Маргаріта Фігулі. Вавілон

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62

має тільки одну дружину... навіть цар.
- Ти поводишся зухвало,-в голосі Валтасара забри-
ніло невдоволення,-ти забуваєш, хто я і якою владою на-
ділений.
Він зміряв її поглядом з голови до п'ят і знову зазирнув
у вічі.
- Я думав, що ти будеш ніжна й лагідна, мов голуби,
яких нам присилають із ваших північних країв і яких я вби-
ваю, коли мені тільки заманеться. А ти колюча й не вмієш
розмовляти з царем.
Він пильно глянув на неї, але вона була така ж холодна
й незворушна, як і досі.
- Ти зухвала й, мабуть, хочеш сказати,' що не бажаєш
сподобитися честі належати самому цареві. Таких, як ти,
ми приборкуємо смертю, і якщо ти не маєш наміру мені
підкоритися, то я приборкаю смертю й тебе. Але перед цим
ти, певна річ, уволиш мою волю.

Валтасар зняв з голови тіару й поклав її па стіл, одежу
розкидав по м'якому килиму та по кріслах і натяг на себе
розкішне вишиту, мов весільне вбрання, нічну сорочку.
Переодягшись, повторив:
- Перед цим ти, певна річ, уволиш мою волю, але ми
спершу вип'ємо з тобою вина.
І Валтасар показав на золоті чаші, які стояли на столи-
ку біля царського ложа. На них іскрилися смарагди, сапфіри
й карбункули. Золотисто-червоне вино міцно пахло шафра-
ном і корицею.
Дарія навіть не поворухнулася, не подала вина цареві
й не взяла собі. Вона стояла непорушне, схожа на воскову
свічку, до якої підносять вогонь, щоб запалити її.
Схвильовано роздивляючись її вроду, Валтасар нама-
гався опанувати себе, що не дуже було в його натурі,
й хвальковито заявив:
- Царські наложниці самі частують царя. Вони самі
підносять йому до вуст чашу і, поки він п'є, гладять ного
волосся й щоки. Збуджують його, щоб він ощасливив їх
своєю любов'ю, бо вони пишаються, коли розділяють з ца-
рем ложе.
- Я не знаюсь на мистецтві твоїх наложниць, царю.
У нас зовсім інші звичаї.
- Саме тому, що ти на цьому не знаєшся, я тобі й пояс-
нюю. Оскільки ти в цьому не досвідчена, то дивись,- він
узяв зі столика чашу й для неї,-дивись, сам цар подає
тобі вино.
Скіф'янка взяла чашу, але навіть не пригубила її.
- Воно з підніжжя гір Магана,- промовив він,- мож-
ливо, ти ніколи не пила ще чогось подібного, хоч ти й дочка
скіфського князя. Можливо, ти ніколи не пила ще з золо-
тої чаші, якщо на твоїх руках і на черевиках оздоби тільки
з міді.
Він знову хотів узяти її за руку й роздивитись укритий
патиною перстень.
Та скіф'янка заховала руку за пояс.
- Я вже пила з золотої чаші, пила вже і з позолоченого
черепа вбитого мною ворога,- відповіла вона.
Валтасар мимохіть відсахнувся від неї.
- Виходить, тебе треба остерігатися.
Його переляк розвеселив скіф'янку, і її обличчя трохи
прояснилося. Вона не знала, що це нагадало цареві той
момент засідання державної ради, коли верховний жрець
з недобрим наміром кинувся до трону, можливо, навіть
щоб убити його.

