Маргаріта Фігулі. Вавілон

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62

— Ти не голодний?
Це нове запитання здивувало його дужче, ніж міг би зди-
вувати удар грому в пустелі. Дівчина немовби читала його
думки. Та хоч у нього й бурчало від голоду в животі, він
процідив крізь зуби:
— Ні, не голодний, дякую.
— Воїни в дорозі завжди голодні, — всміхнулася вона до
нього і, розстебнувши плетену з комишу торбину, вийняла
з неї жменю пахучих хрустанців. Почастувала його:

— Призволяйся. Вони смачні. Сам цар Валтасар іще та-
ких не їв. Тільки жерці Есагіли ними ласують, бо вважають
себе вищими за царя.
Набусардар не взяв.
Згадка про Есагілу пронизала його аж до кісток. Перед
очима раптом постав образ пса, заритого в піску. Що, як
і ці хрустанці отруєні? Що, як це нова спроба позбавити
його життя? Що, як і це миле створіння — співучасниця
жерців?
А втім, він може її випробувати.
— Отже, ці хрустанці — таємниця есагільської кухні?
— Уяви собі,— вона значуще підморгнула йому,— уяви
собі, кухні самої Есагіли!
— І як же ж ти розкрила її?
— А ти думаєш, що тільки жерці володіють силою роз-
кривати таємниці інших? Ці хрустанці смачні й так, але во-
ни смакують мені стократ, коли я згадую, що таємницю їх-
ньої випічки викрадено у жерців. Якби я не боялася кари
богів, то сміялася б від радості.
— І я теж посміявся б із тобою над окраденими жерця-
ми. Ти навіть не уявляєш собі, як мені цього хотілося б,
але...
Дівчина з цікавістю глянула на нього своїми великими
блакитно-зеленими очима.
— ...Але я теж боюся,—провадив далі верховний воєна-
чальник, — щоб-мене не покарали боги.
— А як?
— Наглою смертю, бо ці хрустанці можуть виявитись от-
руєними.
Дівчина зайшлася переливчастим, грайливим сміхом, та
раптом споважніла.
— Можеш не боятись, бо ці хрустанці пекли не есагіль-
ські пекарі. Той, хто їх пік, Есагілу ненавидить усім серцем.
Він пік їх для мене, щоб я хоч трохи пораділа життю, пік
їх, щоб я жила, а не вмирала. — Вона на хвилинку замисли-
лась і додала вже зовсім серйозно:—Тепер ти зрозумів,
воїне? Тож не бійся нічого і спокійно з'їж їх усі. То ти ка-
жеш, що виконував таємне доручення? Що ж, може, комусь
і треба послати тебе туди, звідки немає вороття. Але мене
не цікавлять таємниці, які ви розвозите на глиняних таб-
личках з Вавілона у всі кіпці країни й світу. Якби ти міг
зазирнути в моє серце, то зрозумів би, що для мене, навпа-
ки, дуже важливо, аби ти жив.
Тепер уже Набусардар зачудовано подивився на дів-
чину.

