Маргаріта Фігулі. Вавілон

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62

Поряд простяглеся безживне тіло Валтасара. його за-
колов Угбару, верховний воєначальник Кірових військ. Цар

сконав відразу. Коли Угбару витяг меч із його грудсп,
Валтасар був уже мертвий.
Цар важко впав на встелену трояндами підлогу, лавро-
вий вінок зсунувся з його голови й повис на оздобі одного
з приступців, які вели до царського крісла. Всипані кош-
товним камінням стрічки розметалися по східцях, і кінець
однієї з них торкався правої Валтасарової руки. Ліва його
рука судорожне стискала золоту двовуху чашу. Очі були
заплющені, але губи розтулилися і, здавалось, жили на
цьому мертвому обличчі, все ще шепочучи:
- Квітка осипається... трава сохне...
Набусардар заздрив цареві, що той сконав зразу ж піс-
ля удару мечем. А йому лиха доля послала повільне вми-
рання. Він мусив стати свідком спустошення й руйнування.
Він бачив, як перси вбивали царських радників і санов-
ників, як зривали з них золото й прикраси з коштовного
каміння, як хапали зі столів дорогий посуд і виносили з
залу повні оберемки золота. Забрали вони й чотири тисячі
п'ятсот золотих чаш храму Соломона, якими вавілон-
ські вельможі кидали в них, боронячи своє життя, але вже
не змогли нічого вдіяти. Одне за одним падали додолу ті-
ла, і все скоїлося з такою блискавичною швидкістю, що
ніхто навіть не опам'ятався.
Лише намісник Барсіппи встиг крикнути, коли перський
воєначальник заніс меч, щоб відрубати йому голову:
- Не вбивай мене! Я вмовляв Валтасара добровільно
здати Вавілон Кірові!
Але це прохання не допомогло. Намісникова голова ско-
тилася на бенкетний стіл, залишаючи після себе криваву
доріжку.
Якимсь дивом залишився сидіти на стільці верховний
суддя Вавілона Ідін-Амуррум. Коли різанина в залі при-
пинилася,«Набусардар побачив, що його разом з пророком
Даниїлом і верховним жерцем Ісме-Ададом узяв під свій
захист Сан-Уррі.
Потім він іще побачив, як жменьку вельмож, котрі вже
не могли заподіяти ворогові ніякої шкоди, перси зв'язали
й погнали поперед себе.
Борючись зі смертю, з білою дівою, що дедалі міцніше
стискала його в своїх обіймах, Набусардар стежив, як Кі-
рові вояки грабують сусідні покої... мабуть, вони грабували
так усю Муджалібу... весь Вавілон... і всю Барсіппу. Дум-
ка про барсіппський палац улила в нього краплю сили, і
він спробував підвестись. Але біла діва всміхнулася й зно-
ву занурила його голову в густі пахощі троянд.

