Маргаріта Фігулі. Вавілон
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62
вірно стояти поруч свого чоловіка. Але перська загроза по-
хитнула її віру в нього. Вона усвідомлювала всі вади Вал-
тасара як правителя й вирішила, що іншого виходу, крім
його усунення, немає. Та тепер, послухавшись поради Да-
ниїла, відмовилася від свого наміру. В неї відразу ж виник
новий план - викрити змову Есагіли і її зв'язок з персами.
Вона вже почала обмірковувати, як це краще зробити,
однак Даниїл раптом застеріг її:
- Певна річ, твоя величність, про цей таємний зв'язок
жерців з персами поки що нікому не треба казати.
- Навпаки, я вирішила негайно попередити царя,- йде-
ться ж бо про державну зраду!
- Цар довідається про де й сам, запевняю тебе, царице.
- Боюся, що потім буде пізно. Не забувай, що через
кілька годин почнеться державна рада. Я вся тремчу, а го-
лову пече якийсь вогонь. Мені нестерпне вже й повітря цьо-
го святилища. Вернімось на жіночу половину... Я повинна
поговорити з царем. Хто знає, які ще підступи задумали
проти нього жерці.
- Я застерігаю твою величність від того, щоб бодай сло-
вечком натякнути про це цареві чи комусь іншому. Будь-які
дії поки що передчасні. Треба вдавати, що про змову Еса-
гіли ніхто нічого не знає. Якщо ця зрада викриється, то в
Есагіли буде достатньо часу, щоб замислити нову змову,
яку ми вже не викриємо.
- Гаразд, я мовчатиму, поки ти сам не звелиш мені за-
говорити.
- Ми надто довго затрималися в святилищі,- нагадав
цариці Даниїл,- уже, мабуть, звечоріло.
І справді, надворі вже був вечір, і коли вони вийшли із
святилища, їх зустріли густі сутінки, крізь які просвічува-
лося бездонне синє й чисте небо, всіяне мерехтливими зір-
ками. Цариця й пророк замилувалися ним, а потім мовчки
перезирнулися.
Тієї ж миті з-за статуї Іштар непомітно вислизнув загор-
нений з головою в накидку .жрець, який ховався там і під-
слухав усю їхню розмову.
Нарешті настала ніч. У Вавілоні було видно, як удень.
При світлі місяця й зірок можна було прочитати написи на
обелісках перед палацами вельмож і на колонах, на яких
були викарбувані слова законів Хаммурапі. Дахи будинків
блищали під місячним сяйвом, а брама Іштар, найкрасиві-
ша споруда у Вавілоні, мінилася голубуватим відсвітом до-
рогих глазурованих плит, якими були обличковані зовнішні
стіни. Скрізь на вулицях збиралися юрби людей, чекаючи
страшних новин. Та найбільшим хвилюванням був охопле-
ний зимовий царський палац, який збудував для себе на бе-
резі Євфрату Набопаласар, батько Навуходоносора.
Вже з самого ранку тут ішла підготовка до таємної дер-
жавної ради. Царська челядь одержала наказ прикрасити
палац як під час свят або прийомів високих послів та пові-
рених чужих держав. Хоч від слуг приховували справжню
причину цієї підготовки, всі знали, що сьогодні ввечері дер-
жавна рада повинна вирішити долю царства. ,
Про те, що на раді буде присутній сам його святість цар
Валтасар, стало відомо тільки за годину до його прибуття.
Він наказав тримати це в суворій таємниці, потерпаючи за
своє життя. Зі страху за своє життя Валтасар звелів роз-
ставити посилену варту на всьому шляху від літнього пала-
цу Муджаліби до зимового палацу Набопаласара. Ця доро-
га завжди була для нього дорогою мук. Ось і тепер він на-
брався такого страху, що ще довго згадував про неї. З обе-
режності цар наказав зміцнити не тільки двірцеву варту, а
'й зібрати довкола палацу все військо царських казарм. На-
чальник двірцевої варти цілий день розставляв пости в про-
сторих дворах і в службових приміщеннях. Загони добірних
воїнів він розмістив у внутрішньому дворі палацу. Груди
начальника варти прикрашав знак золотого лева - нагоро-
да за доблесть від царя Набоніда, а при боці він почепив
срібну подвійну сокиру, подаровану йому царем Валта-
саром.
