Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
вершники, озброєні мечами й луками. За ними - вози, в які
мали зсипати зерно, складати вовну та шкури. За возами
пішо посувався безладний гурт погоничів з батогами та па-
лицями. Повертаючись назад, вони мали гнати відібрані в
селян отари овець та череди корів до храмових маєтків.
Першим їх побачив Нанаїн двоюрідний брат Сурма, який
пас, овець під Оливковим гаєм. Він одразу здогадався, що
жде Село Золотого Колосся, й швидко загнав свою отару
якомога глибше в гай. щоб її ніхто не помітив. Але довго
всидіти в заростях юнак не зміг. Його пекла думка про те,
що жде його односельців. Він ще не забув про знущання
збирачів податі кілька місяців тому й міг собі уявити, що
вони творитимуть тепер, коли Есагіла, аби покарати селян,
збільшила подать на четвертину, а люди не мали чим їм
платити. Якби він міг покинути на когось своїх овець, то
негайно подався б до села, щоб попередити людей.
Та, на щастя, Сурма раптом помітив, що з боку села до
гаю підходить Нанаїн батько, Гамадан. Відтоді, як Начаї
пішла шукати захисту в Набусардара, він щодня приганяв
своїх овець до Сурминої отари. Але Сурма не знав усього:
йому сказали, що Нанаї пішла до друзів тітки Таби -
заховатися від Есагіли. Сурма ненавидів Есагілу й тим охо-
чіше пас Гамаданову отару. Але сьогодні хай Гамадан по-
стереже обидві отари, а він, Сурма, побіжить до села. Юнак
відчув, що буде там потрібний, що йому доведеться стати
на захист правди й своїх односельців від есагільських шулік.
Поки Сурма отак розмірковував, загін збирачів податі
досяг повороту дороги. Тут вершники з луками помітили Га-
мадана, й двоє з них, притьмом кинувшись по стежці
уздовж каналу, перепинили йому дорогу.
- Ви помиляєтесь, браття, - приязно звернувся він до
них,-я підданий царя-заступника всіх військових родів
з нашої общини. Царська правиця простягається і наді
мною, і над моїм майном. Я нічого не винен Храмовому
Місту, ходіть собі з миром.
Жрець, який сидів на возі, ощирився, почувши згадку
про царя.
- Немає різниці між царевим і боговим, - сказав він, -
бо всі дари життя-то дари богів. І на все, що належить
богам, ми теж маємо право.
- Сподіваюсь, ти не хочеш мене ошукати, - обурено за-
перечив Нанаїн батько.- Якщо хочеш знати, я Гамадан, а
Гамадани завжди добре знали закони. Я підлягаю лише вій-
ськовій повинності, а податі не плачу навіть самому цареві.
Брови в жерця злетіли вгору, обличчя витяглеся. Отже,
це той самий Гамадан, який серед військових родів вважає-
ться найвірнішим царським слугою і ревно дбає про вір-
ність усіх інших військових поселенців. Непогано було б
саме. напередодні війни з персами позбавити його впливу
на селі. Ця раптова думка й вирішила долю старого Гама-
дана. Щоб приховати, який страхітливий задум виник у
його мозку, жрець намагався розмовляти з ним спокійно.
Але нараз він пригадав, що саме через Гамаданову дочку
жерці втратили брата, якого на галявині Оливкового гаю
прошила чиясь отруєна .стріла. Жрець лиховісне насупився
і вже не приховував своєї ненависті. «Смерть за смерть!»-
майнуло йому в голові.
- Зв'язати! - люто крикнув він.
Гамадан розгублено озирнувся довкола й побачив, як з
воза зістрибують двоє дужих помічників збирачів. В одного
з них на лікоть була намотана вірьовка. Спритно розмо-
туючи її,, помічник подав кінець своєму товаришеві.
Старий вирішив захищатися.
- Тільки цар має право покарати мене, якщо я в чо-
мусь провинився,-попередив він, потай озираючись, що
діється з його вівцями.