Потім він почув крики жінок-пронизливі, несамовиті,
страхітливі. Він знав, що це означає. Перси вдерлися на
жіночу половину й осквернили її.
Багатьох жінок вони виштовхали на подвір'я й погнали
до вояків, які стояли на вавілонському передпіллі.
Серед них була й Телкіза, Набусардарова дружина. Уг-
бару призначив її для самого Кіра, виділивши з-поміж
найсліпучіших красунь.
Вона плентала в натовпі разом з дружинами князів, вель-
мож, рабів та Валтасаровими наложницями, її постать у
бірюзовому вбранні, оздобленому ніжною золотою вишив-
кою, мінилася від світла смолоскипів, їй залишили навіть
коштовне каміння в чорному, мов смола, волоссі, щоб Кі-
рове око побачило її у всій красі.
Валка прямувала до вавілонського передпілля.
Скрізь її зустрічала незліченна кількість перських воя-
ків. Всі брами в фортечних мурах були відчинені, і через
них до міста сунули нові й нові зогони. То тут, то там
іще виникали запеклі сутички, але про перемогу халдеїв
нічого було й думати.
Мардукове місто заповнили перси.
Угбару наказав своїм найманцям не кривдити мирне на-
селення, але зажадав, щоб воно не виходило з будинків
і не заважало пересуванню перської армії. Та охоплені па-
нікою вавілоняни вибігали на вулиці й шукали рятунку у
втечі. Подекуди вони навіть чинили ворогові опір і кидали
на нього з дахів важкі предмети, запалені смолоскипи. У від-
повідь на це перси вривалися до будинків і вбивали всіх
підряд - від немовлят до сивоголових дідів.
Стогін, плач і крики відчаю лунали у всіх кінцях Міста
Міст.
То тут, то там спалахували пожежі, і в них гинула ве-
лична краса споруд, якими захоплювався весь світ.
Перші язики полум'я шугнули й над Муджалібою, осві-
тивши довкола величезний простір. Перси повиносили з
неї все, що їм здавалося цінним, і підпалили її на славу
своєї перемоги.
Тоді вельможа Сібар-Сін, якого разом з полоненими
жінками теж гнали на передпілля, непомітно підійшов до
зв'язаної Телкізи й тихо сказав їй:
- Сан-Уррі заколов мечем Набусардара в бенкетному
залі.
Він сподівався побачити на її обличчі вираз жаху, але
Телкіза, зовні незворушна, тупо дивилася, поперед себе.

-Набусардар мертвий, Телкізої-виразно повторив
він, намагаючись цією жахливою звісткою розворушити її
почуття.
Та вона й далі лишалася байдужою. Тільки кутики П
вуст ледь скривив якийсь загадковий вираз.
- Ми нітрохи не щасливіші за нього,- нарешті зро-
нила вона.
- О, я дуже ціную своє життя, Телкізо!
Вона важко і стомлено зітхнула, немовби кожен крок
коштував їй величезних зусиль, і промовчала.
З Муджаліби до них долинуло гуготіння вогню.
Бранки навіть боялися подумати про тих, хто залишився
в палаці.
Телкіза подумки перенеслася до бенкетного залу, пре-
красного залу з тисячею колон.
А зал теж уже охопило полум'я.
Набусардар був ще живий.
Він бачив, як полум'я повзе по одежі мертвих і підкра-
дається до нього. Зі стелі повільно спадали лотосові гір-
лянди, а з мушель світильників на підлогу стікала вогнен-
на Олива. Усе довкола палало й тріщало. В повітрі стояв
сморід охоплених вогнем людських тіл, лунали відчайдуш-
ні зойки поранених.
Набусардар ніколи не боявся смерті, але зараз його
охопив жах від такого кінця. Він благав долю, аби біла
діва якомога міцніше стиснула свої обійми й допомогла
йому швидше перейти в царство тіней. Він благав небо,
щоб душа покинула його тіло раніше, ніж до нього під-
повзе вогонь.
Уже зайнялася багряниця на Валтасарі. Від тліючої га-
лузки троянди загорілось і спалахнуло його волосся.
Кінець був уже зовсім близько й невідворотно насувався
на Набусардара...
У його душі наростав жах, в очах потьмарилося. Ні, це
був не страх перед смертю, адже на бойовищі він весь час
наражався на неї, і вона ніколи не лякала його. Але така
смерть була ганебною для воїна, безпорадного, беззброй-
ного і беззахисного.
Нестерпний жар торкнувся його руки, і Набусардар рап-
том відчув, як у нього вривається дихання, як розслаблю-
ються лещата обіймів білої діви і як її постать віддаляєть-
ся від його тіла. Ледь помітна усмішка, схожа на м'яке
місячне сяйво, розлилася на його обличчі.
Він іще встиг поворухнути губами й нечутно прошепо-
тіти:

-Я вмираю... Нанаї, люба моя дружино...-І тут же
сконав.
Він сконав, перш ніж його торкнулося полум'я, сконав
поруч простертого в калюжі крові царя, рука якого все
ще міцно стискала золоту чашу. Цареві пальці зміг роз-
чепити лише вогонь, який звуглив його тіло й тіла всіх
тих, хто поліг разом з ним.