Надвечір між Муджалібою і входом до залу засідань дер-
жавної ради вишикувалося стільки війська, наче тут неза-
баром мала відбутися битва. Супроводжувати його святість
царя Валтасара з почтом начальник варти виділив загін
вершників і загін списоносців, відібраних з найсильніших
ефіопських найманців. Таким чином було вжито всіх захо-
дів для безпеки життя його святості царя Валтасара. Цар,
аби приховати, що все це робиться тільки заради охорони
його власної особи, вдавав, ніби він пишається могутністю
свого війська і при найменшій нагоді охоче демонстрував
свою гвардію вавілонянам та чужоземцям, щоб вони шири-
ли про нього славу по всьому світу.
Та справжнє марнолюбство царя виявилося тоді, коли
він виставив на огляд свої скарби. Щоб показати, яким ба-
гатством він володіє, Валтасар наказав начальникові царсь-
кої скарбниці засипати покої палацу золотом, сріблом, кош-
товним камінням, застелити їх дорогими тканинами й роз-
кішними килимами.
Скрізь, куди не глянь, людське око бачило невимовну
красу. Коли управитель палацу нарешті закінчив огляд при-
крашених залів, у нього так розболілася голова, що він по-
просив келих заспокійливого напою. Ця робота з самого по-
чатку здавалася йому надаремною, бо державна рада мала
початися уночі. Невже Валтасарові тільки і йшлося про те,
щоб показати свої скарби перед самим таємним засідан-
ням? Та в управителя палацу й без цього йшла обертом го-
лова, і він обмежився тим, що одним духом випив цілющий
відвар.
Але перед очима йому ще довго стояли стелі з кедрово-
го дерева, алебастрові стіни, мармурові сходи й підлога,
глазуровані мури, інкрустовані золотом та слоновою костю;
перед ним знову й знову поставали величні портали з чудо-
вою орнаментикою старих халдейських майстрів, гігантські
скульптури крилатих левів, які охороняли входи; бронзові,
мідні та кам'яні статуї гордо височіли вздовж високих стін;
широкі входи до покоїв затуляли важкі завіси з дорогих
тканин; ложа на золотих ніжках у подобі тигрячих лап були
заслані шарлатовими, синіми, жовтими, білими й кольору
морської хвилі укривалами з найвідоміших майстерень; під-
логи були вистелені килимами роботи першокласних ваві-
лонських килимників, такими пухнастими, що людська нога
занурювалася в них майже по самі кісточки, немовби ступа-
ла по трав'янистих луках; лабіринти внутрішніх дворів і ко-
ридорід були прикрашені пальмами, запашними кущами,
привезеними з чужих країв, і водограями найфантастичні-
ших форм; столи в покоях були покриті скатерками, розши-
тими золотом і сріблом; на кожному з них стояла коштовна
металева або скляна прикраса.
Золоті ланцюжки струміли з чаш тонкої роботи, нагаду-
ючи вино, напій богів; квіти з золота оздоблювали вази
прекрасних форм та відтінків; золотими були стільці й ло-
жа; в золотих мисках молоді рабині розставляли наїдки, в
золоті келихи наливали вино; золоті підсвічники, золоті
лампи на стінах, золоті світильники біля входу; золотим
пилом посилане волосся царя і його наложниць; золоті сан-
далії й золоті пояси; золоті кинджали й золоті піхви для
Мечів та золототкані шати - здавалось, усе життя тут було
оправлене в золото.
За наказом царя, особливу увагу повинні були приділити
оздобі кабінету, де мали зібратися вищі сановники перед
тим, як урочисто ввійти до тронного залу. В кабінеті пере-
важав колір морської хвилі, змішаний з шарлатом. Підлога
була вистелена килимом, який зображував море з фантас-
тичними рослинами і тваринами. Високі світильники, роз-
ставлені вздовж стін, зображували бога вод Еа - величез-
ної риби з людською головою. В глибині кабінету від стіни
до стіни стояв бенкетний стіл, на який Валтасар звелів по-
ставити двісті золотих чаш, з яких сановники питимуть вино,
чекаючи початку ради, і закушуватимуть здобним печивом,
накладеним у миски крітської роботи. Перед чільною сті-
ною стояло підвищення з трьома східцями, оздобленими зо-
лотом та ебеновим деревом, які вели до столу та царського
крісла. На столі лежало кілька золотих різців і кілька спи-
саних золотих табличок. Уздовж бокових стін аж до само-
го входу тяглися шафи з книгами. Перед ними були розста-
влені низькі лави з шовковими подушками. У центрі кімнати
стояли маленькі столики й стільці, інкрустовані сріблом і
топазами.