- Ні, можеш мене не боятися, я просто нагадала тобі
про звичай, який існує в нашій країні. В нас і справді існує
звичай зберігати череп переможеного ворога. Його обтя-
гують шкірою й оздоблюють золотом. На учтах, на великих
учтах кожен п'є не з чаші, а з черепа. Той, хто змушений
пити з чаші, соромиться, що ще нічого не зробив для своєї
вітчизни.
- Ви дивний народ, але я хочу мати саме таку дівчину,
як ти.
Валтасар ожив. Так, він хотів мати саме таку дівчину
для різноманітності після безсоромних вавілонянок, само-
відданих грекинь, лукавих фінікійок, чарівних арабок, мар-
нолюбних аммонітянок, обачливих єгиптянок, сліпучих рим-
лянок, холодних лівійок, гарячих ефіопок, прекрасних інді-
йок, сором'язливих китайок, розважливих крітянок, гордих
мідійок та лідійок.
- Я мав жінок уже всіх народностей, крім іудейок, кіп-
ріоток і-тебе.
З цими словами він одним духом вихилив чашу.
- Кіпріоток у мене відібрав Кір, залишилася тільки ти.
Хоч я й умирав за кіпрськими красунями, Телкіза сказала,
що ти краща, ніж вони. І я тепер сам бачу, що це так.-
Валтасар усміхнувся й на мить заплющив очі, стомлені від
безсонної ночі й випитого вина.- А ще вона сказала, що
ти пахнеш кедром і кипарисом. З тієї хвилини, як Телкіза
мені про це сказала, в мене таке враження, ніби довкола
ростуть самі кедри й кипариси. І ти сама наче кипарис.
Жінки на Кіпрі схожі на грона винограду, повні солодкого
соку. Я спершу хотів напитись цього соку, та Телкіза ска-
зала, що запах кедрового дерева кращий, і через те я хочу
тепер тільки- тебе. Але перед цим ти мусиш випити вина,
щоб у твоїх жилах розпалилася кров. Ти також мусиш на-
вчитися обіймати мене й цілувати в губи. І взагалі тобі ще
багато чого доведеться навчитися, щоб ти могла ощасли-
вити самого царя.
Валтасар поставив чашу на столик і знову рушив до неї.
В міру того як він наближався, мінився вираз його облич-
чя: воно робилося то ніжнішим, то дикішим. Він уривчасто
дихав, і все його тіло дрижало від передчуття любострастя.
- Не. підходь до мене, царю,- попередила скіф'янка,-
не підходь, бо я не можу тобі належати.
Звук її голосу схвилював Валтасара ще дужче, хоч він
навіть гаразд і не зрозумів, що вона сказала.
Оскільки цар не зупинився, вона відсахнулася зі словами
застереження:

- Якщо хочеш помірятися зі мною силою, то підходь,-
і витягла з-за пояса кинджал, замаскований між рясними
складками спідниці.
Перемінившись на виду, Валтасар прошепотів:
- Я бажаю тебе... я бажаю тебе такою, як ти є.
- Іменем богів твого царства благаю тебе, володарю...
- Я бажаю тебе,- повторив він, і в голосі його забри-
ніли жалісливі нотки.
- У мене в руках кинджал,-нагадала йому скіф'янка.
- Я не розумію, що ти кажеш,- простогнав Валтасар
і схопив її в обійми.
Вона тримала кинджал, уперши йоги вістря просто в сер-
це цареві. Але водночас відчувала, що тіло її стиснуте, наче
обручем, їхні обличчя були зовсім близько одне від одного.
В її сірі очі дивились його чорні, сповнені палкого блиску
очі. Валтасар обняв її ще міцніше, і його чорне, як воро-
няче крило, волосся торкнулося її каштанових кіс. Своїм
гарячим чолом він обпік її холодне чоло. До її щоки при-
тиснулась його щока.
- Пусти мене,- пручалася вона з усієї сили.
- Я хочу поцілувати тебе в уста, дочко Сіріуша, В уста,
в шию і в...
Валтасар пробурмотів щось незрозуміле.
І тієї ж миті його вуста злилися з вустами скіф'янки.
Йому перехопило дух. У нього запаморочилась голова і він
падав у якусь прірву, звідки підіймалися дурманні пахощі
запаленої стираксової смоли. Отверезівши, він відірвався
від її вуст і подякував їй за цю хвилину. Ще ніколи так не
вирувала в ньому кров, і ще ніколи він не відчував такої
розкоші від того, що тримав в обіймах жінку. І свідомість
цього сповнювала його ще більшим блаженством.
Валтасар знову пригорнув скіф'янку до себе, заплющив
очі й пристрасно, мов у якомусь маренні, зашепотів:
- Навіть якщо мені це коштуватиме життя, ти все одно
будеш моєю. Ти прекрасніша за тисячу, за десять тисяч,
за сотні тисяч інших жінок. Ти прекрасніша за всі ліван-
ські кедри й за всі кипариси на морському узбережжі. Кра-
щої за тебе немає ні на землі, ні на небі. Ти дочка скіф-
ського .князя, а могла б бути й халдейською царицею. Я жа-
даю тебе й хочу, щоб ти була царицею Вавілонського
царства.
- Пусти мене, царю, бо я не можу бути ні твоєю, ні ца-
рицерю Вавілонського царства, і ти це добре знаєш.
- Чого ж ти хочеш, чого? - пристрасно шепотів Вал-
тасар.