Та на ні слова ніхто не звернув уваги. Ворожнечу Есагі-
ли з Валтасаром все одно добром не припиниш. Сила проти
сили - такий закон часу. Тож воїни схопили Гамадана міц-
ними, наче лещата, руками. Він не мав сили відбитися від
них. Вони зв'язали його й кинули на дно воза. Старому
майнуло в голові, що його потім засиплють зерном, аби він"
задихнувся. У відчаї Гамадан спробував покликати на до-
помогу.
Сурма без вагання кинувся на дорогу. Проте загін зби-
рачів податі рушив далі до села. Геть захеканий, Сурма
наздогнав їх і спершу по-доброму, а потім з погрозами по-
чав вимагати звільнити його родича. Але на його слова ні-
хто не звертав уваги, й він відчув, що безпорадний проти
такої сили, як. Есагіла. Сурма теж здогадався, що Гама-
дана накажуть засипати зерном на дні воза, і, міцно схо-
пившись за борт, вирішив не відпускати його й на хвилину,
поки не врятує родича від такої ганебної смерті.
Лежачи на дні воза, Гамадан не спускав очей з Сурми-
ної руки, що міцно вчепилася в борт. У ній була його остан-
ня надія. За возом мекали його вівці, яких зайняли пого-
ничі й гнали дорогою в хмарках куряви до села.
Люди з жахом дивилися на храмових вояків. Вони вибі-
гали з хатин і похмуро вітали непроханих гостей. Не так
давно в них забрали' рештки врожаю. Зосталося хіба що
сорочку з себе скинути, віддати останню козу й мотику, щоб
заткнути ненаситну пельку Храмового Міста. Заможним
теж живеться не'солодко. Підвищення податі позначилося
й на їхніх коморах та гаманах. Але жерців це мало обхо-
дить. Вони зсипають у вози останнє зерно, випрягають
худобу, тягнуть господарське знаряддя, а тих, у кого борг
лишається несплачений, забирають цілими сім'ями па ро-
боту до майстерень і копалень Храмового Міста. Декого з
селян зв'язують вірьовками й женуть осушувати болота,
щоб нові землі примножували незліченні багатства Есагі-
ли. Так вони поводяться з людьми, бо вважають себе на-
місниками богів на землі.
Десятки хліборобів із Села Золотого Колосся брели у від-
чаї курними й піщаними дорогами, утупивши очі в землю.
Крок за кроком віддалялися вони від рідної оселі, нові ра-
би Храмового Міста. Повз них прогуркотіла валка возів,
ущерть наповнених пшеницею, ячменем, вовною та шкура-
ми. Лише один ІЗ них котився майже порожнем - на його
дні лежав зв'язаний Гамадан. Вози поверталися вздовж
Євфрату до Вавілона.
Сурма у відчаї все ще тримався за -край воза і вперто
біг поряд. Ніхто з жителів Села Золотого Колосся не мав
такої сили, щоб визволити нещасного Гамадана зі страхіт-
ливих пазурів служителів Мардука. Сонце пряжило, але
Сурма не відчував ні спеки, ні втоми. Обличчя і шию його
заливав піт. Ноги іноді занурювалися вище кісточок у по-
рох. Візниці навмисне шмагали коней, щоб вони бігли пруд-
кіше. Та Сурма невтомно біг поряд з возом. Він молодий,
дужий і витримає аж до самого Вавілона. Сонце пекло де-
далі нестерпніше, але Сурма ще міцніше стискав дошку во-
за. Часом йому здавалося, що рука в нього з міді й що пал
сонячного проміння розтопив її й приварив до борта. Його
почала мучити нестерпна спрага. Сурма раптом відчув, як
із ніг його витікають рештки сили, але тієї ж миті він по-
бачив у далині мури Вавілона.
- Куди мене везуть, синку? - з острахом простогнав Га-
мадан.
- Нічого не бійся, - відповів йому юнак,-тебе повин-
ні відпустити, бо закон на твоєму боці. Тебе везуть до Ва-
ділона. Видко, вони щось задумали, а що - я не знаю.
Нарешті загін зупинився під міською брамою. Вози з зер-
ном повернули до храмових комор, а Гамадана повезли до
в;язниці.