На стінах кабінету ще донедавна висіли бронзові барель-
єфи, проте Валтасар наказав їх зняти, бо вони прославляли
звитяги царя царів, безсмертного Навуходоносора. Він за-
певняв, що синьо-зелені глазуровані плити заспокійливо ді-
ють на його душу, і наказав замінити ними барельєфи, при-
ховуючи за цим поясненням неподоланну ненависть до Плав-
них діянь свого великого попередника.
Стіни кабінету перемінились, але душа Валтасара все од-
но не знала тут спокою. Врешті-решт він вирішив збудува-
ти новий палац, який прославляв би його діяння й перевер-
шував би своєю розкішшю палац Навуходоносора. Та що-
разу на шляху до здійснення цього задуму виникали якісь
перешкоди.
Увійшовши до кабінету, управитель палацу з першого ж
погляду переконався, що його святість цар Валтасар може
бути задоволений тим, як прибрано палац, і що він, управи-
тель, заслужив від нього золотий ланцюг на груди - цю
найвищу виногороду з царських рук.
Отже, зали й покої були готові до початку державної
ради.
Нарешті, коли настав вечір, спалахнуло світло в дворах
і на терасах, і п'ятиповерховий зимовий палац засяяв у тремт-
ливому полум'ї смолоскипів та світильників, засліплю-
ючи очі при світлі зірок, яке поглиблювало дно небозводу
й прогинало його, мов теплий вітер струни павутиння в кро-
ні олеандра.
Біля палацу почали збиратися юрби цікавих, які за годи-
ну до прибуття царя низками витяглися вздовж доріг та ву-
лиць, що вели з Муджаліби до палацу.
Незвичайне пожвавлення панувало того вечора і в пала-
цах урядовців. Вищі сановники, радники та їхні писарі одя-
галися в парадне вбрання, найгарніше й найдорожче, яке
тільки мали. На вбрання вони чіпляли царські нагороди,
одержані особисто та успадковані від предків. Вищі санов-
ники в останню хвилину повторювали промови, які вони
збиралися виголосити на сьогоднішній раді і які їхні пи-
сарі заздалегідь нанесли на воскові таблички.
Кожен усією душею бажав, щоб саме його слово пролу-
нало найпереконливіше у критичну для царства годину. Ко-
жен пов'язував долю держави з захистом власних інтересів
і відповідно до цього склав свою промову. Мало хто з них
думав у ці хвилини про народ, мало хто покладався на його
любов до вітчизни - для них народ був лише сірою ма-
сою, бездушним знаряддям у списках майна знаті. Вони
вірили тільки в свою владу, що трималася на золоті, й по-
кладались тільки на свій розум, засліплений блиском зо-
лота.
Мабуть, лише Ідін-Амуррум, верховний суддя Вавілона,
думав про це інакше й оцінював становище тверезіше. Він
знав, що народ має і розум, і душу, що на нього можна ціл-
ком покластися. Для цього треба відкинути батоги, якими
його щодня сікли до крові, й дати хліба, олії та м'яса, задо-
вольнити його потреби. Але вельможі більше покладалися
на зовнішній блиск власних промов, якими вони хотіли вря-
тувати Вавілонське царство.
Якби в цей час несподівано розсунулися завіси в розкіш-
них покоях вищих сановників, то можна було б побачити,
наскільки далекі їхні думки й прагнення від думок і праг-
нень Ідін-Амуррума.