— Тебе це дивує? — вела вона далі. — Ти спершу поїж,
а потім я тебе про щось попрошу. Ти міг би зробити мені
у Вавілоні одну послугу:— І Нанаї мимохіть мрійливо зі-
тхнула.
Вона запропонувала верховному воєначальникові сісти на
траву під деревами. Потім висипала в поділ його сорочки
цілу торбинку запашних хрустанців і поставила біля його
ніг глечик- з козячим молоком, мовляв, він може запивати
ним хрустанці. А щоб він не боявся за своє життя, взяла й со-
бі пару хрустанців і двічі відсьорбнула молока із глечика.
Щоб не заважати йому їсти, Нанаї вийняла з іншої тор-
бинки глиняну табличку і заходилась водити по ній мета-
левим різцем.
Навдивовижу вправною рукою вона виводила на табличці
лінії й майстерно вирізьблювала зображення священного
бика. Зробивши перший штрих, вона зі щирим запалом по-
ринула в роботу: щоки її то рожевіли, то знову блідли, очі
то спалахували ясним вогнем, то м'яко згасали.
Видно було, що, вирізьблюючи це зображення, дівчина
уявляє собі щось таке, що глибоко заховане в її серці, так
само як запашні хрустанці, котрі вже доїдав воїн, ховали в
собі таємницю Есагіли.
— А як же тебе звати, частувальнице моя? — вже привіт-
ніше запитав Набусардар.
— А ти хіба не знаєш? — здивувалася вона й ніжно сту-
лила свої гарні рожеві вуста. — Я — прекрасна Нанаї й жи-
ру в Селі Золотого Колосся.
— А хто твої батьки?
— Мою матір, яку покликав за води Євфрату величний
Сін, звали Дагар, а мого батька, який доводиться братом
хороброму Сінібові, страченому після битви з аммонітяна-
ми, звуть...
— Стривай, Нанаї, — зупинив він дівчину. — Так ти ка-
жеш, що хоробрий Сініб був твоїм дядьком? Хай вічно сла-
виться його чесне ім'я.
— Хоробрий Сініб був моїм дядьком. Він одержав від ца-
ря значний титул. У Селі Золотого Колосся він будував собі
пишний дім, коли заздрісні жерці засудили його на смерть.
Нехай боги будуть милостивими до нього в царстві тіней.
Відтоді наш рід ненавидить служителів великого Мардука
в Есагілі. Ми віримо в доброго Елліля і віримо, що Елліль,
ики-й сотворив світ, знищить Есагілу.
Поки дівчина розповідала, Набусардар пригадав бурхли-
ве засідання військового суду, який засудив на смерть воїна
Сініба. Спершу за заслуги його підвищили на воєначаль-

ника, а цар Набонід, батько царя Валтасара, пообіцяв йому
значний титул, якщо Сінібові вдасться придушити бунт ам-
монітян. Силами одного-однісінького загону він утихомирив
їх і повернувся переможцем. На своє нещастя, Сініб загубив
у бою емблему загону; для відчайдушного воїна це означа-
ло тільки втрату ебенової палиці, один кінець якої був оз-
доблений Мардуковнм зображенням з орлиними крилами,
але закон відмірював за це смертну кару. Втрата військової
емблеми вважалася найбільшою ганьбою для воєначальни-
ка, і тільки слово царя могло змити з нього цю пляму. На-
бонід помилував Сініба й наділив його значним титулом,
однак Есагіла, яка боялася Сінібового впливу, запротесту-
вала й натиснула на військовий суд. Зрештою Сініба, який
здобув для Вавілонського царства чимало перемог, усе-таки
засудили до страти і влили йому в горлянку розтопленого
свинцю.
Від згадки про це в Набусардарових жилах закипіла
кров, і він мимохіть схопився за меч, неначе перед боєм з
запеклим ворогом. Але відразу ж схаменувся і, щоб прихо-
вати своє хвилювання, сказав:
— Я вже не боюся, що з'їв отруєні хрустанці. Навіть біль-
ше: я радий, що Есагіла позбулася бодай однієї своєї таєм-
ниці. Вона не відкриває її навіть цареві, а я напхав нею свій
шлунок.
Нанаї уважно слухала його, кліпаючи своїми довгими,
густими віями.
— Живи вічно, прекрасна НанаЇ, й нехай боги здійснять
твої мрії.
— Я хочу тебе про щось попросити, воїне.
— Ай справді, ти вже натякала, що хочеш доручити мені
щось у Вавілоні.
— Атож, саме заради цього я й пригостила тебе запаш-
ними хрустанцями.
НанаЇ схилила голову й, зашарівшись, почала про око під-
правляти різцем зображення священного бика на глиняній
табличці. Серце в неї шалено закалатало, а думки сплута-
лися. їй треба було опанувати себе, перш ніж почати гово-
рити. Та при першому ж слові різець від хвилювання ви-
слизнув у неї з пальців.
— Чи знаєш ти, воїне, Набусардара, верховного воєна-
чальника царського війська?
Набусардарові теж треба було якусь мить поміркувати,
якщо він хотів спокійно відповісти на це приголомшливе
запитання й не виказати себе.