Сваме про це й хотів довідатися Сурма. Він іще раз гля-
нув на Нанаїного батька, міцно зв'язаного й змученого спе-
кою. Перш ніж облишити воза, він запевнив старого - хай
той не боїться, він його неодмінно визволить. Попрощав-
шись Сурма подався вулицями міста до східного каналу
Лібіль-хеггплп, де проживав верховний суддя Вавілона Ідін-
Амуррум.
від позиції Храмового Міста. Тож Ісме-Адад тепер і по-
мстився йому - не зважив на його прохання помилувати Га-
мадана.
- Але ж за цією людиною немає ніякої провини,-роз-
палюючись дедалі дужче, переконував Ідін-Амуррум вер-
ховного жерця, - та й покарання за недоїмки - насильство,
і воно нам так не минеться. За будь-яку несправедливість
раніше чи пізніше доводиться розплачуватися,-додав він
застережно.
Ісме-Адад великим пальцем правої руки погладжував
коштовний камінь у персні на вказівному пальці лівої руки
й, зневажливо усміхаючись, дивився на верховного суддю,
даючи йому зрозуміти, що вважає його зрадником і від-
ступником.
- І нарешті останнє, - твердо стояв на своєму суддя,-
Храмове Місто чинить протизаконне, бо Гамадани перебу-
вають під заступництвом самого царя, це військові посе-
ленці на царських угіддях.
- Але якщо вони прогрішилися перед Мардуком, - спа-
лахнув верховний жрець,-то Мардук має право покарати
їх, надто тоді, коли країною править незаконний цар.-
І, промовисто стукнувши кісточками пальців по стільниці, під-
вівся на знак того, що розмову закінчено.
Ідін-Амуррум повернувся додому ще похмуріший. Сурма
вже здалеку помітив це з його застиглого й насупленого
обличчя.
- Видно, - з обуренням сказав Ідін-Амуррум, - верхов-
ний суддя Вавілона вже не має ніякої ваги. Через те, по
суті, я й хотів відмовитись од своєї посади й посісти місце
в народних зборах. Усі мої зусилля марні - в Вавілонсько-
му царстві ніщо не аміниться, поки закони існують не для
всіх. Іноді мені хочеться заявити на повен голос усе, що
я думаю про наше царство, про його кодекс, про його пра-
вителів, про його духовенство, про.його військо й охоронців
порядку, про його царя і сановників.
Усвідомлюючи власну безпорадність, Ідін-Амуррум збу-
джено походжав поміж деревами і до того розколошкав
птахів, що вони злякано заметалися в своїх клітках.
Нараз він зупинився і, хвилину щось подумавши, сказав:
- Здається, є одна можливість урятувати Гамадана. На
таємній державній раді мені в.ідкрилися очі на Набусар-
дара як людину справедливу, великодушну й наполегливу.
Тепер мені випадає нагода відвідати його.
На обличчі в Сурми промайнула тінь невдоволення, на
юному чолі залягла ледь помітна зморшка.
- Кажуть, ніби на каналі Кабару він наказав засікти
батогами іудейського проповідника, який нічим не зави-
нив, - обережно почав він.
- Це не зовсім так,-заперечив йому суддя.-Набу-
сардар має неспростовні докази, що іудеї ждуть Кіра. Ка-
жуть, що вони потай підтримують зв'язки з персами, точні-
ше, з перськими шпигами в нашій країні. Це вже зрада!
А зрада, як відомо, карається смертю. Цього вимагає закон,
і ти про це добре знаєш. Отже, Набусардар діяв згідно з
законом.
- Але ж ти сам, твоя достойність, - із запалом мовив
Сурма, підхопившись з лави, - ти сам кажеш, що в Вавіло-
нії доти нічого не зміниться, поки в ній пануватиме свавіл-
ля. Якщо халдейські можновладці нехтують нашими пра-
вами, лишається тільки сподіватися, що нам допоможуть
їх здобути чужоземці. - Сурма хвилину помовчав, вагаю-
чись, чи говорити йому відверто все до кінця, та оскільки
уособленням персів для нього був добрий Устіга, то він,
зрештою, наважився й рішуче додав: - Що нам їх допомо-
же здобути хоча б той самий Кір...