Ось, скажімо, начальник управління шляхів. Слуги мету-
шаться довкола нього й одягають у парадне вбрання. Перед
ним стоїть писар з табличкою в руках і стежить, щоб його
світлість не пропустив жодного слова з промови, яку він
заучував напам'ять і якою збирався приголомшити самого
Ідін-Амуррума, шанованого всіма за мудрість та красно-
мовність. Тепер, мабуть, настала зручна нагода довести пе-
ред найдостойнішими мужами всього Вавілона, що не тіль-
ки верховний суддя наділений даром проречистості та
мудрості. Що ж до перської загрози, то вона непокоїла його
зовсім мало.
Начальник управління державних робіт вельми пишався
нагородами й не пропускав навіть найменшої нагоди сяй-
нути ними. Ось і цього разу він наказав обвішати ними йо-
го груди, хоч і не лишився байдужим до звістки про те, що
армія Кіра оточує Вавілонію. Він був мужем розважливим,
як і його предки, палко любив свою вітчизну й ладен був
пожертвувати собою в ім'я її блага. Він давно вже мріяв
про те, щоб до успадкованих нагород зміг долучити й осо-
бисту найвищу нагороду за доблесть.
Начальника канцелярії внутрішніх справ перед радою,
крім турбот про справи держави, мучили клопоти, по суті,
малозначні, але по-людському зрозумілі й пов'язані голов-
ним чином з турботою про достойний вигляд власної особи.
Він і сам не знав, чим так тяжко прогрішився перед богами.
Ніхто не міг уявити собі знатного халдея без пишної боро-
ди, а в нього вона не хотіла рости навіть після вживання
найефективніших мазей. Він носив штучну бороду й мав із
нею багато мороки. Ось і сьогодні йому довелося витерпі-
ти через неї справжні муки. Незважаючи на всю спритність
цирульника, борода не бажала триматися на своєму місці.
З великими труднощами її все ж таки вдалося сяк-так при-
кріпити, і сановник знову відчув себе справжньою люди-
ною, бо інакше він не зміг би з'явитися на очі цареві.
Начальник царської скарбниці цілими годинами просто-
ював перед дзеркалом і милувався золотою мушкою, яку
одержав від цариці й носив її на золотому ланцюжку. Це
була винагорода за піклування про жіночу половину царсь-
кого палацу, але сановник щоразу, чіпляючи цей знак, бага-
тозначно посміхався, щоб справити враження людини, зв'я-
заної з царицею таємними узами серця.
Начальник канцелярії судочинства з'являвся на раду в
перуці» хоч це й суперечило Валтасаровим нововведенням.
Під перукою він мав змогу ховати своє обличчя, коли йому
доводилося бліднути або заливатися фарбою від натяку на
його незаконні дії. Свою посаду сановник успадкував від
батька й мав славу завзятого хабарника у всьому Вавілоні.
Хранитель печатки одержав у нагороду від царя золо-
тий кинджал, і його дратувало, що на державну раду забо-
ронено приходити зі зброєю і він не може похизуватися
нею перед іншими. В душі сановник ремствував на Валтаса-
ра, що той не подарував йому перстень-печатку з тіфонсь-
ким рубіном або топазом, який викликав би у всіх заздро-
щі і який краще пасував би до його посади. Кинджали треба
дарувати військовим, які мають змогу постійно носити їх
при собі й похвалятися ними.
Началіьуик посольської канцелярії не думав про прикра-
си', а журився за дочку, яка була видана за лідійського кня-
зя. Він потерпав, що в разі війни з персами зятеві доведеть-
ся покинути Вавілон, а з ним змушена буде виїхати на чу-
жину і дочка. У місті ходили чутки, що народ зажадає від
царя вислати з країни всіх чужинців. Ці погрози можуть
новернутися перш за все проти лідійців, котрих недавно за-
воював Кір і, як стало відомо, набирає тепер до своєї армії.
Таким чином лідійці стали нині ворогами халдеїв. Вируша-
ючи до палацу, сановник думав тільки про одне: урятувати
зятя, а з ним і дочку.
