Маргаріта Фігулі. Вавілон

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62

повія наспівувала любовної пісні: «Моє серце-то світло,
моє серце-то гра і любов». Вона любострасно дивилася
на Набусардара, однак він навіть не глянув у її бік.
Помічник верховного воєначальника кинув короткий на-
каз, і воїни пустили в хід батоги, жорстоко відганяючи
повій.
Підкови коней знову зацокали по бруківці, і об'їзд поїхав
далі.
Якусь вилину його супроводжувало невдоволене бурмо-
тіння повій, а потім і воно затихло. Найдовше лунав дзвін-
кий альт, що виводив любовну пісню: «Моє серце - то світ-
ло, моє серце -то гра і любов».
Але й він поволі розтанув у далині, і об'їзд нарешті ви-
їхав на набережну.
Бундючну будівлю Фінікійської корабельної спілки огор-
нула темрява. Біля неї на Євфраті погойдувалися два на-
вантажені кораблі. Вони везли до Індії мідь із Лівану, гли-
няний посуд із Кносса, шарлат із Сідона, вино й олію з
Фінікії, знамениту цинамонову мазь із Вавілона.
Перед відплиттям моряки й раби пішли поклонитися Мо-
лохові, богові руйнівної сили, яка спопеляє рослини й ви-
сушує джерела.
Святилище лиховісного бога було яскраво освітлене.
У його глибині стояла гігантська золота статуя Молоха. Об-
личчя напівлюдини-напівтварини виражало жах, який пере-
ливався в душі віруючих. На голові бичачі роги. Рот роз-
зявлений. Могутні руки. Живіт наче розпухлий чи здутий.
У його прірві гинуло все живе.
На статую було накинуто червоне запинало. По ній пере-
бігали криваві відблиски. Перед статуєю в танці вихиляли-
ся жриці в убранні.з такої самої червоної тканини. Довкола
вівтаря стояли жерці в червоних ризах і здійснювали аме-
люту -- жертвоприношення раба.
Коли об'їзд зупинився перед святилищем, жрець саме зве-
лів стати рабові в клуби фіміаму й змочив йому чоло водою,
щоб він очистився. Потім узяв з вівтаря глечик з оливою
й полив голову, щоб освятити його. Решта жерців бубоні-
ли молитви. Нарешті храмовий служка підніс до грудей
раба золоту миску, і один із жерців перерізав йому горло.
Раб захарчав, захитався і впав мертвий до ніг великого
бога.
Молоха було власкавлено, і кораблі з вантажем могли
вирушати в дорогу.

Набусардар спостерігав із-за колон за цим безглуздим
жертвоприношенням. Коли раб упав мертвий і жерці поста-
вили миску з його кров'ю на вівтар, він смикнув поводи і,
пригнічений цією сценою, поїхав далі.
Біля мосту він звернув на Дорогу процесій. Вулиця була
вимощена кам'яними плитами з молитвою до Мардука. При
світлі зірок на одній із них можна було прочитати:
«Володарі країн і їхні піддані, вельможі і їхні раби, по-
клоняйтеся мені всі, падаючи переді мною ниць, бо я ваш
пан, я сотворив вас».
Перед святилищем Сімох Демонів вони побачили укляк-
лу дівчину. В її кошику було сім олов'яних келихів, повних
вина. Вона доземно вклонялася проклятим богам потойбіч-
ного світу.
. Набусардар звелів своєму помічникові гукнути дівчину, бо
нічної пори вавілонянам заборонялося перебувати на вулиці.
- Хто ти? - запитав той дівчину.
Вона злякалася^ але відповіла:
- Я дочка колишнього управителя маєтку Іддін-Сама
й молюся сімом демонам.
- Яка мерзота!
- А хіба не мерзота те, що великий багатій Сін-Еріс ро-
зорив мого батька, і тепер мій батько, хоч він і з благород-
ного роду, повинен робити свічки, а я, його дочка, аби про-
годуватись, мушу обходити доми вельмож і покірно пропо-
нувати їм цей виріб? Хіба це справедливо, пане?
- Я нічого не знаю про позов твого батька, але мені зве-
лено попередити тебе, що вночі всім без винятку забороне-
но перебувати на вулиці.
- Ти дуже люб'язний, пане, і я знаю, як слід поводитись
о цій порі на вулиці. Я виховувалась у знатній родині. Я за-
раз же піду геть, тільки дозволь мені поставити злим богам
ці сім келихів; Я принесла їм ніку-жертву вином, їх му-
чить спрага в царстві Нергала. Вони віддячать мені тим,
що покарають великого багатія Сін-Еріса.
І, обернувшись до статуй, дівчина почала розставляти пе-
ред ними келихи.
- Це тобі, Лабарту, що посилаєш людям страшні сни.
Благаю тебе, оберни на пекло ночі Сін-Еріса... А це вам,
Утукуй Алу, що стискаєте горло людини і душите її. Заду-
шіть і Сін-Еріса за те лиходійство, яке він нам заподіяв...
Це тобі, Ліліту, що насилаєш на людей навіженство, на-
шли його й на Сін-Еріса, щоб він більше ніколи не мав яс-
них думок...