- Я хочу повернутися додому, на північ, до країни скі-
фів.
- Якщо ти станеш моєю, то я дозволю тобі повернутися.
до країни скіфів. Але спершу ти мусиш належати мені, ца-
реві царів.
- Я не можу й не бажаю цього, царю, бо...
- Бо що?
- Я боюся сказати тобі правду.
- Ти можеш казати мені все.
- Про тебе говорять, що ти жорстокий, та ти й сам
щойно погрожував мені.
- Я жорстокий і милостивий, як усякий інший цар. Але
при тобі я завжди був би милостивий. Я так мріяв про жінку
з далеких країн, і хоч мені привозили їх сотнями, жодна
з них іще не була схожа на ту, якої я жадав. Та я знав, що
колись вона неодмінно з'явиться, бо її доля зв'язана з моєю.
І ось ти прийшла, Даріє. Так, це ти. Я відчуваю: ти - моя
доля.Ти!
- Опам'ятайся, царю!
- Я сповна розуму й повторюю: ти - моя доля. Мої дум-
ки ще ніколи не були такими ясними. Ще ніколи я не від-
чував у своїй душі такого спокою. Я буду добрим і мило-
стивим царем, тільки ти повинна залишитися зі мною...
і бути моєю.
- Я вже сказала тобі, царю, що не можу.
- Чому ти впираєшся, і чому ти не можеш?
- Бо мушу повернутися додому.
- Може, тебе там хтось чекає? - з сумом запитав Вал-
тасар, подумавши раптом, що щастя щоразу втікає від ньо-
го, тільки-но народившись. Що це - кара чи заздрість бо-
гів? Але ж він сьогодні здобув собі право на радість забут-
тя із цією скіф'янкою, бо поводився на державній раді як
законний цар. Він не відступиться від свого права й буде
його захищати. Через те й запитав зараз, чи Дарію не жде
хто на її півночі.
- Так, мене чекають дома, і тому я прошу тебе, щоб ти
мене відпустив.
- Ніхто інший не має права тебе чекати, окрім халдей-
ського царя. Ніхто інший не має права бути щасливим
з тобою/окрім мене,-твердо вимовив він.-Мені потрібно,
щоб хтось постійно був біля мене, хтось такий, як ти, ні,
саме ти!
Валтасар стиснув плечі скіф'янки, провів долонями по
косах, а потім притулився обличчям до її обличчя. Почав
обсипати цілунками губи, очі, лоб і скроні.