— Знаю. Я ж бо служу в загоні, який охороняє ного па-
лац, тож бачу Набусардара щодня,— схитрував він.
— Тобі стане терпіння вислухати мене?
— Я все одно мушу дати коням відпочити після довгої
дороги, а інших справ у мене немає. Кажи.
Він вимовив це зовсім спокійно, але в душі весь аж трем-
тів від цікавості, сподіваючись почути щось про перських
шпигунів. Мабуть, Нанаїна врода привабила сюди когось із
них, і ця кмітлива дівчина вивідала в нього важливі відо-
мості.
— Якщо ти служиш у непереможного Набусардара, вер-
ховного воєначальника військ його святості царя Валтаса-
ра, то я розповім тобі. Я розповідатиму, а ти слухай.
І Нанаї почала розповідати. Вона сиділа, обхопивши ру-
ками коліна, й великим пальцем правої ноги видовбувала
в траві ямку. Щоки її залилися густим рум'янцем, і вона
уникала погляду того, хто жадібно ловив кожне її слово.
— Знаєш, воїне,— почала вона,— всі жінки з берегів
Євфрату й Тігру щодень звертають свої мрійливі погляди в
бік Вавілона. Всі жінки щодень звертають свої мрійливі
погляди в бік Вавілона, а надвечір ждуть військо, яке по-
вертається з муштри. Перед сном вони нишком думають про
Вавілон і приховують рум'янець, який виступає в них на
щоках від цих думок. А вночі шепочуть спросоння: «Ваві-
лон, Вавілон» — і чекають, що зорі, ці божі створіння, здій-
снять їхні мрії. Вранці вони прокидаються розчаровані, але,
хоч уже тисячі разів пережили це розчарування, не пере-
стають мріяти. Цілий день вони працюють із піснею надії
на вустах, і серця їхні тужать за Вавілоном, бо там—він.
Вони ждуть, що колись він проходитиме їхнім краєм зі сво-
їм військом і вибере собі одну з них. Він, чий палац увін-
чаний золотою вежею. Він, що оперезаний золотим мечем.
Він, чиї обійми міцні й палкі; він, що спопеляє силу ворога,
як спопеляє надії жінок. Він — непереможний і прекрасний,
мов сонце в блакитній глибині полуденного неба. Він — ве-
ликий Набусардар, верховний воєначальник найманого вій-
ська його святості царя Валтасара, той, кому коряться
серця халдейських жінок так само, як коряться його нака-
зові воїни.
Нанаї зробила коротку паузу й, перш ніж заговорити зно-
ву, підвела голову, сором'язливо заплющивши очі.
— Уяви собі, воїне, я теж одна з цих жінок,— вимовила
вона.
І тут же тепла долоня воїна лягла їй на руки, що обхопили
коліна, і його вуста тихо проказали її ім'я.