- Досить! - вигукнув помічник верховного воєначаль-
ника.- Сія-Еріс - високий царський чиновник. Ти ганьбиш
ім'я царського слуги й просиш кари на його голову! - І опе-
ріщив її батогом ще до того, як діждався Набусардаро-
вого наказу.- Відвести її до в'язниці?
Набусардар мовчав, і тоді дівчина почала благати крізь
сльози:
- За віщо, пане? Я шукала справедливості в колегії суд-
дів і просила захисту в заступника народу та заступника
Вавілона, святого Мардука. Судді прогнали мене, мов соба-
ку. А в храмі Мардука мене й слухати не стали, наче я -
послідуща. рабиня. І ти ще дивуєшся, пане, що після всього
цього я прошу допомоги в злих духів? Якщо ти такий муд-
рий, то назви мені ім'я того з богів, котрий допоможе ви-
правити кривду, яку нам заподіяв Сін-Еріс. Я день і ніч
стоятиму перед ним навколішках і благатиму його ласки.
- Ти хулиш Мардука! - І помічник обернувся до Набу-
сардара.- Вона хулить Мардука й богів Вавілона, твоя
світлість. Ти дозволиш мені засікти її батогом?
Набусардар стомлено глянув на нього й нічого не відпо-
вів. Він бачив, як дівчина підвелася й затулила свої пле-
чі, немовби захищаючись від батога його помічника.
- Не кривдь її,- сказав Набусардар.- їдьмо швидше,
мені щось недобре.
Помічник глянув на верховного воєначальника, і йому не
сподобався вираз Набусардарового обличчя. Воно здава-
лося порожнім, наче осіння нива.
- Твоя світлість, ти хворий. Вертаймося в ставку.
- Ні!-заперечив Набусардар.
- Куди ти ще хочеш поїхати, непереможний?
- Продовжимо об'їзд, я хочу пересвідчитись, що в місті
все гаразд.
Вони проїхали ще кілька вулиць та площ і зупинилися
біля підніжжя пагорба Колая. В повітрі стояв запах троянд
і гліциній. По схилах пагорба вився виноград, а дороги були
обсаджені кущами тамариксу. На клумбах жовтіли лілії,
а над штучним ставком тонкі трави гойдали сплячих метели-
ків та бабок. Під гілочками мирти дрімали слимаки. Нав-
проти пагорба росли гранатові дерева й кипариси, а на са-
мому вершечку зажурено схилили своє віття плакучі верби,
в тіні яких стояв Дім чудесної гори, храм богині зцілення
Гули. Його білі стіни з дрібнозернистого каменю видно було
ще здалеку. Особливо добре бачили їх ті, хто шукав у них
захисту і здоров'я.
Поглянувши на храм, Набусардар запитав;