Та найскладніше становище було в царського посла в
Єгипті, який при-був із Мемфіса на таємну державну раду,
щоб поінформувати уряд про ставлення його святості фара-
она до подій,, що насуваються. Майже всі свої гроші посол
уклав у керабельяу спілку, яку тримали в своїх руках фіні-
кійські багатії. Зразу ж по приїзді до Вавілона він довідав-
ся, що тридцять найбільших кораблів разом в вантажами
не прибули до пункту призначення. Про них ходили скупі
й суперечливі чутки. Нарешті якомусь відважному лоцма-
нові вдалося втекти вночі човном, щасливо допливти по Єв-
фрату до самого Вавілона і розповісти, що сталося. Всі
тридцять кораблів перси затримали в самому верхів'ї річки,
а команди взяли в полон. Таким чином, царський посол
утратив майже все своє майно. Ця звістка тяжко засмутила
його сім'ю, і він не міг навіть думати про щось інше, крім
цього нещастя.
Це були ті самі кораблі, на яких фінікійські купці мали
привезти його святості Валтасарові кіпрських красунь.
Цар Валтасар не міг діждатися, коли нарешті здійснить-
ся його мрія. Він щодня велів доповідати йому про стан
справ корабельної спілки, чиї солідні портові будівлі стоя-
ли на березі Євфрату. Він щодня довго дивився з терас
Муджаліби на мерехтливі хвилі священної ріки, щоб дові-
датись про прибуття кораблів ще до того, як йому прийдуть
про це офіційно доновісти. Але щоразу він повертався з са-
ду незадоволений. Кораблі не прибували, і цареві обійми
залишалися порожніми, хоч його бурхлива уява вперто ма-
лювала, образи кіпрських красунь, щедрих на ласки, мов
родюча земля Межиріччя на врожай.
Подумки Валтасар уже давно тішився їхньою любов'ю.
Відчував ніжні дотики їхніх пальців до свого брезклого об-
личчя. Він збуджувався на саму лише думку про тих, чиї
молочно-білі тіла пестило морське сонце. І, мліючи від-цих
видінь, напивався густого кіпрського вина, букет якого на-
гадував йому .красунь, що ніжилися в садах, мов зрілі гро-
на на виноградній лозі, 3 вітром, який прилітав з півночі,
він вдихав пахощі їхніх тіл, разом з соком фруктів вбирав
у себе їхню розкіш, а на ловах у царському заповіднику йо-
му вчувалося калатання їхніх сердець та вирування гарячої
крові. Валтасар ловив там сарн і диких кіз, прикладав їм
до сердець свої міцні долоні й з хвилюванням слухав їхній
сполоханий трепет.
Так він і жив цією надією на майбутнє блаженство, яке
боги-готують йому в подобі кіпрських красунь. Цілими го-
динами просиджував він над келихом з вином, на якому
була зображена зграйка прекрасних дів у танці. Іноді він
простягав руку, щоб спіймати одну з них, але пальці щора-
зу наштовхувалися на холодне, неподатливе скло. Валтасар
утішав себе тим, що час іде й наближається день здійснен-
ня його мрій. Кораблі а вантажем мали прибути щонайпіз-
ніше вранці того дня, на який Суло призначено державну
раду.
Але того ранку йому доповіли, що прибув управитель
верф'ями. Валтасар спершу прийняв фінікійця з радістю,
та коли довідався, що кораблі захопили перси, розлютився,
мов лев. Управитель верф'ями ледве врятувався втечею.
Валтасарів гнів був такий великий, що невдовзі тремтіла
вже вся Муджаліба. Цар зачинився у маленькій вітальні
безталанної цариці Амухеан Мідійської й там давав волю
своїй люті. Слуги ходили під дверима навшпиньки, а царсь-
кі радники, зіщулившись, чекали за завісами, коли він їх
покличе. Та Валтасар не хотів нікого бачити. Ніхто не нас-
мілювався до нього навіть наблизитись. З розпуки він обмо-
тував довкола шиї масивний золотий ланцюг, який висів у
нього на грудях. Хотів на'віть нахромитися на свій меч, але
не знайшов у собі для цього достатньо відваги. Так, боги
позаздрили його втіхам і відібрали в нього кіпрських кра-
сунь. Він знав, що-боги рідко сприяють людині, але не знав,
що вони не сприятимуть і йому, своєму синові. Врешті він
почав сипати їм прокльони й оголосив війну - священну,
справедливу війну. Досі слава халдейських царів могла ся-
гати тільки зірок, слава ж Валтасара повинна сягнути ще
вище. Вона сягне вище зірок і небесних чертогів, щоб у від-
плату принизити богів.