Вона злякано здригнулася, а коли розплющила очі, то
побачила, що обличчя воїна пом'якшало, зіниці його очей
розширилися, наче море, готове залити в безмежному по-
риві всю землю.
— Нанаї,— повторив він,— звідки ти взялася? Я не знаю
всіх жінок,—додав за хвилину,—але ти, безперечно, най-
прекрасніша серед них і могутній Набусардар визнає тебе
гідною своєї любові.
Так сказав воїн і запитав нарешті, якої ж послуги вона
від нього жде.
Не здогадуючись, що перед нею сидить сам верховний
воєначальник царського війська, Нанаї так само невимуше-
но вела далі. Спочатку вона прийняла його за простого най-
маного воїна. Але потім подумала, що цей гонець не може
бути звичайним воїном, бо меч у нього висить на лівому
боці, а кинджал — на правому, тимчасом як прості воїни
носять їх навпаки. Це означає, що він теж воєначальник
вавілонської армії. Тим-краще для неї, принаймні більша
надія, що він таки перекаже Набусардарові її прохання.
Дівчина звернула Набусардарову увагу на незвичне роз-
ташування кинджала й меча, і йому ця спостережливість
вельми сподобалася. Вона завважила деталі, про які навіть
. він, верховний воєначальник найбільшої армії в світі, забув.
Та він не збентежився і, усміхнувшись, перевісив меч на дру-
гий бік. Хотів цим довести їй, що він не воєначальник і що
тільки з поспіху почепив зброю не так, як треба, коли дів-
чина наблизилась до нього. Але відразу ж помітив: її зов-
сім не втішило те, що він—лише простий найманець. Вга-
давши причину розчарування дівчини, він запевнив її, що
все одно має доступ до Набусардара, бо він — його таємний
гонець і відразу ж після повернення до Вавілона з'явиться
до верховного воєначальника, щоб передати йому рапорт
намісника Сіппара, від якого оце повертається. У Нанаї не
було підстав не вірити його словам, і вона заспокоїлася.
— Так от, коли ти повернешся до свого верховного воє-
начальника, воїне, то передай йому все, про що я тобі роз-
повіла і про що ще розповім. Скажи, що я, Нанаї, вірна охо-
ронниця отари, хотіла б бути вірною охоронницею його жит-
тя. Я хотіла б, щоб колись, проходячи нашим краєм разом зі
своєю армією, він зупинився тут і покуштував запашних
хрустанців, якими я його пригощу.
— Отже, ці хрустанці ти берегла для нього? — здивував-
ся Набусардар.
— А ти думаєш, що пастухи їдять наїдки зі столів Есагі-
ли? Вода й корж — ось їхній щоденний харч. Та я берегла

ці Хрустанці, щоб усипати їх у пригорщу моєму повелите-
леві, коли він проїжджатиме голодний повз наше село.
Я не боялася, що він одмовиться од них,— адже таких
хрустанців не куштував навіть сам цар.
— От бачиш, а я їх у тебе всі з'їв.— Набусардар удав,
що шкодує.
Нанаї всміхнулася.
— Признаюсь, я хотіла тебе ними задобрити, щоб ти ви-
конав моє прохання й розказав про мене непереможному
Набусардарові, бо марно зітхають по ньому тисячі жінок на
берегах священних річок, якщо він не знає про жодну з них.
Ти скажи йому, що я прийду до нього, тільки-но він мене
покличе. Скажи йому про це словами пісні, яку нині спі-
вають по всій країні.
Якесь незвичайне почуття закрадалося в Набусардарове
зачерствіле серце воїна, поки він слухав Нанаїні речі.
— Ти знаєш цю пісню? — запитала вона.
Він не знав її, бо Останнім часом уникав товариства, в
якому п'ють вино й співають любовних пісень. Турботи про
батьківщину й зростання могутності Кіра займали всі його
думки. Ворожнеча з Есагілою й таємна державна рада, яка
має відбутися через два тижні, змусили його шукати, шпигу-
нів самотужки, бо він підозрював, що воєначальники, яких
уже посилали з подібним завданням, служать Есагілі. Що-
правда, досі йому теж не вдалося схопити бодай одного
перського вивідача, та старий Гамадан за обіцяний злиток
золота, мабуть, принесе йому протягом двох тижнів дані,
якими він, Набусардар, спробує переконати уряд, що треба
готуватися до війни.
Набусардарові раптом пригадалося, як старий Гамадан
у розпачі лизав порох із його сандалів, почувши наказ по-
жертвувати своєю дочкою, аби принадити цих паршивих
перських собак. «А що, коли Гамаданова дочка така ж при-
вітна й чарівна, як Нанаї? Хіба не шкода було б прирікати
ЇЇ на це?» — майнуло йому в голові.
— Про що ти задумався, воїне?—поцікавилася Нанаї,
помітивши, як спохмурніло його обличчя.
Він опам'ятався й швидко відповів:
— Намагаюсь пригадати, чи не чув уже де-небудь пісню,
про яку ти казала.
— Ну й що, ти вже десь чув її?
— Здається, ні, бо я не знаю жодної нової пісні, а старі
всі позабував. Я буду дуже радий, якщо ти її заспіваєш.
Це прохання трохи збентежило Нанаї, та коли він знов
повторив його, вона, зрештою, набралася хоробрості й під-

