-
ми, а на їхньому вітті тихо виспівували птахи. Під сикомо-
рами шовково шелестіла трава. Усе довкола було сповнене
найрізноманітніших звуків і пташиного щебету. Здавалося,
земля, зволожена нічною росою, й рум'яний схід сонця вті-
лювали саму любов.
На плечах у Нанаї був білий Набусардарів плащ, обля-
мований ясним пурпуром. Набусардар обняв її за стан.
Вона час від часу схиляла йому на груди голову й полохли-
во тулилась до нього. Він цілував її волосся, скроні й тем-
но-русі брови.
Набусардар таки недарма поспішав до Барсіппи: після
днів смертельної втоми Нанаї діяла на нього, мов чудодій-
на трава-гойниця. Він знайшов у ній ту цілющу силу, яка
повертає людині снагу з таємних джерел життя. Зараз він
уперто проганяв від себе думки про персів, про Єгипет, про
бунтівні арабські провінції, про могутніх і сп'янілих
від влади верховод Храмового Міста, про слабкодухого
царя Валтасара, про запроданця Сан-Уррі, про Телкізу і
всіх тих, хто брехнею та себелюбством поставив Вавілонсь-
ке царство на край загибелі. Він намагався про це не ду-
мати, однак воно час від часу само спливало в пам'яті, тож
турботи про майбутнє, про долю вітчизни все одно не за-
лишали його. Але тепер він намагався менше говорити про
них. уголос, аби не отруювати собі й Нанаї хоч ці хвилини
спільної радості, аби не зруйнувати все те, що було для
нього дорогим і святим. Він покладався на тишу і спокій
свого барсіппського палацу, як хворий покладається на ці-
лющу дію лікувального зілля, повіривши, що воно здатне
врятувати від найгіршого.
Вся челядь старанно дбала про нього й про його здо-
ров'я, але найбільше допомагала йому й лікувала присут-
ність Нанаї. І він був вдячний їй, тому й зараз, під час
цієї ранкової прогулянки квітником, цілував її волосся,
скроні й темно-русі брови, тому й шепотів їй:
- Ти моя єдина любов, чистіша за священну гору Барка-
лу, де єгиптяни приносять жертви своєму богові Амонові.
- Милий, хороший мій, ти прекрасніший, ніж храм Мем-
нона в Сузах, - відповідала Нанаї.
- Кохана моя, ніч іще не зовсім покинула землю, і мені
здається, що я ходжу цим квітником уві сні. Твій голос-
наче туркотання горлиці на світанку. Твої очі зеленіші, ніж
дно Тігру. Твоє тіло рожевіше від вранішньої зорі. Ти -
мов рожевий пісковик у горішній течії Євфрату.
- Мені здається, ніби я напилася міцного відвару гаоми,
так мені любо від твоєї мови, непереможний. Сядьмо на
хвилинку під сикоморами.
Набусардар повів Нанаї під віття дерев. Вона зняла з
плечей плащ і попросила простелити його.
- Сідай перший, коханий мій.
- Ні, ні,- запротестував він і подав їй руку.
- Уволь мою волю, дай мені намилуватися на тебе. Хто
знає, чи мені ще коли-небудь буде так гарно в житті. Я хо-
чу намилуватися твоїм обличчям.
- Хіба я можу тобі в чомусь відмовити, кохана моя? -
скорився Набусардар і поволі опустився на землю.
Нанаї стежила, як стомлено лягає він на траву, як випро-
стується горілиць, а голову кладе в густу, м'яку й запашну
траву. Стомлені його повіки склепилися, але за хвилину
знову розтулилися. Він дивився просто в небо. Зіниці його
застигли, мов стоячі озера. Несподівано в них перелився
колір неба: спершу вони були голубі, мов ніч, що відступа-
ла, а потім стали ясніші, з проблиском нового ранку. Що
більше розвиднялося, то більше мінився вираз його очей.
Вони випромінювали такий спокій, який шле на землю
тільки чисте небо.