- Ти .теж покладаєш на нього надії? - вражено перебив
його суддя.
Сурма відповів не зразу, бо не міг повністю відкритися
верховному судді. Якщо в усьому іншому їхні погляди збі-
галися, то до перської небезпеки кожен з них ставився по-
своєму. Сурма жив під впливом розмов з Устігою й зустрі-
чей з його людьми. Особливо близько пізнав він Устігу й
не міг йому не- вірити. Усім своїм серцем юнак прихилився
до нього, але ніколи не наважувався признатись у цьому
судді.
Спостережливий Ідін-Амуррум збагнув, що діється в ду-
ші Сурми, і, щоб похитнути його надію на персів, зауважив:
- Справжні халдеї повинні покладатися тільки на себе
й на своїх співвітчизників.
- А хто ж вони, ті справжні халдеї? - не приховуючи
роздратування, запитав юнак.
- Я певен, що Набусардар щиро вболіває за наше цар-
ство. Це чесна й благородна людина. І до того ж хоробрий
воїн. Хоча...
Суддя на мить замислився, пригадавши одну обставину,
яка суперечила тому, що він сказав. Є чутки, ніби Набу-
сардар несправедливо повівся не тільки з проповідником на
каналі Кабару, наказавши засікти його батогами, а й з
Устігою, якого ув'язнив у підземеллі свого палацу з рев-
нощів до Гамаданової дочки. Проте дехто припускає, що
Устігу підкуплено і що він за гроші дозволив кинути себе
в темницю, аби дати Набусардарові докази проти К.іра.
Так чи інакше, але тут щось неясно навіть Ідін-Амурру-
мові, дарма що йому не хочеться сумніватися в порядності
такого достойного вельможі, як Набусардар. Отже, лишає-
ться тільки одне - виступити з Набусардаром проти персів.
- Це єдиний вихід у теперішньому нашому становищі.
Над нами нависла загроза, і ми мусимо оборонятися.
Судді не вдалося переконати Сурму. Але йому не хотіло-
ся далі говорити на цю тему. Він вирішив повернутися до
справи, яка привела його сюди. Сурму тривожила доля ста-
рого Гамадана.
- А що буде з моїм родичем, твоя достойність? - запи-
тав він і додав: - Адже це тільки початок, і якщо ми не
виступимо рішуче проти Есагіли, то вона винищить най-
кращих мужів наших військових родів.
- Обіцяю тобі, що використаю всі можливості, аби ви-
зволити Гамадана. Найповніший шлях - це все ж таки звер-
нутися по допомогу до Набусардара. Але, наскільки мені
відомо, зараз він об'їжджає міста нашого царства. Хоче
особисто пересвідчитися в надійності їхніх укріплень, у силі
та боєздатності військ. Якщо він там затримається, ми не
будемо чекати. Я зроблю все, що зможу. Пораджуся з ви-
щим воєначальником Набі-Іллабратом. Це мій давній при-
ятель. Можеш покластися на мене й спокійно вертатися до-
дому.
Коли Сурма пішов і суддя залишився сам, думки його
мимоволі почали повертатися до Устіги, - він спробував
уявити собі образ цього перського князя, про якого остан-
нім часом так багато говорили.
Поринувши в думки, він неквапливо пішов стежкою по-
між папороттю, айстрами та майораном. Зірвав гілочку
майорану й розтер її у пучках. Йому здалося, ніби пряні
пахощі заспокоїли його нерви.
Набагато гірше велося тому, про кого він думав і чий
образ намагався уявити собі.
Устіга лежав на оберемку ячмінної соломи в підземеллі
барсіппського палацу Набусардара, утупившись порожнім
поглядом у стелю з цегли-сирцю. Раптом йому здалося, що
сюди хтось іде, і він підвівся. Хвилину напружено чекав,
а коли двері його в'язниці не відчинилися, розчаровано зіт-
хнув і знову опустився на солом'яну підстилку. В кутку
блимав слабенький каганець, і Устіга вп'явся очима в його
пломінчик..Пломінчик тремтів, хитався з боку на бік, наче
кульгавий жебрак. Іноді він на мить завмирав, і тоді Усті-
зі здавалося, ніби пломінчик відпочиває, стомившись миг-
тіти, а потім знову починав битися в такт його серцю.