делася. Неквапливо відійшла до колісниці, зіперлася на її
борт, але все ще вагалася.
Набусардар помітив нерішучість дівчини і, щоб не бенте-
жити її своїм поглядом, ніби ненароком узяв у руки глиня-
ну табличку. З одного боку на ній було вправно вирізьблено
зображення священного бика, над головою якого сяяло три
зірки — символ божества. З другого боку на табличці були
вирізьблені слова пісні, яку Нанаї збиралася заспівати.
Нарешті вона таки відважилася й заспівала першу строфу:
— «З очей твоїх зорять самі боги, тож нехай погляд твій
зупиниться на моєму обличчі, наче погляд милостивих богів,
якби я їх про це попросила».
Голос її був чистий і гарний, як і весь її вигляд.
Вона заспівала другу строфу, вдивляючись у далечінь, де
сходилися дороги, що вели до Вавілона:
— «Вустами твоїми промовляє сама небесна Іштар, тож
дай мені знак, о втілення самої доброти, що я вимолила у
тебе милість і що першого ж дня весни зможу сподіватися
твого кохання».
На очах у неї заблищали сльози, й одна з них раптом
покотилася вниз по щоці, схожа на перлину з дна Перської
затоки. Упавши їй на груди, сльоза всмокталася в білу тка-
нину сукні.
Нарешті дівчина заспівала останню строфу:
— «У тілі твоєму нуртують солодкі джерела життя, тож
дозволь мені, пресолодкий, припасти до них вустами, як
дозволяєш богам, інакше я помру від жаги біля слідів твоїх
ніг, марно шукаючи дорогу до тебе».
Набусардар, про якого часто казали, що він твердий, мов
граніт, сам не знав, чому сьогодні так розм'як. Він не раз
ступав по оголених плечах жінок, які повзали біля його ніг у
вавілонських палатах, а з цією йому раптом захотілося по-
вернутись у молоді літа. Невже це від безпорадності-перед
безмежною владою Есагіли? А може, ця дівчина замість от-
рути підмішала в хрустанці зілля-привороту? Він не всти-
гав навіть як слід розміркувати над кожним із цих при-
пущень, які насувалися на нього, ніби льодовик з високих
гір півночі. Він повірив би в Нанаїне лукавство, якби вона
не прийняла його за простого найманця. Навіщо Нанаї лу-
кавити з ним, коли вона кохає верховного воєначальника
царських військ, а він оце видає себе за його посланця? На-
бусардарові пощастило здобути її довір'я, але що було б,
якби він раптом відкрився їй, хто він насправді? Що, якби
посадив її в свою військову колісницю й відвіз до одного із
своїх палаців?

Та Набусардар тут-таки відмовився від цієї спокуси. По-
дібні пригоди вже не приваблювали його. Обов'язки верхов-
ного воєначальника веліли думати про інше. Вавілонія в
небезпеці. Перський лев випускає пазури, щоб накинутися
на неї. Набусардара жде боротьба з Есагілою, і він мусить
перемогти. Через те він навіть був радий, що збайдужів
уже до життєвих утіх і що всі свої сили тепер зможе від-
дати армії.
Нанаї, приголомшена серйозним виразом його обличчя
і зморшками на чолі, запитала:
— Тобі не сподобалась моя пісня? Я склала її для нього
сама, і нині її співає кожен халдей, який кохає і хоче, щоб
його кохали.
— Твоя пісня чудова, Нанаї, — відповів він. — Непере-
можному Набусардарові вона неодмінно сподобається.
— Передай непереможному Набусардарові також те, що
я хочу стати охоронницею його життя й буду йому найвір-
нішою з вірних.
Найвірнішою з вірних!
Верховному воєначальникові знову пригадався отруєний
собака. Тварина була йому ближча за будь-кого з людей,
бо серед них він не знаходив жодної вірної душі. Але він
належно оцінив би й полюбив людину, якби вона пообіцяла
йому свою щиру вірність.
— Ти хочеш бути йому найвірнішою з вірних? Як собака?
— Як собака, воїне, — пристрасно відповіла Нанаї й сіла
поруч нього. — Я ладна супроводжувати його колісницю по
всіх вавілонських дорогах, бігти поряд з нею, як собака.
— Нанаї, так багато Набусардарові не потрібно від тебе,
і, можливо, він цього й не заслуговує.
— Ну що ти, навпаки, — заперечила дівчина. — Я так ви-
рішила, і моє кохання сильніше за владу всіх царів і фарао-
нгв. — Щоб воїн їй повірив, вона щиро призналася йому: —
Воно таке сильне, що я нікому іншому не змогла б стати ні
коханою, ні дружиною й матір'ю дітей, навіть якби йому
належали золоті копальні на Пактолі або срібні в Тарши-
ші. Не змогла б, якби навіть хтось мені пообіцяв, що я двічі
па день зможу купатися в мармурових ваннах і його служ-
ниці натиратимуть моє тіло найдорожчими пахощами. Якби
навіть хтось мені пообіцяв, що я вбиратимусь у найтонші сі-
донські тканини і спатиму на єдвабі, привезеному з далеких
китайських країв. Якби навіть хтось мені пообіцяв, що я но-
ситиму прекрасні вишивані покривала від найбагатших ва-
вілонських купців, а в моєму волоссі виблискуватимуть
оздоби з рідкісними коштовними каменями, які тільки