Вона опустилася біля нього на плащ і сказала:
- Яке це щастя - відчувати в собі молодість.
- Те, що ти відчуваєш у собі, Нанаї, не молодість, бо я
вже не такий молодий, а відчуваю те ж саме.
- А що це, мудрий мій велителю?
- Це мої очі, мої губи й мої руки. Ти відчуваєш їх так
само, як я відчуваю в собі твої.
- Справді,- кивнула Нанаї головою, дивлячись на
.нього, - це справді твої руки, твої губи, твої очі...
«Є очі,- подумала вона,- які здатні подарувати люди-
ні цілий світ. Є руки, в яких ти почуваєшся клубком змо-
таних ниток. Є людина, одна-однісінька в цілому світі, чия
влада не обтяжлива для тебе. Кожному з нас призначена
така людина, одна-однісінька в цілому світі. І я її вже зна-
йшла».
Нанаї пригорнулася до Набусардара, гладячи його хви-
лясте волосся.
- Ти щаслива? Тобі добре зі мною? - запитав він.
- Я щаслива, і -мені дуже добре з тобою. Мені з тобою
так гарно, що якби хтось тепер захотів це в мене відібрати,
. серце моє розірвалося б від болю.
Набусардар обняв Нанаї й почав цілувати по черзі кін-
чики її пальців на обох руках. У неї було таке відчуття,
наче він надівав на них персні з найкоштовнішим камін-
ням. Однак і вони не чарували б її так, як ці його цілунки.
Великий і могутній був Набусардар, ще величніший і ще
могутніший, ніж сам цар, але ніщо не могло зрівнятися з
тією безмежною ніжністю, з якою він кохав Нанаї. Якби
його хтось побачив у ті хвилини, коли він дивився на свою
квітку кохання, простодушну Нанаї, коли клав у її рот соко-
виті ягоди, підносив їй до вуст келих з вином, коли очі його
не могли відірватися від тієї, яка заполонила все його серце,
то нізащо не повірив би, що це той самий Набусардар, ко-
трий носить при боці важкий меч і чиє обличчя постійно
сповнене суворої задуми. Може, в його житті не було вже
ні хмар, ні тривоги? Були, звичайно, але і він, і Нанаї при-
ховували одне від одного свій страх перед спопеляючою
блискавкою війни, яка от-от мала спалахнути, немовби хо-
тіли вирвати з її жорстоких, нелюдських пазурів бодай
крихту справжньої людської радості. Вони берегли одне од-
ного, тож уникали розмов про тривожне майбутнє. Дні текли,
як струмок кришталево-чистої води.
Барсіппський палац, мов ніжною павутиною, був повитий
мрією про щастя.
Барсіппський палац, мов ніжною павутиною, був повитий
мрією про щастя, хоч на нього чигала страшна підступність
і хоч Есагіла злісно й ревниво стежила за Набусардаровим
захопленням Нанаї - головним чином тому, що наближа-
лося свято богині Іштар, і Храмове Місто повинне було
виконати перед Сібар-Сіном свої зобов'язання щодо Гама-
дановоЇ дочки.
Старого Гамадана за кілька днів до свята повідомили, що
його жде смертна кара, але Мардук подарує йому життя,
якщо він дасть свою згоду, аби Нанаї стала жрицею хра-
му Іштар.
Гамадан рішуче відмовився врятувати такою ціною своє
життя. Він не стримався і сказав:
- Мардук непостійний у своїх бажаннях. Перед оголо-
шенням вироку ви запевняли, що він жадає моєї крові.
А тепер цей добрий бог раптом передумав і замість крові
старця жадає тіла його дочки.
За такі зухвалі слова Гамадана знову кинули до в'яз-
ниці, і його ждав новий суд за образу верховного вавілон-
ського бога.