«Поговорімо про кохання.
Про кохання говоритиму й співатиму тобі, прекрасна моя
обранице, втілення краси, яку тільки бачило людське око
на Одвічній землі. Такої краси немає навіть на вершинах,
що сяють карбункулами. Не знайти її в долинах, що горять
топазами й аметистами. У срібнопінних і голубих водах
не побачити. Вуста співців не годні оспівати твою вроду.
Навіть зір, що має дар провидіння, нічим не заслужить лас-
ки побачити тебе в усій твоїй досконалій красі.
Така прекрасна, ти завжди в моєму серці, найпрекрасні-
ша з жінок, які будь-коли жили на землі. Через те серце
моє народжує ці слова про кохання, і я складаю на твою
честь славетну пісню пісень.
Складаю її вранці і ввечері. Співаю пісню пісень про ко-
хання до тебе, єдина моя.

Великородний князь Набусардар»

Це послання привіз гонець із святкової Муджаліби. При-
віз до барсіппського палацу і вручив Нанаї.
Вона саме відпочивала на ложі. В головах у неї куняла
вірна рабиня Тека, і підборіддя її раз по раз упиралося
в черепашкове намисто. В ногах сиділи сивоголовий скульп-
тор Гедека і заглиблений у тиху задуму вчитель Улу.
Нанаї з радісним трепетом прочитала послання, обцілу-
вала на табличці Набусардарів підпис і притиснула її до
грудей.
Усміхаючись мовила:
- Як він мене втішив, мій повелитель і великий полко-
водець! Ці рядки мені дорожчі, ніж учта в Муджалібі.
Я з нетерпінням ждатиму світанку, коли він повернеться
до мене. Передай, гінцю, великому князеві, що мої вірні
друзі весь час біля мене і що я весь час душею з ним у
тисячоколонному залі.
Вершник схрестив на грудях руки, уклонився й вийшов,
щоб повернутися до Муджаліби.
Після того як він пішов, Нанаї знову перечитала Набу-
сардарове послання. Вона втішалася кожним словом, го-

лубяла оком кожен знак, переливала в себе зміст кожної
фрази, аж поки серце її не завмерло від щастя, а душа не
затрепетала, як струни псалтиря'. Тиха музика бриніла в
її душі, рвалася з грудей, п'янячи свідомість і запаморо-
чуючи голову, хвилювала молодечу кров.
Нанаї довго розкошувала цим почуттям, аж поки втома
витіснила всі видива. Зібравши рештки сили, вона спробу-
вала затримати ці солодкі хвилини, яких так жадало її
зболіле, стражденне серце.
І саме в ту мить, коли вона шкодувала, що це щастя
таке скороминуще, її охопив страх: що, як за дверима її
ждуть нові муки й страждання? Набусардар, її обранець
і велитель, засумнівався в тому, що армія Кіра вертається
до Персії. Можливо, дні жорстокості, крові й смерті ще
не скінчилися, їй хотілося змінити заведені в світі поряд-
ки, хотілося позбавити світ від ницих пристрастей, які при-
зводять до воєн, урятувати від смерті дружинам чоловіків,
батькам-дітей, дітям-батьків, сестрам-братів, а ма-
терям - синів; їй хотілося уберегти людські оселі від горя
6 нужди.
Але від безпорадності вона опустила руки з Набусарда-
ровим посланням і злякано, немовби затуляючи паросток
життя, який проріс під її серцем, поклала їх на живіт.
Потім глянула на Улу й сказала:
- Ти мудрий, брате Улу, і ти, напевне, розтлумачиш
мені це. Мене мучить думка, чому люди прагнуть лише
одного - панувати над іншими? Якби вони цього не праг-
нули, скількох із нас обминуло б гореї Скажи мені, хто їх
навчив цього зла?
Улу підвів на неї замислений погляд і відповів:
- Хто ж іще, як не боги! Вони панують над нами, і
людина, створена за їхньою подобою, намагається їх на-
слідувати. Неспроможна владарювати над богами, вона
владарює над подібними до себе.
- Кажуть, що боги досконалі, але хіба мудро вчинили
вони з людиною? Якщо вже вони створили істоту, подібну
до себе, то чому не позбавили її заздрості, ненависті, мсти-
вості й себелюбства?
- Тому, що вони самі теж сповнені заздрості, ненависті,
мстивості й себелюбства.
- Тоді я ладна повірити Набусардарові, моєму велите-
леві та обранцеві, що не боги створили людину, а людина