спритний фінікієць може відшукати десь на краю світу. Як-
би навіть і з'явився такий багатий чоловік і захотів усе це
мені дати, я й тоді не проміняла б його на Набусардара,
навіть якщо мені судилося бути тільки...
— ...Собакою, що біжить поряд з його колісницею, — до-
кінчив він.
— Еге ж, саме це я й хотіла тобі сказати, — гордо під-
твердила вона й попросила подати їй глиняну-табличку, яку
він залишив на траві.
Набусардар подав.
— Дивись, воїне, — промовила вона, показуючії на ви-
різьблене нею зображення священного бика, — це— образ
мого повелителя і бога — непереможного Набусардара. А я,
убога й дурненька Наиаї, хочу бути лише цією маленькою
квіткою у нього під ногою. Бачиш цю квітку під ратицею
бика?—запитала вона, трохи помовчавши.—Я хочу бути
лише такою квіткою під ногою в Набусардара.
Набусардарові ще ніколи не доводилось чути, щоб жінка
так говорила про свої почуття, тож він запитав:
— Скажи, Нанаї, чи міцна ця твоя любов і чи ніщо не
змінить її згодом, бо непереможний Набусардар неодмінно
мене про це запитає.
— Ах воїне, — зітхнула вона, — що я можу тобі сказати?
Якщо ти чув про піраміду Хеопса, то саме така й моя любов.
Вона вічна- А більше я нічого не можу тобі сказати.
— Ти добра й розумна, прекрасна Нанаї, і я розповім
про це моєму воєначальникові.
— Справді? — Вона аж стрепенулася від хвилювання.
— Якщо мій воєначальник буде милостивим до тебе, то
можеш сподіватися, що я невдовзі прийду з його відповіддю.
— Справді?
— Справді.
— Яке ж то буде щастя для простодушної Нанаї, котра
прагне бути мудрою тільки для того, щоб сподобатися сво-
єму повелителеві!
— Ти вмієш писати й читати, Нанаї?
— І читати, і писати, воїне. Поки був живий дядько Сініб,
він наймав для мене вчителя, але тепер я вже не маю нічого,
крім ц,ієї глиняної таблячкн і різця. Та цього ти вже можеш
не казати своєму воєначальникові. — І Нанаї, зашарівшись,
опустила голову.
— Чому ти почервоніла, Нанаї? — запитав Набусардар
і підняв її підборіддя,
— Бо мені соромно за себе. Вміти тільки писати й чита-
ти — цього, либонь, мало, надто коли я подумаю, що