Та Ісме-Адада засмучувало зовсім не те, що Храмове
Місто змушене буде повернути Сібар-Сінові дарунки, які
він приніс за обрану діву. Навіть краєвид, що відкрився з
тераси його палацу на вулиці й гаї, де мала відбутися щедра
учта, учта кохання, не міг прогнати хмар з його чола. Вер-
хоайого жерця непокоїла доля Сан-Уррі, який вирушив на
північ і від якого досі не було жодної звістки. Може, Сан-
Уррі та його супровідників затримали Набусардарові воїни.
Може, їх усіх кинуто у в'язницю або навіть страчено. Може,
план Мідійського муру знов перебуває в руках верховного
воєначальника царської армії, і на Храмове Місто насу-
вається нове лихо.
І хоч на вулицях лунав спів, хоч ними сунули вавілоняни
з вінками" на -голові, - Ісме-Адада не переставали мучити
тривожні думки. Він не зміг прогнати їх навіть тоді, коли
залишив терасу і в супроводі жерців рушив до храму Іштар
на богослужіння. Йому здавалося, що таких сумних свят
іще не було.
Перед храмом Іштар юрмилися люди. Вони принесли- з
собою кошики квітів, запашні мазі, пахучі масла в чудових.
амфорах, коштовні вази й розкішні чаші з міцними винами,
багаті вишивки й заморські тканини, дорогоцінні оздоби й
витвори мистецтва. Обтяжені дарами, вони чекали, коли їх
пропустять до святилища, щоб покласти все це на вівтар бо-
гині. Тут так високо цінували кохання, що коли хтось хотів
здобути прихільність омріяної особи, то ладен був покласти
до ніг Іштар усе своє майно.
Походжав у натовпі і Сібар-Сін.
У вуличках, прикрашених гірляндами, він приглядався до
дів, які покірно готувалися принести жертву очищення.
На обличчі в одних відбивався страх, у інших- бажання,
ще в інших - сяюча усмішка. Вишикувавшись низкою, вони
чекали тих, хто прийде взяти їх за грудку золота, яке вони
потім пожертвують богині. Віддалік, на спеціально відведе-
ному майданчику, стояли колісниці й паланкіни дочок
багатіїв. Обличчя в них були затулені серпанками.
Сібар-Сін уже оглянув дів у вуличках і на майданчику,
проте Гамаданової дочки серед них не знайшов.
Нарешті він дістався до самої брами святилища, де перед
величезною золотою статуєю Іштар вигиналися в танці
гнучкі тіла жриць, прикриті лиш легкими серпанками. Тан-
цем і співом вони славили свою богиню.
Святилище заповнили сановники, члени державної ради
й вельможі. Ісме-Адад відслужив відправу й разом з іншими
'жерцями складав Іштар першу жертву.
Увага чоловіків була прикута до тіл жриць, які звивалися
в танці й довкола яких у повітрі маяли легкі серпанки. Але
Сібар-Сіна не приваблювало навіть це видовище. Він при-
дивлявся до кожного жіночого обличчя, шукаючи Гамада-
нову дочку, а коли не знайшов її, подався до притвору, куди,
закінчивши ритуал, мав пройти верховний жрець.
Ритуал закінчився, жриці припинили танець, і до храму
ринув натовп з дарами й пожертвами. Верховний жрець по-
благословив віруючих і віддалився в супроводі, святих бра-
тів.
В притворі йому низько вклонився Сібар-Сін. Ісме-Адад
злегка схилив голову й хотів пройти повз нього, але роз-
кішно вбраний молодик заступив йому дорогу.
- Святий отче...- почав він.
- Будь терплячим, свято очищення вже почалося,-
усміхнувся верховний жрець.
- Так,- сумно зітхнув Сібар-Сін,- свято очищення вже
почалося, проте я ніде не бачу Гамаданової дочки. Вона
повинна була чекати на мене в шатрі Мардука. В неї во-
лосся з полиском міді, і серед дів, які прибули на свято, її
немає.
Ісме-Адад з удаваним подивом озирнувся на жерців і за-
тримав погляд на своєму новому довірникові, наступникові
Улу.