Коли царева лють трохи вляглася, радники вирішили спі-
вом і танцями звеселити його засмучене серце. Вони виши-
кували під дверима хор найкращих співаків, і під їхній ти-
хий спів до вітальні впливли в танці шість грецьких танців-
ниць у білих серпанках і закружляли, наче метелики на тлі
голубого неба. Валтасар на мить затримав свій погляд на
їхніх гнучких тілах, але тут же підхопився із стільця. Тан-
цівниці завмерли. У вітальні запанувала гнітюча тиша.
І раптом її обірвав Валтасарів вигук:
- Киньте їх у ями до змій, нехай там звиваються!
Роковані на смерть залишили вітальню.
Та тільки-но вони вийшли, як прибігла найулюбленіша
Валтасарова рабиня, теж родом з Греції, впала йому до ніг
і почала просити за своїх сестер,
- Тільки я одна з усіх жінок щиро люблю тебе, і тільки
я одна хочу добровільно прийняти смерть, щоб довести тобі
свою любов. Нехай зараз сповниться моя воля. З любові
до тебе я ладна померти, але перед смертю благаю - пода-
руй життя моїм сестрам, вони такі юні і їм іще не хочеться
вмирати. Тільки я одна з усіх жінок любила тебе щиро й від-
дано.- Вона обняла Валтасарові ноги.- Чи знаєш ти, царю,
що це означає - щиро й віддано любити? Тільки заради та-
кої любові людина може зректися життя.- Рабиня палко
подивилася на нього і раптом вихопила з-за пазухи малень-
кий кинджал.- Дивись, царю..- І, встромивши собі в сер-
це його гостре блискуче жало, впала на Валтасарові ноги,
випростані на килимі.
Цар вивільнив одну з ніг і п'ятою відсунув труп від себе.
Сьогодні він був геть байдужий до всього на світі й не ба-
чив різниці між водою і кров'ю, між життям і смертю. Ми-
нув якийсь час, перш ніж він опам'ятався й виразно усвідо-
мив, що сидить у покої, де лежить труп.
«Ця сердега призналася, .що тільки вона одна любила
мене віддано, а потім хоробро встромила собі в серце кин-
джал»,- подумав він і мовив уголос:
- Так, без сумніву, вона одна щиро й віддано любила
мене... А як це, між іншим,- щиро й віддано любити? Що
це означає - любити щиро й віддано? Я хочу знати, що це
таке - щира й віддана любов! Я теж хочу любити віддано
й щиро... щиро!
В хаосі почуттів, які наринули на нього, Валтасарові рап-
том здалося, що в його серці ворухнулося якесь слабеньке
почуття до цієї рабині. Йому стало жаль її, і він почав вди-
влятися в її обличчя.
«Велика любов достойна віддяки»,- подумав він, раптом
зняв з своєї руки коштовний перстень і надів його на па-
лець мертвій рабині, мовлячи:
- Ти любила мене найщиріше з усіх жінок, і я за це да-
рую тобі знак сина богів. Такого дорогого дарунка я не зро-
бив ще жодній жінці. Оціни це!
Потім двічі плеснув у долоні і, трохи охолонувши, нака-
зав винести труп.
Валтасар знову залишився сам, і його самотність розді-
ляла тільки зграйка дів на крітському келиху. Він знову
вдивлявся в танцівниць, і в ньому знову підіймалася лють
і гіркота. Іноді йому здавалося, що він оточений людьми,
які замишляють проти нього щось недобре, а іноді охоплю-
вало почуття страшної самотності. Єдина людина, яка його
щиро й віддано любила, вже покинула цей світ. Валтасар
ковзнув очима по килиму, шукаючи слідів її крові. Кілька
червоних крапель забарвили тканий візерунок, і він не міг
відірвати від них погляду.
Озирнувшись довкола й знову усвідомивши свою самот-
ність, а також те, що йому, по суті, нема кого любити, Вал-
тасар заплакав. Крізь пелену сліз, мов крізь пелену туману,
поруч з образом мертвої грекині замиготіли постаті жінок
із Кіпру, яких захопили перси. Значить, ними тепер тішити-
меться не він, Валтасар, а Кір. Цей лев хоче відібрати в
нього і жінок, і царство. До нього, можливо, полинула й ця
небіжчиця. Можливо, до нього перейдуть усі мертві й живі.