непереможний Набусардар оточений вродливими й високо-
освіченими жінками. Скажи, це правда, що вавілонянки
дуже освічені?
Він зневажливо засміявся і взяв її за руку.
— Мудрості вавілонянок ти можеш не боятися, бо, крім
теревенів про убори та про коханців, вони ні на що інше
не здатні. А коли хочеш знати про них більше, то скажу тобі
ще й те, що голови їхні постійно задурманені вином, а душі
спустошив блуд. Вони гірші за сук, бо пес іще повинен до-
биватися в них любові, а вавілонянки самі стеляться чоло-
вікам під ноги.
— Що ти кажеш, воїне? — злякано скрикнула дівчина. —
Та за такі речі великий Набусардар звелить закидати тебе
камінням!
— Сподіваюсь, він про це не довідається, - лукаво по-
сміхнувся Набусардар.— Адже ти йому про це не розкажеш,
прекрасна Нанаї?
— Як і коли я зможу йому про це розказати? - сумно
всміхнулася вона.
Набусардар поспішив розвіяти її сум.
— Ти не встигнеш і зогледітись, як я повернуся сюди з
наказом привезти тебе до його палацу. Там ти бачитимеш
Набусардара щодня і щодня з ним розмовлятимеш.
— Ах воїне, — зітхнула вона, гадаючи, щ5 він каже це
дише для годиться.
— Ти мені не віриш?
Він хвилину помовчав. Тиха Нанаїна зажура викликала
в нього співчуття. Він помовчав, щоб дати їй змогу заспо-
коїтись.
У тиші, яка раптом запала, обоє дивилися на обрій; сон-
це поволі хилилося до заходу й проходило понад краєм, де
лінивий Ніл плинув долиною лотосів, нечутно плазуючи повз
підвалини таємничих святилищ. Там богиня Ісіда ' оплаку-
вала свого Осіріса2 й. чекала на його воскресіння. Там юр-
ми людей сунули до храму Амона 3 — з квітами у волоссі
і з Ікертовним нардом. Там стояли славетні стобрамні Фіви.
Там підніс славу священного єгипетського царства могутній
Мемфіс. Там жив син богів, безсмертний фараон, який під-
писав угоду з вавілонським царем і пообіцяв, що пришле

' Ісіда—богиня родючості, води й вітру, охоронниця померлих у
давньоєгипетській міфології; дружина і сестра Осіріса.
2 Осіріс—бог природи, що вмирає й знову оживає, покровитель
і суддя мертвих; брат і чоловік Ісіди.
3 Амон—спершу бог Фів, згодом верховний бог усього стародав<
нього Єгипту.

своє військо на допомогу Вавілонії, якщо їй загрожуватиме
небезпека і вона потребуватиме допомоги Єгипту.
Джерело світла котилося тепер понад його родючими по-
лями у глибини заходу. У східних країнах спадала денна
спека, скрізь лягали видовжені тіні. З півночі поволі стру-
міла легка прохолода, і разом з нею надходив вечір.
Набусардар першим отямився після цієї мовчанки, зга-
давши, що час уже думати про повернення до Вавілона,
якщо він хоче дістатися до міських воріт, перш ніж зайде
ніч. •
Зітхнувши, він звернувся до Нанаї:
— Мені вже час рушати, щоб я зміг іще сьогодні допо-
вісти непереможному про виконання його наказу Гі розка-
зати про зустріч із тобою.
Останні Набусардарові слова примусили Нанаї здригну-
тися.
— Мені вже час рушати, — повторив він, поправив нако-
лінники й надяг шкіряний нагрудник. Потім вивів з гаю
коней і, зовні досить байдужий, піднявся в колісницю, взяв
батіг і ляснув ним у повітрі.
Коні, трохи відпочивши, нетерпляче перебирали копитами,
іржали й чекали тільки знаку, щоб рвонути з місця.
Нанаї всією душею бажала, щоб вони якомога швидше
помчали до Вавілона, навзаводи з її думками.
— Не забудь про моє прохання, воїне, — нагадала вона
йому наостанку, навіть не здогадуючись, що її жаданий
стоїть у цю хвилину перед нею в колісниці, що він уже те-
пер дивиться на неї і вже тепер любить її за те, чого бракує
жінкам Вавілона.
Вже збираючись попрощатися з нею, Набусардар раптом

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62