- Дуже прикро,- не розгубився той,- але перед самою
відправою нас сповістили, що Гамаданова дочка безслідно
зникла. Дехто твердить, ніби її труп бачили у хвилях Євф-
рату. Ця чутка цілком імовірна, бо її мати, Дагар, скінчила
так само.
- Мир покійним,- прошепотів верховний жрець і обма-
цав запитальним поглядом обличчя Сібар-Сіна.
У молодого вельможі звузилися щілини очей.
- Виходить, мене ошукано? - процідив він крізь зуби,
гарячкове зважуючи, вимагати йому назад свої дари, які він
приніс Мардукові, чи ні. Та верховний жрець його випере-
див:
- Звісна річ, благородний Сібар-Сіне, Мардук поверне
тобі твої скарби. На жаль, волів і вино повернути він уже
не зможе.
- Я не вимагаю від Мардука того, що пожертвував
йому,- гордо заперечив ображений Сібар-Сін,- я вимагаю
лиш те, що мені належить. Мені потрібна Гамаданова дочка.
- Всі наші зусилля натрапити на її слід виявились мар-
ними,- додав довірник Ісме-Адада.
Сібар-Сін багатозначно посміхнувся.
- Я вірю, але ж Мардук усемогутній і всезнаючий. За
яку ціну він поверне мені Гамаданову дочку? Чи вистачить
для цього всього мого майна?
- Вистачить і його половини, благородний Сі-бар-Сіне,-
кивнув головою Ісме-Адад.- Тільки ти мусиш бути терпля-
чим.
По цих словах верховний жрець з гідністю пройшов повз
Сібар-Сіна, й свято тривало далі. Люд сунув до храмів і
складав свої пожертви. Біля всіх вівтарів божі слуги при-
ймали дари для святих небожителів, їхнім іменем вони
благословили віруючих за наку - жертовних тварин, за
кутріну - запашний кедр і мирт, за кіпсу - поминальну
жертву, за ніку - жертовне вино.
Та найприхильніше приймали вони пожертви від вельмож і
багатіїв, бо ті давали щире золото. Перед головним вівта-
рем, повитим фіміамом, вельможі відстібали свої мечі
з золотими руків'ями, зривали з грудей золоті ланцюжки,
стягували з пальців масивні персні-печатки, знімали з голови
золоті обручі, оздоблені коштовним камінням і стрічками,
і кидали їх до ніг богині родючості, молодості й кохання.
Жінки відшпилювали коштовні брошки та пряжки зі свого
вбрання, виймали з волосся шпильки, гребені й разки білих,
голубих та жовтих перлів; зривали з себе намисто, браслети
й сережки; скидали обшиті коштовним камінням шати й сте-
лили їх перед вівтарем. Рабині, які стояли позад них,три-
мали кошики квітів, чаші з маслами й глеки, повні вина.
Під звуки лір, арф, сопілок, лютень і флейт юрми людей
поклонялися й молилися тій, що дарувала материнство,
життя й блаженство. Здійснивши ритуал, вони сунули до
виходу. Спершу чоловіки й жінки йшли поважно, неквапли-
вою ходою, але потім їхня поважність змінювалася радістю,
яка завершувалася вихором танців. Охоплені релігійним
екстазом, люди ринули до відчинених воріт священних гаїв,
сідали й лягали на м'яку траву під кипарисами, смоковни-
цями, пальмами, оливами, заходили до священних чертогів
блаженства під платанами. Від співу й музики трепетало
листя на деревах і сполохані голуби кружляли високо вгорі.
П'янкий, запашний дим жертовного фіміаму стелився по
всьому околу.
У чертозі самої Іштар, збудованому з рожевого мармуру
й золота, чекали на блаженство кохання її чарівні діви,
схожі на тих, яких було зображено на крітському келиху
Валтасара в голубій вітальні нещасної цариці Амухеан
Мідійської.