' Псалтир - давньогрецький і давньоєврейський багатострунний
музичний інструмент.

створила богів. Сама недосконала, вона й богів створила
таких, як сама. Але якщо людина створила богів, то хто ж
тоді створив її?
- Це велика таємниця природи.
- А богам вона відома? Чи ця таємниця природи й для
них лишається таємницею, і вони, як і я, запитують: звідки
взялася людина і звідки взялися небо й земля? Хто навчив
людину розмовляти, птаха - літати, рибу - плавати, квіт-
ку - рости? Хто дав людині дихання, квітці - запах, ме-
дові-солодкість, росі-вологу? Хто визначив, що вода
повинна текти, а суша перебувати в непорушності? Хто
дав початок життю і смерті?
Улу схилив голову й поринув у глибоку задуму. Коли він
знову підвів очі, вони якось дивно зблиснули.
- Мене теж усе життя переслідують ці питання, але
з певністю відповісти на них я не вмію,- натхненно відпо-
вів він.
Вони так і не докінчили почату розмову, бо двері раптом
розчахнулися, завіси розгорнулись, і до опочивальні стрімко
вбіг начальник палацової охорони.
- Муджаліба горить! - вигукнув він.
З коридорів долинув тривожний тупіт ніг. Помічникові
начальника вистачило одного слова, щоб підняти на ноги
всю охорону палацу.
- Муджаліба горить?! - скрикнула Нанаї, пересилюючи
гомін голосів і тупіт ніг, і, охоплена недобрим передчуттям,
скочила з ложа.
Тека теж прокинулася й сиділа, злякано озираючись на
всі боки.
Тільки скульптор Гедека міцно спав у глибокому кріслі,
дихаючи тихо й спокійно.
Нанаї зберігала повну ясність думки, лише в очах її
відбився жах, а груди високо здіймалися від прискорено-
го дихання.
Вибігши з опочивальні, вона за хвилину повернулася в
накинутому на плечі плащі й наказала Улу:
- Мерщій на коней - і гайда до Вавілона!
Коли вони на нижньому подвір'ї вже сіли на прудконо-
гих огирів, хтось нетерпляче закалатав у величезну браму.
Варта відчинила, й під арку влетів вершник, який нещодав-
но привіз Нанаї послання від Набусардара. Він ледве зво-
див дух, по скронях у нього струменів піт.
- Міст зруйновано,- повідомив він розгублено,- а Му-
джаліба вся охоплена вогнем. Що це може означати, о
Мардуку? Я мусив повернутися.

Тека заплакала і, здійнявши руки, почала голосно моли-
тися.