Він цілував її, та вона залишалася холодною й не відпо-
відала на його ласку. Щоб розбудити в ній пристрасть,
Валтасар палко шепотів:
- Я буду милостивим і добрим до тебе й до своїх під-
даних, тільки ти скажи, що залишишся й належатимеш
мені добровільно.
- Я вже сказала тобі, що не можу. Добровільно я не на-
лежатиму тобі ніколи. А якщо спробуєш узяти мене силою,
я заколю тебе кинджалом.
- Кому ж ти -маєш належати? - запитав він, ціпеніючи
від страху.
- Скіфові.
- І ти віддаєш йому перевагу перед царем Вавілона?
Вона кивнула головою.
- Перед царем Вавілона? - У голосі його прозву-
чали жорстокі нотки.
- Так, царю.
Валтасар повільно розслабив руки й випустив скіф'янку
зі своїх обіймів. Неспроможний зрозуміти, як це вона по-
сміла так образити його, він гнівно закричав:
- Перед царем Вавілона?
Валтасар заплющив очі й важко засопів ,від болю, що
пронизав усе тіло. Його залихоманило. Потім біль змінив-
ся відчуттям чогось темного, похмурого. І коли він знову
розплющив очі, то вони були сповнені неймовірного подиву.
- Іноді мене охоплює шал,- просичав Валтасар,- і тоді
люди бояться мене. Але ти, мабуть, не вмієш навіть бояти-
ся. Ти гірша за тигрицю. Ти не заслуговуєш милості воло-
даря, царя царів і пана світу. Тому буде найкраще, якщо
твоє серце прониже стріла. Я зараз покличу воїнів, щоб
вони тебе вбили. Я покличу їх сюди, і вони зроблять це тут,
у, цьому покої. Поки ти конатимеш, я радітиму, що твій
коханий не діждався тебе.-Він плеснув у долоні й 'г<.і' тоном наказав покликати воїнів, наче просив, щоб йому на-
лили вина.-Ха.й прийдуть зі списами,-додав і, знову за-
лишившись із скіф'янкою наодинці, сів на лаву.-Я нака-
жу прошити тебе списом, бо стріла може зламатися об твоє
тверде серце,-провадив далі.-Спис надійніший. Я нака-
жу прошити тебе ним, як тигрицю на ловах. Потім дам
знати Сіріушеві, що він може прислати по свою дочку.
А відтак сповіщу й твого коханого...
Валтасара здивувало, з якою байдужістю скіф'янка ви-
слухала ці слова.
Схожа на несхитну гірську вершину, вона спокійно че-
кала вирішення своєї долі. Смерть від удару списа - це

достойна смерть не лише для хоробрих, плечистих скіфів,
а й для їхніх сильних, войовничих жінок. Смерть від удару
списа просто в серце. Так. Вона з цим уже змирилася. Але
бути наложницею царя, мов шльоха? На це вона ніколи
не піде. її суджений на далекій півночі у ці хвилини, ма-
буть, шикує колони скіфських воїнів проти персів, він може
пишатися своєю Дарією.
Плин її думок перервав Валтасар:
- Ти навіть не плачеш?
- А чого б я мала плакати?
- Тебе ж чекає смерть... нагла смерть.
Вона всміхнулася.
- У нас, навпаки, оплакують тих, хто вмирає своєю
смертю, а не впав від зброї. Я рада, царю, що можу так
померти. Коли про це довідаються мої одноплеменці, вони
теж радітимуть за мене. Моє ім'я вічно житиме серед скі-
фів. Матері розповідатимуть своїм дочкам, а батьки синам,
що Дарії, дочці скіфського князя Сіріуша, цар Вавілона
наказав простромити серце списом.
Погляд її, що, здавалось, пронизував мури, був такий
гордий і такий ніжний, що Валтасар не витримав.
- Ти прекрасна! - несподівано вигукнув він.- Тільки
якби серце твоє не було схоже на серце тигриці... Але й тиг-
риці прекрасні.
До опочивальні увійшли воїни з довгими списами.
Валтасар навіть не глянув на них - весь час дивився
тільки на Дарію.
- Коли ти всміхаєшся, то здаєшся ніжною й ласкавою,
і якби ти захотіла, то, мабуть, змогла б ласкаво розмовля-
ти і з царем.
. Він хвилину про щось думав, а потім вирішив діяти тро-
хи розважливіше.
- Якщо я чекав тижнями на кіпрських красунь, то
чому б мені не почекати на тебе до ранку? Можливо, ти
трохи полагіднішаєш.
Він знову про щось замислився, а коли нарешті підвів
голову, то дав воїнам знак вийти.
Залишившись зі скіф'янкою вдвох, цар пересів з ебено-
вої лави на ложе й випив повну чашу вина. Голова його вже
крутилася, однак він простяг руку до наступної чаші. Ма-
цав рукою довкола неї, але не міг її намацати. А коли на-
решті намацав, то .ніяк не міг підняти. _
Дарія підійшла до столика й відсунула чашу.
- Не пий більше, царю,-сказала вона, перемагаючи
в собі огиду до Валтасара.