Сібар-Сін іще раз обійшов увесь Священний гай, шукаючи
ту, яку йому мав повернути Мардук. Після марних пошуків
він зупинився нарешті перед мармуровим чертогом богині
Іштар. Сто дів привітали його однаковою усмішкою. Сібар-
Сін обводив пильним поглядом їхні обличчя, немовби з'явив-
ся сюди тільки для того, щоб помилуватися на них. Та рап-
том він захвилювався й прикипів очима до однієї з дів.
Трохи отямившись, він запропонував їй, щоб вона провела
його до чертогу.
Діва підвелася.
Він вражено дивився на її стрункий стан і на зграбні
форми тіла. Вбрання щільно облягало її й робило схожою
на приборкану змію Він не міг одірвати погляду від її спини
й стегон, від пліч і лебединої шиї, від кучерїв чорного волос-
ся, блиск якрго не поступався перед блиском чорної земля-
ної смоли. Ідучи за нею, він запитував себе: «Звідки вона
тут узялася? Звідки вона могла тут узятися?» Відгорнувши
завісу і ввійшовши до чертогу, Сібар-Сін вигукнув:
- Телкізо!
Діва вже сиділа, повернувшись до нього спиною. Почувши
своє ім'я, вона закинула голову, і з її горла вихопився чи то
сміх, чи то стогін. Між розтуленими губами блиснув разок
сніжно-білих зубів. У очах непогамовним полум'ям палала
пристрасть. Над лобом сяяла золота діадема, з якої на плечі
спадав прозорий серпанок. Шию обвивав нардовий вінок.
Намазані пахощами оголені груди вилискували. На ній була
тільки вузька спідниця, перев'язана на стегнах золотим
шнуром.
Сібар-Сін, розпусник із розпусників, зачудовано дивився
на неї й хитав головою:
- Невже це й справді ти, Телкізо, дружина Набусардара,
серед жриць богині Іштар? Он куди завела тебе її ласка-
вість!
Телкіза поклала голову на спинку лави й, злегка похи-
туючи нею, запитала:
- Чого ти дивуєшся, Сібар-Сіне? Хіба ти сам не платиш
за кохання неоціненні скарби? Адже та над усе в світі
цінуєш насолоду. А якщо ти знаєш ціну насолоді й розкоші,
то чого ж дивуєшся мені, тій, яка знає їй ціну незгірш від
тебе?
- І все ж таки, Телкізо, ти з княжого роду, й тобі негоже
чекати кохання разом з продажними жінками.
- Я хочу жити,- гостро відповіла вона,- я маю право
жити.- І дивний трепет перебіг її тілом.
- Я відведу тебе до свого палацу.
- Мені цього вже замало, Сібар-Сіне. Я мрію про мужа,
такого, як Набусардар. Про дужого, плечистого мужа. Ти
знаєш, який він гарний і сильний. Ніхто не зрівняється з ним
в усій Вавілоні!. Навіть сам Таммуз. Може, тільки один
Гільгамеш міг би помірятись з ним силою.
- Ти роздратована, Телкізо, і я не вірю твоїм словам.
Ще недавно ти твердила мені цілком протилежне. Але тоді
ти ненавиділа Набусардара.
- Зате зараз я кохаю його так сильно, як недавно нена-
виділа. Я віддала б усе на світі, щоб здобути його прихиль-
ність. Ти навіть не уявляєш, скільки золота пожертвувала
я богині Іштар, щоб вона привернула його до мене. Я чекала
його тут, серед цих дів, але він так і не прийшов на свято.-
Вона стиснула губи й задивилася на стелю. За хвилину
заговорила знову, вже голосніше: - А чи знаєш ти, чому
Набусардар не прийшов сьогодні на свято, хоча тут зібра-
лися всі високі вавілонські сановники? Він не прийшов
тому, що справляє бенкет кохання-в барсіппському палаці.
Створивши арйію, він певен своєї сили й тепер цілком від-
дається тій кралі.
- Кому? Про кого ти говориш?
- Про ту, яка мала належати тобі.
- Не розумію.
- Ти зрозумієш, коли я назву її ім'я. Це Нанаї, Гамада-
нова дочка.