-У мине таке передчуття, що це перси,-стривожено
сказала Нанаї.
- А я боюся,- переконливо заперечив їй вершник,- що
все це - наслідок Валтасарових витівок.
- Що ж нам робити? - занепокоєно спитав Улу.
- Найкраще, мабуть, перечекати в палаці,- порадив
начальник охорони.
- О, ні, - рішуче заперечила Нанаї.- За палацом край
берега прив'язаний човен. Переправимось цим на той бік.
Ти, начальнику, не покидай палацу й пильно його охороняй.
Гонець великого князя теж залишиться з тобою. А ми з бра-
том Улу попливемо.
На весла Тека порадила їм посадити двох рабів.
Але Нанаї відмовилась. Вона почувала себе досить силь-
ною для того, щоб сісти на весла разом з Улу.
•Вони спустилися до річки. Тека присвічувала їм ліхта-
рем.
Вже наміряючись сісти в човен, вони враз остовпіли, мов
громом прибиті: річка була безводна. Мабуть, зустріч із
самою смертю не здивувала б їх так.
Першим опам'ятався Улу.
- Що будемо робити?-разгублено запитав він.
- Підемо пішки,- відповіла Нанаї, долаючи жах, який
скував її.
- Слушно, благородна моя пані,- підтримала її Тека,
тремтячи всім тілом, і підняла ліхтар -якомога вище,-
ідіть, бо я бачу, що сталося чудо: ти так сподобалася Мар-
дукові, що заради тебе він розгорнув води Євфрату, аби
ти змогла перейти річку по дну.
Нанаї й Улу мовчки спустилися на дно річища. Дорогу
їм освітлювала заграва пожежі, яка бурхала на тому боці.
Після перших же кроків вони переконалися, що йти буде
нелегко. Дно було вкрите товстим шаром мулу, і що далі
вони посувалися, то в'язкішим він ставав. Ледве перестав-
ляючи ноги, Нанаї й Улу нарешті обмінялися мовчазними
поглядами: цей мул - не чудо Мардука, а скоріше клич
смерті.
Вони спинилися перепочити.
Пожежа розросталася вшир і вгору. Над зубцями мурів
і вежами палацу радості й світла рука якогось велетня під-
кидала гігантські клуби диму. Всепоглинаюча стихія вог-
ню вперто рвалася до неба крізь морок ночі.

Нанаї відвела погляд від заграви і, немовби бажаючи
проникнути в самісіньку глибину душі Улу, пильно глянула
йому в вічі.
- Як ти вважаєш, Набусардар жив неправедним життям?
- Ти боїшся за нього?
Вона опустила очі,, в яких зачаїлися біль і туга. Нічого
не відповівши, рушила далі; Улу пішов слідом за нею.
Знесилені, ледве тримаючись на ногах, вони вже майже
дісталися протилежного берега, як раптом побачили, що
навустріч їм рухається військовий загін. Воїн, що йшов
попереду, крикнув їм зупинитись.
- Хто ви? - запитав він, наблизившись.
- Жрець бога Набу з Барсіппи,- відповів Улу і, об-
нявши Нанаї за плечі, притулив до себе, бо зрозумів -
о леле! - що це перські вояки.
- А ця жінка?
- Вона - моя сестра,- збрехав Улу, намагаючись уря-
тувати Нанаї, бо добре розумів, яка доля спіткала б її.
коли б він сказав, що це Набусардарова обраниця.
- Зв'язати їх! - наказав перс.
Вояки виконали наказ, і один з них освітив смолоскипом
обличчя затриманих.
- А ти гарна,- усміхнувся він Нанаї,- я віддам тебе
нашому цареві.
В жилах Улу закипіла кров:
- Хто ти такий, що осмілюєшся вирішувати долю моєї
сестри?
Вояк зареготав:
- Ця жінка-твоя сестра, а Кір-мій пан, мій цар, і
все, що є на цій землі і в цьому місті, з сьогоднішньої
ночі належить йому. І ти, і твоя сестра. Ви обоє - його
раби!
Нанаї захиталася. Вона вже все зрозуміла. Що могло
бути промовистіше за ці слова? Перси проникли до Ваві-
лона, який святкував перемогу, і Набусардар попався в їх-
ні сільця. Потерпаючи за його долю, вона не стала вести
обережних розпитів і запитала навпростець:
- А Муджаліба?
Вояки регочучи відповіли:
- Палає на честь нашої перемоги!
- А цар Валтасар? - з жахом запитав Улу.
- Він мертвий, як і всі, хто бенкетував цієї ночі разом
з ним.
У Нанаї підкосилися ноги, і вона, навіть не скрикнувши,
звалилася просто в багнюку.