- Ти віриш у силу цих джерел?
- Вірю. А ти хворий, твоя світлість,- відповів поміч-
ник,- і тепер я вже бачу, куди ти мене вів. Божественна
Гула тебе вилікує.
Вони почали повільно підійматися на вершину пагорба.
Воїни залишилися внизу, за садами. Найгарнішими в усьо-
му Вавілоні садами багатіїв.
Набусардар і його помічник наближалися до святилища.
У нічній темряві невиразно вимальовувалася статуя боги-
ні. Біля її ніг стояла погасла лампада, а поруч дрімали
дриці. В басейнах.дзюрчала вода, вода зцілення.
Раптом Наоусардар зупинився і, повернувшись до поміч-
ника, насилу вимовив:
- Що це зі мною діється? В голові гуде, а тіло б'є холод-
ний дрож.
-Ти хворий, твоя світлість.
Набусардар перевів подих і потер спітнілий лоб.
- Де ми?
- На пагорбі Колая.
- А чого ми сюди приїхали?
- Ти так наказав.
- Що? Я.так наказав? Не розумію.
- Може, ти хотів попросити богиню Гулу, щоб вона зці-
лила тебе?
- Ні, ні... Я в богів не вірю... У мене плутаються думки.
Мені здається, ніби я падаю з коня. І в очах темніє...
Він випустив повід, і голова його впала на груди:
- Твоя світлість! - закричав помічник.
Набусардар очутився і почав шукати повід. Вигляд у ньо-
го був страшенно змучений, а погляд туманний, наче сузір'я
Молочного Шляху.
- Ходімо до святилища, жриці напоять тебе цілющою
водою, і ти знову будеш здоровий і сильний.
Набусардар мовчки підкорився, і помічник повів його до
білої будівлі, звідки долинало дзюрчання джерел. До цих
звуків тепер долучились ридання. Це, плачучи біля статуї,
каялися жриці в білому вбранні. Дні й ночі вони підтриму-
вали у лампаді вічний вогонь, і ось тепер він зненацька
погас:
- Я хочу пити,- прошепотів Набусардар, коли служи-
тельки богині Гули розповіли йому про свій клопіт.
А одна з них сказала:
- Без вічного вогню й ці джерела не мають сили,
- Може навіть статися, що той, хто нап'ється води при
згаслій лампаді, помре,-докинула інша.

Помічник запитав Набусардара, чи він і в такому разі
питиме воду.
- Нитиму. Принесіть,- наказав верховний воєначальник.
Жриця з острахом подала йому мармурову, з прожилка-
ми, миску, Набусардар осушив її до дна.
Всі заціпеніло дивилися на нього й потерпали, що зараз
він безсило зсунеться з коня додолу. Однак Набусардар
глибоко зітхнув, віддав миску й за хвилину сказав уже, трохи
бадьорішим голосом:
- Спасибі вам. Ця вода справді освіжає, і мені вже
краще.
- Що ж далі, непереможний? - запитав помічник.
- Вертаймося назад. Мене ждуть невідкладні справи.
- Вони повернули коней і тією ж дорогою почали спуска-
тися до підніжжя пагорба, лишаючи позаду розквітлі ли-
монні дерева й дзюркотливі джерела.

У ставці верховного командування халдейськими вій-
ськами Набусардар віддав детальні накази вищим воєна-
чальникам, а відтак, зморений і знесилений, вирішив поїха-
ти до Барсіппи трохи відпочити.
Відпочинок для нього був зараз єдиним порятунком. Ча-
сом йому здавалося, що життя покидає-його тіло. Ба навіть
більше - він не міг позбутися відчуття, що в обличчя йому
віє повітрям Е-урук-габгалу, міста мертвих.
Набусардар непорушне сидів у кріслі. Довкола нього
тиша, а всередині-.неймовірна втома. На лобі й скронях
.виступили крапельки поту. Голова поволі почала хилити-
ся, й він знепритомнів.
Покликали лікаря. Разом з ним прийшли й двоє магів.
РОНИ з першого ж погляду визначили, що в Набусардарове
тіло, мабуть, уселився етімуа, злий демон. Коли не допо-
могло бузинове вино з сонячним порошком, маги відкрили
ебенову скриньку й витягли з неї глиняну фігурку. Піднесли
її Набусардарові до вуст і- почали проказувати заклинання:
- «Ти, що здолав духа-охоронця пана і ввійшов у його
тіло, щоб мучити його, будь проклятий і за кару покинь
плоть, кров та кістки і ввійди в глину, бо глина-це схо-
вище й потрава злих духів. Будь проклятий. Будь прокля-
тий»..
У Набусардара почалася лихоманка. Він глибоко звів
дух і простогнав.
Маг відірвав фігурку від його губ і швидко сховав її в
скриньку, притиснувша рукою кришку, щоб з неї не втік
злий дух. Маги вірили, що етімуа покинув тіло верховного