Сібар-Сін зблід. Його гарна оливкова шкіра,- всі халдеї
неабияк пишалися гарним відтінком своєї шкіри, вбачаю-
чи в цьому перевагу над іншими народами,- враз по-
синіла.
- Мені здається, ти вже починаєш розуміти,- сказала
Телкіза, дивлячись на його обличчя й намагаючись визна-
чити, чи її удар досяг своєї мети.
Сібар-Сін захрипів, як лев, уражений стрілою в самісі-
ньке серце.
- Нанаї в Набусардаровому палаці?
- Вже кілька тижнів,- відповіла вона зловтішне.
- Чому ти не сказала мені про це раніше?
- Я кажу тобі про це тепер.- І Телкіза зареготала, за-
реготала так, щоб якомога болючіше вразити його й роз-
палити в ньому гнів.
Завдаючи Сібар-Сінові цього удару, вона хотіла забути
про власні муки й, щоб зовсім добити його, повторила:
кривавої сваволі Кіра, який поневолив його вітчизну. На-
роди, які живуть на північ від Вавілонського царства,
мовляв, з надією звертають сюди свої погляди, сподіваю-
чись на те, що воно визволить їх з-під перської тиранії. Але,
щоб урятувати світ, Вавілонське царство повинне вистави-
ти хоча б таку армію, яка є нині в Кіра.
Телкіза не помітила підступу в словах чужинця. Засліп-
лена пихою халдейки, вона запевнила його, що в Набусар-
дара є армія, у всякому разі, не менша, ніж у Кіра, і що,
тільки-но спаде літня спека, він виступить проти
персів.
- Ми,-з удаваним натхненням вів далі чужинець,-
сини поневолених народів, віримо в перемогу Набусардара.
Свій хист він довів уже хоча б тим, що спіймав шпигуна
Устігу. Жаль тільки, що його не вдалося схопити живим.
- Наскільки мені відомо,- зловилася на цей гачок Тел-
кіза,-наскільки мені відомо, Устіга живий, і його ув'язнено
в підземеллі .барсіппського палацу Набусардара.
Виходячи, чужинець кинув Телкізі в поділ кілька золотих
монет. Мабуть, він уже був далеко від Священного гаю,
коли Телкіза опам'яталася і взяла одну з цих монет. По-
клавши її на долоню, вона почала розглядати на ній клино-
писні знаки. І раптом її мов хто обухом по голові вдарив -
та це ж перські гроші, гроші царя Кіра!
Перелякана й приголомшена, вона прошепотіла'
- Невже це був перс?
І справді, це був перс, шпигун. Забада, Елів товариш.
Перебраний за погонича, який на заквітчаній колісниці
везе дів на свято очищення, він проник до Вавілона, хоч
міські брами пильно охоронялися. Він хотів довідатись, чи
живий його начальник, князь Устіга.
Поволі наближався смертоносний серпень, місяць аб.
Спека дедалі сильнішала й нарешті стала зовсім нестерп-
ною. Вавілон удень був порожній, наче вимер, і тільки вночі,
коли повітря трохи охолоджувалося, на вулицях з'являлися
поодинокі перехожі, здебільшого водоноси з важкими мета-
левими глеками. Усе живе мучив страх: що буде, як пере-
сохнуть джерела? У молитовнях палаців безперервно горіли
світильники й. курилися кадильниці. Простолюд навколіш-
ках молився перед божками-заступниками. Але молитви не
дуже допомагали: вавілоняни проводжали на кладовище
десятки рідних і близьких. Велика царська майстерня глиня-
них домовин, яка стояла на березі Євфрату, припинила
роботу, і оскільки щодень умирало багато людей, виникла не-
безпека, що запасу домовин вистачить не надовго. Найдужче
страждала від спеки сторожа двохсот міських брам, які
треба було пильно охороняти, інакше - смертна кара. Не
було. такого дня, щоб палюче сонце не скосило кількох вої-
нів. Яре проміння висмоктувало з них соки життя, доводило
до божевілля. Люди вже з нетерпінням чекали кінця місяця
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62