-Доки це триватиме, доки?-прошепотів Устіга.-
Коли ти прийдеш визволити мене, мій могутній царю, мій
славний Кіре? - Хвилину помовчавши, він зашепотів зно-
ву:-Чи не буде тоді вже запізно? Чи застанеш ти мене
живого? Ти-бо добре знаєш, що дух мій сильний, але тіло
з кожним днем слабне в цьому затхлому й вогкому підзе-
меллі. Поквапся, мій царю! - Він знову помовчав. - Коли
б ти бачив, які міцні ці мури, то сам визнав би, що людина
не в змозі визволитися з них голіруч. Ти повинен прийти,
царю мій, бо я ще не перестав вірити, що любов перема-
гає ненависть, правда - кривду, а справедливість - без-
законня.
Він підвівся й повільно підійшов до каганця. На стіну
й стелю впала його тінь. Під стелею виднілася вузька за-
ґратована щілина. Іноді він співав, щоб бодай голос його
вирвався назовні, на вільний, безмежний простір. Бодай го-
лос, якщо не він сам.
Думка його працювала день і ніч, - в голові вирувало,
наче в казані. Але він не міг собі зарадити й відчував, що
думки, які рвалися на широкий простір, розбиваються об
мури в'язниці.
Єдиною людиною, яку він міг бачити і з якою міг роз-
мовляти, була стара рабиня Тека. Проте й вона скупилася
на слова, тож він навіть побоювався, що розучиться роз-
мовляти.
Іноді він розпитував її:
- Коли мене нарешті вислухає великий Набусардар?
- Я нічого не знаю, пане, - відповідала вона.
- Що там зараз нагорі - мир чи війна?
- Я нічого не знаю, пане.
Тоді він переводив мову на інше:
- Кажуть, замолоду ти дружила з Сінібовою сестрою
Табою. Я хотів би попросити тебе про одну річ, якщо ти
ще пам'ятаєш Табу.
Рабиня здивовано глянула на нього й спохмурніла-- вона
пригадала, що недавно говорила з Нанаї про Табу. Що, як
цей перс може підслухувати розмови на відстані? Вона за-
плющила очі, боячись, щоб він не прочитав її думки.
Устіга заспокійливо мовив:
- Тобі нема чого боятися. Подібне прохання я висловив
би й самому Набусардарові, тільки він сюди не заходить.
Скажи хоч, він у палаці?
- Я вже тобі сказала, пане, що нічого не знаю.
- Тоді скажи хоча б, чи він у Вавілоні?
- Не знаю, пане.
- Тобі, мабуть, заборонено зі мною розмовляти. Як я
зразу по це не здогадався? Та я все-таки хочу попросити
тебе про одну послугу. Ти була подругою Таби й допома-
гала їй. Допоможи і її небозі Нанаї.. Я дам тобі все, що за-
бажаєш, коли принесеш мені про неї вісточку. Мені треба
знати, жива вона чи мертва. Мені треба знати, що з нею.
Проси за це все, чого душа твоя бажає. Я й тут, у темниці,
знайду спосіб, як віддячитися тобі. Ти одержиш стільки зо-
лота, що зможеш навіть викупитися з рабства.
- Я не покину свого пана й залишуся при ньому до са-
мої смерті, - рішуче відповіла Тека.
- Ну то виконай моє прохання з милосердя, з простого
милосердя.
- Не можу, пане, - прошепотіла рабиня.
У голосі її забриніли нотки співчуття, але їх одразу ж
заглушив страх. Вона схопила з-перед Устіги порожню
миску, тицьнула йому в руки миску з їжею й квапливо
пішла до дверей. -
-Бога ради, Теко!..-почула вона несамовитий крик
в'язня, але двері зачинилися й урвали його слова.
Та одного разу Тека все ж таки наважилася сказати На-
наї, що полонений перський князь думає про неї й прагне
знати, чи жива .вона. Пропонує їй у винагороду золото м
свободу і благає милосердя.