воєначальника і ввійшов у глиняну фігурку. Тримаючи
скриньку під пахвою, проказали ще одне заклинання:
- «Відтепер нехай у тобі перебуває вже тільки малку,
дух-охоронець. Нехай малку-скрізь тебе супроводжує й дбає
про тебе».
Маги квапливо вийшли і в святилищі войовничої Іштар
Арбельської, що містилося в будинку ставки, спалили гли-
няну фігурку. Разом з нею в полум'ї згорів і демон, що по-
жирає плоть і кістки й п'є людську кров.
Набусардар навіть не здогадувався, як його пошили в дур-
ні і як, усупереч його волі (мракобісні маги завжди викли-
кали в нього обурення), з нього виганяли демона. При-
йшовши до тями, він запитав:
- Що це я пив?
- Бузинове вино,-відповів лікар.
- Чисте?
- Чисте,- непевно кивнув той.
- Як ти думаєш, я вже здоровий?
- Здоровий, пане.
- Минулого разу ти казав, що чисте вино лише затума-
нює розум, а не лікує. Зараз голова в мене зовсім запамо-
рочена. То навіщо ж ти це зробив?
- Голова в тебе повинна бути ясна, як сонце, неперемо-
жний, бо...
- Бо що?
- Бо я підсипав у вино сонячного порошку.
- Отже, все-таки підсипав,-.спіймав його на брехні На-
бусардар.-А хіба я тобі не казав, що бурштин не має ці-
лющої дії?
- Його пили всі халдейські володарі нашої землі: Ур-
баба, Гудеа, Урнінгірсу, Ургур, Самсуілунна, Агукакрімі, Ку-
рігальзу Перший, Назімуртташ Другий, Мардук-нардім-
ахі, Набур-Насір...
- Годі! Я теж знаю царів усіх династій, однак не нава-
жився б стверджувати, що своїм розумом вони завдячують
саме сонячному каменю. Я сказав би навпаки, що їхня муд-
рість освітлювала навіть каміння. Отак слід говорити про
своїх володарів.
- Мене тішить твоя красномовність, непереможний.
Я бачу, що бузинове вино - чудові ліки.
- Бузинове вино і сонячний порошок.
Набусардар усміхнувся і хотів погрозити лікареві паль-
цем, але рука його впала, і в очах знов потьмарилося. Щось
гірке, мов полин, підіймалося в ньому зсередини, перекочу-
валося в роті, наче величезні каменюки, пробивало підпе-