А йому здалося, що вона сказала це лагідно, наче між
ними не було ніякого непорозуміння. Навіть більше - його
зворушила ця її раптова турботливість.
- Це недобре, коли людина п'є так багато вина, царю.
- Я мушу пити.
- Не можеш стриматися?
- Ти думаєш,- відповів він, хитаючись,- ти думаєш,
що серце моє таке ж тверде, як твоє, і що я такий же без-
душний, як і ти?
- Серце моє зовсім не тверде, і я зовсім не бездушна, як
тобі здається, царю.
Повіки його раптом зімкнулися, неслухняні губи завору-
шилися, і до неї долинуло:
- Ти думаєш, що серце моє таке ж тверде, як твоє, і що
я такий же бездушний, як і ти... Я хочу вина... Я мушу пити
вино, щоб забутись... Можеш мене вже не боятись, я поче-
каю, коли ти станеш поступливішою... Колись ти все-таки
будеш моєю... Ти будеш наложницею халдейського царя і
твій коханий більше, ніколи не діждеться тебе. Сьогодні я
дуже стомлений після ради. Мені треба набратися сили.
- Тобі треба виспатись, царю, сон додає сили.
- Мені треба виспатись.
І Валтасар безвладно повалився на шовкові подушки.
- Кажеш, сон додає сили?
- Так, сон поповнює розтрачені сили.
- От бачиш, а я не сплю цілими ночами.
- Певно, тебе гнітять важкі думи.
- Навуходоносор!
- Але ж він давно помер.
- Не вір. Він безнастанно переслідує мене й каже, що
він - законний цар Вавілонії. Дорікає мені, начебто я ро-
зорив країну, за яку його війська .пролили ріки крові. Під-
мовляє мене створити могутню армію, якщо я хочу бути
справжнім царем, таким, як був він. Я матиму армію, ще
сильнішу, ніж мав він. Сьогодні за неї проголосувала дер-
жавна рада, і Набусардар створить її для мене. Я хочу бути
найсильнішим правителем у світі. Але Навуходоносор каже,
що мені перш за все треба стати царем Вавілонії, А хіба я
не цар Вавілонії? - Валтасар утупив у Дарію свій кала-
мутний погляд.- Я цар Вавілонії?
- Ти цар Вавілонії. І лежи спокійно.
- І цар царів?
- І цар царів.
- І володар світу?
- І володар світу.