Після цього Нанаї часто слухала спів в'язня, що долинав
із підземелля, і відшукала на терасі віконце, крізь яке чув-
ся цей спів. Він був сповнений невимовної туги, болю й бла-
гання про порятунок. Так, це був його голос, голос Устіги.
який запав їй у самісіньку-душу. Спершу вона тікала від
нього, молилася Еллілеві й Іштар, щоб вони повернули їй
спокій. Цілими ночами плакала й тремтіла зі страху. Від-
чувала, Що скоро настане та хвилина, коли їй забракне
сиди й стійкості витримувати ці муки.
І саме тоді Гедека розповів їй, що сталося з її батьком.
Нанаї охопив іще більший розпач. Вона попросила Гедеку
Оповістити Набусардара про це насильство Есагіли. Але
Набусардара вже не було у Вавілоні - він саме поїхав до
якогось із халдейських міст. Час минав швидко, і Напаі.
змучена і вкрай знесилена своїм гірким болем, почала зви-
нувачувати в батьковому нещасті саму себе.
«Це мені кара за Устігу», - дорікала вона собі, пережи-
ваючи муки, не менші, ніж ті, яких зазнавав перський князь
у темному підземеллі, а також старий Гамадан у есагіль-
ській в'язниці. .
Нанаї вже не мала сили далі терпіти докори сумління, їй
здавалося, що, бодай трохи, полегшивши становище Устіги,
тим самим полегшить і батькові страждання. Вона прагну-
ла домогтися, щоб з Устігою поводилися по-людському.
Можливо, йому потрібен оберемок чистої соломи, тепле
укривало й свіже повітря, йому могли б пробити ще одне
віконце, щоб він не задихався в затхлому підземеллі. Дів-
чина мучилася дні і ночі й нарешті зважилася на відчай-
душний крок.
Був погідний сонячний день, коли Нанаї вирішила на-
решті здійснити свій задум. Вона вийшла з покоїв у сад
назбирати ягід. Бджол-и гули над квітками, в кущах спо-
кійно паслася молода сарна, по лужку гордовито походжа-
ли пави й павичі. Нанаї вийшла немовби просто помилува-
тися цією красою. Над грядкою ягід, у вітті гранатового
дерева, павук снував свої сріблясті тенета, й, поки вона
збирала ягоди,, павутиння обплутало її кучері; та вона цьо-
го навіть не помітила.
Повернувшись з мискою зібраних ягід до покою, Нанаї
полила їх вершками з медом і, ввійшовши до Течиної кім-
натки, поставила на стіл.
- Ох обранице мого пана, - вигукнула Тека, - навіщо
ти виявляєш мені стільки ласки? Я вже й так полюбила
тебе.
Ягоди були добрі й смачні. Та, відсунувши від себе по-
рожню миску, Тека раптом відчула втому, і їй захотілося
трохи спочити. Нанаї бачила, як у неї затремтіли вії і не-
забаром склепилися повіки. Рабиня схилилася головою па
стіл і заснула. Де вже їй було знати, що Нанаї підсипала
їй у мед сонного порошку.
Нанаї швидко переодяглася в Течин одяг, пов'язала го-
лову хусткою і, знявши з Течиної шиї черепашкове нами-
сто, наділа собі. Потім узяла миску, приготовлену для кня-
зя Устіги, й подалася до підземелля.
На порозі полохливо озирнулася. Але ні, їй не було чого
боятися. Снотворне, підсипане в мед, зробило своє. Тепер
Тека спатиме довго й навіть гадки не матиме, що станеться
за цей час.
Найважче було пройти повз сторожу. Проте воїни так
уже звикли до Те.чиних відвідин о тій самій порі дня, що,
побачивши довгу картату спідницю, черепашкове намисто,
хустку на голові й миску в руках, відімкнули двері до під-
земелля.
Тамуючи калатання серця, ні жива ні мертва, Нанаї пе-
реступила, поріг темниці. На-неї війнуло затхлою вогкістю,
і вона мало не зомліла.