біння й тиснулося аж до мозку, а там розсипалося навсі-
біч, мов вистрелене з пращі. Він стиснув голову долонями.
- Що з тобою? - злякано запитав лікар.
.Набусардар не відповів.
- Ти дуже стомлений. Я накажу віднести тебе до пала-
ду благородної Телкізи.
- Мені треба до Барсіппи,-з зусиллям вимовив Набу-
сардар.
- У такому стані тобі не можна так далеко їхати, та й
благородна Телкіза хвилюватиметься, чи з тобою чого не
сталося в ці бурхливі дні.
Набусардар хотів йому щось заперечити, але раптом від-
чув докори сумління. Під час боїв він навіть не згадав про
дружину. Можливо, їй потрібна була його допомога. Вона
Могла навіть загинути в цій колотнечі.
Він рвучко підхопився, твердо вирішивши спершу навіда-
тися до вавілонського палацу.
Від паланкіна Набусардар відмовився і, випивши кілька
крапель гаоми, розбавленої молоком, поїхав туди верхи
в супроводі свого помічника й двох воїнів. '
На пагорбі Хілла вже прокинулося птаство, і з буйних
крон дерев долинали його високі трелі.
- Світає,- зауважив Набусардар, і це було єдине слово,
яке він вимовив за всю дорогу до палацу.
В палаці його зустріла лише сонна й розбуркана челядь. .
Тільки кульгавий раб пристрасно грав на флейті перед
домашнім божком серед базальтових колон, і йому до всього
було байдуже. Неподалік у овальному залі шуміли прядки,
і ткалі намотували пряжу на цівки, їм не давали заснути
вчорашні події, і вони силкувалися забутись за роботою.
Коли Набусардар увійшов до палацу, всі вибігли йому на-
зустріч. Вірний Кіру привітав господаря й доповів йому,
що дома все гаразд і що палац бої не зачепили.
Набусардар, який непокоївся за життя Телкізи, хотів не-
гайно її побачити. Та тільки-но він висловив своє бажання,
як Кіру впав перед ним ниць і провинно мовив:
- Убий мене, пане, але благородної Телкізи в її покоях
немає.
- Вона мертва? - злякався Набусардар. „
- Ні, пане, вона жива. Я стеріг кожну річ у твоєму домі,
якнайпильніше стеріг весь твій маєток, однак твоя благо-
родна дружина пішла шукати собі надійнішого сховища.
- Де вона? - запитав Набусардар ослаблим голосом.
- Боюсь сказати це й засмутити твоє серце.

- Говори, де вона! - повторив Набусардар. Недобре
передчуття наростало в ньому з кожною секундою.
- Вже два дні, як вона ділить хвилини радості з благо-
родним Сібар-Сіном у його палаці.
Набусардар напружив усі свої сили, щоб не впасти, мов
підрізане серпом стебло. Незважаючи на свою слабість, він
відчув, як від люті в-його жилах закипіла кров. Він, із самого
малку був рішучий і непохитний, але зараз розгубився й не
знав, як бути.
Кіру винувато дивився на нього і, стоячи на старечих
колінах, весь тремтів.
Кров гучно гупала Набусардарові в скронях. Нарешті він
сказав слузі:
- Устань! Чого ти стоїш навколішках, коли говориш про
неї?
Засмучений Кіру важко підвівся.
- Може, повідомити твою благородну дружину, ще- ти
вже повернувся? - запитав він несміло.
- Не треба', хай ця ненажера насититься.
Голос його був гнівний, але сповнений болю.
- Я не достойний твоєї милості,- сказав Кіру,- бо бачу,
що засмутив тебе.
- Настане час, коли й моє серце звеселиться. Не завжди
ж йому сумувати. За ці дні я багато бачив крові й смертей.
Мені б хотілося нарешті пожити без кровопролиття ґі без
трупів. Оселитися в своєму барсіппському палаці й жити
там серед того, що людині найдорожче. Тільки я не знаю,
коли вже доля зласкавиться наді мною.
Він усміхнувся від думки про Нанаї й уявив її собі
в сукні з домотканого Полотна й з поворозочкою під шиєю.
- Кіру. воїн Набусардар затужив за домашнім теплом.
Воїн Набусардар, найжорстокіша, на думку всіх халдеїв,
після царя Валтасара людина, теж має серце. Тепер я поїду
до Барсіппи. Я житиму там, бо тут мене все дратує й від-
бирає рештки сил.- І, щоб слуга не помітив його хвилю-
вання, він сказав нарочито твердіше: - Я поїду до Барсіппи.
Поїду до Барсіппи, бо мені потрібен спокій. Мене чекає ве-
лика робота. Нас усіх чекає велика робота. Через два-три
„місяці ми виступимо проти персів, якщо тільки вони нас не
випередять. Та я сподіваюся, що перед літньою спекою й
смертоносним серпнем вони не відважаться напасти на нас.
- Нехай великий Мардук оберігає тебе, непереможний.
Нехай тебе оберігає я Іштар, цариця небесна. Маєш для
мене якісь доручення, пане?