- А все ж таки я не можу заснути,- поскаржився Вал-
тасар,- подай-но мені вина.
Скіф'янка віднесла вино в протилежний кінець опочи-
вальні, щоб його запах не дратував царя. Коли вона по-
вернулася, він сказав:
- Ти, можливо, не знаєш, що в Вавілоні!' всі бажають
мені смерті.
- Прожени від себе ці лихі думки, царю. Спи спокійно.
Завтра на тверезу голову ти все розміркуєш і відпустиш
мене. За це я стерегтиму тебе до самого ранку.
- Ти цього, звичайно, не знаєш,- вів далі Валтасар, не
звертаючи уваги на слова Дарії,- ти не можеш цього зна-
ти. Але народ проти мене, бо його підбурюють перські ба-
ламути. Вельможі проти мене, бо їх підбурює Есагіла.
Есагіла теж проти мене, бо її підбурюють боги. Боги теж
проти мене, бо вони самі бажали б правити Вавілонією.
Сьогодні мене двічі хотіли вбити. Перший раз врятували
мене мої воїни, а другий раз верховний воєначальник моїх
військ. Однак і їм я не зможу довго довіряти. Кажуть, ніби
сам Набусардар хоче бути царем, а мої воїни хочуть кори-
тися тільки йому. Військо на його боці. Незабаром я зали-
шуся зовсім сам. Дні мої сповнені пекучої тривоги, а ночі
мучать безсонням. Я боюся, що варта засне біля дверей
і мене таки вб'ють.
Дарія не впізнавала в цьому жалюгідному чоловікові
Валтасара, войовничого й суворого правителя Вавілонії,
про жорстокість якого ширилася слава далеко поза межами
його царства.
Сп'янілий і розслаблений, він не усвідомлював, що спо-
відається перед чужинкою. Повертав голову то в один, то в
другий бік і був радий, що може комусь вилити свою душу.
Зовсім забув про те, що Сіріушеву дочку схопила служба
розвідки халдейської армії і що вона може скористатися
цією його слабістю.
Та Дарія, здавалось, не чула цих Валтасарових сліп,-
вона знову сіла на ебенову лаву й ладна була чекати так до
самого ранку, коли вирішиться її доля.
Як тільки Валтасар угамувався, вона подумала, що він
уже засинає. Але він іще кілька разів посилав її подиви-
тися, чи не поснула варта. Коли Дарія пішла до дверей, він
попередив її, щоб вона не здумала тікати, бо воїнам су-
воро наказано вбити її на місці, якщо вона спробує поки-
нути царський палац. Отож вона виходила тільки за завісу
й зразу ж поверталася. Не побачившії нікого із сторожі,
Дарія вирішила, що вартуватиме царя сама й розбудить

його, як тільки помітить щось підозріле. Вона усвідомлю-
вала, що її безпека, по суті, залежить від його безпеки.
Повернувшись останній раз із-за завіси, вона заспокоїла
Валтасара:
- Можеш, царю, спати спокійно. Варта пильно оберігає
тебе. А якби вона заснула, то я оберігатиму тебе сама.
- Ти сильна... я знаю... адже я тримав тебе в обіймах...
- Отож спокійно покладися на мене. Я захищатиму тебе

цною свого життя.

- Це тому, що я не наказав пронизати тебе списом?
- Це тому, що я так хочу.
- Ти все ще вперта, але цар, можливо, полюбить тебе.
Валтасар не міг уже відірвати голови від подушки, не міг
навіть підняти повік, щоб подивитись на Дарію. Тільки про-
стяг до неї руку і, як боязлива дитина просить матір, по-
просив Дарію, щоб вона сіла біля нього. Коли Дарія сіла
скраєчку на ложі, він міцно схопив її руку й одразу за-
снув.
Уперше, відколи Валтасар став царем, він спав спокій-
ним сном.
Набусардар хотів із самого ранку погодити з ним витра-
ти на оборону, але Валтасар прокинувся аж перед полуд-
нем.
Був уже білий день, проте ніхто не наважувався перервати
сон царя. Слуги ходили навшпиньках повз його опочиваль-
ню, а варта змінилася біля дверей без жодного звуку.
Дарія довго не спала, сидячи на краю Валтасарового
ложа, і весь час думала про темні ліси на півночі та хмари,
що мчать по небу. В опочивальні ще горіли світильники, а
надворі, за стінами палацу, вже сяяло сліпуче сонце, коли й
її здолала втома, і голова безсило звісилась на груди. Да-
рія заснула й проспала так аж до полудня.