Улу хотів допомогти їй підвестися, але раптом усвідо-
мив, що він більше не вільна людина і що руки в нього
зв'язані. Скорившись своїй долі, він попросив вояків під-
няти Нанаї й винести її на берег.
Начальник загону пообіцяв розслабити вірьовку, якщо він
покаже їм палац великого князя Набусардара. Вони йшли
туди, щоб визволити з ув'язнення Кірового улюбленця,
князя Устігу.
Однак Улу вдав, що не знає, котрий із палаців належить
Набусардарові, бо, мовляв, живе в Барсіппі зовсім недавно.
Але в цю хвилину до тями прийшла Нанаї й простягла
зв'язані руки в бік темного громаддя палацу.
Начальник пригрозив їм смертю, якщо вони збрехали,
потім наказав двом воякам вивести Нанаї й Улу за місто
й там їх розв'язати, а сам разом із загоном поспішив по
в'язкому річищі Євфрату, щоб якомога швидше визволити
начальника перської розвідки.
Нанаї мимохіть обернулася вслід загонові й востаннє по-
бачила на тлі неба контури палацу, притулку своєї любо-
ві. Глибоким, уривчастим зітханням вона попрощалася з
ним, попрощалася .навіки з усім, що називалося красою,
щастям і життям. Гострий біль краяв їй груди, біль, який
став іще нестерпнішим, коли вона перевела погляд на Му-
джалібу, що в цю хвилину нагадувала розпечену кулю біля
величного підніжжя висячих садів.
їй здавалося, що в моторошному гуготінні вогню вона
чує:
«Цар Валтасар мертвий, як і всі, хто бенкетував цієї ночі
разом з ним!»
їй хотілося перекричати божевільне гуготіння полум'я,
хотілося завити від розпуки, але перський вояк підштовх-
нув її вперед, і вона пішла поряд з мовчазним Улу.
Серця їхні розривалися від болю, однак вони не сміли
виявити цього ні зітханням, ні поглядом, ні порухом губ.
Ішли мовчки, як раби, як справжні раби володаря світу.
Вибравшись нарешті на берег, Нанаї й Улу вийшли че-
рез хвіртку в мурі на вавілонські вулиці.
І тут їхнім очам відкрилася жахлива картина.
Брама фортечного муру була відчинена навстіж, і в неї
нестримним потоком ринули перси. Валки возів під'їжджа-
ли до будинків вельмож, і на них вантажили золото та
коштовності. Бруківка була встелена тілами вбитих і п'я-
них. Халдейські воїни з мечами, луками, списами та дроти-
ками в руках лежали без ознак життя упереміш з жінка-
ми, дітьми й старими,

Площі й вулиці Вічного Міста мали страхітливий ви-
гляд-гори трупів і калюжі крові, які зливалися в потоки.
Сандалії Улу й поділ Нанаїної спідниці наскрізь просякли
нею. Вони раз по раз заплющували очі, силкуючись не ди-
витись на ці картини жаху та людських страждань. Але до
їхнього слуху все одно долинали зойки й стогін поранених.
Нарешті їм удалося вибратись із цього содому за межі
міста, де був табір і полонених і де стояв намет царя
Кіра.
Улу розлучили з Нанаї, і її, обраницю Набусардарового
серця, повели до жінок, одібраних для наймогутнішого во-
лодаря світу, великого поборника справедливості-Кіра.
Полонянки чекали біля входу до його намету.
Та Кір, здавалось, не помічав їх. Він дивився понад їх-
німи головами на криваві злодіяння свого війська, і його
зіниці освітлював вогонь пожеж. Губи в царя були суворо
стиснені. Спершись на залізну опору намету, він мовчав,
тільки груди його схвильовано здіймалися.