- Стережи й далі мій маєток і будь завжди напоготові.
Нехай найкращим товаришем тобі буде меч. Людина ніколи
не знає того дня й години, коли він стане їй потрібен.
- Я буду завжди напоготові й чекатиму твого наказу,
пане.
- І ще одне...- В очах Набусардара знову промайнула
тінь смутку,- Не кажи благородній Телкізі, що я був тут.
Сподіваюсь, тобі не треба нічого пояснювати. - Він по-
правив накидку, шолом і вже зовсім тихо процідив
крізь зуби:-Хай ця хвойда насититься. Хай уже наси-
титься...
І, мов ланки рухливого ланцюга, в пам'яті його раптом
потяглися Телкізині витівки. Вона - ніби та принада, на
яку злітаються зграї вороння. Вже сама свідомість того, що
він стоїть там, де ступала її нога, викликала в нього огиду.
Телкіза не знала, яких мук завдавала йому своїм розпутст-
вом. Не встигне встати з царського ложа, як уже ладна
лягти на підстилку простого воїна.
Якби не цей порок, Набусардар схилявся б перед її
красою. Бо ніхто не міг зрівнятися з нею в звабливості, яка
доводила чоловіків до шаленства. Жодна інша жінка не
вміла так одягатися, як вона. Кожна складка, кожна роз-
пірка, кожна оздоба, кожен стібок тільки підкреслював її
вроду. Жінки з заздрістю оглядалися на Телкізу. Коли попа
з'являлася в паланкіні, його оточували цікаві, щоб бодаїі
побачити красуню. З примхи вона часто ходила пішки
в супроводі своїх служниць: їй подобалося засліплювати
своєю красою перехожих. ЇЇ плекане обличчя, чорне волосся,
іскристі очі, опушені м'якими віями, не мали собі рівних.
У вбранні, яке щільно облягало стан і робило її ще вищою,
вона нагадувала високу квітку лотоса, чашечка якої закри-
лася перед заходом сонця. На вулиці Телкіза ще здалеку
давала кожному чоловікові знак очима, що він може про
неї мріяти. Справді., на вулиці чоловіки могли нею тільки
захоплюватися, затамувавши віддих, і шепотіти, що вона
схожа на неприступну вершину гірського кряжа, вершину,
оправлену то в блакитні перли, то в смарагди, то в сапфіри,
то в діаманти, то в кришталеві зірочки сніжинок на тімені
гори Ельбрусу, які тануть під вогнистим промінням сонця.
Так, вони могли про неї все це думати й милуватися її
.граційною ходою, мінливістю погляду й тихою усмішкою
в кутиках уот. Кожен її рух був сповнений витонченої ніжно-
сті. Вона не могла навіть нахилитися до квітки в саду, щоб
не викликати в комусь бажання. Раби в її палаці потай цілу-
вали сліди, які вона залишала на піску в парку.

Набусардар теж довго перебував у полоні цієї Телкізиної
гри. Він любив свою дружину й страждав через неї. Але
навіть найглибша чаша має дно, і він допив свою гірку чашу
до останньої краплі.
Йому почало навіть здаватися, що на світі вже немає
жінки, вартої його любові. І все ж таки він її зустрів. Зуст-
рів під кронами Оливкового гаю, і серце його виповнила
тиха радість. І хоч між ними дійшло до гострої суперечки
під час арешту Устіги, його симпатія до неї, по суті, не
змінилася, навпаки, він знову думав про те, як привернути
Нанаї до себе. Він ніколи б і не подумав, що Нанаї з власної
волі переступить колись поріг його барсіппського палацу.
Час уже було їхати до неї. З'явитися перед нею на схилі
ночі й на світанку нового життя, нового свого .ранку.
Він попрощався з Кіру. Раб провів його аж до брами.
Набусардар і сам не пам'ятав, як доїхав до Барсіппи.
Замість вулиць і будинків, замість мосту й річки він бачив
перед собою тільки образ Нанаї в благенькій сукні й санда-
ліях. Саме таку він зустрів її біля міської брами, де вона
переконувала вартових, що принесла вельми важливе
повідомлення верховному воєначальникові. Але цього разу
він не поспішав вислухати її. Мріяв лише відпочити й знайти
бодай крихту тепла біля Нанаї. Перед ним весь час стояв її
образ у вбогій сукні й сандаліях. Проста дівчина з Села
Золотого Колосся... Та на це він не зважав. Саме в ній він
мріяв знайти істоту, яка розуміла б його. Він теж був тільки
людина й прагнув-людського тепла. Йому хотілося припасти
до її ніг і обняти без слів, аби лиш знайти біля неї спокій,
якого зараз так потребував.
Та коли Набусардар увійшов до покою, де вона чекала
його, то застав там вірну Теку і скульптора, творця Гільга-
меша. Тому довелося затамувати свої почуття й повестися,
як належить людині його стану.
Тека взяла в нього плащ і меч і запропонувала переодяг-
тися. Його одяг був запилений і забризканий кров'ю.
- Ні, Теко,- відповів він,- мені зараз не до цього. Я маю
важливі справи,- І звернувся до Нанаї: - Будь благосло-
венна в моєму домі.
Нанаї встала, ще тільки-но він увійшов до покою, і, пону-
ривши очі, тихо сказала:
- Пане...
Лише за хвилину, коли Набусардар усміхнувся до неї,
вона відважилася викласти своє прохання. Багатство палацу
приголомшило її, й дівчина почувала себе дуже незручно
серед цієї розкоші.