У країні між Євфратом і Тігром стояв полудень.
Один із тих полуднів, коли пекуче сонце стає небезпеч-
ним для людини й коли воно сповнює кожен куточок землі
такою спекою, що не знайти й клаптика прохолодної тіні.
Один із тих полуднів, коли коріння вже неспроможне три-
мати на собі билини, віття стомлено звисає з дерев, подихи
вітерцю слабі й ліниві, тіла людей і тварин аж пашать від
спеки, а просяклу потом, липку одежу нещадно пронизує
гостре, мов голки, проміння.
Вавілонські вулиці наче вимерли. На них о цій порі не
видно було й простих городян, не те що вельмож. І тільки
раби з порепаною від сонячних опіків шкірою на спині й на

ногах змушені були нести свою важку ношу в цю нестерп-
ну спеку.
На Торжищі виставили чоловіка з відрізаним вухом; ця
тяжка покара спіткала його за те, що, всупереч суворій за-
бороні, він осмілився вгамувати нестерпну спрагу із свя-
щенного басейну Іштар.
Під колонами сиділо кілька гультіпак. Вони дражнили
нещасного порожньою чашею від вина. Чоловік обливався
потом і непритомнів від спеки, бо сонце немилосердно пря-
жило його в тім'я. Тільки раби співчували йому, але поспі-
шали далі, щоб і їх не спіткала подібна покара.
Побачивши, що площею йде жрець із храму бога Еа, бі-
долаха голосно застогнав. Жрець відважився допомогти
йому і звернув між колони.
-Чим ти завинив?-запитав він.
Чоловік не годен був вимовити й слова і тільки беззвуч-
но розкрив рот, показавши пересохлого язика.
- Ти хочеш пити? - запитав жрець.
Чоловік кивнув головою.
- Я не смію дати тобі води, бо це суперечить законові,
але ти пожуй ось цю траву, й вона вгамує твою спрагу.-
І жрець поклав йому в рот, який пашів жаром, мов вогнен-
на піч, зелену билину.
- Нехай боги продовжать твої дні,- ледве вимовив чо-
ловік.
- Нехай вони й тобі подарують багато років, бо ти ще
будеш потрібен своїй батьківщині.
- Я ненавиджу її в цю хвилину,- витиснув із себе не-
щасний.
- Ти ненавидиш тільки її нинішніх правителів, але наша
країна незабаром матиме нового вождя, і тобі захочеться
вірно служити йому. Коли тебе відпустять, запишись до ар-
мії, непереможного Набусардара.
.,- У Набусардара немає армії, Набусардар...
- У Набусардара буде армія, наймогутпіша армія в
світі.
- Наймогутніша армія в світі...- здивовано повторив чо-
ловік, який колись служив в армії царя Набоніда, котру
згодом розпустили.
Відтоді він поневірявся по країні в пошуках шматка хлі-
ба, мов голодний собака, і зазнав усіх мук, що випали на
долю таких самих сіромах, як він. Колишні воїни царя На-
боніда стали волоцюгами, злодіями, убивцями та порушни-
ками закону. Цілі зграї грабіжників вирушали до Єгипту
і там проникали в піраміди, місця вічного спочинку фарао-

нів. Усіх вабило золото, й деякі авантюрники добиралися
аж до Ефіопії, про яку розповідали, начебто там навіть
в'язні ходять у золотих кайданах. Багато таких людей шу-
кали щастя по всьому африканському узбережжю; уяву тих,
хто прагнув розбагатіти, особливо хвилював Карфаген.
А найщасливіше життя обіцяло море, тож ватаги морських
розбійників нападали на кораблі, що везли товари й цінні
вантажі в усі кінці світу. Чимало з них наймалися в армії
Риму або Греції, які боялися нападу з півдня. Та хоч велика
кількість колишніх халдейських воїнів розсіялася по світу,
Вавілонія все одно залишилася країною бідаків, які марно
шукали роботи в майстернях ремісників і в великих цар-
ських майстернях, у копальнях, на верф'ях і в маєтках.
Вони тинялися по країні з відчаєм в очах, але з надією в
душі, що колись і їм пощастить.
Одним із них був і чоловік з відрізаним вухом, виставле-
ний на вавілонському Торжищі на пересторогу іншим.
Слова жерця про нову армію непереможного Набусар-
дара долинули до нього, немов уві сні. Він слухав і не вірив,
що після всіх поневірянь зможе знову взяти в руки меч і знову

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62