Можливо, Кір задумав відібрати в могутнього Валтасара
геть усе.
Поринувши в ці невеселі думки, він непорушне застиг на
стільці. В нього не ворушилися навіть вії й губи. Можна бу-
ло подумати, що він заснув.
Радникам за дверима здалося, що химери нарешті поки-
нули царя. Та тільки-но один із них спробував відчинити
двері й відгорнути завісу, як Валтасара знову охопила
лють і не покидала його аж до пізнього вечора. Він двічі
наказував принести тіло грекині й голубив його, мов дитя.
Потім зняв із себе золотий ланцюг і обвив ним її шию, го-
лосно схлипуючи:
- Це тобі за те, що ти одна вміла любити щиро й відда-
но. Якби ти була жива, то навчила б і мене, сина богів, лю-
бити щиро й віддано. Якби ти була жива, я теж любив би
тебе щиро й віддано. Я - найславетніший володар Вавіло-
нії і через те моє серце теж повинне вміти так щиро й від-
дано любити. Якби ти була жива... а чому ти, власне, не мо-
жеш повернутися до життя? Хіба Валтасар не тримає при
своєму дворі десятки лікарів? Хіба при дворі Валтасара не-
має десятків мудреців?
І раптом уяву його заполонив образ не мертвої, а живої
грекині. Він хоче, щоб найулюбленіша рабиня була знову бі-
ля нього. Щоб вона гладила його ноги. Щоб її тіло звива-
лося в нього на колінах, мов змія, остуджуючи своєю прохо-
лодою пал його тіла в нестерпно гарячі дні. Щоб її погляд
голубив його обличчя. Щоб її руки торкалися його лоба.
Щоб її темно-червоні вуста тихими ночами припадали до
його вуст. Так, вів хоче, щоб усе це знов повернулося до
нього!
І Валтасар наказав негайно покликати придворних ліка-
рів та мудреців. Але жоден з них не мав сили воскресити
його рабиню. Вони збились у кутку вітальні й тремтіли за
своє життя.
І знову серед моторошної тиші, яка щоразу запановувала
перед царським вироком, Валтасар закричав:
- Чого варта ваша мудрість, якщо ви неспроможні во-
скресити життя навіть у такому вбогому створінні, як ця
рабиня? Вас розвелося тут більше, ніж павуків, і ви марно
їсте мій хліб. Стількох дармоїдів мені тут не треба. Кожно-
го шостого кинути в клітку до левів.
Ніхто не наважився навіть писнути, бо всяк боявся, що
тоді цар прирече на смерть усіх. І лише один із них, великий
пройдисвіт, який уже не раз підбирав ключ до царевого
серця, вирішив урятуватися хитрощами.
Він сказав:
- Твоя святість звинувачує нас, а ми, по суті, ні в чому
не винні. Кожен із тих, хто стоїть тут зараз перед тобою,
зумів би воскресити твою улюблену рабиню, якби її любо-
ві не забажали самі боги. Вони покликали її в своє царство,
щоб утішатися її любов'ю. Ми ж тільки слуги богів і не
маємо сили над ними, але ти-могутній, наймогутніший
і найславетніший володар Вавілонії, тож звели їм вернути
тобі твою рабиню. Поговори з богами, а ми покинемо ці
стіни, бо простий смертний не сміє бути при розмові сина
богів з небожителями. Відпусти нас з миром.
- Мудра порада,-визнав Валтасар.-Чому б я мав
карати вас, якщо справді винні боги? Я домовлюся з ними,
а ви йдіть. Тобі ж,-він показав на пройдисвіта,-тобі
начальник моєї скарбниці дасть перстень з нефриту.
Вітальня спорожніла, однак Валтасар з богами не домо-
вився. Вони не подали жодного знамення, що мертва ра-
биня може знову Вістати, ходити і обвивати своїми гнучки-
ми руками ноги царя царів. Вона непорушне лежала перед
ним на килимі з напіврозтуленими й синюватими губами,
на яких уже навіть змінився колір червоної фарби. Щоки
й позападали, й ніжне обличчя почало набирати сірувато-
1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62