Крила вогненного птаха зі сходу розпростерлися над
Бабілу - містом Мардука.
Вавілон опинився в руках персів. Армія Набусардара
змушена була скласти зброю. Наймогутніше в усьому сві-
ті халдейське царство стало перською провінцією.
. У колісниці, запряженій четвериком білих коней, Кір з
тріумфом в'їхав до палацу покопаного ворога. Есагіла й ті,
хто чекав його як справедливого й милосердного царя, ви-
стелили йому дорогу пальмовим і лавровим віттям. Біля
в'їзду до Храмового Міста Кіра зустрічав верховний жрець
їсме-Адад у святковій ризі і з коштовними дарунками в
ебеновій скриньці.
Новий володар сів у царському палаці на трон, на якому
досі сиділи великі, овіяні славою халдейські правителі. Цар
Великої Персії виголосив першу промову у місті святого
Мардука. Він виголосив її перед жерцями Есагіли, зрад-
ницькою знаттю, багатими купцями з головної вавілонської
вулиці, представниками халдейського простолюду на чолі
з Сурмою, якого визволили з темниці воїни Угбару, і перед
представниками іудейського племені па чолі з майбутнім
його царем Зоробабелем. Він виголосив її перед вищими
перськими сановниками, серед яких були цар Крез - ко-
лишній союзник халдеїв, верховний воєначальник Угбару,
вищий воєначальник Сан-Уррі, а також Забада й Ел ра-
зом з князем Устігою.
Кір сказав так:

- Милістю богів ми звершили найбільше діяння від по-
чатку світу. Ми вели сувору й мужню боротьбу. Опір во-
рога часто примушував нас бути жорстокими. Пролилося
багато крові заради великої мети - об'єднання всіх наро-
дів Старого Світу, якому загрожує небезпека з півночі. Но-
вий Світ на чолі з греками й римлянами озброюється, щоб
напасти на нашу любу вітчизну. Боги навіяли мені думку
об'єднати всі землі від Фінікійського моря до Перського,
від Червоного моря до ріки Інд, бо, тільки об'єднавшись,
ми вистоїмо перед натиском ворога. Волю богів сповнено,
і я, цар Великої Перської держави, всі свої сили віддам
на те, щоб наша боротьба не виявилася даремною, а наша
перемога - скороминущою. Не легко підкорити собі наро-
ди, але ще важче утримати їх під своєю рукою. А тому ви,
перси, які перемогли разом зі мною противників нового
союзу наших народів, повинні не тільки розкошувати здо-
бутими благами, а й далі спільно зі мною продовжувати по-
чату справу. Ви повинні працею, невпинною своєю працею
примножувати багатства тих земель, за які пролили стільки
крові й принесли в жертву стільки життів. Досі перс був
рабом інших. Відтепер він буде паном світу. Все, що ви
бачили в Мідії, Сірії, Аравії, Фрігії, Ассірії, Каппадокії,
Лідії, Вірменії, і все, що ви бачите в колишньому великому
халдейському царстві,- ваше. Всі народи цих країн стануть
данниками Великої Персії, яку жде розквіт і щасливе май-
бутнє. Віднині стають рабами персів усі, кого ми примусили
скласти мечі. Ви, халдеї, що не відгукнулись на заклик царя
царів і стали з ним на прю, втратили не лише свободу,
а й усе своє майно. Відтепер вам уже ніщо не належатиме
на цій землі. Ви будете покірно й віддано служити мені,
цареві царів. А щоб ви знали, що перський володар і по-
велитель світу вміє бути добрим і милостивим, я залишаю
вам ваших богів і їхні святилища. Можете вільно прино-
сити жертви й молитися перед ликом святого Мардука, але
я вимагаю, щоб ви молилися також перед ликом Ахура-
мазди, бога любові й справедливості, який сотворив перса,
аби він владарював над вами.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62