Устіга лежав на соломі. Світло ледве досягало його об-
личчя. Тінь закривала його вуста, очі позападали, волосся
було скуйовджене й заплутане; руки схудли, а пальці ви-
довжилися, наче в мерця.
Нанаї з жахом підступила до його ложа. її трусила про-
пасниця, і вона мало не впала, коли нахилилася, щоб по-
ставити біля нього миску.
- Дякую, - сказав він і похилив голову на груди.
І тут Нанаї помітила, що до вчорашньої їжі він навіть
не доторкнувся. Зважившись, вона запитала:
- Чому ти не поїв, пане?
- Не можу, ніщо мені не смакує. Я дуже знесилів. Ма-
буть, наближається те останнє, від чого ніхто не врятуєть-
ся. Я хотів, Теко, щоб ти виконала одне моє передсмертне
прохання, але ти відмовилася.
Нанаї слухала, і серце молотом гупало їй у грудях.
-Ти мусиш мені допомогти,-провадив далі Устіга.-
Я повинен знати, чи жива вона, чи думає про мене й чи не
шкодує за тим, що зробила. Вона така молода й нерозваж-
лива. Ще не розуміла, що таке гріх, що є добро, а що зло.
Інакше була б вибрала мене, а не твого пана, Набусардара.
Не змогла зі своєї простоти відрізнити добро від зла. Але
я їй усе простив.
- Ти їй усе... простив?..
Устіга раптом підвів голову й глянув Нанаї у вічі. Звів-
шись на ліктях, він сперся на долоні й, не спускаючи очей
з Нанаї, здивовано промимрив:
- Ти...
- Нова Набусардарова служниця, пане,-збрехала
Нанаї.
Він знову ліг на спину. Був дуже виснажений.
- Мені здалося, що ти з Села Золотого Колосся. Ти ду-
же схожа на дівчину, за якою тужить моє серце. Дуже схо-
жа на неї...
Устіга знесилено заплющив очі й важко дихав. З-під пра-
вої вії в нього викотилася сльоза.
Нанаї нахилилася й легенько витерла її пальцем.
Устіга скрикнув:
- Так, це ти, я впізнаю тебе! - І схопив її за руку.-
Це ти, тільки не хочеш у цьому признатися. Чому ти кри-
єшся від мене? Чи, може, соромишся признатись, що любов
привела тебе до в'язня? - Він притягнув її -до себе.-
Ти прийшла! Я знав, що ти прийдеш! Моя душа предчу-
вала це.
У напівтемному підземеллі він намагався роздивитися
риси її обличчя.
Але Нанаї відсахнулася-від нього:
- Ні, ні, пане. Я не та, яку ти чекав. Це тобі здалося
через слабке світло. Я- нова служниця в палаці й принес-
ла тобі їсти, бо Тека нездужає. Та я згодна полюбити тебе,
якщо ти забудеш про ту, першу.
- Ні, ні, я не можу про неї забути, хоч ти й дуже добра
до мене.
- Я іноді слухаю твій спів, пане. Він дуже сумний і туж-
ливий. Це ти за нею так тужиш? Чи, може, оплакуєш утра-
чену свободу?
Устіга мовчав.
- ...Він такий тужливий, що в мене аж серце крається.
Я цілими ночами плачу за тобою й поклала собі, що хоч
раз принесу тобі їсти;.. Сьогодні я підсипала Теці в мед
сонного порошку і, коли вона заснула, перебралася в її
одежу й прийшла сюди. Я хотіла б, пане, розділити твій
біль. Я хотіла б, щоб ти так не журився. Можливо, мені
Вдасться ще раз обдурити Теку й сторожу, і тоді я принесу
тобі щось для розради... У мене є маленький божок з неф-
риту: я подарую його тобі, щоб ти не був такий самотній,
усіма покинутий. А ще принесу тобі запашного зілля, най-
дорожчого жертовного зілля. Ти зможеш кидати його в по-
лум'я і вдихати пахощі. А ще я принесу тобі тепле укривало,
щоб ти не мерз тут холодними ночами. Ти ховатимеш його
від солому,-там ніхто не знайде. А може, тобі ще щось
принести?
- Так, - благальне мовив в'язень, - я щедро віддячу
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62