- Даруй мені,- попросила вона,- даруй мені, непере-
можний, що я недавно насмілилась не підкоритися твоїй
волі. Я лише тепер бачу, який ти могутній і яка велика твоя
влада.
- Ти помиляєшся, якщо цю розкіш і багатство вважаєш
свідченням моєї могутності. Сила моя зовсім не в тому, що
ти бачиш довкола себе, та я й не хочу, щоб вона випливала
з усього цього.
- Даруй мені, пане, даруй мені, я зовсім розгубилася.
- Я хочу, щоб ти знайшла в цьому домі спокій, а не три-
вогу,- лагідно заспокоїв він її.
Нанаї завмерла перед ним, мов билинка перед бурею.
Пасмо непригладженого волосся впало їй на лоб. Дихала
вона важко, а її почуття змішались, закрутились у шале-
ному вирі...
Щоб приховати своє хвилювання, вона заплющила очі й
опустила голову.
- Тобі неприємно дивитися на мене, дочко Гамадана?
Вона зітхнула:
- Чому ти так обманув мене, пане? Чому ти лукавив
й тією, яка носила тебе в своєму серці?
- Так треба було, Нанаї.
- Я вся аж палаю від сорому, коли згадаю, як просторі-
кувала з тобою під час нашої першої зустрічі, непереможний.
- Ні до цього, ні опісля я не звідав більшої втіхи. І коли
щось затьмарило'нашу радість від тих хвилин, то спробуймо
забути про це. А тепер розкажи:'що привело тебе до мене?
Він запитливо глянув їй у вічі, а потім навмисне перевів
погляд на статую Тіамат - чудовисько, яке переміг Мардук.
- Хочеш знати, що привело мене до тебе, пане? Ти дозво-
лиш розповісти тобі про це наодинці? - Нанаї нерішуче
глянула на Теку й скульптора.
Набусардар дав їм знак вийти з покою. Скульпторові на-
гадав, щоб він з'явився до нього перед полуднем, а Теці
звелів чекати в своїй кімнатці; можливо, вона буде йому
потрібна.
Тека й скульптор уклонилися й покинули покій.
- Я прийшла до тебе непроханою гостею, пане,- почала
Нанаї, тільки-но вони залишилися удвох,- але ти, напевне,
пробачиш мені, коли я розповім тобі, що примусило мене
шукати дорогу до твого палацу.
Голос, її все ще тремтів, і вона почувала себе невпевнено,
боячись навіть подумати про те, що було б з нею, якби
Набусардар не дав їй притулку. Тоді їй уже не вдалося б
уникнути пазурів лиховісної Есагіли.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 | 21 | 22 | 23 | 24 | 25 | 26 | 27 | 28 | 29 | 30 | 31 | 32 | 33 | 34 | 35 | 36 | 37 | 38 | 39 | 40 | 41 | 42 | 43 | 44 | 45 | 46 | 47 | 48 | 49 | 50 | 51 | 52 | 53 | 54 | 55 | 56 | 57 | 58 | 59 | 60 | 61 | 62